Читать книгу Убивство Роджера Екройда - Аґата Крісті - Страница 7

І

Ледь минуло о пів на восьму, коли я натиснув ґудзик дзвінка на вхідних дверях «Парку папороті». Двері із запопадливою швидкістю відчинив Паркер, мажордом.

Вечір був чудовий, тож я прийшов пішки. Ступив до великого прямокутного холу, і Паркер допоміг мені зняти пальто. Саме тієї миті секретар Екройда, приємний молодий чоловік із прізвищем Реймонд, проходив через хол до кабінету Екройда з купою паперів у руках.

– Добрий вечір, докторе. Завітали на вечерю? Чи із професійним візитом?

Остання заувага стосувалася моєї чорної валізи, поставленої на дубову скриню.

Я пояснив, що будь-якої миті мене можуть викликати на пологи, тому прийшов готовим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і продовжив свій шлях, кинувши через плече:

– Проходьте до вітальні. Ви знаєте куди. Дами зійдуть за хвилину. Мушу віднести ці документи містерові Екройду та повідомлю, що ви вже тут.

Із появою Реймонда Паркер зник, а я залишився в холі самотою. Поправив краватку, зиркнув у велике дзеркало, що висіло там, і наблизився до дверей навпроти, за якими, як мені було відомо, знаходилася вітальня.

Натискаючи дверну клямку, я почув усередині звук, наче зачинили вікно. Додам, що зауважив я це механічно, тож не надав тоді значення.

Я відчинив двері, ввійшов – і ледь не наштовхнувся на міс Рассел, що саме виходила. Ми перепросили одне одного.

Уперше я глянув на економку, оцінюючи, і замислився, якою гарною жінкою вона колись була – і, хай там як, досі є. У її темному волоссі не було сивини, а коли на щоках грав рум’янець, як-от зараз, суворість її зовнішності здавалася не такою очевидною.

Я припустив, що міс Рассел щойно прийшла: вона засапалася, неначе бігла.

– Боюся, що я завітав трішки зарано, – пробурмотів я.

– О, не думаю. Вже минуло о пів на восьму, докторе Шеппард. – Вона на мить замовкла і додала: – Я… не знала, що сьогодні вас чекають на вечерю. Містер Екройд не згадував про це.

У мене склалося невиразне враження, що мій прихід на вечерю їй не сподобався, та мені не вдалося зрозуміти причини.

– Як ваше коліно? – запитав я.

– Як і було, докторе, дякую. Мушу йти. Місіс Екройд зараз зійде. Я… я прийшла сюди поглянути, чи свіжі квіти.

Вона швидко вийшла з кімнати. Я підступив до вікна, дивуючись її наполегливому бажанню виправдати свою присутність у кімнаті. Я помітив те, що мав би знати вже давно, якби звертав увагу, а саме – у кімнаті довгі панорамні вікна-двері з виходом на терасу. Тож почутий мною звук не міг бути звуком вікна, яке зачиняють.

Безцільно, радше щоб відволіктися від болісних думок, ніж з якоїсь іншої причини, я розважав себе, намагаючись вгадати, що могло видати такий звук.

Тріск вугілля в каміні? Ні, шум був зовсім інакшим. Шурхіт шухляди письмового столу? Ні, не це.

Потім мій погляд зупинився на предметі, який, здається, називають срібним столиком. Його скляну кришку можна підняти, хоч через неї видно вміст столу. Я підійшов до столика й став вивчати його вміст. Там було кілька старовинних дрібничок зі срібла, дитячий черевичок, що належав, як стверджують, королю Карлу Першому, трохи китайських нефритових фігурок і чимало африканських дрібничок і сувенірів. Аби краще роздивитися одну з нефритових фігурок, я підняв кришку. Вона вислизнула з моєї руки і зачинилися.

Я відразу впізнав нещодавно почутий звук. Це був звук кришки цього столу, яку обережно та м’яко опустили. Для задоволення своєї цікавості я двічі чи тричі це повторив. Потім знову підняв кришку, щоб уважніше роздивитися вміст.

Я все ще схилявся над відкритим срібним столиком, коли до кімнати ввійшла Флора Екройд.

Хоч багато хто недолюблює Флору Екройд, нею не можна не захоплюватися. Для друзів же вона сама чарівність. Перше, що вражає в ній, – надзвичайна врода. Вона має від природи скандинавське світло-золотаве волосся, сині, як води норвезького фьорду, очі та ніжну, як пелюстки троянд, шкіру. У неї прямі, хлоп’ячі плечі та стрункі стегна. Утомленого лікаря вельми освіжає споглядання такого чудового здоров’я.

Проста й безпосередня англійська дівчина. Можливо, я старомодний, але гадаю, що природна краса – її перевага.

Флора підступила до столика та висловила єретичний сумнів щодо того, що король Карл Перший узагалі носив дитячі черевички.

– Та й у будь-якому разі, – говорила міс Флора, – уся ця метушня щодо речей з причини, що хтось їх одягав чи користувався ними, здається досить безглуздою. Тепер їх ніхто не одягає і ними не користується. Перо, яким Джордж Еліот написала «Млин на Флоссі», або щось таке, – це ж зрештою лише перо. Якщо вам справді так до вподоби Джордж Еліот, чому б не купити й не прочитати дешеве видання «Млина на Флоссі».

– А ви, міс Флоро, мабуть, ніколи не читаєте таких старомодних книжок?

– Помиляєтеся, докторе Шеппард. Мені подобається «Млин на Флоссі».

Приємно таке почути: книжки, які тепер читають молоді жінки та які схвалюють, просто лякають мене.

– Ви не привітали мене, докторе Шеппард, – сказала Флора. – Чи ще не чули?

Вона простягнула ліву руку. На середньому пальці був вишуканий перстень з єдиною перлиною.

– Ви ж знаєте, я виходжу заміж за Ральфа, – пояснила вона. – Дядько дуже задоволений. Тому я зостаюся в сім’ї.

Я схопив її за руки.

– Моя люба, – промовив я. – Сподіваюся, ви будете дуже щасливі.

– Ми заручені вже з місяць, – спокійно продовжувала Флора, – але оголосили про це лише вчора. Дядько збирається полагодити «Кросстоун» та віддати його нам. Ми вдаватимемо фермерів. А насправді взимку полюватимемо, а на сезон поїдемо до міста, плаватимемо на яхті. Я люблю море. І, звісно, виявлятиму особливу зацікавленість церковною роботою та братиму участь у всіх засіданнях матусь.

У цей момент, шурхочучи сукнею, увійшла місіс Екройд, дуже перепрошуючи за спізнення.

Соромно зізнатися, та я ненавиджу місіс Екройд. Вона – самі ланцюжки, зуби та кістки. Дуже неприємна жінка. Маленькі й суворі блідо-блакитні очі, що, які б слова не линули з її вуст, завжди залишаються допитливо холодними.

Я підійшов до неї, покинувши Флору біля вікна. Вона тицьнула мені жменю суглобів та перснів і заходилася безперестану торохтіти.

Чи я чув про заручини Флори? Як вдало все складається. Любі діточки закохалися з першого погляду. Просто ідеальна пара: він – такий смаглявий, вона – така білявка.

– Не можу описати вам, любий мій докторе Шеппард, яке це полегшення для материнського серця.

Місіс Екройд зітхнула, віддаючи данину її материнському серцю, тоді як очима проникливо пасла за мною.

– Я тут подумала. Ви такий давній друг любого Роджера. Нам відомо, як він довіряє вашим судженням. Мені так складно у становищі вдови бідного Сесіла. Але є так багато виснажливого – різні розрахунки, знаєте, і всяке таке. Я щиро вірю, що Роджер планує розпорядитися щодо любої Флори, але, як ви знаєте, він трохи оригінальний, особливо стосовно грошей. Що дуже типово, як мене запевняли, для промислових магнатів. Я подумала, знаєте, чи не поговорили б ви з ним про це? Флора вас дуже любить. Ми вважаємо вас давнім другом, хоча й знайомі лише трохи більше за два роки.

Потік красномовства місіс Екройд пересох, бо двері вітальні знову відчинилися. Це дуже мене втішило. Мені не подобається втручатися у чужі справи, тож не маю найменшого наміру турбувати Екройда з приводу грошових розпоряджень щодо Флори. Ще трохи – і я був би змушений заявити про це місіс Екройд.

– Ви знайомі з майором Блантом, чи не так, докторе?

– Так, авжеж, – підтвердив я.

Багато хто знає Гектора Бланта – принаймні з чуток. Ніхто інший не вполював так багато диких тварин у найнеймовірніших місцях, як майор Блант. Коли ви згадаєте про нього, вам скажуть: «Блант… часом не той мисливець за великою дичиною?».

Його дружба з Екройдом завжди мене трохи дивувала: ці двоє чоловіків були разюче різними. Гектор Блант років на п’ять молодший за Екройда. Вони стали друзями ще замолоду, і, хоча їхні шляхи розійшлися, дружба залишалася непохитною. Що два роки Блант проводить два тижні в «Папороті», і постійним нагадуванням про цю дружбу слугує величезна голова звіра з неймовірно розгалуженими рогами, що дивиться на вас каламутними очима та притягує ваш погляд, щойно ступите через вхідні двері.

Блант увійшов до кімнати притаманними йому повільними та м’якими кроками. Це був чоловік середнього зросту, міцний і кряжистий. Його червонувато-коричневе обличчя мало на диво невиразний вигляд. Сірі очі справляли враження завжди спрямованих у далину. Він був небалакучим, і коли й озивався, то говорив уривчасто, наче слова з його вуст витискали.

– Як ви, Шеппарде? – запитав він звично уривчасто, а потім зупинився просто перед каміном і задивився на щось над нашими головами так, ніби вгледів дещо цікаве десь у Тімбукту.

– Майоре Блант, – звернулася Флора, – чи не розповіли б ви мені про ці африканські штучки. Гадаю, ви знаєте, для чого вони.

Я чув, що Гектора Бланта називали жінконенависником, але зауважив, що до Флори він підійшов досить поквапливо, й вони обоє схилилися над срібним столиком.

Я боявся, що місіс Екройд знову заведе розмову про грошові домовленості, тому швидко кинув кілька реплік про новий сорт пахучого горошку. Я прочитав про новий сорт у «Дейлі Мейл». Місіс Екройд не має й уявлення про рослинництво, однак належить до тих жінок, які полюбляють справляти враження добре обізнаних у повсякденних питаннях, і також читає «Дейлі Мейл». Ми мали можливість підтримувати дуже культурну бесіду, поки до нас не приєдналися Екройд і його секретар. Одразу потому Паркер оголосив, що вечеря готова.

Моє місце за столом було між місіс Екройд і Флорою. Блант сидів по іншу руку місіс Екройд, а Джеффрі Реймонд поруч з ним.

Вечеря була невеселою. Екройд заглибився у роздуми. Вигляд мав пригнічений і майже нічого не їв. Місіс Екройд, Реймонд і я підтримували розмову. На Флору, здавалося, вплинула дядькова депресія, а Блант поринув у звичну мовчазність.

ІІ

Одразу після обіду Екройд узяв мене під руку й повів до свого кабінету.

– Нам принесуть каву і більше не займатимуть, – пояснив він. – Я звелів Реймонду подбати про те, щоб нам не заважали.

Я мовчки й непомітно вивчав його. Екройд, вочевидь, був чимось схвильований. Хвилину чи дві він походжав туди-сюди кімнатою, а потім, коли з’явився Паркер із кавою на таці, опустився у м’яке крісло перед каміном.

Кабінет був затишним. Одну з його стін займали книжкові полиці. Великі крісла були оббиті синьою шкірою. Біля вікна стояв великий письмовий стіл – увесь в акуратно підписаних і підшитих паперах. На круглому столику лежали журнали та спортивні газети.

– Останнім часом той клятий біль після їжі знову повертається, – спокійно зауважив Екройд, наливаючи собі каву. – Мусите знову дати мені тих ваших пігулок.

Я здогадався, що він прагне створити видимість медичної теми нашої бесіди, тож підіграв йому.

– Я так і думав. Тому й захопив їх із собою.

– Чудово. То давайте сюди.

– Вони в моїй валізі. Піду й принесу їх.

Екройд зупинив мене.

– Не переймайтеся. Паркер принесе. Паркере, будь ласка, принесіть докторову валізу!

– Слухаю, сер.

Паркер вийшов. Щойно я хотів озватися, як Екройд застережно підняв руку.

– Ще ні. Почекайте. Хіба ви не бачите? Я такий знервований, що ледве можу стримуватись.

Я чудово це бачив. І мене це дуже турбувало – виникали різні передчуття. Майже відразу Екройд заговорив знову.

– Будь ласка, перевірте, чи зачинено вікно? – попросив він мене.

Трохи здивований, я підвівся і підійшов до вікна. Не панорамного, а звичайного вікна з підйомною рамою. Попри опущені важкі оксамитові штори блакитного кольору, згори вікно було прочинене.

Доки я морочився біля вікна, до кімнати повернувся Паркер з моєю валізою.

– Усе гаразд, – повідомив я.

– Ви замкнули вікно на засувку?

– Так, так. Екройде, що з вами?

Паркер саме зачинив за собою двері, інакше я б не поставив це запитання. Допоки відповісти, Екройд зволікав із хвилину.

– Я в пеклі, – повільно промовив він. – Ні, не зважайте на ті кляті пігулки. Я сказав це для Паркера. Слуги такі цікаві. Підійдіть і присядьте. Двері також замкнено, так?

– Так. Ніхто нас не підслухає, не хвилюйтеся.

– Шеппарде, ніхто не знає, чого я зазнав за останню добу. Якщо чийсь дім і розпадався на очах його власника, то це мій. А отой Ральфовий вибрик – це остання крапля. Та зараз не про це. Про інше… інше… Я не знаю, що із цим робити. А маю швидко щось вирішити.

– Що вас мучить?

Екройд німував хвилини дві (я відчував у ньому дивне небажання продовжувати), а коли озвався, його запитання прогриміло наче грім серед ясного неба. На таке я не очікував.

– Шеппарде, ви навідували Ешлі Ферраса під час його останньої хвороби, так?

– Так.

Схоже, формулювання наступного запитання йому далося ще важче.

– Ви колись підозрювали… Ви ніколи не замислювалися, що… що його могли отруїти?

Я мовчав зо дві хвилини. Тоді вирішив, що відповісти. Зрештою, Роджер Екройд не був Керолайн.

– Відкрию вам правду, – мовив я. – На той час у мене підозр не виникло, але потім балачки моєї сестри все ж наштовхнули мене на таку думку. Відтоді я не можу її позбутися. Але, зауважте, я не маю жодних підстав для підозр.

– Його таки отруїли, – сказав Екройд.

Він говорив сумно й важко.

– Хто? – запитав я раптом.

– Дружина.

– Звідки це вам відомо?

– Вона сама зізналася.

– Коли?

– Учора! Боже мій, учора! А нібито десять років тому!

Якусь мить я зачекав, і він продовжив:

– Розумієте, Шеппарде, я розповідаю вам це конфіденційно. Усе повинно залишитися між нами. Мені потрібна ваша порада. Я не можу нести весь тягар сам. Як я вже казав, я не знаю, що робити.

– Опишіть, як це сталося, – попросив я. – Я все ще нічого не розумію. Як місіс Феррас зізналася вам?

– Усе було так. Три місяці тому я запропонував місіс Феррас вийти за мене заміж. Вона мені відмовила. Я попросив знову, і цього разу вона погодилася, але не дозволила мені оголосити про заручини, поки не мине рік жалоби. Учора я навідав її і нагадав, що від часу смерті її чоловіка минув рік і три тижні, тому заперечень щодо публічного оголошення про заручини більше бути не може. Я зауважив, що впродовж останніх кількох днів вона дивно поводиться. І раптом, зовсім несподівано, вона зламалася. Вона… вона розповіла мені все. Як ненавиділа свого жорстокого чоловіка, як зростало її кохання до мене, і до якого… жахливого засобу вона вдалася. Отрута! Боже мій! Це було холоднокровне вбивство.

Я помітив огиду та жах на Екройдовому обличчі. Місіс Феррас, мабуть, теж це побачила. Екройд не належав до тих пристрасних закоханих, які здатні все пробачити заради кохання. У принципі, він добропорядний громадянин. Усе розважливе, моральне, законослухняне в ньому повністю відвернулося від неї тієї миті одкровення.

– Так, – продовжував він тихо й монотонно. – Вона зізналася у всьому. Та, схоже, є одна людина – людина, яка шантажувала її на величезні суми. І цей тиск помалу зводив її з розуму.

– Що то за чоловік?

Раптом перед моїми очами постали Ральф Пейтон і місіс Феррас. Їхні голови так близько. На мить я відчув поштовх тривоги. Невже це… Ні, це абсолютно неможливо! Я згадав, як Ральф вітався зі мною цього полудня. Безглуздя!

– Вона не назвала мені імені, – повільно мовив Екройд. – Власне, вона й не говорила, що то чоловік. Але звісно…

– Звісно, – погодився я. – Мабуть, то чоловік. А ви нікого не підозрюєте?

У відповідь Екройд застогнав, затуливши обличчя долонями.

– Це неможливо, – витиснув він. – Від самої думки про це я божеволію. Ні, навіть не розповім вам, яка страшна підозра промайнула в моїй голові. Одначе скажу таке. Вона сказала дещо, що наштовхнуло мене на здогад, що ця особа може бути серед моїх домашніх… але це неможливо. Я, мабуть, неправильно її зрозумів.

– Що ви їй сказали? – запитав я.

– Що я міг сказати? Звісно, вона бачила, яким жахливим шоком це стало для мене. І ще одне: як я мусив учинити щодо цієї справи? Вона ж зробила мене співучасником постфактум. Гадаю, вона зрозуміла це швидше, ніж я. Самі розумієте, я був ошелешений. Вона попросила в мене двадцять чотири години… Змусила пообіцяти нічого не робити до закінчення цього терміну. Вона вперто відмовлялася назвати ім’я мерзотника, що шантажував її. Припускаю, жінка боялася, що я піду просто до нього та поб’ю його, а тоді – вона була переконана – відступати буде нікуди. Вона сказала, що я отримаю від неї звістку ще до того, як мине доба. Боже мій! Присягаюся вам, Шеппарде, мені навіть на думку не спало, що вона мала намір вчинити. Самогубство! І я підштовхнув її до цього.

– Ні, ні, – заперечив я. – Не перебільшуйте. Провина за її смерть не на вашому сумлінні.

– Питання в тому, як мені вчинити зараз? Бідна жінка мертва. Чи варто ворушити минуле?

– Цілком погоджуюся з вами, – не став заперечувати я.

– Є ще дещо. Як мені дістати того мерзотника, який звів її в могилу. Це ж наче він сам її вбив? Він знав про перший злочин і скористався з нього, як гидкий стерв’ятник. Вона сплатила свою ціну. А що ж він? Уникне покарання?

– Я розумію, – протягнув я. – Хочете впіймати його? Та, знаєте, це означає розголос.

– Так, я обмірковував це. Я обміркував усі «за» та «проти».

– Я згоден з вами щодо необхідності покарати злочинця, але зважте, чого вам це коштуватиме.

Екройд підвівся і почав міряти кімнату кроками. Потім знову розслаблено опустився у крісло.

– Слухайте, Шеппарде, залишмо все як є. Якщо від неї не буде жодної звістки, не тривожмо минуле.

– Що ви маєте на увазі під «якщо від неї не буде жодної звістки»? – запитав я.

– Я переконаний, що десь якось вона залишила мені повідомлення… перед смертю. Не можу цього довести, але це так.

Я похитав головою.

– Вона ж не залишала жодного листа, навіть записки? – перепитав я.

– Шеппарде, я впевнений, що вона залишила. Ба більше, відчуваю, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе відкрилося, аби помститися чоловіку, який довів її до таких крайнощів. Я вірю, що, якби тоді мав можливість побачити її, вона назвала б ім’я і попросила покарати його, чого б мені це не вартувало.

Він подивився на мене.

– Ви не вірите у передчуття?

– О так, вірю, у певному сенсі. Якщо, як ви кажете, від неї буде звістка…

Я затих. Двері тихо відчинилися, і з’явився Паркер із тацею та кількома листами на ній.

– Вечірня пошта, сер, – повідомив він, передаючи тацю Екройду.

Потім зібрав кавові чашки та вийшов.

Я відволікся на мить, а тоді знову глянув на Екройда. Він застиг кам’яним бовдуром, втупившись у довгастий синій конверт. Інші листи впали на долівку.

– Її почерк, – прошепотів він. – Мабуть, учора ввечері вона виходила та відправила його перед… перед тим, як…

Він розірвав конверт і витягнув кілька цупких аркушів. Потім метнувся поглядом на мене.

– Ви впевнені, що зачинили вікно? – запитав він.

– Цілком, – здивовано відповів я. – А що?

– У мене цього вечора якесь дивне відчуття. Неначе за мною шпигують. Що це?..

Він рвучко обернувся. Я теж. Нам обом здалося, що ми почули клацання дверного замка. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Там нікого не було.

– Нерви, – пробурмотів Екройд.

Він розгорнув аркуші та почав тихо читати вголос:

Дорогий мій, любий мій Роджере… Життя за інше життя. Я побачила це… Побачила це сьогодні на вашому обличчі. Тому я вибираю єдиний вільний для мене шлях. Залишаю на вас покарання тієї людини, яка за минулий рік перетворила моє життя на земне пекло. Я не хотіла назвати вам його імені сьогодні пополудні, але обіцяю написати його тепер. У мене немає ні дітей, ні близьких родичів, яких варто пошкодувати, тому не бійтеся розголосу. За можливості, Роджере, мій найдорожчий Роджере, пробачте мені те зло, яке я могла вам заподіяти, бо, коли прийшов час, я однаково не змогла цього зробити…

Екройд зупинився, аби перегорнути аркуш.

– Шеппарде, даруйте, але я мушу прочитати це на самоті, – мовив він непевно. – Це призначено для моїх очей, і лише для них.

Він заховав лист у конверт і поклав його на стіл.

– Пізніше, коли я буду сам.

– Ні, – вигукнув я, не стримавшись, – прочитайте зараз.

Екройд подивився на мене трохи здивовано.

– Будь ласка, вибачте, – побуряковів я. – Я не мав на увазі читати це вголос. Просто прочитайте, доки я ще тут.

Екройд похитав головою.

– Ні, я краще зачекаю.

Із якоїсь незрозумілої для себе причини я не відступався:

– Принаймні прочитайте ім’я того чоловіка!

Проте Екройд упертий, як осел: що більше наполягаєш на чомусь, то більше він опирається. Усі мої аргументи виявилися марними.

Лист принесли за двадцять хвилин до дев’ятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до дев’ятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити. Нічого не згадав. Похитавши головою, вийшов і зачинив за собою двері.

Я здригнувся, бо побачив перед собою Паркера. Він мав збентежений вигляд, тож я вирішив, що той, мабуть, підслуховував.

Яке гладке, м’яке та масне обличчя в цього чоловіка. І його погляд однозначно підозрілий.

– Містер Екройд звелів не турбувати його, – повідомив я холодно. – Він просив мене переказати вам.

– Звісно, сер. Мені… Мені вчувся дзвінок.

На таку очевидну брехню я не вважав за потрібне відповісти. Провівши мене у хол, Паркер допоміг мені вдягнути пальто, і я ступив у ніч. Місяць був за хмарами, і все здавалося дуже темним і тихим.

Годинник на сільській церкві вдарив дев’яту, коли я проходив через паркові ворота. Повернувши ліворуч, до села, я майже наштовхнувся на чоловіка, який рухався у протилежний бік.

– Це дорога до «Парку папороті», містере? – хрипко запитав незнайомець.

Я глянув на нього. Через натягнутий на самі очі капелюх і піднятий комір пальто я не міг роздивитися його обличчя, але схоже, то був юнак. Із грубим і простакуватим голосом.

– Оце ворота парку, – кивнув я.

– Дякую, містере. – Він замовк, а потім додав зовсім зайве: – Бачите, я нетутешній.

Він попрямував собі далі. І коли я озирнувся за ним, юнак уже минав ворота.

Дивно, його голос нагадав мені інший, знайомий голос, але чий, згадати не вдалося.

За десять хвилин я вже був удома. Керолайн мучила цікавість, чому я повернувся так рано, тож для її задоволення я трохи дофантазував, як провів вечір. Утім, не міг позбутися моторошного відчуття, що вона бачить мене наскрізь.

О десятій я підвівся, позіхнув і запропонував піти спати. Керолайн погодилася. Був вечір п’ятниці, а щоп’ятниці я заводжу годинники. Отож, як завжди, я взявся до цієї справи, а Керолайн подалася переконатися, чи добре прислуга замкнула кухню.

Було чверть по десятій, коли ми піднімалися сходами. Я щойно ступив на останню сходинку, як у вітальні озвався телефон.

– Місіс Бейтс, – одразу ж сказала Керолайн.

– Боюся, що так, – спохмурнів я.

Я збіг сходами та підняв слухавку.

– Що? – зойкнув я. – Що? Звісно, я негайно вирушаю.

Я побіг нагору, схопив мою валізу та кинув туди пару зайвих пов’язок.

– Телефонував Паркер, – гукнув я Керолайн, – з «Папороті». Там щойно виявили, що Роджера Екройда вбито.