Читать книгу Наприкінці приходить смерть - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 5

Сатіпі говорила з Яхмосом. Знов напосілася на нього – інше від неї рідко коли почуєш.

– Ти мусиш захищати себе. От що я кажу! Тебе ніколи не цінуватимуть, якщо ти не відстоюватимеш себе. Твій батько каже: треба зробити се, треба зробити те, чому ти не зробив іще отого? А ти покірно слухаєш і відповідаєш, так, так, так, і вибачаєшся за те, що – на його думку – слід було зробити і що до того ж часто неможливо! Твій батько ставиться до тебе, як до дитини, як до безвідповідального юнака. Так ніби ти ровесник Іпі.

Яхмос тихо відповів:

– Мій батько аж ніяк не ставиться до мене, як до Іпі.

– Авжеж, – Сатіпі накинулася на нову тему з гарячою запеклістю. – Він помиляється щодо цього розбещеного хлопчака. День за днем Іпі втрачає рештки відповідальності. Він вештається довкола і не робить того, що міг би, і вдає, що все, про що його просять, надто складно для нього! Який сором! А все тому, що Іпі знає: батько завжди змилується і стане на його бік. Ви із Собеком маєте жорстко з цим розібратися.

Яхмос стенув плечима.

– А навіщо?

– О, ти мене з розуму зводиш, Яхмосе, – це так схоже на тебе! Немає в тобі духу! Слабкий, як жінка! Що батько не скаже, ти одразу погоджуєшся!

– Я дуже поважаю свого батька!

– Так, а він на цьому їздить! Можеш і далі мовчки миритися зі звинуваченнями й вибачатися за те, у чому не винен! Ти мусиш розкрити рота й відповідати йому, як це робить Собек. Собек нікого не боїться!

– Так, але пам’ятай, Сатіпі. Це мені батько довіряє, а не Собекові. До Собека в батька довіри немає. Усе завжди лишається на мій розсуд, а не на його.

– І тому в садибі до тебе мають ставитися, як до його партнера. Ти представляєш батька, коли його немає, ти служиш як жрець Ка за його відсутності, усе лишається в твоїх руках – а втім, ніхто не визнає твоєї влади. Нам потрібен документ. Ти тепер чоловік майже середнього віку. Не можна ставитися до тебе, як до дитини.

Яхмос задумливо промовив:

– Батько любить сам усе контролювати.

– Саме так. Йому подобається, щоб усі в будинку залежали від нього – від його миттєвої примхи. Все і зараз погано, та ставатиме гірше. Цього разу, коли він повернеться, не відчіпляйся від нього. Ти мусиш заявити, що тобі потрібне письмове засвідчення твоєї влади, що ти вимагаєш, аби тебе визнали на рівні закону.

– Він і слухати не схоче.

– Тоді тобі слід його змусити. О, якби ж лишень я була чоловіком! Якби я була на твоєму місці, то знала б, що робити. Часом я почуваюся так, ніби вийшла за слимака.

Яхмос почервонів.

– Подивлюся, що можна зробити… Можливо… так, можливо, я зможу поговорити з батьком, попросити його…

– Ні, не просити. Ти маєш вимагати! Зрештою, ти його права рука. Лише на тебе він може покластися, коли їде. Собек надто непокірний, твій батько не довіряє йому, а Іпі надто юний.

– У нього завжди лишається Горі.

– Горі не член родини. Батько довіряє його думці, але не довірить владу чужій людині. Але я все зрозуміла – ти слабкий і млявий, і в венах у тебе не кров, а молоко! Ти не думаєш ані про мене, ані про дітей. Поки твій батько не помре, у нас не буде гідного становища.

Яхмос пригнічено промовив:

– Ти зневажаєш мене, Сатіпі, чи не так?

– Ти мене бісиш.

– Слухай, я обіцяю поговорити з батьком, коли він повернеться.

Дружина пробурмотіла собі під ніс:

– Так, але як ти говоритимеш? Як чоловік чи як слимак?

* * *

Кайт бавилася зі своєю найменшою донькою, крихіткою Анх. Маля лише починало ходити, і Кайт заохочувала її лагідними словами й усмішкою, ставши на коліна і простягнувши руки, поки маля, похитуючись, непевно чимчикувало в обійми матері.

Кайт показувала Собекові, чого навчилася їхня донька, але раптом зрозуміла, що чоловік не спостерігає, а сидить, насупивши своє гарне чоло.

– О, Собеку, ти не дивишся. Ти не бачиш. Маленька, скажи батькові, що це нахабство – не дивитися на тебе.

Собек роздратовано відповів:

– Є багато інших речей, про які я маю подумати, і так, вони мене турбують.

Кайт відхилилася на п’ятках, прибираючи волосся, за яке схопилася Анх, з важких темних брів.

– Що таке? Щось сталося?

Жінка говорила, не віддаючись розмові повністю. Вона запитала радше механічно.

Собек сердито відповів:

– Річ у тім, що мені не довіряють. Мій батько – старий чоловік і мислить до абсурдного старомодно. Він диктує мені кожну дію – нічого не лишає на мій розсуд.

Кайт похитала головою й ухильно пробурмотіла:

– Так, це погано.

– Якби лиш Яхмосові стало сили вступитися за мене, певно, з’явилася б якась надія на те, що батько бачитиме все ясніше. Але Яхмос такий боязкий. Виконує кожнісіньку вказівку з батькового листа.

Дружина подеренчала дитині намистом.

– Так і є.

– У цій справі з деревиною… коли батько приїде, скажу йому, що владнав усе по-своєму.

– Я впевнена, що ти маєш рацію.

– Але мій батько впевнений, що все має бути тільки так, як скаже він. Влаштує істерику, кричатиме: «Я наказав тобі розраховуватися олією. Коли мене немає, усе неправильно. Ти дурний шмаркач, який нічого не розуміє!» Скільки мені років, на його думку? Невже він не розуміє, що зараз моя пора, а його вже минула? Його вказівки та відмови вести справи інакше виллються в те, що наше фінансове становище аж ніяк не буде таким добрим, як могло б. Щоб розбагатіти, треба ризикувати. Я вмію бачити наперед і діяти рішуче. Батько не вміє ні того, ні того.

Дивлячись на дитину, Кайт ніжно пробурмотіла:

– Ти такий сміливий і такий розумний, Собеку.

– Але цього разу, якщо він мене звинувачуватиме й кричатиме на мене, йому доведеться зіткнутися з гіркою правдою! Якщо він не дасть мені свободи, я піду.

Кайт різко озирнулася, застигнувши з простягнутою до дитини рукою.

– Підеш? Куди ти підеш?

– Будь-куди! Метушливий, самозакоханий стариган не дає мені можливості показати, що я можу! Це просто неприйнятно!

– Ні, – твердо сказала Кайт. – Я проти.

Він витріщився на неї, її тон змусив його зважити на її присутність. Він так звик, що вона була просто фоновим акомпанементом до його слів, що часто забував про її присутність як живої людини з власними думками.

– Що ти хочеш цим сказати, Кайт?

– Я хочу сказати, що не можу дозволити тобі поводитися непомірковано. Вся нерухомість належить твоєму батькові, всі землі, вся рілля, худоба, деревина, льон – усе! Коли твій батько помре, усе це перейде до нас – до тебе, Яхмоса і наших дітей. Якщо ти посваришся з батьком і зірвешся, він може розділити все між Яхмосом та Іпі – він і так уже надміру любить Іпі. Той це знає і користується цим. Його дуже влаштує, якщо ти посваришся з Імхотепом і підеш. А нам треба думати про дітей.

Собек уважно дивився на неї.

– Ніколи не знаєш, чого чекати від жінок. Не знав, що в тобі це є, Кайт, оця затятість.

Дружина із натиском промовила:

– Не сварися з батьком. Не відповідай на його звинувачення. Будь мудрим – ще трохи потерпи.

– Можливо, ти і маєш рацію, але це може тривати роками. Батькові треба взяти нас за помічників.

Кайт похитала головою.

– На це він не піде. Йому надто подобається повторювати, що ми всі їмо його хліб і залежимо від нього, що без нього ми з голоду помремо.

Собек глянув на неї з цікавістю.

– Бачу, тобі не надто подобається мій батько, Кайт.

Але та вже знову схилилася до дитини, яка вчилася ходити.

– Йди сюди, люба, дивися, тут твоя лялька. Ну ж бо, йди, йди до мене…

Собек дивився на її темноволосу схилену голову. Потім, спантеличений, пішов геть.

* * *

Іса викликала до себе свого онука Іпі.

Хлопець, вродливий юнак із невдоволеним обличчям, стояв перед старою, поки та відчитувала його пронизливим голосом, просвердлюючи гострими очима, які тепер так погано бачили.

– Ти як узагалі розмовляєш? Ти не робитимеш того, ти не робитимеш сього? Хочеш глядіти волів, але не підеш із Яхмосом і не стежитимеш за зорюванням? Знаєш, що буває, коли діти отак відмовляються робити се чи те?

Іпі похмуро відказав:

– Я не дитина. Я тепер дорослий, то чого ж до мене ставляться, як до дитини? Вказують мені, що робити, а моєї думки не питають і грошей окремо не виділяють. Яхмос вічно мені наказує. За кого він себе має?

– Він твій старший брат, і він тут головний, поки Імхотепа немає.

– Яхмос тупий – повільний і тупий. Я набагато розумніший за нього. А Собек теж тупий, але тільки те й робить, що розводиться про те, який він розумний. А батько вже написав їм і сказав, що я можу сам вирішувати, що мені робити…

– Тобто не робити нічого, – вставила бабуся Іса.

– …і що мені мають давати більше їжі та напоїв, і що якщо він дізнається, що я незадоволений і що до мене погано ставилися, він страшенно розлютиться.

Поки він говорив, кутики його рота розповзалися в хитрій посмішці.

– Ти розбещене хлоп’я, – запально вигукнула Іса. – Так я Імхотепові й перекажу.

– Ні, бабусю, ні, не треба.

Його посмішка змінилася. Вона стала ніжною і трохи нахабною.

– Ми з тобою, бабусю, мозок родини.

– Яке зухвальство!

– Батько довіряє твоїй думці, він знає, що ти – мудра.

– Воно, може, й так, – насправді, так і є – та не тобі мені про це нагадувати.

Іпі розсміявся.

– Бабусю, краще нам бути на одному боці.

– Відколи це ми заговорили про боки?

– Старші брати бісяться, хіба ти не знаєш? Та звісно, знаєш. Генет усе доповідає тобі. Сатіпі діймає Яхмоса і вдень, і вночі, щораз, коли має можливість. А Собек дав себе обдурити під час продажу деревини і тепер боїться, що батько буде сам не свій від люті, коли довідається. Розумієш, бабусю, за рік чи два я допомагатиму батькові, і він робитиме все, що я звелю.

– Ти, наймолодший син?

– А хіба вік має значення? Влада – в руках мого батька. А впливати на нього можу лише я.

– Недобрі слова, – зауважила Іса.

Іпі м’яко відповів:

– Бабусю, ти ж розумна… Ти добре знаєш, що, попри всі свої гучні слова, мій батько – людина слабка.

Хлопець різко замовк, помітивши, що стара ледь помітно схилила голову й дивиться тепер йому за плече. Він озирнувся і побачив за спиною поряд себе Генет.

– То Імхотеп слабка людина? – проскавучала солодкавим голосом та. – Гадаю, йому неприємно буде дізнатися, що ти такої думки про нього.

Іпі видав короткий зніяковілий смішок.

– Але ж ти не скажеш йому, Генет… Пообіцяй, Генет, пообіцяй мені… Люба Генет…

Служниця попливла до Іси. Тепер її голос із жалібною ноткою звучав гучніше.

– Звісно, я не хочу завдавати клопоту – і ти це чудово знаєш… Я віддана вам усім. Я ніколи нічого не переказую, якщо тільки мені не здається, що це мій обов’язок…

– Я просто дражнив бабусю, та й усе, – заходився виправдовуватись Іпі. – Так батькові і перекажу. Він зрозуміє, що я не міг сказати цього всерйоз.

Юнак різко кивнув Генет і вийшов із покою.

Вона провела його поглядом і сказала Ісі:

– Хороший хлопчина, і вже такий дорослий. І як сміливо він говорить!

Друга жінка відрізала:

– Його слова небезпечні. Не подобається мені, які ідеї народжуються в його голові. Мій син занадто йому потурає.

– А хто б не потурав? Він такий красивий, гарний хлопчик.

– Краса має бути у вчинках, – рішуче відказала Іса.

Кілька секунд вона мовчала, а потім повільно промовила:

– Генет, я тривожуся.

– Тривожишся, Ісо? Що тебе хвилює? В будь-якому разі господар невдовзі повернеться, і тоді все буде добре.

– Та чи буде? Я не певна.

Вона ще помовчала, а потім додала:

– А мій онук Яхмос удома?

– Я бачила, як декілька хвилин тому він ішов до ґанку.

– Піди скажи йому, що я хочу з ним поговорити.

Генет вийшла. Вона знайшла Яхмоса на прохолодному ґанку з вифарбуваними у веселі кольори колонами й переказала йому повідомлення бабусі. Яхмос одразу ж пішов до неї.

– Яхмосе, Імхотеп дуже скоро повернеться.

М’яке обличчя чоловіка одразу проясніло.

– Так, ото добре буде.

– До його повернення все готово? Справи успішно велися?

– Вказівки батька виконувалися з максимальною точністю.

– Що скажеш про Іпі?

Яхмос зітхнув.

– Батько надто поблажливий в усьому, що стосується хлопця. Тому це не піде на користь.

– Ти маєш пояснити це Імхотепові.

Чоловік, здавалося, завагався.

Іса твердо додала:

– Я тебе підтримаю.

– Інколи, – сказав Яхмос, зітхаючи, – здається, що навколо одні перепони. Але все налагодиться, коли батько повернеться. Тоді він зможе сам ухвалювати рішення. Важко діяти від його імені, коли його тут немає – особливо якщо зважити на те, що я не маю повноважень вирішувати, а лише виконую батькову волю.

Бабуся повільно промовила:

– Ти хороший син – відданий і вірний. Ти був також хорошим чоловіком, ти робив усе, як сказано в заповіді про те, що чоловік має любити дружину, давати їй дах над головою, їжу, щоб наповнити шлунок, і одяг, щоб прикрити тіло, і купувати їй дорогі мазі, щоб вона лишалася вродливою, і звеселяти їй душу, поки живий. Але там є продовження, у якому сказано: «Не давай їй брати над собою гору»[2]. І на твоєму місці, онучку, я б дослухалася до цієї частини заповіді…

Яхмос глянув на неї, сильно почервонів і відвернувся.