Читать книгу Українська діаспора - Иван Драч - Страница 3

Колись наш народ запріг був у грандіозний плуг міфічного Змія і зробив був навколо Києва Змійові вали. Вистачило в нього сили, в народу. Тепер той ядерний Змій дихає через монструальні зябра унікального по смертоносності саркофага, в нас немає сили задушити того ядерного Змія – він збирає страшну, моторошну данину з України. Наш форум проходить на відстані меншій, ніж сотня кілометрів од цього монстра, який знищує наше майбутнє. І ми так звикли до нього, що аж наче гордимося цим лихом.

Ми живемо на руїнах і не встигаємо обчислювати безмір наших втрат. Найбільший геноцид XX століття, наш голод 33-го, і не обчислений, і незаналізований відповідним чином, сидить у наших генних глибинах таким собі ядерним монстром, і випромінює отой Голод-33 таку нищительну негативну енергію, яка досі нас вражає своїм розбратом і дивовижним невмінням опанувати найпростіші речі. Часто ми послизалися на тому місці, через яке інші народи проходили легко і без напруження. Проблеми не розв’язуються, а грандіозно помножуються, і пройти мимо них – це залишити мінне поле проблем для наших нащадків, котрі будуть на них підриватися, як підриваємося ми на нашій спадщині, і наш хвалений спис Георгія-Змієносця не досягає пащі Змія. Навіть рок-програму, рідну і свою, називаємо «На руїнах». Можна було б називати «На похороні Матері». Було б оптимістичніше.

Незрідка можна почути, що в нашому національному самоусвідомленні, особливо останнього, тобто першого вільного року, забагато болючого і болісного. Що переживання трагічного в долі українства заважає зосередитися на будівничих справах. Можливо, так і є, і вже час ударити лихом об землю й заходитися до роботи по-справжньому, по-хазяйському. Розпука і голосіння не помічні до справи – це знали наші предки і тим рятувалися. Життєздатність української нації і сьогодні бере гору, так чи інакше опановує всі несприятливі обставини. Можливо, це тільки моє відчуття, але мені здається, що теперішній порив до свободи, освячений несподіваним для багатьох першим грудня, став виявом глибинної реакції нашої спільності на ту критичну межу, до якої доведене українство, коли з нього вичерпано дощенту жертовні ресурси для Бога, історії і сусідніх народів. І коли воно єдиною волею, спільним зусиллям не перемінить свій сімсотлітній статус нації-жертви, не розірве цю фатальну нитку Парки, не зав’яже на ній вузол для прядива зовсім іншої долі, то урветься саме існування нашого етносу.

Мені здається, що цей феномен народу-Христа, якого безупинно розпинають, біля якого змінюються лише синедріони та стражники, ще не осмислений людством і нами самими. Цивілізацією – для того, щоб покаятися перед українцями, які її годували своєю плоттю і кров’ю і захищали. Нами – задля того, щоб, нарешті, зійти з хреста, і щоб на тому хресті ми були останнім переслідуваним народом. Можливо, у цьому й полягає божественна місія українства. Досить жертв – таку заповідь вистраждала і несе людству українська нація наприкінці XX століття. Того самого століття, через видимі прикметні явища якого – тобто першу і другу світові війни, фашизм, комунізм і ядерну енергію – проступає суть нової епохи – геноцид проти українства. Саме Україна стала епіцентром обох цих найбільших воєн, тереном, на якому зіткнулися воскреслі з пітьми людської дикості коричневий і червоний канібалізм. Саме над Україною розсіяно триста хіросимських бомб у Біблією предбаченому Чорнобилі. Геноцид проти українства – це виклик XX століття цілому людству. На цей виклик Україна двічі повстала до боротьби за своє існування – у 1917–1920 роках і в Другій світовій аж до початку 50-х, коли герої УПА прийняли останній бій на рідній землі. Обидві наші потуги були жорстоко втоплені в крові. І от наше третє повстання – мирне. І воно не може не увінчатися перемогою. І це теж наша блага вість цілому людству. І хотілося б, щоб воно прийняло і сприйняло цю вість.

Так, ми нарешті тепер лічимо наші втрати у XX столітті. Не тисячами, не десятками тисяч доводиться позначати їх. Мільйонами, десятками мільйонів. Збиваємося з рахунку, бо нам не давали навіть знати, скільки українців вистріляно, вирізано, вивішано, спалено білими і червоними гвардіями, скільки виморено масовими голодівками 1921–1922 років і 1932–1933 років, скільки розсіяно по сибірах і півночах «розкуркулених», а скільки «бандеровцев» і «бандпособников». Ми ще не знаємо, скільки українців депортували з України під виглядом різних оргнаборів, а для деукраїнізації України завозили сюди інтернаціоналістів з усього СРСР. Наша земля гостинно приймала всіх, її робили мачухою лише для власних дітей. Ще не всі кремлівські архіви відкриті, та й немає певності, що Москва наважиться оприлюднити ті з них, що стосуються найнебезпечнішого й для нинішньої Росії «украинского вопроса». Але й без того маємо багато доказів, що найграндіозніший з усіх людиноненависницьких планів XX століття – план Сталіна щодо остаточного виселення українців з України, про що колись повідомив Хрущов, – був не лише плодом параної вождя. Відлуння диявольських зазіхань на деукраїнізацію нашої землі для «обустройства» життєвого простору (економічного, мовного, етнічного) для іншого народу не вщухає й досі.

Тож навіщо ми лічимо наших вигублених єдинокровних? Повідомляється, що в північних лісах уже півстоліття лежать непохованими останки радянських солдатів. Якби навіть не було інших причин, Радянський Союз не мав би права існувати тільки через цю свою нелюдську дикість, через своє питоме органічне некрофільство. Ми ж знаємо, що тіні наших не забутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам’яті народу. І тільки тоді заспокояться і наші живі душі, і душі прийдешніх поколінь, вбираючи в себе невидиму енергію попередників – так в Україні споконвіку шанували своє людське коріння.

Я певен, що представники Західної діаспори, які приїхали на форум, почують багато щирих слів подяки за активну моральну й матеріальну допомогу патріотичним силам України у найскладніші й найбурхливіші кілька останніх років наших незалежницьких змагань. І передадуть цю вдячність тисячам і тисячам своїх співгромадян. Чи варто говорити, що цю поміч годі вимірювати лише сумами пожертв і чорнобильським страдникам, і демократичним організаціям, культурним акціям? Братерство і солідарність українців цілого світу – ось той новий поважний чинник політичного й духовного життя в Україні, який постав із нашого спілкування та благотворно оздоровлює національну свідомість, помножує творчу енергію нації. Ми чи не вперше починаємо долати лихі віруси класового та примітивного егоїстичного розбрату, які нам намагалися століттями впорскувати в кров і трансплантувати в гени поколінь хитрі і підступні чужинці. І пізнаємо велику радість єднання.

Хотілося б, аби ця радість залишалася чистою, нічим не зіпсутою, щоб її не затьмарювали ті чи інші непорозуміння. Я думав так і сяк, чи слід зачіпати тут питання досконалості наших стосунків, і певен, що таки варто.

Ми всі живі люди зі своїми особистими чеснотами і вадами, тільки-но пізнаваємо одне одного, і немає нічого дивного, що чинимо іноді необачно, в чомусь помиляємося. Було б прикро, коли б ми прискіпливо ставили одне одному на карб кожен прорахунок, давали їм нашаровуватися і сіяли кукіль особистої недовіри і підозри. Бачу лише один запобіжний засіб: нелукавство і щирість, обопільна шаноба. І тоді жодні баба Параска і баба Палажка нас не посварять.

Якщо дивитися на речі тверезо, раціонально (а дефіцит саме здорового прагматизму, можливо, є поки що одним з найприкріших наших українських дефіцитів), то стосунки материкової України з величезним океаном української світової діаспори і не можна передбачати як безпроблемні і самі лише празникові. Хоча людська природа так само потребує свята, як хліба, і віри, а ми ж чи не найдовше з-поміж інших народів ішли до свята на нашій вулиці. Але маємо точний камертон, який допоможе нам уникати дисонансів і гармонізувати розмаїте різноголосся світового українства. Цей камертон – національне відродження. Воно потрібне нам не лише як загалові, як народові, як державі, а й як великий набуток кожного українця й українки. Національне відродження підносить нашу людську гідність, самоповагу, збагачує сенс індивідуального буття, без чого, як знаємо, важко почуватися щасливим навіть у найщасливіший час. Ми переконалися, що цей камертон не вмовк в українській душі. Ми побачили, що національна ідея не є чимось невловимим, а, як висловився наш московський українець Олександр Руденко-Десняк, це соціально-етична категорія, без розуміння якої загалом невідомо про що говорити. І якщо січневий конгрес представників Східної діаспори в Києві поменшив число українських песимістів в Україні і поза нею, то це реальний крок у національному відродженні. Немає сумніву, що наш світлий форум додасть сили і снаги всім будівничим Української держави, і ще більше наших братів і сестер упевняться остаточно: ще не вмерла Україна і ніколи не вмре! А відтак наша мати Україна діставатиме більше й більше роботящих рук, тямущих голів і відданих сердець, що працюватимуть на її звеличення і звічення.

Те, що було довгими роками нашою тугою і болем – маю на увазі вимушене розсіяння українців по світах, – нині за незбагненим промислом історії може і мусить обернутися нашою силою. Життя і праця українців у середовищі інших народів, інших культур відкриває безліч каналів швидкого збагачення себе досвідом сучасної цивілізації, виходи до якої були для України глухо заблоковані упродовж століть. Бачимо, яким неоціненним глобальним чинником для твердого стояння на землі своїх національних держав є світова єврейська діаспора, а ще – вірменська, польська. А поміркуймо, чому Росія так ревно плекає свої етнічні і культурні анклави не лише на колонізованих нею просторах, а й століттями дбає про свої національні точки опертя в цілому світі. Тільки-но заходить про корінні інтереси Росії, як знімаються найзапекліші суперечності між білими і червоними, монархістами й анархістами, між аристократами і простолюдом, і кожен «русский» поспішає «обустроить Россию», створити їй найсприятливіші умови на всіх континентах. Гадаю, що й закликати самих себе наслідувати подібні приклади є зайвим. Нам неминуче доведеться вчитися забезпечувати Україні свою всесвітню присущність, бо під сучасну пору це є, сказати б, стандартною нормою існування народів і країн, чи й не такою ж обов’язковою, як і плекання державної незалежності. А точніше – однією із запорук непорушності суверенітету.

Ось такий зміст укладали і вкладають українські патріоти-демократи в слова: «Єдність, єдність, єдність!» Тут, в Україні, цією ж молитвою ми освячуємо всі наші стосунки зі світовим українством. І, хвалити Бога, патріоти України за її межами розуміють цей наш національний пароль, чують його навіть через тріскотіння класових відбійних молотків, що раз у раз вгризаються в скелю нашої національної спільноти, аби не дати їй стати монолітною. Сподіваюся, що й наші тутешні «найреволюційніші революціонери» невдовзі зрозуміють, що лупають не ту скалу, не туди стріляють. Самоїдів у світі не шанують.

А взаємини українців усього світу з Україною, я певен, можуть стати і стануть такими, як у великій дружній родині: іноді комусь кортить і побуркотіти, і почуття освіжити перед сваркою, але ж туляться і горнуться до родаків, бо любляться. Певен також, що стане у нас на це і людських воль, і державної волі, і кебети. Якщо не забракне взаємної приязні.

Була в мене сусідом у теліжинському дитинстві родина Заграюків. Хата була під бляхою, і в хаті патефон був. Та ще в сусіда Гаврила дві жінки було, дві сестри – Ялина і Оксана. Ялина була офіційною жінкою, а сліпа Оксана при сестрі і при сестриному чоловікові. Мій ровесник Гриша був сином Гаврила Гополітовича і сином двох матерів. Матір’ю він називав Ялину, а насправді матір’ю була сліпа Оксана, а не безплідна господиня. Оксана була наймичкою при сестрі, і рідний син називав її Оксаною, а тітку – матір’ю. Коли став він дорослішати, зробив для себе грандіозне відкриття. Зненавидів батька і тітку, а Оксану став матір’ю називати, та недовго вона ці страшні для себе слова чула, від потрясіння померла.

Так часто ми в житті називаємо тітку материнськими словами, а мати, хоч вона сліпа і наймичка при сестрі, чекає на наше прозріння. Час прозріння настав. Тітці маємо віддати тітчине, а матір пізнати, хоч вона сліпа і наймичка – вічна шевченківська домінанта.

На гобелені Івана Литовченка не Георгій-Змієборець, а саме мати-Україна сидить на вічному коні й руки підіймає в молитві до Бога, а спис несе Самоспис, сам по собі без агресивного втручання протикає Змія, Вічного Змія.

Тож слава матері Україні, яку ми зробимо господинею і видющою, слава матері Землі нашій, яка ще тримає нас грішних і вірить, що ми будемо людьми!

Опубліковано в кн.: Роде наш прекрасний.

Матеріали Всесвітнього форуму українців 21–24 серпня 1992 року. – Тернопіль: МП «Діалог», 1993. – С. 54–58