Читать книгу Вітіко - Адальберт Штіфтер - Страница 4

За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:

– Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!

Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пір’їна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перев’язі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, над’їхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пір’їни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.

– Якщо йдеться про завоювання Богемії, – відповів Вітіко, – тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

– Наші коники негодящі, щоб скакати на них, – відказав чоловік, – наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.

– Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію, – заперечив Вітіко, – я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.

– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які під’їхали ближче, – оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’їзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років п’ять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?

– Ти жартуєш отак, – виснував Вітіко, – то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.

– А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.

– Марно сперечатися про всякий дріб’язок, – сказав Вітіко, – але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.

– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

– Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, – відповів Вітіко, – я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

– Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

– Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

– Як він так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.

– Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, – і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

– Я Велислав, – вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, – і не потерплю ніякої погрози!

– А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.

– Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

– Ви не повинні казати таких слів, – застеріг Вітіко.

– Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повір мені.

– Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

– Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

– Я їду тільки ступою, – попередив Вітіко.

– Він уже видає закони, – мовив червоний вершник, – і ми дотримаємось їх і проїдемо з тобою якусь відстань ступою.

– Тож іди до нас! – гукнув хтось із гурту.

– Іди! – докинув ще хтось.

Водночас ті, хто загрозливо ставав проти Вітіко, повернули своїх коней, і всі зрушили та посунулись, немов щоб дати йому місце і по-дружньому прийняти його.

Вітіко вклав меча в піхви і повільно поїхав поміж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вітіко, і Вітіко під’їхав до нього.

– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.

– Доведеться їхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.

Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:

– Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?

– Цього я вам не скажу, – мовив Вітіко, – бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.

– З тобою ніколи кінця не дійдеш, – усміхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, – це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а він хотів убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вітіко глянув на чоловіка по праву руку від себе. Той їхав на чорному коні. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся і очі. Був у зеленому вбранні, чорній шапці з чаплиною пір’їною, мав меч і мисливський ріг.

– Ну, шкіряний, – мовив він, – невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?

– Ні, – відповів Вітіко, – але ти міг би бути надто поквапним.

– Він такий і є, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, – розповідав він далі. – Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.

Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.

– Що ж, я підозр не викликаю, – сказав він Вітіко.

– Так, – погодився той.

– А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, – казав далі червоний вершник, – це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.

– Таж озирнися! – гукнув чоловік позаду Вітіко.

Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.

– Я не загрожую нікому, – запевнив він Вітіко.

– Хіба що всім гарним дівчатам! – усміхнувся червоний вершник.

– Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, – мовив юнак.

– Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вітіко.

– А тепер іде другий ряд позаду нас, – пояснював далі червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але він не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехів? – гукнув він назад товаришеві.

– Я скоро буду ним, – відповів той.

Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

– Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, – розповідав червоний вершник. – Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! – гукнув червоний вершник.

– А ви всі за мене! – відповів Каста.

Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

– А ті двоє позаду їх – сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

– А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, – пояснював червоний вершник, – тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всі були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потім було зрізане навскіс.

– Що ж, шкіряний, я тобі вже трохи розповів, – мовив червоний вершник, – ми аж ніяк не відмовчуємось, а от ти прибув із країни Офір або з країни цариці Савської і туди ж і їдеш у такому вбранні.

– Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, – відказав Вітіко.

– І ти візьмешся за великі справи, – припустив червоний вершник.

– Ти, може, теж, – відповів Вітіко.

– Ти, певне, вже бачиш, – пояснював червоний вершник, – що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.

– Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, – мовив Вітіко.

– Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім’я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім’я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

– Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, – мовив Вітіко.

– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! – вигукнув червоний вершник.

– Я не нестиму корогви, – заперечив Вітіко, – який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

– Може, твій Собеслав? – запитав червоний вершник.

– Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, – відказав Вітіко.

– Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?

– Він знає, – відповів Вітіко, – і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.

– Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, – виснував червоний вершник.

– Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, – відповів Вітіко.

– Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, – пожартував червоний вершник.

– Таж так, – погодився Вітіко. – Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.

– Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, – мовив червоний вершник.

– Ялиці, журавлина та інше, – підтвердив Вітіко, – і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.

– Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, – усміхнувся червоний вершник.

– Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, – мовив Вітіко.

Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:

– А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?

– Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

– І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

– Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку від Вітіко, – а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.

– Та ти річку вип’єш, щоб дістатися до нього! – засміявся червоний вершник.

– Це було б надто повільно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.

– Ми підемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!

– А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.

– А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м’якенькі укривала! – крикнув котрийсь син Сміла.

– Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, – кинув Велислав.

– Коли-небудь ми поїдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

– Поїдемо! – гукнув чийсь голос.

– Атож, поїдемо! – гукнув ще хтось.

– Авжеж! – гукнув третій.

– А наші звичаї – справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

– Я чув про багато родів цієї країни, – відповів Вітіко, – і не знаю, кого ти маєш на увазі.

– Тож слухай, – почав розповідати червоний вершник, – був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.

– А чому князі не забороняли таких дій? – запитав Вітіко.

– Так, тоді був один князь, – відповів червоний вершник, – що звався Болеслав Рудий, і він з усім своїм почтом сприяв вршам і навіть воював разом із ними проти Славниковичів. А коли зійшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, і врші мали нащадків від нього. Але Болеслав утратив усі прилеглі землі своєї держави й розлютився і на родовитих, і на простолюд. Це породило обурення, і врші перші повстали проти нього. Він був змушений утікати. Потім Болеслав знову став могутнім і запросив під час карнавалу, коли всі розважалися, найшляхетніших людей країни, а також вршів до себе, а ошукавши їх своєю приязністю, напав на них зі своїми охоронцями, передусім сам проштрикнувши кинджалом тіло свого зятя, і вбив усіх, кого боявся. Але того самого місяця його осліпив польський князь Болеслав і він помер за кілька років, ніким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сімдесят років князь Вратислав запанував як король цієї країни, врші знову тішилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тіста та інші. Та коли князь Вратислав помер і на князівський престол зійшов його син Бржетислав, двох наймогутніших вршів вигнали з країни: Мутину, що доти був приятелем князя і жупаном Літомержица, і Божея, проводиря вршів, володаря Лібіца і жупана в Жатеці. Адже князь зокрема дізнався, що вони під час облоги польської фортеці Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки після цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечірніх сутінках у День святого Хоми повертався з ловів у лісах коло Крживоклату до свого двору в Збечні, а в лісовій пітьмі назустріч йому їхали люди зі смолоскипами, з лісової гущавини вискочив чоловік на ймення Лорек і щосили вгородив йому в тіло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зірка з неба, впав високий князь у лісі на землю». Люди князя під’їхали запізно і підняли вмирущого. Побігли шукати вбивцю і побачили, що він разом із конем упав у канаву, проткнувши себе власним мечем. Чи то навмисне, бо ж не міг уникнути погоні, чи то внаслідок нещасного випадку, – те вже годі дізнатися. Поширилася чутка, ніби вбивцю підіслали вигнані врші Божей і Мутина. Коли після Бржетислава на князівський престол зійшов його брат Борживой, вршів закликали назад і вони вірно служили. Та оскільки двоюрідний брат Борживоя Сватоплук з Оломоуца прагнув зійти на князівський престол, він послав до Борживоя начебто посланця, що мав йому назвати його ворогів, і він назвав вршів, Борживой став недовірливий і двічі намагався схопити врша Божея, а потім врші відійшли від нього, перекинулись до Сватоплука, допомогли йому перемогти і зійти на княжий престол. Борживой був змушений утікати до поляків. За рік по тому Сватоплук із військом разом зі своїм кумом Генріхом V, королем німецьким, пішов проти угорського короля Коломана. Для захисту Богемії він лишив пана Вацека і врша Мутину з військом. До Пресбурґа Сватоплук і Генріх прийшли разом. Сватоплук зруйнував і знищив усе, що могло б йому перешкоджати в околицях Пресбурґа і намагався разом із Генріхом здобути місто і фортецю. Аж тут прибув посланець, повідомивши, що польський король Болеслав, що був другом Угорщини, вдерся з Борживоєм у Богемію, переміг Вацека та Мутину, спустошив жупи, і прийшов таємний посланець від Вацека, який сказав, що Мутина порозумівся з ворогом, він, як виявилось, сприяв Борживою, тільки вдавав боротьбу, а сам потай пішов до свого двоюрідного брата Немоя, що є прихильником Борживоя. Сватоплук був змушений відійти від Пресбурґа, і король Генріх теж мусив піти геть. Сватоплук зі своїм військом пішов у Богемію, а польський король повернувся в Польщу. Вацек і Мутина вийшли назустріч князю. Він приязно зустрів їх і був приязний із вршами, які були з ним в Угорщині. Потім поїхав у замок Мутини, що мав назву Вратислав, і переночував там. Коли почався день, він зібрав усіх людей, які були з ним, у великій залі замку: панів, лицарів та всіх інших. Прийшли Мутина з двома молодими синами, врші Домаслав та Уніслав. Князь швидко зайшов до зали, вискочив на лаву коло печі й крикнув звідти, що врші здавна завжди були підступні, зрадливі та лихі, і заявив: «Тож я віддаю їх на поталу, і той, хто вб’є їх, забере їхнє добро і маєтності, все, що зможе захопити й загарбати. Ці, що в залі, будуть першими». Потім зіскочив із лави й вийшов із зали. Мутина сидів на стільці й мовчав. Він одразу отримав два удари і не ворушився. Під час третього удару хотів підвестися, та вже його голова відскочила від тулуба. Вбили Уніслава і Домаслава. Дітей Мутини кудись повели. Невша, один приятель вршів, вискочив із вікна в ліс, але світлий одяг виказав його, його схопили і осліпили. Краса і Вакула скочили на коней і помчали до замку Лібіц, де сидів Божей. Він саме обідав із дружиною і своїм юним сином Боржитою і пустив їх до себе як вершників з угорської війни. Краса забіг і паплюжив усіх, а коли йому показали Боржиту, вбив його і закривавленим мечем проткнув батьку серце. Вршів у замку перебили, з убитих здирали одяг і прикопували їх, усе сплюндрували. Тепер врші, які лишилися живі, почали війну проти свого напасника, і війна ставала дедалі лютіша, бо їм допомагали їхні прихильники, а їхніх ворогів більшало. Проте врші зазнали поразки й загинули. Одних повели на ринкові майдани міст і стратили там, інших убили на горі Петржин або ж на вуличках і в будинках. Старий лех Космас написав, що сини Мутини були добрі хлопчики й такі гарні, наче намальовані на слоновій кості, проте їх убили. Люди хрестились і тікали. Перебили всіх вршів, крім одного, що втік, то був Йоганн, син Тісти. З замку Мутини Сватоплук знову пішов проти Коломана, бо ж той ішов у Богемію, і одного разу, коли він прудко мчав у лісі, одна гілка так ударила йому по оку, що вибрала його. Сватоплука повезли до Праги, де він одужав. Коломан повернувся до Угорщини. Сватоплук, одужавши, їхав узимку зі своїм військом три дня і три ночі, аж поки добувся до Нітри, куди хотів заїхати, але охоронці побачили його і замкнули браму. Тож він спустошив усе навколо й повернувся назад у Моравію. Коли настало літо, він хотів помститися полякам і рушив у похід проти них разом із королем Генріхом. Але війна точилася аж до осені без успіху і вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня місяця вересня, коли Сватоплук був цілий день коло короля, щоб порадитися про відступ, і коли він у вечірніх сутінках повертався до своїх наметів, із лісу до його почту виїхав якийсь чужий лицар, тоді казали, що це врш Йоганн, син Тісти, і щосили метнув списа поміж плечі князя, тож той упав мертвий із коня. Вбивця втік завдяки своєму прудкому коневі. Наступного року після цього вбивства Йоганна, сина Тісти, схопили під час бунту проти князя Владислава, і Вацек осліпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперішнього князя Собеслава, який був тоді ще молодим княжичем, на полі під Вишеградом, бо друзі повідомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом і хотів виманити його з Вишеграда, щоб полонити і осліпити.

– Страхітливі розправи, – зітхнув Вітіко, – і я знав і про них.

– Я розповідаю тільки тому, – сказав червоний вершник, – щоб показати, що діялось.

– А князі тим часом сиділи на своїх володарських престолах, – мовив Вітіко.

– Атож, князі, князі, – підтвердив червоний вершник. Обернувся і крикнув: – Друзі, чоловік, що їде поряд зі мною, запитує про князя нашої країни.

– Я мав на увазі тільки князів, які правили тоді, – поправив його Вітіко.

– Так, князі, князі, правда, друзі, що є така річ, як князі? – гукнув червоний вершник.

Дехто з вершників, почувши ці слова, засміявся.

Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед і сказав:

– Колись, мій сину, в цій країні, що лежить така благословенна перед нами, не було князів. Хтозна, що тоді діялось, коли твій ліс ріс ще й тут, де ми тепер їдемо.

– Було досить ведмедів і мало мисливців! – крикнув Одолен.

– Марбод зі своїми людьми повбиває всіх ведмедів і турів, – кинув червоний вершник.

– Були часи! – крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

– Проте наші старі навряд чи вміли розповідати про минулі часи, – зауважив червоний вершник, – вони тільки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сім річок і наші предки осіли в країні. В одній частині країни панував той, у другій – хтось інший, а в третій не було нікого, і всі були дуже щасливі, як завжди бувають щасливі, коли починають розповідати про початок життя якогось народу.

– Тепер це не було б щастям, – мовив Велислав, – але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своїх осель.

– Але господарність скінчилася, – зітхнув червоний вершник. – Коли старий Крок склепив очі і його авторитет успадкувала його донька Лібуша, кожен хотів стати її чоловіком і всі тиснулись до неї, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловіка, жила з ним, і вони підпорядкували собі країну, де жили, і від них походили численні нащадки, що завжди тримали ту країну в покорі й були князями: Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржесомисл, Неклан та інші, хто їх знає тепер, і Гостивіт, і Борживой, його син, перший християнський князь, і його онук, святий Вацлав, чиїм братом був жорстокий Болеслав; та інші. Помираючи, вони завжди поділяли землю між синами, і це призводило до суперечок і жорстоких учинків, але ніхто чужий не приходив у Богемію та Моравію воювати з нащадками Пржемисла. Сто років тому серед нащадків Пржемисла з’явився видатний чоловік на ймення Бржетислав, син князя Ульріха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава I, брата святого Вацлава. Бржетислав зі своїми шляхтичами, лехами і жупанами вирішили, що Богемія відтоді має бути неподільна, найстарший із роду Пржемисла мав бути великим князем Богемії і Моравії, а решта нащадків цього роду мали отримати землі в Моравії, жити з тих земель, мали називатися князями і бути підпорядкованими найстаршому князеві. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший і найдосвідченіший чоловік і кожен нащадок Пржемисла мав дбати і про Богемію, і про Моравію, бо міг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Він мав багато онуків. Від свого найстаршого сина Вратислава він мав чотирьох онуків: Бржетислава, Борживоя, Владислава і Собеслава, що тепер великий князь. Від свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, і Оттона, що був князем в Оломоуці, він мав онуків Ульріха, Лютольда, Сватоплука, Оттона і Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князівському престолі став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла і першим серед богемських князів досяг найбільшої пишноти, якої міг досягти, а саме: королівської корони. Коли він помер, його наступником на престолі став його брат Конрад, бо тепер уже він був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзі помер і він, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у роді Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лісі коло Крживоклату. Після похорону наступником на княжому престолі став його брат Борживой, хоча він уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями країни, що його наступником має стати брат. Найстаршим представником був Ульріх, що намагався утвердити своє право, але невдовзі відступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортіло бути князем. Він вдавався до насильства, але марно. Тож потім послав, як я вже розповідав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповісти, нібито Сватоплук кривдив його і тому він перейшов до Борживоя. Той чоловік розповідав Борживою і правдиве, і брехливе, і назвав йому як ворогів тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовіри і став немов чоловік, що піднімається драбиною і обрубує щаблі позаду себе. А коли від нього був змушений утекти навіть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, і великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горів на княжому престолі, він сидів на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.

– Я знаю про ці сумні події, – зітхнув Вітіко. – Князі так вживали владу, що завжди зростало тільки зло.

– Тож ти, мій друже, теж бачиш, які ті князі! – виснував червоний вершник. – Але прийшов чоловік, що поставив межу і стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного і високого чоловіка не було ще ніколи. За весь час його князювання не пролито жодної краплі крові, від ворогів він відборонився, покарав їх, але потім простив їм, а народ зробив щасливим і задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лісі коло Крживоклату, і брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскільки внаслідок порушення принципу наступності на престолі за віком з’явилася непевність у визначенні наступника, можновладці Богемії і Моравії одразу після вбивства Сватоплука самі обрали собі князя, і то Владислава, що вже в найближчі дні після смерті Сватоплука зійшов на князівський престол у Празі. Князюючи вже два місяці, він захотів відсвяткувати Різдво в Градеці й запросив на свято свого двоюрідного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення від німецького короля Генріха V відсвяткувати з ним новорічні свята в Реґенсбурзі. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привітав і гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Реґенсбурґ. Коли великий князь був у Пльзені, примчав вісник, повідомивши, що напередодні Святого вечора князів брат Борживой із військом узяв Прагу та Вишеград і проголосив себе великим князем. Владислав відправив вісника до Вацека і Оттона, закликаючи вирушити на Прагу, й водночас послав звістку про ту оказію королю Генріху, а сам зі своїми людьми подався назад у Прагу. З Вацеком і Оттоном він обступив облогою Вишеград, де був Борживой, і почалася війна батьків проти синів, синів проти батьків, братів проти братів, родичів проти родичів, земляків проти земляків, і це лихо тривало вісім днів, аж поки в Богемію вступив король Генріх, забезпечив завдяки своїм представникам припинення бойових дій і запросив обох братів до Рокіцанів, де він стояв. Вони приїхали обидва, і їх схопили на полі перед Рокіцанами: Владислава як друга, а Борживоя як ворога. Його закували в кайдани і спровадили у фортецю Гаммерштайн на Рейні. Владислав повернувся в Прагу і вчинив суд над тими, хто відкинувся від нього. Найтяжчих зрадників тільки осліпили, інші втратили маєтності, а голову старого міста Праги Привітана змусили тричі прилюдно нести по ринку собаку, потім кат відтяв йому бороду і він був змушений піти у вигнання. Через якийсь час Оттон Чорний теж спробував поширити свої права на князівський престол. Князь схопив Оттона, і князеві друзі порадили осліпити його. Але князь сказав: «Я й близько не маю наміру всякчас підживлювати ненависть». Він тримав Оттона три роки у в’язниці спершу у Вишеграді, а потім у Крживоклаті. Оттон покаявся, і князь повернув йому його маєтності. Крім того, ще й Собеслав, наймолодший брат князя Владислава, найтяжче і найдовше кривдив його. Були сварки і примирення, нові сварки і нові примирення. Як Собеслав був ще хлопцем, його брат Борживой, тікаючи від Сватоплука, взяв його з собою. Коли польський король Болеслав вступив у Богемію, щоб звільнити Борживоя з в’язниці в Гаммерштайні і знову посадити на князівський престол, Собеслав був у польському війську. Під час страхітливої битви в горах Карконошах пролилося багато чеської крові, і Собеслав із польським військом повернувся в Польщу. Коли за якийсь час польський король знову одружився і обрав собі за дружину сестру дружини богемського князя, і сестри намагалися утвердити мир між своїми чоловіками, а до того ж приїхала ще й мати всіх синів, що сперечалися, – Владислава, Борживоя і Собеслава, – полячка Сватава, вдова богемського короля Вратислава, щоб примирити сперечальників, князі Богемії і Польщі уклали мир, Владислав простив своєму молодшому братові Собеславу і дав йому для життя Жатец та землі коло нього. Але він, як і Оттон, намагався утвердити свою владу над великим князем, і той застеріг його. Та коли друзі Собеслава сказали йому, що князь хоче заманити його до Вишеграду, щоб там схопити та осліпити, і Вацек потім супроводив його до Вишеграду, Собеслав наказав вбити його на полі перед Вишеградом і втік. Владислав дуже розсердився, але знову простив братові, покликав його, як не минуло ще й двадцятьох місяців, назад, і дав йому у володіння землі навколо Градеца, а також Брно і Зноймо. Тепер Собеслав засвідчував вірність, як і Оттон. Коли на Лукерському полі точилася битва проти угорського короля Стефана, він разом з Оттоном зайшов у тил ворога і одержав велику перемогу, після якої богемське військо повернулося до Праги зі славою і великою здобиччю. Після цих подій Борживоя звільнили з в’язниці в Гаммерштайні. Владислав доброхіть зійшов із князівського престолу й передав йому владу над Богемією і Моравією. Але Борживой не тямив урядувати, тож Владислав знову почав княжити. Собеслав, бувши вірним вісім років, укотре повстав проти свого брата. Владислав, розгнівавшись, пішов із військом у Моравію, прогнав Собеслава разом із дружиною – угоркою Адельгайдою – і вже ніколи не пустив назад. Собеслав був добрим лицарем і мав гарну статуру, і чеський народ вважав, ніби він має бути десь далеко. Настав нещасливий рік, який називали 1125 роком після народження Спасителя. На початку того року захворів Владислав. Він справив свято Трьох Святих Царів на своєму дворі в Збечні, тяжко захворів і наказав перевезти його до Вишеграду. Він підупадав дедалі більше. До нього підходили різні люди і просили примиритися з Собеславом. А той і сам прибув у Богемію серед лютої зими і обійшов у лісі Білу гору. То було на початку лютого. Сватава, мати двох синів, сіла на ліжко хворого і своїми шанобливими вустами і всією своєю шанобливою постаттю просила його примиритися. Шляхетний єпископ Бамберзький Оттон після подорожі з метою навернення людей до християнства заїхав до Праги. Князь сповідувався йому і отримав від нього церковні благословення. Єпископ також вимагав примирення. Двадцять п’ятого дня місяця березня князь нарешті звелів, щоб приїхав Собеслав. Він приїхав. Брати, заплакавши, обнялися, і Собеслав став навколішки коло ліжка хворого. Всі в Богемії зраділи на цю звістку й молилися в церквах, щоб князь одужав. Проте він помер дванадцятого дня місяця квітня, його тіло повезли в монастир у Кладруби, який він обдарував маєтностями, а його брат Собеслав зійшов на богемський престол і сидить уже на ньому тринадцять років.

– І тепер він уже інший, ніж був раніше, – мовив Вітіко.

– А ти, шкіряний, багато знаєш про наші справи, – дивувався червоний вершник.

– Про них відомо і в інших країнах, – сказав Вітіко.

– Але він почав правити не серед спокою, – розповідав далі червоний вершник. – Оттон Чорний поїхав до німецького короля Лотара і сказав, мовляв, йому належить богемський князівський престол, і просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навіть якщо увесь богемський і моравський народ бажав його і обрав, ті вибори не чинні, бо дати розпорядження про них і провести їх міг тільки німецький король. Він дав Собеславу термін, щоб той з’явився до його суду й чекав присуду. А якщо він не зробить цього – нехай готується до війни. Собеслав сказав: «Я сподіваюся на милосердя Господнє і на заступництво наших святих Вацлава і Адальберта, які не дадуть нам опинитись у руках чужинців». Потім він рушив у Моравію й зайняв маєтності Оттона. Згодом пройшов по Богемії, закликав народ і звелів молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикріпив її до списа святого Вацлава і звелів нести її попереду під час війни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зійшов на князівський престол, король Лотар почав серед зими війну. З ним були майже всі пани Саксонії, звідки він походив, а також Альбрехт Ведмідь і Генріх фон Ґройч. Собеслав зі своїм військом чекав короля в долині Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звістку через Начерата, Сміла, Дівіша і Мирослава, що мали почет із собою, і звелів їм переказати: «Чехи досі самі наставляли своїх князів, і римський імператор визнав їх як правителів християнського світу, тож ми й хочемо зберігати цей стан і швидше загинемо, ніж візьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на ці слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зі своїм загоном ішов попереду. Його вбили разом з усіма. Потім прийшов другий загін. Його теж розбили. Потім надходили інші загони, на них нападали, їх розпорошували, розбивали, полонили. Король утік на гору, чехи оточили гору, щоб ані він, ані ті, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король відправив посланця до Собеслава. Собеслав піднявся на гору і сказав королю: «Ми почали цю війну не з пустотливості, щоб пролити кров твоїх людей і завдати тобі ганьби, ми воювали, щоб захиститися від насильства, яке хотіли заподіяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаємо від тебе підтвердження вибору князя, але не тому, що ти німецький король, а тому, що будеш римським імператором, і повертаємо собі давні права». Король поцілував князя і підтвердив, давши присягу на корогві, його вибори. Після цього князь дав змогу королю і його людям безперешкодно піти звідти. Полонених він відпустив без викупу. Серед них були єпископ Мерсебурзький, єпископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмідь і три абати. П’ять сотень шляхетних німецьких лицарів, які полягли, і людей, що загинули з ними, а також людей з інших країн, які теж полягли, Собеслав звелів поховати.

– Добре вчинив, – кивнув головою Вітіко. – Моя мати і один шляхетний священик розповідали мені про ці події, як я був хлопцем, і ще частіше знову розповідали про це, коли я вже виріс і був юнаком.

– Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив із великим почтом у Моравію, – розповідав далі червоний вершник, – один слуга назвав йому двох людей із його почту, які мали намір убити його і чекали для цього слушної нагоди. Князь розповів про це своїм жупанам Здеславу і Дівішу, що були його вірними радниками, і звелів їм потай схопити тих обох чоловіків. Коли їх схопили, в них упізнали слуг братів Мирослава і Стржезимира. Їхня зброя була отруєна. Вони призналися, що їхні господарі наказали їм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали і привели у Вишеград. Князь припинив похід і пішов у Прагу. В місто він зайшов із непокритою головою, босий, в одязі покутника і одразу подався до церкви Святого Віта. Бамкали дзвони, діти з гілочками стояли на вулицях, священики співали хвалу святому Амброзію, тиснулися люди. В церкві князь помолився за свій порятунок. За сім днів по тому був день прилюдного суду і земельного з’їзду. Того дня прийшли дві тисячі чоловік. Князь виголосив промову, запевнивши у своїй ненастанній прихильності до Богемії та Моравії, і сказав, що він грішна людина, проте за гріхи його має спіткати, на відміну від брата Бржетислава, інша кара, ніж смерть, і карати має вища сила, а не руки грішної людини. Суд повинен вирішити, невідступно дотримуючись справедливості судочинства. Суд відбувся, і наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох їхніх слуг і лікаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвідцю єпископа Майнгарда, що пішов на прощу в Єрусалим. Коли єпископ повернувся, його за постановою князя і лехів повели на суд до архієпископа Майнцького Адальберта і єпископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усім народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, єпископ Оломоуцький Здик і семеро богемських абатів поклали свої єпитрахилі й засвідчили невинність Майнгарда. Отак була врятована його честь. Відтоді вже ніхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром він жив у дружбі і двічі давав йому своїх богемців для його подорожі до Рима. З польським королем Болеславом він воював через угорського короля Белу. Собеслав переміг, примирився з королем, і вони стали друзями. Відтоді мир.

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вітіко також.

– А тепер ти, шкіряний, – знову заговорив червоний вершник, – ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.

– Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, – відповів Вітіко.

– Справді сказав, мудрий чоловіче, – говорив далі червоний вершник, – і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.

– Мене звуть Вітіко, – відповів Вітіко, – я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.

– Що ж, Вітіко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.

– Я не бачив його, – відповів Вітіко. – У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.

– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, – зауважив червоний вершник. – Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.

– У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою – Вельф, – вкинув Вітіко.

– Отак спалахне іскра, – мовив червоний вершник, – і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.

– Він, мабуть, слушно чинить, – підтвердив Вітіко.

– Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, – погодився червоний вершник. – Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, – надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.

– Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вітіко, – це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що́ він зробив би, якби престол належав йому.

– Тоді ми маємо мільйон князів, – скрикнув червоний вершник, – і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол – ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?

– Я про це не думав, – заперечив Вітіко, – та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.

– Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, – мовив червоний вершник, – наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

– А ти теж був у Садскій? – запитав Вітіко.

– Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, – відповів червоний вершник, – туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

– А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

– Так воно й буде, – погодився Вітіко.

– А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

– Але він має зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – їхати ступою!

– Подорожуючи, я їду тільки ступою, – відповів йому Вітіко, – а в інші часи можу й по-іншому.

– А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, – сказав Велислав.

– Тоді ви маєте коней для переміни, – зауважив Вітіко.

– Шкіряний має слушність, – погодився червоний вершник. – Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

– Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.

– А я їду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вітіко.

– Ну, шкіряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.

– Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.

– Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – відповів Вітіко.

– Веселої подорожі! – гукнув Велислав.

– І тобі! – крикнув Вітіко.

– Бувай здоровий! – попрощався Бен.

– Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.

– Бувайте здорові! – побажав Вітіко.

– Бувай здоровий! Щасливої дороги! – гукнули вершники, які їхали позаду.

– Бувайте здорові! – відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

– Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

– Коли ти справді такий… – заговорив Вітіко.

– То що, Вітіко? – запитав червоний вершник.

– То мав би бути поважнішим, – закінчив фразу Вітіко.

– Мій сину, – мовив червоний вершник, – ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій – на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.