Читать книгу Амазонка. Київ–Соловки (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 5

Іван Шовгенів одержав гонорар за одну із своїх праць, що була видана в Америці.

«Донечко моя, це тобі на весілля, – мовив Олені. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибір, – казав далі, поклавши на стіл пачку купюр, – або скромне весілля в колі найближчих друзів, а на гроші, заощаджені таким робом, поїдете на два тижні в шлюбну мандрівку, або… Або „гучне весілля“, але без шлюбної подорожі, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».

Доня вибрала – «гучне весілля».

Хтось мудро зауважив: підростаючи, дитина живе в чистоті, в романтиці надій і мріях про щастя. Дівчатка «довгоногі» зростаючи, мріють і про лицарів, які десь їх чекають. Тож головне – зустріти їх.

Це відчувала і в п’ятнадцять, і в шістнадцять, і в сімнадцять літечок Олена Шовгенова, дівча довгоноге. І вона в передчутті любові писала:

Одна з її тодішніх подруг, поетеса Наталя Левицька-Холодна згадує:

«Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга».

Михайло Теліга…

Якщо коротко. Роки життя – 1900–1942, походив з давнього козацького роду, навчався у військово-фельдшерській школі в Катеринодарі, в юнацькій (старшинській) школі в Кам’янці-Подільському, учасник національно-визвольної боротьби в Україні в складі армії УНР, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з армією УНР інтернований на територію Польщі, потім навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, яку закінчив 1929 року. За цивільним фахом – інженер-лісівник. 1.08.1926 року одружився з Оленою Шовгеновою. З 1929 року – в Польщі, спочатку у Варшаві, а з 1939 року – в Кракові. В кінці листопада 1941-го прибув до Києва, де в той час уже була Олена Теліга. Разом з нею арештований гестапо 9.02.1942 і розстріляний у Бабиному Яру…

Але хіба можна кубанського козака Михайла Телігу утиснути в кілька рядків? Ні. Одна з тодішніх подруг Олени згадуватиме:

«Найбільшою нагородою для Леночки за її відмінну працю… було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці (на якій вони вперше зустрілися й познайомилися. – В. Ч.) грав на бандурі та співав українські думи».

І нарешті доля – чи й саме провидіння – послали їй того, під чиїм прізвищем вона стане відома на віки вічні.

В літописі її життя буде записано так:

«Покинувши Київ, сім’я в 1922 році нелегально перейшовши кордон, через Польщу дісталася в Чехословакію, в невеличке містечко Подебради – один із центрів культурного життя української еміграції. Тут відкрилась Українська Господарська Академія. Ректором був батько Лени. А ОДНИМ ІЗ СТУДЕНТІВ – ЇЇ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК МИХАЙЛО ТЕЛІГА» (виділення моє. – В. Ч.).

І дякуючи тому, що вона візьме прізвище до того нікому не відомого юнака, юнак той теж стане відомим на віки вічні.

Михайло Теліга – «студент лісового відділу, старшина Української армії, бандурист та співак» – так його охарактеризував їй хтось із знайомих.

Родом він був із кубанських козаків, зі станиці Ахтирської.

Вчорашній вояк армії УНР, де служив, незважаючи на молодість, старшиною. (Якщо в Радянській армії старшина – це старше військове звання сержантського складу, то в козацьких військах старшина – офіцерський чин, що відповідав чинові підполковника, в XVII–XVIII ст. – старший командир.)

Михайло Теліга після короткотермінового (клекотіла революція, на Україні почалися визвольні змагання) навчання служив у війську УНР офіцером.

Коли Центральна Рада зазнала поразки, старшина Михайло Теліга, відбиваючись зі своїм загоном від ворога, з останніми частинами перейшов кордон із Польщею, разом з вояками був розформований і подався в Чехію, в містечко Подебради.

Вони швидко здружилися, у них виявилися спільні смаки й уподобання, зокрема, захоплення поезією, тож і не дивно, що їхня дружба швидко переросла у щось більше – молоді побралися.

Було в них кохання, молоде й таємничо-захоплююче, була ще й духовна гармонія. Було завзяття й бажання спільно робити все, аби повернути собі й іншим вигнанцям втрачену Вітчизну.

В архіві Уласа Самчука зберігся один з тогочасних Олениних листів до Михайла Теліги, який той разом з іншими паперами та речами залишив у Рівному, як думалось тоді, на тимчасове зберігання перед від’їздом до Києва в листопаді 1941 року. Тож загляньмо в цей інтимний лист, а через нього – у закохану душу юної Оленки Шовгенової.

«30. IV.1925.

Там за віконцем розцвілі вишні,

А тут, в кімнаті – фіялки сині.

Чому ж зникли всі сни колишні?

Чому на душу лягають тіні?

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, то одразу з душі зникли всі „тіні“ і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.

Та й взагалі, жити на світі чудово!

Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чикіпішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.

Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були „холосий“ в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!

Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулась з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні – милі, милі…

Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

„Любов свободна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну – чудак!!) І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу – відразу ж, а в середу – другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… (Знаєте, є такий вірш: „Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа“.) Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.

Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм „претендентам“ і вести з ними „інтелігентні“ розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.

ПС. А я вже думала що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.

Пишіть!!!»

«Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Леночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга. А звідки ж до кубанського козака Михайла Теліги прийшло таке глибоке усвідомлення національної гідності, українського патріотизму, яким він щедро ділився зі своєю подругою, а потім і дружиною?» – слушно зауважує літературознавець Надія Миронець у своїй вельми змістовній праці «Ізлитись знову зі своїм народом», що вміщена в книзі Олени Теліги «О краю мій…» (Київ, 1999).

Збереглися унікальні документи – спогади студентів Української господарської академії в Подебрадах. І серед них твір Михайла Теліги «Як я став свідомим українцем».

Як зазначає Надія Миронець, Михайло Теліга «розповів, що першим поштовхом до національного самоусвідомлення стала його зустріч із кобзарем у Катеринодарі 1915 року під час навчання в військово-фельдшерській школі. Гра кобзаря справила на нього надзвичайне враження, і він вирішив, що й сам неодмінно має навчитися грати на цьому чарівному інструменті. Один із знайомих учнів, котрий сам грав на бандурі, познайомив його з Миколою Богуславським, який не тільки вчив грати на кобзі, а й давав читати українські книжки, вів розмови про українську історію.»

Оповідаючи свої перші враження від майбутнього вчителя, Михайло писав: «Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-свойому, а що вже забули, хто ми, чиїх батьків, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що він ганьбить наше козацтво за щось, тільки не розумів, чому він так ні з того ні сього почав таку розмову. Потім узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки. То була історія України Аркаса, і він вичитав прекрасний вступ до неї. Те читання зробило на мене вражіння. Слова Аркасови глибоко запали мені в душу, і вже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собі питання: „Хто я і що я? Як це я й досі не знав, що „українська нація не вчорашня, а має за собою тисячелітню історію“, як почув зі вступу Аркаса.“ Думки пішли роєм у голові…»

Зацікавивши свого учня, кобзар для початку дав почитати Михайлові історичну повість А. Кащенка «У запалі боротьби», яка захопила його.

Почалося навчання гри на бандурі, читання українських книжок, бесіди з учителем, який, за словами Михайла, гуртував біля себе молодь, зворушував своїм словом любов до рідної мови, історії та взагалі до всього, що тільки могло спричинитися до національного виховання. «Отже, – як написав у кінці своєї оповіді Михайло Теліга, – все почалося з бандури: чари її мене не поминули… – вхопили мене і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу».

Весь вільний час Михайло тепер віддавав грі на бандурі та читанню українських книжок, на придбання яких витрачав усі свої гроші. «Я став цілком свідомим українцем, – пише він. – Одначе власна моя свідомість мене не задовольняла. Мені хотілось, щоби і мої товариші також знали, хто вони. Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів – лицарів, а обернулись у якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак».

І він збирав навколо себе товаришів, давав їм читати українські книжки, як умів, викликав любов до рідної мови та звичаїв. «Ми вже всі уміли добре розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували», – писав він.

Коли вибухнула революція, Михайло жив мрією про Велику і Соборну Україну. Він пильно стежив за подіями, які відбувалися в Україні, передплачував газету «Нова Рада» та катеринославські «Просвітянські вісті». Коли в Катеринодарі відбувалася революційна маніфестація, Михайло з товаришами вирішили продемонструвати свою національну свідомість. Вони замовили великого жовто-блакитного прапора, який ніс Михайло. На здивовані запитання з юрби, що то за прапор, «ми, – пише він, – з гордістю відповідали, що це наш національний – український прапор».

Описує Михайло й діяльність Кубанської національної ради, заходи, які вживалися для українізації школи, видання української літератури, поширення універсалів Центральної Ради. «Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, – пише М. Теліга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав затискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу».

Багато було винищено на Кубані українських інтелігентів. Михайло задумав перебратися в Україну. Він писав: «Мені тоді було неповних 18 років, одначе час був такий, що я мусів бути десь у війську. Отже, я тоді й рішив: як маю десь і за щось, може, покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що умерти, тобто на Україну, в українське військо».

У серпні 1918 року Михайло вирушив з дому і подався туди, де, вважав він, «кувалася Велика Українська Державність…» В Україні він знайшов те, що шукав, знайшов справжню кузню. «Огненна була кузня!..» – засвідчив він. В українському війську М. Теліга був увесь час «аж до інтернування».

На весілля Олени і Михайла, як і водиться при такій урочистій події, гості отримали таке запрошення:

«Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангельській церкві 1 серпня о 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі „Централь“.

У Книзі реєстрації шлюбів православної єпархії у Празі при храмі Святого Миколая зберігся запис, що весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подебрадах. Обряд шлюбу, як пише Надія Миронець, проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений – Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подебрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: „Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія“. Наречена – Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подебрадах; та Юлії Качковської, мешкає в Подебрадах в готелі „Централь“, народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 (21) липня 1906 р., православна, незаміжня». Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент у Подебрадах.

Це були дані офіційного документа. А тепер знову надамо слово молодшій дружці – свідкові події. Вона розповідала: «Вінчання було ввечорі в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавости на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась – про що ми умовлялись напередодні – подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.»

З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Леночка. В родині так і рахувалось: Леночка – «татова дочка».

Запам’яталося присутнім на весіллі, як після традиційного застілля повиносили столи, звільнили залу, і молода з молодим танцювали козачка. «Олена Теліга виявила свій хист до танцю, – писала Галина Лащенко. – Її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю. Її танець – це було Саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!»

Михайло Теліга не був би й бандуристом (а ним він був від Бога!), якби не ходив разом із своєю бандурою. Куди б не йшов, розповідали знайомі, а бандура вірна у нього за плечем. І на своє весілля він теж з бандурою прийшов. Весільчани просили молодого потішити їх грою та співом, молодий тішив, і тоді здавалось, що не тільки Михайло співає, а й сама бандура граючи, теж співає:

І тієї ж миті злетів над весіллям голос молодої – альт її чарівний:

Весілля гуляло і співало, співало й гуляло. І ще довго над притихлими в надвечір’я Подебрадами лунало завзято, як весільчани розходилися з весілля:

І чи не до ранку в Подебрадах – такого там раніше ще не було, – лунало:

І так воно й має у світі бути, щоби двоє любилися в один лад. На тім і людство у світі білому тримається і буде триматися, бо як же інакше.

Сучасники певні:

«Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця – мученицька смерть.

– Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, – сказала мені багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї».

Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрібно місця на планеті Земля? – на п’ятому поверсі дещо занедбаного будинку вони називали своїми пенатами. І вона їм справді здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.

І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:

Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.

Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.

– Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.

У ті дні захоплено писала про їхнє життя:

На п’ятім поверсі

Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. За своє українофільство якось був схоплений польською владою і запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми українського відродження, серед яких – «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», що була настільною книгою Олени Шовгенівої, а потім – Теліги, як і «Націоналізм», як і праця «Де шукати наших традицій», «Московська отрута», «Росія чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктринні засади українського націоналізму.

Як політика й публіциста, незламного борця за волю своєї країни, Олена обожнювала його. Він був для неї такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона ніколи б не зважилася послати йому свої вірші. Але хтось із її друзів попросив у неї кілька її поезій «на пам’ять». Олена дала, нічого не підозрюючи, а друг, не спитавши в неї дозволу, навіть не поставивши її до відома, надіслав поезії Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та її радість, коли – це було року 1928-го, – в «Літературно-науковому віснику» раптом з’явилися друком три її поезії. Ще й лист прилетів від Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до співробітництва… Олена спершу неймовірно подивувалася, а тоді неймовірно зраділа. Ті поезії і, зокрема, вірш «Радість», що відкривав добірку, були написані Оленою ще в 17-літньому віці і вона сумнівалася: давати їх у пресу чи ні. А може, то всього лише проба пера початківця?

Та «Радість» і справді принесла Олені неймовірну радість. Як згадуватимуть її друзі, Олена випромінювала оптимізм і вся світилася тихим сяйвом і вперше раділа життю, повіривши у власні літературні спроби.

Чоловік її любив фотографувати…

До речі, про фотоапарат. Жили молоді в Подебрадах бідно, ледве-ледве стягуючи кінці з кінцями, від багато чого мусили відмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила гроші, дала їх чоловікові, аби він купив собі новий костюм.

Михайло подався купувати собі костюм, а купив… фотоапарат. І звідтоді часто фотографував Олену – на знімках вона виходила з такою звабливою жіночністю і кокетлива. І це в ній поєднувалося з твердістю характеру, вона була максималісткою, слова у неї ніколи не розходилися з ділом. Бо вважала: письменник не може в творчості проповідувати одне, а в житті вчиняти по-іншому, як то часто й траплялося в богемному середовищі. На той час Олену Телігу знали не лише як талановиту поетесу, але і як діячку культурної референції Організації українських націоналістів – вона була дієвою членкинею ОУН. І звідтоді націоналізм став її ідеологією і самим смислом життя…

Жив та був собі у Східній Пруссії (помер у Веймарі в 1803 році) Гердер Йоганн Готфрід – німецький філософ, письменник, просвітитель. Один із засновників філософії історії. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок між мистецтвом і життям, відстоював німецьку НАЦІОНАЛЬНУ (виділення моє. – В. Ч.) культуру, народність і реалізм у мистецтві.

Широковідомий нині термін «націоналізм», що викликає стільки емоцій, був проголошений саме Йоганном Готфрідом Гердером наприкінці 1770-х років.

Отож націоналізм – ідеологія і напрям політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух націоналізм прагне відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об’єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації на території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.

Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.

Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.

Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє слов’янським народам. Гердер окремо відзначав особливу роль українців.

Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830–1831 років прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом із «самодержавством» і «православ’ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» Івана Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), провідні діячі якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.

В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю «Руської трійці» (1830-ті рр.) та Головної руської ради, інших українських організацій під час революції 1848 року.

Революція 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін. Національні конфлікти на Балканському півострові – дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та інших країнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917–1920 років ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян проголосили справжнім соціалістичним народом, покликаним поширювати ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів – українців, вірмен, грузин та ін., що прагнули відокремитись від Російської імперії – самодержавної і пізнішої, т. зв. червоної під абревіатурою СРСР, та утворити свої національні держави. Таких борців було проголошено націоналістами (з епітетом «буржуазні») і названо «злейшими врагами человечества» та відкрито на них полювання без обмеження. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів та шовіністів усіх мастей, коли були зігнані в один табір – зону соціалізму – багато слов’янських та інших народів із забороною навіть думати про якесь там відокремлення та створення своїх національних держав. Тоді націоналізм вкотре був оголошений буржуазною ідеологією в національному питанні, яка розглядає націю як позаісторичну категорію, вищу форму суспільної єдності (саме так і є і має бути. – В. Ч.), проповідує, мовляв, зверхність національних інтересів над класовими (сам так є і має бути. – В. Ч.).

Мовляв, націоналізм протиставляється якимось там протилежним корінним інтересам трудящих (трудящі це і є нація). Для більшовиків була визначальною т. зв. «класова і соціальна боротьба» – за цією димовою завісою більшовики, пригноблюючи національні меншини, творили свою імперію на чолі з усім руським. Для російських більшовиків національний уряд на Україні – хоча б та ж Центральна Рада – це «буржуазно-націоналістична контрреволюція». (Боротьба за незалежність і національну самосвідомість дозволялась лише Росії.) А присланий з Москви до Києва на багнетах муравйовських орд уряд – це єдиний дозволений уряд для тієї ж України. Це викликало на Україні опір – від збройної боротьби на Західній Україні до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням. Звідтоді націоналізм став однією з найзгуртованіших політичних і громадських сил в історії.

Дмитро Іванович Донцов був старшим за неї на 23 роки, але на вигляд значно молодший своїх літ і на позір і сприйняття здавався їй юнаком – такий був завзято-молодечий, рвійно-невгамовний. Максималіст, що не знав ні золотої середини, ні компромісів у боротьбі за вільну Україну, що її він зримо уявляв і був певний: якщо всі почнуть діяти так, як він їм пропонує – вільній Україні бути! Якщо притримуватися його вчення і йти за його дороговказом. Тож навіть серед максималістів був крайнім. Тільки вперед, тільки на лінію боротьби. Такою була і Теліга. У своєму святому нетерпінні пошвидше поборотися за вільну Україну розуміла його і його теж святе нетерпіння кидатись на барикади за волю України і тому – мабуть, тому, – сприймала його рвійно-молодим. Та він, вочевидь, в душі й був таким. Але шанобливо звала його: вельмишановний пане редакторе!.. Він прохав її обходитись без такої шанобливої урочистості, але вона не могла інакше. До всього ж іноді їй здавалося, що він – Мефістофель. Справжній-щонайсправжнісінький. Той Мефістофель, що є одним з духів. Демон. Але демон не тільки зла, а й добра теж.

Іноді він здавався їй ангелом. Але – грішним, вигнаним з раю, тим ангелом, який вчинив бунт проти самого Бога. А це все той же Мефістофель.

Іноді ж він здавався їй Кирилом і Мефодієм в одній особі.

Як Мефістофель він мав успіх у жінок. До всього ж він був ідеологом не просто націоналізму – сиріч патріотизму, якогось там романтично-літературного, а – героїчно-наступального. Ось чому його боготворили цілі покоління. Вірили, як юдеї Мойсею, котрий свого часу вивів з пустелі народ, хоч і довелося поблукати сорок чи скільки там років. Так і він, Дмитро Донцов, новітній наш Мойсей, виведе український народ з рабства, приведе його в омріяну цілими поколіннями землю обітовану.

У нього й перо було таке, як він сам – гостре, непримиримо-пристрасне.

Теліга була щаслива, що її поезії друкує така людина, глибокошановний пан редактор, Мойсей і Мефістофель України. У його «Літературно-науковому віснику» надруковано і її вірш «Подорожній», що присвячений йому, ідеологу українського націоналізму і незвичайній людині, в образі палкого юнака, хоч він і був старшим за неї.

Улітку 1933 року Олена писала своїй подрузі Наталії Левицькій-Холодній про Донцова:

«Настусенько, ти не уявляєш, як він мені дорогий. Не мені орієнтуватися в тому, що таке: любов, обожнювання, приязнь чи захоплення, чи не те й не те, не друге і не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти маєш з ним погодитись? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла, я не відчуваю до нього „кохання“. Життя досить важке нам обом, і зокрема для мене, тому що я від любові до Михайлика стараюсь не показувати йому нехватку „кохання“».

Сучасні словники української мови ці терміни – любов і кохання – не розрізняють.

«Кохання – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, те саме, що і любов».

«Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання».

Але… Різниця між цими різновидами любові все ж таки є. Матір, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажані порівняння, кохають дівчину (жінку), а матір – люблять. Як і Батьківщину.

Кохання ж це більший інтим, як любов.

Олені здавалося, що свого чоловіка Михайла, вона хоч і всім серцем, але тільки любить, кохання між ними, як між чоловіком та жінкою, чомусь немає. Кохання, як їй здавалося, у неї зароджується до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально і тривіально. Це не для неї. Але, на щастя, далі дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю України, її ідеологом, керманичем і вождем, справа не просунулась. Та й невдовзі вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поїде до Києва – теж назавжди, а він…

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, прожив довге життя – 90 років, хоч і був переслідуваний і більшу частину життя прожив на чужині.

Дивно, але цей ідеолог українського націоналізму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де раніше навчався Пушкін!) ліцеї, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 року. Тоді ж він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поліція не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емігрувати за рубіж. Виступав у пресі на українську тематику. Під час Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України.

У 1917 році жив у Львові, де здобув ступінь доктора наук. В березні 1918-го виїхав до Києва, очолив Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1922 році після Швейцарії мешкав у Львові, ставши одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва».

1939 року був заарештований і ув’язненим в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».

Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, з 1945 року – в Парижі, а наступного року переїхав до Великої Британії.

Ще через рік – на еміграції в Канаді (1947). Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Видав чимало дієвих праць, що стали фундаментом українського націоналізму, його теоретичною базою. Виклав доктринальні засади українського націоналізму. Обстоюючи ідею самостійності України, завжди зберігав виразну антиросійську позицію. Вироблені ним ідейні засади базувалися на вирішальній ролі особистості та ірраціональній волі нації в історичному процесі. Політична філософія Донцова великою мірою стала основою революційно-підпільної діяльності ОУН.

Коли до нього дійшли в 1942 році вісті про загибель у Києві від рук нацистів Олени Теліги, ця мужня людина впала чи не у відчай і, не соромлячись присутніх, плакала.

Студентське життя минало весело і гамірно, в Михайла та Олени виявилося багато вірних і щирих друзів. Більшість з них, як і Михайло, були молодими офіцерами армії УНР, вони тяжко переживали поразку, тож часто сперечалися, чому ж не вдалося відстояти незалежну Україну… Готувалися в майбутньому повторити спробу здобути волю. Вони були щирими і вірними українцями, бездоганно володіли рідною мовою, тож допомагали й Олені її вивчати.

Та старше покоління, лідери української революції, керівники відродженої на її хвилях національної держави – Української Народної Республіки – не виправдали надій молодого покоління, не зуміли організувати захист власної держави. «Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль, – писав Є. Маланюк, – прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та „Листи“ нещадного своєю логікою Липинського.

Розчарування в „старших“ довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політичне зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.

Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2–3 роки раніше!

Прихід політичної нашої дозрілости в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну „психічну травму“, яка повела наше покоління в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завело в літературу (переважно в поезію)».

Ці роздуми Євгена Маланюка певною мірою пояснюють і такий феномен, як Празька поетична школа, до якої відносять Юрія Дарагана, Леоніда Мосендза, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Максима Гриву, Миколу Чирського, Олега Ольжича, Олену Телігу та ін.

Таким було оточення, в якому формувалася Олена Теліга як поетеса і українська патріотка, націоналістка.

Чому ж українці виявилися неспроможними утвердити і захистити власну державу?

Одну з причин, чи не найголовнішу, бачили в недостатній згуртованості нації, у відсутності належної волі до перемоги, в слабкості провідників, які орієнтувалися на демократичні методи досягнення мети в той час, як противник застосував брутальну силу. Головним ворогом вважалася Москва, московський імперіалізм, що століттями гнобив Україну і в новому обличчі, в обличчі більшовизму, задушив молоду Українську державу, яка постала в результаті революції 1917–1921 років.

Отже, щоб досягти перемоги в майбутній боротьбі за незалежну Українську державу, вважали необхідним насамперед, щоб українці усвідомили свою національну окремішність, необхідність з’єднання всіх воль в одну волю, підпорядкування всіх індивідуальних інтересів найвищій меті – боротьбі за націю і національну державу. 1926 року побачила світ праця Дмитра Донцова «Націоналізм», у якій обґрунтовувалась ідеологія українського інтегрального націоналізму, наголошувалось на тому, що лише нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Ця та інші праці Д. Донцова, що друкувалися в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», активно обговорювалися в колі Олениних друзів та приятелів. Захоплювалися вони й модною на той час філософією волюнтаризму Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше.

Ці ідеї носилися в повітрі, їх вбирала Оленина свідомість, вони відгукнуться в її творах дещо пізніше, коли остаточно сформуються її світогляд і естетична позиція. «А поки що вона молода й щаслива, вона в центрі цікавого товариства, її сміх дзвінкий і веселий, її кохає красивий, ставний козак, справжній лицар». – Надія Миронець.

Час летів швидко й непомітно. Року 1929 Михайло Теліга захистив дипломну роботу, отримав фах інженера-лісівника, і восени того ж року Теліги переїхали до Варшави, куди ще раніше перебралися батько й мати Олени.

Олена тоді була вся в емоційному пориві, в передчутті чогось незвичайного, що ось-ось станеться, і життя – і їхнє особисте, і України, – зміниться на краще. Писала в ті дні:

Але життя у Варшаві було трудним, вони ледве зводили кінці з кінцями. Але не втрачали оптимізму. Олена влаштовується вчителькою в початкову українську школу, платня хоч і скупа, та все ж стає трохи легше. Але тут злягла мати й почала згасати. У неї виявилася лейкемія, фінал настав швидко. Олена тяжко пережила смерть матері, але духом не падала, вчила дітей, і очі її випромінювали радість. Устигала демонструвати й нові моделі одягу – все ж якийсь там підзаробіток. І як завжди на зустрічах із друзями безконечні дискусії, молоді, гарячі – про боротьбу за волю свого народу, про культурний розвиток нації, про нові рубежі боротьби. Сумувати й опускати руки не було коли.

Сама собі заповідала:

На відміну від інших жінок, вік ніколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона ніколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається.

Ти скажеш: найбільше старить людину горе і незадоволення життям. Може. Але тоді треба шукати якогось виходу, щоб відмолодитися знову. Відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя».

Надія Миронець:

«Тут доречно було б нагадати, як оцінювали зовнішність і характер Олени Теліги ті, хто її знав особисто, хто з нею спілкувався. Майже всі говорили про її чарівність, відзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала її зовнішній вигляд у 20 років, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча“.»

Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвірніше описала обличчя Олени Теліги, і від себе додавав, що привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрішньому чарі».

Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнішність Олени Теліги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнює його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильні, вольові уста, дуже гарні ноги, енергійну ходу і такий же, трішечки заїкуватий, тон мови. Не дуже гарні, темно-зеленкаві очі…»

Про характер Олени Теліги, стиль її життя і поведінки є також чимало рядків у спогадах. Відзначають, як правило, її веселу і разом з тим запальну вдачу, товариськість, любов до танців і гарного одягу, до чоловічого товариства, «хотіла подобатись мужчинам і сміялася з жінок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жінок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису її характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли їй робили якісь зауваження щодо її зовнішності, не переносила критики взагалі, сама нікого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своїх вражінь».

На завершення психопортрета Олени Теліги наведемо вірш під такою самою назвою, написаний Сергієм Кушніренком, який у середині 1930-х років навчався в Варшаві, був членом Української студентської громади, добре знав Олену Телігу. Вірш був опублікований у «Літературно-науковому віснику» в 1936 році.

Психопортрет

(Олена Теліга)

Психопортрет Олени Теліги буде неповним, якщо не згадати про її дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачив свій трагічний кінець. Але в поезіях Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з фактами та подіями її життя, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.

Дмитро Донцов писав про Олену Телігу, що «з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі».

Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним ідеологом українського націоналізму, в чиєму журналі вона тоді друкувалася – надихала її кидатися на барикади. Тільки б не тліти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Кленом… Завжди багла праці, дружби, боротьби, такою вона тоді була – не жила, а горіла. Встигала й писати – статті, рецензії, відгуки.

А найбільше з неї лилася поезія.

У Варшаві вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матеріали, що їх надійні люди будуть поширювати на підсоветських землях України.

А потім в її невгамовне життя-горіння, у її святу боротьбу за волю і кращу долю свого народу увійшла хоч і загадкова, але вже тоді така знаменита ОУН…

Та ОУН, в незримих рядах якої вона житиме і боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторінкою її воістину героїчного життя.

Біографи писатимуть: на чужій землі в Олени Шовгенівої, потім Теліги, відбувається перелом, викликаний пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Відчувши себе українкою і непримиренним ворогом великодержавності, молода поетеса вступає в ряди Організації українських націоналістів. Вона шукала лицарів в реальному житті, тому й поступила в ОУН.