Читать книгу Леопард - Ю Несбьо - Страница 12

Харрі стояв перед будівлею лікарні й палив. Небо над ним було блідо-блакитне, але місто, що простяглося під ним в улоговині між низькими пагорбами, вкривало туманом. Харрі згадав дитинство в Уппсалі, неподалік Осло, коли вони з Ейстейном прогулювали перший урок у школі й ходили до німецьких бункерів у Нурдстранні. Звідти вони спостерігали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столиці. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з міста, а дровами вже ніхто не топив.

Харрі розтоптав недопалок підбором.

Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише інше освітлення. Він спитав, чому Харрі усміхається. Й що трапилось із вилицею.

Харрі бовкнув щось про свою незграбність, а подумки спитав себе, у якому віці стаються ці зміни, коли діти починають захищати батьків від дійсності. Років у десять, вирішив він.

– Мене навідувала твоя молодша сестра, – мовив Улав.

– Як ся має?

– Добре. Коли дізналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе піклуватися. Бо вона тепер доросла.

А ти – маленький.

– М-м-м. Розумниця. А як ти сьогодні?

– Добре. Чудово, справді. Гадаю, саме час покидати це місце.

Він посміхнувся, й Харрі посміхнувся у відповідь.

– А що кажуть лікарі?

Улав Холе досі всміхався:

– Багато всілякого. Побалакаймо про щось інше.

– Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?

Улав Холе замислився.

– Хочу побалакати про неї.

Харрі кивнув. Він сидів, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрі був ще хлоп’ям.

– Інгрід завжди мені допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворіла. Часом мені здавалося, що її хвороба була мало не благословенням.

Харрі здригнувся.

– Тобто можливістю хоч якось віддячити, розумієш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрі, майже все.

Харрі хитнув головою.

Батько вів далі. Про Сестреня й Харрі, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрі була неймовірна сила волі. Як він боявся темряви, але нікому не хотів у тому зізнаватися, тож коли вони з матір’ю часом підходили до його дверей, то чули, як він або плаче, або лається на невидимих почвар. Але зайти до кімнати й втішити його батьки не могли. Адже тоді б він розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

– Ти, Харрі, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповів історію про те, що син ні слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять років. Але коли одного дня він забалакав, слова наче самохіть полилися з нього. Розлогі, серйозні, з дорослими висловами. Вони з матір’ю гадки не мали, де він їх навчився.

– Але Сестреня має рацію, – усміхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсім не розмовляєш.

– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?

Батько захитав головою:

– Ти вже краще слухай. Але на сьогодні досить. Провідай мене якось іще.

Харрі, потиснувши ліву батькову руку своєю правицею, підвівся.

– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалі кілька днів?

– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотів обтяжувати тебе, але за помешканням потрібно наглядати.

Харрі вирішив не казати, що у його власному помешканні ось-ось відключать електрику.

Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усміхнена медсестра, звернулася до Улава на ім’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрі зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрі треба взяти ключі від будинку у валізі, зауважив, як лежачий хворий старий намагається розпушити перед жінкою пір’я. І чомусь ці намагання не видавались жалюгідними, ніби саме так і має бути.

Замість прощання батько повторив:

– Усе, про що вона просила. – І прошепотів: – Окрім одного.

Поки медсестра вела Харрі до кімнати, де зберігали речі пацієнтів, вона сказала, що з ним бажає поговорити лікар. Знайшовши ключі у валізі, Харрі постукав у двері, які показала йому медсестра.

Лікар кивнув на стілець, пропонуючи сісти. А сам відхилився на спинку крісла, склавши долоні дашком.

– Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.

– Знаю.

– Рак поширився.

Харрі кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клітин.

Лікар пильно, ніби вивчаючи його, подивився на Харрі, наче розмірковував, чи варто продовжувати.

– Гаразд, – мовив Харрі.

– Себто?

– Я готовий почути все.

– Нині ми вже зазвичай не кажемо, скільки лишилось нашому пацієнтові. Трапляються медичні помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперішніх обставин, гадаю, вам варто знати, що він уже пережив те, що йому відведено.

Харрі кивнув головою. Визирнув у вікно. Туман унизу досі був щільний.

– Маєте мобільний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?

Харрі похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчувається?

– Може, хоч скажете, хто б вам міг повідомити?

Харрі знову похитав головою.

– Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навідуватиму його. Гаразд?

Лікар кивнув і глянув услід Харрі, коли той зірвався з місця й кинувся до виходу.

Коли Харрі дістався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територія – півтисячі квадратних кілометрів, але басейн займає лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому поліції неважко було відгородити місце злочину. Вони лише обнесли стрічкою паркан і всадили поліцейського біля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятників, кримінальних репортерів, уже злетілася й клекотала біля воріт, жадаючи лише одного: поглянути на тіло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськість має право побачити такий знаний труп. У «Кафепікені» Харрі взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулиці упродовж лютого, тож Харрі, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп біля входу в басейн.

На стілець поряд опустився якийсь добродій.

– Невже Харрі Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?

Харрі звів очі. Рогер Єндем, кримінальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бік Фрогнер-парку:

– Нарешті Маріт Ульсен отримала бажане. До восьмої вечора вона стане зіркою. Повіситися на вишці для стрибків у парку Фрогнер. Good career move33. – Він обернувся до Харрі й скривився. – А що з вашою вилицею? Маєте кепський вигляд.

Харрі нічого не відповів. Сьорбав каву, не збираючись порушувати ніякову паузу. Сподівався, на жаль, марно, що журналіст второпає: його товариство небажане. З туману над їхніми головами почулося ляскання – звук гвинта гелікоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.

– Певно, з «Верденс ганг»34. Цілком у їхньому стилі – винайняти гвинтокрил. Сподіваюсь, туман не розвіється.

– Отже… Отже, краще хай фотографій ніхто не побачить, аніж їх зробить «Верденс ганг»?

– Певна річ! А хіба ви вже щось знаєте?

– Та, без сумніву, менше, ніж ви, – відповів Харрі. – Тіло знайшов один з нічних вартових і відразу зателефонував у поліцію. А ви що знаєте?

– Голову цілком відірвано. Скидається на те, що жінка стрибнула з самої верхівки з мотузкою навколо шиї. Оскільки ж була не худенька… Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. На паркані знайшли нитки, ймовірно, з її спортивного костюма. Вважають, що саме у тому місці вона проникла у парк. Інших доказів не знайшли, тому гадають, що вона була сама.

Харрі зробив глибоку затяжку. Голову повністю відірвано. От уже ці журналісти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логікою», починаючи з найгарячішого.

– То що, це трапилось уночі? – закинув гачка Харрі.

– Чи вчора увечері. За словами чоловіка, Маріт Ульсен за п’ятнадцять десята пішла з дому на пробіжку. Як зазвичай.

– Пізнувато бігати підтюпцем.

– Як видається, вона бігала саме у цей час. Воліла бути сама у парку.

– М-м-м…

– До речі, я намагався знайти вартового, який її знайшов.

– Навіщо?

Єндем здивовано глянув на Харрі:

– Щоб отримати інформацію з перших рук, певна річ.

– Авжеж, – кивнув Харрі й знову зробив затяжку.

– Але він, здається, від усіх сховався, немає його ані тут, ані вдома. Мабуть, досі приголомшений, бідолаха.

– Та ну? Він же не вперше знаходить труп у басейні. Це, певно, керівники розслідування постаралися, щоб він не потрапив у ваші пазурі.

– Не вперше? Ви про що?

Харрі знизав плечима.

– Мене сюди вже кілька разів викликали. Через хлопчаків, котрі якось залізли у парк поночі. Раз трапилось самогубство, другого разу – нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечірки додому й захотіли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане сміливості підійти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самісінький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рідний брат.

– От дідько, – мовив Єндем спроквола.

Харрі зиркнув на годинник, наче поспішав.

– Довгенька, мабуть, була мотузка, – зауважив Єндем. – Враз голову з пліч. Чи ви колись таке чули?

– Том Кетчум, – одказав Харрі, залпом допив каву і підвівся.

– Кетчуп?

– Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повісили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнісінька шибениця, лише мотузка задовга була.

– О! І наскільки довга?

– Трохи довша двох метрів.

– Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?

– Аж ніяк. Це я до того, як просто, виявляється, втратити голову, правда?

Єндем щось прокричав услід, але Харрі не розчув. Він пройшов через парковку з північного боку басейну, затим парком, звернув ліворуч, потім через міст у напрямку головного входу. Увесь паркан був два з половиною метри заввишки. Вагова категорія – десь близько ста п’ятдесяти кіло. Може, Маріт Ульсен і намагалася перелізти через паркан до басейну, але навряд чи самотужки.

Пройшовши мостом, Харрі звернув ліворуч і знову наблизився до басейну з протилежного боку. Переступивши через жовтогарячу поліцейську стрічку, що оперізувала місце злочину, зупинився на верхівці схилу перед чагарниками. Останніми роками Харрі багато чого забув. Але дещо не йшло з голови донині. Він досі пам’ятав імена чотирьох хлопців з вишки для стрибків. І погляд старшого брата, коли той зовсім невиразним голосом відповідав на запитання Харрі. А ще – руку хлопця, що показував, як вони пролізли до басейну.

Ступаючи обережно, щоб часом не знищити ймовірні сліди, Харрі відсунув гілля чагарнику. Скидається на те, ніби міська служба паркового господарства розпланувала свою роботу на багато років наперед. Якщо, звісно, вона взагалі щось планувала. Хай там як, а прогалина у паркані досі на місці.

Присівши навпочіпки, Харрі почав пильно роздивлятися гострі кінці дроту. Зауважив темні нитки. Ніби хтось не прослизнув, а силоміць протиснувся у дірку. Він почав шукати ще слідів. Згори прогалини у паркані він зауважив чорну вовняну нитку. Прогалина заввишки була чималенька. Щоб дістатися верхівки головою, треба випростатися на весь зріст. Отже, плетена вовняна шапка. Чи Маріт Ульсен носила вовняну шапку? За словами Рогера Єндема, Маріт Ульсен вийшла з дому за чверть десята, щоб побігати парком. Як зазвичай, так він сказав.

Харрі спробував уявити все подумки. Незвично теплий вечір у парку. Побачив, як огрядна упріла жінка біжить підтюпцем. Жодної вовняної шапки на ній він не побачив. Адже було не настільки холодно. Може, чоловік не хотів, щоб його помітили чи упізнали? Отже, чорна бавовняна шапка. Можливо, лижна маска.

Він обережно вийшов з чагарнику.

Як вони підійшли, він не чув.

Один з чоловіків тримав у руці пістолет, певно, австрійський «Штейр», напівавтоматичний. Цілив у Харрі. Тримав пістолета блондин з роззявленим ротом і нижньою щелепою, що випиналася наперед, а коли до всього він ще й зарохкав, сміючись, Харрі враз спало на гадку прізвисько Трульса Бернтсена з КРИПОСу. Бівіс. Як у мультсеріалі про Бівіса та Батхеда.

Другий чоловік був маленький, дуже кривоногий, він тримав руки у кишенях пальта, яке прикривало, як уже Харрі добре знав, вогнепальну зброю й посвідчення КРИПОСу на ім’я, що скидалося на фінське. Але увагу Харрі привернув третій, зодягнений в елегантний плащ. Стояв трохи віддалік, ліворуч від своїх колег. Однак було щось у позах та жестах Бівіса й фіна, у тому, як обоє зиркали то на Харрі, то на того третього, що підказувало: вони – його продовження, буцімто насправді він тримає зброю. Найбільше Харрі вразила у чоловікові не його майже жіночна краса. Не те, що верхні й нижні вії були такі довгі, ніби він підфарбував їх тушшю. Не витончені обриси носа, підборіддя та щік. Не волосся – густе, темне, посріблене сивиною, гарно підстрижене й набагато довше, ніж дозволяють відомчі стандарти. Й не безліч дрібних блідих плям на засмаглій шкірі, ніби після кислотного дощу. Харрі вразила зненависть. Саме зненависть у погляді незнайомця, спрямованому на нього, така шалена, що Харрі здалось, ніби він фізично відчуває її, як щось біле й важке.

Чоловік довбався у зубах зубочисткою. Голос його виявився вищим та м’якшим, ніж гадав Харрі.

– Ви пройшли на територію, яку перекрили для потреб розслідування, Холе.

– Беззаперечний факт.

– Навіщо?

Харрі пильно вдивлявся у співрозмовника, подумки перебираючи одну відповідь за одною, відкидаючи неслушні, допоки не збагнув, що у нього немає жодної.

– Бачу, ви мене знаєте, – мовив Харрі. – А з ким маю задоволення спілкуватися?

– Сумніваюся, що хтось із нас двох після цього спілкування буде вдоволений, Холе. Тому я пропоную вам негайно покинути це місце й ніколи більше не показуватися на місці злочину, яке розслідує КРИПОС. Зрозуміло?

– Гаразд. Зрозумів. Хоч і не до кінця. А що як я міг би надати поліції певну допомогу, скажімо, у випадку з Маріт Ульсен, підказати…

– Єдине, чим ви ощасливили поліцію, – це ваша знеславлена репутація, – встряв у розмову м’який голос. – За моїми даними, ви – п’яниця, злісний правопорушник і просто гидка комаха, Холе. Тож я раджу вам негайно заповзти знову під той камінь, з-під якого ви виповзли, поки вас підбором не розчавили.

Харрі, глянувши на чоловіка, відчув, як нутро й розум однозначно підказували: облиш, іди геть. Тобі немає чим крити. Будь хитріший.

Та й справді бути хитрішим не завадило б. Харрі вийняв пачку цигарок.

– Це ти мене збираєшся розчавити, Бельмане? Адже ти Бельман? Геній, який послав за мною цю мавпочку із сауни? – Харрі кивнув, показуючи на фіна. – Зважаючи на ту недолугу спробу, ти неспроможний розчавити підбором навіть е… е… – Харрі гарячково підбирав слушне порівняння, але на думку нічого не спадало. Клята зміна часових поясів!

Бельман був хвацькішим:

– Забирайся, Холе. – І ткнув великим пальцем через плече: – Ну ж бо – хутчіш!

– Я… – почав був Харрі.

– Гаразд, – мовив Бельман, широко всміхаючись. – Тебе заарештовано.

– Що?

– Тобі тричі наказували забиратися з місця злочину, але ти не підкорився наказові. Руки за спину.

– Послухай-но! – гаркнув Харрі, чимраз дужче почуваючись піддослідним щуром у лабораторному лабіринті, дії якого абсолютно передбачувані. – Я лише хочу…

Бернтсен, він же Бівіс, смиконув його за лікоть так, що цигарка впала на вологу землю. Харрі нахилився за нею, але від удару ногою у спину впав сторчака. Забив лоба й відчув присмак землі та жовчі. Почув вкрадливий Бельманів голос просто над вухом:

– Ти виявляєш спротив під час арешту, Холе. Я ж попрохав тебе завести руки за спину, адже так? Покласти їх сюди…

Бельман легко торкнувся рукою сідниць Харрі. Той важко сопів, не рухаючись. Бо чудово усвідомлював, чого прагне Бельман. Спротив поліції. Два свідки. Стаття 127. Термін до п’яти років. Гру скінчено. Попри те, що Харрі чудово все розумів, він знав, що невдовзі Бельман отримає своє. Тому він зосередився на іншому, абстрагувався від схожого на рохкання сміху Бівіса й наодеколоненого Бельмана. Він згадав її – Ракель. Він закинув руки за спину, над рукою Бельмана, й повернув голову. Нарешті вітер розігнав туман, і вдалині, на тлі сірого неба, біліла граційна вишка для стрибків у воду. З переднього краю платформи щось звисало, гойдаючись від вітру, мабуть, мотузка.

М’яко клацнули наручники.

Бельман стояв на парковці на вулиці Міддельтунсгате, спостерігаючи, як вони від’їжджають. Вітер шарпав поли його плаща.

Черговий у камері попереднього ув’язнення, або ж КПУ, читав газету й не відразу помітив, що перед ним виросли троє.

– Здоров, Туре, – мовив Харрі. – Маєш номер не для курців з пристойним краєвидом?

– Здоров, Харрі. Давненько не бачились. – Черговий вийняв ключа з шафки у себе за спиною й простягнув Харрі. – Люкс для молодят.

Харрі зауважив, як збентежився Туре, коли Бівіс, нахилившись, вихопив ключа й гаркнув:

– Він заарештований, телепню!

Харрі винувато дивився на Туре, відчуваючи, як руки Юссі обмацують кишені, виймаючи звідти гаманець та ключі.

– Чи не зателефонував би ти Гуннару Хагену, Туре? Він… Юссі смикнув за наручники з такою силою, що Харрі здалось, ніби метал уп’явся у шкіру, й він зашкутильгав задом наперед у бік камери.

Вони замкнули Харрі у маленькій камері два на півтора метри, потім Юссі пішов до Туре підписати папери, а Бівіс лишився ззовні й дивився на Харрі у вічко. Той зауважив, що він хоче щось сказати, тож чекав. І нарешті Бівіс процідив голосом, що тремтів від ледь прихованої люті:

– То як почуваєшся? Таким крутим був, упіймавши двох серійних убивць, по телеку тебе показували, бачте. І от сам сидиш за ґратами й на двері витріщаєшся.

– Чому ти такий злий, Бівісе? – тихо спитав Харрі й заплющив очі. Відчув, як його гойдає, ніби він щойно зійшов на землю після тривалої морської мандрівки.

– Я не злий. Але на виродків, які стріляють у порядних поліцейських, я лютую.

– Ти помиляєшся, – зауважив Харрі й вклався на нари. – По-перше, треба казати «я лютий», по-друге, інспектор Волер не був добрим поліцейським, а по-третє, я не стріляв, а відірвав йому руку. Ось тут, біля плеча. – І Харрі показав, де саме.

Бівіс роззявив рота, але тут же стулив його, не промовивши й слова.

Харрі знову заплющив очі.