Читать книгу Убивство Роджера Екройда - Аґата Крісті - Страница 5

Допоки продовжу розповідати про те, що я сказав Керолайн і що вона сказала мені, було б добре, щоб ви мали хоч якесь уявлення про нашу, так би мовити, місцеву географію. Наше село Кінґз-Еббот, гадаю, схоже на будь-яке інше село. Найближче велике місто – Кранчестер – від нас за дев’ять миль. У нас є велика залізнична станція, невеличка пошта й два «Універмаги», що конкурують між собою. Працездатні чоловіки зазвичай іще замолоду вирушають із нашого села на пошуки кращої долі, а тут проживає багато самотніх леді та військових у відставці. Наше дозвілля і розваги можна підсумувати одним словом – «плітки».

У Кінґз-Ебботі є тільки два варті уваги будинки. Один – «Королівська галявина», залишений місіс Феррас її покійним чоловіком. Інший, «Парк папороті», належить Роджеру Екройду. Екройд завжди цікавив мене як чоловік, який узагалі не нагадував сільського сквайра, хай якими би ви їх не уявляли. Він радше скидався на одного з тих рум’янощоких спортсменів, які завжди з’являлися на початку першого акту старомодної музичної комедії, дія якої розгортається на сільському вигоні, і зазвичай співали пісню про те, що збираються до Лондона. Тепер ми маємо ревю, а сільські сквайри вийшли із музичної моди.

Власне, Екройд насправді й не сквайр. Він дуже успішний виробник (якщо не помиляюся) вагонних коліс. Чоловік під п’ятдесят, із рум’яним обличчям і добродушним характером, нерозлийвода із сільським священиком, щедро жертвує на церковні фонди (хоча, за чутками, дуже скупий у особистих витратах), підтримує змагання з крикету, клуби для юнаків і спілки ветеранів-інвалідів. Практично, він – життя та душа нашого мирного Кінґз-Еббота.

У двадцять один Роджер Екройд закохався у вродливу жінку, років на п’ять-шість старшу за нього, й одружився з нею. Вона мала прізвище Пейтон і була вдовою з дитиною. Історія того шлюбу коротка та болісна. Направду місіс Екройд була алкоголічкою. Через чотири роки після весілля алкоголь загнав її у могилу.

Упродовж подальших років Екройд не виявляв бажання вдруге спізнати радощів шлюбу. Синові дружини від її першого шлюбу на час, коли померла його мати, було лише сім. Тепер йому двадцять п’ять. Екройд завжди вважав його своїм сином і відповідно виховував. Але хлопчина той виріс свавільним, тож є постійним джерелом тривог і турбот свого вітчима. Попри все, усі ми в Кінґз-Ебботі дуже любимо Ральфа Пейтона. Хоча б тому, що він привабливий юнак.

Як я вже говорив раніше, у нашому селі полюбляють пліткувати. Ще відразу всі зауважили, що містер Екройд і місіс Феррас дуже добре ладнають. По смерті її чоловіка близькість стала ще помітнішою. Оскільки їх постійно бачили разом, усі гадали, що після жалоби місіс Феррас стане місіс Роджер Екройд. Власне, це мало якусь узгодженість: дружина Роджера Екройда померла від пияцтва, а Ешлі Феррас був п’янюгою протягом багатьох років до своєї смерті. Пасувало, щоби ці дві жертви зловживання алкоголем компенсували одне одному все, чого їм довелося зазнати у попередніх шлюбах.

Сім’я Феррас переїхала сюди понад рік тому, а от Екройд уже багато років жив тут у ореолі чуток. Доки ріс і мужнів Ральф Пейтон, у будинку Екройда змінилося кілька економок, і на кожну з них Керолайн із приятельками дивилися з підозрою. Не буде перебільшенням сказати, що принаймні п’ятнадцять років усе село впевнено очікувало на одруження Екройда з однією зі своїх економок. Остання з них, небезпечна жінка на ім’я міс Рассел, царювала тут як повноправна господиня п’ять років – удвічі довше за будь-яку з її попередниць. Вважали, що, якби не поява місіс Феррас, Екройд навряд чи уникнув би весілля. Це та ще одна обставина – несподіване прибуття з Канади овдовілої невістки Екройда з дочкою. Місіс Сесіл Екройд, удова молодшого брата-невдахи, обжилася в «Парку папороті» і, на думку Керолайн, поставила міс Рассел на належне місце.

Я не знаю достеменно, що таке «належне місце» (звучить холодно та неприємно), проте знаю, що міс Рассел ходить із підібганими губами й виразом обличчя, який можу схарактеризувати як їдка посмішка, і що висловлює глибоку симпатію до «любої місіс Екройд, залежної від милості брата її чоловіка. Хліб пожертв такий гіркий, чи не так? Я особисто почувалася б жалюгідно, якби не заробляла собі на прожиття».

Не знаю думки місіс Сесіл Екройд про захоплення Феррас, але, вочевидь, для неї вигідно, щоб Екройд так і не одружився, хоча вона завжди виявляла особливу люб’язність, мало не захоплення, під час зустрічей із місіс Феррас. Утім, Керолайн стверджує, що це нічого не доводить.

Отаким клопотався Кінґз-Еббот упродовж останніх кількох років. Ми обговорювали Екройда та його романи з різних точок зору. Місіс Феррас посіла своє місце на сцені.

Тепер у калейдоскопі відбулися зміни. Із безневинних розмов про можливі весільні подарунки нас раптом закинуло в саме серце трагедії.

Прокручуючи ці та безліч інших питань у голові, я механічно обходив своїх пацієнтів. Особливо цікавих випадків не було, що, мабуть, складалося на краще, позаяк мої думки знову й знову поверталися до таємничої смерті місіс Феррас. Чи наклала вона на себе руки? Звісно, якби вона так учинила, то чи не залишила б записку із поясненням, що замислила зробити? Жінки (кажу з особистого досвіду), вирішивши скоїти самогубство, здебільшого воліють пояснити причину такого згубного вчинку. Вони прагнуть уваги.

Коли я бачив її востаннє? Не більше як тиждень тому. Поводилася вона цілком природно. Ну, зважаючи на все.

Тоді я раптом згадав, що бачив її, хоч і не розмовляв, учора. Вона гуляла з Ральфом Пейтоном, і я здивувався, бо не знав, що той у Кінґз-Ебботі. Насправді я вважав, що він зрештою посварився зі своїм вітчимом: уже приблизно півроку його тут не зустрічали. І от, вони разом із місіс Феррас ішли, прихилившись головами, і вона дуже серйозно щось говорила.

Гадаю, що саме цієї миті мене вперше огорнуло передчуття майбутніх подій. Іще нічого конкретного, просто невиразне передчуття. Така серйозна розмова tête-à-tête[1] між Ральфом Пейтоном і місіс Феррас напередодні справила на мене неприємне враження.

Я все ще міркував про це, коли майже вперся носом у Роджера Екройда.

– Шеппарде! – вигукнув він. – Саме вас я і шукаю. Страшний випадок.

– То ви вже чули?

Він кивнув. Я бачив, що для нього це болісний удар. Його великі рум’яні щоки, здавалося, запали, і зазвичай веселий здоровань мав розбитий вигляд.

– Усе гірше, ніж ви думаєте, – тихо промовив він. – Слухайте, Шеппарде, мені треба з вами порозмовляти. Чи не повернетеся зараз зі мною?

– Навряд чи. Мушу навідати ще трьох хворих і повернутися до дванадцятої, на прийом пацієнтів.

– Тоді сьогодні пополудні… Ні, краще приходьте на вечерю. О сьомій тридцять. Вам зручно?

– Так, чудово. Щось не так? Це пов’язано з Ральфом?

Не знаю, чому я сказав так… хіба тому, що часто це таки був Ральф.

Екройд втупився в мене невидющим поглядом, ніби не розуміючи. Я почав припускати, що насправді десь відбувається щось погане. Ще ніколи я не бачив Екройда таким засмученим.

– Ральф? – невизначено перепитав він. – Ні, це не щодо Ральфа. Ральф зараз у Лондоні… Чорт! Он іде стара міс Ґаннетт. Не хочу говорити з нею про те страшне горе. Зустрінемося пізніше, Шеппарде. О пів на восьму.

Я кивнув, і він швидко відійшов, покинувши мене в задумі. Ральф у Лондоні? Але вчора пополудні він напевне був у Кінґз-Ебботі. Мабуть, учора ввечері чи сьогодні вранці він повернувся до міста. Утім, поведінка Екройда не виказувала цього: він говорив так, наче Ральфа тут не було багато місяців.

Я більше не міг замислюватися над цим. Міс Ґаннетт уже стояла біля мене, жадаючи щось почути. За своєю натурою міс Ґаннетт нагадувала мою сестру Керолайн, проте без уміння тієї цілити точно в яблучко, тож робила поквапливі висновки, чим додавала величності здібностям Керолайн. Не перевівши й подиху, міс Ґаннетт засипала мене запитаннями.

Хіба ж не сумно, що таке сталося з бідолашною місіс Феррас? Подейкують, вона вже багато років була хронічною наркоманкою. Яка підлість поширювати такі чутки! Та найжахливіше те, що зазвичай у таких небилицях є зерно правди. Нема диму без вогню! А ще кажуть, що містер Екройд дізнався про це і розірвав заручини, бо вони таки були. Вона, міс Ґаннетт, має докази на підтвердження цього. Звісно, я мушу все це знати – лікарі завжди знають, але нікому не розповідають, так?

Говорячи все це, вона пронизувала мене очима: воліла побачити мою реакцію на її натяки. На щастя, постійне спілкування з Керолайн навчило мене зберігати байдужий вираз обличчя та тримати напоготові декілька ухильних зауваг.

Тепер же я привітав міс Ґаннетт із тим, що вона не належить до тих злісних пліткарок. Досить елегантна контратака, чи не так? Це збило її з пантелику, і допоки вона отямилася, я пішов.

Так, у задумі, я повернувся додому, де у приймальні на мене вже чекали кілька пацієнтів. Відпустивши, як я вважав, останнього, вирішив перед обідом трохи поміркувати в садку, коли помітив, що на мене чекає ще одна пацієнтка. Вона встала та сама підійшла до мене, позаяк я завмер від здивування.

Хтозна, чому я так здивувався. Хіба через думку про міс Рассел, ніби вона з криці. Недуги плоті її здолати не могли.

Економка Екройда – висока доглянута жінка, проте грізна на вигляд. У неї суворий погляд і так міцно стиснуті вуста, що коли б я був підлеглою їй покоївкою чи посудомийкою, то втікав би лише від звуку її кроків.

– Доброго ранку, докторе Шеппард, – привіталася міс Рассел. – Я була б дуже вдячна, якби ви глянули на моє коліно.

Я глянув, та, направду, це майже нічого не дало. Міс Рассел так непереконливо описувала непевні болі, що, коли б на її місці опинилася менш порядна жінка, я б запідозрив, що ця історія надумана. На мить я припустив, що міс Рассел навмисно вигадала клопіт з коліном, аби розпитати мене про смерть місіс Феррас, але незабаром зрозумів, що принаймні тут помилявся: вона мимохіть згадала трагедію і край. Попри це, міс Рассел нібито прагнула затриматися і порозмовляти.

– Що ж, докторе, дякую вам за цю пляшечку мазі, – подякувала вона нарешті. – Та не вірю, що вона хоч якось допоможе.

Я й сам не вірив, але запротестував – за велінням обов’язку. Зрештою, мазь не зашкодить, а своє ремесло треба відстоювати.

– Я не вірю всім цим лікам, – правила своє міс Рассел, зневажливо окидаючи поглядом мою колекцію пляшечок. – Медичні препарати завдають багато шкоди. Наприклад, звикання до кокаїну.

– Ну, як на те…

– Це явище дуже поширене у вищих колах суспільства.

Упевнений у кращій поінформованості міс Рассел про вище суспільство, я навіть не спробував сперечатися з нею.

– Просто скажіть мені отаке, докторе, – попросила міс Рассел. – Припустімо, ви справді раб наркотиків. Чи можна якось цьому зарадити?

На таке запитання не відповіси відразу. Я прочитав їй на цю тему коротку лекцію, вислухану нею з великою увагою. Мене ж не полишала підозра, що вона намагається вивідати щось про місіс Феррас.

– От, наприклад, веронал… – продовжував я.

Але, на диво, вероналом вона начебто не зацікавилася. Натомість змінила тему та поцікавилась, чи справді є такі рідкісні отрути, що їх надзвичайно важко виявити.

– О! – мовив я. – Бачу, ви читаєте детективні історії.

– Правда ваша, – зізналася вона.

– Сенс детективної історії, – сказав я, – полягає в тому, щоби вказати рідкісну отруту (можливо, з Південної Америки), про яку ніхто ніколи не чув і яку невідоме плем’я дикунів використовує для отруєння стріл. Смерть від неї миттєва, а західна наука безсила визначити її. Ви таке маєте на увазі?

– Так. Це насправді можливо?

Я скрушно похитав головою.

– Боюся, що ні. Та, звісно, є кураре.

Про кураре я розповів їй чимало, та міс Рассел нібито знову втратила інтерес. Вона лише запитала, чи знайдеться його трохи у моїй шафці з отрутами, а коли я заперечив, то, здалося, зовсім упав у її очах.

Вона сказала, що їй час повертатися, і коли я проводжав її до дверей приймальні, гонг покликав на обід.

Я й не підозрював, що міс Рассел до вподоби детективні історії. Мене дуже розважила вималювана в уяві картинка, як вона виходить зі своєї кімнати виганьбити служницю, що завинила, а потім повертається до спокійного читання «Таємниці сьомої смерті» чи чогось такого.