Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 12

До середини літа спека стала просто нестерпною. Може, від того баламути, що грабували і спалювали поміщицькі садиби навколо Херсона, заспокоїлися. А може, все-таки цю степову «революцію» притишили і придушили війська, безперервно перетинаючи розпечені херсонські степи в усіх напрямках.

Уже стала забуватися так звана петербурзька кривава неділя[71], відстрілялися по государевих військах і заспокоїлися московські робочі дружини[72], вже крокувала по імперії конституційна демократія, народжена новою редакцією «Основних державних законів Російської імперії»[73], а на колись вільних козацьких землях, приєднаних до Російської держави, все ще бунтували нащадки вільного люду.

В Україні, височайшим повелінням прозваній Малоросією, селяни, діти вільних козаків, почали бунтувати ще в 1902 році, після зернового недороду попереднього 1901 року. Полтавська та Харківська губернії, з їхнім поміщицьким засиллям і малоземельним селянством, відіграли вирішальну роль у тих подіях. Протягом березня-квітня 1902 року цей рух охопив 165 сіл. Були зруйновані й спалені 105 поміщицьких економій. Селянський рух був придушений військами. Бували й прямі зіткнення, і розстріли натовпу.

З того пам’ятного року на історичну сцену Російської імперії вийшов новий селянин – селянин епохи революції! У 1905—1906 роках цього селянина вже марно було зупинити тілесними покараннями і засланням до Сибіру. Були потрібні вірні цареві козаки і безжальні страти. Придушення селянської революції збройною рукою супроводжувалося запізнілими правовими «поступками» селянству: припиненням з 1907 року викупних платежів за «звільнення» від кріпосного права[74], створенням Державної думи – парламенту волею батюшки-царя, а головне – аграрною реформою П. А. Столипіна[75], спрямованою на руйнування громади й передачу спільнинних земель у приватну власність окремим господарям.

Усі ці заходи, особливо аграрна реформа, могли б істотно змінити ситуацію в Росії, якби їх провели років на 20—25 раніше, але після крові 1905 року було вже пізно. Реформа поміщика Столипіна занадто відверто була спрямована на збереження поміщицького землеволодіння. Десятки і сотні тисяч знедолених витісняли з села в місто, яке не могло їх прийняти, або відправляли в далекі краї, де чимало їх опинялося ще в гіршому становищі й поверталося назад розореними і зневіреними. До цих розлючених мас додалися «іногородні» – селянство в козачих областях та інше сільське населення, переважно ледарі й злодії.

Ця «маса» і грала активну роль у новій селянській революції, радіючи можливості пограбувати багатих і не втрачати шанс нажитися на бідних.

Тепер, коли війська, головно козачі роз’їзди надісланих донців і кубанців, швидко з’являлися там, де збирався народ з будь-якого приводу, стало складно «пускати півня» і під час пожежі тягти все, що саме давалося в руки. Більшість «активних революціонерів» осіла на околицях міст, швидко прогуляла награбоване і тепер п’яно поглядала на можливість нового легкого заробітку.

Чимало буйного люду осіло навколо благодатного у всіх сенсах губернського міста Херсона[76]. Осівши серед родичів, далеких і близьких, кумів, друзів і просто товаришів по чарці, вони вже не наважувалися на зухвалі вчинки, розуміючи, що можуть бути схоплені за розбій, крадіжки і підпали не лише поліцією, а й сусідами, які дотримувалися правил громадського співжиття. Тому більшість колишніх «революціонерів» зайнялася перекупництвом і віджимом. Найчастіше з десяток товаришів чекали на світанку біля межі Херсона селянські вози і під тиском гуртом скуповували весь товар. За годину цей товар за подвійну ціну вже виставлявся на базарах губернського міста.

Поліція не встигала розслідувати всі скарги, а більшість скаржників, уже на другий день «навчена товаришами», боязко просила в поліційних дільницях не приймати їхніх заяв, бо, «пробачте, сталася помилочка». Начальство сердито тупотіло ногами, але переконати хуторян і селян не могло. Ціни на продукти в Херсоні росли ввесь рік не на жарт. Штрафи в 10, а то й 15 рублів за підвищення цін на предмети першої необхідності не допомагали. Не допомагали й відозви до населення міста та околиць: «У кожному випадку продажу продавцями продуктів за підвищеною ціною повідомляти чинам поліції. Тільки цим шляхом можна викорінити зло, яке лежить важким тягарем на населенні…»

Населення тяжко зітхало й купувало в кілька разів дорожчі продукти, розуміючи, що, поки палають степи, інших цін не буде.

Однією з малих радощів для збіднілих городян були торговці з приміського селища Антонівка. Вони, як розпечений ніж крізь масло, дивом проходили повз густі натовпи перекупників на своєму п’ятиверстовому шляху. Потім, не поспішаючи, займали місця на Привозі, в самому серці Херсона, і просили ціни помірні за вельми добротний і свіжий продукт. За стару цибулю – п’ять копійок за фунт[77], за молоду картоплю – 4 копійки, за м’ясо – від 15 до 17 копійок. Якщо привозили рибу, то за велику просили 1.20 рубля за пуд[78], а дрібна йшла по рублю. Масло трьох сортів – російське, чухонське і вершкове – ніколи не було гірким і не містило, як часто бувало в інших торговців, сало. Рослинна олія – конопляна, соняшникова, макова, горіхова, гірчична – так само не була гіркою і не містила зайвих добавок. А ранньої весни зелень і овочі були ароматними і соковитими.

Тому антонівці дуже скоро розпродавали свої товари набагато вигідніше від тих, хто збував за пів ціни перекупникам, і вже до обіду ставили в караван вози, щоб рушити вздовж Дніпра у своє благодатне й шановане селище.

І не було в щасті антонівському ніякого дива від покровительства небесного або від начальства. Просто ще до сходу сонця, наповнивши з вечора воза всяким добром, як своїм, так і родичів, вирушав на херсонський Привоз старий козак дід Макар із заплющеним правим оком. Зі зброї при ньому був батіг – поганяти волів та козацька нагайка. Може, ще слово яке козацьке особливе знав. Може, й погляд особливий з єдиного лівого ока. Та плечі широкі, які навіть старість опустити не могла. Не бачили антонівці, щоб дід Макар бився, буянив або напивався.

Щоправда, деякі вже пристаркуваті односельці казали, що років зо двадцять тому Макар знався з оковитою, а ще ганяв чортів своєю козацькою нагайкою. Особливо вміло розповідав про те дід Просяк, якого батько навчив шабельних хитрощів. Ті хитрощі й здружили колись із діда-прадіда козаків Макара і Просяка. На пару, у свята, билися вони показово на шаблях – на радість і здивування односельців. Та після віспи, яка згубила двох старших синів Макара, той відійшов від друзів і шаблею односельчан більше не радував. А ось дід Просяк, якщо просила молодь і підносила частування, показував шабельну завзятість і любив побалакати «по душах». Підносили дідові Просяку гранчака з казенкою і усміхалися, коли дід випивав і довго крутив заперечно головою.

– Нє-є-є! То не оковита, – журився старий.

– А що за оковита? – підсміюючись, запитували старші хлопці.

– Те добро тепер прозивають спиртом! О! А запорозькі козаки – вчені люди у всьому! Називали латиною – аква віта! Що значить «вода життя». Возили те «життя» чумаки великими діжками з Криму. А коли переходили Дніпро під Бериславом, нерідко вибивали чіп і знімали пробу. Про тих, хто кріпко напробувався, казали: «П’яний як чіп». Від того лишку язик не дуже повертався сказати «аква віта», тому й виходила «оковита». Отже, вип’єш – і око вилізе. А що таке око, то вам відомо…

– Та ось воно – око, – сміялися хлопці й показували дідові чотиригранну пляшку з короткою шийкою на пів гарнеця[79]. Показували – і скоро передавали з рук до рук, поки пляшка не зникала.

Тоді дід Просяк починав голосно викрикувати:

– А бодай вас підняло і гепнуло! А щоб тобі, Петрусю, булька з носа вискочила! А щоб тобі, Мусію, муха вбрикнула!

Потів заспокоювався і казав з видихом:

– Ану її, ту оковиту. Ось Макар всі свої пляшки нагайкою побив, коли синів Боженька до раю запросив. Сказав: «Усе! Своє випив. Із радощів залишаю тільки слово до Бога». А побив ті пляшки дуже цікаво. Вишикував за п’ятдесят кроків і почав у них камінцям жбурляти. І не просто так, а робив зі своєї нагайки петлю і вкладав у ту петлю камінець. І точно кидав, а ще з такою силою, що вщент розліталася пляшка. То древня козацька наука. Мій батько того не вмів і мене не навчив.

Скільки не благали хлопці діда Макара ту кам’яну стрільбу явити – так і не вблагали.

Може, те, як нагайка стає в умілих руках смертоносною пращею, дід Макар явив перекупникам, а може, ще щось із древньої козацької науки їм продемонстрував, але на шляху його воза ніколи на поставали незнайомці з ножами й револьверами. Дізнавшись про таке, за возом старого козака спершу прилаштувався сусід, а надалі вже багато хто з антонівських.

Та й на базарі поруч із таким дідом відчували антонівські себе захищеними. Поліційні чини з повагою прикладали руку до козирка, знаючи діда як георгіївського кавалера. Двірники завжди місце Макарове на Привозі вранці замітали та водою вмивали двічі. Злодії далеко обходили антонівські вози, знаючи, що єдине око діда бачить далі й краще за будь-яку морську підзорну трубу. А п’яні якщо й тинялися поруч, то в пошуку підробітку або з бажанням запитати про щось діда, який знав геть усе на цьому світі.

Часто підходили із запитаннями міські. Питання були радше суддівського характеру, бо слово старого приймалося за остаточне в будь-якій суперечці покупця і продавця.

Підносять, наприклад, шматки м’яса. Ткне легенько в якийсь шматок палець старий, понюхає той палець і скаже:

– Це добре м’ясо. Пружне, тверде і ледь змочує палець. А той шматок і не піднось. Бачу: погане воно, слизьке, м’яке і в’яле. А ще відчуваю оцет. Гниль затирали. А це надто світле. Хворіло те теля. А то темне. Бичка того й не різали, помер він сам зі збереженням крові. Тому й м’ясо темне…

І про рибу казав:

– Риба, якщо вона купується в теплу пору сонною, то луска її повинна бути блискучою і слизькою, очі – витрішкуваті, а не провалені, зябра – світло-червоні, але не багряно-червоні й не білі. Якщо луска майже біла, то це тому, що той, у кого зібрався ти купувати попсовану рибу, промив її рясно водою, щоб позбутися гнильного запаху, а потім заморозив. У херсонських катакомбах добре тримається дніпровський лід. Майже ціле літо. Купуючи таку рибу, поганого запаху ти не відчуєш, але при варінні або в смаженому вигляді м’ясо риби буде в’яле, відставатиме від кісток. То удар по шлунку. Рибна отрута – найнебезпечніша. Так і до смерті недалеко. А якщо купуєш мерзлу рибу, знай: вона повинна бути добре заморожена, міцно, як камінь, з пилу, як кажуть, – щоб дзвеніла, коли стукне одна об одну. І все ж… Улітку риба несмачна. Узимку, восени і навесні риба смачніша. Риба важливіша від м’яса…

Говорив про яйця на сонці, про те, що кращі яйця зимової та ранньої весняної носки, доки курка, як то кажуть, не вхопила трави. Літні та осінні яйця оранжевого кольору далеко не такі смачні, як зимові й ранньовесняні з жовтком кольору червоного золота. Що довше яйце лежить на повітрі, то більше воно втрачає вагу.

Говорив про молоко і зерно, про виноград і яблука. Навіть про апельсини, лимони й ананаси, що горами височіли на херсонському Привозі. Особливо про те, як приготувати з тих плодів варення і всякі солодощі. Такою смакотою можна було здивувати родичів, які жили далеко від благословенного Херсона та інших портових міст, куди іноземні, та й свої купці в достатку доставляли цитрусові та інші продукти з усіх куточків світу.

З квітня на дідівському возі міцно влаштувався і Сашко. Чималий – вже дванадцятий рік днями. Та й з науками чималими в голові.

По-іншому подивився старий козак на онука, коли той повернувся з кубанських земель. Передав від діда Назара уклін та ще й показав, яку очеретяну і інші науки пройшов за два роки перебування під рукою хранителя козацьких таємниць і кориснішого, на думку бабусі, станичного вчителя Миколи Рябовола. Раділа до сліз бабуся Дора, дивуючись тому, як красиво виводить літери онук. Як швидко і складно читає. Як роз’яснює картинки в книжках. Як складає і віднімає цифри та інше з ними таке робить, що антонівський диякон просив малого допомогти в обліку церковних свічок. І від того плакала бабуся. Але це вже були інші сльози. Сльози радості і надії.

А в перші місяці повернення онука Сашка плакала над ним Феодора Петрівна, поминаючи невістку Наталку, що пішла через хворобу на небеса. Сина Якова, який десь згинув з дурної голови в полум’ї революційних бунтів. Кинув той Яків Макарович єдину кровинку Сашка в далеких кубанських чужих землях на руках чужих людей. Сам подався бозна-куди. І ні слуху ні духу від нього. А їй страшно було за єдиного онука… І знову сльози, подяка чужим людям у чужій землі.

Довго і докладно розповідав Сашко про ті далекі кубанські землі. Про станицю Дінську, про її суворого отамана Гурія Рябовола. Про його вченого сина Степана Гуровича, а найбільше – про геніального і доброго станичного вчителя Миколу Степановича Рябовола. Того вчителя всі кличуть по імені та по батькові, навіть батьки. Тільки отаман станичний онука не особливо шанує і кличе Миколкою. А всі інші дивуються його знанням і бажанням тими знаннями з діточками станичним без обмежень і особливих підношень ділитися.

Сашко Гордієнко так полюбився Миколі Степановичу, що вчитель називав його при людях козаком. І казав, що це Божа милість, що у Рябоволів є доброї крові родичі на Дніпрі. Старовинного роду козацького! І немає тому роду переводу! І знову бабуся плакала, згадуючи безвісти зниклого Якова, а дід сердито хмикав і сопів.

Тільки раз по першій траві бачив онук, як дід Макар сміявся від щирого серця. Зважився Сашко і показав дідові секретну зброю, яку сам зробив під наглядом діда Назара на острові, про який не можна розповідати. Тією зброєю були дві рогатки.

З особливою увагою оглянув старий козак цю нехитру, здавалося б, зброю.

А що в тому хитрого? З міцного дерева кизилу вирізав онук розвилку з двома загостреними краями гілки, що сходяться в ручку. На кінці тієї ручки яблукоподібне потовщення. У тому потовщені отвір для темляка[80]. Та ще в гострі кінці вбив Сашко невеликі цвяхи – для того, щоб ті остаточно не тупилися.

Але не над зброєю, йому чудово знайомою, сміявся дід Макар. Та й не сміявся старий козак – він реготав від спалаху в грудях радості. Бо побачив у рухах онука, в його помахах і обертах, у присіданні, стрибках і швидких кроках… Побачив себе! Себе, такого ж хлопчиська, багато-багато років тому, який осягає складну науку пластуна від свого батька Корнія Гордієнка. Побачив, як його батько вперше показав мистецтво володіння старовинною козацькою зброєю – рогатками. Ця зброя дозволяла знешкодити супротивника без особливих ушкоджень, якщо було завдання доставити його живцем.

Мало хто з пластунів досконало володів одночасно двома рогатками, коли одна здавлювала горло, а друга викручувала кисть ворога, змушуючи його обеззброїтись. Тут дуже важливо було вміти правильно рухати не тільки руками та ногами, а й усім тілом – вигинатися, розтягуватися, різко нахилятися і ще різкіше випрямлятися.

Онук уже збагнув найбільш важливе і потрібне. Якщо Господу буде завгодно, якщо сам не охолоне і не відмовляться від нього наставники – вийде, мабуть, з хлопчака пластун. Сміявся, веселився, радів за Сашка дід Макар, а потім задумався і про те, ким хлопцю судилося стати. Та й про наставників думати потрібно, якщо Сашко не перегорить.

Подумав старий і про те, що й сам може дечому навчити. Але це не для людських очей, тим паче не для бабусиних. Ось з осені піде рибний лов, там, на дніпровських островах, і можна… Тим паче що у старого козака є справи на тих островах. Справи, якими він займався вже безліч років.

А поки що можна використовувати обдарованого і вченого онука нехай і не в козацькій, але все ж корисній справі. Не обтяжуватися ж самому, коли Бог послав такого вправного помічника.

Задрімав того липневого дня старий. То з людом розмовляв, то на сонечко поглядав, а проґавив момент, коли Сашко з воза зіскочив. Добре, що товар Сашко перед тим весь розпродав. Він і в інші дні відходив. Повертався з користю – великою, повитою парою мискою рибного супу. На протилежному від Свято-Духівського кафедрального собору[81] боці Привозу, в збитих з дошок, картону, тканини і прикритих очеретом хатинах стояли столи і лавки. Там кухарки варили і смажили багато і смачно просто на місці або приносили з дому.

У цьому лабіринті громадського харчування кмітливий Сашко познайомився з молодицею років двадцяти п’яти, якій надзвичайно смачно вдавався суп з ракових шийок, свіжої осетрини й сомових хвостів, між якими плавали кружечки лимона і блищали маслини без кісточок.

Закректів старий козак. Час минав, але ні Сашка, ні рибного супу не було. І забубонів, оком одним на всі боки виблискуючи:

– Ах, Сашко… сраку в жменю – і гайда на щось рота роззявляти. А я без юхи. Хоча… Їсти – не срати, можна почекати… Повернеться. Де дінеться? Не пропаде. Вижити там, де степ та воля – козацька доля. І серед каміння не пропадемо… Прийде… Ох, і всиплю йому. Хоча… Такому не всиплеш. Шо ж він все біля воза, а Херсона й не бачив…