Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 8

– Любо-дорого дивитися на тих закаспійців! – після восьми годин ходи упівголоса мовив козак-богатир Петро Цвешко, який ішов останнім у ланцюжку пластунів.

Усі вісім пластунів, що йшли попереду, повернули на зауваження голову. Тільки старший по команді, здавалося, не почув і навіть не смикнув правим плечем.

У це плече Юхим Куля був поранений ще в японську війну. І коли щось йому не подобалося, то рух плеча видавав його незадоволення.

Ще за пів години, ідучи перед Цвешком, його кум Чупа так само пошепки видихнув.

– Дурня то все!

– Що за дурня? – тихо запитав кум Петро.

– Дурню мені говорив священник у станичній школі про святу гору Арарат. У снігу виноград не росте!

– То так, – погодився Петро.

Підосавул Куля таки смикнув плечем. Почекав, коли з ним порівняється Чупа, і суворо запитав:

– Я що казав?

– До цього самого Игдира[44] води в рот набрати, – винувато відповів Цвешко.

– Ось же воно, те містечко, – простягнув руку Чупа вказуючи на гурт будівель версти за півтори, над якими свічками стояли стрункі, вже безлисті тополі. Навколо того кам’яного вулика було безліч армійських наметів. Там біля Игдира збиралися російські війська, готуючись до наступу.

– То мені вирішувати – Игдир це чи ні. А поки що з вас, куми, по п’ять рублів зніму на загальний приварок. І не свердліть мене зіницями, бо не зважу на те, що куми між собою і мені так само вас у куми Бог послав…

– Мовчу, Ляксєїч…

– Німий я, Батя. Німий…

Майже водночас тихо сказали куми і витягли шиї, визначаючи, скільки ще до того тимчасового військового городища, яке значилося на російській десятиверстовій мапі як вірменський Цолакерт, розташований у долині Арарата. Поруч із тією назвою рука штабного картографа дописала «Игдир», назву більш зрозумілу для сусідів – турків, курдів і закавказьких татар[45].

– Чекайте, – поправив вус отаман і побіг у голову свого загону.

Спустившись у кам’янисту западину, по якій, спотикаючись об круглі валуни, бігла каламутна річечка Аракс, Куля підняв кулак, зупинивши пластунів. Сам рушив до дозорця Неліпи, що присів за одним із валунів. Тому дозорцеві вуха, очі й нюх Господь дав гостріші, ніж іншим пластунам.

– І що тут?

– Вартові позіхають, Батя. Наче й про війну не знають, – відповів дозорець, оглядаючи міст, охорону і болота вздовж річки, за якими гордовито крокували довгоногі лелеки.

– Добре, хай позіхають. До турка далеко.

Отаман махнув рукою, а потім зітхнув і закивав головою.

У поту і в пилу його пластуни. Поли заштопаних черкесок загорнуті за пояс. Плоскі кубанки круто напнуті на потилицю. Всі дев’ятеро тримають гвинтівки горизонтально в правій руці, миттєво готові скинути їх і відкрити по команді стрілянину. І все ж не схожі вони на регулярну армію. А які браві козаки-закаспійці були попутниками у вагоні!

Бачив таких до війни Юхим Олексійович Куля. Йде по станиці козак, що вислужив пільгу. Довга сіра черкеска, білий бешмет, висока кудлата папаха із заломом, широкі шаровари з блакитного східного сатину з напуском на м’які чоботи з козячої шкіри. А в ті шаровари вшитий білий кант, як у закаспійців прийнято. А якщо то урядник при срібному кинджалі, з призовим годинником на грудях, з галунами поверх кудлатої папахи та з медалькою за службу – усі шанобливо поступаються дорогою. А за спиною незмінно чується: «Йде закаспієць!» Адже саме там, за Каспійським морем, ще до цієї війни стріляли і служба легкою не була. Не те що на Дону, Кубані й навіть на Кавказі, де в останні роки і справжнього абрека[46] не знайти.

Кубанці, що служили за Каспієм, виділялися цим білим кантом серед братів-кубанців, на шароварах яких був нашитий малиновий кант[47]. На чорних шароварах отаманової команди і не скажеш, якого кольору кант. Чи то червоний, чи то малиновий, чи то рудий, чи ще якогось іржавого кольору. І все ж кант був у всіх. Адже вони не зайшлі якісь, не чужинці, а козаки!

Скоро, вже зовсім скоро Кавказький фронт прикраситься червоними, жовтими, світло-синіми, малиновими лампасами[48] – гордістю козака! Зберуться козаки всіх одинадцяти козацьких військ, пишаючись своїми кольоровими смугами на шароварах, та як вдарять! Кине тоді турок ці величаві гори і дасть драла аж до стін стародавнього Константинополя, щоб там на колінах просити прощення за багатовікове гноблення православ’я і за сльози мільйонів викрадених у рабство слов’ян і слов’янок.

Коли загін скупчився навколо отамана, Юхим Олексійович велів:

– Бурсаче, подай мою торбинку.

Присівши спинами в коло, пластуни уважно оглядали сіро-попелясті гори – і при цьому з усмішкою в пишні вуса зиркали на те, як, чортихаючись, їхній старший, їхній Батя, їхня більш ніж рідна душа перевтілювався в «його високоблагородіє».

Навіть здивувалися – вперше за двотижневе поневіряння по вокзалах, дорогах і гірських стежках, – побачивши на Кулі новеньку сіру офіцерську черкеску зі срібними погонами з малиновим просвітом і з чотирма зірочками на кожному. Чоботи залишив Юхим Олексійович випробувані, напустивши на халяву чорного кольору шаровари. Під той напуск вставив у правий чобіт нерозлучну для пластуна нагайку. А як же без неї?! Всяке буває. Хоч би на коня скочити. А без нагайки чужий кінь – неслух. Ніж не підмога проти кількох ворогів – а нагайка важливіша. І якщо патрони скінчилися – нагайка пращею стає. Влучне око і сильна рука в цьому випадку надійніші навіть за безвідмовний наган.

А коли Юхим Олексійович затягнув у чарочку на талії срібний пояс і прикрасив його чудовим кинджалом з руків’ям зі слонової кістки, кум Чупа не витримав:

– Одягнувся – ніби в гості до куми йти вздовж всієї станиці.

– Так… То він на пісні до панянок місцевих зібрався, – не втримався і богатир Цвешко.

Пластуни, тамуючи сміх, закректали й зафиркали.

– Е-е-е-ей! – докірливо протягнув Батя. – Косими до хати рідної повернетеся. На гори й каміння дивіться. А мене завжди перед собою побачите. Усі повернетеся до хат. І не косими, а з орденами і приварком грошовим. А поки що на війні потрібно бути косим: одне око – на ворога, друге – на батька-отамана. Піду в табір з Бурсаком. Добре, що він поки що не обносився. А ви подалі тримайтеся. А то подумають вартові на річці, що ви – абреки якісь, а не військо козацьке, і почнуть палити з переляку, – усміхнувся батько-отаман.

– І втечуть… А нам дадуть по медальці за те, що здолали супротивника, який мав чисельну перевагу, – не моргнувши оком, урочисто вимовив Василь, молодший на два роки за брата, досвідченого дозорного Неліпу.

– Жаль, що військо не враже. А то скільки добра всякого покидали б… Ми б його до кінця війни збирали, – розмріявся Степан Беспалько, випростовуючи великим нігтем латку на подолі своєї черкески.

– Головне: штаб і кухню цілими взяти! – мало не заплакав від неможливості стримати сміх гігант Цвешко.

– Ну, хто ще розумний? Хто ще сказати щось бажає, – суворо подивився на свою ватагу Куля. – Мовчите? Гаразд, то й сидіть мовчки тут. Я скоро… Ходім, Бурсаче!

Повернулися Куля і молодий козак за годину. І не самі. З ними були два офіцери в загальновійськових одностроях, а також півтора десятка вірмен-дружинників.

Чудово були екіпіровані ці добровольці. І штани, і довгі кітелі з великими кишенями були захисного кольору й добротної якості. Як подейкували при штабі – «американські». На головах красувалися дуже дорогі чорні каракулеві папахи. На ногах – російські чоботи і в багатьох російські шинелі. Гвинтівки так само російські, але в багатьох ще й довгі дерев’яні кобури-футляри з горіхового дерева. Там лежали надійні німецькі маузери. Якщо до такого пістолета прикріпити цей дерев’яний футляр як прикла`д, то його можна було використовувати як легкий карабін для стрільби на далеку відстань. Такі німецькі маузери були і в деяких російських офіцерів. На це був офіційний дозвіл. Але купували цю зброю офіцери за великі гроші[49] й приватно. Войовничого вигляду дружинникам додавала ціла броня патронташів на грудях і поясі. А ще пишні й закручені на кінчиках вуса, як у їхнього доблесного командира Андраніка.

Видно, вже про все переговорив з офіцерами і з тим Андраніком підосавул Куля. Тому, наблизившись до своїх хлопців, тихо звелів:

– Виймайте ковбаски.

Командир дружинників щось сказав вірменською, і його люди зайняли позиції по колу, навіть і не намагаючись поглянути, що коїться в них за спинами. А там, у центрі кола, на розстеленій офіцерській бурці одну за однією викладали витягнуті з пластунських наплічників «ковбаски», зшиті з міцного армійського брезенту.

– Усе? – суворо запитав підосавул Куля.

– Все! – за всіх відповів його кум Чупа.

– Рахуй, брате Андраніку. В кожній ковбасці по сто монет, – звернувся Юхим Олексійович до старшого з дружинників.

– Знаю тебе, брате Куле! Жодної монетки не втратив. Одну справу робимо. Дай, брате, я тебе обійму! Два роки не бачилися, мій вірний друже.

Друзі міцно обнялися.

– І все ж, панове, існує порядок, – нагадав один з офіцерів.

– Авжеж, пане штабс-капітане. Ось опис і наказ, – Куля простягнув гарнізонному офіцерові документи, і той відразу почав перераховувати цінний вантаж.

– Отже, скоро виступаємо в похід разом! – поплескав по плечу Юхима Олексійовича його вірменський друг.

– Час почати війну! – широко усміхнувся у відповідь підосавул Куля.

***

Праворуч у тіні – сіро-чорні гори. Ліворуч із сонячного боку – світло-бурі. Між ними – попелясто-сіре листопадове небо. По тому натягнутому матовому полотну зверху важко перекочуються олив’яні хмари, подекуди вигинаючи й затемнюючи його. Знизу між тими вигинами час від часу вітер протягує кручені, як джгут, хмари. Витягнуті на багато верст такі молочні ріки самі собою рвуться і, осідаючи на зуби гір, з німим болем стікають по схилах розірваними клубами. Ті клуби тануть і ближче до підніжжя гір стають краплями крижаної роси – ознакою суворої зими.

Ні на полотні неба, ні на камінні не видно гордих величезних орлів, ба навіть дрібної птиці. Ні травинки, ні деревця на тих горах. Тільки місцями біля підніжжя – обгризений козами чагарник із довгими колючками. Ще каламутна річечка, що своїми водами живить скромні поля, виноградники й сади, які в очікуванні швидких снігів мають украй похмурий вигляд. Ось і всі картинки цього сумного і дикого світу, який краще дивитися в кінематографі, попихкуючи цигаркою.

– Чужі, – тихо прошепотів Бурсак, який ішов за спиною дозорного.

– Знаю, – не обертаючись, відповів Неліпа.

За величезним валуном, який огинала кам’яниста дорога, спершу показався круп віслюка, а відтак старе рядно замість сідла і велика голова сумного трудяги. За віслюком ховався дідок у домотканих шальварах, заправлених у в’язані вовняні шкарпетки, які високо здіймалися над стоптаними постолами. Вірменська чуха[50] вже добряче зносилася, як і високий циліндр папахи.

Помітивши людей зі зброєю і малиновими погонами, старий поспішно зняв з себе хрест і підняв його над головою.

– Ось! Крістін!.. Крістін!.. Ірмянкрістін!

– І ми крістуни! Християни! Козаки! Зрозуміло?

Старий радісно закивав.

– Так! Християнин! Так! Крістін! – вишкірив в усмішці жовті зуби старий і став хреститься.

– Там що? – кивнув у бік селища Неліпа.

Старий не зрозумів і заперечливо замахав головою.

– Крістіни?

– Не християни. Там курди, – відповів старий вірменин і, чогось злякавшись, швидко додав: – Хамід Аша хороша людина!

– Подивимося, послухаємо, понюхаємо, – повільно процідив обережний Неліпа.

Озирнувся. Не побачив за поворотом пластунів. Не було видно за гірським виступом і похідної колони. Тільки впевнений дозорець – коли що не так, брати-козаки вмить за спиною виростуть або таким вогнем підтримають, що неважко буде з біди вислизнути.

– Ходімо, Бурсаче, в гості. Подивимося на селище, дізнаємося, чим багаті ті зимові хани[51] курдів.

Літнє, а точніше, кочове житло курдів бачили чотири дні тому – намет із декількох рядів жердин, покритих вовною. Щойно дозорні виринули з-за скелі, з намету висипало все сімейство. До Неліпи швидко підбіг голова сім’ї з баранчиком у руках, вихопив ніж, і… баранчик уже з перерізаним горлом лежить біля ніг гостей…

Гості! Так старий курд запевняв, часто киваючи і потираючи руки об боки повстяної накидки в тому місці, де старший дозору з обережності зняв із курда вовняний пещтен[52] разом із важким кинджалом.

Два дні тому розповідали в колонах російських військ про те, що курди «бешкетують» у тилах над обозами військ, що атакували. Експедиції кількох сотень козаків швидко розігнали «бешкетників», частина з яких відійшла до Персії за Арарат, а інша – у турецький бік, розносячи чутки про жорстокість російської армії.

Ці чутки вже досягли гірських районів Курдистану – аж до цього селища, завбільшки з два козацькі подвір’я. Воно виявилося порожнім.

Та й селищем це важко було назвати. Звичайні нори, вириті в глині, або кам’яні мішки. Ці тісні житла були вкриті очеретом, обліплені сумішшю глини і гною. Недбало складені з дикого каменю крихітні загони для худоби не мали вікон, а отвір для входу радше нагадував щілину.

Швидко переконавшись, що в цих курдських ханах-нетрях немає мешканців, Неліпа усміхнувся.

– Ще й години нема, як пішли. Поспішали. Немає тут того доброго чолов’яги на ім’я Хамід Аша. Два віслюки на прив’язі стоять… У тандирі[53] ще кізяки не охололи.

– Зате ні жмені зерна й жодного баранчика, – тяжко зітхнув Бурсак, який устиг оббігти другу половину селища.

– Ще день-два, і будемо так само зітхати, згадуючи про консерви, – зітхнув і старший дозору. – Іди, дай сигнал «вільний шлях». А я займу просторішу хану. Вночі піде сніг.

***

– У сніги й підуть. На світанку рушать в гори, а там Господь не відмовить у милості нашим братам.

Із цими словами командир вірменських добровольців Андранік Озанян пішов відддати останні команди тим дружинникам, які рано-вранці вирушать у турецькі тили.

На невеликій скатертині із запасів Кулі ще залишилися шматки чорного хліба, трохи сала в прожилках і порожні банки з написом «Консерви для військ». Дві м’ясні – «смажена яловичина» і «гуляш з яловичини» – були порожні, а з дна м’ясо-рослинної «горох із м’ясом» штабс-капітан Карельков усе ще шкріб горохову кашу.

– Дуже дзвінко ви стукаєте, Петре Арсентійовичу, – з турботою оглянувши своїх сплячих пластунів, звернувся до нього підосавул Куля.

Хоч і не вповні здружився Юхим Олексійович із помічником коменданта Игдира, але приємно було визнавати, що Петро Арсентійович – не паперова душа, а бойовий офіцер, який не злякався йти на чолі похідної колони поруч із пластунами. Не скривився, коли дізнався, що місце для ночівлі Куля запропонував поруч зі своїми козаками. З ними й вечеряв, з ними й сміявся, коли пластуни жартували один з одного і з того, що пережили за день. А потім ще раз сміявся, коли хлопці з подробицями перекладали сказане з української на російську мову. Багато українських слів пам’ятає Петро Арсентійович, син воронезького поміщика, від своєї няні-українки, а ось вимовляє їх кумедно. З цього не жартують пластуни, тільки кліпають очима та сльозу веселу витирають. Хоч як говорить, а свій – з Воронежа. З козацьких українських земель Східної Слобожанщини!

Не похмурим і сумним, але зовсім іншим став Петро Арсентійович після вечері, коли в тісний курдський хан втиснувся командувач вірменськими добровольцями Андранік Озанян із двома своїми командирами дружин. Відмовився штабс-капітан від запропонованого вірменами коньяку. Здавалось, відмовився і від бесіди з офіцерами-добровольцями. Принаймні відповідав коротко, а то й просто реагував кивком голови.

Тільки після того, як пішли до своїх командувач Андранік та його офіцери і пластуни поснули, підосавул Куля тихо запитав:

– У вас, Петре Арсентійовичу, сварка з Андраніком?

– Боже упаси, Юхиме Олексійовичу. Чого таке вам привиділось? А, розумію… До коньяку відчуваю огиду. Сам не відаю чому. І це тоді, коли наші гарнізонні офіцери вважають вірменський чи не найкращим з тих, що доводилося їм куштувати. А говорити… Даруйте. Не зобов’язаний. Хоча… Я ж не глухий і чув, що ви і цей Зоравар Андранік братами один одного називаєте. А ви знаєте, чому я пана Озаняна назвав Зораваром?

– Я знаю, це його прізвисько… Вірменською це означає полководець…

– А османи прозивають його ще Андраніком-пашею! Тільки це прізвисько зовсім не шанобливе. Навпаки. Він його заслужив, коли вбив чоловіка і як трофей зняв з нього орден, якого удостоїв убієнного султан. Гідна людина має звання, ім’я, по батькові та прізвище. А прізвисько… Хто має? Кримінальний елемент, розбійники та ще й новомодні революціонери, яким потрібно підірвати, вбити, зруйнувати вщент…

– Андранік – бойовий офіцер. Він герой Балканських війн. Болгарський уряд за численні подвиги надав йому громадянство і нагородив трьома військовими хрестами за відвагу. Мене тільки двічі, – усміхнувся Юхим Олексійович, пригадуючи важкі бої з турками.

– Це правда, – кивнув штабс-капітан Карельков. У світлі гасової лампи його обличчя здавалося закривавленим. – Але не варто забувати й того, що його гайдуки розбійничали в турецькій Вірменії, а він особисто вбив багатьох османських чиновників.

– Ви давно на кордоні?

– Понад три роки, – зітхнув штабс-капітан.

– Отже, вам відомо, що про нього співають вірменські матері малюкам перед сном?

– Відомо. Як і те, що американська преса називає Озаняна «Робін Гудом наших днів»…

– Я не зрозумію вас, пане штабс-капітане… Ви проти того, щоб західні вірмени скинули османське ярмо і возз’єдналися зі східними? – нахилився до розмовника Юхим Олексійович.

Після довгого мовчання Карельков відповів.

– Не знаю, що ви зараз подумали про мене… Повірте, мої помисли чисті. Звичайно, я за те, щоб християни не страждали під владою султана. Але… Мій розум не згоден з тим, що відбувається. Я за службовим обов’язком підписав акт передачі золота керівництву вірменських дружин. Тепер Іларіон Іванович[54] не скупиться на фінансування й озброєння. Частина піде на потреби добровольців, а частина… завтра таємними стежками буде доставлена на турецький бік. І до цього багато років уряд його імператорської величності таємно відправляв фінанси і зброю, щоб послабити Туреччину зсередини за допомогою підкупу, терору, а тепер і через організацію повстання[55]!

– Це полегшить шлях нашої армії, – позіхнув, прикрившись рукою, Юхим Олексійович.

– А якщо поглянути на це з іншого боку. Скажімо, турецького. Ви билися з турками, і я знайомий з ними не один рік. Майбутні масштабні бойові дії на Кавказі – це не просте випробування. І не лише через важкі природні умови. Не можна недооцінювати бойові якості супротивника. Турецький солдат – матеріал високої якості; сміливий, хоробрий, надзвичайно витривалий, невибагливий і скромний. І водночас – дисциплінований! Вони будуть хоробро битися і приймати багнетні удари. Вони добре знають місцевість і будуть чудово захищатися. Тож вірмени-добровольці й ті, хто увіллється в їхні ряди після звільнення територій, – чудова для російської армії підмога. Вони також добре знаються на театрі бойових дій. Вірмени битимуться фанатично і вміло. А що трапиться, коли з фронту прийде звістка, що турецький воїн убитий дружинником-вірменином? А якщо ще османи довідаються, що сусіди-вірмени збираються ночами і отримують зброю? Боюся, що турецька влада, та й саме турецьке населення вживуть щонайжорстокіших заходів. Як би не сталося те, про що й подумати страшно – поголовне знищення неосманського населення!

– Хотілося б сказати, що це неможливо…

– Атож, Юхиме Олексійовичу! Ви розумієте, про що я кажу. Ви були, мабуть, на всіх війнах від початку двадцятого століття…

Підосавул Куля мовчки кивнув. Карельков ще знизив голос і продовжив:

– Ви не могли не помітити того, що епоха лицарських боїв з їхніми правилами, законами й мораллю безповоротно канула в Лету. Немає поваги до ворога. Після того, як англійці зігнали сім’ї бурів у концентраційні табори[56], вже й мови нема про джентльменство навіть у ставленні до ворожого офіцера. Тотальне знищення ворога – ось головна мета сучасної війни. А вже розправитися з ворогом усередині держави – це справа свята! Тим паче що ворожнеча тих-таки вірмен і османів багатовікова. Золото і зброя, які добровольці полководця Андраніка доставлять у Західну Вірменію, спричинять неймовірну трагедію. Ось на хвилинку уявімо собі неможливе: німецькі війська переможно наступають по всьому фронту і при цьому направляють зброю та інструкторів до німців-колоністів в Україну і на Поволжя…

– Ну, пане штабс-капітане… Краще лягайте спати, а то аж надто розігралася ваша уява, – смикнув правим плечем підосавул Куля.

– Атож, – погодився, позіхаючи, Петро Арсентійович. – Тільки… Уявити – це одне, а ось аналіз і здоровий глузд – це…

Уклавшись на одну половину своєї офіцерської бурки з добротного каракулю і прикрившись іншою, штабс-капітан все ж не заспокоївся:

– І як це жахливо… Ось вкладаємося на ніч у житлі курдів, де тільки й багатства, що віслюк, десяток овець і, може, корова. Озирніться – адже вони живуть у кам’яному віці. Сплять у норах на підлозі, на різноманітному ганчір’ї й поняття не мають про спідню білизну. Їхній одяг – примітивні костюми, які зношуються просто на тілах без жодного прання. Ви бачили їхніх діточок? Босі стоять у снігу в своїх балахонах до п’ят і туляться до беззубої бабці. Я знаю курдів. Вони горді люди. Гостинні, скромні і, як усі мусульмани, терплячі до примх долі. Серед чоловіків немає повних, і лише старі носять бороди. Їхні жінки не красуні, але й не поганулі. Вони не закривають обличчя, як туркені й персіянки. І ось ми прийшли до, можливо, найдревнішого народу на землі. Руйнуємо їхні житла на паливо, забираємо зерно на прокорм кавалерії, ріжемо баранів і корів. Будь-який урядник, прибувши в село по фураж, – великий начальник і може дозволити собі і своїм козакам усе! Відібрати останній лаваш, а потім ритися в ганчір’ї у пошуках зброї. Взяти все, що йому сподобається. Навіть вигнати господаря цієї нори і чіплятися до його дружини, сестер або до дочок. Але ж кожен курд – це чабан, у якого є рушниця й ніж. Та й будь-який європеєць узявся б за ніж для захисту свого житла, честі й сім’ї. А курди – напів дикуни, розбійники, войовничі люди, до того ж мусульмани. І вони вбиватимуть нас, росіян, за першої-ліпшої нагоди. Так учинить і господар цього будинку. Він і його сім’я втекли зі страху померти або бути збезчещеними. Як же він ненавидить нас зараз! Під снігом, тремтячи від холоду й страху. Проклинаючи ранок нового життя – без житла, господарства й надії. Я не можу уявити, що, можливо, прийде хтось сильніший, зліший і кровожерливіший за мене й вижене мою сім’ю. І це у Воронежі. У центрі Росії! Вижене з того милого будинку, в якому народилось п’ять поколінь Карелькових… А може й поглумитися, а може і вбити. Я знаю й вірю, що цього не може статися. Не може… Ні… А якщо станеться… Офіцер, дворянин, кожна православна людина кістьми ляже, але на поріг хати не пустить супостата! Все спалить дотла, щоб ворога навіть дрібницею не потішити.

Нічого не відповів підосавул Куля. Поклав голову на свою кубанку. Потім підвівся, щоб на ліве плече вмоститися, і невдоволено крекнув, помітивши, що Бурсак все ніяк сон не осідлає – перевертається й доручений отаманом мішок під своєю головою збиває.