Читать книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис - Страница 7

Янгол (ангел) за релігійним культом – надприродна істота, посланець, вісник Бога, завжди зображується у вигляді юнака з незмінними крилами за плечима, що часто завдавали клопоту художникам. «Справжніх» янголів вони, звісно, не бачили, малювали їх такими, якими уявляли. А ось із зображенням крил була проблема. Якими їх зображувати? З чого їх малювати? Така проблема виникла й перед молодим художником Петровським, коли вони мешкали на Васильєвському острові в Петербурзі.

Якось приятель поскаржився Шевченку: де б дістати великого птаха, аби він міг скопіювати крила янгола-хоронителя для картини «Агар у пустелі», що її тоді малював?…

– Великого і, звичайно ж, крилатого птаха? – ковтнувши слину – вони тоді перебували на грошовій мілині та днями, бувало, голодували, – перепитав Тарас.

– Так, такечки, з великими крилами, щоби я їх міг скопіювати.

Подумавши, Тарас пригадав: неподалік мешкав помічник поліцмейстера Академії Соколов, на задньому дворі в якого були гуси.

– Чималі гуси, – шепнув Тарас художнику. – А крила які в них! Як перемалюєш – за янгольські зійдуть.

Поміркувавши так і сяк, приятелі одного надвечір’я проникли на задній двір помічника поліцмейстера і, підкравшись, накрили там найбільшого гусака шинелею. А щоби він не здійняв ґвалту, міцно затиснули йому дзьоба. Та й понесли свій трофей до майстерні Петровського.

– Крила в нього і справді видатні, – радів дорогою художник, як вони поверталися додому з гусаком. Тарас ніс птаха, а Петровський поруч дріботів (він був маленький, з короткими ногами, тож не ходив, а дріботів), затискуючи гусакові дзьоба, аби той, бува, не здійняв обурливого ґвалту, не зчинив тривоги…

Крила в нього і справді виявилися чималі, і Петровський їх хутко перемалював – для вмілого скільки тої роботи! І обоє – і Петровський, і Шевченко – залишилися задоволені: крила гусака, на їхнє переконання, були схожими на янгольські… (Щоправда, жодного янгола вони за свого життя не бачили, але були певні, що гусячі крила схожі з янгольськими.)

А от самого власника тих крил – чималого гусака – шкода було відпускати. Тим паче що і Петровський, і Шевченко вже який день голодували. Скільки дармового м’яса! Не вагаючись, попрохали сторожа Академії мистецтв, і той зварив для них гусака в самоварі. (Звісно, перед цим позбавивши його голови та обскубавши пір’я.)

Звареного в самоварі гусака (дещо перепало і сторожу) як за себе кинули. Лежали потім ситі й задоволені – ще ніколи їхній обід не був таким щедрим і ситним… Ось тільки непокоїла думка: а раптом помічник поліцмейстера виявить пропажу в загороді для своїх гусей і якимось робом дізнається хто гусака поцупив? Та й совість – ніколи не вдавалися до крадіжок – почала їх непокоїти. На щастя, трапилося так, що Шевченко щось там комусь намалював і отримав за роботу аж два рублі – одного рубля й відніс помічнику поліцмейстера за викраденого в нього гусака. Помічник поліцмейстера не розгнівався, а навіть зрадів: рубль за гусака – то була щедра плата…

Їхній вчитель Карл Брюллов весело сміявся, коли дізнався про витівку молодих художників. Подивився картину Петровського і янгола з крилами, зображеного на ній, все ще сміючись, визнав «справжнім». Особливо його крила. Щоправда, зауважив, що традиційно янгола хоч і зображували у вигляді юнака, але для нього справжніми янголами були, є та будуть жінки.

І в першу чергу, уточнив Брюллов, вродливі дівчата (а всі дівчата у нас – вродливиці, додавав він), які відзначаються добротою, лагідністю, невинністю та ніжністю і від присутності яких у світі білому стає ще краще…

Для житла Шевченко підшукав собі дешевеньку кімнатку. Це житло виявилося таким убогим, що Іван Сошенко, як побачив його, носом закрутив. І відразу ж запропонував другові поселитися разом з ним у квартирі, що її він наймав у німкені Марії Іванівни Клоберг.

Тарас Шевченко, згрібши в оберемок свої нехитрі пожитки, босий і розхристаний, прибіг до Сошенка.

Як водиться, обмили се діло, і Тарас почав жити в Сошенка.

І все було добре, місця їм обом вистачало, але тут… Тут спалахнула любовна драма.

Про ту негадану рахубу сам Сошенко так розповів:

«У Марії Іванівни мешкала племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра Амалія, прегарненька німкенька. Нашому брату художнику закохатися не важко і я покохав її від душі і навіть, грішна людина, подумував було на ній женитись. Але Тарас розладнав всі мої плани. Він швидко провів атаку проти Амалії (очевидно, за Амалію. – В. Ч.) і відбив її у мене. Довго я приховував своє невдоволення на їхні близькі відносини, зрештою не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але тим не допоміг своєму горю: Амалія стала ходити до нього на квартиру».

«Амалія стала ходити до нього на квартиру…»

Дівчина до хлопця! Власне, не ходила, а, як розповідали Сошенкові очевидці, крадькома бігала – хитрою лисичкою. Як називають тих, хто не рахується з народною мораллю, веде аморальний спосіб життя?… Так, так, розпусниками. І Амалія, виходить, розпусниця. Гуляща дівка! А така за людськими звичаями не заслуговує на пощаду. Бо де це бачено, де це чувано, щоб незаміжня дівчина бігала додому до парубка – гм…

Дізнавшись про це, Сошенко ладен був розтерзати Амалію, яку ще вчора кохав і яка ще вчора обіцялась йому віддатися…

Обіцялась і…

І зустрівши молодшого за нього, за Сошенка, якому обіцяла віддатися, парубка, перебігла до нього. Ба навіть на квартиру до нового любчика потай почала бігати, затіваючи там сороміцькі любощі. Бо ж навіть затримуючись у Тараса допізна, залишалася в нього ночувати.

Любов – почуття, властиве людині, глибока симпатія до іншої людини чи об’єкта, почуття глибокої приязні… А втім, хто сієї премудрості не знає, хто цього не спізнавав, бо як же людині жити без неї, без любові?

А ще любов розглядається як філософська категорія, у вигляді суб’єктного відношення, інтимного вибіркового почуття, спрямованого на предмет любові, тому любов виступає найважливішим суб’єктивним індикатором щастя.

Любов – одна з фундаментальних і загальних тем у світовій культурі та мистецтві. Давні греки розрізняли кілька окремих типів любові:

«Ерос» – стихійна, захоплююча закоханість у вигляді пошанування, спрямованого на об’єкт любові.

«Філія» – любов-дружба чи любов-приязнь, обумовлена соціальними зв’язками або особистим вибором.

«Сторге» – любов-ніжність, особливо сімейна.

«Агапе» – жертовна любов, безумовна любов, в християнстві – це любов Бога до людини.

Греки виокремили ще різновиди любові:

«Людус» – любов-гра до перших ознак нудьги, заснована на статевому потягові і спрямована на отримання задоволень.

«Манія» – любов-одержимість, основа якої – пристрасть і ревність. Давні греки називали манію «безумством від богів».

«Прагма» – поміркована любов, коли переживання цього почуття в людині спричиняється не сердечною прив’язаністю, а тільки заради вигоди.

В українців, окрім любові, існує ще й кохання. Це вважається одне й те ж, але… Любити можна всіх і вся (батьківщину, край, людей, рідних тощо), а кохають лише дівчат і жінок, бо кохання – це вже сексуальний інтим.

Кохання – в уявленнях українців – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди. Вочевидь, так воно і є.

Століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття – кохання. (У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».)

І став Тарас коханцем, як називається чоловік, що перебуває в позашлюбному зв’язку з жінкою або дівчиною, а вона, своєю чергою такому чоловікові стає коханкою… І вперше юний Тарас спізнав – із Амалією, – що ж воно таке, те, що сьогодні називається… гм-гм… сексом. Чи то пак, статевими зносинами, статевою любов’ю…

Далі фантазувати про те, що буває між молодими, коли вони на нічку залишаються удвох під одним дахом в одній постелі, Сошенко вже не мав сили. Чортова німкенька! Здавалося, кінець світу, а не тільки моралі.

– Шалава! Гуляща! Розпусниця! Зрадливиця!

Якими тільки словесами не вибухав за згадки про Амалію Сошенко, про ту Амалію, з якою ще вчора збирався йти під вінець. Сліпець! Як добре, що хоч своєчасно прозрів і побачив, хто така насправді кралечка Амалія. Тараса ж ні в чому не винив – не він ходив на побачення до Амалії. Амалія, втративши стид і страм, сама до нього бігала на квартиру, де невдовзі навіть почала залишатися й на ніченьку…

Жах, жах та ще й жахота! Невже такі дівчата ще водяться на світі білому, вдаючи з себе невинних ягничок, а самі тим часом у гречку – стриб-стриб! От стерва! І вродиться ж така!

А де ж твоя дівоча цнота, незайманість, де твоя честь дівоча незаплямована? Не знаходячи відповіді, зрештою накотився на Тараса:

– Як ти міг… Ми ж друзі. Чи не побратими. А ти… Я збирався на ній женитись, а вона… Тихцем до тебе бігає. І навіть залишається у тебе на ніч. І ти її не виштурхав у плечі?

– За віщо?

– А вона ж зрадила мене, твого друга.

– Та чи вона твоя власність, Йване… Була твоєю, стала моєю… Що ж тут такого. А я з нею спізнав – уперше! – рай! І вперше повірив, що рай на землі є, якщо там є такі дівчата. А женитись на ній, на відміну від тебе, я їй не обіцяв. У нас – вільна любов!

– Що ти говориш? Хіба це любов? Це ж… це ж б-блуд! Бо як не женитись на дівчині, то для чого тоді з нею і кохання затівати…

В істориків збереглися дані, що Тарас і Амалія ще досить довго зустрічалися, але Шевченко з німкенею так і не одружився – хоча буцімто й обіцяв із нею побратися. (Прегарненька німкеня йому таки подобалась, принаймні на початку їхнього знайомства). Та діло далі флірту так і не просунулося. Що ж до Сошенка, то він таки взяв би шлюб із Амалією, якби вона не виявилася шелихвісткою. Чи, принаймні, була б твердою у своїх намірах; вона належала до тих красунечок, яким сьогодні подобається один, а завтра інший… Була вона сиротою, мешкала в Сошенка, якому так успішно наставила роги, хоча він і збирався з нею побратися, але… Він був значно старший (Амалія називала його позаочі «дідом»), тож молодому та хвацькому Тарасу – і на вроду він був гарніший од свого приятеля, – легко пофортунило відбити в Івана його нестійку подругу. Шевченко – парубок удатний! – таки захопився Амалією, але…

За спогадами Чужбинського[3] та Чалого, Шевченко в ранній юності хоч і упадав за дівчатами, але не мав наміру – принаймні, до заслання – женитися, тому й серйозних зв’язків із жінками у нього тоді не було, хоча жіноче товариство він таки любив. Та не все так виходило, як гадалося.

«Як молоді люди, – писав Чужбинський, – почнемо було з ним (із Шевченком. – В. Ч.) розмову, і варто було лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже”».