Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 15

Яготин – місто Київської області, райцентр на р. Супої (прит. Дніпра). Залізнична станція. З Києва ходить електричка: Київ – Бориспіль – Баришівка – Березань – Яготин. Заснований 1552 року.

В УРЕ можна прочитати, що в 1923 році створено Яготинський район на сході Київської області. Площа – 1,4 тис. кв. км. Населення – 60,5 тис. осіб (1984). У районі – 78 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищанській та 28 сільським Радам народних депутатів.

Район рівнинний, зі значною кількістю улоговин і пологих пасмоподібних підвищень. Корисні копалини – торф, глина.

Річки – Супій з водосховищем біля Яготина та Перевід (теж басейн Дніпра). Ґрунти чорноземні, район розташований у лісостеповій зоні. Ліси (сосна, вільха, дуб, береза, липа, граб, клен, біла акація) займають 2 тис. га.

У районі різні підприємства, птахофабрика, 17 колгоспів, 7 радгоспів, дослідна станція, Український НДІ землеробства. Є училища, 39 загальноосвітніх шкіл, 49 лікарняних закладів, 18 будинків культури, 29 клубів, 3 кінотеатри, 61 кіноустановка, 92 бібліотеки, історичний музей та картинна галерея. Автомобільних шляхів 315 км, зокрема з твердим покриттям – 301.

Отож, шляхом з твердим покриттям їхав я до Яготина. Ні, не їхав, а наче на побачення летів. Давно мріяв побувати в краю Варвари Рєпніної, онуки Кирила Розумовського, і ось уже мчить машина асфальтівкою годину, другу…

Було 26 липня 1995 року.

На під’їзді до Яготина – широка долина Супою, привільна, зелена, гарна – все тут радує око. В долині – багаті городи, повні різноманітного зела, там і там на левадах верби позбиралися в купки – як на поетичне замовлення. А сама річка Супій, як і більшість степових річок України, не широка, довжиною 144 км, але вже в Яготині перетворюється на чимале – від обрію до обрію – озеро, офіційно зване водосховищем.

Перші згадки про власників Яготина належать до початку XVII ст. (У прадавніші часи Київської Русі, часи Володимира Мономаха, річка Супій служила своєрідним кордоном, біля якого кочували різні ворожі слов’янам племена – печеніги, половці. Багато їх щезло в пітьмі історії, тільки могили й лишилися, дослідники нарахували лише вздовж Супою 224 могили.)

До монголо-татарського нашестя тут існували городища, після нашестя на 100–200 і навіть на 300–400 років ті краї обезлюдніли. Лише де-де, в найзахищеніших місцях ще жевріло життя. Але наші люди, яким не звикати до лиха, винесли й це і відродили край. У 1620 році Яготином володіли українські магнати. За часів козаччини Яготинська сотня – центр Яготин – складалася з 24 сіл і входила до Переяславського полку. Після Визвольної війни 1648–1654 років було впроваджено новий політично-адміністративний устрій, за яким територія України переділилася на 17 полків, а ті своєю чергою ділилися на сотні. Яготин став сотенним містечком і був таким аж до знищення Росією українського гетьманства у 1764 році.

Одним з перших поміщиків Яготина був Василь Танський – онук Семена Палія, а вже в нього купив землі та став власником містечка Кирило Розумовський. Сталося те у 1757 р. І Яготин із купленими і подарованими селами відійшов до складу 8 (з 9) округу маєтків К. Г. Розумовського – останнього гетьмана України, який, намагаючись піднести гетьманську владу, проводив політику зміцнення козацької старшини, а це йшло врозріз з колоніальною політикою Російської імперії. Тож гетьман і поплатився як посадою, так і званням. Позбавлений гетьманства, він приїхав до Яготина жити, тоді й зайнявся впорядкуванням маєтку.

Того ж року за допомоги селян і найманих робітників спорудив греблю, що утворила на річці Супій велике і гарне озеро – ось воно, розлилося степами на всю широчінь! Нині озеру виповнюється 230 років, і видається, що там воно було вічно. Графу озеро обійшлось у 22 тис. срібних карбованців. Як зазначає Ю. Толкач у своїй збірці «Історія Яготина»: «куплена Розумовським садиба мала лише невеликий будиночок та 29 десятин присадибної землі. Поступово гетьман прикупив сусідні садиби та землі, про що залишилися перекази та записи, збереглися навіть прізвища колишніх власників, ціни. Так, частину маєтку слободи Лизогубівки К. Розумовський виміняв у полковника Лизогуба «за англійського кровного жеребця». А село Кулябівку його дружина (уроджена Наришкіна) «витанцювала» у полковника Куляби. Звісно, не просто витанцювала, а своїм чудовим хистом до танців змусила «Кулябку», який мав до графині неабиякі симпатії, продати село. Розширивши земельні володіння, Розумовський почав розбудовувати маєток…»

Взагалі, останній гетьман України – особа не тільки відома з історії, а й легендарна. Можливо, завдяки саме йому, Кирилу Розумовському, Яготин згодом стане містечком історичним.

Із розповіді князя Долгорукого про батуринську Воскресенську церкву, де поховано останнього гетьмана України, дізнаємося:

«Он умер по-философски и сам назначил место своего погребения. За несколько месяцев перед кончиной он поручил англичанину вырыть себе в церкви могилу… Он спросил иностранца: «Зробив мені хату?». Граф любил весьма наречие своей родины, – додає далі крізь зуби князь Долгоруков. – Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил. Не всякий вельможа так равнодушно опустится в землю» («Кіевская старина», № 4 за 1893 р.).

Помер Кирило Григорович Розумовський у 1803 році, не доживши п’яти років до народження своєї онуки Варвари. Після смерті гетьмана Яготин, як і всі інші земельні володіння небіжчика, дістався його синові Олексію Кириловичу Розумовському, відомому дипломату. Очолюючи міністерство народної освіти, він сприяв збільшенню в Україні початкових шкіл, але в питанні викладання проводив (будучи геть зросійщеним) реакційний курс, заборонив приймати до гімназії дітей кріпаків і, що зовсім жахливо, – син же ж українського гетьмана! – сприяв русифікації своєї поневоленої батьківщини – цим завжди була сильна і є сильною імперська – самодержавна, червона і нині мовби ж демократична – матушка Росія!

Олексій Розумовський перебудував яготинську садибу, насадив величезний парк, побудував літні флігелі та господарчі будівлі. Один з мандрівників у 1823 р. писав: «Самое расположение княжеского дома с флигелями и садом есть игра прихотливой фантазии архитектора. Дом отделяется от озера цветником и стоит против острова, покрытого густым лесом, – фасад маєтку був до Супою. – Флигели, состоящие из отдельных домов, выдаются уступами на зеленую площадь двора, от них проведены через сад аллеи, направленные к тому же острову, как к центру и основанию всей перспективы».

Для створення парку запрошували як іноземців, так і місцевих майстрів. За два роки до смерті (граф помер у Почепі 1822 р.) Олексій Розумовський подарував яготинський палац своїй дочці Варварі, яка вийшла заміж за князя Миколу Григоровича Волконського.

Весілля святкували в Батурині, в палаці діда нареченої Кирила Розумовського – так поріднилися два роди й увійшли в історію України.

Зокрема, і в історію Яготина.

М. Г. Рєпнін вів свій родовід від княжого роду Михайла Всеволодовича Чернігівського, який помер у 1246 р. Рід припинився 1801 р. зі смертю генерал-фельдмаршала князя М. Б. Рєпніна. Та в тому ж році за велінням Олександра I онуку (по дочці) останнього Рєпніна, князю Миколі Григоровичу Волконському, який теж походив від Михайла Чернігівського, було дозволено носити прізвище Рєпніна-Волконського. Як пишуть дослідники: «величезне озеро не тільки прикрасило графський маєток, а й стало невід’ємною частиною Яготина. Ним захоплювалися й милувалися всі, хто приїздив до містечка. Мальовничі береги Супою не залишали без уваги і пензлі художників. Нині відомі чудові акварелі російського художника XVIII століття Лазарєва, на яких передано живописні куточки Яготина, графського маєтку, Супою». Місця тут і справді гарні – такі, де, як звичайно, відпочиває душа і де хочеться забути про життєву маєту. Відвідати Яготин і не побувати в парку Рєпніних, що привільно розкинувся на горбистих берегах Супою? Ми відразу ж зайшли до картинної галереї (помешкання її – то маленька часточка, що вціліла від колишнього палацу), гуляли в тінистому парку. Був тихий і лагідний липневий день. Ми йшли парком до озера і всюди, блакитніючи, нас супроводжував петрів батіг. Скільки його було в Яготині! Здавалось, що він, як зацвів ще в часи Кирила Розумовського чи його нащадків Рєпніних та правнучки його Варвари, так і цвіте досі і ніяк не може відцвісти. А в парі з ним білів деревій. Над сухими горбами, над парком, що спускався до Супою, – небо голубе, по ньому пливуть ліниві хмарки. Повітря було сухим, степовим. Ми присіли на вигорілому горбистому березі, а внизу, в зелені – там волого, – плескалися хвилі графського озера, на берегах якого шумів очерет, там і там виднілися вудкарі.