Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 9

– …Та й який сон при такій розмові. Здається, дурниці говорив штабс-капітан Карельков, а мені уявилось, як відстрілюється він з нагана. Садиба палає. Навколо неї багато озвірілих людей. Ще б пак! Була садиба повна добра, а ця офіцерська сволота вирішила все спалити, та ще й відстрілюється з вікна другого поверху. І так виразно мені все здалося, що довго заснути не міг. Все в голові крутилося: «Прийде хтось сильніший, зліший і кровожерливіший від мене й вижене мою сім’ю… А може й поглумитися, а може і вбити»! З цією думкою й заснув. Потім увесь день переконував себе, що такого ніколи не трапиться, тому що не трапиться. Але ж трапилося. І багато разів. Я бачив наяву те, що мені уявлялося в тому убогому житлі в чужих горах, з якого ми вигнали господаря і його сім’ю. І це повернулося до нас. Повернулося ще страшніше і сумніше. Адже православний, слов’янин, свій по крові прийшов і взявся виганяти по суті такого ж, як сам, з ким сусідив, відзначав державні свята, Різдво і, можливо, христосувався на Великдень. Один народ, одна віра, одна батьківщина, одна держава…

– Це ви вже, дорогий Олександре Яковичу, видаєте бажане за дійсне. А вам би почитати роботи Леніна, Троцького, Бухаріна та інших вождів революції. Та ви й самі це прекрасно знаєте і розумієте. Російська імперія, за своєю суттю «збиральниця» земель і народів, була державою різношерстою. І в релігійному плані, і в культурному, і в побутовому, і в економічному… У всьому! Але над сотнями народів царизм поставив російський народ. При цьому залишивши його таким само безправним і пригнобленим, як ті ж латиші, башкири, калмики, євреї… У тому числі й ті, кому ви особисто віддані всім серцем і душею, – козаки! Адже ви не будете заперечувати, що козаки – інший, відмінний від російського, народ?

– До вісімнадцятого року я про це не тільки знав, а й був у цьому впевнений, – згідно кивнув Гордієнко. – А потім побачив, як у горнилі громадянської війни всі народи Росії втратили головне – доброзичливість і повагу до сусідів. Було б добре, якби кожен сам узявся налагоджувати власне господарство. Але ні! Кортіло витоптати сусідні грядки і спалити сусідові хату, поки той до такого ще не додумався. Грабували, вбивали, спалювали на випередження, щоб сусід боявся й голови не смів підняти, не те що слова сказати. Так сталось і між народами, і між містами і навіть між сусідніми селами. Я бачив таке. Уявіть два села на Київщині, які окопалися і навіть дріт колючий протягли. Стріляють, в атаки ходять, розвідку ведуть. Як на справжній війні. І все це через спірний шматок землі, який п’яний царський землемір неоднаково накреслив у документах для тих двох сіл.

– То що вас так дивує і навіть викликає гнів? Ось подивіться на Європу. Культура, господарство і таке інше не рівня колишньому нашому. І що? В інші часи, але не менш кровопролитні, французи вбивали французів, італійці – італійців, німці – свого ж брата німця… Вся Європа пройшла через вогонь громадянських воєн. То чому в нас такого не могло статися? Чим же ми особливі?

– Ви? Якщо я правдиво відповім на ваше запитання, чим ви, більшовики, особливі, то боюся, що наша дружба закінчиться, так і не розпочавшись, шановний Альберте Мойсейовичу.

– Я Михайлович! – поправив співрозмовника уповноважений особового відділу. – Та хочу відзначити, що й серед євреїв дуже багато хоробрих солдатів. І це було доведено протягом усіх вогненних років нашої пролетарської революції.

– Вашої пролетарської… Не сперечаюсь. Тим паче що довелося самому бачити Голованівський[57] загін в бою. Та й у батька Махна євреїв було багато. Але козаки євреїв не чіпали.

– Ви жартуєте, Олександре Яковичу?

– Можливо, вам не відомо, шановний Альберте (і після паузи) Михайловичу, що на Кубані, та й на Дону і на Тереку немає єврейського населення. Якщо, звісно, не брати до уваги кількох євреїв-лікарів, адвокатів та інших. Всі вони жили в містах і для козаків нічим не відрізнялися від російської інтелігенції. А коли просунулися козачі полки, витісняючи червону гвардію на північ і захід від Донської області, то їм почали траплятися селища й хутори з численним єврейським населенням. Але їх обходили. Розселялися по хатах, де різали сало і наливали чарку. Ось і чули від місцевих підбурливі слова, що, мовляв, усі більшовики, комісари й чекісти – євреї, які хваляться: «Ми вам дали Бога, дамо й Царя!» Я прибув до Шкуро`, коли він вже вступив у Катеринослав…

– Шкуро? – закашлявся товариш Варніч. – Що ви робили в цього шкуродера Шкуро?

– Я бачу, що ця моя розповідь вам не до вподоби, Альберте Михайловичу. А про Шкуро… І про нього розповім. До речі, це він першим у п’ятнадцятому році встановив кулемети на візки і зробив свою роту маневреною. Тоді він був командиром кулеметної роти на Германському фронті. З ним я вперше зустрівся ще на Кавказі. Він наш кубанський козак, тому швидко й затоваришували. А було йому двадцять вісім років. Щойно підвищили до осавула. Офіцери пили, бажали йому генеральських погонів і при цьому сміялися: «Ви уявіть тільки: пан генерал Шку´ра!» За три роки я вже зустрів його тридцятидвохрічним генерал-лейтенантом і з прізвищем Шкуро`… Пам’ятаю його як неймовірно хороброго козака, нагородженого Георгіївською зброєю і безліччю орденів.

– Найбільш кровожерливий білогвардійський генерал! На його совісті тисячі невинних жертв!

– Я бачив інше. Коли його козаки вступили в Катеринослав, справді почались єврейські погроми. Вовча сотня Шкуро скоро їх приборкала. Заарештували і шістьох козаків, але виявилося, що це місцеві, яким вдалося роздобути козачий однострій. Усіх їх повісили. Перед стратою Шкуро сказав: «Не той жид, хто єврей, а той, хто грабує людей»! Але вже скоро, під Харковом, вони зіткнулися з комуністичними єврейськими ротами, під їхніми голубими національними стягами, і рубали їх без жалю. Зокрема й полонених. Євреї, знаючи про це, показували хрести на шиї і так рятувалися від страти. Тоді козаки усім полоненим наказували знімати штани…

– Мені про це відомо, – похмуро сказав чекіст.

– А як просуваються пошуки в моїй справі? Чи є у вас якась інформація?

– Що ж… До цього трохи пізніше, – струснув головою чекіст, наче хотів відкинути останнє запитання. – От дивлюсь я на ваше фото… Нагороди, нагороди… До цього фото ми теж скоро повернемося. А тим часом чи не розповісте про ваші перші нагороди? Певно, вам буде приємно згадати, а я отримаю ще одну змогу краще вас пізнати.

– Приємно згадати? – тяжко зітхнув козак Гордієнко, і на його обличчя набігли зморшки.