Читать книгу Вітіко - Адальберт Штіфтер - Страница 6

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз’їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш – у свою жупу в Жатец, Немой – у Нетоліце, Хотимир – у Дечин на північ, Ктибор – в Усті, Любомир зі своїми людьми – в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями – Велиславом та Одоленом, – і його провели до темної кімнати. Коли він зайшов, Адельгайда підвелася, обоє вклонилися одне одному, служниця подала князеві дерев’яний стілець, обоє сіли, і вдова запитала:

– Чого ти хочеш, мій ясновельможний родичу?

– Ясновельможна тітко, я приїхав, – відповів Владислав, – щоб власними вустами висловити своє співчуття з приводу тяжкої втрати, якої ти зазнала внаслідок смерті твого чоловіка славетного князя Собеслава, і власною персоною запропонувати тобі захист із боку моєї влади, а також запевнити, що я дбатиму про твої потреби і потреби твоїх дітей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому місці країни, ти маєш вільний вибір.

– Мій любий і добрий небоже, – відповіла Адельгайда, – ти вже в перші дні свого володарювання прислав мені вияв співчуття, і я через твого посланця подякувала тобі, а тепер ти прийшов сам висловити своє співчуття, і я теж сама висловлюю тобі свою вдячність. Ти любив мого чоловіка, він знав про це і теж любив тебе. Він мав іншу думку про тебе, ніж твої ближні, і його думка була й моєю думкою. Добре, що так склалося. А оскільки людина має думати й про земне, і то не для себе, а для своїх дітей, я дякую тобі за твою пропозицію дбати про мене й відхиляю її, бо нашого майна досить для мене і моїх малих дітей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоєї країни не зашкодив їй. Вибір мого житла нехай припадає на цей замок, я не бажаю ніякого іншого.

– Нехай буде по волі твоїй, – кивнув Владислав, – і, поки Господь дає мені владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоїх малих дітей для піднесення нашого роду, а з більших Марія вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрійського, і буде через його сестру Ґертруду ще тісніше пов’язана зі мною і з країною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравії в Богемію, щоб виділити йому майно, як і личить молодій галузці священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зі своїми дітьми в цьому замку, поки в країні мир, і так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

– Ця пам’ять не зміниться ніколи, – промовила Адельгайда.

– У цьому домі твоє серце не одужає, – зауважив Владислав.

– Але мені тут найкраще, – відказала Адельгайда.

– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.

– Нехай, – зітхнула Адельгайда, – і нехай не зникне моя довіра до твоїх слів.

– Я візьму цю довіру з собою в дорогу як радість, – усміхнувся Владислав.

– А тепер накажи своїм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб їх почастували. Тут ще є припаси з часів Собеслава. Бореш подбає.

– Я не вестиму своїх людей у замок, щоб вони не заважали тобі, – відмовився Владислав. – У нас є свої припаси на в’ючних конях і ми можемо споживати їх де завгодно. Бореш лишиться твоїм каштеляном, тільки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки він повинен слухатися мене.

– Тоді, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловіків, – звеліла Адельгайда.

Одна з жінок, які були коло Адельгайди, вийшла з кімнати і принесла на таці три срібні келихи з вином. Адельгайда взяла найгарніший келих, відпила з нього й подала Владиславу. Він підніс його до вуст і випив вино. Два інші келихи подали Велиславу та Одолену, і вони теж випили.

– Ну, тепер ти вже почастувала нас у своєму домі, – мовив Владислав, – і ми прощаємось. Дозволь мені, ясновельможна родичко.

Владислав підступив і поцілував Адельгайду в чоло. Потім став перед нею, та вона підняла вгору руки, поклала йому на голову і теж поцілувала його в чоло.

– Нехай Господь освятить усі твої дії, – промовила Адельгайда.

– Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращі дійдуть до своєї мети, – відповів Владислав. Потім ще раз узяв Адельгайду за руку і обернувся, щоб іти. Тримаючись за руку князя, вона пішла поряд із ним аж до дверей. Потім обоє вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кімнату.

Від Гости Владислав зі своїми людьми знову поїхав до Праги. Прибувши до міста, послав вісників до панів Юрика, Богуслава і Здеслава. Коли всі троє приїхали до нього, сказав їм:

– Приготуйтеся ви, троє, і їдьте до міста Києва, там ви знайдете чоловіка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Після битви під Хлумецом, у якій його батько загинув від вояків Собеслава, він утік і вже не повернувся. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії і Моравії, переказує тобі своє вітання і звелів сказати: Оломоуцьке князівство належало твоєму дідові Оттонові, належало твоєму батькові Оттонові й належатиме тобі, третьому Оттонові. Їдь із нами і йди до князя Владислава, щоб він передав тобі твою землю. Я накажу приготувати листи, які ви маєте передати тому чоловікові. Тим часом оберіть собі супровід і впорядкуйте свої справи.

Троє чоловіків пообіцяли виконати все і вийшли з покою.

Потім князь послав посланців до панів Богдана, Сезими і Звеста. Вони прибули, і князь сказав їм:

– Вас, чоловіки, я прошу поїхати до Моравії до міста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покійного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії та Моравії, переказує тобі з любов’ю та приязню, що, оскільки першим послам, які запросили тебе до Богемії, ти відповів, що охоче б приїхав, він просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозі до Праги, бо ж він тобі як брат, він дасть тобі те, чого вимагає твій статус і походження, і ти уславиш будь-яке місце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приїдеш до нього разом із його людьми, він із жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потім візьмете листи, які напишуть йому.

Князь відпустив тих панів, і вони вийшли. А вже обравши собі супровід, спорядившись і отримавши листи, поїхали в Зноймо.

Місяць березень уже наближався до кінця, і в Богемію приїхала Ґертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрійського. З нею приїхав численний почет дам і панів. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузінберґ, Вернгард фон Брун, Гадмар і Альберо фон Хунрінґ, Генріх фон Ґундрамсдорф, Мархард фон Гінтберґ, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенеґ і Вольфтріґіль фон Штайн. Князь вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам’яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлів. На подвір’ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

– Бувай здоровий, Мартине!

– Вітіко, це ви! – гукнув старий чоловік. – Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

– Давно вас тут не було, Вітіко! – мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

– Так, це я, – сказав Вітіко, – і довгенько поживу тут.

– Для мене це велика радість, – усміхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лісі?

– Узимку, а може, й довше, – відповів Вітіко.

– Ну, тоді треба підготувати дім, – кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: – Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

– Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, – пояснив він. – Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

– Зараз розпалю, – відповіла дівчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

– Гаразд, роби, – мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: – Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

– Чекати не важко, – кинув Вітіко.

– А вас довго не було в цьому вашому домі, – зауважив старий.

– Що ж, тепер я вже тут, – сказав Вітіко.

– Нехай вам тут добре живеться, – побажав старий.

– Так, як тут є, буде добре й для мене, – мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: – Тут він мені, звісно, не знадобиться. – Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: – Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

– Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину – на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому:

– Цей молодий вершник – син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

– Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

– А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? – запитав Вітіко.

– У будинку ще вдосталь місця, – відповів старий. – Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга – у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

– Якось пристосуємось, – мовив Вітіко.

– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, – запевнив старий.

– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вітіко, – і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

– Це було б неправильно і несправедливо, – заперечив Мартин.

– Авжеж, неправильно! – підтримав його слуга.

– Та не сперечаймося, – мовив Вітіко, – якось воно буде.

– Так, так, – погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там будо Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

– Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вітіко, – я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

– Агов, Вітіко, – сказав старий, підводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

– Тож ви й досі парох у Плані? – запитав Вітіко старого.

– Так, я ще й досі тут, – відповів старий, – і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

– Авжеж, – відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

– Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, – відповів Вітіко.

– Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, – промовив парох.

– Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, – сказав Вітіко.

Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

– Ласкаво просимо почастуватись!

Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.

Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого пса. Люсія пряла коло світника, Раймунд трохи далі лагодив ціп, а Мартин сидів без роботи на лаві коло печі. Вітіко сидів на стільці. Собака лягав під стіл.

Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.

– Слава Богу! – проказав чоловік.

– Дякувати Богу! – відказали присутні.

– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадів Вітіко. – Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?

– Агов, Вітіко, – відповів чоловік, – тож ви ще пам’ятаєте мене! – А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.

– То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, – мовив Вітіко.

– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловік.

– Так склалося, – мовив Вітіко.

– А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? – запитав чоловік.

– Як складеться, я й сам ще не знаю, – відповів Вітіко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.

Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.

Коло дев’ятої години чоловік підвівся, побажав на добраніч і пішов. Люсія винесла з покою прядку, Мартин із собакою і Раймундом пішли спати, а Вітіко вмостився на своєму ялицевому ложі, лишивши двері з кімнати до покою відчиненими і давши дотліти сосновому поліну на світнику.

Наступного ранку Вітіко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину і ліс, дім, у якому він жив, і своє господарство. Оглянув два запряги волів, корови, вівці, свині, птаство, а також клуні, дровітню, возівню, комору і льох. Потім пішов до трьох найближчих сусідських хат і провідав їхніх мешканців. Поївши, знову поїхав на своєму коні в ліс. Пополудні наказав, щоб прийшов кравець, і замовив собі вбрання з грубої біло-сірої вовняної тканини, яке можна було б виготовити і одягати в лісі. Через Мартина придбав собі й сіру повстяну шапку.

Увечері в освітлений покій до Вітіко прийшло четверо чоловіків у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин і тесля Давид. Мартин знову поставив перед гістьми хліб та сіль, і вони їли, як і Том Йоганнес учора. Люсія сиділа коло світника і пряла, Раймунд нарізав із букових колод довгі скіпки, Мартин плів широкий пояс, Вітіко також. Як і вчора, розмовляли про різні речі, а близько дев’ятої години гості попрощалися й пішли додому.

Третій день був приблизно таким самим, як і два попередні.

Четвертого дня десь опівдні до кам’яниці під’їхав на винохідцеві якийсь чоловік. Він був у дуже бахматому темно-бурому вбранні й підперезався шкіряним поясом. На голові мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Він сидів на винохідцеві поміж двох в’юків із невичинених борсучих шкур. Коли вершник заїхав на подвір’я, Вітіко і Мартин вийшли з дому. Прибулець спішився і мовив:

– Вітіко, Бореш щиро вітає тебе, тут нічого не бракуватиме!

– Добре, – мовив Вітіко. – Коли ти виїхав із замку Гости?

– Дев’ять днів тому, – відповів чоловік. – Сніг дуже заважав мені їхати.

– Але ти щасливо добувся, – всміхнувся Вітіко. – Раймунд допоможе тобі відв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайні й заходь до покою, тобі треба покріпитись.

Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони відв’язали в’юки від коня і Раймунд заніс їх до кімнати Вітіко. Вітіко пішов за ним. Чоловік завів коня в стайню і пішов до покою. Там він скинув своє вовняне верхнє вбрання, смушкову шапку і сів за стіл. Йому подали пиво і хліб.

Вітіко пішов у кімнату, невдовзі вийшов і тримав у руці зашитий у лисячу шкуру пакуночок.

– Ось річ, що була замотана в одному з в’юків, я не знаю, що це, – мовив він.

– Усе гаразд, – відповів чоловік. – Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.

Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і розглядав його. Потім пішов у кімнату й поклав його до скрині. Після цього розкрив грубі в’юки і дістав складені речі. Там були одяг і спорядження вершника. Вітіко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потім вийшов у світлицю й мовив:

– Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобі потім винагороду, і ти знову зможеш рушити в путь.

– Коли ваша ласка, я відпочину один день, а потім вирушу назад, – мовив чоловік.

– Роби, як тобі до вподоби, – погодився Вітіко. – А де тепер ясновельможна княгиня?

– У замку Госта, – відповів чоловік.

– Отже, вона ще досі в замку, де помер її ясновельможний князь, – відзначив Вітіко.

– Вона спить у покої, де помер її ясновельможний чоловік, – повідомив посланець.

– А хто коло неї? – запитав Вітіко.

– Її малі діти.

– А де Владислав? – запитав Вітіко.

– Утік до Моравії, бо боїться нового князя, – відповів посланець.

– Її біль уже стишився? – розпитував далі Вітіко.

– Так, – підтвердив посланець, – вона вже навіть не згадує.

– А вона довго перебуватиме в Гості?

– Не знаю, – відповів посланець.

– Гаразд, – зітхнув Вітіко і замовк.

– Я маю ще лист від Бореша, – мовив посланець.

– Що ж, давай його.

Посланець розстебнув свій камзол, дістав звідти сірий папір, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев’язаний рожевим шнурком і запечатаний воском. Вітіко розгорнув складений лист, прочитав написані рядки й проказав:

– Я напишу відповідь.

Вітіко пішов до своєї кімнати.

Посланець і цей день, і наступний гостював у кам’яниці. Спати він лягав на сіно в стайні, де стояв його кінь. Уранці третього дня він уже готувався до від’їзду. Отримав від Вітіко винагороду і взяв лист до Бореша. Потім у своєму бурому вбранні та чорній смушковій шапці поїхав вузенькою, протоптаною в снігу стежкою до хат, далі вгору між хатами, проминув гору з хрестом і лісовий схил, по якому шість днів тому приїхав Вітіко.

Після від’їзду посланця в кам’яниці все знову було так, як і раніше. Вітіко вдягав уже пошите біло-сіре вовняне вбрання, а на голову – сіру повстяну шапку. Вбрання складалося зі свити з застібками і штанів, поверх яких взували чоботи. Вітіко тепер щодня одягався так. Разом із Мартином він порядкував домашніми справами, радився з ним, наказував зробити те або те і сам багато працював. На своєму коні він щодня майже їздив години на дві до лісу. Крім того, їздив і в гори, і в долини та досліджував їх. Часто виїздив на Кржижову гору, де стояв хрест, і оглядав околиці. Свого коня Вітіко доглядав сам із допомогою Мартина.

Увечері, коли у світнику палахкотів вогонь, завжди сходилися чоловіки. Тепер інколи навідувалися ще й коваль Петер Лауренц, муляр Пауль Йоахім, полотняний ткач Адам, шинкар Захарія, а також Матіас, Норберт, Якоб та інші. Коли в світлиці у Вітіко відбувалися посиденьки і сходилися з прядками дівчата та жінки, щоб прясти за розмовами, заходили ще й парубки та юнаки, скажімо, гірник Філіп, Маз Альбрехт, рожевощокий Урбан, що був родичем коваля Лауренца, Віт Ґреґор, цимбаліст Ламберт, Вольфґанґ, Андреас, дудар Авґустин і багато інших. Інколи співали дівчата, інколи хлопці, інколи дівчата з хлопцями разом або по черзі. О дев’ятій годині вечора всі розходилися.

Не раз увечері Вітіко заходив до якоїсь іншої хати, і так само й Мартин, слуга Раймунд і Люсія, коли йшла до когось прясти. Тоді Вітіко їв хліб та сіль, що ними частували його, сидів у світлі світника й розмовляв із чоловіками або жінками, присутніми в домі. Інколи він навідував прядильні посиденьки, сідав поміж співаків і співачок, які пряли, і хвалив якусь пісню або ганив, якщо вона не подобалася йому. Він приглядався до розваг, скажімо, коли були танці і скрипаль вигравав на скрипці, дудар грав на дуді, цимбаліст – на цимбалах або коли люди ковзались на кризі, інколи він і сам брав участь у тих розвагах. Вітіко провідував одного за одним усіх жителів села, а коли йшов по вулиці і здибався з кимсь або коли гуляв десь пішки чи верхи і бачив кого-небудь, хто, скажімо, вивозив на грубих дощаних санях гній на поле, або віз ліс додому, або йшов кудись на роботу чи в ліс, то зупинявся коло нього й розмовляв. Вітіко часто навідувався до сивого пароха, та й парох часто ходив до нього. У святкові дні Вітіко ходив до церкви, де збиралися всі селяни, а також люди з багатьох хатин, захованих у навколишніх лісах.

Вітіко спостерігав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберігають свої припаси і розподіляють їх для споживання, як вирощують свійських тварин і виготовляють рільницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькі верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують свої хати або найлегшим способом підвозять до них на санях ліс, який рубають узимку; як із допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усі інші потреби свого життя.

Вітіко брав участь у спільних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крізь сніг, або знайти стежку і позначити її тичками, бо стара стежка разом з її тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось іншого звіра, чи вжити заходів, щоб дикі тварини не заходили в село.

Вітіко брав участь і в інших громадських справах, скажімо, в нарадах та інших спільних діях.

Отак минав час, іноді світило яскраве зимове сонечко, інколи лютувала заметіль, справжня буря, а іноді зимовий туман чіплявся за гілля ялиць.

Дні подовшали. Сонце вранці набагато раніше сходило над соснами, а ввечері синя поверхня озера ще довго відображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомість лунали крики оленів, заклики глухарів, швидкий спів перших жайворонків.

Ліси втратили свій сніговий покрив і вже почорніли, сніг струмками збігав із гір у долини, аж поки вже ніде не видніло жодної білої латки. На довгастій поверхні долини луки простиралися тільки в її нижній частині, де серед блідої зимової трави ясніла синя стрічка Влтави. Вище вгорі тягнулися бурі смуги зораних ланів, а то й зелені, де росла озимина, далі вже ріс ліс.

Почалися весняні роботи, і Мартин та Раймунд подалися зі своїми воловими запрягами в поле, їм допомагали наймити, Вітіко теж був там і докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки і лани стали доглянуті й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави і збіжжя.

Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темніли зеленню, лісові черешні, що родили влітку маленькі чорні ягоди, вкрилися білим цвітом, квітнули терен і крушина, а також груші, після них лісові яблуньки, ялиці пускали нові світло-зелені пагони і нарешті розпукли п’ятипелюсткові квіти світлих і темних лісових троянд, які росли серед чагарників та на узліссях.

Сільські пастухи гнали свої стада і отари на верховини, де в лісах поміж сосон та інших дерев траплялися галявини, діти гралися на сонечку, дівчата співали тепер просто синього неба, несучи з лісу свіжу пашу. Дівчата не мали широких уборів, як у внутрішніх частинах країни, а одягали короткі спіднички зборками та фартухи, білі або червоні хустки на голову та плечі й часто заплітали дві коси, які поверх жилетки спускалися аж до спідниці.

Коли минули весняні роботи, а в чагарниках та поміж камінням цвіли п’ятипелюсткові квіти диких троянд, Вітіко одного разу, поснідавши, взяв свій шкіряний обладунок, одягнув його, осідлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарії, щоб той був йому за провідника, і вирушив разом із ним у східному напрямі в ліс. Бенедикт ішов попереду з довгою палицею, Вітіко їхав за ним. Під соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потім буковим лісом і поміж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вітіко побачив козулю, що пила воду, і оленя неподалік від неї. Разом із провідником він перейшов струмок. Ліс тепер став полого підніматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкій височині. Там уже не було високих дерев, траплялися тільки невисокі й тоненькі хирні сосни, подекуди взагалі не видніло жодного дерева. Стелилась сіра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сіру барву.

– Тут дивний ґрунт, – пояснив Бенедикт, – коли змастити ним осі коліс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащені жиром.

– Треба дослідити цей ґрунт, – мовив Вітіко.

– Авжеж, треба, – погодився Бенедикт.

Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, світило за товстим запиналом хмар. Дійшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий ліс, полого спускаючись у долину. Оскільки вже сутеніло, Вітіко спішився і вів коня за собою. За годину вони вийшли на відкрите місце і почули в лісі чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вітіко і Бенедикт стояли й далі. Те місце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку під місяцем, блищала трава навколо води, блищали й відображені в ній кущі, серед них височіли темні виступи, скидаючись на покрівлі, а вгорі виднів місяць поміж жовтавих хмар. На узліссі стояли три постаті, вбрані в широкі убори, натягнуті аж на голови. Здається, то були жінки. В лісі знову пролунав крик, потім знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихіше, потім почувся спів немов багатьох голосів. Спів був спокійний і повільний. Невдовзі спів урвався і настала тиша. Потім залунав знову.

– Це якісь поганські обряди, – тихо шепнув Бенедикт Вітіко. – Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилі, бо священик заборонив, тому люди йдуть у ліс і справляють обряди там. Я знаю цей спів, моя бабуся не раз співала отак, а одного разу я навіть чув цей спів у лісі над Горецом.

– А хіба цим людям не давали настанов? – запитав Вітіко.

– Вони ж роблять це потай, – відповів провідник, – і нічого не розповідають, щоб їх не покарали їхні боги.

– Тоді мають, звичайно, прийти нові покоління, які забудуть гріхи давніх, – зауважив Вітіко.

– Так воно й буде, – погодився провідник.

Спів припинився, знову залунав і нарешті замовк остаточно. Вітіко зі своїм провідником ще трохи постояли. Згодом до тих жінок підступили постаті з лісу. Вони теж були закутані в широкі убори й підперезані поясом. Серед них були чоловіки і жінки. Вони зупинялися коло жінок, і їх ставало дедалі більше. Потім усі розійшлися. Дехто пішов униз стежкою на узліссі, по якій Вітіко і його провідник мали йти далі, інші пішли назустріч Вітіко і пройшли в лісі повз нього. Одні проминали його мовчки, інші віталися:

– Слава Спасителю!

– Слава Спасителю! – відповідали Вітіко і його провідник.

Зрештою вже не бовваніло жодної постаті, три жінки покинули своє місце, ніщо не ворушилось, і тільки осяяні місяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вітіко і його провідник знову пішли своїм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узліссі і після буйних трав знову зайшли в густий ліс. Але дорога в лісі була широка і добре втоптана. Хлопці повільно йшли по ній, інколи крізь листя аж до них проривалося місячне сяєво.

Ступаючи цілу годину по тій дорозі, Вітіко і Бенедикт знову вийшли на вільний простір. То була широка долина, яку зусібіч обступав ліс. У долині видніли чагарники, лани і луки, де-не-де, здається, полискувала вода. З водяного блиску здіймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

– А ми йшли довше, ніж я гадав, – мовив Вітіко.

– Плутані стежки і коріння перешкоджали нам, – пояснив провідник, – а бур’яни подовжили нам шлях.

– Добре й так, – кинув Вітіко, знову сів верхи на коня й поїхав до башти. До неї можна було добутися тільки по вузенькій смужці землі між очеретом і водою. Брама була зачинена. На брамі висів воловий ріг. Провідник узяв його й подув. Трохи згодом відкрилося вічко в брамі й визирнув чоловік:

– Здоров будь, Бенедикте! – вигукнув він і відчинив браму.

Вітіко заїхав в арку брами і опинився на подвір’ї. Браму позаду нього знову зачинили. На подвір’ї Вітіко спішився. Провідник і чоловік, який відчинив браму і знову зачинив її, допомогли йому завести коня до стайні. Коли коня там прив’язали й накрили, чоловік завів Вітіко й провідника до світлиці, дуже просторої й зі світником на далекому краї. Від нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стіл із ялицевих дощок. Коло світника сидів чоловік із непокритою головою в бахматому чорному вбранні з розв’язаним поясом. Поряд із ним сидів інший чоловік у сірому вбранні, цей уже підперезаний. Він теж не мав шапки на голові. За довгим ялицевим столом сиділо перед кухлями багато чоловіків і юнаків. Всі вони теж були в бахматих уборах, підперезані, й не мали шапок на головах.

Побачивши Вітіко з провідником, чоловік у чорному вбранні коло світника підвівся й гукнув:

– Я владика Ровно, чого ви бажаєте?

– Мене звуть Вітіко, – відповів Вітіко, – я родом із півдня Богемії і прошу тебе про гостинність. А це мій посланець.

– Вітіко, підходь до верхнього краю столу, – запросив Ровно, – а Бенедикт має сісти на нижньому краї.

Вітіко пішов до верхнього краю столу, а коли підійшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:

– Ласкаво просимо, візьми собі стільця й сідай коло нас за стіл. Зараз тобі дадуть, чим покріпитися, а твій провідник теж отримає страву і питво.

Вітіко сів, як сказав йому Ровно, а той теж сів на своє місце. Чоловіки і юнаки за столом підвелися, вітаючи Вітіко, а потім знову сіли.

Тепер прийшов чоловік, що на широкій таці приніс смажене свиняче філе, й поставив її перед Вітіко. Другий чоловік приніс кухоль пива і буханець хліба.

Вітіко відрізав собі м’яса, відрізав хліба й почав тамувати і голод, і спрагу.

Провідникові на нижньому краї столу теж принесли їсти і пити.

Тільки-но Вітіко трохи поїв, Ровно підняв свій ріг і мовив:

– Я п’ю, Вітіко, за твій прихід.

Вітіко підняв кухоль і відповів:

– Я п’ю до тебе!

Обидва випили, і Ровно потім сказав:

– Вітіко, це ж ти той хлопець, що в день виборів у Вишеграді просив, щоб тебе пустили на з’їзд як посланця князя Собеслава?

– Так, це я, – відповів Вітіко, – і я знаю, що й ти був у Вишеграді. Я живу тепер як твій сусід у домі своєї матері у Горній Плані й гостинно запрошую тебе.

– Я подякую за твою гостинність, коли приїду до тебе, – відповів Ровно.

Тепер підвівся другий чоловік, що сидів коло світника й мав на собі сіре вбрання. Підійшов до Вітіко й заговорив:

– Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеграді, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню і завтра вранці, тільки-но благословиться на світ, їду далі. Якщо приїдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домі, ти будеш у нас бажаним гостем.

– Дякую за запрошення, – мовив Вітіко – і ти теж будеш любим гостем у мене.

– Дякую, – всміхнувся Озел. – Адже ти Вітіко з Пржица, що лежить трохи далі, і туди від Дуба дорога не дуже далека.

– Ми маємо маєток у Пржиці, – кивнув головою Вітіко, – але я забрався ще глибше в Лісовий край.

– Ти забрався глибше в Лісовий край, – підхопив Озел, – бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.

– Я належав тільки Собеславу, – заперечив Вітіко, – і виконав його доручення. Все інше мене не обходить.

– Після виборів ти одразу поїхав до Собеслава і бачив його смерть? – запитав Ровно.

– Одразу після виборів я поїхав у замок Госту, – підтвердив Вітіко, – і був у покої, як князь склепив повіки, був і серед тих, хто проводжав його до склепу.

– Ми теж віддали йому таку честь, – додав Ровно, – і сам великий князь проводжав його. Собеслав був для країни добрим володарем аж до зборів у Садскій. Як ти після його похорону зміг виїхати з Праги?

– Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з міста, – відповів Вітіко.

– Слушно, – схвалив Ровно. – Князь уже зійшов на князівський престол, люди раділи, і він надто поринув у себе. Ти бачив святкування?

– Я був коло покійного князя в Гості, – нагадав Вітіко.

– А в Празі тим часом вітали живого, – дорікнув Ровно. – Всі, хто там був, із радісним криком зверталися до великого князя, бо він зійшов на престол Пржемисла і завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руїни, які приходять тоді, коли на князівському престолі сидить слабкий чоловік, а інші намагаються захопити той престол. Навіть якщо лихо не так легко приходить у наш Лісовий край, бо тут непрохідний ліс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться війна, яку провадить маркграф Австрійський Леопольд за Баварію, а тим часом добре, що воно оминає нас.

– Я ще надто недосвідчений у цих справах, – мовив Вітіко. – Дозволь, Ровне, щоб я відійшов на короткий час і доглянув свого коня.

– Гаразд, якщо тобі так хочеться самому доглядати його, – погодився Ровно.

Вітіко вийшов зі світлиці і трохи згодом повернувся.

– Отже, люди, – озвався він, – таки чогось бояться.

– Бачиш, є старий Болеміл і старий Дівіш, – сказав Озел, – а ще й Любомир, усі вони бачили попередні війни. Постарівши, вони стали боязливі і всякчас думають, що можуть знову настати страхіття. Лехи, кмети і шляхтичі хотіли б, правда, завжди панувати, і тому їм хотілося б сіяти невдоволення, але ми і тисячі інших людей воліємо обстоювати одного могутнього чоловіка, що захищає нас, ніж терпіти утиски від багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.

– На вашу думку, це могло б призвести до чвар? – запитав Вітіко.

– Проти мужнього мужності забракне! – запевнив Ровно. – Наші старі священики розповідали, що проти Пржемисла, чоловіка Лібуші, жоден несамовитий пан не намагався підняти зброю.

– Нехай тільки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, – побажав Озел, знову пішовши на своє місце.

– Превелебний єпископ Здик поручився за нього своїм життям, – нагадав Ровно.

– Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смерті, – додав Вітіко, – я чув, як він сказав своєму синові Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».

– Люди в Празі розповідали, що він справді казав таке, – підтвердив Ровно.

– Та він це сказав при смерті, коли йому розум скаламутився! – крикнув Озел. – Начерат привів князя Владислава на князівський престол, він могутній чоловік у Богемії, тож навіть якби родичі Болеміла, Дівіш, Божебор, Вшебор і Любомир захотіли спробувати посадити на князівський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нічого не наважилися вчинити проти Начерата.

– Князь на початку свого правління одразу подбав про військо, – зауважив Ровно. – Він збільшив його кількість і поїхав по країні, щоб зміцнити замки. Він звелів запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, і дав йому Оломоуцьке князівство, а молодий Владислав, син покійного князя Собеслава, перебуває коло нього в Празі й має честь та багатство. Отак великий князь здобув собі двох друзів. Він узяв шлюб із двадцятиоднорічною Ґертрудою, сестрою маркграфа Австрійського Леопольда, і став таким чином родичем німецького короля Конрада і шваґром маркграфа Австрійського, що, якщо зможе вирвати в прихильників Генріха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володіння король Конрад, стане в німецьких землях наймогутнішим володарем.

– Він вирве його, бо Генріх Гордий помер, а його син – лише тінь того Генріха, – промовив Озел.

– Що ж, це правда, і тоді все гаразд, – погодився Ровно, – і ми маємо на батьківщині простір для руху. В Лісовому краї, Вітіко, теж усе рухається вперед. У Гленицях будують церкву, і церков ставатиме дедалі більше, бо в лісах там і там будуватимуть хати, більшатиме людей. У Фримбурку викорчують ліс, у Гореці знову збудували нові будинки, а на місці, де Влтава тече до лісу святого Хоми, – те місце називають Дольні Вітавіце, – збудували великий заїзд, щоб подорожні, які їдуть там по глибокій улоговині в Баварію, в Айґен або ще далі, у Фельден до суду, могли завітати туди й покріпитися. Владики повинні збільшувати свою могутність. Ми поширюємо наші володіння в бік Лісового краю, і ти, Вітіко, теж повинен намагатися діяти так само, тож із допомогою Бога і Святої Діви Марії та наших святих Вацлава і Адальберта, а також святих божеств та віл на небесах ми досягнемо нашої мети і присадимо великих і владолюбних.

– Два місяці тому, – повідомив Озел, – я врочисто обтяв волосся своїм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вік, були міцні й брали участь у нашій роботі.

– Ну, а я сам, і моя сила маленька, – зітхнув Вітіко.

– Великий рід завжди засновував хтось один, – мовив Ровно.

Чоловіки та юнаки за столом лише дослухалися до цієї розмови, а коли й розмовляли між собою, то тихо, щоб не заважати.

Вітіко ще раз провідав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лісовому краї, про те, що роблять його жителі, і як слід упорядкувати те або те.

Надходила ніч, і Ровно підвівся, запрошуючи всіх на спочинок. Разом з ним усі підвелись і розпрощалися.

До Вітіко підійшов слуга з запаленою буковою скіпкою, щоб провести його до кімнати. Він повів Вітіко сходами нагору в кімнату, де на дерев’яному настилі йому приготували місце для спання. Слуга вставив скіпку в залізний світець, прикріплений на стіні, під світцем на підлозі стояла велика залізна миска, куди падали згорілі частинки скіпок. Він поклав під стіною ще багато скіпок, які ніс під рукою, і вийшов. Вітіко взяв двері на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повісив одяг на кілочки і спокійно ліг, давши дотліти скіпці в залізному світці.

Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся й пішов до коня в стайню. Там він ще раз побачив Озела, що загнуздав і осідлав коня, готуючись покинути башту.

– Озеле, – звернувся Вітіко до нього, – приїзди незабаром до мене.

– Так, незабаром, – пообіцяв Озел. – А ти до мене.

– Авжеж, – сказав Вітіко, – і бувай здоровий!

– І ти теж, – побажав Озел, сів верхи і виїхав із брами.

Вітіко, доглянувши коня, пішов у світлицю. Там уже зібралося багато людей. Там тепер були й старші чоловіки, яких Вітіко не бачив учора ввечері. Прийшли навіть жінки і дівчата. Більшість їх стояли. Коло одного вікна стояв Ровно. Він, як і вчора, був у чорному уборі, але сьогодні підперезався. На голові він мав сіру повстяну шапку. Поряд із ним стояла жінка з ніжними щоками. Її світло-сірий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку від неї стояли хлопчик і дівчинка. Далі стояла вродлива дівчина в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом. Її коси були чорні, очі – чорні, щоки – рожеві, а вуста – не менш червоні, ніж вишні в саду. Далі стояли чоловіки і юнаки. Здебільшого вони були в бахматих темних уборах. Ніхто з чоловіків не мав зброї. А жінки та дівчата мали широке темно-сіре або буре вбрання й гарно вишиті пояси.

На столі стояла величезна макітра з теплим молоком, яке наливали в кухлі й подавали людям. Якийсь слуга подав кухоль й Вітіко. Вітіко випив, поставив кухоль на стіл і підійшов до Ровна. Той привітав його, повів до жінки з ніжними щоками і представив свою родину:

– Це Людмила, моя дружина. – Потім підвів до дітей і пояснив: – Це Міш, мій синочок, а це Дюрантія, моя донечка.

Потім підвів до дівчини в темно-синьому вбранні й представив її:

– Це Дімут, моя сестра.

Потім показав на чоловіків, які стояли далі, й пояснив:

– Це Ярош, мій дядько, зі своїм первородним сином Лутою та іншими родичами, а це мій дядько Стан зі своїм первородним сином Бранішем та іншими родичами, це мій дядько Бетлеб із сином Пореєм, цей мій двоюрідний брат Вацлав, це мій двоюрідний брат Мішек, це мій брат Дуда, а це мій брат Веліш.

Потім Ровно повів Вітіко до жінок і мовив:

– Це Сватислава, дружина Стана, це Млада, дружина Бетлеба, це Ріхса, дружина Браніша, а це Юта, дружина Порея. Молодших чоловіків та дівчат я не називаю, ти й сам познайомишся з ними. Всі вони прийшли привітати тебе, а потім підуть у своїх справах.

Обернувшись до всіх родичів, Ровно вигукнув:

– Це Вітіко з Плани, наш сусід і наш гість!

Після цих слів чимало людей підійшли ближче і подали Вітіко руку. Інші просто вклонилися, люди мало-помалу почали виходити з кімнати.

Вітіко підступив до Людмили, дружини Ровна, і сказав:

– Я приїхав до Ровна, бо бачив його в день виборів у Вишеграді і він мій сусід, я провідав його для розмови з ним.

– Ласкаво прошу до нашого дому і до нашого роду, – запросила Людмила. – Потім обернулась до Дімут: – Ви, звичайно, теж не відмовите чужинцеві в гостинності в цьому домі.

– Друзі мого брата – мої друзі, – відповіла дівчина.

Після цих слів ранкові привітання скінчилися і люди розійшлися.

Ровно вивів Вітіко надвір. Вони вийшли з брами на смужку землі, що вела від башти. Там Вітіко побачив, що велика чотирикутна башта стоїть серед боліт. По греблі вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля піднялася, почалися лани, збіжжя на них уже половіло. За ланами ріс ліс.

Зрештою Ровно та Вітіко вийшли на широку тверду місцину, де стояло чимало хат і халуп. Над деякими курився дим, перед деякими гралися діти, тут і там із дверей виходила якась жінка і дивилася їм услід.

За хатами знову тягнулися лани, на них де-не-де працювали люди. За ланами піднімалися вгору луки, там росли поодинокі дерева і паслися корови, отара овець, свині та кози, походжали пастухи. А вже за луками починався непрохідний ліс.

– Ми доглядаємо маєтності, успадковані від наших предків, неподільно і спільно, – розповідав Ровно. – Мене обрали головою роду, після моєї смерті оберуть когось іншого. Ось вони розкинулись перед тобою: башта, луки, лани, знову луки і ліс. Більша частина володінь, які належить нам, покрита лісом. Але ми намагаємось викорчувати його і збільшити наші орні землі. Коли число наших родичів зростає, ми завжди будуємо новий дім або хату. В башті є досить місця для всіх людей із їхнім харчем і всіх тварин із їхнім фуражем. Коли нам загрожує ворог, ми можемо піти в башту і боронитись, аж поки він відступить: адже довго він стояти не зможе, бо в лісі зголодніє. А якщо він спалить хати та хижі, потім ми відбудуємо їх. Але від часів наших прадідів таких нападів не ставалося. А тоді точилася війна. А чи були війни ще раніше, ми не знаємо, бо немає нікого, хто б міг розповісти що-небудь про таку давнину.

З лук коло лісу Вітіко і Ровно пішли дугою через лани вже іншою дорогою до смужки землі, яка вела до башти. В башті Ровно показав Вітіко приміщення і комори, де можна було б розмістити тварин і припаси, показав і стайні. Потім повів його сходами нагору в громадські кімнати, де не жив ані він, ані його родина. Всі кімнати були побілені вапном і мали прості ялицеві меблі. В більшій кімнаті зберігалася зброя: довбні, булави, бердиші, метальні сокирки, бойові сокири, списи, мечі, арбалети і катапульти. Деякі кімнати були підготовані для оборони. З найвищої кімнати Ровно і його гість вийшли на покрівлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрій, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великі катапульти. Покрівля мала навколо грубі муровані бруствери, а оскільки дощова вода стікала всередину, для її відведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко від мурів над болотом.

З башти можна було оглянути долину, але годі було щось побачити поверх навколишніх лісів.

Опівдні до світлиці принесли обід. За обідом були присутні Людмила, Дімут та інші жінки. А загалом було менше людей, ніж уранці, коли всі вітали Вітіко, бо ті, хто мав родину, обідали з нею в своїх хатах і хижах. На стіл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво і житній хліб.

Вітіко гостював у Ровна три дні. Четвертого дня, коли зійшло сонце, він поїхав далі на схід. Вітіко проминув луги, лани і луки, що стелились навколо башти, і знову заїхав у ліс. Там тік струмок у східному напрямі і вздовж струмка тягнулася стежка. Вітіко їхав по тій стежці. Він цілу годину повторював вигини струмка, долаючи коріння, болітця і каміння. Потім струмок змінив свій напрям і по довгому, порослому лісом схилу потік на північ. Вітіко ще з півгодини їхав уздовж струмка. Потім струмок повернув удруге і знову біг на схід. Вітіко дві години їхав по густому лісу, аж поки поміж двох скель разом із бурхливою водою дійшов до Влтави. То було місце, де стояв Крумлов.

Вітіко шукав для себе і для коня заїзду, щоб покріпитися. Він пробув там дві години. І знову вчинив так, як і першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом і споглядав місцевість. На південь від крутої скелі містився потрійний закрут Влтави, всередині якого стояли хати Крумлова, на півночі тягнулась ущелина, по якій приїхав Вітіко, на заході скеля переходила в пологу й дедалі ширшу ділянку землі, придатну для ланів і городів, на сході скеля теж полого опускалася.

Покріпившись і нагодувавши коня, Вітіко поїхав далі. Він знову обрав східний напрям. Вітіко їхав поміж високих скель і Влтавою, поки річка текла на схід. Коли вона повернула на північ, Вітіко покинув її і їхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Ліс уже скінчився, і Вітіко їхав тепер поміж ланів, лук, лугів, чагарників, гаїв і розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечірньому прузі, він добувся до жупного містечка Дудлеби. Вітіко їхав місточком через річку Мальше, а потім поміж хат до жупної садиби. Садиба стояла окремо, мала сірі стіни і круті ґонтові покрівлі. Садибу захищав міцний мур. Вітіко під’їхав до низенької брами, над якою височіла велика надбрамна арка з давніх часів. Брама була відчинена, тож Вітіко заїхав на подвір’я, яке обступили стайні, клуні, повітки тощо. Якийсь чоловік запитав Вітіко, чого він хоче. Вітіко відповів, що хоче бачити жупана. Чоловік притримав Вітіко стремено, коли той спішувався, й допоміг йому завести коня до стайні. Потім повів його на друге подвір’я, а звідти – в простору залу, де стояло багато кам’яних столів. За одним з них на кам’яному нерухомому стільці, застеленому килимом, сидів жупан Любомир. Він був у широкому темному вбранні, на яке спадало його нічим не прикрите сиве волосся. Коло столу стояв чоловік у сірому вбранні з поясом, жупан розмовляв із ним. За кілька кроків позаду чоловіка стояла жінка в не дуже широкому синьому вбранні, підперезана сплетеним з лика поясом. Чоловік, що завів Вітіко, знаком звелів йому зупинитись на кілька кроків позаду жінки й чекати, а сам вийшов із зали. Любомир далі розмовляв із підперезаним чоловіком у сірому вбранні. Нарешті той чоловік ледь уклонився, немов дякуючи, і вийшов із зали. Тепер до Любомира підійшла й заговорила жінка, він відповів їй, жінка знову щось казала, жупан відповідав далі. Розмова тривала досить довго. Потім жінка захотіла поцілувати край одягу жупана, але він не дозволив, і вона вийшла з зали. Тепер підійшов Вітіко. Коли він став перед Любомиром, той запитав:

– Чого ти хочеш, мій сину?

– Моє бажання полягає тільки в тому, – відповів Вітіко, – щоб ви дозволили мені подивитися на вас і я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

– Тож зайди до моєї кімнати прийнять, – мовив Любомир, підвівся й пішов до дверей, Вітіко – за ним. Любомир відчинив двері й повів Вітіко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокій із темно-сірими стінами, де було багато озброєних людей. Любомир сказав:

– Славо, піди вниз і стій у кам’яній залі на варті, раптом ще хто-небудь захоче говорити зі мною до заходу сонця.

Один з озброєних чоловіків пішов сходами вниз. Любомир завів тепер Вітіко в другий передпокій, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокої перебували троє неозброєних слуг. Любомир сказав одному:

– Радиме, принеси вино і пироги.

Слуга пішов, а Любомир і Вітіко перейшли з передпокою до просторої світлиці. То була наріжна кімната, що мала по чотири вікна на кожній зовнішній стіні. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирізьблена з в’язу. Підлогу вкривали шкури козуль. У світлиці стояли три великі столи з в’язового дерева і багато стільців із того самого дерева. Над дверима і над кожним вікном висіли пишні оленячі роги. Вздовж стін і навіть у заглибинах вікон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тільки в чотирьох місцях, і на тих місцях на високих підставках стояли чотири вирізьблені з дубу великі людські постаті.

Коли чоловіки дійшли до середини світлиці, Любомир зупинився й проказав:

– Ласкаво прошу, Вітіко, за що ти хочеш подякувати мені?

– Ви знаєте мене? – здивувався Вітіко.

– Ти був зі мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – відповів Любомир, – і виконав для нього завдання, яке могло погано скінчитися для тебе.

– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вітіко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великій залі Вишеградського замку.

– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але мені дуже сподобався твій учинок і я радий, що ти приїхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межує з великим Лісовим краєм: лісової деревини і шкур та рогів лісових тварин. Постаті, які тут стоять, належать до давньої історії держави: Само, Крок, Лібуша і Пржемисл. Їх вирізьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував їх йому. Від мого батька вони дісталися мені.

Тільки-но Любомир сказав ці слова, як у світлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, і приніс на таці два срібні келихи з вином і невеличкий круглий пиріг. Поставив тацю на середній стіл і вийшов.

– Ну, Вітіко, бери вітальне вино і відламай шматок пирога, яким частують у домі, – припросив Любомир.

Вітіко взяв один срібний келих і відпив трохи вина. Поставивши келих на місце, відламав шматок пирога і з’їв. Любомир пив із другого келиха і теж відламав шматок пирога. Потім сказав:

– Вітіко, я з радістю приймаю тебе в своєму домі і тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скільки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стілець.

Любомир показав на стілець коло столу, де стояло вино, Вітіко сів, а Любомир сів на стілець поряд із ним.

– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вітіко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домі лише кілька днів.

– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануємо, – мовив Любомир.

– А я постараюсь не зневажити гостинність, яку ви засвідчуєте мені, – відповів Вітіко.

– Вітіко, після зішестя на престол Владислава ти виїхав із Праги, ми багато чули про це в нашому краї, – казав далі Любомир.

– У лісі, що тягнеться до Баварії, є будиночок, що належить нам, – пояснив Вітіко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, і я пішов туди, бо вже давно не бачив його.

– Він стоїть у лісі на Влтаві, – додав Любомир.

– Понад день їзди звідси в лісі на захід, – уточнив Вітіко, – і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступає великий ліс.

– Якраз перед тим лісом, – додав Вітіко.

– Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, – промовив Любомир, – і було б ще більше, якби не суворі зими.

– Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, – зауважив Вітіко.

– Лісова церква у Горній Плані дуже давня, – говорив Любомир, – її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.

– Десь так само мені розповідав і священик із Плани, – докинув Вітіко.

– Що ж, дбай тим часом про свій дім, як дає тобі змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.

– Я допомагаю і дбаю, як можу, – запевнив Вітіко. – Земля там для збіжжя бідна, а для плодів ще бідніша.

– Там, де бідна земля, суворі люди, – прорік Любомир, – але люди не знають ані того, ані сього.

– Люди живуть у нас із того, що родить земля, – розповідав Вітіко, – і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.

– Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, – мовив Любомир.

– За давніх часів таке, звичайно, траплялося, – підтвердив Вітіко. – Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.

– Як і всюди, – кивнув Любомир.

– Тепер вони мало знають про час і його значення, – відзначив Вітіко.

– Ми всі мало знаємо, – доповнив Любомир. – Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.

– Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, – зітхнув Вітіко.

– Вони самі себе не можуть збагнути, – сказав Любомир. – Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?

– Так, – відповів Вітіко, – але спершу мені треба зорієнтуватися.

– Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.

– Таж німецький король Конрад – єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, – мовив Вітіко.

– Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, – заперечив Любомир. – Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.

– А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вітіко.

– Дещо знаю, – відповів Любомир. – Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.

– Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, – додав Вітіко.

– Вона й досі там, – мовив Любомир, – і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.

– Це добре для неї, – зауважив Вітіко.

– Авжеж, добре, – підтвердив Любомир.

– Але ж у країні всюди спокій, – мовив Вітіко.

– Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо на відшибі. Народ тут живе і не відає, що станеться, обробляє поля і любить гру на козі й танці. Ми, що поставлені в країні як вартові турботи про народ, не можемо робити чогось іншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу і сприяти вірі, завдяки якій він стає моральніший і щасливіший.

– Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, – сказав Вітіко.

– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.

– Я всюди, де бував раніше, – підтвердив Вітіко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварці на Дунаї, Інні, Трауні та Енсі теж чинять так.

– Отже, цей звичай дуже поширений, – підсумував Любомир, – тож і зникне не дуже повільно. А загалом наш народ тут добрий та лагідний і цілком заслуговує, щоб його захищали, берегли і не змушували до страждань, бо ж він ні в чому не завинив. Я спершу покажу тобі світлицю, яку ми виділимо тобі в цьому домі для проживання, щоб ти відпочив або якось інакше, як воля твоя буде, використав свій час, а потім я поведу тебе до своєї дружини і ти повечеряєш із нами. Про твого коня добре подбають.

– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вітіко.

– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо коні часто краще віддячують за догляд своєму доглядачеві, ніж будь-якому іншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобі когось, щоб служив тобі. А тепер випий ще трохи зі свого келиха і потім ми вийдемо звідси.

Сказавши ці слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вітіко теж узяв келих. Потім обидва підвелися й пішли до дверей. У передпокої Любомир сказав:

– Радиме, піди з цим молодим вершником і роби, що він накаже. А я, Вітіко, тепер попрощаюся з тобою, а потім сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов із кімнати.

Вітіко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привів, Вітіко доглянув коня, а потім звелів слузі показати кімнату, де він мав спочивати. Слуга повів його двома різними сходами нагору, а потім через передпокій у простору світлицю, що мала три вікна. Там Вітіко сказав:

– А тепер можеш іти, я вже не потребую твоїх послуг.

Слуга вийшов у двері, а Вітіко ступив уперед і оглянув кімнату. Вона вся була оббита підпаленим ялицевим деревом і мала підлогу з червоного тису. На підлозі лежали сплетені з очерету мати. Ліжко, на якому лежала постіль із м’яких укривал та хутр, стіл і чимало стільців, козла для одягу, умивальник і дві лави, що стояли вздовж стін, були виготовлені з натертого воском дубу.

Вітіко пройшовся кілька разів по кімнаті. Потім сів на стілець. Згодом підійшов до вікна і глянув на містечко Дудлеби. В жовтаве вечірнє небо здіймалися причілки, покрівлі, комини, дах великої церкви та дзвіниця. Вітіко побачив, що містечко стоїть на видовженій смузі землі, утвореній довгою петлею річки Мальше. На сході ця смуга поєднувалася з рештою суходолу. Понад хатами він бачив горбкувату місцевість, де можна було розрізнити лани, луки, луги, ліси і людські оселі. Потім ішла темна смуга – ліс, із якого він вийшов. Та смуга тягнулася на захід аж до обрію. З містечка долинав гамір людського життя.

Згодом Вітіко знову пішов до стайні, щоб закінчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кімнати.

Коли сутінки вже майже переходили в пітьму, прийшов Любомир і повів Вітіко до їдальні. Вони зайшли в двері, за якими стояло двоє вартових, що потім пішли вслід за ними. Пішли сходами вниз, далі по довгому коридору і зайшли до їдальні. То була довгаста зала з великими арковими вікнами на обох кінцях. Стіни з гранітних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббиті гладенькими ялівцевими панелями. Вздовж обох стін тягнулися дубові лави. Вздовж зали стояв стіл, накритий білим обрусом і заставлений стравами. Зі склепіння над столом звисали три великі світники, в кожному з них горіло кілька скіпок.

У дверях зали стояло багато чоловіків. Любомир повів свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жінка в широкому темно-каштановому вбранні, підперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сіточка притримувала на її голові пишні сиві й білі, мов сніг, коси. За тією жінкою стояли дві молодші жінки, а за ними – троє дівчат. Любомир підвів Вітіко до жінки і сказав:

– Болеславо, я привів до тебе юнака Вітіко, що з наказу князя Собеслава приїхав на з’їзд у Вишеград, потім князь Собеслав повідомив йому при свідках свою останню волю щодо наступності, а тепер він живе в будинку в лісі неподалік від нас.

Жінка з приязню на обличчі обернулась до Вітіко і сказала:

– Наш пан і жупан Любомир, мій чоловік, казав мені, що ви наш гість. Я з радістю ласкаво запрошую вас і прошу задовольнитися тим, що є в нашому бідному домі і що двоє самотніх людей змогли приготувати для вашої втіхи.

– Висока пані, ви засвідчуєте мені велику прихильність, – відповів Вітіко, – гостинно приймаючи мене в своєму домі, і я вдячний вам за це.

Любомир обернувся до чоловіків, які стояли коло дверей, і, показавши на першого, мовив:

– Це Растислав, мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на другого й мовив:

– Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на третього й мовив:

– Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:

– Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. – І після кожного імені додавав: – Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. – А в кінці додав: – Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.

Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:

– Цей юнак – Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.

– Ласкаво просимо! – гукнув один із чоловіків.

– Ласкаво просимо! – гукнув другий.

– Ласкаво просимо! – гукнули всі.

Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.

– Помолімося Богові! – закликав Любомир.

Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

– Сіме, покажи місця, – звелів Любомир.

Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.

Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч – Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.

Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.

– Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.

– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.

– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.

– Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, – сказав Вітіко, – а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

– Не так, мій сину, – заперечив Любомир, – благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.

– Авжеж, мої думки повертаються до неї, – мовив Вітіко, – а її, звичайно, йдуть до мене.

– От бачиш, – мовив Любомир.

– Усі люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – і вважають, що можуть досягти чогось доброго.

– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.

– Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.

– Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, – розповідав Любомир, – і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.

– Дії та вчинки людини – теж її товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?

– Те, що людина робить зі смиренням, – проказав чоловік на нижньому краї столу, – це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.

– Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, – спохмурнів Любомир, – і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.

Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко:

– Тебе проведуть у твою кімнату, хай тобі добре спиться під нашим дахом.

– Нехай ваш перший нічний спочинок у нашому домі буде добрим, – побажала Болеслава, – і прокидайтесь радісно, як властиво у ваші роки.

– Амінь, – закінчив Любомир. – Бувайте здорові, мої родичі!

– З Богом! – гукнули чоловіки.

Чоловік у білому вбранні тепер знову відчинив стулку дверей, одна з жінок пішла попереду з восковою свічкою, Болеслава – вслід за нею, після Болеслави пішла друга жінка і троє дівчат. Потім вийшов Любомир, присвічував йому Слава. А Вітіко сказав чоловікам, які стояли навколо:

– Бувайте здорові і не згадуйте лихом!

Після цих слів чоловіки підступили до Вітіко й подали йому руки.

– На добраніч із нашою гостинністю і нашою охороною в цьому домі! – побажав чоловік, якого Любомир назвав Растиславом.

– На добраніч! Бувай здоровий! Нехай тобі добре ведеться! – гукали інші чоловіки.

– На добраніч! – побажав їм Вітіко.

Коли всі відступили від Вітіко, стало видно чоловіка, що сидів на нижньому краї столу. Він сказав:

– Спочивайте з Богом, і ти, молодий гість, спочивай із Богом.

– Спочивайте з Богом, велебний отче! – відповів Вітіко.

Чоловіки розступилися і хотіли пропустити Вітіко до дверей. Але він сказав:

– Спершу ви.

– Спершу Вітіко! – гукнув хтось із них.

Вітіко вийшов із дверей, Радим попереду світив йому. Потім пішли зі скіпками решта. Останнім ішов чоловік у темній сутані.

Радим провів Вітіко до його світлиці, запалив там ґніт срібної лампи і вийшов. Вітіко ще походив трохи по кімнаті, посидів трохи на стільці, проказав вечірню молитву, роздягнувся, погасив лампу і ліг на ліжко. Його сон був такий, як йому бажали, а прокинувся він так, як і казала Болеслава.

Прокинувшись, Вітіко одразу пішов у стайню доглядати свого коня.

Коли зійшло сонце, Радим покликав Вітіко до Любомира і повів його сходами до великої світлиці, оббитої дубовими панелями. В ній стояв високий дубовий хрест із розп’ятим Спасителем. Там було багато стільців, довгий стіл і чимало молитовних ослінчиків. Вікна були розмальовані образами Спасителя, янголів і святих. У тій залі зібралися всі, хто вчора був присутній на вечері.

– Я запрошую тебе, Вітіко, – промовив Любомир, – побути з нами на службі Божій.

– Звичайно, буду, – відповів Вітіко.

Потім усі, хто був у залі, пішли сходами вниз, вийшли з подвір’я і пройшли між хатами до великої і високої благочинної церкви. В церкві їм приготували місце поблизу від вівтаря, де вони й сіли. В церкві було багато народу, всі молилися. Дехто був у широкому вбранні зі зборками та поясом, поширеному в чеських землях. Інші були у вузькому вбранні з застібками і в штанах, так одягаються в Баварії, а дівчата й жінки мали сукні зі зборками і нагрудники, фартухи і хустки. Деякі жінки були вбрані дуже строкато, інші – майже однобарвно. На головному вівтарі кілька священиків освячували Святі Дари, серед них був і той, який у домі жупана проказував молитви за вечерею. Після служби Божої всі родичі Любомира повернулися до його дому. Священик, що проказував молитви за столом, ішов останнім.

Усі пішли до їдальні. Там на столі стояло молоко, мед, масло і багато інших харчів, кожен брав, що хотів, і снідав.

– Вітіко, – заговорив Любомир, – якщо ти хочеш трохи подивитись, як приходять до нас люди, то ходімо після сніданку до кам’яної зали. А потім мої родичі Кодим і Диш покажуть тобі містечко, аж поки я знову матиму час побути з тобою.

Вітіко після сніданку пішов у кам’яну залу. Там розстелили килими навколо кам’яного столу, накрили сам стіл і кам’яний стілець і поклали килим перед стільцем. Любомир прийшов і сів на стілець перед столом. Чимало його родичів теж посідали на стільці. Потім до зали зайшли люди, у строкатому і однобарвному вбранні, в якому були і в церкві, в бахматому і прилеглому, старі й молоді, чоловіки й жінки, юнаки і дівчата, ба навіть майже діти. Їх вишикували в чергу перед Любомиром, і він розмовляв із ними та вирішував їхні справи. Писар записував, що треба, до течки.

Досить тривалий час поспостерігавши ті розмови, Вітіко з Кодимом і Дишем пішов оглядати замок. Спершу вони зайшли в невелику замкову церкву, потім у молитовну залу, їдальню, у велику залу прийнять, у малу залу прийнять, де вчора Вітіко сидів із Любомиром, у три покої самого Любомира, в покої для ночівлі, в кімнати для замкової залоги, потім у кімнати для челяді. Зайшли до зброярні, де зберігалася зброя для оборони і нападу, кольчуги, щити, шоломи, шкіряна збруя, мечі, списи, луки, стріли, сагайдаки, арбалети тощо. Зайшли до приміщення для катапульт, захисних сіток, плетених щитів та інших допоміжних засобів. Потім оглянули коней та інших тварин у стайнях і комори для зберігання припасів.

Тим часом настав полудень і в їдальні подали обід.

Після обіду Любомир зі своїми родичами і Вітіко поїхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та іншими культурами. Далі тяглися луги, луки і ліс. Вершники вибралися на височину, звідки можна було побачити далекі околиці. Любомир зупинився і сказав Вітіко:

– Бачиш, отам, де стоять дуби, є садиба Хлуми, де живе мій син Мойслав зі своєю родиною, а далі праворуч на великій відстані ми б дійшли до садиби Дуба, де живе мій син Пустимир зі своєю родиною, отам, за тими горами з лісом, стоїть Тржебин, де живе мій третій син Радоста з дружиною та дітьми. Далі в країні живуть мої доньки Марія та Евфемія зі своїми чоловіками та дітьми, а в бік Моравії живе наймолодша зі своєю родиною, її, як і матір, звуть Болеслава.

Повернувши на захід і зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного містечка.

Наступного ранку Вітіко оглянув ринок у Дудлебах, де були речі, що їх селяни з довколишніх земель привезли на продаж, і речі, які вони купували, щоб повезти додому. Пополудні Любомирові родичі виїхали на конях на луку і показали свою вправність у їзді верхи та у володінні зброєю.

Вітіко гостював у Любомира п’ять днів. Шостого дня вранці він попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вітіко підвісив його до сідла. Чимало Любомирових родичів мало не цілу годину проводжали Вітіко до лісу, звідки він приїхав. Там вони попрощалися з ним і поскакали назад.

Десь опівдні Вітіко добувся до Крумлова. Там він спочивав дві години. Потім їхав одну годину вздовж Влтави проти течії на південь. Далі повернув на захід і виїхав на видовжену височину. Опинившись нагорі, побачив на пласкій вершині перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати і хижі. Брама в мурі садиби була відчинена, і Вітіко заїхав на подвір’я. До нього підійшов чоловік у високих складчастих шкіряних чоботях, штанах із грубого сірого сукна і суконній свиті з застібками. На голові він мав чорну повстяну шапку з червоною прямою півнячою пір’їною. Він звернувся до вершника:

– Ти Вітіко, що промовляв у Вишеграді, чого ти хочеш?

– Якщо ти Діт із Ветржні, що в лютому голосував у Вишеграді, – мовив Вітіко, – і якщо ця садиба – Ветржня, то я, Вітіко, хотів би переночувати одну ніч і скористатися один день твоєю гостинністю.

– Я справді Діт із Ветржні, що голосував тоді, – відповів чоловік, – а це моя садиба Ветржня, і я подбаю про те, чого ти просиш. – Потім підійшов і взяв коня за вузду, показуючи Вітіко, що можна спішитися.

Вітіко спішився, і Діт повів коня, поряд з яким ішов і Вітіко, за вузду до стайні і там із допомогою Вітіко доглянув його. Потім повів Вітіко до просторої світлиці з побіленими вапном стінами, де стояли великий стіл, лави і стільці з буку. В світлиці Діт підійшов до великого дзвона і вдарив по ньому. Зайшов слуга, і господар повідомив йому:

– У нас гість.

Слуга пішов і, повернувшись невдовзі, поставив на стіл житній хліб, сіль і пиво.

– Ласкаво прошу до мого дому, – припросив Діт.

Після цих слів Вітіко відрізав собі скибку хліба, посолив і заходився їсти. Потім випив трохи пива.

Діт тепер ударив по дзвону двічі. Невдовзі до світлиці зайшла молода жінка. Її чорні коси були зв’язані у вузол, на грудях синіла жилетка, нижче йшла спідниця зі зборками і білий фартух. На ногах видніли червоні чобітки.

– Елізабет, – мовив Діт до жінки, – цей чоловік – Вітіко, що з волі князя Собеслава їздив на з’їзд у Вишеград, він буде нашим гостем так довго, як захоче, привітай його і приготуй дубову кімнату і частування. Вітіко, ця жінка – моя дружина.

– Вітаю тебе, – проказала Елізабет до Вітіко, – мій чоловік розповідав мені, що ти родом з тієї частини країни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобі в нашому домі.

– Я приймаю її з великою вдячністю, – вклонився Вітіко, – і пропоную й вам гостинність у моєму домі в Плані або Пржиці.

– Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, – сказав Діт, – бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

– Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

– Як виявилось, – вигукнув Діт, – ніхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава і його сина спокійно розійшлися. Великі лехи стоять коло князя, багато дрібних опинились у його почті, князь має владу і боронитиме наших прав.

– Я не дуже добре знаю ці речі, – зітхнув Вітіко.

– Тепер усе гаразд, – заспокоїв його Діт, – і ніхто не повинен перешкоджати нам порядкувати і зміцнитися у своїх маєтностях, які дісталися нам від наших батьків. Але навіщо ми говоримо про ці речі, в яких уже нічого не зміниш. Якщо ти мій гість, ходімо оглянемо садибу, де ти перебуваєш, і всі мої маєтності.

Обидва чоловіки вийшли з кімнати, і Діт повів Вітіко оглядати свою садибу. Спершу вони пішли до стайні. Там стояли коні, на яких можна було їхати на лови і навіть на війну. Були гарні, менш гарні і такі, які вирізнялися лише своєю витривалістю. Робочих коней, здається, не було. Потім ішов ряд волів для господарчих робіт на землях садиби й невеличкі тварини для праці на гірських схилах. У вузьких стійлах стояли корови, бик і телята. Далі під пласкою стелею тягнувся хлів для свиней. Вівці містилися в просторих кошарах із великими світлими вікнами, в окремому загоні стояли кози. Кури і голуби мали окреме подвір’я зі своїм входом. Гуси і качки мали свій вигін зі ставком. Діт повів Вітіко в клуні, де зберігалися сіно, збіжжя в снопах, потім у комору, де купами лежало насипане зерно. Потім обидва подались у повітку, де стояли терези, плуги, борони та інше рільницьке знаряддя, в кімнату з інструментами, майстерню і оглянули кімнати слуг та служниць.

– Велику частину цієї землі викорчував ще мій прадід, – пояснював Діт, – ми володіємо нею за правом первородства, і передаємо далі, коли народжується перший син. Молодші сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, і ми сподіваємося, що так буде й далі. Ми повинні намагатися збільшити свій маєток, щоб зросли наші володіння і сила. А твої родичі живуть далеко звідси?

– Ми маємо у Горній Плані будинок із землями, – відповів Вітіко. – У Пржиці маємо більше, і наші предки жили ще й там, де тепер у Митині коло Фримбурка про них і не згадують.

– Це той дім, де живе Гульдрик?

– Так, – підтвердив Вітіко. – Ти знаєш його?

– Знаю, – відповів Діт, – але досі думав, що він із чужого краю. Вітіко, ти повинен закріпитися на одному місці і розростатися, здобувати повагу своїх сусідів і прагнути стати лехом.

Вітіко нічого не відповів на цю пораду, а коли вони йшли по подвір’ю, до них підійшла Елізабет і сказала, що все впорядковане, кімната для Вітіко вже готова, а в світлиці вже чекає вечеря. Тож чоловіки пішли туди, дарма що сонце ще було на небі, а на подвір’ї лунко бамкав дзвін. У світлиці, куди вони зайшли, вже зібралося трохи людей, решта прийшли пізніше. Там було й п’ятеро дітей, троє хлопчиків і двоє дівчаток. Діт погукав дітей, поставив їх перед Вітіко й мовив:

– Це мої сини за віком: Діт, Вольф і Ебергард.

Хлопчики була вбрані в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потім Діт погукав дівчат, теж поставив їх перед Вітіко і сказав:

– А це мої доньки Софія і Геліха.

Дівчатка зі зібраними на голові косами були вдягнені в червоні жилетки, чорні спідниці зі зборками і білі фартушки.

Потім усі сіли за широкий буковий стіл. На верхньому краї сіли Діт і Елізабет, між ними Вітіко. Далі сіли діти. Нижче сиділи інші люди, звичайні слуги та служниці. На столі стояли житній хліб, ячмінний хліб і пиво. На верхньому краї столу поставили копчену та смажену шинку і квашену капусту, на нижньому краї – юшку зі шматками копченої свинини, фрикадельками і квашену капусту.

Коли вечеря скінчилася, Діт без скіпки, бо надворі ще був білий день, завів Вітіко до його кімнати. То була наріжна кімната навпроти лісу. Як і велика світлиця, вона мала побілені стіни, міцне дубове ліжко, де постелили Вітіко, та інші меблі з твердого дуба. Діт попрощався, Вітіко взяв двері на дубовий засув і приготувався до ночі. Коли вже смеркло, вмостився на ліжку спати.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Вітіко доглянув свого коня. Потім поснідав у великій світлиці молочним супом із борошном і білим хлібом. Згодом Діт повів його по кімнатах дому. Майже всі були такі, як і велика світлиця, в них жили Діт, його родина і гості. В більшості кімнат меблі були з бука, в деяких були кращі меблі з дуба. В одному просторому підвалі зберігалася зброя і катапульти для захисту садиби. Над тим підвалом містилася висока надбудова, до якої можна було потрапити знизу. Діт і Вітіко піднялися нагору. Там, немов у вартівні, можна було бачити все навколо.

– Бачиш, – мовив Діт, – на тій дорозі, якою ти вчора їхав від Влтави до моєї садиби, я побачив тебе і пішов до брами тобі назустріч.

– А ота скеля – це скеля Крумлова? – запитав Вітіко.

– Так, – відповів Діт.

– Там мав би стояти за́мок, – зауважив Вітіко.

– Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, – сказав Діт.

– Може, збудує колись хто-небудь із твого роду, – припустив Вітіко.

– Або з якогось іншого, хтозна, – стенув плечима Діт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бік Крумлова, Діт повернувся на захід і мовив:

– Отам наші поля, луки і луги. Бачиш, де-не-де ще стоять скелі та дерева поміж лук і навіть серед збіжжя. Не було змоги прибрати все, тут має працювати час. Найнижчі вологі ґрунти ми лишили під луки, далі йдуть лани, а отам вище вгорі, під лісом, луги. Ми можемо розширювати свої землі далі на південь і будемо розширюватись. – Потім показав рукою на схід і мовив: – Там мало що можна додати, щоб мати ще кращий захист.

Вітіко глянув і побачив будинок під лісом із могутніми ялицями, що звідти круто спускався до Влтави.

Потім Діт повів Вітіко на мур навколо садиби й показав, як можна обороняти дім.

Згодом крізь широку браму Діт і Вітіко вийшли за межі садиби і оглядали поля. Проминали багато хат, де жили Дітові люди, а також хати людей, які мали земельні ділянки поблизу від садиби. Опівдні знову повернулися до садиби. Пополудні відвідали багато місць, де працювали люди.

Вітіко попросив Діта, щоб той наступного дня дав йому провідника, який проведе його аж до Митини до дому Гульдрика. Діт пообіцяв.

Наступного ранку Вітіко попрощався з Дітом та Елізабет і сів на подвір’ї на свого коня. Там уже чекав провідник, що сидів на одному конику з-поміж тих, яких Вітіко бачив у стайні.

Вітіко з провідником поїхали землями Діта на південь, аж поки добулися до лісу. А в лісі й далі їхали на південь.

За дві години вони виїхали на галявину, де лежали стовбури зрубаних дерев, а в кількох місцях горіли вогнища, щоб спалити зайвий хмиз, серед якого паслося багато волів, корів і кіз; стояло там і кілька рубаних хат із корою поміж колод, а чоловіки, жінки і діти з пилками, сокирами, кирками і мотиками розчищали землю. Всі чоловіки були в сірому грубому вузькому суконному вбранні, поширеному в південних частинах Лісового краю, а жінки були вдягнені в короткі спідниці зі зборками і мали хустки на головах.

– Це Светлик, – пояснив провідник. – Люди рубають дерево для будівництва нової дерев’яної церкви, щоб вона стояла посередині цих розкиданих хат.

Обидва чоловіки спішилися і погодували коней, провідник узяв зерно ще з Ветржні. Потім попили води з джерела. Вітіко об’їхав галявину навколо, придивився до праці, поговорив із людьми. Відпочивши годину, вершники знову поїхали лісом на південь.

Їдучи й цього разу десь дві години, вони знову виїхали на галявину, але цю, мабуть, розчистили вже багато років тому. Тут теж стояли де-не-де будинки, стелилися луки, лани і пасовиська.

– Це Митина, – пояснив провідник, – а ота біла кам’яниця, на широкій покрівлі якої ви теж бачите камінь, – дім Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

– А ти не їдеш зі мною туди? – запитав Вітіко провідника.

– Ні, – відповів він, – я сьогодні повинен повернутися додому і тому їду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поїм зі своїх припасів.

– Тож дякую тобі і виконуй своє доручення, – мовив Вітіко й дав провідникові винагороду. Той узяв її, повернув коня і знову подався в ліс.

Вітіко поїхав вузенькою стежкою, що відходила від шляху і вела до білої кам’яниці. Там він спішився, з дому вийшов літній чоловік із пишним сивим волоссям. Підійшов до Вітіко, придивився до нього й раптом вигукнув:

– Тож на небі таки почули мою молитву і мої очі бачать тут Вітіко, що від нього піде спасіння!

– Гульдрику, що ти верзеш! – обурився Вітіко. – Я тільки прошу пустити мене на ніч.

– Якоб тепер у лісі, а Реґіна доглядає капусту, – проказав старий, – але я допоможу вам.

Обидва чоловіки завели коня до стайні, де їм довелося перевести корову, щоб кінь мав окреме стійло. Вітіко, накривши коня, як звичайно, мовив:

– Що ж, веди мене до світлиці.

– До світлиці, до світлиці, – повторив старий, – тоді йди за мною.

Старий повів Вітіко до світлиці, що була наріжною кімнатою з чотирма вікнами, побіленими стінами і давніми буковими меблями. Поряд із нею була ще кімнатка з одним вікном.

– А тепер я ще маю принести вам щось поїсти, – промовив старий.

– Неси, Гульдрику, – кивнув головою Вітіко.

Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.

– Для мене це радість, – казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, – бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.

– Якось не склалося, – промовив Вітіко.

– Ви були колись у Фримбурку, – мовив Гульдрик.

– Тоді я мав їхати до Праги, – сказав Вітіко.

– Я чув про це від Флоріана, – розповідав старий. – Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.

– Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.

– Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, – запевняв Гульдрик. – Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.

– Я лишуся коло тебе, але ненадовго, – мовив Вітіко.

– Тепер це байдуже, бо ж ви таки заїхали сюди і відбувся початок, – радів Гульдрик. – Ви можете тепер жити в Плані, як і досі, або піти ще куди-небудь, це вже нічого не змінить, доля вже йде своїм шляхом.

– Тепер нам треба піти глянути на коня, – сказав Вітіко, відкладаючи ложку.

– Авжеж, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки зі світлиці знову пішли до стайні, і Вітіко став далі доглядати коня. Потім попросив:

– А тепер покажи мені, що тут є в тебе.

– Що ж, тут є чотири корови, – розповідав Гульдрик, – там двоє телят, а порожнє стійло належить двом бикам, із якими Якоб поїхав у ліс. А тепер ідіть зі мною до овець.

Вітіко і Гульдрик пішли тепер до кошари, де в одному загоні було дванадцять овець, а в другому – чотири кози і цап. Потім Гульдрик показав Вітіко хлів із чотирма свиньми і повів у клуню, де лишилося тільки трохи торішнього сіна.

– Кури та інше птаство на подвір’ї і взагалі всюди, – пояснював Гульдрик. – Підвал із молоком, яйцями та іншими харчами я покажу, коли Реґіна повернеться додому. Ключ у неї. В молочній комірчині завжди є тільки невеликий припас. Із дверей клуні ви бачите моріжок коло хати і дві вишні з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить каміння, росте капуста на полі, а ген там, праворуч, коло кущів, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях від лісу йде вниз і видніє темна пляма, ми цього року посадили овес, під пагорбом теж є трохи вівса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогодні, та от тільки тепер немає нікого коня глядіти.

– Тож лишімо на завтра, – мовив Вітіко.

– Завтра теж є багато часу, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловіки знову пішли в житлову частину кам’яниці, і Гульдрик показав Вітіко кімнатки, де жили він, слуга і служниця. Потім показав ще комори з припасами.

– Ми щороку посилаємо трохи харчів із маєтку, – розповідав старий, – дарма що він тепер уже не такий, як був. Ми посилаємо вашій матері в Ландсгут сімдесят чудових козячих сирів, кружало коров’ячого сиру і добре борошно.

– Це для неї велика радість, – мовив Вітіко.

– Решту ми посилаємо в Пржиц, – додав Гульдрик.

– Дуже добре, – похвалив Вітіко.

– Воно є так, як може бути, – підсумував Гульдрик, – а тепер починається наступне.

Трохи згодом Вітіко і Гульдрик закінчили доглядати коня.

У дім повернувся слуга з дровами і запросив їх на місце, не дуже далеке від дому. Потім прийшла стара служниця Реґіна і принесла у великій пілці зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до паші. Служницю представили Вітіко, вона привітала його, він теж привітав її. Реґіна пішла далі поратись по господарству.

Вітіко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечері Реґіна приготувала Вітіко вечерю з копченої свинини і капусти, і він, коли вся денна праця вже скінчилася, пішов спочивати на ліжку в своїй кімнаті.

Наступного дня, попоравши вранішню роботу й поснідавши, слуги вивели Вітіко надвір, і Гульдрик показав йому частину лук і ланів, які належали до будинку. Якоб і Реґіна йшли позаду, з нагоди приїзду Вітіко вони влаштували собі вихідний день. Вітіко до всього пильно придивлявся і розпитував про все.

Коли всі повернулися до світлиці, Гульдрик, сидячи на стільці поблизу Вітіко, тим часом як Реґіна, склавши руки на колінах, сиділа трохи далі, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

– Оце той маєток, який ви і ваша мати маєте тут у лісі, він дає небагато, але однаково дає щось, як я вже розповідав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були дві дівчини, що їхали на винохідцях. Ми постелили їм гарне ліжко в кімнаті. Ваш батько інколи несподівано приїздив із Пржица і лягав у соломі, або на сіні, або там, де він був. Останнього разу він ночував у кімнаті, тоді ми вбили ведмедя в Нагловському лісі. А тепер ви тут, як і пророчили вам.

– Для цього не треба ніяких пророцтв, – заперечив Вітіко. – Таж можна було подумати, що я коли-небудь приїду, і ще не раз відвідаю цей дім, як матиму змогу.

– Авжеж, справді, – мовив Гульдрик. – Тут викорчували ліс, де-не-де збудували поганенькі хати і назвали це місце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, і тут ще є луки, пасовиська і вирубки, які належать іншим людям, хоч і нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий сніг, а те, що тут родить, дає поганенькі врожаї.

– Та земля завжди так родить, – мовив Вітіко, – хтось має щось одне, а другий – щось інше.

– Авжеж, так і є, справді, – зітхнув Гульдрик.

Коли всі трохи відпочили, стара Реґіна показала Вітіко комору з маслом і молоком, грудка масла плавала в холодній джерельній воді, що протікала крізь ночви, молоко стояло в горщиках, далі лежала купка яєць, трохи далі була комора з сирами. Потім служниця назвала Вітіко корів і телят, показала йому птаство на подвір’ї, розповіла, як звуть тварин. Решту дня Вітіко, Гульдрик і Якоб ходили по лісу, що належав до дому, і двоє слуг хвалилися господареві добрим станом ялиць, ялин, буків та інших дерев, які росли там, крім того, показали ручай із форелями, що протікав у лісі. І ліс, і ручай були добре доглянуті.

Отак минув день.

Увечері всі сиділи не коло скіпки, бо ж літні сутінки дуже довгі, а без ніякого світла й розмовляли. Коли вже споночіло, розійшлися спати.

Наступного дня Вітіко оглянув усі роботи в домі і взяв участь у них. Увечері, коли сутеніло, всі знову сиділи у світлиці.

Третього дня, коли, з’ївши форелей, яких наловив Якоб, усі знову сиділи у вечірніх сутінках, Реґіна латала стару спідницю, Якоб плів мотузку, а Вітіко поїв, скільки треба, молока, масла та меду і потім відсунув їх, раптом озвався Гульдрик:

– Уже є всі ознаки, і таки справдиться те, про що казали старі люди, що воно буде правдою, і таки правда, що це, як вони казали, має статися.

– Ну, і що ж вони казали? – запитав Вітіко.

– Та ви й так це знаєте, – відповів Гульдрик.

– Ні, не знаю, – заперечив Вітіко.

– Таж вони мали б сказати вам те, що стосується вас, – наполягав Гульдрик.

– Мене? – здивувався Вітіко.

– Авжеж, – мовив Гульдрик. – За давніх часів, коли ще панували Тор і Фрея і Перун і Лада і ще були божки та віли, тут зовсім не було лісу, далеко навкруги не було лісу, а стелилися тільки гарні поля, садки, луки та гаї і тут жив мирний народ, звідси аж до моря. Ліси росли там, де тепер стоїть сонце, а тут віяли лагідні вітерці.

– Я про таке ще ніколи не чув, – дивувався Вітіко.

– Це мені розповідав ще мій прадід, а йому розповідав знову-таки його прадід, бо в нас чоловіки доживають до дуже похилих літ, – пояснював Гульдрик, – і так аж до того прадіда, який жив тоді, коли це все було так. А земля, Вітіко, належала вашому роду, він мав різні замки і жив то в одному, то в другому. А там, де тепер ці будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу років. Потім прийшли чужоземні войовники і створили велику державу, прогнавши попереду себе інші народи, спустошивши землю і знищивши людей. Оскільки тут усе зруйнували дощенту, то виріс ліс, наче ніколи й не було по-іншому, і прийшло зимове повітря і злиденна рослинність. Потім через якийсь довгий час від ваших предків, які на той час жили далеко звідси, один потомок на ймення Вітіко разом із людьми з Рима прийшов сюди, приніс нову віру й відвоював у народу, що тоді загарбав собі землю, Лісовий край і знову збудував замки і запанував тут, і його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вітіко рятуватиме рід. Вони збудували мисливську хатку, і там, де стоїть та хатка, щоправда, вже немає давнього пишного замку, але стоїть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята і тішилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване і знову виріс ліс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дім. А тепер ви, Вітіко, прийшли, як і сказано в пророцтві: прийде найбагатший пан роду і їстиме молоко та мед на буковому столі там, де стоятимуть золоті і срібні столи.

– Дива, – промовив Вітіко.

– Ви знову прийшли, Вітіко, – казав далі старий, – рід відродиться, бо ж сказано так, і мої очі ще побачать це.

– Нехай Господь дасть тобі многії літа, – побажав Вітіко.

– Життя швидко минає, – мовив Гульдрик, – але я ще потримаю вам стремено, коли ви заїдете десь тут до свого замку.

– Коли заїду, то потримаєш, – кивнув головою Вітіко.

– І ще побачу ваших численних нащадків, – казав далі старий.

– Поки що я сам, – зауважив Вітіко, – і зачекаймо, що буде далі.

– Буде, буде, – запевняв Гульдрик.

Він підвівся і приязно подивився юнакові в обличчя. Вітіко у своєму шкіряному обладунку сидів на буковому стільці. Стара служниця Реґіна опустила руки на коліна, Якоб припинив працювати, і обоє дивилися на старого.

Вітіко підвівся.

– Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кімнату, – запропонував Гульдрик.

– Гульдрику, здоров’я тобі й на добраніч, – побажав Вітіко.

– Як буде на те ласка Божа, – промовив старий.

Усі вийшли зі світлиці й розійшлися по своїх спальнях.

Вітіко ще на один день лишився в домі.

Наступного дня він попрощався й попросив, щоб слуга пішов із ним до Фримбурка, а звідти повів його коня вгору вздовж Влтави до заїзду в Дольні Вітавіце і чекав його там, бо він сам вийде пішки на гребінь лісу святого Хоми, а звідти піде до заїзду. Але Гульдрик заперечив, сказав, що він сам повинен вести коня, а слуга міг би йти поряд із ним.

Вітіко погодився й виїхав із Митини. Старий у своєму вбранні, до якого додав тепер сіру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пір’їною, йшов на кілька кроків позаду за конем, а слуга Якоб ішов на кілька кроків позаду за старим. У Фримбурку вони по кладці перейшли Влтаву. На тому боці Вітіко спішився і дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводі слуги повів коня вузенькою стежечкою в лісі вздовж річки вгору, а Вітіко пішов ліворуч і почав підніматися на широку вершину лісу святого Хоми.

Вітіко за годину з невеликим дійшов по дорозі, якою він колись спускався вниз із провідником Флоріаном, до гребеня гори і дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вітіко зупинився і дивився вниз на Баварію, де тепер воювали Леопольд і прихильники Генріха Гордого. Перед Вітіко видніла східна частина Баварії, де текли річки Дунай, Траун і Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штірійська марка. Потім глянув на Богемію, де тепер відбулася така важлива зміна володаря. Вітіко бачив під собою синюватий ліс, пронизаний ясною смугою Влтави, потім глянув у північно-східному напрямі на Бланско як на останню лісову вершину на тлі неба, а в північно-західному напрямі він добачив серед темних лісів блідувату ялівцеву гору, яка височіла коло Плани, а від тієї гори на захід – синю стіну, яка ховала темне озеро і скелю Трьох Сідал. Місце, де стояв Вітіко, було найвищим місцем у лісі. Потім вузенькою стежкою по лісу святого Хоми він пішов навскіс у північно-західному напрямі знову вниз до Влтави й дійшов до місця, яке мало назву Дольні Вітавіце, саме там був дерев’яний заїзд, про який розповідав Ровно.

У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в’ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.

– Яку вістку? – запитав Вітіко.

– Померла княгиня Адельгайда, – відповів чоловік.

– Померла княгиня Адельгайда! – вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. – Померла княгиня Адельгайда!

– Так, – кивнув головою чоловік.

– Як це могло статися? – запитав Вітіко.

– Ми не знаємо, – відказав чоловік. – Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.

– А що сталося з дітьми? – запитав Вітіко.

– Їх повезли до Праги, – відповів чоловік.

– А ти бачив княгиню останнім часом? – запитав Вітіко.

– Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, – відповів чоловік. – Мертва вона була як жива.

– А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?

– Князь дав їй повну владу, – відповів чоловік, – і ми всі були підпорядковані їй.

– А де її поховали?

– Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.

Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:

– Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.

Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка:

– Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.

– Я бачив вас у Гості, – мовив чоловік, – де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.

– Ти теж живеш у Лісовому краї? – запитав Вітіко.

– Я живу в хатах Вімперка.

– Тепер ти житимеш у своїх родичів, – мовив Вітіко.

– Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, – пояснив чоловік.

– Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, – побажав Вітіко.

– У нас завжди спокійно і тихо.

– Нехай і далі так буде, – побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.

Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.

Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.

Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.

А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ. наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.

Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.

У країні настав великий неспокій.

Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.

Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.

– Я Мікул, – повідомив він Вітіко. – Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.

– Я не пригадую тебе, – мовив Вітіко, – бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?

– Оскільки ти так твердо дотримувався своєї думки і так мужньо протистояв смерті, якою тобі погрожував Мілгост, – розповідав Мікул, – деякі люди послали мене до тебе. Четвертого дня місяця липня вони зберуться в садибі Плака на з’їзд, на якому говоритимуть про те, що діється в країні, і на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’їзд.

– Не знаю, чи поїду я на з’їзд, – відповів Вітіко, – але дякую тобі за цю поїздку до мене. Нехай твій слуга заведе коней і насолоджуйтесь у домі тим, що тут є.

– Я повинен подякувати тобі за твоє запрошення, – мовив Мікул, – але в нас дуже мало часу і ми повинні без зупинки їхати далі.

– Тож дійте, як вважаєте за слушне.

Після цих слів Мікул підвівся й попрощався. Вітіко провів його з дому аж до коней. Мікул вискочив на коня, якого тримав його слуга, і обидва поїхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньої Плани.

Третього дня місяця липня Вітіко спорядився й поїхав по дорозі, якою повертався з Праги до Горньої Плани, в ліс на північ. Він проминув багато лісів та галявин і переночував в одній хижі. Наступного дня, вже четвертого від початку липня, Вітіко, як уже зійшло сонце, доїхав до садиби Плака. Ця садиба містилася на узліссі на болотистій луці й була однією дуже довгою будівлею. Вітіко поїхав до неї. Під’їхавши до брами, побачив, що вона відчинена. Перед брамою і за брамою на подвір’ї стояли конов’язі. Багато хто прив’язав своїх коней до дерев перед будівлею. В самій будівлі походжали й розмовляли люди. Декого Вітіко знав. Приїхав Богдан, що на з’їзді у Вишеграді першим виступав із приводу присутності Вітіко в залі й пропонував кинути його до в’язниці для суду; був і Бенеш, що теж прагнув судити його; приїхав Домаслав, що хотів ув’язнити Вітіко, аж поки його судитиме майбутній князь; був Мілгост, якому кортіло повісити одразу Вітіко на стовпі, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вітіко, був Богуш, що покликався на лихо, якого країна зазнавала від усіх князів; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вітіко, був Юрата, старий Мікул, старий Родміл і ще багато інших людей, яких Вітіко не знав. Із кожним, здається, приїхали ще й слуги та прихильники. Вітіко, спішившись, повів коня до вільної конов’язі, прив’язав його й подбав про нього. Потім пішов до великої повітки, що тягнулася вздовж будівлі й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберігали рільниче знаряддя та багато інших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стіл із лавами коло нього, а на столі стояли пиво, вино і наїдки. На лавах сиділи чоловіки і їли страви та пили напої, підходили й інші, а покріпившись, відходили. Вітіко з’їв трохи хліба і випив пива.

– Тож твій пан дозволяє полювати в своєму лісі навіть улітку, коли в полюванні й потреби немає? – беручись за кухоль пива, запитав чоловік у грубому червоно-бурому вбранні, підперезаний шкіряним пасом.

– Так, Ґаухе, – підтвердив другий чоловік, що сидів на грубій дерев’яній колоді, маючи коло себе чашу з вином, – господареві Плаки нема потреби рахувати своїх тварин. Скажімо, ти п’єш пиво, а ми п’ємо вино, якщо твій господар має зайців, ми маємо рисей, вовків, лисиць і ведмедів, і їх можна полювати і влітку, і на Великдень, і коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумієш, і запросив на це полювання багатих друзів і впливових людей.

– У нас полювання зовсім інше, – відповів перший чоловік.

– Авжеж, на мух і джмелів, – глузував другий.

Вітіко не дослухався далі до розмови. До нього поки що ніхто ще не озвався. А тепер до Вітіко підійшов молодий Мікул у тому самому каштановому вбранні і з тією самою білою пір’їною, як і тоді, коли приїздив до нього в кам’яницю в Плані. Мікул привітався і сказав:

– Добре й слушно, Вітіко, що ти приїхав, тут є багато людей, які, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усіх до себе, полює тепер з охочими в лісі, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, він запросив таких шановних гостей, що навіть такої пори полює.

До Вітіко підійшло ще кілька чоловік: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата і привітали його. Вітіко подякував. Вони взяли собі страви та вино. Надходили інші чоловіки, щось казали, а потім знову відходили.

Як уже минула половина ранку, до садиби під’їхала ціла юрба вершників. Попереду на гнідому коні їхав чоловік у широкому темно-синьому вбранні зі сталевим поясом, у руках він мав дротик. На голові в нього видніла чорна шапка з однією сірою пір’їною. Він мав каштанове волосся і каштанову бороду навколо підборіддя.

– Це Стрих, пан Плаки, – пояснив Мікул Вітіко.

Позаду Стриха їхали інші чоловіки. Вони теж були в бахматих уборах із поясами й дротиками. Слуг і собак із ними не було. Під’їхали до брами, поприв’язували коней і пішли в повітку.

Коли вони посідали коло столів і покріпились наїдками та напоями, чоловік у білому, мов сніг, суконному вбранні і з довгою синьою патерицею в руках став на лаву й вигукнув:

– Обід закінчився!

Почувши цей крик, чоловіки різної статури і в різноманітному вбранні вийшли з зали через двоє дверей по різні кінці зали, коло кожних дверей стояло по троє чоловіків зі списами.

Після цього минув якийсь час і на лаву став чоловік у темному широкому оксамитовому вбранні, його пояс був гаптований сріблом. Він мав сиве волосся і сиву бороду. На поясі в нього висів меч, а на голові він навіть шапки не мав. Вітіко впізнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеграді був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залі вщух гамір, чоловік заговорив:

– Дорогі та вірні присутні люди! Сюди з’їхалося дуже багато людей, і тому я, бо я, мабуть, тут найстарший літами, складаю подяку нашому господареві за те, що він улаштував для нас таке сповнене приязні свято і таке гарне полювання у своїй садибі Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приїхати сюди. Навіть якщо іншим більше б личило стояти на тому місці, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кілька моїх тутешніх друзів спонукали мене, крім того, внаслідок свого віку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите мені. Стрих діяв добре, пристойно і значуще, запросивши нас у свою садибу, яка має назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свійських тварин, пирогів, пива та вина, побачили ліси, якими він тут володіє, і полювали в тих лісах. Ми вирушили на лови ще вдосвіта, а тепер повернулися, щоб не дуже відчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зі своїми друзями висловлюю йому мою найщирішу подяку за це, і всі, звичайно, подякують йому не менш щиро, ніж ми. Запрошені вже й тепер могли б податися додому і взяти з собою в дорогу радість і втіху. Вони тут побачились, налагодили дружні зв’язки і, безперечно, хоч де стоять їхні садиби, провідуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб і далі підтримувати свою дружбу, зміцнювати свої зв’язки і розмовляти про те, що лежить у них на серці. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали і посадили на престол, не так цурався нас, то міг би бути серед нас, міг би поділити нашу насолоду і збільшити нашу радість. Хіба князі давніших часів не полювали й не обідали зі своїми лехами? Хіба було інакше? Хіба лехи – не їхні супутники і не їхнє законне товариство? Хіба лехи не ставили і не підтримували князів, і хіба лехи не відповідають за їхні дії, і хіба їхній вибір, виявившись помилковим, не справляє згубного впливу на країну? А хіба наш добрий князь Владислав поділяв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хіба бував у їхніх садибах і їв за їхнім столом? Ви мовчите, отже, він не робив цього. А якби робив, то збільшив би насолоду, сам би тішився насолодою; якби він був із нами, ми б сьогодні були ще веселіші, ніж тепер. Нам шкода його, що він відмовляє собі в цій насолоді, і ми повертаємося без нього до своїх домівок. Я не дуже переймаюся цим, я старий і переживаю за країну, але молодь прагне радості. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був із нашими дітьми та молоддю країни і насолоджувався їхньою радістю. Тепер він цього не робить і не має насолод, дарма що молодий. Він не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли він їздить по країні, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повинні бути з нами, коли ми їдемо на лови. Він поїхав із численним почтом до замку Гости і розмовляв із ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покійного князя Собеслава. Коли я зичливо підказав йому, щоб він завдав собі клопоту запросити тих, хто тоді ввійшов до ради, він поглузував із мене. Він поїхав по замках країни з багатьма молодиками і давав розпорядження, про які державні радники і пани не знають. Коли він повернувся, ми, а саме: мій брат Зната, Мілота, потім старші Мікул і Домаслав, присутні на цьому святі, яке влаштував нам наш любий господар, і я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зібрати, приєдналися до нього, щоб надати його почтові належного блиску, якого інакше він не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо він уже не поділяє радощів нашої молоді, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що ні. Хіба він не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покійного князя Собеслава, що, хоч і гнобив панів, був усе-таки добрим і мудрим, тікати цієї зими з Праги до Угорщини? Мені шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що він зрікається насолод. Він бере на себе завдання і постанови, які загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двірський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичі та державні радники, і має досить турбот і клопоту, тож не має часу для радості. Не минуло й дванадцятьох тижнів, як він зібрав воїнів і всіх, кого назвали розбійником, прогнали або знищили. Оскільки йому для цього потрібна влада, він замість бути присутнім на наших святах, поринув у думки, як йому збільшити свою могутність. Мені шкода нашого доброго князя, що він не з нами і не поділяє наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рідного брата святого Вацлава, відчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехів і шляхтичів країни. Аж до нього проводирі народу були немов князями, а князь поміж них був як перший серед рівних. В усій країні був блиск і ніхто не скнів у кріпацтві. А потім, скориставшись своїми прихильниками, він змусив людей служити йому, бути його воїнами і почтом. Зникла навіть ваша назва проводир, і вже не чути її. І всі пізніші онуки Пржемисла були такі самі й мусили думати про посилення своєї влади, завдяки якій вони правили. Мені шкода нашого доброго князя, що його немає серед нас. Він позбавлений навіть спілкування зі своїми родичами та їхньої підтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гідного Собеслава, після смерті свого високого чоловіка була змушена перебувати в самотній фортеці Гості й померла з туги та горя торік восени. Її малі діти, що їх князь узяв під свою опіку, нічого не можуть йому дати, тож він самотній і сам вирішує за всю країну, і ми згодом побачимо, які будуть плоди. Тепер ви дізналися, що мої слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповідаю про геть усе і ніяк не висловлю нашому ласкавому господареві подяку за його сьогоднішнє свято, яке він так гостинно влаштував, і ніяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутній тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молоді є бажання, я запрошую її на День святого Лаврентія до свого замку Руден, щоб і там отак відсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнім, але я намагатимусь, і, звичайно, все буде наготові для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зійти з неї, бо я вже задовго стою на ній і заважаю перебігу свята. Я тільки запрошую присутніх, хто матиме змогу, рівнятися на нашого щедрого господаря і ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якої я й стою на цій лаві.