Читать книгу Убивство Роджера Екройда - Аґата Крісті - Страница 6

За обідом я повідомив Керолайн, що вечерятиму в «Папороті». Сестра не заперечувала. Навпаки.

– Чудово, – сказала вона. – От і дізнаєшся про все. До речі, що там за клопіт з Ральфом?

– З Ральфом? – перепитав я. – Нічого.

– Тоді чому він зупинився у «Трьох вепрах», а не у «Парку папороті»?

У мене й на мить не виникло сумнівів у твердженні Керолайн, що Ральф Пейтон перебуває в місцевому готелі. Достатньо було її слова.

– Екройд говорив мені, що Ральф у Лондоні, – промовив я здивовано, відступивши від свого непорушного правила ніколи не ділитися інформацією.

– О! – здивувалася і Керолайн. Я помітив, як смикався її ніс, доки вона це обдумувала. – Він прибув до «Трьох вепрів» учора ввечері, – зауважила вона. – Він і досі там. Учора ввечері він зустрічався з якоюсь дівчиною.

Мене це зовсім не здивувало: Ральф, мушу додати, більшість вечорів гуляє з дівчатами. Та мене таки вразило, що для розваг він обрав Кінґз-Еббот, а не веселу столицю.

– З однією з офіціанток? – припустив я.

– Ні. Це все, що мені відомо. Він ходив на побачення. Не знаю з ким.

(Керолайн було гірко таке визнати).

– Але здогадуюся, – продовжила моя невтомна сестра.

Я терпляче чекав.

– Зі своєю двоюрідною сестрою.

– З Флорою Екройд? – ошелешено вигукнув я.

Флора Екройд не була родичкою Ральфа Пейтона, та оскільки Ральфа вже давно вважали сином Екройда, їх мали за родичів.

– З Флорою Екройд, – повторила сестра.

– Але чому не піти до «Папороті», якщо бажаєш із нею зустрітися?

– Таємно заручені, – виголосила Керолайн із безмежним задоволенням. – Старий Екройд не хоче про це й чути, тому вони змушені зустрічатися отак.

Я бачив недоліки версії Керолайн, але втримався від зауваг. Невинна репліка про нашого нового сусіда змінила тему розмови.

У будинку по-сусідству, «Модринах», нещодавно оселився чужинець. На превелике невдоволення Керолайн, їй не вдалося вивідати про нього нічого, крім того, що він іноземець. Виявилося, що її агентура – ненадійна. Вочевидь, цей чоловік споживає молоко, овочі, м’ясо та іноді й мерлани, так само, як і будь-хто інший, але ніхто з постачальників його цими продуктами не мав про нього жодної інформації. Навіть його ім’я (здається, містер Порротт) викликало відчуття нереальності. Єдине відоме про нього – це те, що він цікавиться вирощуванням кабачків.

Але, звісно, не такої інформації потребує Керолайн. Вона воліє знати, звідки він, хто за фахом, чи одружений, ким була чи є його дружина, чи має він дітей, яке дівоче прізвище його матері й усяке таке. Гадаю, саме хтось, схожий на Керолайн, вигадав запитання для отримання паспорта.

– Моя люба Керолайн, – почав я, – професія цього чоловіка видається мені безсумнівною. Цирульник-пенсіонер. Глянь на його вуса.

Керолайн не погодилася. Вона заперечила, що якби цей чоловік був перукарем, волосся мав би хвилясте, а не пряме. У всіх перукарів кучеряве волосся.

Я вказав на кількох знайомих зі мною особисто перукарів із прямим волоссям, але Керолайн залишалася непохитною.

– Я взагалі не можу його зрозуміти, – пояснювала вона печально. – Нещодавно я позичала в сусіда певні садові інструменти, та, попри його люб’язність, нічого з нього не витягла. Нарешті я без реверансів запитала його, чи він француз, на що той відповів «ні», тож я якось не наважилася його далі розпитувати.

Це посилило моє зацікавлення нашим таємничим сусідом: чоловік, спроможний стулити рота Керолайн, відіславши її, як царицю Савську, з порожніми руками, мусить бути видатною особистістю.

– Гадаю, – сказала Керолайн, – що він має один з цих нових пилосмоків…

Із блиску її очей я здогадався, що Керолайн має намір позичити пилосмок, аби скористатися нагодою для подальшого розпитування. Я вибрав мить, щоб утекти в сад. Я великий шанувальник садівництва, тож старанно полов коріння кульбаби, коли почув застережливий зойк неподалік, а щось важке просвистіло повз мої вуха і впало до ніг, неприємно чвакнувши. Кабачок.

Я сердито роззирнувся. Над огорожею, ліворуч від мене, вигулькнуло обличчя. Яйцеподібна голова, подекуди вкрита підозріло чорним волоссям, два величезні вуса та пара спостережливих очей. Це був наш таємничий сусід, містер Порротт.

Він одразу ж заходився щиро перепрошувати.

– Тисячу разів даруйте, мсьє. Мені немає виправдання. Упродовж декількох місяців я вирощую кабачки. Сьогодні вранці я зненацька на них розлютився. Послав їх погуляти, – на жаль! – не тільки подумки, а буквально. Схопив найбільший. Жбурнув ним через огорожу. Мсьє, мені так соромно. Благаю вас пробачити мені.

Під таким потоком вибачень мій гнів був змушений розтанути. Зрештою, клятий овоч у мене не поцілив. Але я щиро сподівався, що кидання великих овочів через паркани для нашого нового друга не хобі. З такою звичкою сусід навряд чи зможе здобути нашу прихильність.

Дивний маленький чоловічок ніби прочитав мої думки.

– О, ні! – вигукнув він. – Не хвилюйтеся. Для мене це не звичка. Але лише уявіть собі, мсьє, ото працюєш для досягнення певної мети, гаруєш як віл, аби колись тільки відпочивати та робити те, про що мріяв, а опісля розумієш, що прагнеш повернутися до старих часів, коли ти працював, до колишньої діяльності, яку так радо облишив.

– Так, – погодився я. – Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину – достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.

Мій маленький сусід кивнув.

– Сила звички. Ми працюємо для досягнення певної мети, а досягнувши її, усвідомлюємо, що тужимо за повсякденною працею. А зізнаюся вам, мсьє, моя робота була цікавою. Найцікавішою роботою на світі.

– Так? – підштовхував я його. На мить у мені спалахнув запал Керолайн.

– Вивчення людської природи, мсьє!

– Цікаво, – зронив я люб’язно.

Вочевидь цирульник-пенсіонер. Хто знає таємниці людської душі краще, аніж перукарі?

– А ще я мав друга… друга, який був поруч багато років. Час від часу його недолугість мене лякала, та попри все я дуже його цінував. Уявіть собі, я сумую навіть за його тугодумством. За його наївністю та відкритим поглядом на світ. За приємністю тішити та приголомшувати його моїми надзвичайними талантами. Не можу висловити, як я за усім цим сумую.

– Він помер? – співчутливо запитав я.

– Ні. Живе та процвітає… але на іншому кінці світу. Тепер він у Аргентині.

– У Аргентині, – повторив я заздрісно.

Завжди мріяв поїхати до Південної Америки. Я зітхнув, потім підвів голову й зауважив, що містер Порротт дивиться на мене зі співчуттям. Схоже, цей маленький чоловічок усе осягнув.

– Ви теж туди хочете, чи не так? – поцікавився він.

Зітхнувши, я похитав головою.

– Я міг поїхати, – сказав. – Рік тому. Але був дурним… навіть гірше – жадібним. Пожертвував реальністю заради марева.

– Розумію, – мовив містер Порротт. – Грали на фондовій біржі?

Я скорботно кивнув, хоч у душі потішався. Цей кумедний маленький чоловічок тримався вельми поважно.

– Часом не нафтові родовища Поркюпайн? – кинув він раптом.

Я витріщився на нього.

– Власне, я думав про них, але зрештою зупинився на золотій копальні в Західній Австралії.

Сусід споглядав мене із загадковим виразом на обличчі.

– Це Доля, – виголосив він нарешті.

– Що за Доля? – перепитав я роздратовано.

– Те, що моїм сусідом виявилася людина, яка серйозно розмірковує про нафтові родовища Поркюпайн і золоті копальні Західної Австралії. Скажіть, ви відчуваєте слабкість до каштанового волосся?

Я аж рота роззявив, а той зайшовся сміхом.

– Ні, ні, я не божевільний. Заспокойтеся. Дурнувате запитання я вам поставив, бо бачте, мій друг, про якого я говорив, був молодим, вважав усіх жінок гарними, а більшість із них навіть вродливими. Але ви – чоловік середнього віку, лікар, людина, яка розуміє абсурдність і марноту більшості речей у нашому житті. Що ж, ми сусіди. Будь ласка, прийміть і передайте своїй прекрасній сестрі мій найкращий кабачок.

Він уклонився й урочистим жестом подав мені величезний екземпляр цього овоча, який я належно прийняв, достоту так, як його було запропоновано.

– Отож, – весело підсумував маленький чоловічок, – сьогоднішній ранок не минув намарне. Я зустрів людину, що якось нагадує мені далекого друга. Між іншим, можна вас дещо запитати. Ви, безперечно, знаєте у цьому селі кожного. Що то за юнак із дуже темним волоссям, очима та гарним обличчям? Він ходить із високо піднесеною головою та легкою посмішкою на вустах.

Опис не залишав жодних сумнівів.

– Це певне капітан Ральф Пейтон, – протягнув я.

– Я раніше його не зустрічав?

– Ні, якийсь час він був відсутній. Але він син, насправді прийомний син, містера Екройда з «Парку папороті».

Мій сусід роздратовано зажестикулював.

– Звісно, я мав би здогадатися. Містер Екройд так багато про нього говорив.

– Ви знаєте містера Екройда? – здивувався я.

– Ми з містером Екройдом знайомі ще з Лондона… коли я там працював. Я попросив його не розповідати тут про мою професію.

– Зрозуміло, – мовив я, трохи розважений тим, що сприйняв за відвертий снобізм.

Але маленький чоловічок продовжував розмову, бундючно, самозадоволено посміхаючись:

– Краще зоставатися інкогніто. Я не прагну розголосу. Навіть не намагаюся виправити місцевий варіант мого імені.

– Так, звісно ж, – пробурмотів я, не знаючи, що й сказати.

– Капітан Ральф Пейтон, – розмірковував містер Порротт. – Отож, він заручений із племінницею містера Екройда, чарівною міс Флорою.

– Хто це вам розповів? – здивувався я.

– Містер Екройд. Близько тижня тому. Він дуже із цього задоволений, давно чекав, коли це станеться, чи, принаймні, я так зрозумів. Я навіть гадаю, що йому довелося трохи натиснути на молодого чоловіка. Хоча це ніколи не розумно. Молодий чоловік повинен одружуватися на втіху собі, а не вітчима, від якого на дещо очікує.

Мої версії повністю розсипалися. Я не міг навіть уявити, що Екройд довіряє перукареві свої таємниці й обговорює з ним питання про шлюб племінниці та пасинка. Екройд прихильно ставиться до людей нижчого прошарку, але вирізняється дуже розвиненим почуттям власної гідності. Я почав припускати, що, зрештою, Порротт не може бути перукарем.

Аби приховати збентеження, я сказав перше, що спало на гадку:

– Чому ви звернули увагу на Ральфа Пейтона? Через приємну зовнішність?

– Ні, не тільки тому… хоча, як на англійця, він вельми гарний… Ваші романістки назвали б його грецьким богом. Ні, є в цьому молодому чоловікові дещо мені незрозуміле.

Він виголосив останні слова тоном, що справив на мене разюче враження. Він начебто характеризував юнака у світлі якихось сокровенних знань, мені недосяжних. Під таким враженням я подався додому: саме тієї миті мене покликала сестра.

Я ввійшов. Керолайн ще була в капелюшку. Мабуть, щойно повернулася з села. Вона негайно почала:

– Я зустріла містера Екройда.

– І що? – запитав я.

– Звісно, я зупинила його, хоча він, схоже, дуже квапився і все поривався іти.

Я не сумніваюся, що так і було. Ставлення містера Екройда до Керолайн було таким самим, як і до міс Ґаннетт раніше того дня. Може, навіть більш вираженим: Керолайн важче спекатися.

– Я відразу ж запитала його про Ральфа. Він дуже здивувався. Він не знав, що хлопець тут. Сказав, що я, мабуть, помилилася. Я! Помилилася!

– Таки смішно, – промовив я. – Він мусив би краще тебе знати.

– Тоді він сказав, що Ральф і Флора заручені.

– Я теж це знаю, – перервав її я зі скромною гордістю.

– Хто тобі розповів?

– Наш новий сусід.

Секунду-дві Керолайн вагалася, наче кулька на рулетці, що повільно коливається між двома числами. Але відхилила спокусливий оманливий маневр.

– Я повідомила містера Екройда, що Ральф зупинився у «Трьох вепрах».

– Керолайн, – почав я, – ти ніколи не думала, що можеш завдати великого лиха тією своєю звичкою повторювати все почуте, не замислюючись?

– Нісенітниця! – заперечила сестра. – Людям варто все знати. Я вважаю своїм обов’язком тримати їх у курсі. Містер Екройд був дуже вдячний мені.

– Еге ж, – поквапився погодитись я, оскільки це, вочевидь, було не все.

– Гадаю, він прямував до «Трьох вепрів», але якщо так, Ральфа він там не знайшов.

– Справді?

– Справді. Бо коли я поверталася лісом…

– Поверталася лісом? – перервав її я.

Керолайн зашарілася.

– День був такий погожий! – вигукнула вона. – Я вирішила трохи пройтися. Ліси в осінніх барвах такі гарні цієї пори!

Керолайн байдуже до лісів будь-якої пори року. Зазвичай вона вважає ліси місцем, де намочиш ноги й де на голову можуть звалитися різні неприємні речі. Ні, лише нездоланний інстинкт мангуста міг привести її до нашого місцевого переліска. Це єдине місце поблизу Кінґз-Еббота, де можна поговорити з молодою жінкою, щоб цього не побачило ціле село. Та й «Парк папороті» поруч.

– Ну, гаразд, – погодився я, – продовжуй.

– Як я вже казала, я просто йшла лісом, коли почула голоси.

Керолайн замовкла.

– І що?

– Один належав Ральфу Пейтону (я відразу його впізнала). Інший – дівочий. Звісно, я не мала наміру підслуховувати…

– Ні, звісно, ні, – виголосив я із підкресленим сарказмом, але це, однак, зовсім не вплинуло на Керолайн.

– Я просто не могла не почути. Дівчина щось сказала (я не розчула, що саме), а Ральф відповів. Схоже, він дуже гнівався. «Люба моя, – сказав він. – Ти що, не розумієш, що старий, як пити дати, не залишить мені жодного шилінга? За останні роки я вже дістав його. Утну ще щось – і його терпіння лусне. А нам, люба, потрібні грошики. Я буду невимовно багатий, коли старий вріже дуба. Він скнара, та, як воно буває, купається в грошах. Я не хочу, щоб він змінив заповіт. Довірся мені та не хвилюйся». То були саме ці слова. Я дуже добре запам’ятала. На жаль, я тоді наступила на суху галузку, чи щось таке, тож вони стишили голоси та пішли. Певна річ, я не могла побігти за ними, тому й не роздивилася, що то за дівчина.

– Це, мабуть, найприкріше, – сказав я. – Здогадуюсь, що ти поквапилася до «Трьох вепрів», відчула слабкість, увійшла до таверни випити чарку бренді й змогла глянути, чи на місці обидві офіціантки. Так?

– Це не була офіціантка, – рішуче заперечила Керолайн. – Я майже впевнена, що це Флора Екройд, але…

– Але це безглуздо, – погодився я.

– Та якщо це не Флора, то хто ж?

Моя сестра швидко перебрала дівчат, що жили неподалік, перераховуючи всі можливі «за» і «проти».

Коли вона замовкла, щоб перевести подих, я пробелькотів щось про хворого та вислизнув надвір.

Я зібрався йти до «Трьох вепрів». Імовірно, Ральф Пейтон уже повернувся туди.

Я знав Ральфа дуже добре, мабуть, краще, ніж будь-кого в Кінґз-Ебботі, бо колись знав його матір, тож розумів у ньому багато того, що спантеличувало інших. Певною мірою, він жертва спадковості. Не успадкувавши від матері фатальної схильності до алкоголю, усе таки був безвольним. Як зауважив уранці мій новий друг, Ральф був надзвичайно гарний: високий, шість футів на зріст, із пропорційною статурою, легкою грацією атлета брюнет, як і його мати, з гарним засмаглим обличчям, завжди готовим просяяти усмішкою. Ральф Пейтон належав до народжених зачаровувати без особливих зусиль. Попри те, що ні в чому собі не відмовляв, вирізнявся марнотратністю, не знав нічого святого, він був добрим, тож усі друзі були віддані йому.

Чи міг я якось на нього вплинути? Я гадав, що можу.

У «Трьох вепрах» я дізнався, що капітан Пейтон щойно повернувся. Я піднявся до його номера та ввійшов без попередження.

На мить, пам’ятаючи те, що чув і бачив, я завагався, як він прийме мене, та мої побоювання виявилися марними.

– О, Шеппарде! Радий бачити вас.

Він наблизився, простягаючи руку. Сонячна усмішка осяяла його обличчя.

– Єдина людина, яку я радий бачити в цьому пекельному місці.

Я здивовано звів брови.

– Що тут не так?

Він нервово засміявся.

– Довга історія. Справи у мене не дуже, докторе. Може, вип’єте щось?

– Так, дякую.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, тоді повернувся і сів у крісло.

– Що ж, не зволікатиму, – похмуро сказав він. – Я встряв у неприємності. По суті, не маю і найменшого уявлення, як учинити далі.

– У чому річ? – співчутливо поцікавився я.

– То все мій клятий вітчим.

– Що він зробив?

– Важливо не те, що він уже зробив, а те, що може зробити в майбутньому.

На дзвінок відповіли, і Ральф замовив напої. Коли служник вийшов, Ральф знову, суплячись, згорбився у своєму кріслі.

– Це справді… так серйозно? – запитав я.

Він кивнув.

– Цього разу я взагалі не бачу виходу, – розважливо мовив він.

Незвично серйозні нотки в його голосі переконали мене в його щирості. Що ж мало трапитися, аби Ральф посерйознішав.

– Власне, – продовжував він, – я не бачу перспектив… Дідько його знає, як учинити далі.

– Якщо я можу допомогти… – несміливо почав я.

Але він рішуче похитав головою.

– Ви дуже люб’язні, докторе. Та я не хочу вас вплутувати. Мушу діяти сам.

Він замовк на хвилину, а потім повторив трохи зміненим голосом:

– Так, я мушу діяти сам…