Читать книгу Останній володар - Ярослава Дегтяренко - Страница 4

На блакитно-золотавому фоні неба, в обрамленні ніжної зелені та квітів святий Юрій ефектним жестом здіймав спис, цілячись у яскраво-червону зубату пащу дракона, чиє чорне тіло вилося кільцями, подекуди виблискуючи сріблом луски. Обличчя святого було сповнене гнівом, а в очах дракона застигли одночасно страх і ненависть. Навіть білосніжний кінь святого Юрія грізно скалився та підняв копито, збираючись розчавити цю богопротивну мерзоту. Зрозуміти обурення святого було нескладно: вдалечині майоріла жіноча постать – королівна, яку віддали у жертву дракону-людожеру.

– І який же воно майстер створив таку красу? – задумливо мовив простий смертний Юрій, з Божої ласки уроджений князь та володар Русі, дивлячись на свого святого покровителя, майстерно витканого на гобелені.

– Ні, ти зовсім знахабнів! Невже ти не розумієш, що я говорю з тобою про важливі речі, а ти баньки п’ялиш на цю ганчірку? – обурено вигукнув Дедько, бо цілісіньку годину читав нотації своєму колишньому вихованцеві.

Юрій зітхнув та відвів очі від гобелена. Страдницьким поглядом обвів кімнату, немов прикрашені різьбленням дерев’яні навіконники та одвірки, пофарбовані у червоний колір, могли позбавити його товариства вихователя. Погляд короля зупинився на розгніваній пичці Дедька. Юрій зітхнув та опустив очі на візерунчасті глиняні плитки, якими було устелено підлогу кімнати.

– Дедьку, зізнайся чесно: ти бісишся, що я віддалив тебе від себе. Чи не так? – відверто запитав він.

– Як віддалив, так і наблизиш, хлопчику мій, – осміхнувся Дедько. – Я з юних літ служу при князях. Ще твоєму дідові, вічної пам’яті королю Юрієві Львовичу, служив! І кожен князь завжди мав у мені потребу.

– Тож ти такий древній, що тобі час на спочинок. Дедьку, у тебе онуки є – займися ними. Учи їх того, чого навчав мене. Або жінку собі візьми. Тільки молоду, дебелу, смачну. Таку, щоб ти й думати про мене забув, – зухвало радив Юрій.

– Та через тебе, хлопчику мій, жодної цілої жінки в усьому Володимирі й удень зі свічкою не знайдеш – усіх скуштував, – одразу парирував боярин та єхидно подивився на молодого короля.

До своєї досади, Юрій почервонів. Чи тому, що кормилець слова ніде не позичав, чи тому, що стало соромно, адже жінки були його слабкістю. Юрій і сам не розумів, чому не може пропустити жодної спідниці – хоч боярської, хоч холопської. Так, він має красуню-дружину. Але його королева така манірна та холодна, а чужі жінки такі знадливі та солодкі!

Юрій зітхнув. Підвівся з крісла та пройшовся кімнатою, щоб приховати своє збентеження. Король перебував у розквіті молодості. Мав двадцять дев’ять років. Високий, ставний, гарної статури, з різкими, але приємними рисами обличчя, темно-русявим волоссям, яке легкими завитками лягало на плечі. Юрій начисто голив обличчя, залишаючи лише пишні ефектні вуса, які відкривали хоч і твердо окреслені, але чуттєві губи – промовисте свідчення пристрасті до плотських утіх. А от дещо важке квадратне підборіддя вказувало на його вольовий норов та рішучість. Втім, увесь образ Юрія дихав владністю та гонором. Але це враження трохи згладжували його очі – сині, наче волошки.

Юрій ще раз поглянув на гобелен і, поміркувавши, заговорив:

– Дядьку Дмитре, ти дорікаєш мені, що зрікаюся боярства, яке посадило мене на трон? Але поглянь на це з іншого боку: чому бояри дбають лише про свої користі? Вони перетворюються на княжат у своїх уділах. Якщо я їхній король, то чому вони мною попихають? Адже…

– Ти князь, Юрку, – поправив Дедько.

– Я буду королем, – спокійно наполіг Юрій, – бо в мене намагаються видрати з рук мою вотчину. Нехай мій батько поляк, але мати – русинка. А дід мій теж русин і до того ж іще й королем був. Спроби Казимира посадити на мій трон цього вбогого Влодка пішли прахом. Я йому цього не подарую – я дочекаюся свого часу та доможуся того, що мене коронують. І всі сусіди визнають мене королем Русі, влада якого священна, тож не варто зазіхати на моє королівство. Я роблю це не заради свого гонору, а заради користі своєї землі. Нехай допоможе мені Господь! І ти мені не перешкодиш!

– Ліпше не буди лихо! Хан Узбек тобі цього не вибачить – він вважає тебе своїм васалом, і якщо приймеш корону з рук Папи, то це означатиме, що ти зрікся його, – зауважив Дедько. – Згадай, як вправно ми з тобою від хана відкараскалися, титулуючись князем Малої Русі[18]. Ех, шкода, що не можна повернути всі руські землі, – зітхнув боярин. І його вічно колючі карі очі зволожилися, а погляд затуманився, немов старий поринув у солодкі мрії, де Русь знову єдина та сильна, а Київ – столиця величної імперії, як було колись, поки не прийшли дикуни-монголи.

– Нічого! Мені доносили, що хан Узбек уже дуже старий, а я молодий і дочекаюся того дня, коли він помре. Настане день, коли Русь знову буде єдиною. Але нині я мушу зміцнити ту її частку, яку мені довірив Господь. І для цього мені потрібні надійні союзники.

– Ось тільки насмій прийняти католицтво… – почав Дедько, але Юрій гнівно його урвав.

– От який нечестивець це вибрехав? Хто звинуватив мене в цьому? Згадай, скільки сил ви з моєю матонькою, втім як і я, поклали на відновлення митрополії[19]? Як годили цьому грекові, мов болячці, але все прахом пішло! Клятий грек! Нехай жадає він харчу, вина і пива, але нехай йому, лукавій облуді, буде скудно! – гнівно говорив Юрій про київського митрополита Теоґноста.

– Папа дасть тобі корону лише в обмін на католицтво, і русини тобі цього не вибачать, бо ніхто з нас не зречеться обряду своїх предків і не прийме короля-католика, – повчально гнув своє Дедько. – Та й де гарантії, що Папа коронує тебе?

– Ось підтримкою Папи мені б не завадило заручитися. Не в релігії справа. Дружба з Папою подарує мені хорошого союзника, бо я мрію розширити свої землі. І взагалі: облишмо цю марну бесіду. Я правитиму одноосібно, і ані ти, ані інші бояри мені в цьому не завадять. Я не даватиму вам своїх земель у вічне володіння – я на них господар і пан! Хочете землі – служіть мені зі своїми синами, за що матимете винагороду. Хочете в багатстві жити – не заважайте мені купців та іноземців принаджувати. Вони приносять з собою нові знання, ремесла, нові звичаї, платять мито, привозять свої товари та купують наші. Не бійся, нашому старому укладу життя це не нашкодить, а лише поліпшить його та зміцнить. Не заважайте мені посилювати міста – це основа майбутнього добробуту та сили моєї… себто нашої з тобою землі, – владно карбував кожне слово Юрій, бо ці його далекоглядні плани були кістками у боярських горлянках.

Дедько слухав, кривився, але не переривав. А коли король замовк, серйозно мовив:

– Юрку, це все дуже добре, і, можливо, у дечому твоя правда. Але бояри, особливо галицькі, не дадуть тобі цього здійснити, бо міцніє твоя влада. Вони зметуть тебе, мов борвій билинку.

– То й ти проти мене? – гнівно запитав Юрій, втрачаючи терпіння, яким ніколи не міг похвалитися.

– У тому то й річ, що за тебе, хлопчику мій. Болить душа, мов ти мені кревний син. Тому дуже прошу тебе, синку, будь тихішим, – вкрадливо радив Дедько.

– На що ти натякаєш? – гнівно скинувся Юрій.

– Он нещодавно белзького воєводу вбили. Невже ти гадаєш, що просто так?

– Це був нещасний випадок, – відрізав Юрій. – І закликаю Пана Бога у свідки, що скорбію і по воєводі, і по його дружині, яка доводилася тобі сестрою.

Дедько гірко зітхнув. У листопаді дивним чином загинув його зять – белзький воєвода Михайло Єлізарович – з усією родиною. Уночі почалася пожежа, і їхній терем згорів дощенту разом із сплячими людьми. Дедько підозрював, що це був підпал, та вимагав від Юрія слідства. Але не було жодного доказу чи свідка, бо загинула навіть челядь! Старому не хотілося вірити, що його вихованець доклав руку до цієї трагедії. Адже не вперше гинуть чи безслідно зникають свавільні бояри. А останнім часом його покійний зять був на ножах з молодим королем.

Юрій із жалем дивився на свого кормильця, підійшов до нього, стис долонею його плече та лагідно заговорив:

– Дядечку, не журися! Така вже сувора воля Божа, що він забрав до себе твоїх родичів! Присягаюся тобі, що якби це було у моїй владі, то я б докопався до правди та жорстоко б скарав їхніх убивць. Царство їм небесне! Не журися! І якщо ти так уболіваєш за мене, то поїдеш у Перемишль старостою – наведеш там лад і заразом за боярами наглядатимеш, щоб вони бунт не підняли.

– Ти висилаєш мене, – гірко усміхнувся Дедько.

– Чому ж висилаю, коли ти поїдеш мені служити? – зобразивши щире здивування, мовив Юрій. – Яка тобі різниця, де служити: у Галичі, Володимирі чи Перемишлі? Однаково діятимеш на мою користь, якщо так щиро непокоїшся за мене. І ходімо, бо без мене учту не почнуть, а гості чекають.

Дедько уважно глянув на короля, але Юрій відкрито дивився на нього ясними синіми очима.

– Що ж, ходімо, ваша величносте, – сухо мовив старий боярин та рушив до дверей.

У середині лютого почався Колодій. І Юрій, прагнучи догодити володимирцям, розпорядився влаштувати протягом тижня великий торг, усілякі розваги та забавки і навіть оголосив лицарський турнір[20]. А сьогодні запросив до себе на бенкет місцеве боярство. І у великій гридниці зібралося чимало гостей. Юрій задоволено усміхнувся, помітивши серед натовпу багато жінок. Отже, після учти обов’язково влаштують танці! Юрієві теж хотілося веселощів і розваг, хотілося втекти від вічних турбот про королівство, безкінечних сварок та суперечок з боярством, хотілося просто спокійно пожити, як інші люди. Але він король, тому мусить забувати про власні потреби чи бажання.

Запал Юрія одразу згас, коли він побачив дружину. Королева Євфимія, помітивши чоловіка, теж не зраділа та манірно підібгала губи. А до цього весело щебетала з наближеними бояринями. От уже невідомо: чи то Офка не кохала Юрія, чи то не могла йому вибачити численні зради. Прикро! Ці двоє так личили одне одному, складали красиву пару, але не мали подружнього щастя. І, найголовніше, дітей. Юрій розумів, що йому потрібен спадкоємець, і з цією метою регулярно навідувався у ліжко дружини. Але їх наче зурочили: за дев’ять років шлюбу Офка жодного разу не завагітніла.

Юрій підійшов до дружини, галантно простягнув їй руку та повів за стіл, відповідаючи на вітання бояр легким кивком.

Коли королівське подружжя всілося на чолі головного стола, гості квапливо розсілися за бічні столи, що тягнулися уздовж стін. На королівських бенкетах завжди було весело та ситно. А сьогодні був особливо багатий стіл, бо через тиждень почнеться Великий піст. На столах пашіли рум’яною скоринкою гуси, голуби та кури, а шматки запеченої телятини гордовито відливали жиром та м’ясним соком. Поруч красувалися квашена капуста, солоні гриби й мочені ягоди, розливаючи гостро-кислий аромат, від якого миттєво прокидався апетит і який лише посилювали знадливі підливи, каші, різноманітні пишні та рум’яні пиріжки. Звичайно, усе це смажене, щедро приправлене перцем їдло викликало пекельну спрагу, тому слуги не встигали підносити глечики вина, меду та прохолодного квасу. Світло безлічі свічок відбивалося у численних срібних кубках, які раз у раз здіймалися догори з побажаннями довгих літ королівському подружжю.

Скрізь стояв веселий гомін – гості самозабутньо веселилися, жартували, їли доти, доки з глибини гридниці не заграла музика. Усі завсідники королівського двору знали, що це улюблений співець короля – Хотко, котрий з особливої ласки мешкає просто в дитинці. Одразу голосно залунали побажання: чоловіки просили заспівати щось героїчне, жінки – про кохання, а молоді хлопці – щось непристойне та гріховне, бо в репертуарі Хотка були й такі витвори невідомих дотепників.

Звичайно, Хотко спочатку заспівав улюблену билину короля про те, як богатир Олешко Попович звільнив Київ від Тугарина. А потім, на догоду жіноцтву, виконав билину про цього самого Поповича та Оленку, сестру таких собі Петровичів. Однак з вельми цікавим змістом – звів Олешко поклеп на Оленку її братам, мовляв, варто у її віконечко постукати, як дівчина вискочить у самій сорочці. Розгнівані Петровичі, переконавшись, що це правда, хотіли стратити бідолашну Оленку. А закоханий у дівчину Олешко, який ніяк не міг вирвати її з лап братів-тиранів, навчив кохану, як їх ошукати, а потім хитро викрав та повінчався з нею.

Після такого довгого співу Хоткові треба було перепочити, а точніше – зволожити горло медом. А розбурхані романтичною історією гості зажадали танців. Юрій знав, що Офка любить танці. Але танцювати з нею йому не хотілося, тому він шепнув Дедькові, який займав почесне місце по його правицю, щоб той запросив королеву. Старий, звісно, не відмовив. Попри кремезну статуру він мав репутацію вправного танцюриста.

З нудьгою Юрій споглядав пари танцівників, коли його зір вихопив з натовпу невисокого зросту дівчину в рожевій сукні. Вона дуже нагадувала ґавеня, бо вертіла головою на всі боки, наче не помічаючи двох хлопців, які настирливо терлися поруч. Ось Юрій потрапив у її поле зору, і дівчина розквітла такою щасливою та ніжною усмішкою, що він мимоволі усміхнувся їй у відповідь. Проте дівчина цього не помітила – вона дивилася кудись за його спину. Король озирнувся – за його кріслом переховувався Роман і чи то удавав, чи то справді не помічав, як ця дівчина на нього дивиться.

– Романе, – неголосно гукнув Юрій. І коли хлопець нахилився, запитав: – Що то за дівчина? Он та, у рожевій сукні. Вона тебе очима їсть, а ти стоїш, мов пень трухлявий, і не бачиш.

І тут король здивовано побачив, як Роман скривився, але швидко опанував себе та ввічливо пояснив:

– Це Ксенія, донька боярина Івана Яцьковича з Княгиничів, судді двору вашої величності, і моя наречена.

– Он воно як! – мимоволі здивувався Юрій. Він уже давно познайомився з боярином, якого так нахвалював відданий Данилович, і визнав його цілком корисною для себе людиною. Проте не знав жодного з його родичів. – Отже, тебе вирішили загнуздати, жеребчику мій, – паскудненько хихикнув Юрій. – Проте немає нічого злого, щоб на добре не вийшло. Познайом мене зі своєю нареченою.

– А… – почав Роман, але затнувся.

– Тобі шкода? – дорікнув Юрій.

Хлопець зітхнув та попрямував до нареченої. З цікавістю Юрій спостерігав, як Роман підійшов до дівчини, а та аж затремтіла від задоволення. Самозабутньо дивилася на нареченого, з жадібністю ловлячи кожне його слово. А коли Роман простягнув їй руку, занадто квапливо вклала свою долоньку у його і, поки він вів її, не зводила з нього очей.

Коли пара підійшла ближче, Юрій здивовано скинув бровами – Ксеня виявилася ще більш гарненькою, ніж він угледів здалеку. Навіть занадто гарненькою! Хоч риси обличчя й не мали якоїсь родзинки чи печатки породи, а носик узагалі був кирпатим, проте разом усе це складало неперевершений образ, який одразу западав у душу, чарував і врізався у пам’ять. Особливо вабили очі – великі та сірі, вони сяяли, мов рідке срібло. І так наївно дивилися на світ навколо, наче не відали, скільки в ньому зла! А нині, попри присутність короля, ці чудові очі були звернені лише на Романа. Юрія гризнула досада, що ця кралечка до нестями закохана у такого бевзня. Роман грубо осмикнув наречену, і вона нарешті поглянула на короля.

У Юрія аж подих перехопило, коли він зустрівся з Ксенією поглядом – вона подивилася на нього, мов на якусь цікавинку, зовсім не переймаючись, що це володар Русі. Для неї єдиним володарем у світі був Роман. Юрій аж губу закусив, спрагло ковзаючи поглядом по обличчю Ксені, плечах, грудях, тонкій талії та спокусливих стегнах, які безсоромно підкреслювала сукня. «Треба ж яка свіженька! Мов духмяний подих весни! Або свіжий вітер, що дмухає у задушливий літній полудень та несе в собі пахощі квітів. Пощастило цьому йолопові – он як груди випирають під сукнею! Мабуть, тугі та високі, біліші за сніг, солодкі, мов медові яблучка! Господи, на мою погибель ти наділив жінок грудьми! – думав Юрій, відчуваючи, як у тілі прокидається хіть. – І чому недоумкам завжди дістаються такі ласі дівки?!»

Мовчання затягнулося, тому Ксеня невимушено усміхнулася королю. Усмішка вийшла пустотливою, і від неї очі дівчини засяяли так, що у Юрія в голові запаморочилося. Але він швидко вгамував себе і вкрадливо заговорив:

– Усмішка запалює очі людини, мов свічка. Але твоїм очам, панно, не треба вогню. Вони сяють, бо світло у твоїй душі.

– А у душі вашої величності солодкий мед, бо у ласкавості своїй ваша величність звернув увагу на мене, вбогу, чим несказанно втішив, – одразу ж невимушено відповіла Ксеня.

– Ніщо так не прикрашає жінку, як скромність, – манірно відповів на це Юрій. – Але твоя нескромність у тому, що ти занадто захоплено дивишся на свого нареченого.

– Він мій майбутній чоловік, тож немає гріха в тому, що я захоплююся нареченим, – знайшлася дівчина. І Юрій задоволено усміхнувся – йому подобалися дотепні жінки. З такими не занудьгуєш у ліжку після любощів.

– І коли ж у вас весілля? – поцікавився Юрій, зауваживши, що при цих словах Роман кисло усміхнувся.

– У березні.

– А чи не хотіла б ти, Ксеніє, служити у почті її величності? – досадливо запитав Юрій, бо розмова пішла якось недолуго, а йому хотілося вразити дівчину пишномовністю та дотепністю. – Мені любо було б бачити, як нам з її величністю служить щасливе подружжя.

– Ні, – не замислюючись, відмовилася Ксеня. А потім схаменулася та квапливо додала: – Але якщо Роман побажає, то я з радістю…

– Не побажаю, – урвав її Роман.

На це Ксенія лише знизала плечима – мовляв, зроблю так, як скажеш, бо твоє слово для мене закон.

– Що ж, благослови вас Господь. Потанцюй зі своєю нареченою, Романе, не гоже їй нудьгувати, – наказав Юрій. – Я обійдуся без тебе! – запевнив він, бо хлопець уже зібрався відмовлятися.

Роман із Ксенією відкланялися та пішли геть. А Юрій дивився їм услід та спостерігав, як попеляста коса Ксені танцює за її спиною, спокусливо торкаючись попереку. «І знадив же мене чорт помітити цю дівку?! Тепер усю ніч із голови не йтиме!» – роздратовано подумав він.

Ксеня вперше потрапила на королівський двір. І коли їхала сюди, то страшенно нервувалася. Мати дозволила їй вдягнути омріяну сукню, але на підході до дитинця Ксеню здолала боязкість – а чи не виглядатиме вона як біла ворона серед зграї чорних? Ну то й що, що це нова мода! Може, при дворі усі традицій дотримуються! Але опинившись серед гостей, дівчина заспокоїлася – королева та весь її почет були вдягнені так само. І завдяки цій сукні вона одразу опинилася в центрі уваги, а коли почалися танці, то її запросило декілька хлопців. Ксені дуже хотілося потанцювати, але вона боялася розгнівати Романа. Він усе не з’являвся, і лише випадково вона помітила його поруч із королем. Ксеня так сильно зраділа, що її не вразила увага короля. Ба більше, вона й не замислилася про це. Натомість раділа, що Роман танцює з нею, хоч і за королівським наказом.

Юрій хижо спостерігав за Ксенією та Романом. Його душила заздрість, що хлопець має можливість торкатися тіла дівчини, притискатися до нього в танці. Але у цього дурня такий вираз обличчя, мов це йому у важкість! «Він не кохає її!» – зрозумів Юрій.

– І що ж ти там таке видивляєшся, мій любий чоловічку? – пролунав над вухом мелодійний голос королеви, і Офка граційно опустилася у своє крісло.

За звичаєм, її волосся було приховано білосніжним убрусом, який вигідно підкреслював теплий відтінок її шкіри та трикутну форму обличчя з трохи впалими щоками, темно-малинові уста та сіро-зелені очі. А невеличка діадема, що виблискувала дорогоцінним камінням, надавала Офці царственості. Але Юрія не зворушувала краса дружини, і він холодно мовив:

– Видивляюся, чи не втомила ти мого кормильця.

– Дедька важко втомити. Сивина в бороді, а біс під ребром. Поглянь, уже третю бояриню у танок веде! – усміхнулася Офка. – Про що ви говорили з ним перед учтою?

– Він дорікав мені, що не слухаюся бояр.

– Юрію, ти б дослухався його порад, – серйозно мовила дружина. – Він ніколи тобі злого не радив.

– Він біситься, бо втратив свій вплив при моєму дворі. І це часом не він тебе підіслав?

– Ні. Я й сама все бачу.

– З-за церковних книжок та диму від ладану? – підштрикнув Юрій, знаючи про ревну побожність дружини, яка виросла язичницею.

Офка ображено підібгала губи.

– Ну, не дмися! Тобі не личить! Краще усміхнися мені та ходімо танцювати, – примирливо запропонував Юрій. – Я ж знаю, як ти це любиш! – і нахилився до дружини ближче, грайливо зиркнув та зашепотів: – А потім підемо у твою опочивальню. Страх як скучив за тобою! – і жваво підхопився та повів дружину в танок.

Наступного дня на широкій луці перед Володимиром постало безліч торговельних яток, а дехто розклав свій товар просто на возі. Юрій недаремно наказав винести ярмарок за мури міста, бо з’їхалося чимало охочих, і в місті було б тісно.

Володимирці та приїжджі з околиць снували від ятки до ятки, оглядаючи товари. Безліч молоденьких дівчат товклося у ятках, які сяяли намистами з бісеру, дрібних перлів та коралів і де купами лежали дешеві сині, фіолетові, зелені, жовті браслети зі скляних намистин. Дешеві, але всіма улюблені, бо навіть найбідніші дівчата могли дозволити собі ці витвори володимирських майстрів. Поважне жіноцтво чинно прицінювалося до сувоїв заморських шовків і сукон, мотків із золотою тасьмою та стрічками, тонкого льняного полотна та більш цупкого конопляного місцевого виробництва. Дітвора, отримавши від батьків дрібну монетку, жадібно роздивлялася ятки з солодощами. Дитячі очі сяяли, оглядаючи ці багатства, і чимало дітлахів не могло визначитися: пиріжок, пряник чи крендель? Десь іржали коні, яких привели на продаж. Їм вторили вівці, перекрикуючи корів. У рядах зі зброєю теж було людно. Але покупцями тут були переважно бояри чи королівські дружинники.

Втім більшість люду оминала торгові ряди, кваплячись до високих помостів, спеціально зведених для знаті, щоб зручніше було спостерігати турнір. Такі бої були популярними здавна. Але з заходу дмухали нові віяння, і нині турніри стали більш шляхетними, витонченими та показовими. У них брало участь здебільшого боярство, проте бувало, що й прості люди сходилися лава на лаву.

Юрій, їдучи у санях, із задоволенням оглядав це свято життя та веселощів. І з іще більшим задоволенням слухав побажання всіляких благ, які йому услід кричали містяни. А доїхавши до торжища, наказав зупинитися, бажаючи пішки пройтися торговими рядами.

Офка їхала з Юрієм, і її персикові щічки раз у раз рожевіли від щастя. Особливо коли вона зустрічалася з веселим поглядом чоловікових синіх очей. «Якби він завжди був такий ніжний і пристрасний, як сьогодні вночі, – думала вона. – Якби ж то ніколи не дивився на жодну іншу жінку! Може, тому Господь карає нас безпліддям, бо ми постійно сваримося, а він грішить із чужими жінками? Ох, якби ж то я народила йому сина!»

Офка вже й сама не могла визначитися: кохає вона чоловіка чи ненавидить. У ті години, які він проводив з нею у ліжку, вона почувалася найщасливішою серед смертних. Але коли Юрій ішов від неї, дражнив чи підштрикував побожністю, нехтував її товариством, Офка люто ненавиділа його. От сьогодні він провів із нею весь ранок, але вже надвечір знову знехтує, затіявши якусь розвагу з боярами й залишивши її нудьгувати.

Юрій допоміг дружині вибратися з саней та повів її торговими рядами, ледь не лопаючись від самовдоволення, бо всі йому кланялися, а жінки проводжали захопленими поглядами. Хай там як, але володимирці любили свого молодого та вродливого короля, вибачаючи йому гріховні витівки та гонор.

Неквапно Юрій з Офкою дійшли до ристалища, де всілися у крісла на спеціально збудованому помості. Навколо розташувався їхній почет, який мусив стояти. Ледь королівське подружжя всілося, як засурмили сурми і всі, хто не встиг наловити ґав у торгових рядах, кинулися до ристалища, щоб не пропустити початок, коли учасники урочисто проїжджають перед королем з королевою.

Юрій любив турніри більше за полювання. Останнє, усупереч поширеній серед монархів традиції, було для нього радше неприємним обов’язком, ніж задоволенням. Зате отакі побоїща… О, тут душа Юрія співала! Юним він охоче брав у них участь, але згодом мусив відмовитися через ризик покалічитися або загинути. Тому коли після герольда та суддів, які урочисто пройшли першими, потягнулася вервечка вершників – учасників турніру, король подався вперед, щоб краще їх роздивитися. За звичаєм, у перший день билися зовсім юні хлопці. Юрій уважно оглядав кожного з них, придивлявся до гербів, намальованих на щитах, відчуваючи ту заздрість, яку відчуває дитина, бачачи цікаву іграшку у приятеля. Більшість цих гербів були йому знайомі. Але серед останніх вершників їхав молодий хлопець, на чийому щиті був незнайомий герб: три срібних вруби на червоному полі щита, над ними – золотий шолом зі срібним наметом та двома срібними колами з червоними серединами, з яких виникав срібний пес з червоним язиком у нашоломнику[21].

– А чий це син? – мимоволі вигукнув Юрій. Вершник його зацікавив тим, що попри зовсім юне миловиде личко впевнено і гордовито сидів у сідлі та мав такий вигляд, наче з пелюшок брав участь у турнірах.

– Та Остап, середній син боярина Івана з Княгиничів, твого нового судді, – пролунало над вухом.

Піднявши голову, Юрій побачив Дедька, який височів над ним, мов могутній столітній дуб. Сам Дмитро похмуро оглядав молодих бояр, і в його очах чомусь світилася лють. Мабуть, тому, що він не мав синів, а всі небожі загинули, і ця обставина неабияк гнітила старого.

– А! – протягнув Юрій, стежачи за Осташком.

Хлопець проїхав у кінець ристалища, де до нього підбігла дівоча фігурка у червоній шубці. Юрієві погано було видно обличчя дівчини, зате він чудово бачив, як вона щось палко говорила Остапові, а той наче її заспокоював, а потім нахилився, поцілував у лоба та квапливо поїхав геть. Загадкова дівчина понуро пішла до помосту. І коли вона підійшла ближче, Юрій упізнав Ксеню. «О, знову вона! Це ж треба, які в неї ніжні стосунки з братом!» – подумав він.

Учасників поділили на два загони, і коли герольд оголосив правила бою, вони роз’їхалися в різні кінці ристалища – їм належало вибити свого суперника списом із сідла. Але задля зменшення випадків каліцтва, а іноді й смерті, на списи одягали спеціальні наконечники у вигляді «коронки». Також суворо заборонялося бити списом в обличчя або цілити в суперника уламком списа.

Засурмили сурми, і юні бояри зрушили коней, набираючи розгін. Усе ристалище завмерло у передчутті, і в цій тиші добре було чутно, як гупотять копита по мерзлій, засипаній піском землі, щоб коні не послизнулися. Аж раптом тишу розірвав гуркіт обладунків та тріск зламаних списів – хтось вилетів із сідла, а хтось, всидівши, лише зламав спис. Тих, хто впав, забрала челядь, і хлопці знову вишикувалися у два ряди по різні кінці ристалища. За правилами, збиватися вони могли дванадцять разів, після чого починалася найцікавіша частина – усі, хто всидів у сідлі, збивалися вже парами.

З певним вдоволенням Юрій відмітив, що Осташко всидів у сідлі, лише зламавши чотири списи. Учасники кинули жереб, розбившись на пари, і слуги почали встановлювати бар’єр, уздовж якого мали б рухатися два суперники. Під час цієї невеличкої перерви глядачі вешталися ристалищем, а дехто з заповзятливих торгівців прибіг з барильцями меду – день був морозним, і охочих зігрітися було вдосталь.

Знову засурмили сурми, і глядачі швидко очистили ристалище, займаючи місця, щоб, Боже збав, нічого не прогледіти. Суперники виїжджали парами, збивалися, знову виїжджали супроти нового суперника, доки не залишилося двоє найстійкіших лицарів.

– Подобається мені цей хлопець! – захоплено мовив Юрій до Офки.

– Який? – не зрозуміла жінка, бо неуважно стежила за перебігом турніру.

– Осташко, син Яцьковича. Дивись, який молодець! Жодного разу не вилетів з сідла! Але подивимося, як він устоїть супроти Данила з Бужковичів – то сильний суперник. Але готовий побитися об заклад на сотню денаріїв, що Осташко втре йому часнику! – захоплено говорив Юрій, коли відчув на собі погляд.

Повернувши голову, король побачив Яцьковича, який сяяв від задоволення, що хвалять його сина. Поруч із ним стояла насуплена Ірина, з тривогою стежачи за сином і не звертаючи уваги на слова короля. Іван потайки дозволив Осташкові взяти участь у турнірі, хоча знав, що дружина розгнівається. А от Ходко із заздрістю спостерігав за старшим братом, мріючи теж отримати колись від тата такі блискучі обладунки та взяти участь у турнірі. Поруч із ним переминалася з ноги на ногу Ксенія, переживаючи за брата.

Іван щиро радів успіху свого хлопчика, і водночас його серце завмирало від тривоги – чи впорається Остап? Чи не покалічиться в останньому бою?

Знову засурмили сурми, і в усіх Яцьковичів похололи серця. Осташко та Данило зрушили коней, а глядачі завмерли в очікуванні. Момент дійсно був величний – два граційних вершники, чиї обладунки сяяли в промінні зимового сонця, мчали назустріч один одному на прекрасних конях, вкритих шитими золотом попонах, виставивши вперед списи.

Мить – і Данило поцілив Осташкові в груди, однак не зламав об нього спис. Туге древко спрацювало як важіль, через що Данило, до того ж зачеплений Остаповим списом, вилетів із сідла та залишився лежати горілиць, вочевидь знепритомнівши від сильного удару об землю. Осташко всидів. Але так нервувався, що не усвідомив своєї перемоги і проскакав аж до кінця майданчика, де нарешті зупинився, отетеріло озираючись.

Ристалище вибухнуло оглушливим ревом – простолюдини підбігли до Осташка, оточили його, голосно висловлюючи своє захоплення.

– Дякую тобі, Боже, що він не покалічився! – видихнула Ірина, спостерігаючи, як оточений радісною юрбою син під’їжджає до королівського помосту.

– Усе ж таки треба було закластися на сто денаріїв, – весело сказав Юрій Офці. – Ходімо нагороджувати нашого переможця. Присягаюся, із цього хлопчини вийде найкращий в усій Русі лицар!

Офка з Юрієм спустилися з помосту та чинно наблизилися до Осташка, який уже спішився та схилився у шанобливому поклоні перед подружжям. Юрій у найпишномовніших висловах привітав хлопця з перемогою та вручив йому дорогу нагороду – двох мисливських соколів. А Офка, стримано привітавши, винагородила хлопця тим, що прив’язала до його передпліччя свою стрічку. За звичаєм, окрім цих подарунків, Осташкові діставався кінь та обладунки Данила. Щоправда, останній мав право їх викупити.

– Моя милостива найясніша королево, ця стрічка – найцінніша винагорода, яку я коли-небудь отримував чи отримаю у своєму житті! – вигукнув розчулений Осташко, червоніючи від задоволення, бо на помості побачив схвильоване обличчя матері. Однак її очі сяяли не гнівом, а радістю та гордістю.

Король із королевою пішли. А Осташко попрямував до намету перевдягатися. Тільки зараз він відчув, як сильно втомився і як тремтять ноги та руки. А ті місця, куди суперники влучили списами, починають боліти. Коли слуга допомагав Осташкові знімати обладунки, до намету вбігла Ксенія.

– Дякувати Богові, ти цілий, Осташку! – викрикнула дівчина. – Ми з мамою душею перетліли від тривоги за тебе. А татові сьогодні дістанеться на горіхи! Але я однаково радію за тебе! Ти такий молодець! Такий, такий… Ах, братику! Я пишаюся тобою! – і Ксеня обняла брата, так міцно притискаючи до себе, що він зойкнув.

– Що таке? – одразу стривожилася дівчина. – Ти поранений?

– Ні, це забої, сестричко, – пояснив Осташко, знімаючи сорочку та оглядаючи груди, на яких потроху наливалися нездоровим багрянцем ті місця, у які поцілили списом. – Ох, і в бік влучили!

– Господи Боже! Який страшний забій! Ти хоч мамі не показуй! От навіщо король затіяв цей турнір? Яка жорстока забава! Хіба королю війни мало, що треба ще в мирний час калічити своїх воїнів? – обурювалася Ксенія, з жалістю роздивляючись торс брата. – Що? – здивувалася вона, бо брат спочатку виразно на неї дивився, а потім безцеремонно тицьнув у бік, змушуючи замовкнути.

Озирнувшись, Ксеня ніс до носа зіткнулася з королем. Почервоніла, винувато дивлячись на володаря. Але Юрій їй і слова не сказав. Натомість уважно оглянув Остапа та заговорив:

– Синці зійдуть. Та й тобі, хлопче, не звикати до них, чи не так? Занадто ти вправний у бою для своїх юних літ! Де ти навчився так добре битися?

– Усього, що вмію, мене навчив тато, – скромно відповів Остап.

– А чи брав ти колись участь у турнірі?

– Ні, це мій перший бій. Саме тому моя сестричка так стривожилася. Ми з дитинства дуже дружні з нею, – виправдовував сестру Остап.

– Отже, перший бій, і вже така вправність, – задумливо мовив Юрій. – А чи не хотів би ти служити моїм гри`днем[22]?

– Це для мене буде велика честь, ваша величносте, якщо я… – Осташко аж задихнувся від захоплення, віддано дивлячись на короля і не знаючи, як ще можна подякувати за таку милість.

– Тож так тому й бути! – задоволено усміхнувся Юрій.

Цієї миті до намету ввірвалася Ірина. Недбало вклонилася королю та кинулася до сина. Стурбовано оглянувши його, накинула на плечі шубу, щоб він не застудив розпалене після бою тіло. Жінка раз у раз косувала на короля, не сміючи при ньому висловити своє обурення чи ремство. Тому Юрій, мовивши до Ксені: «Гадаю, нам варто піти», – простягнув їй руку. Не вагаючись, дівчина вклала долоньку в руку короля та вийшла з ним із намету.

– Хіба ввічливо давати королю руку у рукавиці? – украдливо запитав Юрій.

– А що таке? – здивувалася Ксеня. – Холодно, і в мене руки змерзнуть!

Юрій, скинувши соболиною бровою, осміхнувся. Ксеня зашарілася та, знявши рукавицю, знову простягнула королю ручку. Юрій узяв її руку обома долонями, пестливо обмацав її прохолодні пальчики.

– Скільки тобі років, Ксеню? – запитав він.

– Шістнадцять.

– А чого ж ти така зухвала та гонорова? У такому віці дівиці належить бути слухняною та покірливою.

– Хіба? – здивувалася дівчина. – Але ж холодно… – і затнулася, бо Юрій захихотів.

«Ох, яке ж воно ще дурне дитя!» – думав він, роздивляючись Ксеню. Її щічки та носик почервоніли від морозу, але загалом вона мала дуже милий вигляд у шапочці з хутра куниці та шубці, підбитій червоним сукном. «Дитя, а вже таке звабливе», – відзначив Юрій, ласо оглядаючи спокусливі губи дівчини.

– Я, мабуть, піду, – несподівано заявила Ксенія.

– Я не дозволяв тобі йти.

– Але в мене ноги змерзли! – обурилася вона.

Юрій не витримав і зареготав.

– Що тут смішного? – образилася Ксеня, коли з шатра вийшла Ірина.

Юрій мусив стулити пельку і приязно заговорив з бояринею. Похвалив Осташка та повідомив, що хоче взяти його у свій почет. А в перспективі було б непогано, якби й Ксеня почала служити королеві.

– Для моїх дітей це буде велика честь, ваша величносте, а для нас з чоловіком велика радість, що наші діти служитимуть вам, – задоволено сказала Ірина. – Але от Ксенія невдовзі вийде заміж за…

– Знаю, Роман розповідав мені. Не думаю, що він заперечуватиме, – урвав її Юрій. – Наша величність бажає бачити всю твою родину у нас на службі.

На це Ірина шанобливо вклонилася та квапливо подякувала, і король пішов геть. А Ксеня замислилася: нарешті до неї дійшло, що король приділив їй забагато уваги. Та й дивився на неї так, наче з’їсти хотів. «Краще б на мене так Роман дивився», – засмучено подумала дівчина, бо увага короля зовсім не потішила.