Читать книгу Останній володар - Ярослава Дегтяренко - Страница 6

Зимовий ліс набуває особливої чарівливості, коли тихо падає сніг. Тоді він постає таємничим і замріяним, немов солодко заснулим під пухкою, синьо-білою сніговою ковдрою. І боязко ходити ним, бо ненароком перервеш його дивні марення.

Втім, якийсь собі хлопець не зважав на магічну красу Старого лісу, а крався ним, тримаючи напоготові арбалет. Поруч із ним біг собака, за якого будь-який мисливець дорого б заплатив. Яскравий рудувато-золотавий окрас шерсті, носа та кігтів, мускулиста, але разом з тим витончена, навіть елегантна статура одразу б підказали, що це вижл[24] – собака однієї з найкращих мисливських порід. Мов золоте сонечко, пес біг лісом, здіймаючи лапами пухнасті хмари снігу та залишаючи глибокі борозни, ретельно принюхуючись до морозного повітря.

– Шукай, Хорсе, шукай! – неголосно наказував хлопець. – Інакше нам з тобою не бачити смажениці. А тобі ще й тельбухів, мій ти ласий ненажеро! Господи, коли б не полювання, то з нудьги вив би не гірше за тебе!

Хлопець вийшов на закинуту дорогу, вкриту незайманим шаром снігу. Зітхнув, розуміючи, що марно проблукав весь день – не знайти йому дичини, треба повертатися додому. Тим паче він змерз, а снігопад посилюється, переходячи у завірюху. Він уже зібрався повертатися, коли Хорс схвилювався, заскиглив та побіг дорогою.

– Стій! Дурко! – досадливо прошипів хлопець та рушив слідом за собакою. Він добре знав, що улюбленець даремно нікуди не кинеться.

Дійсно, добігши до невеличкого замету на дорозі, Хорс почав ритися. При цьому тривожно скавулів, жалібно дивлячись на господаря. Хлопець, усе ще тримаючи напоготові арбалет, нахмурився – не схоже було, щоб ведмідь влаштував собі тут барліг. Та й розумний Хорс не напав би на такого супротивника. Але собака вперто розгрібав замет.

– Господи Боже! – злякано вигукнув хлопець, бо з-під снігу несподівано вигулькнула людська рука в кокетливій рукавичці, прикрашеній шиттям. Опанувавши себе, він почав квапливо допомагати своєму чотирилапому приятелю. Розгріб сніг, вивільнивши тулуб, з якого стирчав кінець болта. Хлопець нахмурився, дивлячись на свою страшну знахідку. А от Хорс почав ще дужче розривати сніг, увесь час оглядаючись на господаря – мовляв, допоможи відкопати цю бідолаху! Зітхнувши, хлопець вивільнив тіло та обережно перевернув його горілиць.

– Та ти дівчина! – здивовано вигукнув він, побачивши посиніле від холоду обличчя Ксенії та запорошену снігом косу, бо шапка злетіла при падінні. – Хто ж тебе так?

Хлопець зняв рукавицю й обережно обмацав її шию. З полегшенням зітхнув, відчувши, як під пальцями тріпотить тоненька, мов ниточка, жилка. Тоді взяв Ксеню на руки та квапливо пішов у ліс ледь помітною стежиною, вочевидь відомою лише йому.

Стежка привела хлопця до напівземлянки, яка затишно притулилася між двома високими дубами. Улітку вона виглядала мальовничо завдяки розлогому гіллю дубів, які накривали її наче шатром, та земляним стінам, порослим травою. А зараз землянка нагадувала величезний замет.

Хлопець, високий і ставний, ледь не вдвічі зігнувся, входячи у маленькі двері крихітних сіней. Кімната землянки була невеличкою, і більшу її частину займала велика, грубо складена піч, у якій жеврів вогонь. З одного боку до печі тулився поміст для спання, з іншого – маленький, грубо сколочений столик. Оздоблення цього вбогого житла доповнювали лавка, поличка з глиняним посудом і дерев’яними бочівками та скриня. Світло проникало у маленьке вікно поруч із вхідними дверима, затягнуте бичачим міхуром.

Хлопець уклав Ксеню на помості на лівий бік, бо її поранили у праве плече. Зняв кожух та квапливо підкинув дров у піч. А потім стурбовано оглянув дівчину. «Матір Божа! Болт наскрізь пройшов! Якому ж нелюду вистачило совісті підняти руку на жінку?!» – обурено думав він. Уважніше придивився до обличчя Ксенії: кирпатий, але охайний носик; густі темні бровки над міцно заплющеними очима; довгі, мов стріли, війки, що розходилися двома темними півколами; а соковиті уста, хоч і сині від холоду, з розбитою та припухлою нижньою губою, усе одно вабили до себе. «А ти вродлива!» – усміхнувшись, подумав хлопець та, вправно зламавши торець болта, обережно зняв з Ксені шубу. «Оце ще халепа!» – подосадував він, побачивши сукню. Однак моторно розв’язав шнурівку й так само охайно зняв її. Під сукнею виявилася вузька сорочка, теж зі шнурівками, щоб дужче прилягала до тіла та не морщилася. Хлопець, роздратовано буркочучи на усілякі безглузді жіночі штучки, зняв сорочку.

І тут бідолаху аж у жар кинуло – груди у Ксені були високі, білі та пишні. І так і знаджували торкнутися їх! «Дідько!» – вигукнув подумки хлопець, відчувши сором за нецнотливе бажання. Намагаючись не зиркати на груди, він уважно оглянув рану й нахмурився, обмірковуючи: чи припікати її розпеченим залізом після того, як витягне стрілу? «Ні! Занадто вона ніжна для такого лікування. Це однаково що лілію кинути у вогонь», – вирішив він та обережно витягнув стрілу. З рани миттєво зацебеніла кров, яку раніше стримувало древко болта, та залила ці спокусливі груди. Хлопець квапливо промив рану та туго перев’язав, чим зупинив кровотечу. Трохи соромлячись, змив кров з Ксениних грудей. Але не втримався та окинув поглядом її тіло – тоненька, мов стеблинка, талія, охайний плаский животик плавно переходили в округлі стегна. «Добре хоч, штани[25] наділа! Інакше в мене й глузд на розум завернув би! А чобітки в тебе дорогі! Та й одяг недешевий! Ти боярського роду. Що ж, коли отямишся, тоді й дізнаюся, хто ти та що з тобою сталося», – думав хлопець, знімаючи з Ксені чобітки та дбайливо кутаючи її ковдрою з хутра.

Коли Ксеня прийшла до тями, то першою побачила дощату стелю, прикрашену павутинням. З одного боку була стіна, теж дощата і потемніла від часу, а з іншого линуло життєдайне тепло. Повернувши голову, Ксеня побачила піч. А поруч із піччю помітила дещо, що змусило її похолоти, – чоловічу спину.

Чоловік сидів за столом. Мав широкі плечі та темне, доволі коротке волосся, яке густими пасмами вкривало потилицю. А біля його ніг згорнувся рудий пес. Ксеня пригадала свою халепу – навряд чи отроки навмисно привезли її сюди та вклали в постіль. Отже, її врятував хтось інший та приніс до себе додому. Дівчина поворушилася й одразу ж застогнала від болю, який ішов з плеча.

Собака миттєво прокинувся, підхопився та підбіг до Ксені, поклавши морду на край постелі. Приязно дивлячись на неї лагідними темними очима, дружньо замахав хвостом, немов хотів розповісти, який він радий, що вона отямилася, і взагалі щасливий її бачити.

Чоловік теж озирнувся, підвівся та квапливо підійшов до неї.

– Нарешті ти отямилася! – мовив він. І Ксеня вловила в його приємному, певним чином навіть чарівничому голосі полегшення, наче його дуже непокоїла її непритомність.

Незнайомець виявився не красенем. На вигляд йому було від двадцяти до двадцяти п’яти років. Високий, стрункий, проте під одягом вгадувалися міцні м’язи. Риси його обличчя були грубими, по-чоловічому різкими, з печаткою шляхетської породи – одразу було зрозуміло, що перед тобою не простолюдин. Йому личили охайні вуса, за якими він, схоже, ретельно доглядав. Але найгарнішими були очі – великі, карі, лагідні. Такі найчастіше бувають у дітей, а не у горлорізів, бо вигляд хлопець мав войовничий – такому пальця до рота не клади. Проте ці очі прикрашали й вабили до нього. Після пережитого кожна особа чоловічої статі здавалася Ксені небезпечною, злою та хтивою. Однак вигляд хлопця і його погляд чомусь викликали довіру. А серце підказувало: «Він не скривдить тебе! Йому можна вірити!» Ксеня уважно роздивлялася незнайомця, але не зважувалася з ним заговорити.

– Мене звуть Дмитро! – представився хлопець, присівши на край ліжка. – А тебе?

– Ксенія… – і тут дівчина затнулася та злодійкувато відвела очі: чи варто називати повне ім’я цьому Дмитрові?!

– А далі? – запитав хлопець, одразу здогадавшись, що вона навмисне замовкла.

– Просто Ксенія! Ти ж теж не сказав нічого, окрім імені.

– Бо в мене окрім імені більше нічого немає! – усміхнувся Дмитро, але усмішка вийшла невеселою. – А це Хорс, – сказав він, кивнувши на вижла. – Ти завдячуєш йому життям, бо це він знайшов тебе під снігом.

– Під снігом? – здивувалася Ксеня.

– Так. Я полював у лісі, і тут Хорс відчув твій запах та відкопав тебе, бо тебе сніжком присипало. Тобі дуже пощастило, що в нього неперевершений нюх. Та й узагалі пощастило, що я забрів у цю частину, бо Старий ліс – найглухіше та найбезлюдніше місце в усій Русі. Навіть тій, що під Ордою! Його й чорти обходять десятою дорогою! То хто привів тебе сюди та намагався застрелити з самостріла[26]?

– Із самостріла? – перепитала Ксеня, бо ніяк не могла збагнути почуте.

– Ну, так! Я витягнув болт із твого плеча. Він наскрізь пройшов. Але це не так погано. Гірше було б, якби він застряг у тілі. Крові ти небагато втратила, тож…

– О Господи! – заволала Ксеня, перервавши Дмитра. Дівчина зазирнула під ковдру й побачила, що роздягнута до пояса. – Та як ти насмів роздягнути мене? Матір Божа, який сором!

Дмитро пирснув зо сміху, бо бліденьке личко Ксенії зробилося багряним. Навіть шийка почервоніла!

– Я мусив роздягнути, щоб перев’язати, інакше ти б стекла кров’ю, – пояснив він і грайливо додав: – Якщо тебе це втішить, то груди в тебе неймовірні – ніколи не бачив такої краси!

– Ах, ти ж… – від гніву Ксеня підскочила на ліжку. Ковдра зіслизнула, оголивши її до пояса, а плече відгукнулося диким болем. Бідолаха скрикнула та впала назад, на подушку з грубої ряднини, набитої сіном.

– Не смикайся так! У тебе рана може відкритися! – суворо попередив Дмитро та оглянув пов’язку. – От дурепа! – досадливо вигукнув він, бо на пов’язці з’явилася червона пляма. – І чим тебе перев’язувати, коли в мене мало чистого полотна? Доведеться прати пов’язки.

– Як ти насмів не лише дивитися на мене, а ще й торкнутися? Смерд! Ти хоч розумієш, хто я, брудний селюче? – гнівно кричала Ксенія, страждаючи від пекучого сорому.

Дмитро насмішкувато скинув бровою, але потім добродушно усміхнувся, второпавши, що їй соромно, як і будь-якій жінці, яку роздягли перед незнайомцем.

– Ксеню, – м’яко сказав він. – Не сердься і не гарячкуй. Я розумію, що тобі ніяково. Але не соромно оголити груди заради збереження свого життя. Тим паче нічого нового я не побачив – в усіх жінок груди подібні, тож…

Його перервав голосний ляпас.

– Скотина! – вискнула Ксеня. – Ой, мамочко! Як боляче! – простогнала вона, бо, забувшись, ударила хлопця правицею.

Цей ляпас став останньою краплею в чаші Дмитрового терпіння – він міцно вхопив Ксеню за підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі, і суворо мовив:

– Я не смерд, щоб ти піднімала на мене руку. Затям це! І не забувай, що це я врятував твоє життя, а міг покинути тебе замерзати на засніженій дорозі. Навесні б твій труп відтанув, і ним би поласували вовки. І зараз я дбатиму про тебе доти, доки твоя рана не загоїться. Тому поводься пристойно, бо доведеться повчити тебе ввічливості та вдячності різками.

Однак Ксеню ця догана не вгамувала. Навпаки, вона гнівно втупилася у Дмитра, немов попереджаючи: «Тільки насмій заподіяти мені зло – пошкодуєш!» Їхні погляди зустрілися. І Дмитро мимоволі завмер, задивившись у її очі.

– Дивний колір твоїх очей! Мов розплавлене срібло! Ніколи не бачив такої краси! – захоплено мовив він і лагідно торкнувся пальцями Ксениної вилиці, ковзнув по щоці. – Личко мов лілея! І таке саме ніжне на дотик, як і її пелюстки! Гаразд, це усе, звичайно, добре, але дай мені замінити пов’язку. Ану припини! – гримнув Дмитро, бо Ксеня почала його відштовхувати лівою рукою.

Дівчина зітхнула, проте підкорилася. Дмитро швидко розбинтував плече, стурбовано оглянув рану, проте не помітив нічого підозрілого. Ксеня теж поглянула на своє плече і аж заскиглила від жаху – на білій шкірі зіяла витягнута уздовж діра, посинілі краї якої розкинулися в обидва боки.

– Болти самострілів якщо не вбивають одразу, то спричиняють страшні каліцтва. Ось кістка, – пояснив Дмитро, лагідно провівши пальцем по ключиці. – Стріла пройшла між нею та ребрами. Тобі дуже пощастило, що не перебита кістка. Та й усередині, здається, нічого не зачепило. А рана загоїться, – пообіцяв він, накладаючи чисту пов’язку. – Але треба буде поберегтися та не битися зі мною. Домовилися?

Ксеня, ховаючи очі, ствердно кивнула – стало соромно, що так гонорово поставилася до свого рятівника.

– Вибач мені! Я більше так не буду, – пробелькотіла вона. – А де моя сорочка?

– Твоя сорочка забруднилася кров’ю, тому я її виправ. Можу позичити тобі свою, – запропонував Дмитро, дістав зі скрині сорочку та допоміг дівчині її вдягнути. Рукава виявилася задовгими, але практичний Дмитро підв’язав їх на зап’ястках.

– Дякую! – промовила Ксеня і лагідно усміхнулася спасителю. Дмитро усміхнувся у відповідь. Зуби в нього були білі та рівні, мов низка перлів, а усмішка сонячним промінчиком осяяла його обличчя, змусила засвітитися очі. І Дмитро здався Ксені гарнішим, ніж на перший погляд.

– А чому цей ліс усі оминають? – запитала вона, щоб зав’язати розмову.

– Хіба ти не знаєш? – здивувався Дмитро. – Є стара легенда, що колись в цьому лісі мешкав злий змій Смок. Це через нього річку назвали Смочею. Він вимагав від володимирців у жертву скот, а коли не залишилося худоби, то зажадав юних дівчат, яких затягував до себе в нору і з’їдав. Так він з’їв усіх дівчат. Залишилася лише княжна. Князь, розуміючи, що нічого не може вдіяти, погодився віддати доньку змієві. Тоді знайшовся відважний лицар, який пішов битися зі Смоком. Вони билися довго, бо змій був невразливий. Але лицар був кмітливий та, зловчившись, ударив його мечем у пащу. Ранений Смок, вмираючи, бив лапами і хвостом так, що вирив цілу річку, яку назвали Риловиця. А потім доповз до Луги, вліз у неї та зник. Ніхто не бачив його трупа. Але місце, де жив Смок, люди досі оминають, бо нечисто тут і тьма усілякого гаддя водиться. Тому й стоїть Старий ліс біля самого Володимира, і його оминають усі чесні християни, – закінчив розповідь Дмитро.

– Але чому ти тут живеш, якщо це прокляте місце? – щиро здивувалася Ксеня. – Такий молодий і привабливий!

На це Дмитро задоволено усміхнувся, бо комплімент припав до душі.

– Я відлюдник, – пояснив він. – Колись тут жив інший відлюдник. Зовсім старий! Він помер, залишивши мені у спадок цю землянку з усім її гамузом. Тож я вступив у права спадкоємця та насолоджуюся лісовою тишею та самотністю.

– А хіба в тебе немає родичів?

– Я сирота, – зітхнув Дмитро. – Ну а ти? Ти явно не селючка. І навіть не заможна містянка. Одяг у тебе такий, що личить лише боярині. І, може, розкажеш мені, хто і навіщо намагався тебе вбити?

– Я… – Ксенія зам’ялася. Було соромно розповідати про зраду нареченого та домагання короля, хоч вона й не винна в цьому. Але відповідати щось треба було, тому Ксеня вирішила розповісти напівправду: – Хоч ти й відлюдник, але мусив чути про хтивість нашого короля. Так от король Юрій накинув на мене оком, а коли я відмовила йому, то… Господи Боже! Від домагань короля мене врятувала королева, а потім наказала отрокам привести в цей ліс та вбити. Я намагалася втекти від них, але зачепилася за гілку та впала з коня. Останнє, що пам’ятаю, – страшний біль. Отямилася вже у тебе в землянці, – розповідала Ксеня, червоніючи від сорому. І з задоволенням помітила, як на обличчі Дмитра відбилося співчуття.

– А хіба твої родичі не вступилися за тебе? – запитав він.

– Батьки не знали про мою біду, бо мене обманом заманили у дитинець. Якби мій тато дізнався про це, то власноруч вбив би й короля, й королеву.

– А хто твій батько?

– Боярин Іван Яцькович, пан з Княгиничів, суддя королівського двору. Господи, що з тобою? – здивовано вигукнула Ксеня, бо Дмитро несподівано схопився та з жахом відскочив від неї, наче вона перетворилася на гадюку.

– Ти донька старого Яцьковича! – вигукнув він.

– Так. А що? – здивовано запитала Ксенія, не розуміючи, чому він так злякався.

– Та ні. Нічого! – видихнув Дмитро та нервово заходив тісною землянкою.

– Але чому тебе налякало моє ім’я? – допитувалася Ксенія.

– Та тому, що нахабство та безбожність короля Юрія не має меж – твій батько один з найзнатніших бояр королівства, і посягнути на честь його доньки… – Дмитро зупинився та насторожено поглянув на Ксеню, щоб упевнитися, що вона вірить його словам. Але на обличчі дівчини не відбилося й сліду недовіри. – Загалом: нехай Господь віддасть королю з королевою по справах їхніх!

– Мені б хотілося попросити тебе про послугу. Чи не сходиш ти у дворище мого батька та не скажеш йому, де я? Дворище поруч із Володимиром… Господи! Я до пуття не знаю дороги, бо ми недавно оселилися тут. Тому й місцини не знала! Якби зрозуміла, куди отроки мене везуть, то ще б у Володимирі втекла від них. Але мій тато буде безмежно тобі вдячний! Вони з мамою місця собі не знаходять від тривоги за мене. Я в них єдина донька, тому і вони, і брати душі в мені не чують, – розповідала Ксеня. – Тато дуже щедро віддячить тобі за мій порятунок.

– Не маю в цьому жодного сумніву, що щедро віддячить, – кисло усміхнувся Дмитро. – Але зараз нікуди піти не можу, бо надворі негода. Уранці сніг падав так тихенько, а зараз хурделиця. Я заблукаю у лісі та загину.

– Ну, у тебе ж є Хорс! – здивувалася Ксенія. – Він тебе виведе.

– Хорс у мене дурненький. Це він тебе учув, бо дуже любить дівчаток. А так щоб вистежити когось, чи кудись вивести, чи полювати, то він не дуже, – брехав Дмитро, відчувши докір сумління. Бо Хорс, який увесь цей час дрімав поруч, несподівано підняв голову, наче зрозумів людську мову, та докірливо поглянув на хазяїна: мовляв, і не соромно тобі оббріхувати мене, коли я неодноразово заганяв для тебе дичину?! – Доведеться тобі погостювати в мене до завтра. Завтра негода вщухне, і я сходжу до твого батька. Добре?

– Зробимо, як ти пропонуєш, – зітхнула Ксенія, сприкрена цими обставинами. – Мені дуже шкода батьків, бо вони хвилюються за мене. А мама, мабуть, гірко плаче. Вона в мене така турботлива та лагідна!

– Моя покійна мама теж була турботливою та лагідною! – несподівано різко вигукнув Дмитро.

– А давно вона померла? – запитала Ксеня, не звернувши уваги на різкість.

– Давно! Хочеш їсти? У мене є юшка з сушених грибів, – запропонував Дмитро, щоб змінити тему.

– Так. Я зголодніла, – зізналася Ксеня, бо востаннє їла вчора в обід.

– Якщо зголодніла, то швидко одужаєш, – упевнено мовив хлопець. – Важкохворі їдять погано.

Ксеня підвелася та спробувала самостійно взутися. Але кожен рух правою рукою спричиняв нестерпний біль. Тоді Дмитро, незадоволено підібгавши губи, допоміг їй узутися та дійти до столу. Подав миску гарячої юшки.

– Ніколи не їла нічого смачнішого! – похвалила дівчина, скуштувавши.

На це Дмитро кисло усміхнувся, але нічого не сказав. Проте Ксеня помітила, що решту дня він поводився відчужено й припиняв усі її намагання зав’язати бесіду. «Дивно! Був такий приязний і доброзичливий, а коли дізнався, що я боярського роду, то одразу охолов!» – досадливо думала Ксенія. Її дійсно гризла досада, бо хлопець їй сподобався. Проте дівчина, засмучена пережитими за такий короткий час нещастями, не одразу це усвідомила.

Натомість Ксеня замислилася: чому королева наказала її вбити? Адже вона ні в чому не винна перед нею. І взагалі: як на світі існують такі підлі та безбожні люди, як королівське подружжя, Роман та ці отроки? «Невже їм не страшно відповідати перед Богом? Чи невже вони думають, що з ними ніколи не вчинять так, як вони вчинили зі мною? Але за що? Що я їм усім зробила поганого? – гірко думала Ксеня, стримуючи сльози. – Нічого, я все розповім татові! Він їм усім помститься! А Данилович, якщо має страх Божий, то покарає Романа. Одне лише добре – я не піду за нього! Господи, і як я могла закохатися у таку наволоч?!»

Коли стемніло, Ксеня заснула. А от Дмитрові не спалося. Він сидів нахмурений, втупившись у полум’я в печі. «Кляте поріддя! Господи, за що ти так зі мною? Чому ти звів мене з дочкою цього клятого роду? Чому змусив мене її підібрати та врятувати? Господи, та якби я знав, хто вона, то покинув би її помирати на дорозі! – похмуро думав він. – Я не можу залишити її живою! Або я, або вона!»

Дмитро підвівся та вийняв з піхов кинджал. Дорогий, з майстерно викуваним клинком і гарно прикрашеним руків’ям. Дивна, розкішна річ для бідного самітника! Неквапно наблизився до помосту.

Ксеня міцно спала. Обличчя її було безжурним, очі міцно заплющені, а груди рівно здіймалися в такт диханню. Дмитро зціпив зуби та заніс кинджал. Але зволікав, приміряючись, щоб влучити у саме серце. «Нумо!» – підігнав він сам себе. Його погляд ковзнув по личку Ксені. По розбитій губі. Згадалося, як з нею жорстоко вчинили люди, яким вона не заподіяла ніякого зла. І згадалися її чудові очі. А ще голі груди та тоненька талія… Дмитро відвернувся. Декілька митей у ньому боролися гнів і жалість. Остання перемогла – Дмитро повільно опустив руку. Квапливо відійшов геть.

– Дурень! – прошипів він та з силою вдарив кинджалом по стільниці, що та аж зрезонувала.

Цієї ночі Дмитро так і не заснув. Він раз у раз зиркав на Ксеню, лаяв себе, але вже не думав її вбивати. «Мабуть, така твоя воля!» – вирішив Дмитро, коли у віконечко зазирнули промені світанку.