Читать книгу Останній володар - Ярослава Дегтяренко - Страница 5

Пізнього суботнього вечора король Юрій сидів у тій самій горниці, де в понеділок розмовляв із Дедьком. З його думок не йшла Ксеня. За цей бурхливий та веселий тиждень він часто бачився з дівчиною, базікав з нею і навіть потанцював. І кожна така зустріч залишала на серці слід, породжуючи гріховне бажання. Юрій нічого не міг із собою вдіяти – ще ніколи жодна жінка не викликала в нього такого пристрасного жадання, як ця дурненька дівчинка. І з кожним днем він дедалі більше мріяв про неї. Юрій не розумів (або не бажав визнавати), що Ксеня стає для нього пасткою. Солодкою, одурманливою, згубною пасткою. Адже зазіхнути на неї означає здобути непримиренних ворогів в особі вірних Яцьковича та Даниловича. Але в Юрія не залишилося жодного доводу розуму, лише п’янка чуттєвість, розбавлена трунком брудної хоті. Він підвівся та, прочинивши двері, наказав отрокові: «Поклич до мене Романа!»

Хлопець побіг, а Юрій від нетерпіння заходив кімнатою. А потім зупинився біля вікна, задумливо дивлячись у непроглядну темряву зимової ночі. Із задуми його вирвав голос:

– Ваша величність кликали мене?

– Так, Романе, маю до тебе справу, – не озираючись, мовив Юрій. – Тобі не подобається твоя наречена, чи не так? – запитав він і різко озирнувся.

У світлі свічок було добре видно, що питання застало хлопця зненацька й спантеличило. Тому Роман не додумався збрехати, а чесно зізнався:

– Так, ваша величносте, я кохаю іншу.

– І батько тебе примусив узяти шлюб із Ксенею? – ще більш украдливо запитав Юрій, здогадавшись про підспідок цієї справи.

– Так.

Король пройшовся кімнатою, щось обмірковуючи, а потім зупинився навпроти Романа та, чіпко дивлячись йому в очі, вкрадливо заговорив:

– Хочеш, я дам тобі кілька селищ і грошей, а ти візьмеш шлюб із коханою дівчиною?

У Романа аж щелепа відвисла. Він отетеріло дивився на короля та кліпав довгими віями.

– Але чому? – нарешті видихнув хлопець. – Чому ваша величність так клопочеться про мене, недостойного?

– Тому що мені сподобалася твоя наречена, і я хочу, щоб завтра ввечері ти привів її до мене, – незворушно пояснив Юрій.

Роман почервонів. І в його очах промайнуло обурення, але одразу згасло.

– Ваша величність мусить розуміти, що Ксеня не холопка, а бояришня, і її батько… – розгублено почав говорити хлопець.

– Це вже мій клопіт, – урвав його Юрій.

– Але як… я… Я ж не можу їй наказати, – мимрив хлопець.

– Приведи Ксеню до мене завтра ввечері, – повторив Юрій.

– Але як я її приведу? – майже в розпачі вигукнув Роман. – Ваша величносте, якщо Яцькович дізнається, то вб’є і мене, і вас – не подивиться, що ви король. Вона його єдина донька, і він у ній душі не чує. Дорожить більше, ніж синами! Це через її примху він погодився на наш шлюб…

– Ти хочеш узяти шлюб з коханою жінкою? Тоді подумай, як привести сюди Ксеню так, щоб ніхто не дізнався. Я бажаю цю дівчину, а все інше мене не обходить. І тільки насмій не виконати мій наказ – повішу та випатраю ще живого! Пішов геть із очей моїх! – гаркнув Юрій, утративши терпіння.

Роман квапливо вибіг, а Юрій знову втупився у вікно. У непроглядній імлі несподівано проблиснули зірки, і він згадав Ксенині очі – такі ж сяйні, як ці зорі, вони завжди дивилися на нього з такою безпосередністю. І згадалися її чуттєві уста, що так невимушено складалися у звабливу усмішку. Юрій солоденько осміхнувся у передчутті плотської втіхи.

Вискочивши зі світлиці, Роман притисся спиною до стіни, важко дихаючи. Наказ короля неабияк налякав його. Але віддихавшись, хлопець зрозумів, що опинився у лещатах: з одного боку невблаганний король; з другого – суворі батько та майбутній тесть. І от хто з них страшніший? Крім того, Романа гризнула уражена гординя – немає сумнівів, що Ксеня не відмовить королю. Ну не божевільна ж вона! А її безчестя – його безчестя, бо вона ж йому наречена. «Але, з іншого боку, це законний привід відмовитися від неї, – вирішив Роман. – Ніхто не дорікне мені тим, що я покинув жінку, яка втратила дівочу честь. Вона не посміє звинуватити мене чи короля, бо це буде для неї ганьба та публічний осуд. Тож мовчатиме. А я нарешті відкараскаюся і від неї, і від свого батька. І спокійно одружуся з Настею! Господи, як добре, що ти наділив короля такою несамовитою хіттю – принаймні не доведеться брати на душу гріх і вбивати її!» І до ранку негідник обмірковував, як заманити Ксеню у дитинець так, щоб ніхто не дізнався.

Наступного дня володимирці вирушили на недільну службу. На жаль, слово Боже падало у поганий ґрунт, бо завтра починався суворий піст, і усі парафіяни думали про те, як провести цей останній день веселощів з найбільшою користю.

Юрій теж явився на службу в собор Успіння Пресвятої Богоматері. Щоправда, зробив це не зі щирої побожності, а з бажання підлестити містичам, бо якась падлюка дійсно пустила чутку, що він повернувся до католицтва, в якому був охрещений у дитинстві. Тому Юрій сумлінно слухав церковні співи, ретельно приховуючи позіхи.

Роман, звичайно, теж явився у королівському почті. Він недбало слухав проповідь, раз у раз озираючись на Ксеню, яка стояла поруч з батьками й братами. «Головне – заманити її в дитинець», – думав хлопець.

Цього разу Ксеня не шукала очима нареченого. Дівчину вразив собор: величні арки, які, відштовхуючись від напівколон, тягнулися до небес, де панував Бог, рожева плінфа його стін та дивні фрески, фарби яких не потьмяніли від часу. Майже двісті років тому його побудував Мстислав Ізяславич[23], батько князя Романа Великого, предка короля Юрія та родоначальника династії Романовичів. Відтоді в цьому величному храмі спали вічним сном князі та володимирські єпископи. Храм пережив монгольську навалу у 1240 році практично неушкодженим попри те, що був завалений трупами захисників Володимира. Але Ксеня, за своєю улюбленою звичкою, не замислювалася про такі піднесені речі. Вона просила в Бога вибачення за свої грішки та шлюбного щастя з коханим.

Після служби Роман підстеріг Ксеню на виході з собору та лагідно загомонів. Батьки та брати не стали заважати та пішли уперед, але бідолашна Ксеня цього навіть не помітила – вона самозабутньо слухала коханого.

– Прогуляймося торжищем? – невимушено запропонував Роман. – Сьогодні останній день Колодія, хотілося б погуляти з тобою.

– Звичайно! – квапливо погодилася Ксеня.

– Тільки не розповідай батькам – вони в тебе такі строгі, що не пустять, – обережно попросив Роман.

– Але як я піду без дозволу?

– Вигадай щось! Збреши, що тебе подружки кличуть повештатися містом. Ну, Ксеню, моя ладо! Це ж так цікаво: утекти від усіх та побути трохи разом, коли ніхто не знає і не стоїть над душею! – зваблював Роман.

– Лише заради тебе! – видихнула дівчина та кинулася наздоганяти батьків.

Ксеня вправно збрехала матері, що вже встигла потоваришувати з іншими бояришнями і вони кличуть її погуляти торжищем, тож вона просить дозволити. Ірина нахмурилася. Нічого поганого не було в тому, що донька погуляє з новими приятельками. Проте материнське серце завмерло, чомусь передчуваючи лихо. Жінка вже відкрила рота заборонити, але Іван лагідно мовив:

– Звичайно, донечко! Гуляй, поки не заміжня. Бо потім за домашнім клопотом і світу білого не побачиш. Я накажу слугам чекати тебе біля П’ятницьких воріт на заході сонця. Тебе таке влаштує?

– Так, таточку! Дякую! – щасливо вигукнула Ксеня та кинулася батькові на шию. Розцілувала в обидві щоки, потім обняла маму, підморгнула братам та побігла назад.

Роман повів Ксеню на торжище – у дитинець король наказав привести її надвечір, тож треба було якось згаяти час. Ксеня щось радісно щебетала, але Роман не слухав її. Точніше, його дратувала її балаканина. І щоб заткнути їй рота, запропонував:

– Хочеш пряника?

– Так, я їх дуже люблю! – зраділа Ксенія. – І я зголодніла!

– Тоді, може, пиріжок з м’ясом чи сиром?

– Ні, хочу пряника!

– Я й забув, що ти їх любиш, – мимоволі усміхнувся Роман, підводячи її до ятки з солодощами. – Стільки всього останнім часом сталося, що забув. Але нічого! Як одружимося, то часто балуватиму тебе пряниками.

Відповіддю йому був лише сповнений щастя погляд. Роман дивився, як Ксеня з апетитом їсть пряник, як задоволено облизує губки. Вона виглядала зовсім дитиною, беззахисною та зворушливою, і в його серце постукала жалість. «Вона не винна, що покохала мене, – подумав Роман. – Серцю ж не можна наказати. Вона ж не знає, що не люба мені. Може, якби знала, то й не наполягала б на шлюбі».

Ці думки були недоречні, бо породили сумніви, і Роман завагався. Стояти на одному місці було холодно, тому пара пішла рядами торжища, зупинившись біля балагана скоморохів. Тут розігралося цікаве видовище. Скоморохи висміювали старого купця, якого дурить молода дружина. Начебто завівся у купчихи «…простріл в хребті, пустився недуг до серденька та нижче пупа, але вище колінців, поміж ніг…» Глядачі заходилися сміхом, спостерігаючи, як «недуг» ворушиться під ковдрою, а хитра купчиха посилає дурного чоловіка шукати ліки.

– Я не хочу таке дивитися! – несподівано мовила Ксеня.

– Чому? – здивувався Роман. – Це ж смішно!

– Немає нічого смішного в тому, що дружина зраджує чоловікові.

– Але ж таке буває! Від цього нікуди не подінешся! Бо негоже старому козлу брати молоду жінку… – почав Роман.

– Якщо взяли шлюб, то треба берегти вірність та поважати одне одного. Пішли звідси! – рішуче мовила Ксеня та, ухопивши його за руку, потягла геть.

Ця несподівана чеснота Ксені вразила Романа. Настільки, що він не вирвав свою руку, а задумливо крокував поруч. Несподівано хлопець відчув погляд. Скинувши очі, побачив Настю. Кохана дивилася на нього з невимовною журбою та болем. А потім відвернулася та пішла геть.

І Романові стало страшенно гірко. Це з Настею він мав би гуляти! Її годувати пряниками! Миттєво душу охопила лють на Ксеню, спаливши всі вагання. «Я будь-що позбудуся її!» – вирішив Роман та мовив до дівчини:

– А хочеш відведу тебе у дитинець і з висоти його башт покажу Володимир?

– Ні, не хочу! – зморщила носика Ксеня. – Мені це не цікаво! Та й невдовзі по мене таткові слуги приїдуть.

– Ну, Ксеню, кохана, не відмовляй мені! Тобі сподобається! – вигукнув Роман і, здолавши огиду, цмокнув її у щічку.

Від задоволення Ксенія зашарілася та покірливо пішла за негідником. Роман навмисне повів її окільним шляхом, щоб менше людей бачило їх разом.

Дитинець стояв на високому пагорбі та відокремлювався від підгороддя власними укріпленнями – високими валами, на яких височіли засипані землею зруби – городні. Деякі з них мали приміщення, які підсліпувато дивилися на світ темними бійницями – під час облоги в них перебували захисники. Зверху по городнях тягнулися забороли з дерев’яними дахами.

Роман і Ксеня квапливо перебігли міст перед в’їзними воротами дитинця, які вінчала потужна, складена з великих соснових брил вежа. Але йти на двір не стали, а шмигнули до заборол на городнях.

З висоти стін дитинця й справді відкривався неперевершений краєвид. Дитинець наче панував над підгороддям, яке півмісяцем підходило до його укріплень. І з висоти добре було помітно, що кожна вулиця утворює неправильне кільце. На півдні розстилалася заплава річки Луги, а з північного сходу текла річка Смоча, за якою починався прадавній ліс та безкінечні болота – природна цитадель столиці Руського королівства. Але з інших боків увесь Володимир оточували глибокі рови, високі вали з міцними частоколами та моцними вежами над кожними воротами міста – Київськими, Гридшиними та П’ятницькими.

Ксеня захоплено оглядала місто та околиці, рожево-сині від сутінків. І в останньому промінні підсліпуватого лютневого сонця весь Володимир здавався рожево-золотим, а бані усіх його церков горіли багряним вогнем. Особливо яскраво виблискували бані Успенського собору, де Ксенія молилася вранці. Цей собор прилягав до дитинця з західного боку, тому добре освітлювався сонцем.

– Так гарно! – захоплено вигукнула дівчина. – Я навіть не уявляла, що тут так гарно!

Несподівано Роман ухопив Ксеню ззаду та грубо заштовхав їй у рота кляп. А потім повалив долілиць, викрутив руки та швидко зв’язав їх за спиною. Ксеня спочатку нічого не зрозуміла – занадто неймовірною була поведінка нареченого. Потім отямилася, замугикала, почала дриґати ногами, але Роман швидко зв’язав їх. Хлопець перевів дух – його трусило та кидало то в жар, то в холод. Він поглянув на Ксеню, яка все ще лежала долілиць. Нахмурився, немов його обурив власний вчинок. А потім перекинув дівчину через плече та квапливо поніс заборолами, боязко озираючись, щоб не зустріти небажаних свідків.

Роман спустився з заборолів поблизу княжого терема та хутко побіг до заднього входу. Навколо було порожньо – усі слуги зібралися за вечерею. А вартові якщо і бачили його, то не звернули уваги – не вперше королю таким чином постачали живу забавку.

Біля королівської опочивальні вже чекав Мацей. Це був старий слуга, який приїхав з Польщі разом з маленьким Юрієм і був йому відданий, мов сторожовий пес. Роман безмовно віддав йому дівчину. Мацей вніс її в опочивальню та посадив на ліжко. Бідолашна Ксеня замугикала, спробувала підвестися, але не втрималася на зв’язаних ногах і впала на ліжко.

– Я б вийняв з твого рота кляп та розв’язав би тебе, але ти здіймеш галас! Тому посидь поки що так, – єлейним голоском мовив Мацей та вийшов.

Залишившись сама, Ксеня знову спробувала підвестися. Але нічого не вийшло. Тоді вона всілася на ліжку. «Навіщо мене сюди принесли? – думала вона, оглядаючи розкішну та зі смаком вбрану кімнату, навіть не здогадуючись, хто її господар. – Чому Роман так вчинив? Господи, що зі мною буде?»

Сидіти Ксені довелося довгенько. У шубці їй було жарко, кляп завдавав мук – надто великий, він висушив увесь рот, тис на піднебіння та язик. Але ось за дверима пролунали чиїсь кроки та голоси. Двері розчинилися, і Ксеня похолола – до кімнати увійшов король.

– Господи Боже! Оце вже рідкісний йолоп! – досадливо вигукнув Юрій, побачивши зв’язану дівчину, та квапливо розв’язав їй руки та вийняв кляп.

– Ваша величносте?! – хрипко вимовила Ксеня й одразу ж зойкнула від болю, бо підняла занімілі руки.

– Якої вірної служби можна чекати від селюків, які геть не вміють поводитися з дівчатами?! – вигукнув Юрій та розтер їй руки. А потім почав розстібати її шубу.

– Вашій величності це не личить! – мовила Ксеня. Відсторонилася від короля та сама зняла шубу. При цьому забула, що в неї зв’язані ноги, і ледь не впала.

Юрій усміхнувся, граційно опустився на коліно та швидко розв’язав мотузку.

– В усій Русі не знайдеться жінки, перед якою я ставав би на коліно, – м’яко зауважив він.

– А як же королева? – хрипко запитала Ксенія.

– Її величність подібне не цікавить і не зворушує, – відмахнувся Юрій. А потім налив у чашу вина та підніс Ксені, пояснивши: – Ось, випий! У тебе, бідолахи, в роті пересохло.

Ксеня з острахом узяла чашу та з ввічливості зробила кілька ковтків. Зиркнула на короля, який спостерігав за нею з дивною замріяною усмішкою. Вино було солодке і водночас пекуче, тому дівчина поставила майже повну чашу на стіл.

– Не сподобалося? – запитав Юрій та невимушеним жестом запропонував Ксені присісти на ліжко поруч із ним.

– Навіщо Роман мене сюди приніс? – запитала дівчина, боязко присівши.

– Я попросив. Тільки от не думав, що він так грубо виконає моє прохання, – зітхнув Юрій та взяв долоні Ксенії у свої, знову почав розтирати. При цьому підсів до неї так близько, що торкнувся її стегна своїм.

Дівчина покосувала на короля – погляд його був неприємний, жадібний, хижий. Так ненажера дивиться на смачну страву, або ж п’яничка – на кубок з хмільним. Ксені стало моторошно, і вона відсунулася.

А в Юрія аж у голові паморочилося від її близькості. А ще мучила нетерплячка. Тож вправний ловелас не міг визначитися, як краще підійти до справи, щоб не гаяти часу на зваблення чи вмовляння жертви.

– Ваша величність дуже уважні до мене, – пробелькотіла Ксенія. – Але я не варта такої уваги вашої величності.

– Варта, мила Ксеню. Ще і як варта! – проворкував Юрій, підсаджуючись ще ближче. – Твоя поява у Володимирі прикрасила життя так, наче серед лютої зими розквітнув кущ руж, цих дивних квітів, з яких архангел Гавриїл сплів для Богородиці три вінки. Мені, королю, не личить з тобою вільно спілкуватися. А хочеться, бо ти цікава. Тому й наказав привести тебе сюди потайки, щоб познайомитися ближче.

– Ваша величність правильно вирішили, що вам не личить зі мною спілкуватися, – суворо відповіла Ксеня та підвелася, бо посуватися було нікуди – він притис її до краю ліжка. – Буде краще, якщо я піду… Ой! – вискнула вона, бо Юрій ухопив її за руку та різко смикнув униз, а потім підбив під коліно, змушуючи впасти у його обійми.

– Чому ти завжди квапишся втекти від мене? – суворо запитав він, зручніше влаштовуючи Ксеню у себе на колінах. – Я король, а ти моя піддана, тож мусиш питатися мого дозволу, щоб піти. Затям це!

– Але я не хочу тут сидіти! – відрізала дівчина, силкуючись вирватися.

– Чому ж ні? Хіба тобі не лестить моя увага? Ну, не бійся мене! Я не зроблю тобі нічого поганого, – запевнив Юрій, прочитавши в очах Ксенії страх. І зухвало ковзнув долонею по стегні дівчини до її грудей. Потягнувся до її губ.

– Як ти смієш?! Пусти мене! – вигукнула Ксеня, забувши про ввічливість. Від поведінки короля її охопив жах. Одразу згадалися паскудні чутки про збезчещених жінок та дівчат. І бідолаха нарешті второпала, навіщо її сюди привели.

– Смію, дівчинко, смію! – осміхнувся Юрій. Його долоня помандрувала уздовж спини Ксенії та зупинилася на потилиці. – Іноді я проклинаю долю за те, що вона зробила мене королем. А іноді благословляю, бо маю можливість наказати такій норовливій красуні, як ти. Адже твоя врода вразила мене, Ксеню. Ніколи в житті не бачив створіння, милішого за тебе, – говорив Юрій, притягуючи до себе голову дівчини. – І такого знадливого!

– Ваша величність не сміє так поводитися! Королева… – говорила Ксеня, без успіху силкуючись вирватися. Але Юрій її перервав:

– До біса ту королеву! Манірна, мов черниця, та холодна, мов крижинка! Набридла мені королева! От якби ти була моєю королевою! – вкрадливо мовив він та виразно подивився на дівчину.

– Бути вашою королевою все одно, що в помийну калюжу лягти! – суворо вигукнула Ксенія та, зловчившись, вирвалася з рук короля і побігла до дверей.

Юрій наздогнав її, скрутив та потягнув до ліжка. Уперше в житті Ксеня відчула тваринний жах, який підсилювала гидливість. Хоч король був привабливим чоловіком, сама думка про любощі з ним викликала відразу. І Ксенія почала відчайдушно відбиватися. Та так, що до крові прокусила королю руку.

Юрій аж сторопів. Проте не від болю, а від подиву, бо ніколи жодна його пасія не сміла не те що підняти руку, а навіть чинити опір. Радше навпаки – перед ним ніхто не міг устояти. Скориставшись його замішанням, Ксенія знову кинулася тікати. Але король ухопив її за довгу косу та потягнув до себе.

– Ах ти ж мала сучко! – прошипів розлючений Юрій та відважив Ксені два дзвінкі ляпаси. У гніві він був швидкий на розправу, а потім часто шкодував про свою гарячковість.

Бідолашна дівчина скрикнула від болю, бо рука у Юрія була важка. До того ж другий удар прийшовся по губах, і важким перснем король розбив їй губу до крові.

Взагалі Юрій не любив насильства у такій справі – у його свідомості пестощі були наче музика, яка має бути переливною та милозвучною. Але нині в нього наче біс уселився, і йому схотілося будь-що оволодіти непокірливою дівчиною, примусити її визнати його владу. Юрій кинув Ксеню на ліжко, навалився на неї всім тілом та заходився роздягати. Але наштовхнувся на неочікувану перепону – шнурівки заморської сукні швидко не розв’яжеш. Юрій аж загарчав від досади та вихопив кинджал, збираючись розрізати сукню, коли позаду пролунав гнівний окрик:

– Юрію!

Король здригнувся, озирнувся та швидко скочив з ліжка – у проймі дверей стояла розгнівана Офка.

– Доки ти будеш мене принижувати? – крижаним тоном запитала королева, але її сіро-зелені очі світилися гнівом. – Доки паскудитимеш себе перелюбами?

Несподівана поява королеви подарувала Ксені шанс на порятунок. Вона схопилася, підбігла до Офки та, впавши перед нею на коліна, жалібно заговорила:

– Моя пані королево, благаю вибачити мені! Не зі своєї волі я опинилася тут! І благаю допомогти мені!

Офка гнівно зиркнула на Ксеню. Але, побачивши повні розпачу очі та розбиту губу, пом’якшала і сухо наказала:

– Слідуй за мною! – І, кинувши розлючений погляд на чоловіка, пішла геть.

Ксеня квапливо побігла слідом. Опинившись за дверима, озирнулася, мов підкорюючись чужій волі: король, сидячи на ліжку, не зводив із неї очей. І в його погляді дивно перемішалися гнів і жалкування з домішкою сорому. Наче Юрієві було соромно і за свою хіть, і за побиття. Ображена Ксеня чимдуж побігла за королевою коридором.

Офка привела дівчину у свої покої. Ксеня боязко зупинилася на порозі, не сміючи увійти.

– Заходь! – наказала королева. – Ти донька боярина Яцьковича? Чи не так?

– Так, ваша величносте.

– А як ти опинилася у дитинці? Невже не розуміла, що з королем зв’язуватися небезпечно? – вкрадливо запитала Офка, допитливо дивлячись на дівчину. – Чи ти…

– Ні, ні, ваша величносте! – злякано перервала Ксеня, зрозумівши, на що натякає королева. – Я ніколи й помислити не могла про таке! Нехай мене Господь покарає, якби я зважилася так принизити вашу честь дружини та королеви! Мій наречений Роман служить у почті короля. Він пообіцяв показати мені дитинець. Мовляв, з башт увесь Володимир видно як на долоні. А коли привів мене сюди, то зв’язав та приніс до опочивальні короля. А що було потім, ваша величність самі усе знаєте! Ох, Господи Боже, лише завдяки вам, моя королево, я уникла безчестя. Адже… – Ксеня не договорила, бо нарешті все зрозуміла: Роман сам віддав її королю-розпуснику, бо не кохає. Якби кохав, то ніколи б так не вчинив. І бідолаха збагнула, що покохала фантом, який створила у своїй уяві. Одурила саму себе! Це усвідомлення було таким болісним і принизливим, що з очей Ксені бризнули сльози, яких не було навіть перед загрозою безчестя та побоями. І образа швидко поступилася місцем шаленій люті – Ксені схотілося знайти свого кривдника та роздерти його вродливу пику до крові.

Офка мовчки вислухала дівчину і нахмурилася. «Матір Божа, яким же мерзотником треба бути, щоб віддати свою наречену на поталу цій наволочі, моєму чоловікові! Будь він проклятий за свою хтивість! Боже, віддай йому по справах його! Ох, як же мені хочеться або поїхати звідси, або позбутися цього мерзотника! – гнівно думала ображена жінка, а потім осмикнула саму себе: – Боже мій! Що я таке думаю! Отче, вибач мені ці гріховні думки». Та мовила до Ксені, яка гірко плакала:

– Не плач. Краще подякуй Господу, що дешево відбулася. Сауле, змий їй кров із губи! – наказала вона служниці, яка тихенько сиділа в темному куточку.

Сауле була нянькою Офки. Жінка привезла її з Литви, і відтоді стара служниця перетворилася на її правицю попри своє просте походження, що дуже не подобалося родовитим бояриням. Сауле мовчки заходилася біля Ксені, обережно відмила кров з губи та підборіддя.

– Ваша величносте, цей випадок не вдасться приховати – буде помітно ранку. Та й губа напухне, – спохмурніла Сауле. – Яцьковичу це не сподобається. Та й чутка піде.

Офка досадливо скривилася.

– Можемо сказати, що бояришні стало зле, вона впала та розбила губу, тому ви залишили її у себе, – підказала завбачлива служниця.

– Добре, – погодилася Офка.

– Ваша величносте, краще відпустіть мене додому, – боязко заговорила Ксеня. – Ми мешкаємо за містом, і тато прислав по мене слуг, які чекають біля П’ятницької брами.

Офка з Сауле стривожено перезирнулися.

– Якщо віддамо її слугам заплакану та побиту, то Яцькович усе зрозуміє, і буде велике лихо, – стривожено сказала служниця. – А королю зараз ніяк не можна сваритися з цим боярином.

– Але ж мої батьки хвилюватимуться! – вигукнула Ксенія. – Треба хоча б повідомити їм, що я залишаюся у вашої величності.

Офка кинула на неї роздратований погляд.

– Твої батьки хвилюватимуться ще більше, коли дізнаються, як із тобою хотіли вчинити і хто! У твоїх інтересах приховати цей випадок не тільки від них, а й від людей – я не хочу, щоб це зашкодило моєму чоловікові.

– Але ж ваша величносте! – здивовано вигукнула Ксеня. – Король вас зневажає, а ви…

– Не тобі дорікати мені, дівчинко! – гнівно урвала її Офка. – Я – королева і мушу піклуватися про добробут королівства, а не про свої кривди! Якщо Бог послав мені такого чоловіка, то мушу з ним жити!

Сауле похмуро дивилася на Ксенію, а потім несподівано заговорила з Офкою литовською. Ксеня не знала цієї мови й здивовано поглядала на жінок: невже їм є що від неї приховувати? Служниця щось палко доводила Офці, а та хмурилася, гнівалася, немов відмовлялася від чогось, але врешті-решт здалася та рішуче мовила:

– Ми усіма силами приховаємо цей випадок насамперед від твого батька. Скажемо, що тобі стало зле, ти знепритомніла, отямилася пізно вночі, тому я залишила тебе в себе і не попередила твого батька, бо до пуття не знала, чия ти донька. Завтра вранці тебе відвезуть додому. Сауле, влаштуй її на ніч, – наказала вона та вийшла.

Коли Офка вийшла, Ксеня запитала служницю:

– Королева сильно гнівається на мене? Але ж я не винна! Я ніколи й на думці не мала…

– Моя бідолашна господиня досхочу скуштувала принижень від свого чоловіка, і в неї вже немає сил гніватися ще й на тебе, – перервала її Сауле. – Не ти перша, не ти остання. Я постелю тобі тут, у світлиці. Тут тепло і безпечно – сюди ніхто не сміє входити без дозволу королеви.

– Допоможи мені зняти сукню, – змирившись, попросила Ксенія.

Сауле допомогла дівчині роздягтися і вже закінчувала мостити їй постіль, коли у двері поскреблися. Ксеня злякалася, а Сауле, вийшовши зі світлиці, перекинулася з кимось кількома словами та внесла Ксенину шубку. Після цього замкнула двері та пішла в опочивальню своєї хазяйки.

Ксеня вляглася на лавці біля великої груби. Лежати було м’яко та зручно. Однак сон не йшов до неї. Дівчина перебирала в пам’яті сьогоднішній день і тихенько плакала. З очей наче полуда спала, і вона зрозуміла, чому Роман був такий холодний з нею. Це не скромність, це ненависть. Але якщо він її ненавидить, то чому погодився одружитися? І за що так безжально прирік її на безчестя? А потім у пам’яті постав король, і Ксеню охопив нестримний гнів. Дівчина обмацала розбиту губу і ще дужче залилася сльозами. «Яка я була дурна! Роман ледь зносив мене, а я мліла від нього, мов остання дурепа, – визнала Ксеня. – Господи, навіщо я його покохала?! Хоча ні – більше я його не кохаю! Матір Божа, дякую тобі, що вберегла мене від безчестя! Інакше пропаща була б моя доля. Господи! Благослови королеву, яка врятувала мене!» – схлипуючи, думала вона.

Ксеня навіть не здогадувалася, хто її справжній рятівник. Ним був Мацей. Проте він зробив це не з жалості до неї. Старий відданий слуга дбав насамперед про користь свого господаря. І не міг допустити, щоб Юрій посварився з двома впливовими галицькими боярами після того, як польський король намагався всадити на трон свого ставленика. Саме тому старий побіг до Сауле та усе їй розповів. А та переказала своїй хазяйці, і розгнівана Офка одразу кинулася до чоловікової спальні, чим і врятувала Ксеню.

Сауле розбудила Ксенію затемна та ще раз повторила, що треба сказати вдома. Офка так і не вийшла зі своєї опочивальні. Дівчині дуже хотілося подякувати королеві за доброту, але робити було нічого, і вона слухняно пішла за Сауле.

Як на гріх, у коридорі дитинця їм зустрівся Роман. Ксеня завмерла від несподіванки. А Роман – від переляку, бо не очікував побачити свою наречену. Помітивши її розбиту губу, аж в обличчі змінився. Красиві очі Ксені полихнули гнівом, і вона вже розкрила рота, щоб виказати мерзотнику все, що про нього думає, коли її урвала Сауле:

– Ану не смій! Не зараз і не тут! Іди! А з тобою, негіднику, потім поговоримо – її величність так просто це не залишить!

Надувши губи, Ксенія квапливо пішла за служницею. У дворі на неї чекали двоє отроків. Один із них підсадив дівчину на коня. Ксеня хотіла подякувати Сауле за турботу, але та вже пішла. Дівчина зітхнула та поїхала за своїми провідниками.

Маленький загін виїхав з північних воріт дитинця та квапливо поїхав містом, безлюдним у таку рань. Виїхавши за міські ворота, Ксенія не помітила, що погода псується – з півночі заходили важкі свинцеві хмари, які несли в собі сніг. Дівчина міркувала про те, як зустрінуть її вдома після такої відлучки. Мабуть, тато з братами шукав її усю ніч, а мама плакала від тривоги. «Треба було наполягти на своєму та повернутися додому вчора! – досадливо думала Ксеня. – Що б не казала Сауле, але я розповім батькам усю правду! Тато покарає Романа! Він кров’ю заплатить за моє приниження!»

За цими думками дівчина не помітила, що отроки повернули до Старого лісу, який укривав береги Смочі та тягнувся до річки Риловиці. Попри близькість столиці, це було глухе місце з недоброю славою.

Дорога примхливо гадючилася лісом. Гілки вікових дубів і старих грабів, міцні, вкриті товстим шаром снігу, низько звисали над нею. А узбіччя заросли густими кущами, верхівки яких стирчали із заметів. Іноді шлях перегороджувало повалене бурею дерево. Часто одному з отроків доводилося притримувати гілки, щоб усі могли проїхати – настільки дорога заросла. І так тихо було в зимовому лісі, що від цієї тиші дзвеніло у вухах та ставало моторошно.

Ксеня вийшла з задуми, коли їй по плечу боляче хльоснула гілка. Дівчина огляділася та вигукнула:

– Це не та дорога, якою я їздила в місто!

– Ця дорога коротша, – сказав один з хлопців.

– Не бреши! – вигукнула Ксеня. – Якщо коротша, то чому так заросла? Навіщо ви мене сюди повезли?

Отроки перезирнулися. Ксенія ковзала поглядом по їхніх обличчях і помітила, що вони ховають очі.

– Що ви замислили? – викрикнула вона, відчуваючи, як душу охоплює страх. – Ви хоч уявляєте, що з вами зробить королева, якщо ви заподієте мені якесь зло?

– Королева сама наказала нам привезти тебе сюди та вбити, – пояснив один із хлопців.

– Що? – вигукнула дівчина, не повіривши своїм вухам.

– Що чула! Королева не вибачить, що ти плуталася з королем, – жорстко мовив інший.

– Ви не насмієте! – закричала бідолашна Ксеня, відчуваючи, як шалено застукотіло серце, віддаючи аж у скроні. – Ні, ви не зробите цього! Хіба на вас хреста немає, що ви… Господи! Ні! Христом Богом благаю – не вбивайте мене! Я нічого нікому не скажу вдома! Присягаюся!

– Королева з нас голови зніме, – похмуро мовив отрок, дістав кинджал та рушив свого коня до Ксені.

– Постривай, Павле! Убити її завжди встигнемо, – несподівано сказав другий. – Вона така вродлива. Мені дуже кортить скуштувати те, що сьогодні вночі куштував король!

– Грицьку, ти при здоровому глузді? – обурено вигукнув хлопець. – Хіба тобі мало, що доводиться виконувати таку чорну справу, так ти ще й хочеш позбиткуватися з цієї нещасної?

– А яка їй різниця, коли вона однаково помре? Та й чого шкодувати, коли Роман, її наречений, без жалю віддав її цьому розпуснику?! Я сам учора бачив, як він ніс її до королівської опочивальні. Не бійся, красуне, у такій справі я не гірший за короля, – цинічно мовив Грицько та зліз із коня. – Ну ж бо, злазь!

Від розв’язного тону негідника Ксеню охопила шалена лють. З усієї сили вона пхнула нахабу ногою в обличчя, а другою вдарила коня під черево. Кінь зірвався з місця, мов стріла, і понісся лісовою дорогою. Навздогін Ксені полетіла брудна лайка. Озирнувшись, вона побачила, що отроки її переслідують.

Не тямлячи себе від страху, Ксеня міцно вчепилася в поводи, направляючи коня вперед. Вона не знала, куди виведе її ця дорога, але інстинктивно відчувала, що треба скакати лише вперед, бо це єдина надія на порятунок. Позаду лунав кінський тупіт, і Ксеня раз у раз озиралася подивитися, чи наздоганяють її отроки. Так озирнувшись, вона не помітила гілки і від удару вилетіла з сідла. Кінь, відчувши, що позбувся сідока, зупинився. Попри біль від падіння, Ксеня схопилася, побігла до коня. І тієї ж миті тіло пронизав нестерпний біль. Від цього пекельного болю Ксенія закричала так голосно, що аж луна лісом покотилася. В очах потемніло, і дівчина, пролетівши вперед, впала долілиць на засніжену дорогу.

Мерзотники під’їхали. Зупинилися, дивлячись на Ксеню, яка не ворушилася, але не зважувалися під’їхати ближче. Нарешті Грицько насмілився. Це він підстрелив Ксеню з арбалета, тому під’їхав ближче і нахилився з коня, роздивляючись її.

– Задоволений? – вигукнув Павло. – Будь проклятий король! До віку на мені буде гріх вбивства цієї нещасної!

– Ой, не удавай із себе праведника! – гримнув Грицько, якому теж було ніяково і за свою хіть, і за вбивство. – Ти знав, до кого ідеш служити, тож не скигли!

– А вона точно мертва? – із сумнівом запитав похмурий Павло, роздивляючись кінець болта, який стирчав зі спини дівчини. – Якщо вона жива, нас чекають великі неприємності.

– Мертва! – вигукнув Гриць. – Мене недаремно вважають найкращим стрільцем!

– Краще перевір!

– Сам перевіряй! – роздратовано крикнув Грицько. – Навіть якщо поранена, то коли отямиться, не зможе вибратися з лісу.

– Поїхали звідси! – мовив Павло.

І хлопці, прихопивши коня, квапливо поїхали геть.

Невдовзі пішов сніг. Густий і лапатий. Він поступово вкрив тіло Ксені білим пухким саваном. Пів години – і над тілом дівчини утворився невеличкий замет.

Коли ввечері Ксеня не повернулася, стривожений Яцькович сам поїхав до Володимира. Але брами були зачинені, і попри його високий сан варта не впустила боярина у місто – заходи безпеки були суворі та однакові для всіх. Тоді Іван поїхав додому, заспокоюючи себе тим, що донька або сплутала браму, або спізнилася і тому залишилася ночувати або у Даниловича, або у якоїсь із нових подружок.

Ірину ж ці припущення не задовольнили – материнське серце відчуло біду. Жінка не спала усю ніч, а ледь замрів світанок – відправила чоловіка у місто до Даниловича. І поки Яцькович в’їжджав в одну браму, отроки вивозили його доньку з міста через іншу.

Коли про зникнення Ксені дізнався Данилович, у його душу прокралася страшна підозра. Але старий боярин боявся поділитися нею з другом. Разом двоє чоловіків обшукали все місто, опитали всіх, кого тільки можна, та з жахом дізналися, що не було у Ксені приятельок. Стривожений Іван поквапився додому, сподіваючись, що донька вже повернулася. Але застав там лише наляканих слуг, які слізно божилися, що бояришня не прийшла, а вони шукали її до півночі по всьому місту, але так і не знайшли.

– Я відчувала, що буде лихо! Господи, чому я їй не заборонила? – закричала Ірина. А потім накинулася на чоловіка: – Це ти винен! Навіщо ти дозволив їй? Ти завжди потурав її примхам! Бачиш, що ти накоїв? Що хочеш роби, але знайди мою донечку! Хоч з коліна вилупи! Господи, благаю тебе, поверни мою дівчинку! Захисти її!

Бідолашна мати аж зайшлася від крику. Іван підскочив до дружини, почав утішати. Але жінка люто відштовхнула його та забилася в істериці, і челядниці вклали свою хазяйку у ліжко.

Васько з жалем спостерігав розпач та сльози нещасних батьків, але мовчав. Іван метався кімнатою, ковзаючи поглядом по притихлих синах. Поглянув на Даниловича.

– Вийдіть! – наказав він синам.

Коли хлопці вийшли, Яцькович мовив:

– Василю, Ксеня не могла піти кудись сама – вона б чекала слуг. І навіть якби вона заблукала, то слуги б її знайшли того ж вечора. Може, Роман її бачив та щось знає?

– Роман учора провів весь день у дитинці, – обережно відповів Васько.

– А в дитинці ми не шукали, – багатозначно мовив Іван.

Данилович зблід.

– Ти гадаєш, що король… – почав він та осікся.

– А хто б зважився заподіяти зло бояришні? Тим паче, моїй дочці та твоїй майбутній невістці. Ніхто при здоровому глузді на таке б не зважився, бо знає, яка жорстока буде відплата. Лише одна людина могла піти на таке, – спокійно мовив Іван. Це лише зовні він був спокійний – у душі нещасного батька палала страшенна лють, і якби перед ним постав король, то він би придушив його голими руками.

– Іване, дай мені час щось з’ясувати, – попросив Васько. – Я дуже сподіваюся, що король не настільки божевільний, щоб… Ні, не може бути, щоб за наше жито нас ще й бито! Бери моїх челядників та обшукайте околиці. Дасть Бог, Ксеня жива та здорова. Може, з нею сталося щось таке, чого ми й уявити не можемо.

Похмурий Іван лише кивнув. Не варто й казати, що він не знайшов ані сліду доньки.

А Данилович провів власні розшуки. І де погрозою, де грошима здобув відомості, що того злощасного вечора Роман привів Ксеню на королівський двір. А наступного дня її затемна кудись відвезли отроки. Старий усе зрозумів. І його охопила нестримна лють і на сина, і на короля. Та розповісти про це Іванові Васько не міг – підлий вчинок сина перетворив би вірного друга на лютого ворога. А це йому було вкрай невигідно. «Господи, ну чому саме Ксеня? До чого я дожився? Як міг виховати такого сина? Бідолашне дівча! Ні за що ні про що вбита і навіть могили не матиме!» – думав старий боярин, щиро шкодуючи Ксеню.