Читать книгу Амазонка. Київ–Соловки (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 11

Це згодом Улас Самчук засвідчить, як Олена Теліга мріяла про Київ і як до нього готувалася.

Про її життя, працю (а отже, й боротьбу на грані смертельного ризику, над урвищем прірви) збереглося так мало даних – у словах, і водночас так багато – але вже поза словами.

Біографи потім писатимуть: великі надії, які вона плекала на культурне відродження України, окрилювали її, і ними вона жила.

Спочатку був Львів, потім у вересні – Рівне, а теплого осіннього дня у природі було таке буйство барв, що не хотілося думати про війну та окупацію – 22 жовтня 1941 року вони нарешті дісталися Києва. Як вона мріяла про місто своєї юності, як тільки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрічі з ним, молилася на нього.

Дорога до Києва з Рівного зайняла два дні – 22 жовтня 1941 року Олена Теліга вдруге і, як час покаже, остаточно прибула до столиці України.

Її супутниця згадуватиме:

«В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю».

Все так і було, як вона, передбачаючи, писала в «Повороті»: «І осінній день прозорий», і «перейдені бродом води», і «гострі і щасливі хвилини зустрічі» з рідною землею, з містом, яке вона так любила, і щемкий біль від усвідомлення того, що чужиною став рідний край, над яким зависла чомусь вже «незнайома пісня».

Серце стискувалось і боліло – від зустрічі з омріяним Києвом, у якому владарювали жорстокі чужинці. З людських душ, це Олена гостро і тяжко відчувала, були попередніми владарями витравлені найбільші цінності – національні почуття, усвідомлення всього українського…

Раніше, як писала вірша «П’ятнадцята осінь», що був створений під згадкою про її «п’ятнадцяту прекрасну осінь», Олена Теліга вже тоді марила Золотоверхим Києвом, марила, як у передчутті любові…

Ось чому Улас Самчук мав усі підстави заявити і твердити, що вона готувалася до зустрічі з Києвом, як наречена до шлюбу…

Спочатку все було ніби добре, адже Київ зустрів її «жовтогарячим палахкотінням скверів і парків. Але й руїнами, чергами за водою, завішеними чорними вікнами…» Такі були суворі реалії, а в її душі буяв інший Київ, – рідний, любий, дорогий, єдиний… І хай їй було напророчено вмерти у ньому, але вона мчала у Київ, справді, як наречена до шлюбу…

Отож ще раз: з початком війни 1941 року Теліга переїздить до Львова, бере участь, як дієва оунівка, в похідних групах ОУН – вони йшли на самопожертву, разом з ними йшла й Олена. І не просто разом, вона завжди йшла трохи попереду, ведучи за собою братів і сестер по організації.

Встигла зробити у Львові багато, але наче прихватцем, чекаючи тієї миті, коли нарешті вирушить до столиці України.

І ось вона з групою Олега Ольжича переїздить до Рівного, а вже 29 жовтня Олена Теліга там, куди поривалася її душа, все її єство – в напівзруйнованому Києві, мчить машиною по Брест-Литовському шосе, подумки підганяючи авто: швидше, швидше, швидше! Нетерпіння дістатися Києва було таким великим, що всю її заполонило. Але заполонило щастям і радістю зустрічі. У Києві її чекав поет і діяльний член ОУН, її наставник по боротьбі Олег Ольжич.

Привітавши Олену з поверненням до Золотоверхого Києва:

«Він нині переживає не кращі свої часи, боюсь, коли б не найгірші, але ми їх маємо перевтілити у кращі. Як треба, то й життям своїм».

І одразу повідомляє, що їй доручено – від імені, звичайно, ОУН – очолити Спілку українських письменників. А також…

– Також… – промовив Ольжич, мить подумавши: – Про все інше – потім. А нині вже час ставати до праці.

Олена й сама була такої думки: менше слів – та ще таких гарних і піднесено-урочистих (скільки їх вже наговорили, навиголошували українці!), пора переходити до діла. І справа повинна бути світлою і радісною – праця для душі, для народу, для рідної України. Щирою була і любов-кохання. Спочатку Олена писала Михайлові Телізі: «Любов свободна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого подібного. (Це вона писала за рік до весілля.) Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов хороша, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя…. Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!»

Ось такої й праці вона багла, – не з принуки, не з обов’язку – а за покликом серця.

І таку працю вона й розпочала в Києві. Вільну, але на грані смертельного ризику. Хтось зауважив: у неї була натура Кармен. А Кармен – це азартна гра зі смертю.

Прибувши в окупований фашистами Київ, очоливши Спілку письменників і журнал «Літаври», Олена вірила, що після війни Україна буде суверенна. Та окупанти планували інакше, а тих, хто думав не так, як вони, і не підкорявся їм, відправляли до Бабиного Яру.

Їй тоді йшов 35-й рік.

Один з гестапівців потім зізнається: він і з-поміж чоловіків не бачив таких мужніх, як ця жінка.

Але про мужність вона тоді не думала (чи думала менше всього) – жила для праці в ім’я волі і кращої долі своєї України. Про те й писала у вірші.

Ілюзії, якщо вони й були, зникли й розвіялись в один день. І від того на душі стало ще тяжкіше, ніби втратила те, чим жила останні дні. Та духом не падала. Треба було тверезо оцінити ситуацію і починати свою нелегку працю з відновлення в душах українських національного почуття. У статті за 5 жовтня у «Волині», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:

«Питання національної самосвідомости на Східній Україні є тепер дуже можним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими українцями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталінське „братерство народів“, національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східних землях. Правда є безперечно десь посередині, і наразі – мабуть, ближча до поглядів песимістів.

20 років московської завзятої пропаганди не могли лишитися безслідно».

Треба було починати цю тяжку, але вкрай необхідну працю – збудити в душах українців національні почуття, що ледь-ледь там ще тліли – якщо тліли. Цим мали зайнятися українці із західних земель, вони мали кращі умови для формування свого національного світогляду. Настав час допомогти своїм братам зі Сходу. Олена ще вірила в успіх, писала:

«Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любови розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности».

За роботу, прибувши до Києва, взялася, не гаючи й дня. Та й зайвих днів – це вона розуміла – вже не було.

Менше слів – більше діла.

5 жовтня 1941 року з ініціативи Олега Ольжича в Києві була створена Українська Національна Рада (УНР), до якої увели й Олену Телігу. УНРада мала стати представницьким органом, який би перебрав на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями. Гадалося: за допомогою легальних (а де й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого війною господарства, відродження української мови та культури, а в подальшому, скориставшись зручним моментом – знесиленням обох тоталітарних режимів – гітлерівського та більшовицького у взаємній боротьбі за пануванням над світом, – взяти всю повноту влади і утвердити нарешті – нарешті! – незалежну Українську державу. А поки що сподівалися, що українська цивільна влада буде діяти паралельно з німецькою військовою владою… Але відразу ж не так почалося, як гадалося наївним керівникам УНРади. З перших днів вони змушені були декларувати перед німцями свою лояльність та меншість. І ще змушені були – німці вже позирали на них косо, – наголошувати на тому, що першочергове їхнє завдання є «допомога всіма силами німецькому вермахту аж до кінцевої перемоги над ворогом України і всього людства – над більшовизмом». У зверненні УНРади до українського народу були такі слова:

«Наступним по важливості завданням є відбудова нашого суспільного і громадського життя в усіх секторах. Наш дух і сила наших рук мають здійснити величезну роботу. Ми мусимо виконати цю роботу, пам’ятаючи про те, що майбутня доля українського народу і України знаходиться в наших руках.

Цю роботу ми повинні виконувати згуртовано, усуваючи будь-які неузгодження. Це повинна бути єдність на всіх рівнях – церковно-релігійна єдність, єдність села і міста. Ми повинні йти згуртованими рядами, як органічне ціле, як моноліт.

До такої єдності і роботи, до послуху, дисципліни і порядку закликає всіх українців Українська Національна Рада, яка була утворена зразу ж після вступу німецьких військ у столицю Київ для мобілізації всіх українських сил, для відбудови нашої зруйнованої держави, суспільного та громадського життя».

Олені Телізі, як відомій на той час поетесі, громадській діячці та члену Культурної референтури ОУН було доручено в Києві створити Спілку українських письменників. Треба було починати мало не з нуля, хоча Спілка українських радянських письменників існувала до окупації Києва і була вона чималою й вельми впливовою та авторитетною.

Ось що писатиметься в біобібліографічному довіднику «Письменники Радянської (тоді неодмінно – радянської!) України», у ювілейному виданні, випущеному в 1988 році з нагоди сімдесятиріччя республіканської письменницької організації.

Спілка письменників Радянського Союзу – добровільна громадська творча організація, що об’єднує професійних літераторів. Створена в 1934 році на Першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників (Москва, 17 серпня – 1 вересня). Максим Горький говорив тоді: «Спілка письменників утворюється не для того, щоб тільки фізично об’єднати художників слова, але щоб професійне об’єднання дало їм змогу зрозуміти свою колективну силу, визначити з можливою ясністю різноманітність напрямів її творчості, її цільові настанови і гармонійно об’єднати всі цілі в тій єдності, яка керує всією трудотворчою енергією країни.

Ідеться, певна річ, не про те, щоб обмежити індивідуальну творчість, але щоб дати для неї найширші можливості подальшого могутнього розвитку».

Тоді ж, у 1934 році, була створена і Спілка радянських письменників України, яка об’єднувала сто двадцять членів та сімдесят три кандидати в члени Спілки письменників.

Нині Спілка письменників України налічує понад тисячу сто членів. В ній працюють прозаїки, поети, критики, драматурги, перекладачі, які пишуть українською, російською, єврейською, білоруською, молдавською, грузинською, грецькою, французькою, чуваською та іншими мовами. Найвищим органом її є з’їзд, а в період між з’їздами – обране таємним голосуванням правління, яке в свою чергу обирає Президію та Секретаріат. Постійно працюють творчі об’єднання прозаїків і поетів, комісії критики й теорії літератури, нарису і публіцистики, драматургії, гумору та сатири, художнього перекладу, військово-художньої літератури, дитячої та юнацької, пригодницької та науково-фантастичної літератури, по роботі з молодими авторами, по зв’язках з братніми літературами, іноземна та приймальна комісії. В усіх областях республіки діють обласні письменницькі організації.

Тоді, восени сорок першого і наприкінці його червоні під ударами німецьких армій, терплячи жахливі поразки, стрімко відкочувались від західних кордонів на Схід, аж до Волги, і здавалось, будуть тікати далі й далі і навіть Москва ось-ось буде взята Гітлером і перетворена на руїни й пустку, що їх потім з наказу фюрера заллють водами штучного моря; так ось тоді здавалося, що вже не воскреснути більшовицькому царству, йому надходить стрімкий і нищівний крах і на «обломках самовластья» більшовицького настав час створювати Українську незалежну державу. Що німці з цього приводу – побудова якоїсь там незалежної держави, – думали інакше, зовсім-зовсім інакше, ще не вірилось. А вірилось членам ОУН – іншої націоналістичної сили тоді не було, – що німці допоможуть створити самостійну Україну. Тож оунівці з похідних груп гаряче взялися до роботи, якої був ще непочатий край. Олені доручили культуру, себто створити нову Спілку українських письменників. Олена взялася до праці. І тут виявилось, що створювати у Києві Спілку українських письменників ні з чого. Майже ні з чого. Чи – ні з кого. Де вони поділися, «інженери людських душ», як їх ще недавно величали в більшовицькій імперії? А було ж їх за дві з чимось сотні – перед початком війни.

Другий з’їзд письменників України (радянської!) відбудеться вже по війні, у 1948 році, і письменників виявиться загальним числом 263. В окупованому ж Києві ніяких письменників – не кажучи вже про їхню спілку, – не виявилось.

Частина письменників, як загриміли тяжкі бої за Київ, самоевакуювалась за принципом «хто куди», але переважна їх більшість була організовано вивезена. В евакуацію. Разом із сім’ями. Було подано залізничний ешелон з великої низки вагонів, всім творцям красного письменства та членам їхніх сімей визначено у вагонах місця, і спецешелон, тихо й нечутно відчаливши від перону вокзалу Києва, вирушив на Схід, до Волги – в Саратов та інші міста Росії, де українські письменники – в основному цвіт спілки – і перебуватимуть аж до звільнення Києва.

Отож, констатувала Теліга, у Києві, в окупованому Києві українських письменників не виявилося – треба було заново створювати Спілку українських письменників.

Велено – цим клопотався від імені проводу ОУН Олег Ольжич – зроблено.

15 листопада 1941 року відбулися загальні збори новоутвореної Спілки українських письменників. Класиків у її рядах не було, як і видатних та визначних, все молоді, ще нікому не відомі, а то й початківці… (Як пізніше виявиться, і графомани теж, а цих де й не сій, а вони вродять рясно.)

Загальні збори затвердили тимчасовий статут Спілки. Новоутворена Спілка повинна була стати, по суті, клубом за інтересами, де мало зосереджуватися творче життя, і систематично – раз на тиждень – творці мали збиратися для обговорення творів своїх усіх жанрів та літературні й літературно-філософські питання. У роботі мали брати участь всі члени Спілки, запрошувалися працівники суміжних галузей мистецтва. Було обрано правління Спілки у складі: голова – Олена Теліга, заступник голови – Борис Вінницький, секретар – Іван Ірлявський. Задумано було організувати при Спілці видавництво «Культура» та журнал з тією ж назвою, готувалися випускати літературно-критичний альманах (в подальших планах було видання творів тих письменників, які за більшовиків були репресовані й знищені, зокрема, в першу чергу видання поезій Євгена Плужника).

Також при редакції газети «Українське слово» вирішено було випускати журнал «Літаври», редактором якого призначили Олену Телігу.

Літературна молодь, що набігла до Спілки, була різна. Одні здібні, як кажуть, подавали надії, інші – так собі. Сіренькі до безнадійності, але дуже хотіли «творити». Одні усвідомлювали себе українцями, тож прислухалися до порад відомої поетеси й голови Спілки і разом з нею намагалися створити правдиве українське мистецтво. Інші, «виховані більшовицькою пропагандою», націоналістичних ідей не сприймали, хоча… Один поперед одного спішили пристосуватися до нових реалій, «переорієнтовувалися», а це значить, що одні імена заміняли іншими. Раніше писали про Сталіна, тепер про Гітлера. І бігом несли свої писання до «Літаврів»: друкуйте пошвидше, це ж про самого фюрера великого німецького народу! Посипались славослів’я на адресу «визволителів». Теліга такі римовані вправи не приймала і друкувати категорично відмовлялася – ображені «творці» бігли з доносами на неї до гестапо.

Доноси множилися жахливо швидко, над головою Олени Теліги почали згущуватися чорні хмари.

Про роботу Олени Теліги на посаді редактора «Літаврів» один з авторів так після війни згадуватиме:

«Я передав редакційну теку „Літературного додатку“ пані Телізі. Вирішено випускати окремо від „Українського Слова“ літературний часопис, якому пані Теліга дала назву – „Літаври“. Така назва всім нам, редакційним працівникам, була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував – така свіжа і головне бойова, що відповідала духові наших революційних буднів і свят.

– Нехай гримлять наші „Літаври“, щоб аж світ почув, – сказав хтось із нас із піднесенням.

Олена Теліга уважно перечитувала кожен матеріял, деякий позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені:

– Прошу цей мотлох кинути до коша, – сказала мені, – це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю – „Серце німецького вояка“. Це писала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити й серце німецького вояка! Бідна жінка, я можу їй тільки співчувати, але не можу помогти. Хай береже в своєму альбомі. „Літаври“ – тільки для українського серця».

Ще зішлемось на конкретні факти, що їх наводить Надія Миронець у своїй праці «І злитись знову зі своїм народом»:

«Яр Славутич, який у роки війни сам був підпільником, за дорученням Чернігівської Січі відвідував столицю і як молодий поет спілкувався з Оленою Телігою, також свідчив, що вона засуджувала некритичне ставлення деяких авторів до німецького фашизму. Він не раз чув її блискучі промови на нелегальних зібраннях. „О. Теліга, – писав він, – палко викривала політику Гітлера щодо України, називаючи німецьких фашистів і всіх російських комуністів колонізаторами, загарбниками, ворогами української самостійности“. Про свої враження від зустрічі з нею Яр Славутич розповів у біографічній поемі „Моя доба“, де є спеціальний розділ „Теліга в Києві“. У ньому відображені жахливі картини окупованого фашистами Києва, коли на зміну московським зайдам наринули німецькі орди й „несуть неволю, нищення і гніт“.»

На сторінках «Літаврів», перше число яких вийшло в світ 16 листопада 1941 року, проповідувалися націоналістичні ідеї, друкувалися кращі зразки української літератури, читачі мали змогу ознайомитися із творами Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, О. Стефановича та інших, які були заборонені для друку в радянській Україні, а також з творами письменників, знищених більшовицьким режимом, – Є. Плужника, О. Влизька, Г. Косинки, улюбленого письменника Олени Теліги М. Хвильового та інших.

Недовго судилося гриміти «Літаврам», 7 грудня вийшло останнє, четверте число. У неймовірно тяжких умовах працювала Спілка українських письменників. Але за короткий час Олені Телізі вдалося згуртувати навколо себе чимало талантів. 15 січня 1942 року вона писала Олегові Лащенкові до Праги: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер у Празі, коли б я передавала звідси матеріял!» Безумовно, це було результатом невтомної діяльності Олени Теліги, великої притягальної сили її особистості.

Дні Олени Теліги були вщерть заповнені роботою. Її бачили то в редакції «Українського Слова» на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24, то в приміщенні Спілки українських письменників на Трьохсвятительській, 23, то на Короленка, 54 (тепер – Володимирська), де розмістилася Українська Національна Рада, то на бульварі Шевченка, 10, в очолюваному Іваном Кавалерідзе відділі мистецтв міської управи Києва, то в самій управі. Завжди підтягнута і елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших.

Олена Теліга потурбувалася про створення при Спілці українських письменників кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справах допомоги тому чи іншому письменникові. Марко Антонович, який восени 1941 року працював у видавництві «Українського Слова» і якийсь час мешкав в одному «колгоспному» помешканні на нинішній Володимирській вулиці разом з Оленою Телігою та іншими товаришами, котрі прибули з похідними групами ОУН, так згадував ті часи: «Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або може краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день у день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без солі й товщу, – а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було вже понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках.

Під час всього того періоду я пригадую її в тому самому суворому чорному костюмі й чорному капелюсі. Це викликало враження певної суворости, і справді, вона була суворою до себе й до інших, які пробували свої особисті інтереси поставити понад національну справу, для якої ми всі там були. Крім того, вона була рішуча, безкомпромісова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпіння різних невигод у неопалюваному помешканні, де вночі замерзала вода в шклянках і де лише в кухні і то ввечері, коли ми трохи топили, було тепліше. Однак у особистому життю вона була дуже мила, тепла, товариська!»

Знаходила Олена Теліга час і для поетичної творчості, хоч, здавалося, було не до того. Корній Товстюк, що був разом з нею в Києві восени 1941 року, писав у своїх споминах: «Олена Теліга в той час працювала над твором про героїзм спартанців і його відлуння в Україні. Мій брат Георгій Дідів як латиніст консультував Олену.»

Твір починався з епіграфа: «Dic, hasps Spartae, nos hic vidisse jacentos, dum santis Patriae legibus obsequimur! – Скажи, подорожнику, Спарті, що ти нас тут бачив полеглих після того, як ми виконали свій святий обов’язок перед Батьківщиною!» (Ці слова написані на могилі оборонців Спарти.)

Олена передчувала, що їй і її друзям судилося повторити подвиг спартанців, готувала себе до цього.

З великими труднощами серед суворої зими дістався до Києва її коханий Михайлик. Улас Самчук, до якого він заїздив по дорозі в Рівне, згадував, як він його проводжав у цю нелегку путь. «…В середу 29 листопада, в годинах ранніх за бурхливої сніжної погоди, я виряджав його в дорогу до Києва. Він їхав відкритим тягаровим автом… сидів на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабінці не хватило для нього місця. Він був увесь закутаний різними теплими одягами, голова покрита плетеним наголовником, що мав вигляд лицарського шолома, на руках мав великі, теплі рукавиці. Небо сипало згори снігом і засипало його білим, легким пухом. Коли авто рушило, він помахав мені на прощання своєю тяжкою рукавицею».

У Києві Теліги кілька разів міняли помешкання. Якийсь час жили по вулиці Караваївській (тепер – Льва Толстого), недалекими сусідами були О. Ольжич, О. Штуль, І. Рогач, О. Чемеринський. Збиралися, щоб обмінятися новинами, виробити тактику поведінки в обстановці, що ускладнювалася з кожним днем.

Дуже швидко стало зрозумілим, що німці не будуть миритися з будь-якими діями, спрямованими на відродження Української держави. Адже це зовсім не входило в їхні плани, які передбачали розчленування України з майбутнім приєднанням її до Німеччини. В інструктивних вказівках рейхскомісаріату України говорилося, що він буде мати своїм завданням готувати все тісніше приєднання цієї території до Німеччини.

Із листів знайомих відомо, що в Києві Олена Теліга мешкала в якомусь чи не самому глухому провулку, на першому поверсі старого двоповерхового будинку, напівцегляного, напівдерев’яного (другий поверх), що в негоду скрипів, як кректав, наче скаржився на свою долю.

За свідченням друзів Теліг, Олена й Михайло спочатку мешкали по вулиці Короленка (тепер Володимирська), 45, де жили всі члени Культурної референтури ОУН, а потім перебралися на Караваєвську (у будинок, який до війни належав видавництву «Комуніст») – тепер ріг вул. Л. Толстого і Паньківської, 25/2. Теліги мешкали в тій частині, яка нині має адресу вул. Льва Толстого, 25/18.

За свідченням О. Ждановича, будинок не мав печей, був пристосований до центрального опалення, яке не працювало в окупованому Києві. А коли якось включили систему, почали лопатися труби й опалення виключили. Оскільки вода постійно замерзала, а отже, й постійно лопалися труби, відключили й воду. Ще згодом відключили й світло. До всього ж – у пітьмі й холоді – не було чого їсти. «Це приблизний образ, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималася знаменито, мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших… Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів – автори й працівники „Літаврів“, члени СПУ – за порадою або допомогою. Допомогти майже не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позики, за обіди, і люди відходили потішені й підтримані душевно.