Читать книгу Леопард - Ю Несбьо - Страница 21

Була за дві хвилини восьма. Мікаель Бельман ішов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однією з найскромніших головних вулиць міста. Він знаходився у самій серцевині Норвезького королівства, у нульовій точці, на перетині осей. Ліворуч – університет із науками, праворуч – Національний театр із культурою. За спиною, у Палацовому парку, – правлячий королівський дім. А попереду – влада. Зробивши триста кроків, рівно о восьмій він зійшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будівля, як і більшість будівель у місті, не була ані великою, ані величною. То й охорону мала незначну. За охоронців правили ще й двійко левів з грорюдського граніту обабіч пагорка, що височів тут.

Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.

Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:

– Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це Сходова зала. Мозаїка з каменю називається «Суспільство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королів написані…

Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх – лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це – коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.

– Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена43. Нині ніхто таких величезних офісів не має.

– Що ви можете розповісти про свій шлюб?

– Перепрошую?

– Ви з Маріт сварилися?

– Е-е-е… ні. – Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. – Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мікаель Бельман кивнув.

– Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.

– Вона вас зраджувала?

– Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» – так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.

– А ви, Ульсене, ви її зраджували?

Та сама реакція. На додачу – червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:

– Ні, правда, ні.

Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.

– А ви, комісаре?

– Що я? – спитав Бельман, стримавши позіх.

– Чи зраджуєте дружину?

– Моя дружина надто принадна жінка, – усміхнувся Бельман. – Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.

– А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож…

Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.

– Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.

У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки він вислуховував голос у слухавці.

– Мотузка? – перепитав він. – Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.

Він поклав телефон до кишені пальта.

– Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.

Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.

Перша ночі. Харрі, сидячи у вітальні, слухав, як Марта Вайнрайт співає про «…far away» і «whatever remains is yet to be found»44.

Він почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобільний, запальничка й срібна фольга з коричневою грудочкою всередині. Він її не чіпав. Але йому треба швидше заснути, увійти у ритм, перепочити. У руці він тримав світлину Ракель. У блакитній сукні. Він заплющив очі. Відчув її пахощі. Почув голос: «Дивись!» Її рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала їх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, біла, безслівна, невагома. Вітром підняло вуаль, а під нею – молочно-біле пір’я. Її довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залізний скелет на скрипливих коліщатках. Потім щезла у будівлі. І знову постала на другому поверсі. Навколо шиї виднівся зашморг, а поруч стояв чоловік у чорному костюмі з білою квіткою, встромленою у петельку піджака. Перед ними, спиною до вікна, у білім одязі стояв священик. Він читав повільно. Потім озирнувся. Обличчя й руки у нього були білі. Од снігу.

Харрі враз прокинувся.

Закліпав очима у темряві. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрі, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.

– Слухаю, – промовив він хрипливим голосом.

– Знайшла, – сказала жінка.

Він підхопився на ліжку.

– Знайшла що?

– Зв’язок. Убитих не троє. Їх – четверо.