Читать книгу Українська діаспора - Иван Драч - Страница 7

Інтерв’ю «Народній газеті» (вересень 1993 p.)

– Іване Федоровичу, останнім часом у пресі дедалі частіше згадується Українська Всесвітня Координаційна Рада у зв’язку з тими чи тими подіями суспільного життя. Публікувалися відкриті листи за Вашим підписом як Голови УВКР до Президента, інших найвищих урядовців. Наші читачі цікавляться: що це за нова організація, адже в сьогоднішньому розмаїтті громадських угруповань і партій не кожному легко зорієнтуватися.

– Мені доведеться хіба що нагадати про недавні свої виступи після офіційної реєстрації та презентації Української Всесвітньої Координаційної Ради в травні цього року у Міністерстві юстиції – тоді досить широко подавалася інформація про характер нашої якісно нової міжнародної організації, її плани й наміри. Чому якісно нової? Це перша спроба утворити універсальну структуру, на яку б виходили всі без винятку українські громади з кожної країни, де проживають українці. Після здобуття незалежності ми нарешті змогли озватися до світового українства за прикладом інших усталених держав, які, мов світила, притягують до себе думки й почуття співвітчизників поза своїми кордонами. Виявилося, що українська діаспора – одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень: за межами України нас живе майже стільки, скільки проживає на рідній землі. Немилосердна доля, що кілька сторіч випробовувала українців на життєздатність і шляхом чужоземного окупантського тиску вичавлювала з рідного краю його синів і дочок на всі меридіани й паралелі, мовби підтвердила: українська нація – велика нація. Мільйони наших братів і сестер зберегли серед іншого, незрідка недружнього, ба й ворожого етнічного середовища, кровну спорідненість з тисячолітнім коріннями своєї нації, плекали рідну мову й культуру, звичаї і риси характеру, не полишали віру в те, що українська держава воскресне. Допомогло їм те, що навчилися гуртуватися, триматися купи – тобто набули властивостей, якими ще доводиться оволодівати нам, сущим у Великій Україні. У світі налічується близько півтисячі українських організацій, їхня активність після серпня-грудня 1991 року зросла й зростає, живлячись новими патріотичними імпульсами, гордістю за свій народ, який нарешті відновив власну державність.

Про нову якість новопосталої УВКР можна говорити ще й тому, що на Всесвітньому Форумі українців у серпні 1992-го, попри спалахи ще цілком зрозумілих на той час політичних пристрастей, більшість учасників відкрили нову сторінку у взаєминах світового українства, зажадавши спрямувати їх у будівниче, животворне річище, на шляхи конкретних, практичних справ. Отож Форум і зафундував Українську Всесвітню Координаційну Раду як інституцію неполітичну, немітингову, сказати б, суто ділову. Не як арену боротьби різних світоглядів і переконань, а осередок їхнього заспокоєння і об’єднання довкола інтересів України і українців усього світу. УВКР уособлює все, що нас, українців, об’єднує, а не роз’єднує на різні політичні, релігійні, культурні течії й розгалуження.

– Чи реальне завдання висунув Форум, адже українці – різні навіть тут, на своїй прадавній вітчизні? Що на це відповідає досвід роботи УВКР, хай і короткий?

– Те, що ми – великі мастаки самокритики аж до самокатування й розпачливих голосінь – таки правда. Але не всі. Різні? Поволі дізнаємося, що це не лише може не заважати національній солідарності, а й збагачуватиме її. Різні? Отже, не безлика маса, а особистості, люди з характером. Таким справді складніше порозумітися, та коли на чомусь сходяться, то здатні на великі справи. Вже сам факт проведення у Києві протягом одного 1992 року таких зібрань, як Конгрес українців країн СНД і Всесвітній Форум, засвідчує, які тенденції в українстві є сильнішими – братерства чи розбрату. Все залежить від умілої і організованої роботи. Коли знаходимо спільне діло, що всіх зацікавлює, іноді доводиться довго пригадувати, хто до якого політичного спектру зараховує себе.

– Чи можна конкретніше?

– Деякі надто темпераментні політики пророкували неминучі зіткнення УВКР зі Світовим Конгресом Вільних Українців. Адже СКВУ був тривалий час авторитетною й ефективною формою об’єднання українських громад, як ми кажемо, Західної діаспори, і має справді історичні заслуги в тому, що ніколи не схиляв прапора боротьби за визволення України з більшовицького колоніального рабства. Отож чи не виникне між нами суперництва. Інерція нелегко напрацьованих і обстоюваних десятиліттями ідейних концепцій, політичних позицій, засобів боротьби справді існує, але не лише в діаспорі, а, як бачимо, і в самій Україні. До цього слід ставитися з розумінням. Але ми сказали на Установчих зборах УВКР у січні цього року: ніхто не збирається применшувати заслуги СКВУ, ніхто не зазіхає не лише на його існування, а й навіть на те, аби радити, яким йому бути і як діяти надалі. Це – цілковите право його членів-організацій, бо УВКР одразу заявила в перших артикулах свого Статуту, що не має найменшого наміру командувати, централізовано управляти зарубіжними громадами, накидати їм свою волю. Єдине, що ми пропонуємо, – співпрацю, скоординованість зусиль для цілком певних, чітко розроблених спільних програм. Нікого ні до чого не силуємо, але всіх будемо раді бачити пліч-о-пліч у своїй діяльності. Та й як би УВКР могла стати над усіма громадами, коли до її складу обрано однакову кількість, членів від Західної, Східної діаспори, України – по 14? До речі, СКВУ – один з головних членів-засновників УВКР на Форумі.

Установчі збори підтвердили, що вбити клин між УВКР та СКВУ не вдалося, хоч попередня, я б сказав, розкольницька пропаганда давалася взнаки. Ці силкування вряди-годи виявляються й досі. Вигадуються нові схоластичні силогізми, аби межувати УВКР і СКВУ напередодні його з’їзду, що має зібратися невдовзі. Але й участь СКВУ та організацій, що входять до нього, в таких важливих заходах, як проведення у вересні Днів Скорботи і Пам’яті на вшанування жертв голодомору 1932–1933 років (до речі, СКВУ провела значну роботу на американському континенті, їй чималою мірою завдячуємо матеріалами комісій конгресу США про той голодомор), і участь представників СКВУ у других зборах УВКР у Чигирині 4–5 вересня, і готовність членів СКВУ виконувати свої статутні зобов’язання щодо фінансової участі і діяльності УВКР – усе це, а також настрої більшості закордонних громад засвідчують, що процес порозуміння бере гору над штучно розбурхуваними різними тлумаченнями, різним баченням тих чи інших проблем України і українства.

– Отож можна сподіватися на плідну діяльність УВКР…

– Як інституція УВКР існує… аж п’ять місяців, відколи затверджено її Статут. Трохи більше як десяткові співробітників секретаріату доводиться займатися багатьма справами, сказати б, нульового циклу: шукати приміщення для роботи, спонсорів – на жаль, наші державні чиновники ще не усвідомили важливості розбудови широкої співпраці з діаспорою, підтримки її, особливо в країнах СНД, а надто в Росії, про що я вже писав Президентові й Голові Верховної Ради. Ми не кажемо, що такий напрямок державотворення в Україні вже зараз має набути досконалості, як у Росії, де подібні до нашої УВКР «Российский клуб» і «Конгресс русских общин» за указом Б. Єльцина одержують великі кошти (в тому числі навіть з резервного фонду уряду Чорномирдіна), користуються необмеженою підтримкою міністерств і відомств, аби цілком утримувати російськомовну (здебільшого проімперську) пресу в країнах СНД, тобто і в Україні, фінансувати переселення сотень тисяч росіян з «гарячих точок», в тому числі не лише в Росію, а, як виявилося, і в Україну. Але допомогти тому, щоб Українська Всесвітня Координаційна Рада хоча б стала на ноги, – справа честі нашої держави, її обов’язок перед мільйонами українців діаспори.

З часом ми сподіваємося обходитися власними силами. Вже й зараз працівники секретаріату розробляють кілька програм фінансового самозабезпечення УВКР. Зокрема, підтримку ряду ділових людей в Україні і в діаспорі дістає ідея створення світового Форум-банку, сама назва якого засвідчує його орієнтацію на діяльність у середовищі українства на всіх континентах.

Але головні результати функціонування УВКР, певна річ, оцінюватимуться практичною співпрацею українства в галузі науки, освіти, культури, економіки. Розпочалося складання програм захисту українського друкованого слова, видання літератури для дітей, якої так потребують мільйони школярів-українців на всіх континентах, та чи не найбільше – в Росії та країнах СНД: адже сподіватися, що російська держава видаватиме для українців літературу нашою мовою, як це робить щедро Україна щодо задоволення потреб російського шкільництва, поки що не доводиться. Не хтось, а саме українські науковці мусять створити глибокі актуальні й перспективні аналітично-прогнозові дослідження з фундаментальних проблем нашого державотворення, і УВКР сподівається стати замовником і організатором такого інтелектуального доробку, що прислужиться всьому суспільству. Деякі організації діаспори пропонують скласти програму допомоги українцям, зокрема, допомогти нашим офіцерам повернутися на батьківщину, – певна річ, така робота можлива лише в тісній взаємодії з державними інституціями. Можемо говорити вже про певні практичні результати щодо влаштування випускників шкіл з діаспори в українських вузах – слід віддати належне нашому Міністерству освіти, де з розумінням ставляться до цієї благородної справи.

До подібного розуміння і підтримки зусиль УВКР закликаємо й інші державні структури, підприємців, трудові колективи, яким не байдужа справа національного відродження і зміцнення нашої державності.

«Народна газета». – 1993. – № 37 (вересень)