Читать книгу Ім’я рози - Умберто Эко, Umberto Eco - Страница 3

Ясна річ, рукопис

Оглавление

16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валяє, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprés ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1]. У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит XVII сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift[2], не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.

Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався і супутниця моя зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум'яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.

Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:

Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus

R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3].

Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бібліотеці Сент-Женевєв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був указаний інший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianorum (prope Pontem S. Michaelis)[4], і також інша дата, на два роки пізніша. Зайве й говорити, що ці analecta не містили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що була то, як легко перевірити, збірка текстів середньої і малої довжини, а історія, яку переписав Валле, займала кілька сотень сторінок. Тоді я взявся розпитувати відомих медієвістів, зокрема незабутнього Етьена Жільсона, але не було сумніву, що єдиним виданням «Vetera Analecta» було те, яке я бачив у бібліотеці Сент-Женевєв. Відвідини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассі, і розмова з моїм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своїх книжок у друкарні абатства (якої, зрештою, там ніколи не було). Усім відомо, з якою недбалістю французькі ерудити ставилися до вимоги давати вірогідні бібліографічні вказівки, але тут це виходило за межі будь-якого розсудливого песимізму. Я став схилятися до думки, що до рук мені потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годі було повернути назад (принаймні мені не стало духу попросити її в особи, яка забрала була її у мене). Мені зосталися лише мої нотатки, щодо змісту яких у мене вже почали виникати сумніви.

Бувають магічні моменти, коли нас охоплює велика фізична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («еп те retragant ces détails, jen suis à me demander sils sont réels, ou bien si je les ai rèvés»[5]).

Як я дізнався пізніше з чудової книжечки абата Бюкуа, подібно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б і досі нічого не знав про походження історії Адса з Мелька. Але у 1970 році, нишпорячи по прилавках невеликої антикварної книгарні на вулиці Корр’єнтес у Буенос-Айресі, неподалік од знаменитого Патіо дель Тан/о, теж розташованого на цій чудовій вулиці, я розкопав іспанський переклад книжечки Міла Темешвара[6] «Про застосування дзеркал при грі у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своїй книжці «Апокаліптики та інтегровані», пишучи про пізніший його твір «Продавці Апокаліпси».

То був переклад раритетного оригіналу грузинською мовою (Тифліс, 1934), і, на превелике моє здивування, я знайшов там розлогі цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабійон, а отець Атаназій Кірхер (але який твір мався на увазі?).

Один учений – якого я тут називати не хочу – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'яті зміст усіх його творів), що великий єзуїт ніколи не згадував про Адса Мелькського.

Але я на власні очі бачив Темешварові сторінки, а епізоди, на які він посилався, цілковито збігалися з оповідями в рукописі, перекладеному Валле (зокрема, опис лабіринту не залишав місця жодним сумнівам).

Що б там не писав потім про це Беньяміно Плачідо[7], абат Валле таки жив колись на світі, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.

Так я дійшов висновку, що Адсові спогади, без сумніву, багато чим суголосні з подіями, про які він там оповідає, хоча б своїми численними розпливчастими таємницями, починаючи з особи автора і закінчуючи місцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, і можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен між Помповою і Конком, а найімовірніше, це місце слід шукати вздовж апеннінського гірського пасма, між П'ємонтом, Лі/урією та Францією (тобто десь між Лерічі та Турбією[8]).

Описані події розгорталися наприкінці листопада 1327року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327році він був новіцієм, а спогади свої писав уже близьким до смерті старцем, рукопис можна гіпотетично датувати останніми десятиліттями XIV сторіччя.

Якщо добре подумати, причин для публікації італійського перекладу малозрозумілого нео/отичного французького переказу латинського видання XVII сторіччя, яке містило твір, що його наприкінці XIV сторіччя написав латиною якийсь німецький монах, було небагато.

Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на італійських писаннях тієї доби слід було відкинути як цілковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свідчить про те, що світогляд його (чи світогляд ченців абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаїчніший; його культура грунтувалася на нагромаджуваній століттями сумі знань та стилістичних прийомів, які можна ототожнити з пізньо-середньовічною латинською традицією. Адсо мислить і пише, як чернець, котрого ніяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невідступно наслідує взірці, знайдені на сторінках книг у бібліотеці, про яку розповідає. Судячи з мови та вчених цитат, його історія (якщо абстрагуватися від згадок про подіїXIV сторіччя, що їх сам Адсо описує досить розгублено і завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторіччі.

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише в стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому «Книгу таємниць», яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів[9]. Зрештою, пізніше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярні були так званий Великий і Малий Альберт[10] – видання XVIII сторіччя, безнадійно засмічені пізнішими вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?

І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, крім мого гіпертрофованого прагнення бути вірним своєму джерелу… Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!»[11].

Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: був то жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав'язливих ідей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому нині я вільний переповісти – з чистого уподобання оповідати – історію Адса з Мелька, насолоджуючись і втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12]».

5 січня 1980 року

1

Рукопис о. Адса, перекладено французькою за виданням о. Ж. Мабійона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим. автора.

2

Монастир (нім.) – тут і далі примітки перекладача, якщо не вказано інакше.

3

Старожитня антологія, або Зібрання старожитніх праць і творів усілякого роду – поем, листів, епістул, епітафій, з німецьким коментарем, примітками та дослідженнями превелебного отця, доктора теології Жана Мабійона, єромонаха чину св. Бенедикта і згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життєпис Мабійона і кілька невеликих творів, а саме дослідження «Про хліб причастя, прісний і квасний» для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, єпископа Іспанії, на ту ж тему і послання Євсевія Романського до Теофіла Галла «Про почитання невідомих святих», Париж, друкарня Левеск, при мості св. Михаїла, 1721. За дозволом короля (лат.).

4

Монталан, на набережній оо. Августинців (при мості св. Михаїла) (лат.).

5

Пригадуючи ці подробиці, я не можу не питати себе – реальні вони, а чи просто наснились мені (фр.). Цитата із «Сільвії» Жерара де Нерваля.

6

Міло Темешвар — фіктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовує це ім’я для фіктивних посилань.

7

La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим. автора.

8

Алюзія до Дайте – див.: «Божественна комедія», Чистилище, 3, 49. Турбія і Лерічі — крайні пункти гористої місцевості між Генуєю і Ніццою на побережжі Ліґурійського моря.

9

Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим. автора.

10

Les admirables secrets dAlbert le Grand, A Lyon, Chez les Héritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne dAgrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим. автора.

11

До дідька!.. Жінка, ох, жінка! (Фр.)

12

Всюди шукав я спокою, та знайшов його лиш у кутку з книжкою (лат.).

Ім’я рози

Подняться наверх