Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 3

Частина перша
Ранок
«Ми вкупочці колись росли, маленькими собі любились…»

Оглавление

«Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відлунює не в одній зворушеній душі, яка, напевно, теж не знаходить відповіді. Справді, чому?

Але хто відповість, чому – як тоді, так і тепер? І завтра-позавтра… Що вдієш – це вічна тема людства.

Була, є та буде.

Чому дороги наші не зійшлися?…

…Як побачу

Малого хлопчика в селі,

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя…


Дід Шевченка (по батькові) за ремеслом був швець – звідси походить і його прізвище: швець – майстер, що шиє і лагодить взуття; чоботар. Дід Тараса був із тих, про яких з пошанівком казали: і швець, і жнець, і в дуду грець… Все життя він просидів біля шевської лапи, або ще кози – металевого плескатого інструмента на довгій ніжці, що використовується в пошитті та лагодженні взуття. Дід сидів на ослінчику, тримаючи між колін шевську лапу, на ній – чиїсь драні черевики чи інша якась бідняцька взувачка, що геть розлізлась, а швець рятував її, стягуючи дратвою, добре просмоленою. Липка вона, тож і поговірка була: прилип, як шевська смола. Так дід і шевцював усе життя. Молодих шевців звали ласкаво: шевчики. Жінка шевця звалася шевчихою, а учень його – шевчуком. Звідси і прізвище: Шевченко («Чий то хлопчик бігає?» – «Та шевця…» – «А-а, шевченків…»).

Батьки Тараса були кріпаками. Батько, Григорій Іванович (у нього було якийсь час подвійне прізвище: Грушевський-Шевченко[1]), родом походив з Керелівки, мати, Катерина Якимівна, – з села Моринці, що, як і Керелівка, теж було Звенигородського повіту.

Тарас жив на кутку, що в Керелівці історично звався Бондаревим (тоді там була околиця села), а Оксанка – на сусідньому, Коваленківському. Мабуть, колись на одному жили бондарі, а на другому – ковалі. Напевне, і в її роду були ковалі, звідси вона й Коваленко – Коваленківна, як поетично називають її деякі дослідники його життя і творчості.

Від його кутка до її, горою, паралельно їхнім обійстям ішла вулиця, а внизу їх єднала спільна толока.

За Шевченковою клунею був сад, стежка через сад вела круто вниз до зеленої мальовничої левади, а левадою в розкішній долині тихо дзюрів-жебонів «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами», незрадливими друзями його дитинства. У струмку Тарас маленьким купався, слухав там соловейка чи зозулю, гуляв, мріяв. Левадою попід вербами та калиною бігав на сусідній Коваленків куток на побачення до своєї дитячої симпатії. Там Оксанка й зустрічала сироту, якому теж симпатизувала. І якого ніжно звала Тарасиком. Втішала, бувало, і сльози йому витирала, засвічуючи в його душі ясне сонечко. І за те він їй вдячним буде все життя.

Якою вона була? Тільки й знаємо достеменно, що – кучерявенька, з чорними бровенятами. Вродливенька. Вміла так гарно співати, такий мала дзвінкий голосочок, що коли він її слухав (а співала вона йому. Йому!), то на очах у нього виступали світлі сльози.

Живі, карі її оченята завжди були співчутливо-люблячими, а сама вона – маленька, стрункенька, у вишиваній сорочці – щебетливо-ніжна, з доброю душею і наче мальованим личком здорової сільської дівчинки.

Один з дослідників його життя і творчості слушно зауважить, що вона була «у безрадісному житті сироти-підлітка ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній жагу нових, особливих почувань».

Чому дороги наші не зійшлися?…

Поет у багатьох творах згадував своє перше дитяче кохання, зокрема, звертався до неї, незабутньої, і в поемі «Мар’яна-черниця»:

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь…


Мабуть, вони таки були однолітками, хоча, можливо, Оксанка й була трохи старшою за нього. А втім, дівчатка порівняно з хлопцями-однолітками завжди видаються ніби дорослішими – така вже природа.

Вершина їхнього дитячого роману припала на його тринадцятий рік. Він любив її з усім запалом юного чисто-безгріховного серця, і те почуття в нього залишилося на все життя і все життя зігрівало його. І вона, проста селянська дівчина, навіки увійшла в історію української літератури – навіть так! – як перша любов Його. В 1847 році, на засланні в Орській фортеці, згадуючи своє дитинство, село, Поет напише рядки, що потім стануть знаменитими:

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом…


(На в’їзді до села Шевченкового – колишня його Керелівка, потім Кирилівка – він стоїть, бронзовий пастушок із бронзовими ягнятами. Але чому скульптор не поставив і її біля нього, Оксаночку його? Господи, яка несправедливість!) Там, як він пас ягнята, і сталася з ним пригодонька, зав-дяки якій він і спізнав перший дівочий поцілунок.

Після світлого, майже молитовного настрою, що раптово завітав до нього, – «Мені так любо, любо стало…» – в душу маленького пастушка посунула похмура дійсність. Зненацька з’явилися почуття самотності, сирітства, безпросвітності й безнадії… Хоч криком кричи! Він наче прокинувся від золотого сну і село йому здалося почорнілим, а Боже небо голубеє враз помарніло… Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята. Обернувся на хати – нема в нього хати.

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкії сльози!..


А далі події розвивалися так. «При самій дорозі», недалеко від пастушка дівчина «плоскінь вибирала».

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утерла мої сльози

І поцілувала…

І – поцілувала.


Мабуть, за все своє дитинство не був він таким щасливим, як у мить, коли спізнав перший дівочий поцілунок. Через багато літ зізнаватиметься, що після того поцілунку все змінилося – як за помахом чарівної палички.

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води…


І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бідного хлопчика-сироти, який не мав ні ласки, ні затишку, то була в нього Любов. І дослідники його творчості справедливо назвуть те керелівське дівчатко Шевченковою Беатріче, так часто він використовував у творчості її гарне ім’я. В дитинстві, справді нужденнім і горьованім, вона була його зіркою.

Павло Зайцев у своїй праці «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:

«Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксанка і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися”, а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження.

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх…


До одруження, як відомо, не дійшло (Тарас, на відміну від Оксани, взагалі до смерті залишався бурлакою-одинаком). А втім, якби Тарас ще підлітком не подався у світ широкий, якби лишився в селі, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»

А ось чи згадувала Оксана в своєму подальшому житті сусідського хлопчика Тараса, якого любила, – невідомо. Хто тепер скаже? То вже вічна таїна історії. А Поет, пишучи про свою юність, згадуватиме її наче наприкінці свого життя, наче прощаючись із білим світом, а йому тоді виповнилося лишень 27 років (очевидно, на той час – і він це знав – її в Керелівці вже не було), а в такому віці, здавалось би, дивно плакати за своїм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, і це його гнітило і тяжко ранило. «Жодних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж поки він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодості. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося і сліду не стало» – сліду реального, – пише у згадуваній праці Павло Зайцев, – але слід ідеальний був глибокий. Адже вона, ця кучерява дівчина, колись «…без слова, без мови навчила душею, серцем розмовлять» (ось звідки враження, що Оксанка ще будучи піддівком, потім дівчиною була водночас як маленька доросла жінка! – В. Ч.), вона з ним «…усміхалась, плакала, журилась…».

Збігло п’ятнадцять років, як Шевченко не був у рідному краї. І ось він уперше після тривалої перерви, повернувшись у село («…в селі… убогім нічого не виросло і не згнило»), відвідав могилки батьків і запитав якось у брата:

«Чи жива

Ота Оксаночка?» – питаю

У брата тихо я. – «Яка?» —

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись…»


Брат розповів звичайну для кріпацької дівчини, – але в тій звичайності й страшну – історію Оксаночки:

…Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала,

Вернулась, правда, через год,

Та що з того.

З байстрям вернулась.

Острижена.


На Коваленківському кутку, де жила в дитинстві Оксана, було також обійстя Тарасового діда по батьковій лінії Івана. То був міцний чолов’яга, дідуган ще – ого-го! (До речі, втретє старий одружився, як уже мав близько 80 літ!). Був він письменний, а що вже оповідач вдатний – заслухаєшся! Учасник Коліївщини, повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Про те охоче розповідав, і тоді в нього

Столітнії очі, як зорі, сяяли.

А слово за словом сміялось, лилось…


Тарасів дід і Оксанка з батьками жили на кутку двір у двір. І коли Тарас бігав до діда (а бігав він щодня, чи й по кілька разів на день), то неодмінно зустрічався і з Оксанкою – іноді вони удвох слухали дідові розповіді про минуле… Потім дівчина проводжала хлопця до левади, потім він її – назад, до хати. Розійтися молодята ніяк не могли. Несила було. А на леваді, на вербі чи калині співав їм соловейко чи зозуля кувала щасні довгі літа. Вона його вже й у щоку на прощання соромливо цмокала, а він все її не міг відпустити, бо тоді кінчалося його щастя…

Вуличці тій сьогодні годилося б зватися… Так, так, вулицею імені Оксани Коваленко. Але ж ні, вона в селі має інше, чуже ймення і при чім воно до тієї вулиці – того ніхто не знає, але справедливості в селі Шевченковому (а може, навіть простого, звичайного, елементарного такту) й досі немає. (Щоправда, односельці ту вулицю називають точніше – Коваленківською.)

Вуличка коротенька, звивисто спускається вниз до все тієї ж левади, де й досі ще плещеться панський ставок. Не широка, скоріше вузька – наш мікроавтобус тільки й умістився на ній.

Тягнуться вниз дві наїжджені піщані колії, обабіч їх – істинно патріархальний спориш, улюбленець селянських дворів і тоді, й тепер.

Тиша. Сонце. Зелень.

Ані душі. І в подвір’ях, і на вуличці.

Ось і колишня садиба діда Івана, Івана Андрійовича (1761–1849). Сьогодні тут живуть інші люди, за високим парканом здіймається добротний новий будинок.

А навпроти через вуличку – здається, від одних воріт до інших шапкою докинути – колишнє обійстя Оксаниних батьків, Коваленків.

І тут, ясна річ, інші люди живуть, тож новий будинок дивиться привітними вікнами на вуличку…

Постояли ми на осонні, впиваючись благодатними сонцем і тишею. Біля обох садиб, понад парканами ростуть, як дві сестри, шовковиці: тільки біля колишнього обійстя діда Івана чорна, а біля колишнього Оксанчиного – біла. Зірвали ми по кілька ягідок, пригощалися-смакували… Ніколи не думав, що мені так пощастить у житті – їсти шовковицю в колишніх подвір’ях Шевченкового діда Івана та Оксани Коваленко. I все нам здавалося, що ось-ось у тиші, яка панувала навколо, вийде з хати маленька кучерявенька чорнобривка Оксанка…

Не вийшла…

…Не одне покоління Шевченкових читачів плакало над долею Оксани Коваленко. Як вона, зневажена москалями (солдатами!), повернулася додому з байстрям, остриженою сиділа під тином, кукукала зозулею, кричала чи тихесенько співала…

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так-так, що краля! І не вбога,

Та талану Господь не дав…


Але правда в тім, що справжня Оксана Коваленко, не літературна, а та, що колись любила й цілувала Тараса, за свого життя навіть і не підозрювала, що приписав їй поет, друг дитинства, – яку створив їй долю з байстрям та божевіллям. Насправді ж ні з якими москалями нікуди подруга далекого Шевченкового дитинства, керелівська Оксана Коваленко, не ходила і під тином острижена з байстрям не кукукала. Це – поетична Оксана, створена уявою поета (щоправда, з українськими дівчатами тих лихих підневільних років таке траплялося часто, згадаймо хоча б Шевченкову «Катерину»). Реальна Оксана Коваленко із села Керелівки, та, що була його першим-щонайпершим захопленням і якій він стільки присвятив хвилюючих, щемних рядків, мала зовсім-зовсім іншу долю. У принципі, щасну, а тому для творчості невиграшну. Тарас і Оксана розлучилися – як час покаже, навічно! – у 1829 році, коли він з паном поїде до Вільна, а в 1840 р. Оксану висватають у сусіднє село. Пішла. Чи мала згоду, чи ні (тоді згоди у дівчат ніхто не питав) – не знаємо. Чекати Тараса, якого невідь-де носило світами, не було сенсу. Ще знаємо, що вона одружилась з кріпаком М. (Миколою? Микитою?

Макаром? Марком? Мартином? Матвієм? Миною? Мотієм? Михеєм?) Сорокою. І, нічого не відаючи про ту трагічну долю, яку у своїй творчості припише їй Шевченко, житиме з чоловіком у сусідньому селі Пединівці, матиме двох дочечок – Параску та Варвару… А більше про неї, про чорноброву, кучеряву Оксаночку, історія нічого не збереже.

В Пединівці закінчиться її земний шлях простої селянки – десь там, на забутому нині кладовищі загубилася її безіменна могилка і зникла з лиця землі.

Та навіки вона зосталась у творчості Поета.

Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихій сонячній вуличці її дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана…


«…Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відгукується не в одній зворушеній душі, яка теж не знаходить відповіді.

Справді, чому?

Чому, Оксаночко, чому, адже

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились…


Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилівці – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не міг. Була в нього тоді – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнісінька!

Із Феодосією.

Тарасик її звав і Тодосею-Тодоською, і Фесунею, і Дозькою. Те звабливеньке дівча полонило Тарасика після Оксанки, і він, хоч і не міг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосією.

Ім’ячко її походило від чоловічого імені Феодосій, що означало Бог і дар. Себто Божий дар. Так йому старі люди казали, і Тарас із ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього і справді як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч він і був кріпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душі зійшло, наче сама воля-воленька омріяна до нього нарешті прийшла. Дивувався: «Феодосіє! І як без тебе жив я досі?…»

1

Деякі історики свого часу запевняли – щоправда, бездоказово, – що Шевченко – це їхнє вуличне прізвисько, а родове їхнє прізвище – Грушевські, по батькові.

Тарас Шевченко: сто днів кохання

Подняться наверх