Читать книгу Леопард - Ю Несбьо - Страница 16

Була дев’ята вечора. Харрі йшов центром Осло. Він згаяв цілий день, перетягуючи столи й стільці до нового кабінету. По обіді поїхав провідати батька в лікарню, але не застав його: батька забрали на якісь процедури чи аналізи. Отож мав повернутися назад. Він зробив кілька ксерокопій документів, кілька дзвінків, замовив квитка в Берген, заскочивши у Сіті, придбав USB-модем завбільшки з недопалок.

Харрі крокував широко. Йому це завжди страшенно подобалося: йти пішки зі сходу на захід цим компактним містом, мимохідь помічаючи, як поступово, але очевидно змінюються люди, мода, етнічна належність, архітектурні стилі, кав’ярні, бари. Він заскочив у «Макдональдс», проковтнув гамбургер, сховав у кишеню три соломинки для коктейлів і попростував далі.

Не минуло й півгодини, як він вийшов з пакистанського Грьонланна, що скидався на гетто, й опинився у гарній, дещо стерильно-білій як крейда західній частині міста. Кая Сульнес мешкала на вулиці Людер-Сагенс-гате. Будинок, у якому вона жила, належав до тих старовинних великих дерев’яних будівель, за якими мешканці Осло вишиковуються у чергу, коли їх часом виставляють на продаж. І навіть не для того, щоб придбати, – адже грошей на це майже ніхто не мав, – але щоб помилуватися, помріяти, переконатися, що Фагерборг досі такий самий, яким прагне видаватися, – район, де багатії заможні, але не занадто, де гроші не надто нові, й ніхто не має ані плавальних басейнів, ані автоматичних воріт у гаражі, ані решти сучасних вульгарних викрутасів. Адже місцеві мешканці поводилися так само, як завжди. Улітку сиділи під яблунями у своїх великих тінистих садках у старих плетених кріслах чи на старих садових лавах, надто громіздких і пофарбованих у чорне, як і будиночки, з яких їх повиносили. А коли меблі з садів заносили до будинків і дні коротшали, за вікнами зі скляних квадратиків засвічувалися свічки. На вулиці Людер-Сагенс-гате різдвяний дух панував з жовтня до березня.

Хвіртка у садок скрипнула так голосно, що Харрі зрозумів: пес тут не потрібен. Під чобітьми шурхотів гравій. Знайшовши ці чоботи у шафі, Харрі зрадів, наче дитина, але зараз вони вже геть промокли.

Він зійшов сходами на ґанок і подзвонив. Таблички з іменами пожильців не було.

Перед дверима стояли елегантні жіночі черевички, а поруч – пара чоловічих черевиків. Розміру десь сорок шостого, подумав Харрі. Схоже, чоловік у Каї – кремезний. Адже, певна річ, у неї є чоловік, та й як йому могло спасти на гадку щось інше? Дивина, та й годі, але спало ж? Гаразд, це не суттєво. Двері розчинилися.

– Харрі? – Вона була зодягнена у простору шерстяну кофтину, запрані джинси й фетрові капці, такі старезні, що Харрі б заприсягся, що на них уже виступило старече ластовиння. Обличчя без косметики. Лише здивована посмішка. Утім, здавалося, вона знала, що він прийде. Знала, що йому такий її вигляд сподобається. Він, звісно, помітив ще у Гонконзі ту зацікавленість, яку викликає у жінок чоловік зі славою, хай вона добра чи погана. Хоч він теж не намагався слушно пояснити усіх причин, які привели його до цих дверей. І навіть добре, що він цього не зробив. Гм, черевики сорок шостого розміру. Чи сорок шостого з половиною.

– Мені Хаген адресу дав, – мовив Харрі. – Від мого помешкання до твоєї оселі можна дістатися пішки, тож я вирішив, що краще навідатись, а не телефонувати.

Вона невпевнено посміхнулася.

– Ти не маєш мобільного.

– Помиляєшся, – він витягнув з кишені червоний телефон. – Мені Хаген дав, але пін-код я вже забув. Не заважатиму?

– Ні-ні. – Вона розчинила двері, й Харрі увійшов.

Смішно, але поки він чекав на неї, його серце калатало. Років п’ятнадцять тому він би розлютився, але зараз він уже змирився з банальним фактом: жіноча краса завжди матиме над ним певну владу.

– Я зварю каву. Хочеш?

Вони увійшли до вітальні. На стінах висіли картини й книжкові полиці зі стількома книжками, що Харрі взяв сумнів, що вона спромоглася б назбирати їх сама. У кімнаті цілком явно панував чоловічий дух. Громіздкі незграбні меблі, глобус, кальян, вінілові платівки на полицях, мапи й світлини височезних засніжених гір. Це навело Харрі на думку, що чоловік набагато старший за Каю. Телевізор увімкнено, але без звуку.

– Маріт Ульсен – головна новина у всіх випусках, – мовила Кая, взяла пульт, і телевізійний екран згаснув. – Виступали два опозиційних лідери й вимагали негайного розслідування, переконували, що уряд систематично скорочує чисельність поліції. Цілком зрозуміло, що КРИПОС найближчим часом не знудьгується.

– То я б випив кави, – сказав Харрі, і Кая кинулася на кухню.

Він умостився на дивані. На журнальному столику поряд із жіночими окулярами для читання догори палітуркою лежала розгорнена книжка Джона Фанте. А поруч – кілька світлин, знятих у Фрогнер-парку. Власне, не місця злочину, а роззяв, що скупчилися на іншому боці вулиці, щоб повитріщатися. Харрі вдоволено пирхнув. Не лише через те, що Кая прихопила роботу додому, а ще й тому, що група, яка робить виїзд на місце злочину, досі робить такі знімки. Саме він, Харрі, колись зобов’язав знімати всіх, хто приходить подивитися на місце злочину. На курсах ФБР з розслідування серійних убивств він дещо засвоїв: зокрема те, що злочинцю дійсно кортить повернутися на місце злочину – це зовсім не вигадка. І братів Кінг у Сан-Антоніо, й убивцю із супермаркету «К-Март» заарештували саме тому, що вони не втримались від спокуси прийти й подивитися на свої діяння, насолодитися переполохом, який спричинили, й власною недосяжністю. Фотографи з криміналістичного відділу називали це шостою заповіддю Холе. Звісно, була ще й решта дев’ять. Харрі почав роздивлятися світлини.

– Ти ж п’єш без молока? – запитала Кая з кухні.

– Атож.

– Справді? Адже у Хітроу…

– Я маю на увазі, що так. Я п’ю каву без молока.

– Еге, ти говориш кантонською.

– Що?

– Припинив використовувати подвійне заперечення. Кантонська говірка логічніша. А тобі подобається логіка.

– Справді? Кантонською?

– Не знаю, – засміялася вона з кухні. – Я просто намагаюся бути дотепною.

Харрі зауважив, що світлини досить розпливчасті, знімали їх на висоті стегна, без спалаху. Увага люду прикута до вишки для стрибків. Недоумкуваті погляди, роззявлені роти – знуджені роззяви, що чекають на що-небудь жаске, про що згодом цікаво згадати у спогадах або розповісти наляканим сусідам. Один з гурту підняв угору мобільний, певна річ, щоб зробити знімки. Харрі, узявши збільшувальне скло, став роздивлятися обличчя одне за одним. Він і гадки не мав, щó саме шукає, голова була порожня, а це – найліпший спосіб не проґавити те, що, ймовірно, є на цих світлинах.

– Щось видивився? – Вона стояла за його спиною, нахилившись. Він відчув пахощі лавандового мила – так само від неї пахло у літаку, коли, задрімавши, вона поклала голову йому на плече.

– М-м-м… Гадаєш, тут щось можна знайти? – спитав він і взяв чашечку з кавою, яку вона простягла йому.

– Ні.

– То навіщо ти взяла їх додому?

– Бо дев’яносто п’ять відсотків розслідування – це пошуки не в тому місці.

Вона щойно повторила третю заповідь Харрі.

– А ще варто навчитися шанувати ці дев’яносто п’ять відсотків, інакше на стіну дертимешся.

Четверта заповідь.

– А рапорти?

– Певна річ, ми маємо власні рапорти про убивства Боргні та Шарлотти, але в них нічого немає. Жодних матеріальних доказів, жодних свідків, котрі могли б повідомити про щось незвичайне. Ані кревних ворогів, ані ревнивих коханців, ані жадібних спадкоємців, ані переслідувачів, котрим стали на заваді, – ані наркодилерів або якихось інших кредиторів. Коротше…

– Жодних зачіпок, жодних очевидних мотивів і без знаряддя вбивства. Я б розпочав із допитів у справі Маріт Ульсен, але, як ти чудово знаєш, ми над цією справою не працюємо.

Кая посміхнулася:

– Авжеж ні. До речі, сьогодні мала розмову з одним репортером з відділу політики «Верденс ганг». Він сказав, що ніхто із журналістів, акредитованих у стортингу, не знає, чи були у Маріт Ульсен депресії, психологічні зриви чи думки про самогубство. Вони нічого не можуть повідомити, чи мала вона ворогів у професійній царині або в особистому житті.

– М-м-м…

Харрі й далі перебирав поглядом обличчя у гурті. Жінка з безумним поглядом та дитиною на руках…

– Що потрібно цим людям?

На задньому тлі – спина чоловіка, який покидає місце злочину. Дута куртка, плетена шапочка…

– Їм потрібен шок. Ураза. Розвага. Очищення…

– Малоймовірно.

– І ти читаєш Джона Фанте. Тобі подобаються старі речі? – Він кивнув на кімнату й увесь будинок. Але розраховував при цьому, що вона розповість щось про чоловіка, котрий аж настільки старший за неї, як він гадав.

Вона зацікавлено подивилась на нього:

– Ти читав Фанте?

– Замолоду, коли я цікавився Буковськи, я читав його книжки, але назв не пригадую. Я купував їх здебільшого тому, що Чарлз Буковськи – затятий його шанувальник.

Він демонстративно подивився на годинник:

– Ого, час додому.

Кая здивовано поглянула на чоловіка й на непочату чашечку з кавою.

– Та все ця різниця в часі… – Харрі посміхнувся й підвівся. – Ми можемо поговорити про це завтра, коли зустрінемось.

– Авжеж.

Харрі помацав кишені.

– Та й сигарети скінчилися. Пригадуєш той блок «Кемела», який я залишив тобі, щоб не відібрали за перевищення норми?

– Зажди, – посміхнулась вона.

Коли вона повернулася з розкритим блоком сигарет, Харрі вже стояв у коридорі у чоботях та куртці.

– Дякую, – сказав він. Витягнув одну пачку й відкрив її. Коли вийшли на сходи, вона мовила, прихилившись до одвірка:

– Можеш не відповідати, але, як на мене, це була якась перевірка.

– Тобто? – запитав Харрі й підкурив.

– Я не уточнюватиму, що це була за перевірка. Але скажи: я пройшла її?

Харрі усміхнувся.

– Та ні, я лише через оце прийшов. – Він пішов униз сходами, махаючи блоком цигарок: – Отже, о сьомій нуль-нуль.

Харрі замкнув двері. Клацнув вимикачем, переконуючись, що електрику ще не відключили. Скинув пальто, увійшов до вітальні, увімкнув «Deep Рurple». Це був його улюблений гурт у категорії «ніде правди діти, глупство, але страшенно приголомшливо». «Спід Кінґ». За ударними – Аян Пейс. Харрі сів на диван, стиснувши скроні кінчиками пальців. Собаки рвалися з ланцюгів. Вони вили, хрипіли, бризкали слиною, зубами впивалися йому в нутрощі. Якщо сьогодні він відпустить їх – дороги назад уже не буде. Цього разу – не можна. Раніше він мав удосталь причин, щоб зупинитися. Ракель, Олег, робота, можливо, навіть батько. До спиртного – зась. Отже, потрібен інший трунок. Контрольований трунок. Дякую, Кає. І йому не соромно? Соромно, авжеж. Але гордощі – це розкіш, яку він міг далеко не завжди собі дозволити.

Він зірвав плівку з блока сигарет. Вийняв пачку із самого низу. Майже не помітно, що її розкривали. Таких жінок, як Кая, ніколи не зупиняють під час митного огляду. Розкривши пачку, він витягнув фольгу. Розгорнув і поглянув на коричневий кавалок. Втягнув ніздрями солодкий запах.

І розпочав необхідні приготування.

Харрі перепробував усі можливі способи куріння опіуму: від найскладніших ритуалів у курильнях, які за складністю не поступалися китайським чайним церемоніям, включно з різноманітними способами – послуговуючись люлькою для куріння, до найпростішого – підпалити грудочку, прикласти до неї соломинку й щосили затягнутися, поки наркотик перетвориться на дим. Способів безліч, але мета завжди єдина: щоб діюча речовина – хай то морфін, тебаїн, кодеїн чи цілий букет інших хімічних складових – потрапила у кров. Харрі використовував простий спосіб. Він примотував скотчем сталеву ложку до краєчка столу, відщипував від грудки дрібку завбільшки з сірникову голівку, клав її у ложку й підносив під неї полум’я запальнички. Коли запахне опіумом – тримав над ложкою звичайнісіньку склянку, збираючи дим. Потім засовував у склянку соломинку з гнучким краєчком і щосили затягувався. Харрі зауважив, що у нього вже не тремтять пальці. У Гонконзі він постійно перевіряв ступінь своєї залежності й у певному сенсі був найбільш дисциплінованим трункозалежним з тих, з ким знався. Він наперед відміря́в собі порцію спиртного, а потім не пив більше ані краплі, навіть якщо голова чманіла. Часом у Гонконзі він не вживав опіуму тиждень-два, обмежуючись кількома пастилками паральгіну-форте: абстинентний синдром він, певна річ, не пригнічував, але мав певну психологічну дію, позаяк Харрі знав, що у ньому є крапелька морфіну. Отож ніяка це не залежність. Хіба що трошки від алкоголю, але від опіуму – навряд. Утім звісно, що критерії залежності досить розпливчасті. Оскільки, щойно Харрі почав примотувати скотчем ложку до столу, як відчув, що собаки вгамувалися. Зрозуміли, що скоро їх нагодують.

І вони заспокояться. До наступного разу.

Розпечена запальничка вже пекла пальці. На столі лежали соломинки, які він прихопив у «Макдональдсі».

За мить він зробив першу затяжку.

Подіяло миттєво. Зник біль, навіть той, про який він і гадки не мав. Повернулися асоціації, образи. Сьогодні вночі він зможе заснути.

Бйорна Гольма не брав сон.

Він силкувався читати книгу Ескотта про нетривале життя й тривалу смерть легенди кантрі Хенка Вільямса, слухав диск із записом Люсінди Вільямс в Остіні, рахував техаських довгорогих корів – не брало, й квит.

Дилема. Вся справа в ній. Проблема, бо нема однозначно правильного рішення. Експерту-криміналісту Гольму такі проблеми були ненависні.

Він скрутився калачиком на своєму дивані, що був для нього закороткий. Диван прибув зі Скреї укупі з його персоною, добіркою вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols», «Jason & The Scorchers», трьома костюмами від кравця в Нешвіллі, американською Біблією й кухонними меблями, які пережили три покоління Гольмів. Але зосередитися так і не спромігся.

Дилема була в тому, що, оглядаючи мотузку, на якій повісили чи то повісилася Маріт Ульсен, котра втратила голову, він дещо виявив. Може, з того зовсім нічого не випливає, але питання в іншому: кому він має доповісти – у КРИПОС чи Харрі? Гольм виявив на мотузці крихітних черепашок, на той час іще виконуючи завдання КРИПОСу. І з біологом, який вивчав підводний світ прісних водойм у Біологічному інституті при університеті Осло, він мав розмову, ще коли працював на КРИПОС. Але Беата Льонн передала його у розпорядження Харрі, перш ніж він устиг викласти все це у рапорті, тож завтра, сівши за комп’ютер, він муситиме писати рапорт на ім’я Харрі.

Гаразд, формально ніякої дилеми не існує, результати огляду належать КРИПОСу. Віддати їх комусь іншому – означає виявити недбалість. А чим він, якщо чесно, зобов’язаний Харрі Холе? Від нього ж суцільні неприємності. У роботі поводився дивно й безцеремонно. А вже коли Харрі надудлиться, то взагалі стає небезпечним для життя. Утім, меткий і хвацький, коли тверезий. На нього можна покластися, він не з тих, що згодом не нагадають «you owe me», мовляв, ти мені винен. Кепський ворог, але чудовий друг. Гарний чоловік. Достобіса гарний. Навіть чимось скидається на Хенка.

Бйорн Гольм застогнав і обернувся до стіни.

Стіне прокинулась, наче її штовхнули.

У темряві щось скреготіло й шурхотіло. Вона повернулася на бік. На стелю падало слабке світло. Від долівки біля ліжка. Котра година? Третя по півночі? Вона простягла руку й схопила мобільний.

– Слухаю? – мовила вона сонним глосом.

– Обминувши дельту, я усвідомив, що мені до смерті остогидли змії й комарі, тож ми з моїм байком поїхали уздовж узбережжя Бірми на північ, до Аракану.

Вона враз упізнала його голос.

– На острів Сей-Чунг, – продовжував він. – Там є діючий грязьовий вулкан, і кажуть, невдовзі почнеться виверження. Воно справді розпочалось третьої ночі по моєму приїзді. Я гадав, що буде лише грязь, але ні – він випльовував стару добру лаву. Густу лаву, яка так повільно розтікалася містом, що її можна було неспішно обійти.

– Надворі ніч, – позіхнула вона.

– Хай там як, а вона текла без упину. Коли лава така в’язка, її називають холодною, хоча вона спалює все на своєму шляху. Дерева зі свіжим зеленим листям за чотири секунди оберталися на різдвяні ялинки, а потім на попіл і щезали. Бірманці силкувалися втекти на машинах, завантажених по зав’язку скарбом, котрий встигли зібрати поспіхом, але збиралися вони надто довго, адже навіщо поспішати, коли лава повзе так повільно? А коли вони виносили свої телевізори, лава вже підповзла до їхніх домівок. Вони кинулися до машин, але через спеку гума почала репатися. А потім спалахувало пальне, й вони вибігали з автівок, немов живі смолоскипи. Пригадуєш моє ім’я?

– Слухай-но, Еліасе…

– А хіба я не казав, що ти запам’ятаєш.

– Мені треба спати. Завтра до школи.

– Я сам – як виверження, Стіне. Наче холодна лава. Я не поспішаю, але мене не зупинити. І я прийду туди, де ти.

Вона намагалася згадати, чи казала, як її звати. І випадково зиркнула у вікно. Воно було розчинене. На вулиці шумів вітер, спокійно, втішливо.

Голос у слухавці лунав тихо, майже як шепіт.

– Я бачив пса, який хотів утекти, але заплутався у колючому дроті. Просто на шляху лави. Раптом вона повернула ліворуч, ніби проминула його. Я гадав, милостивий Бог пожалів тварину. Але лава пройшла просто по ньому. Половина його просто щезла, випарувалася, решта згоріла. І теж обернулася на попіл. Усе обертається на попіл…

– Тьху, я кладу слухавку.

– Визирни на вулицю. Поглянь, я вже коло твоєї оселі.

– Припини!

– Ну ж бо, я лише пожартував. – Він голосно й заливчасто розреготався просто їй у вухо.

Стіне розгубилася. Він п’яний чи навіжений? Чи те й інше? – Солодких снів, Стіне. Незабаром побачимось.

Зв’язок увірвався. Стіне витріщилась на телефон. Потім вимкнула його й жбурнула геть. Вилаялась, бо зрозуміла: цієї ночі вона вже не засне.