Читать книгу Вітіко - Адальберт Штіфтер - Страница 3

У верхній течії Дунаю стоїть місто Пассау. Річка тільки-но вийшла зі Швабії та Баварії, і до цього міста доходить один із південних виступів баварсько-богемського лісу. Цей виступ – гостра і прямовисна скеля. Єпископи Пассау збудували на ній укріплений замок Оберхаус, щоб при нагоді мати змогу оборонятися від своїх підданих. На схід від Оберхаусу височіє ще один кам’янистий горб, на якому стоїть будиночок, що колись належав черницям, тож його називають Черничим маєтком. Між цими двома горами пролягає ущелина, по якій тече річка, що, як дивитися згори, чорна, мов чорнило. Це Ільц, він тече з богемсько-баварського лісу, що всюди посилає до Дунаю бурі та чорні річки, і тут поєднується з Дунаєм, на чималій відстані оздоблюючи його північний берег темною каймою. Оберхаус і Черничий маєток поглядають згори на місто Пассау, що лежить на південь по той бік Дунаю на широкій височині. Далі за містом є ще одна річка, що тече з далекого південного високогір’я. Це Інн, він теж тут впадає в Дунай і також формує вздовж його південного берега кайму, але вже світло-зелену. Покріплений цими двома допливами, Дунай тече потім далі на південний схід і має на своїх берегах, здебільшого на північному, високі, вкриті лісом гори: виступи богемського лісу, які спускаються аж до води. На північ від щойно описаної місцевості земля піднімається, наче окремими сходинками, вгору назустріч лісові, що дістав назву богемсько-баварського. Той край рясніє гірськими схилами, довгими хребтами, численними глибокими улоговинами та круглястими долинами, і хоча тепер його здебільшого вкривають луки, поля й людські оселі, він належить усе-таки до того величезного лісу, який, напевне, багато років тому ріс на кожному клаптику землі. Але що вище вгору, то щедріше прикрашають той край дерева та ліси, то рясніше його омивають чисті струмки з гранітними бережками, то частіше його овіває чисте й прохолодне повітря, аж поки на горах Арбер, Лузни, Унчин, Плехи і Драйзесель (горі Трьох Сідал) ліс здіймається найвище і стає найгустішим, а в багатьох місцях просто-таки непрохідним. Цей ще й досі великий ліс у низинах переважно буковий, вище починається царство ялиць і всієї родини хвойних, і, нарешті, на гірських гребенях часто росте гірська сосна і трапляється криволісся, але не через велику висоту, а внаслідок холодних вітрів, які панують там залюбки й вільно. З гострих залісених гірських гребенів можна побачити долину Влтави, що зміїться, інколи поміж болотистих земель, вільних від лісу, і тече в далекі краї. Ліс постає перед річкою густими широкими хвилями, нерідко бере її у свій затінок, а потім знову дає їй змогу текти далі серед лук і пасовиськ. Отакими численними хвилями ліс тягнеться на північний схід у глиб Богемії, аж поки через багато годин, які довелося б іти пішки, своєю останньою хвилею, яка має назву Бланско, виходить на рівнину, де стоїть місто Будейовіце. Якщо в улоговинах і округлих долинах ліс ще дає притулок численним лукам, ланам і селам, то посередині неприборкані лісові хащі тягнуться від гори Плехи на схід через гори Смрчина (Хохфіхт), Красні Планини і Градки, і в ньому немає ані галявин, ані людських осель. Річка Влтава теж тече на схід, і то тільки по Богемському краю. Її течія в долині великого лісу дуже повільна. Нижче від Єзуїтського лісу вона натрапляє на гору Луч, що стоять на лівому березі. Далі Влтава зустрічається зі скелею Чортового муру, і її течія коло нього бурхлива й несамовита. Нижче річка знову обминає гарні лісисті пагорби і ще якийсь час тече на схід. Потім змінює напрям, повертає на північ і покидає Лісовий край. Її течія там жвавіша і швидша, ніж у болотистих лісових долинах на високогір’ї. Річка натрапляє ще на кілька твердих скель і лісистих пагорбів, які, звиваючись, змушена обминати, а також на кілька видовжених схилів, уздовж яких змушена текти прямо, аж поки гори стають дедалі нижчі й вона легко обминає їх, а потім, подолавши багато миль, виходить, як і Бланско, на рівнину, де стоїть Будейовіце. Найважливіші населені пункти, які Влтава й нині проминає вздовж своєї течії, – села Горні Плана і Фримбурк, абатство Вишші Брод і містечка Рожмберк і Крумлов.

За доби, коли в Німеччині владарював Конрад III, перший із роду Гогенштауфенів, у Баварії правив Генріх Гордий, маркграфом австрійським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолі в Богемії сидів Собеслав I, – ідеться про 1138 рік, – ущелиною між горою, де стоїть Оберхаус, і горою Черничого маєтку (тоді на тих горах буяла дика рослинність) від Дунаю до північних пагорбів верхи на сивому коні, чия масть видавалася майже такою, як свіжо розламаний шматок заліза, їхав один чоловік, власне, ще юнак. Ріденька порість, радше жовта, ніж каштанова, прикрашала його верхню губу і обрамляла підборіддя. Щоки були майже малинові, очі сині. Про волосся на голові годі було щось сказати, бо його цілковито прикривав шкіряний шолом, що був немов чашею з дуже міцного і грубого матеріалу, тож навіть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, і шолом так сидів на голові, що ховав усередині все волосся, а від вух на спину тягнулась запона, тож навіть удар по шиї, здається, не завдав би вершникові шкоди. Але це подовження шолома не вільно звисало на плечі, а лежало грубим шаром і ховалося під куртку, що, пошита з такої самої шкіри, тісно облягала весь тулуб. Під пахвами були прорізи, щоб можна було підняти руку високо вгору і глянути в разі потреби на спідній полотняний одяг. Певне, з такої самої шкіри були й штани верхівця. Вся та шкіра попервах була тьмяно-жовта, і, хоча годі було недобачити, що її дуже ретельно доглядали та чистили, слід усе-таки визнати, що вона була не нова й на ній видніли сліди від негоди й зітертих плям. На поясі у вершника висів меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена і пристебнута до сідла, тож важко було здогадатися, що то за річ і навіщо вона. Тільки колір здавався сірим. Вершник не мав пір’їн на голові і ніде ніяких знаків на собі. Руки були без рукавичок, права звисала, а ліва тримала вузду. Кінь мав більші копита й міцніші ноги, ніж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав ані праворуч, ані ліворуч і не озирався на місто. Була рання година дня наприкінці літа, що вже наближалося до осені. День був безхмарний, і сонце припікало. Кінь ішов уздовж ущелини повільною ступою. Вийшовши з неї, пішов швидше, але й далі ступою. Піднімався довгим схилом на гору, потім ступав по пласкій вершині, далі з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у ліс, із лісу, аж поки настав уже майже полудень. Тієї пори вершник доїхав до кількох рубаних хат, що мали назву Гауценберґ. Хати безладно розкинулись на горбистій місцевості. Там уже було холодніше, ніж на Дунаї, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здіймалася вгору одинцем тільки дика черешня, а її не раз зламане гілля свідчило, що взимку повз неї промчало багато несамовитих бур. Натомість навколо черешні дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат і поєднували зелень свого листя і вже народжувану червінь ягід із сірою барвою покрівель. Заїзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам він мав плаский дах із великих гранітних плит із широкою стріхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбовані в червоний колір і прикрашені різьбленням. У стіні, що виходила на вулицю, були двері з червоними одвірками. Вони вели до шинку. Неподалік від дверей були ворота, що вели на подвір’я. На вулиці стояло чимало кам’яних столів. Далі вглиб стояли вкопані в землю конов’язі. Ще далі від тих стовпів стояло кілька відкритих стаєнь, щоб коні мали дах над головою. Позаду стаєнь виднів ліс.

Вершник, доїхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заїзду, там став і спішився. Підвів коня до конов’язі, дістав вудила з пащі, дістав недоуздок із сідельної сумки і прив’язав ним коня до конов’язі. Потім дужою чоловічою рукою взяв із сідла вовняну ганчірку і протер обидва боки та інші частини коня. Впоравшись і струсивши ганчірку, ще провів голою долонею по животу й по спині тварини, що дивилася на нього. Потім накрив коня плащем. Коли він розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий і невигадливий шматок грубої вовняної тканини сірої барви. Коню він не дав ні паші, ні води, а покинув його й пішов до одного з кам’яних столів, за яким нікого не було, й сів.

На лаві перед заїздом сидів чоловік, вбраний від шиї до підошов в однакову грубу буру тканину, яка тісно облягала його струнку постать. На плечах він мав дуже коротку сіру свиту, пошиту зі ще грубшого полотна, ніж решта одягу. На ногах були важкі черевики. Більше він не мав на своєму тілі нічого. Голова була непокрита, а на ній буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, ніби кожне окреме пасмо скрутилося в кільце. Навколо підборіддя, на верхній губі й на обох половинках обличчя видніло таке саме коротеньке волосся, але, здається, ще кучерявіше. З тієї чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловік обв’язував міцним залізним дротом, сплітаючи його руками, наче ґрати, тріснутий череп’яний горщик. Вершник сів обличчям до того чоловіка.

Збоку від вершника, десь за десять кроків від нього, за дерев’яним столом сиділи ще двоє чоловіків. Вони мали на собі дуже брудні шкіряні жилети. А широка стільниця не давала змоги побачити, в чому вони вбрані нижче. Їхні шкіряні шапки лежали на столі. Один мав темно-руде волосся і руду бороду, другий був чорнявий, але в тій чорноті проступало вже багато сивини. Рудобородий мав років тридцять, сивобородий – років п’ятдесят. Обличчя в обох були дуже засмаглі. Перед чоловіками на столі стояв великий череп’яний кухоль із синіми намальованими квітами. До лави коло столу був прихилений арбалет, а на лаві лежала палиця з залізним вістрям, яку можна було б назвати і списом. На вулиці вже не було інших гостей, крім мандрівного крамаря за найдальшим і найменшим столом, що поставив свого возика з товарами, певне, з череп’яним посудом, коло себе.

А чи був хто в самому шинку, годі було побачити.

Тільки кури господаря походжали на сонечку і вряди-годи дзьобали зеренце з розсипаного конячого фуражу.

Коли вершник сів за стіл, з дверей із червоними одвірками до нього вийшов господар у куртці з оленячої шкіри, темних штанах і плескатій шапці. Підійшов до столу, де сидів юний вершник, і запитав:

– Чи потрібне вам щось, що може дати наш дім?

– Гаразд, якщо ви до моїх послуг, – відповів вершник, – то дуже небагато. Подайте мені шматок м’яса, хліб і трохи пива. А коли я поїм, пришліть слугу, щоб я сказав йому, що потрібне для мого коня.

– Я й сам догляну вашого коня, – запропонував господар.

– Для мене було б краще, якби ви вчинили саме так, як я просив, – заперечив вершник.

– Добре й так, – кивнув господар і пішов.

З заїзду одразу вийшла червонощока дівчина з двома русявими косами, що звисали з потилиці на червоний нагрудник і чорну вовняну спідницю. Дівчина постелила чисту скатертину на нерівну стільницю й поклала зверху мисочку, ніж і виделку. Потім принесла в сірому кухлі теж із намальованими синіми квітами пиво і нарешті шматок смаженої телятини і буханець хліба. Вершник розрізав м’ясо і хліб, з’їв їх і запив пивом. Коли він допив, прийшов господар і хотів знову наповнити кухоль, але вершник поклав руку на вінця й проказав:

– Досить, я вже вгамував свою спрагу. Пришліть тепер слугу, щоб мій кінь був доглянутий.

За сусіднім столом рудобородий простяг господареві кухоль із синіми квітами, щоб той знову наповнив його. Господар пішов із кухлем у дім.

Коли до столу вершника підійшов слуга й запитав про його бажання, вершник відповів:

– Накажи служниці, щоб вона водою, соломою і піском почистила трохи конячий жолоб.

Слуга дивився на вершника так, ніби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:

– Я повинен тримати свого коня в чистоті, і тому помийте мені жолоб.

Слуга послав служницю, що принесла воду в коновці, потім солому та пісок і помила один із дерев’яних жолобів, які стояли перед заїздом замість ясел. Вершник підвівся з-за столу, придивлявся до її роботи і підказував їй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потім вершник сам узяв у руки плаский і видовжений заокруглений кошик, у якому слуга приніс вівса, струснув зерно і насипав частину, вимірявши долонями, коневі в жолоб. Коли кінь скуштував і став їсти, вершник знову пішов до столу, сів і дивився просто себе.

Коли минув певний час, вершник знову підвівся й пішов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна і цього разу дав ще й сіна, яке приніс слуга. Потім стояв коло коня.

До вершника пішов один із двох чоловіків, які сиділи недалеко від нього. То був старший, уже з сивиною. Підступивши досить близько, заговорив до молодика:

– Оце гарний кінь, дужий і, певне, і мчить дуже прудко.

– Кінь добрий, і мені його прудкості вистачає, – відказав молодий вершник.

А старший чоловік за мить озвався знову:

– Ви тут не гнівайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вчені. Сюди дуже рідко навідуються пристойні вершники, бо це аж ніяк не шлях для війська, тут немає сіл та містечок, які б торгували між собою всякою всячиною, а тутешні пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далі йдуть самі ліси, де й люди не живуть. Але ви, звісно, приїхали не туди й не поїдете туди.

– Я задоволений харчем, який мені подали в цьому домі, – відповів вершник, – і овес добрий для мого коня, і сіно.

– Авжеж, – погодився чоловік, – але тут не вміють поштиво ставитись до шляхетних людей.

– Я не шляхетний, – мовив вершник.

– Тепер у цій війні багато може статися, – не вгавав чоловік. – Можуть їздити посланці та воїни і обирати шляхи й стежки, про які ніхто ніколи й не думав.

– Мені тільки селяни траплялися по дорозі, – заперечив вершник.

– Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, – виснував чоловік.

– Коло цього заїзду сходиться багато доріг, – стенув плечима вершник.

– Це правда, – погодився чоловік. – Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, – нехай Господь навіки благословить імператора, – цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний володар із дому Штауфенів. Ще є святий володар, архієпископ Трірський, крім того, австрійський маркграф Леопольд, молодий володар. Він єдиноутробний брат нового короля і буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемії вже старший літами і має досвід.

– Я ще не бачив жодного з цих володарів, – відповів вершник.

– Авжеж, ви ще молоді, – казав чоловік, – і ще знайдете своє щастя у світі. Вам дістануться ласки та почесті. А я вже старий і тому не можу нічого, крім молитися за високі голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справді мали багато щастя і не втратили його.

– Що ж, ви мені бажаєте добра, тому і я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрібна вам, – мовив вершник.

– Добра, тільки щирого добра, – підтвердив чоловік і повернувся до свого товариша за столом.

Та тільки-но той чоловік пішов від вершника, перед ним з’явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль і прикипів своїми чорними очима до коня. Мабуть, уже скріпив свій глечик.

Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобі, глянув на кучерявого й мовив:

– Ти теж милуєшся моїм конем?

Кучерявий підійшов ближче й відповів:

– Милуюся, відколи ви приїхали сюди. А той чоловік теж був у захваті від нього? Певне, що так.

– Ти вмієш їздити верхи? – запитав його молодик.

– Так, умію, – відповів кучерявий, – і не потребую ані стремен, ані острог, ані сідла. Я їжджу верхи босоніж, керую коліньми, п’ятками й кулаками.

– Мабуть, гарна їзда, – протягнув молодик.

– Авжеж добра, і коні не скидають мене, навіть коли хвицаються, кусаються, стають дибки і підскакують.

– А ти маєш коня? – запитав вершник.

– Сам я не маю коня і ніколи не мав його, але їжджу на конях інших людей.

– І ті люди дозволяють тобі їздити на своїх конях? – запитав молодик.

– Так, щоб привести їх із пасовиська й повести купатися, – відповів кучерявий. – А є ще коні на громадському вигоні, вони там викачуються або пасуться.

– І добрі ті коні? – запитав вершник.

– Так, добрі, – відповів кучерявий, – але є різниця, одні дужчі, інші слабші, але такого гарного і гладенького, як у вас, немає. Я б хотів коли-небудь посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.

– Для цього треба мати вправність, – сказав вершник.

– Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.

– Атож, сидіти легко, – кивнув головою вершник, – але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.

– Та я швидко навчився б, – запевнив кучерявий. – А передусім дбав би про свого коня так, як ви.

– Це добре, – похвалив вершник.

– Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? – запитав кучерявий.

– Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, – пояснив вершник, – бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.

– Тоді чому ви одразу поставили свого коня? – запитав кучерявий.

– Бо я аж ніяк не їхав швидко, – відповів вершник.

– Їхали нешвидко? – перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.

– Коли швидкість не потрібна, – пояснив вершник, – я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.

– Дуже добре, – кивнув головою кучерявий. – Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.

– Отак було б чудово, – похвалив вершник.

– Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.

– Можливо, – стенув плечима вершник.

– Та я ніколи не матиму коня, – скрушно похитав головою кучерявий.

– Це ж чому? – запитав вершник.

– Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.

– Ага, – кивнув головою вершник.

– Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

– Так, але ж ти ніколи не матимеш його, – сказав вершник.

– А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?

– То була б здобич, – пояснив вершник.

– А він би належав мені? – знову запитав кучерявий.

– Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, – відповів вершник.

– Тож я так і вчиню, – запевнив кучерявий.

– Авжеж, мій друже! – всміхнувся вершник.

Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:

– Що я винен вам?

– За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, – відповів господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під’їхав до господаря й проказав:

– Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.

– Дякую вам, – відповів господар, – і бажаю вам того самого, щасливої дороги!

Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.

Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.

Потім став спускатися лісом униз. Їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.

– Ви тут, – мовив чоловік, – а ми вже й не сподівалися вас!

– Вітаю тебе, Матіасе! – відповів вершник. – Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.

– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.

– Марґарито, запали мені скіпку, – попросив він.

Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав:

– Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.

– Подбаємо разом, – поправив його вершник.

Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник – услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:

– А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.

– Вам теж, – побажав вершник.

Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.

Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

– Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

– Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

– Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

– Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, – мовив вершник.

– То візьміть принаймні шматок хліба з собою, – озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

– Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! – в захваті мовив вершник.

– Еге ж, – кивнув головою чоловік, – але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

– Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, – побажав вершник.

– Бувайте здорові, молодий пане! – відказав чоловік.

– Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! – вклонилася жінка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбільшки, як хата, – здавалося, ніби її поклали там людські руки, – а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

– Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

– Стою, бо це мій рідний край, – відповіла дівчина. – Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – відповів вершник.

– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дівчина.

– Бо хотілося б знати, – відповів вершник.

– А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? – запитала дівчина.

– Можливо, я б відповів тобі, – мовив вершник.

– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

– Тож чого ти стоїш? – запитав вершник.

– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дівчина.

– Немає причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю своє щастя.

– Своє щастя? Ти загубив його? – поцікавилася дівчина. – Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

– Так, – підтвердив вершник, – я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

– А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? – запитала дівчина.

– Ні, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

– А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? – запитала дівчина.

– Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, – відповів вершник, – але хочу робити в світі все, що зможу.

– Тоді ти, напевне, справжній, – мовила дівчина, – бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

– Мені можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

– Зможеш, – запевнила дівчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

– А ти вже була там? – запитав вершник.

– Авжеж, бо ж я тутешня, – відповіла дівчина.

– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то і я доберусь туди.

– А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, – запитала дівчина, – то завтра поїдеш за своєю долею далі?

– Поїду далі, – підтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?

– Невже я маю відповідати, коли мене запитують? – і собі запитала дівчина.

– Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, – мовив вершник. – І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.

– Тоді я скажу не більше, ніж ти мені, – відповіла дівчина. – Я ношу троянди, бо хочу.

– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.

– Коли хочуть, причини не шукають, – відказала дівчина.

– Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.

– Неправда, – не погодилась дівчина, – бо на людину, буває, щось находить.

– Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? – запитав вершник.

– Не знаю, – мовила дівчина, – але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.

– Багато тут не розкажеш, – зітхнув вершник. – Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.

– Тоді і я тобі щось скажу, – полагіднішала дівчина. – Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.

– То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всміхнувся вершник.

– Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, – пояснила дівчина, – тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

– Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.

– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – відповіла дівчина, – але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.

Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.

– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дівчина. – Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.

– Я вже й не знаю, що я хотів сказати, – знітився вершник.

– Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:

– А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.

Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:

– А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?

– Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, – відповів вершник. – А втім, зняти його дуже легко.

З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.

– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дівчини.

– А які в тебе щічки червоні! – в захваті мовив вершник.

– А які сині ваші очі!

– А які твої очі карі й великі!

– І як приязно ви говорите! – дивувалася дівчина.

– І яка ти мила! – віддячував вершник.

– Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? – поцікавилась дівчина.

– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

– Гарно, – похвалила дівчина.

– Тепер волосся накрите, – відзначив вершник.

– Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, – попросила дівчина.

Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.

– Якщо ви хочете йти на війну, – казала далі дівчина, – як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?

– А хто тобі сказав, що я йду на війну? – здивувався вершник.

– Я знаю, – відповіла дівчина.

– Що ж, у моїй долі можуть бути і війни, – погодився вершник.

– Війна – це честь, – додала дівчина.

– Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство, – поправив вершник. – І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.

– Ви забули ще одне, що треба захищати.

– Що? – здивувався вершник.

– Свою дружину, – всміхнулася дівчина.

– Я не маю дружини і тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаєш увесь народ, то захищаєш і свою дружину.

– Ні, дружину треба захищати насамперед, – поправила дівчина.

– Що ж, тоді її захищають насамперед, – не сперечався вершник.

– А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? – знову запитала дівчина.

– Не знаю, – відповів вершник, – але дивитимусь так, як казатиме серце, і ворог зрозуміє. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.

– Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви підготувалися? – запитала дівчина.

– Я хочу бути вершником, – відповів юнак, – і тому навчився дбати про коня і їздити верхи на ньому. Я вчився і нападати, і оборонятися, вчитимусь і на війні й побачу, як командують загоном.

– Тож ви хочете бути проводирем? – запитала дівчина.

– Якщо зможу, так, – відповів вершник.

– А у вас гарний кінь?

– Ані гарний, ані бридкий, – відповів вершник, – але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.

– А якої він масті? – запитала дівчина.

– Сивої.

– А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? – запитала дівчина.

– Я не високого роду, – відповів вершник, – і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.

Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.

– А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? – запитала вона.

– Набагато гарячіше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

– А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? – запитала дівчина.

– Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, – відповів вершник. – Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

– Ви взяли з собою меч навіть у ліс, – проказала дівчина.

– Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, – пояснив вершник. – Меч – це водночас і меч, і щит.

– А він гарний? – запитала дівчина.

– Дивись!

Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

– Ох, що за знаки! – вигукнула дівчина.

– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.

– А ота інша штука? – запитала дівчина.

– Теж прикраса.

– Дуже гарне зображення, – похвалила дівчина.

– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

– Авжеж, – кивнула дівчина.

Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

– А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав він.

– Берта, – відповіла вона. – А вас?

– Вітіко, – мовив він. – А скільки тобі років?

– Шістнадцять, – відповіла дівчина, – а скільки років вам?

– Двадцять. Я народився за дев’ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

– Я й думала, що ви дуже молоді, – мовила дівчина.

– І ти, Берто, живеш у лісі?

– У лісі, та ще й десь, – відповіла вона. – Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.

– А церква у вас є?

– Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, – відповіла дівчина. – А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.

– Мій рід невідомий, – відповів вершник, – але не завжди був таким.

– А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси? – запитала Берта.

– У Богемію, – відповів вершник.

– У Богемію? – здивувалася дівчина. – А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?

– Тому, – пояснював вершник, – що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще не було Німецької імперії, а в країні франків, яка була дуже велика, панували сміливі мажордоми похилих літами королів, один чоловік із роду князів Урсіні в Римі, якого, як і мене, теж звали Вітіко, внаслідок цькувань ворогів, які вдерлися в країну, подався зі своєю дружиною, дітьми, родичами та військовим почтом у північні краї і дійшов аж до Дунаю. Звідти він хотів напасти на Богемію. Але Воєн, князь Богемії, первородний син князя Мнати, який був ще поганином і ненавидів християн, вийшов з військом назустріч Вітіко, завдав йому поразки й перебив майже всіх його людей. Тоді Вітіко уклав із князем Воєном союз, він хотів визнати його зверхність і захищати Богемську марку від чужинців, якщо князь дозволить йому жити в лісистих горах, куди він удерся. Князь дозволив, і відтоді Вітіко жив на одній горі в Лісовому краю. Його рід розмножився, став могутнім і запровадив християнство, охрестивши в Реґенсбурґу чотирнадцятьох лехів із півдня Богемії задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемії. А потім рід знову занепав, став невідомим, і я останній представник цього роду. Вітіко посадив на горі, де він жив, дикі троянди, бо й на горі коло його дому в Римі теж росли дикі троянди. Всі предки давнього Вітіко, яких можна простежити від часів, коли в усьому світі ще не було Христа, садили дикі троянди, бо ж ніяких інших ще не було, і всі його нащадки теж садили дикі троянди.

– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.

– А ти часто береш ці квіти?

– Уряди-годи, – відповіла Берта.

– Просто диво, що такої пори року ще цвітуть троянди, – мовив Вітіко.

– Я знайшла їх лише в затінку і вставила у свій обруч, – пояснила Берта.

– Тямиш! – похвалив Вітіко.

– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – і нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб він дав вам провідника до Трьох Сідал, який покаже найкоротшу стежку.

– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вітіко.

– Ви справді хочете? – запитала вона.

– Хочу.

– Тоді ходімо, – запросила дівчина.

Запросивши, дівчина підвелася, вершник одяг на голову свій шкіряний шолом і теж підвівся.

Обоє пішли узліссям аж до місця, звідки вийшли дівчата. Там зайшли між дерева й побачили трохи далі другу дівчину, яка співала разом із Бертою. Коли Берта і Вітіко підступили до неї, вона втекла й бігла попереду них. Вітіко помітив тепер, що її коси, звисаючи на темний одяг, мали світлий, майже ясно-жовтий відтінок, тоді як Бертині коси були каштанові. Але подруга мчала так швидко, що невдовзі вони вже не бачили її. Вітіко і Берта йшли під високими ялицями і поміж замшілим камінням. Піднімалися вгору.

Невдовзі обоє почули, як дзюрчить струмок, що біг, напевне, десь по ліву руку від них. Берта повернула тепер ліворуч і пішла до струмка, який виднів крізь дерева внизу в глибокій ущелині. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямі, але краєм урвища. Обоє всякчас піднімалися вгору. Трохи згодом ліс порідшав, і нарешті вони вийшли на відкриту місцевість. Перед ними стелилася лука, далі йшли лани, а за ними стояв великий білий будинок. За будинком ліс піднімався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годі було побачити гребінь, до якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.

– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вітіко.

– Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, – сказала Берта, – вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.

– А це той образ, про який ви розповідали мені? – запитав Вітіко.

– Так, це він, – кивнула головою Берта.

– А то ваш дім?

– Так, дім, – підтвердила дівчина.

Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.

На схід від будинку лежав піщаний майданчик, а на південь – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований із каменю і побілений вапном. Вікна, що тягнулися рівненьким рядочком, були захищені залізними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, і мав пласку покрівлю з численних великих каменів. На торці будинку, що виходив на піщаний майданчик, видніли окуті залізом двері. Крізь ті двері, що були незамкнені й піддалися легенькому натиску, Берта завела Вітіко в дім. Одразу за дверима був просторий передпокій, від якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта і Вітіко вийшли ліворуч в іще одну залу. Зала була велика, з чотирма вікнами вздовж торця будинку і шістьома вздовж фасаду. Підлога була з ялицевих дощок, стіни були побілені, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, які забарвились у брунатний колір. На стінах висіла зброя, в кутках теж стояла притулена до стін зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стіл.

На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.

– На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, – казав він, – тоді з половиною ви зможете впоратись.

– Авжеж, – мовив один із чоловіків.

– Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, – наказував він далі.

– Так, – мовив другий чоловік.

– Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.

Чоловіки пішли до дверей і вийшли.

Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.

Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:

– Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.

Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

– Ласкаво прошу до мого дому!

– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вітіко, – і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, – припрошував господар, – і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

– Мене звуть Вітіко із Пржица, – представився Вітіко.

– Я Генріх, – назвався господар.

– Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, – пояснила Берта.

– Якщо ви, Вітіко, – сказав господар, – по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

– Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, – відповів Вітіко.

– Тут ви маєте слушність, – погодився Генріх, – а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

– Завтра вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

– Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.

Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

– Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

– Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.

– Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

– Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.

– Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.

– Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

– Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

– У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.

– Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.

– Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

– Мій хатній клопіт – це моя радість, а клопіт задля гостя – подвійна радість, – запевнила жінка.

– Якщо я тільки заслуговую її, – додав Вітіко.

– Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, – сказала Вюльфгільта, – і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

– Вюльфгільта, – мовив Генріх, – вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

– Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, – попросила жінка.

– Ідіть, бо це ваше право, – кивнув головою Вітіко.

– А я піду з матір’ю, – заявила Берта.

– Слушно, – схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

– Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, – запропонував Генріх Вітіко.

– Ще й як до вподоби, – погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв – кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.

– Я ніколи не знав, – дивувався Вітіко, – що тут стоїть такий будинок, хоча вже бував у лісі.

– Він стоїть на відшибі, – пояснив Генріх, – стежка йде внизу повз Міхель, і ніхто, хто йде в дальші землі, не піднімається сюди, бо одразу за домом починається високий ліс, де немає жодної стежки. Отже, ззаду будинок обступає стіна, яку формують Три Сідала і гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком ліс тягнеться вниз аж до Міхелю. Якби викорчували ліси, тоді здалеку можна було б бачити, що на горі стоїть будинок. А втім, ліс на Трьох Сідалах і Плехах, звичайно, не викорчують ніколи, бо ці гори круті й придатні тільки для лісу, тож дім тоді б яснів на тлі темного лісу позаду.

– А дім давно вже тут стоїть? – запитав Вітіко.

– Я збудував його, – відповів Генріх.

– А чому ви збудували його на відшибі? – знову запитав Вітіко.

– Бо я так захотів, – відповів Генріх. – Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.

– Напевне, тут добре жити, – мовив Вітіко.

– Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, – погодився Генріх. – На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.

– Нехай цей дім стоїть багато сотень років, – побажав Вітіко.

– Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, – відповів Генріх, – дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.

– Я думаю так, як і ви, – мовив Вітіко. – Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.

– Таж так, всяке буває, – кивнув Генріх. – Ходімо далі.

Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.

– Це моя лука для випасу корів, – сказав Генріх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.

Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.

– А то мої поля, – пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, – вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс – своє багатство.

Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в які він зайшов із Бертою, є ще й залізна брама в мурі, що відходив від будинку. Генріх повів його в ту браму, і вони вийшли на подвір’я.

– Тут коні, – пояснював Генріх, ведучи Вітіко до стайні, що стояла праворуч від входу. Вітіко зайшов до стайні й дуже пильно придивлявся до шістьох коней, які стояли там.

– А тут корови, – проказав Генріх, повівши Вітіко до хліва, що стояв поряд. Вітіко побачив десять добрих і гарно збудованих корів.

– А тут тяглова худоба, – розповідав далі Генріх, повівши Вітіко до ще одного хліва. Там було три пари важких волів.

– А там телята, дрібна худоба і птаство, – розповідав Генріх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвідчивши жодного наміру йти туди. Він повів Вітіко впоперек двору до будинку, а в будинку – по коридору в залу, де приймав його.

У залі тим часом відбулися зміни. Стіл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарілки та столові прибори.

Чоловіки постояли трохи в залі, аж тут пролунав дзвіночок.

Одразу по тому відчинилися двері з коридору і до зали зайшло багато людей. То були слуги і служниці. Вони стали коло столу. Потім із дверей, що вели всередину дому, вийшли мати і Берта. Обидві були в тому самому одязі, що й раніше. Генріх тепер проказав уголос коротку молитву, люди під час відповідей приєднувалися до нього. Потім усі сіли за стіл. Генріх сидів на чолі столу, Вітіко показали сісти по ліву руку від нього, праворуч сіли мати і Берта. Далі сиділа прислуга. Потім дві служниці принесли страви на стіл. На верхньому краї столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу і пироги, на нижньому краї столу – печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту і хліб. На верхньому краї налили вина в маленькі та вишукані срібні келишки, на нижньому краї розливали з великого відра пиво в сірі череп’яні кухлі з синіми квітами.

Вітіко помітив на нижньому краї столу кучерявого молодика, що підморгнув йому веселими очима.

Генріх припрошував їсти тих, хто сидів коло нього, а на нижньому краї столу хтось поділив свинячу печеню.

– Наш гість казав, що їде в Богемію, – озвалася Берта.

– Ти розпитувала його? – запитав Генріх.

– Ми розмовляли про всяку всячину і запитували одне одного, і тоді я, звичайно, запитала й про це, – пояснила Берта.

– Берто, гостя не розпитують, – зауважив Генріх.

– Він тоді ще не був нашим гостем і охоче відповів мені, – виправдалась Берта.

– Я охоче сказав їй про це, – підтвердив Вітіко.

– Коли я зі скелі Трьох Сідал або з Блекенштайну дивилася в бік Богемії, – сказала Берта, – мені завжди здавалося, що в тому краї не так ясно, як на нашому боці гір.

– Звідти на наш край дивляться в південному напрямі, – уточнив Генріх, – а коли дивитися на південь, місцевість завжди видається привабливішою.

– Не знаю, чи захотіла б я жити в Богемії, – проказала Берта.

– Найбільше свободи і світла можна мати лише тоді, коли живеш у лісі на горах, – мовив Вітіко.

– А от стародавні богеми завжди будували свої замки або дерев’яні фортеці свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, – розповідав Генріх. – Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.

– А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вітіко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.

– Тож так і збудовано цей дім, – підтвердив Генріх.

– Дитино моя, – озвалася Вюльфгільта, – ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.

Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:

– Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.

На ці слова озвався кучерявий хлопець:

– Гаразд, пане!

Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:

– Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.

– Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генріх.

– Вольфе, поводься добре, – промовила Генріхова дружина.

– Ви не пошкодуєте, – запевнила Берта Вітіко, – він знає ліс і всі шляхи в ньому.

– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.

Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.

За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:

– Я радо йду з вами.

– Ти радо йдеш зі мною? – здивувався Вітіко.

– Так, – відповів Вольф, – бо ви маєте такого гарного коня і добрі.

– Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вітіко.

– Так, якби ж тільки була війна! – відповів Вольф.

– Війна майже завжди є, – зауважив Вітіко.

– Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, – мовив Вольф.

– Я не їхав до твого пана, – пояснив Вітіко, – а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.

– У вугляра погане місце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всі доручення посланця і тому знаю багато людей та їхніх коней, але жоден кінь не має такого поганого місця, як ваш.

– Я задоволений місцем, де стоїть мій кінь, і сам став на постій у вугляра, – мовив Вітіко.

– Бо ви такі добрі? – дивувався Вольф.

Хлопці дійшли до краю лісу, де росли ялиці, й повернули на захід. Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землі, немов їх поклали людські руки. На одній з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неї видавалася крихітною.

– Тут живе Труда, подружка нашої панни, – пояснив Вольф. – Її батько дуже бідний чоловік.

Хлопці проминули хатинку, потім зайшли в ліс і йшли далі лісом.

Поміж каміння і скель клекотів, збігаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебіг на той бік і озирнувся на Вітіко. Той переходив по стовбуру.

– Ох, та ви вмієте! – вигукнув Вольф. – Тоді все буде добре. Дивіться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Міхеля, він упирається в поперечну стіну і змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзає ту стіну і по той бік від неї збігає в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навіть Дунай перепливав туди і назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить діру в глинистій стіні й через луку потече на Міхель. Коли-небудь про нього ніхто вже й не знатиме.

Хлопці йшли тепер знову лісом на північний захід під розлогими буками, а потім під високими ялицями. Перебуваючи в дорозі вже години півтори, вони по вкритому лісом гірському хребту дійшли до скелі Трьох Сідал, що від лісової трави здіймалася вище від верхівок дерев. Вітіко поліз по драбині, Вольф – за ним. Угорі був відкритий майданчик і три високі виступи, поверх яких можна було визирати. Вітіко глянув у бік Баварії. Коло своїх ніг він побачив великі ліси, потім побачив річки Інн, Ізар і Дунай, а на обрії Альпи. Потім розвернувся і глянув на північний схід, на темні вершини близьких лісів, які здіймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

– Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.

Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:

– Ходімо на Унчин.

Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.

– Ходімо на Блекенштайн, – промовив він.

Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:

– Ми на Блекенштайні.

Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.

Вольф показав рукою ліворуч і мовив:

– Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу – долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, – Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

– А отут близенько є ще Чорне озеро, – розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той відмовився:

– Від вас я не візьму нічого.

– Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, – зауважив Вітіко.

– Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – і мені цього досить.

– Я думатиму ще й про те, – додав Вітіко, – що ти дуже добрий провідник.

– А я – про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

– Я навчився, – відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

– Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

– Отак найкраще, – всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

– Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, – мовив Генріх.

– Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, – похвалив слугу Вітіко.

– А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, – припросила Вюльфгільта.

– Шановна пані, я таки почастуюсь, – відповів Вітіко, – а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:

– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

– Я ще трохи проведу вас, – підвівся Генріх.

– А вам, шановна пані, – звернувся Вітіко до Вюльфгільти, – я кажу спасибі за вашу турботу і працю.

– Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, – побажала жінка.

Потім Вітіко звернувся до Берти:

– Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!

– І ви, Вітіко, – сказала дівчина. – Щасливої подорожі!

– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, – мовив Вітіко.

– Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, – заявила дівчина.

– Це мене тішить, – усміхнувся Вітіко, – бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

– Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

– Бувайте здорові! – зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

– А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – відповів Вітіко.

– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообіцяв Генріх.

– Ще раз дякую, – подякував Вітіко.

– З Богом! – попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко – на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

– А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, – мовив Вітіко.

– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

– Розповім, – пообіцяв Вітіко.

– Від Міхелю далі йде гірська стежка, – розповідав вугляр. – За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

– Добре, – кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

– Щоб вам судились справді великі справи! – побажала жінка.

– Як захоче Господь, – відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: – Дякую вам ще раз! – і поїхав.

– Їдьте з Богом! – крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.

Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.

Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.

На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, з’явилися луки і лани, і він під’їхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.

– Це таки Айґен? – запитав Вітіко.

– Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса, – відповів чоловік.

– А я той, кого ти чекав, – мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.

Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.

Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька дерев’яних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.

Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.

Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.

– Тут мала б стояти королівська фортеця, – мовив Вітіко.

– Так, а міг би жити і якийсь високий пан, – додав Флоріан.

– Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший, – зауважив Вітіко, – ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.

– Тут колись уже щось було, – мовив Флоріан, – не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.

– А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?

– Князю Собеславу з Богемії, – відповів Флоріан. – Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.

– А в чиїй країні живеш ти? – запитав Вітіко.

– Я людина князя Собеслава, – відповів Флоріан. – У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.

– Так, я дивлюся в тому напрямі, – мовив Вітіко, – але ходімо далі.

Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.

Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.

Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.

– Це Влтава, – пояснив Флоріан.

– Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вітіко.

Вітіко і Флоріан перейшли Влтаву по місточку і підійшли на тому боці до невисокого й довгого пагорба.

– Це Фримбурк, – повідомив Флоріан, – і тут ми заночуємо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки і невеличкі лани, і побачили чимало хат. Усі вони були рубані й мали широкі покрівлі. Одна, проте, була з каменю і мала масивну круглу кам’яну арку воріт. Флоріан повів вершника до того дому, господар вийшов до них і завів усередину.

У домі з круглою кам’яною аркою воріт Вітіко, старий і кінь розмістилися на ніч.

Коли зійшло сонце, Вітіко й Флоріан уже ладналися до дальшої подорожі. Вітіко попросив Флоріана провести його до краю лісу, і той погодився. Вітіко сказав, що хотів би їхати вздовж Влтави, і тому вони знову повернулися до місточка й пішли стежкою вздовж берега на схід. Дві години вони пробиралися тим густим і мокрим низьколіссям. Потім дійшли до місця, де на березі річки здіймалися круті скелі. Влтава клекотіла і вирувала серед порогів. Флоріан і вершник видерлися на скелі, потім знову пішли лісом, але по рівній місцевості. За годину вони дійшли до місця, де Влтава вже не текла на схід, а повертала на північ. А ще за годину дійшли до місця свого полудневого спочинку. На березі Влтави стояло багато хат. До однієї з них і зайшли подорожні. Вітіко побачив, що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли кам’яні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.

Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.

– Це Крумлов, – пояснив Флоріан, – і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому кам’яному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першого – друге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.

Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.

Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.

Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.

Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.