Читать книгу Серпи. Таємниця правда головною психушки Росії - Аарон Швальнер - Страница 4

Все тут починається з четверга. Це прийомний день. Ні, жителі Москви і Московської області можуть приїхати в будь-який день тижня, четвер – день прийому з інших регіонів. Пізніше стало зрозуміло, що таке своєрідне рішення викликане проведенням саме по четвергах «випускних комісій», на яких приймаються підлягають негайному виконанню рішення про виписку хворих (за принципом: тільки звільняється місце – відразу приймають нового людини). А ще пізніше – що Серпи виконані своєрідних, малозрозумілих і навіть абсурдних рішень, цілком вписуються в класичне визначення дурдому.

Шлях в пекло лежить від прохідної через приймальне відділення, розташоване на 1 поверсі 4-поверхової будівлі характерного жовтого кольору, що вміщує в себе весь лікувальний корпус: всі хворі, що перебувають під вартою, так і умовно вільні, містяться саме тут. Весь цей шлях супроводжується спогляданням якогось неймовірного кількості співробітників ФСВП і колючого дроту – начебто все це є атрибути «стражных відділень», в яких містяться заарештовані об'єкти експертних досліджень. Насправді, охороняються тут і всі інші біологічні об'єкти – хоч участь в експертизі в 80% випадків і добровільне, а все ж об'єкт повинен розуміти, що він позбавлений волі, і потихеньку починати за рахунок цього виправлятися. Ну так про все по порядку.

Все починається з приймання. Як товарно-матеріальні цінності, люди проходять тут не прийом, а саме приймання. В ході неї вилучаються у вас гроші, документи (у тому числі паспорт), цінні речі – на все це складається та видається квитанція. Тоді ж вилучаються і повертаються супроводжуючим або також поміщаються на склад тимчасового зберігання заборонені для пронесення предмети, у тому числі:

– шнурки від одягу (зрізаються);

– скріпки від зошитів (витягуються);

– столові прибори;

– колючо-ріжучі предмети;

– майонез, кетчуп, соуси;

– їжа домашнього приготування;

– ковбаса варена;

– м'ясо птиці;

– парфуми, дезодоранти в балонах, інші рідини в склі;

– приладдя для гоління (передаються у відділення, де зберігаються у постової медсестри);

– мочалки;

– цукровий пісок;

– інші приналежності на розсуд чергової санітарки, яка виконує одночасно обов'язки головного лікаря та адміністратора.

(Стільниковий телефон, зарядний пристрій (що важливо) не вилучаються, а передаються у відділення, де також зберігаються на посаді і видаються в строго певні години (але про це пізніше)).

Взагалі логіці цей перелік не піддається. З одного боку, начебто б зрозуміло, що виделкою або ножем гіпотетично ненормальний підекспертний може завдати собі каліцтва або іншим (з цієї причини в іншому експертом установі, в якому я досі проходив аналогічне дослідження, хворим заборонялося мати кулькові ручки – мовляв, можуть в око встромити, – але дозволялося олівці – вони в око ну ніяк не встромляються). Але якої шкоди може завдати скріпка від зошита, використовувана в якості катани при ритуальне самогубство, велика загадка. Особливо, враховуючи, що в самій палаті хворого чекає незліченна безліч довгих простирадлом і не пригвинчених до підлоги ліжок, у сукупності представляють відмінне пристосування для суїциду…

– Що турбує? Які хронічні хвороби? – чуємо ми байдужий голос місцевого терапевта, чий огляд обов'язковий при приміщенні в стаціонар.

– Печія.

– Що приймаєте?

– «Омез». У мене з собою пачка.

– Не треба.

– Що значить – не треба? Терпіти печію, чи що?

– Ні. Ліки у нас свої. Я вам випишу «омез». Цей, свій, залиште на зберіганні, в ящику з верхнім одягом. Ще що болить?

– Начебто нічого.

– Чудово. Аналізи з собою?

– Так, ось.

Побіжно переглянувши простягнуті документи, які свідчать про відсутність у вас дифтерії, кишкових інфекцій і коронавіруса, вклеює їх в історію хвороби (залізна логіка експертних установ: якщо ви тут, значить, ви вже хворий) і зникає. Що важливо: кишкова інфекція і дифтерит тут вважаються куди більш страшними недугами, ніж шкірні захворювання, наявність або відсутність яких взагалі ніким не перевіряються. Хоча ні, перевіряються. Тієї самої санітаркою – головною людиною в інституті, – коли вона змушує вас митися в крижаній ванні з моторошно смердючим дезсредством (тут це дійство називається первинної санобробки).

Після цієї процедури вас ще поглядом оцінить черговий психіатр (найчастіше, інтерн), задавши кілька поверхневих питань, після чого в супроводі іншої санітарки (яка прибула за вами з відділення), зануривши особисті речі в пакети (дорожню сумку з собою теж не можна, так як і вона може служити засобом суїциду), ви підете двома поверхами вище – до місця своєї дислокації, що не покинете наступні 28 днів. Називається воно «П'яте бесстражное відділення» (всього 6 відділень, серед них 3 стражных, 1 бесстражное, наркологічне та примусового лікування для жінок).

Відкривається двері 3 поверхи, і вашому погляду постає земне пекло, з боку виглядає досить світськи. Він являє собою коридор у такому сталінському стилі – зі стінами, обшитими дубовими панелями, зеленим кольором вільних місць, м'якими шкіряними меблями і настільки ж м'яким, приглушеним світлом. Таке враження, що потрапив на ближню дачу Коби в Кунцево. Праворуч від входу коридор переривається скляними дверима, за яку вхід заборонений – це зона лікарів. Туди ми потрапимо, але трохи пізніше. Ліворуч він йде метрів на 10, впираючись у двері стражного відділення. Ці 10 метрів і є «П'яте бесстражное».

По обидва боки коридору – шафи з робочим одягом персоналу і подэкспертных, яку їм видають для переміщення між корпусами по вулиці. Навпроти входу – крихітна ординаторська, майже ніколи не використовується за призначенням. Повертаємося від входу наліво і йдемо в сторону дверей стражного відділення. Через пару метрів від входу, праворуч – двері в процедурний кабінет. Проходимо повз шаф і ординаторській 5—7 метрів. На цьому рівні розташовані палати. Їх усього дві. Праворуч – жіноча, зліва – чоловіча (кожна на 15 місць). В коридорі біля завжди відкритих (щоб спостерігати за подэкспертными) дверей палат – стіл, пара стільців і крісел для постійно перебувають тут санітарок. Тут же – кухонний стіл, раковина, невеликий навісна шафа для посуду. По закінченні цього кухонного гарнітура – двері стражного відділення.

Входимо в чоловічу палату. Вона являє собою приміщення площею 60—70 кв. м, по обидва боки якого розставлені горизонтально, паралельно один одному ліжку – по 6 з кожного боку. У центрі – довгий стіл з банкетками для прийому їжі. У далекій стіні три заглиблення: в крайньому лівому – туалет і закуток кастелянші, у центральному – душ і курилка, у правому – маленька 3-місна палата, призначена для ізоляції простудних хворих, а в дійсності виконує роль «віп-камери» для більш або менш інтелігентних і тихих подэкспертных.

П«яте безстрашне. Загальний вигляд. Фото автора

П«яте безстрашне. Загальний вигляд. Фото автора

П«яте безстрашне. Загальний вигляд. Фото автора

Що можна згадати про ці перші враження від перебування в палаті? Абсолютне безумство, вбрані в людські фігури. Виражається воно у всьому – в підвищених тонах розмови, в спогляданні втрачених і порожніх поглядів мешканців палати, в усвідомленні неможливості виходу з неї (категорично заборонено!) і того, що провести тут тобі доведеться цілий місяць, після закінчення якого ще невідомо, що тебе чекає. Істинно сказано: «Пекло порожній, всі чорти тут!»

Найважче в сприйнятті, з чим надовго доведеться змиритися – це крики. З дитинства нам втовкмачували, що дурдом – це місце, де всі говорять, і ніхто нікого не слухає. Але не думали, що настільки… Тут і справді все говорять. Не колективно – мешканці розбиті на групки по інтересам, нехай примітивних, але все ж. І вони обговорюють ці інтереси дуже голосно – особливо після 16.00, коли санітарки дають хворим пульт від висячого тут же, на стіні телевізора, він включається і починає перебивати говорять, але тихіше від цього він не працює, ні вони не розмовляють. Можливо, в цій какофонії, в цьому голосовому натиску вони шукають порятунку від поглинаючих їх поганих думок про похмурі перспективи майбутнього і ще більш похмурих реаліях сьогодення. Можливо, відлякують, відганяють ці думки. Можливо, позбавляються від самотності. Але шум тут варто оглушливий. Від нього не врятуєшся.

Як і від поглядів. Ті, хто віддають перевагу гучній, всеохоплюючій спілкування тишу, лежать мовчки. Але у них є інший недолік – погляди. Прямі, нищівний, божевільні. Запитувачі тебе про щось і, в той же час, настирливо затверджують тебе в думці про те, що все у тебе погано і буде ще гірше – приблизно, як у них. Ти хочеш відігнати цю думку, сховатися від неї, а куди – шум не дозволяє тверезо оцінити обстановку, відволіктися, проаналізувати поточний момент. Поміщення особи в такі умови, як виявилось, – метод експертного дослідження. Полягає він у тому, що люди з різними діагнозами (включаючи буйних і абсолютно здорових), з різних соціальних верств (від бомжів до підприємців середньої руки і доцентів) і з різними темпераментами на місяць замикаються в крихітній – не палаті – тюремній камері з броньованими і загратованими вікнами без можливості виходу за її межі і будь-якого контакту з зовнішнім світом.

… -Значить, так, – вирвавши тебе на хвилину з лап божевілля, яке тобі ще належить зануритися, бурмоче медсестра, яка сидить проти тебе в процедурному кабінеті, – куріння у нас в будь-який час, прийом їжі – за розкладом. В 9, 13, 17. Ще полуденок, другий сніданок і кефір після вечері. Народ в основному нормальний, слабкий. Є шафа з книгами, є бібліотека для подэкспертных. Ходити туди не можна, але звідти можна замовляти книги по каталогу. Телевізор – з 16 до 22 годин, у вихідні з десятої ранку. Підйом не строго за розкладом, ближче до сніданку, до 9, а ось відбій суворо – в 22.00, не пізніше. Ще бувають прогулянки в нашому дворику по годині в день, крім четверга (день прийому) та неділі (дня прийому передач).

– А в якій годині прогулянки?

– Зазвичай з 14 до 15.

– А телефон?

– Так, телефон. Щодня з 18 год 30 хв до 19 год., у вихідні дні можуть дати раніше. Можна дзвонити, користуватися інтернетом. Але тут є момент – деякі хлопці в палаті під домашнім арештом, їм не можна телефон давати, як би вони не просили.

– Ліки?

– Після прийому їжі, за розкладом. Ще є питання?

– Ні.

– Тоді іди в палату.

І знову повернення. Повернення в світ гула, галас, говоріння. Цей гомін і галас ти можеш спостерігати з боку, а можеш стати його частиною – якщо зловиш його скажений ритм, тому що, крім високих частот, тут ще й висока швидкість повідомлення інформації часом абсолютно непотрібною, порожній, а часом і зовсім вигаданою і абсурдною, але носящейся по палаті в пошуках притулку з барабанними перетинками. Можеш приєднатися до тієї чи іншої купці добровільно, а можеш дочекатися, коли вона сама знайде тебе у відповідності з твоїми інтересами, а вже продовжувати діалог з володарем унікальних відомостей чи ні – вирішувати тобі. Щоб не звихнутися, звичайно, куди-то потім обов'язково вольешься, нехай, не розділяючи до кінця божевільних і диких точок зору на елементарні речі, але все ж відволікаючись від сюрреалізму, що відбувається зовні і зсередини тебе самого. Все-таки людина – істота соціальне…

– На первинний огляд!

Ось. Не слід думати, що божевільні тут надані самі собі, як у знаменитому оповіданні Антона Павловича Чехова. Здається абсурд, як і все, що тут діється – є метод експертного дослідження. По суті, якщо не найсуворіше, то одне із найсуворіших співбесід належить вам у перший день, зазвичай ближче до другої половини або навіть до кінця дня. Воно називається «первинний огляд» і представляє якусь подобу тієї самої підсумкової комісії, що ще чекає на вас в день виписки. Специфіка цього методу дослідження полягає в тому, що людину, тільки-тільки поміщеного в дикі умови постійно кричать «Серпів», який ще перебуває в шоці від тутешніх порядків і не знає, як з цього стану вийти, погано уявляючи собі, в той же час, своє майбутнє, яке в таких обставинах абсолютно не здається райдужним, ставлять перед десятком вчених і починають опитувати про симптоми його хвороби і про те, чому він з'явився тут. Не витримаєш цей іспит – вважай, що підсумкову битву програв, вся війна нанівець. Потім, звичайно, у тебе буде ще можливість виправитися, щось сказати, договорити, доповнити, але загальне враження про тебе і твій діагноз формується у співробітників відділення відразу, під час цього огляду. І від'ємний знак, під яким воно сформується, буде залежати від твоїх конкретних цілей на експертизі: якщо хочеш добре зіграти психічний розлад, щоб «відкосити» від статті, але не зумієш вчасно перебудуватися з шаленою балаканини і ґвалту палати на робочий лад взаємодії з експертами, почнеш мимрити, відповідаючи на їх питання – визнають симулянтом; якщо ж хочеш зняти діагноз, відхреститися від клейма божевільного, повернутися до життя, довівши спостерігачам твоїм свою нормальність, але виразно нічого сказати не зможеш, не зумівши швидко підготувати психоемоційну сферу до контакту з ними – на століття залишишся засудженим до психлікарні.

А підготувати треба швидко – поки йдеш у супроводі санітарки (одному тут не можна пересуватися) з палати в бік входу у відділення, перетинаєш ту саму скляну двері, за якими сидять лікарі, проходиш кілька метрів і повертаєш направо – в їх загальну ординаторську, де місцеві лікарі зазвичай проводять свій час. Виглядає вона як велика кімната з високими вікнами (корпуси будувалися при Сталіні, тому стелі і вікна тут, як правило, всюди високі), по периметру якої зсередини розставлені столи з комп'ютерами. За усіма ними працюють люди – лікарі, інтерни, ординатори. У центрі цієї звільнилася кімнати стоїть стіл, за яким сидить опрашивающий вас голова експертної групи з відділення ендогенних розладів. На його каверзні питання вам і доведеться відповідати.

Тут треба сказати, що пронумеровані відділення призначені тільки для хворих. Лікарі в їх штаті офіційно не складаються, хоча у них є завідуючі, які керують санітарками, медсестрами, інтернами та ординаторами – тобто виконують свого роду допоміжні функції. Експерти ж приписані до інших відділень, які являють собою наукові підрозділи і складаються тільки з них. Головне з цих відділень (займається суто експертизою, а не наукою, як багато інших) – відділення ендогенних розладів. Коль скоро вся практична психіатрія обертається навколо шизофренії та її відгалужень, які є розладами ендогенними (тобто розвиваються внутрішньо, незалежно від будь-яких зовнішніх подразників), то цим розладів і судилося дати назву центрального підрозділу Інституту, в якому перебувають на службі майже всі його експерти. Ось вони-то і вам учинять перший у вашій тривалої біографії тут «допит з пристрастю».

– З якого часу вболіваєте? – запитає у вас суворим голосом керівник експертної групи Вікторія Ігорівна авіації vasânina – маленька літня жінка з суворим поглядом і трохи хрипким голосом. Повторюю – відповідати треба дуже чітко і максимально швидко.

– З весни 2016 року.

– Судячи з медичної документації, бувають стану гипомании і депресії, так?

Відразу обмовлюся, що потрапив я в це дивовижне установа з діагнозом біполярний розлад – своєрідний психіатричний недуга, при якому коливання настрою настільки тривалі і настільки полярні (від глибокої депресії до яскравим і радісним манії), що дозволяють встановити неосудність особи. (Раніше йменувалося маніакально-депресивним психозом.) Ці симптоми мені й доводилося описувати проникливою і в'їдливою Васяниной. Причому, робити це треба особі, настаивающему на наявність у нього психічного захворювання, в кращих традиціях Корсакова і Крепеліна – академічним, вченим мовою, ніби розмовляєш з колегами на рівних.

– Так.

– Опишіть симптоми манії, – каже вона, ставлячи наголос на передостанній склад; «манії»; так зазвичай говорять вузькі фахівці.

– Вона має певні стадії. На першій підвищується настрій, коротшає сон – але без втоми, – з'являється бадьорість і певна нав'язливість у відносинах. На другий до цих симптомів додаються працездатність, вимогливість, енергійність, підвищення сексуального інтересу, мегаломанія, перерахування власних достоїнств, самореклама, бескритичность, дратівливість і місцями лють. На третій – до вищеперелічених додаються нескладна мова, стрибки думок та ідей, затруднительность відокремити головне від другорядного, замовляння, гульби, нераціональні витрати грошей у величезній кількості. На четвертій організм втомлюється, внаслідок чого знижується фізична і моторна активність, трохи падає настрій. На п'ятій настає повна астенія, організм заспокоюється, приходить в норму.

Ремарка. Симптоми у вас під час перебування тут будуть питати раз 40 – прагнення втомити пацієнта, викликати у нього реакцію роздратування або взагалі спровокувати мовчання так само є метод проведення експертизи.

– Під час манії ви продуктивні?

– Супер-продуктивний.

– Тепер опишіть симптоми ваших депресій і їх середню тривалість.

Описую.

– Зрозуміло. Що ж, побачимо вас, з вашого дозволу, поговоримо з вами ще не раз, всі уважно вивчимо і перевіримо – з особливою ретельністю, так як експертиза у вас за рахунком четверта…

– П'ята.

– Тим більше. Отже, вимоги до неї підвищені, треба проявити особливу уважність, щоб виключити помилку – щоб зробити її останньою для вас. Згодні?

– Цілком.

– Які-небудь питання до нас є?

– А раніше ніяк? Обов'язково місяць?

Сумно, здається, з розумінням дивиться в очі і хитає головою.

– Ніяк. Кріпіться.

Взагалі треба сказати, що зазвичай на цих первинних оглядах на подэкспертных підвищують голос, починають викривати їх у брехні і симуляції, лякати – повторюю, різка зміна обстановки повинна шокувати людини, вивести його з рівноваги, щоб він не міг грати, а показав експертам своє справжнє обличчя, і експерти, у свою чергу, роблять для цього все можливе. Зі мною такого не було. Не знаю, чому. Може, і правда їй шкода мене стало – все-таки п'ятий раз вже за каталажкам тягають.

Каже вона з вами одна, присутні інтерни для видимості, «для страху», хоч іноді й кинуть який-небудь черговий питання. У мене, наприклад, запитали, чи лікувався я літієм. Я відповів, не розгубився. Губитися не можна – чому, я вже говорив.

Потім – назад в палату. Слухати шум. Головний носій якого тут (та й взагалі центральний осіб у палаті, без якого не обходиться жоден захід, включаючи прийом їжі або перегляд телепередач) – це Тимур. Він читає голосно реп, декламує лайливі вірші, співає – загалом, бореться з переважною тишею як може. Тому, мабуть, що наймолодший і тому самий уразливий мешканець цього, ніяк не призначеного для людей, установи.

Тимур Иматов, 16 років:

– За що ти тут?

– Так взагалі ні за що! Приятель мій, придурок пропаща, ввечері, коли після солі гуляли, вирішив на машині прокатнуться. Закритою. Каршеринговой, уявляєш? Я йому, козлу, пояснюю: вона ж з навігатором, відстежать, знайдуть моментально, не вийде нічого! Тільки відвертаюся поссать, дивлюся – він уже за кермом сидить. Скло вибив і сидить. Сигналка, чи що, не спрацювала…

– І що?

– Та нічого. Підштовхнув машину, звичайно. Чисто прокатнуться – з'їхати з гірки. Там гірка якраз була. Ну і хто б знав, що під цією, мати її, гіркою, сміття будуть стояти?! Ні, звичайно, багато мені не дадуть, я ж малолітка. Просто ось доводиться тут тусуватися. Взагалі слідак сказав – херня, в лікарні трохи полежиш і все, нічого не говорив про те, що тут дурдом самий справжній. Ну, нічого, в неділю мама передачку принесе, всі веселіше буде.

– А хто в тебе мама?

– Мама? Кухар. А батя в мене раніше на будівництві був бригадиром. А зараз закладчик. Бабла неміряно. Додому заходиш – духан такий стоїть, хоч вікна відчиняй. А вікна відкриєш – відразу на запах таку кількість чайок понабежит, поналетит… Ні вже. Краще самим все викурити. Правда, тато не дає – йому ж треба робити закладки. А я потім ці закладки шукаю. Чайка тобто, шкуроход. Ну не тільки його закладки, всі інші. Я ж місця знаю – у нас весь район такий, просто місця треба знати. Вся Соколина гора в наркоті по вуха. Можна і без бабла спокійно прожити, і солі знайти, і фена, і трави, і навіть герича. Я один раз знайшов… потім, правда, на сіль змінював… Все, кажу, без бабла можна – на таксі навіть їздити.

– Як це?

– А дуже просто. Ставиш свою адресу першим в поїздці, а другим пишеш, наприклад, аеропорт. Він зупиняє біля будинку, ти такий: «Я на хвилинку, і далі поїдемо». Ну і все. Ти вдома, а він нехай сидить, чекає, скільки йому влізе. Трубку не бери, та й все. Ніхто більше, ніж півгодини, ніколи не чекає. Ми постійно робимо з Мадіною, з сестрою. Мадіна – вона раніше одружена Ризваном була, він зробив їй дитину, потім розлучилася. Зараз з Русланом Євлоєвим каламутить. У нього наркоти за життя навалом. І теж ніколи не платить ні за що. Он зараз «мерс» у Бучкина вымутил. Це його приятель. Ну придурок кінчений. Сім'ю втратив, дружина вигнала. А у нього хата була на Соколиному горе, він її здавав. Так він мешканців, значить, звідти вигнав, а хату продав за п'ять з половиною лямів. Ну відразу телефон купив Євлоєву, Мадине, мені…

– За що?

– А просто так. Довбойоб. Ну і собі купив «мерс» і в ньому жив кілька днів. А потім Руслан у нього забрав за пару тяжек солі – сказав, мовляв, ми ж друзі. Ну той потім, коли він йому не віддав, правда, на нього в мусарню написав, «мерс» забрали. Тільки на один день. А потім він знову, Руслан, до нього прийшов, з пакетом гашишу, каже: «Ми ж друзі, братан, чого нам сваритися із-за якоїсь залізяки?» Ну курнули, і «мерс» знову у Руслана. Ха-ха. Я взагалі часто і з Русланом, і з Мадіною спілкуюся. З дорослими тобто. Ну як спілкуюся? Курю з ними, ходжу скрізь.

– А дівчина в тебе є?

– У мене щоб так не було дівчини?! З такою кількістю наркоти халявної і немає дівчини?! Та ти що?! У мене їх три одночасно. Одна колишня, їй 15 років, іноді до неї приходжу, ми трахаемся, і я йду гуляти з іншими. Іноді ще секс утрьох влаштовуємо з її подружкою, і ті потім запитують, з ким із них мені більше сподобалося. Уявляєш, обговорюють. Ще є одна, старша за мене на 6 років. Все звідти ж, з Соколиної гори. Взагалі у нас на районі дівки всі залікові. Ось з цієї, якій 22 роки, я якраз перед приїздом сюди трахкався. Прямо вдома у неї, а мати її спала в сусідній кімнаті. Ну або не спала, не знаю. І третя – з вулиці Чечуліна, подруга Мадіни. Її звуть Катя. Їй вже тридцять років. У неї чоловік є, тільки вони лаються часто. Ось як поругаются, так вона кличе мене, я її трахаю. Теж куримо разом часто, вона ще іноді колеться, але рідко. Як вийду звідси, відразу до всіх до трьом піду. Тільки не знаю, до кого вперед… Але до кого точно не піду – так це до Людей вічевій. Лиса там у нас є одна, вона ВІЛ. Пристає теж до мене, але я від неї шарахаюсь. Зате Бучкин – той самий, який квартиру продав, – з нею спав. Значить, що? Значить, дні його полічені. А бабки-то решта – там три лимона ще залишилося від квартири – у нього на карті. Ось зараз Руслан з Мадіною розробляють геніальний план, як його, може, клофеліном або ще чим напоїти, щоб бабки перевести в готівку. Ну або по голові дати – шукати-то його все одно ніхто не буде, він втратив сім'ю, як я говорив. Загалом, прикро буде, якщо бабки пропадуть ні за що. Або на його подарунки яким-небудь идиоткам типу цієї лисої Люди або взагалі в нікуди. Так що треба їх якось… Правда, він вже почав побоюватися, що Рос його чим-небудь шарахне – дзвонить мені вчора і каже: «Ти знаєш, мені здається, Рос мене завалити хоче». Відчуває, собака. Ну нічого. Рус, він хлопець розумний, він таку многоходовочку придумає, що той не зрозуміє нічого.

– А потім куди підеш? Після баб і Руса?

– Потім додому. У мене там народу будинку живе… Мама, пахан, три сестри, я, племінник, ще дрібний брат (6 років), бабуся з дідусем, тітка іноді приїжджає і надовго залишається, взагалі не виженеш. І це все – у трикімнатній квартирі. Тому нудно нам ніколи не буває. Сестри, звичайно, не завжди в хаті тусуються, у них в основному своє життя. Молодша тільки вдома, а Діана і Мадіна з хлопцями живуть. Мадіна, як я вже говорив, з Ярусом Євлоєвим, а Діана – з Арсенієм. Такий качок, йому років 40, десятку вже за наркоту отпердел, так що зараз не дуже активно підтримує цю тему. Зате пошив собі мішок з радиоткани такою, що не пищить, якщо через детектор в магазині проносишь, і за брендовим точкам хитається цілими днями. За півроку він в цьому мішку товару з одного тільки «Адідаса» на мільйон рублів виніс. Виносить, а потім продає. Так і живуть.

– А ти як живеш?

– А я? А я кайфую. Гуляю, шукаю закладки, курю сіль, качаюсь, отримую задоволення від життя. Іноді, під солями, ловлю глюки, взагалі гони такі, що кульки за ролики заїжджають. Здається, що я під ковпаком у мусорів, що мене хтось переслідує, женеться за мною, хтось весь час за спиною стоїть і точно знає, куди я далі піду.

– Так це ж жахливо!

– Та ти що?! Це ніштяк. Це таке відчуття двіжняка одразу, такої бодряк, все стрімко обертається навколо тебе, весь світ, ти в центрі всього, ти цікавий всім, всім потрібен, ти летиш, не торкаючись землі. Постійний рух! Що вже круто, якщо не це?!

Є тут і ще представники молоді – за довгим столом для прийому їжі в центрі палати грає в шахи, шашки чи нарди Міша Корольов. Він старший Тимура, йому 18, і за інтелектом вище буде, що читається у зовнішній неохайності, в наявності книжки під пахвою, манері розмови і прихильності до ігор, що вимагають уваги і зосередженості.

Міша Корольов, 18 років:

– За що? Сайт зламав.

– Що за сайт?

– Однією служби, дуже серйозною і секретною.

– А детальніше?

– А тобі навіщо? Розумієш, володіння такою інформацією – вже загроза для тебе самого. Я тобі зараз розповім, а потім за тобою приїдуть і тобі ж браслет на ногу14 надінуть.

– А що за лікар до тебе приходив? Сексолог?

– Ні. Це спецврач.

Пізніше ми дізналися, що насправді Міша – педофіл, з розряду не бачили життя дітей комп'ютерного століття, який суспільство і закони життя в ньому пізнає не на практиці, як звикло більшість вихідців нашого покоління, а за допомогою Інтернету. Останній же і згубив його, коли той пізнавав свою фізіологію і протилежної статі шляхом обміну фотографіями з якоїсь не цілком повнолітньої дівчинкою, зробив їх листування надбанням Слідчого Комітету. Тепер за ці, з вигляду безневинні, пустощі, йому загрожує від 12 до 20 років «строгача». Зрозуміло, що перед обличчям загрожує покарання він вирішив імітувати душевну хворобу. Таких, як він, називають, косарями – «косять від статті» або «косить під дурня».

– А чого ти не миєшся?

– Ти що? Якщо я буду митися, вони мене визнають нормальним. А, якщо ні, то точно скажуть, що дурний, і у в'язниці мені не можна.

У відповідь я тільки посміхаюся – таким чином «косити» від армії було прийнято років 20—30 тому, сьогодні настільки банальні прийоми вже не вражають бувалих експертів, та ще з «Серпів». Але йому нічого не кажу – не можна людину завчасно засмучувати.

Іноді Міша ходить в курилку і подовгу сидить там один, з книгою в руках, дивлячись у заґратоване вікно на висотку на Смоленському бульварі. Час для цього він вибирає таке, коли в курилці нікого немає – всі зайняті переглядом телепередач, дефілюванням по палаті на сон грядущий, безглуздими міркуваннями про можливості збити літак з пневматичної зброї або про те, що дивні зазублини на стовбурах дубів у прогулянковому дворику свідчать про те, що тут розстріляли самого Берію. Як правило, буває вже темно, і він довго дивиться на недалеко розташована будівля, нікому не показуючи свого самотності, порожнечі і страху, навіюваних цими млявими стінами. І, хоча не показує він цього нікому, тільки сліпий цього не бачить.