Читать книгу Ім’я рози - Умберто Эко, Umberto Eco - Страница 2

Характеризувати це видання як перероблене є, мабуть, певним перебільшенням, оскільки численні розкидані виправлення, які я вніс в оригінальний текст, не міняють ні його наративної структури, ні стилю його мови. Що стосується останнього, то я лиш усунув деякі незграбні повторення того самого слова на відстані кількох рядків, заміняючи його синонімом, й іноді (але зрідка) спростив деякі синтаксичні конструкції.

Я виправив тих кілька недоглядів (нечисленних, мушу сказати, оскільки звертався я до текстів виключно середньовічних), яких соромився ось уже тридцять років. Приміром, в одному з тогочасних гербаріїв я знайшов згадку про рослину під назвою «cicerbita» (яка схожа на цикорій) і витлумачив її як «cucurbita», тобто гарбуз, – а гарбузів у Середньовіччя не знали, оскільки завезені вони були пізніше з Америки.

Найзначніші, мабуть, зміни стосуються обсягу латинських цитат. Латина була і залишається фундаментальним елементом, який надає історії монастирського колориту і підтверджує надійність деяких посилань на ідеї тієї доби; з другого боку, я хотів забезпечити своєму читачеві певний досвід покаяння. Проте мій американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що європейський читач, навіть якщо не вивчав латини у школі, має у своїй голові стільки написів, прочитаних на фасадах палаців або церков, і чув стільки філософських, юридичних чи релігійних цитат латиною, що його не кидають у жах такі слова, як (скажімо) dominus або legitur. Натомість американський читач матиме набагато більші труднощі – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

Тоді ми з моїм перекладачем Білом Вівером взялися скорочувати, хоч і не набагато, уступи латиною, іноді починаючи цитату латиною, а тоді продовжуючи англійською, або ж залишаючи цитату, але потім переказуючи її найважливішу частину – і в цьому я мав на мислі звичаї моїх країв, де, розмовляючи діалектом, повторюють найважливіші твердження літературною італійською, щоб наголосити на них.

Перечитуючи потім англійську версію, я усвідомив, що скорочення ці зовсім не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякі уступи. Тоді я вирішив полегшити також італійську версію. Відразу згадується мені випадок, коли під час суперечки в бібліотеці Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не міг не вдатися тут до священної мови, але відразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентій на решітці глумливо просив своїх катів перевернути його на другий бік (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповів цей епізод італійською, щоб зробити дотепність зрозумілішою. Крім того, у такий спосіб я скоротив первісних дев’ять рядків до чотирьох, надаючи ритмові обміну репліками більшої легкості.

Іноді у письменників буває так, як у дантистів – пацієнт відчуває у роті щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, і всю важкість як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкості цілий абзац.

Ось і все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усі місця, де я вніс зміни, переможця не було б, бо іноді моє втручання стосувалося сполучника або ж іншого незначного елементу і залишається зовсім непомітним. Можливо, навіть не варто було про це згадувати, та оскільки це видання, з огляду на дотримання бібліографічної точності, характеризується як «перероблене», то сказати це було моїм обов’язком.

У. Е.