Читать книгу Наприкінці приходить смерть - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 8

Імхотеп видихнув із полегшенням, виконавши церемоніальні обов’язки поминального жерця. Ритуал було виконано надзвичайно ретельно, бо чоловік був дуже добросовісним у всьому. Він чинив узливання, кадив фіміам і приніс богам традиційну їжу та напої.

Тепер, у прохолодному сусідньому гроті, де на нього чекав Горі, Імхотеп знову перетворився на ділового землевласника. Чоловіки обговорювали справи, ринкові ціни, прибутки від худоби, врожаїв і деревини.

Десь за пів години Імхотеп задоволено кивнув.

– Ти прекрасно тямиш у цих справах, Горі, – зауважив він.

Другий чоловік усміхнувся.

– Аякже, Імхотепе. Я допомагаю тобі управляти вже багато років.

– І завжди був найвідданіший за всіх. Мені треба дещо обговорити з тобою. Це стосується Іпі. Він скаржиться, що його становище другорядне.

– Він іще дуже юний.

– Зате дуже здібний. Йому здається, що брати не завжди справедливі до нього. Собек, здається, грубий і владний, а безмірна обережність Яхмоса та його сором’язливість дратують Іпі. Він амбітний. Йому не подобається виконувати чужі накази. До того ж він вважає, що керувати тут можу тільки я, його батько.

– Так і є, – відказав Горі. – І мені здалося, Імхотепе, що в цього маєтку є слабке місце. Дозволиш мені говорити прямо?

– Звісно, любий Горі. Твої слова завжди зважені та обмірковані.

– Тоді ось що я скажу. Коли ти від’їздиш, Імхотепе, замість тебе має лишатися хтось наділений справжньою владою.

– Я довіряю свої справи Яхмосові…

– Я знаю, що ми діємо від твого імені, коли тебе немає, але цього не достатньо. Чому б не призначити одного з твоїх синів своїм помічником – не надати йому законної влади?

Імхотеп, насупившись, ходив сюди-туди.

– Кого з синів ти пропонуєш призначити? Собек поводиться владно, але не вміє коритися – я не можу йому довіряти. Його норов для цього не пасує.

– Я думав про Яхмоса. Це твій найстарший син. Він добрий і любить тебе. А ще відданий тобі.

– Так, характер у нього хороший, та він надто боязкий, надто слабкий. Він усім поступається. Якби ж Іпі лишень був трохи старший…

Горі швидко промовив:

– Небезпечно вручати владу надто молодому чоловікові.

– Дійсно, дійсно. Що ж, Горі, я обміркую те, що ти сказав. Яхмос, безумовно, хороший син… слухняний син…

Співрозмовник відказав м’яко, але стривожено:

– Гадаю, ти ухвалиш мудре рішення.

Імхотеп із цікавістю глянув на нього.

– Про що ти, Горі?

– Я щойно сказав, що небезпечно вручати владу занадто рано. Але і занадто пізно – так само небезпечно.

– Ти хочеш сказати, що він занадто звик виконувати накази, замість їх віддавати. Що ж, можливо, в цьому є дещиця істини.

Імхотеп зітхнув.

– Як важко керувати родиною! Особливо жінками. В Сатіпі нестримний гонор. Кайт часто ходить насуплена. Але я чітко дав їм зрозуміти, що з Нофрет слід поводитися чемно. Гадаю, можна сказати…

Він замовк. Задиханий раб наближався до нього вузькою стежкою.

– Що сталося?

– Баржа, господарю. Писар на ім’я Камені прибув із Мемфіса з повідомленням.

Імхотеп стривожено зірвався з місця.

– Знову неприємності, – вигукнув він. – Це такий самий факт, як те, що Ра пливе небокраєм! Варто на мить відволіктися, як усе йде не так.

Імхотеп важко закрокував стежкою, а Горі лишився і мовчки дивився йому вслід.

Обличчя в нього було стурбоване.

* * *

Ренісенб безцільно йшла вздовж берега Нілу, коли почула крики та метушню й побачила людей, що бігли до причалу.

Вона приєдналася до них. У човні, що підпливав до берега, стояв молодик, і коли вона побачила контури його тіла в яскравому світлі, її серце на мить припинило битися.

Божевільна, фантастична думка промайнула в її голові.

«Це Хай, – подумала вона. – Хай повернувся з потойбіччя».

Потім вона посміялася над собою за цю забобонну фантазію. Їй привиділося так тому, що в її пам’яті Хай завжди плив у човні Нілом, а цей чоловік був схожої на Хая статури. Він був молодшим за Хая, мав розкуті пластичні рухи й веселе всміхнене обличчя.

Він прибув, як сам повідомив, із північних володінь Імхотепа. Був писарем, і звали його Камені.

Одного з рабів відправили покликати батька, а Камені провели в будинок і пригостили напоями та їжею. Невдовзі прийшов батько, і вони багато говорили й радилися.

Суть розмови на жіночу половину будинку принесла на хвості Генет, постачальниця усіх вістей. Ренісенб часом дивувалася, як же це та примудрялася завжди все про все знати.

Камені, виявляється, був молодим писарем, який працював на Імхотепа – сином одного з його двоюрідних братів. Писар викрив певне шахрайство – підробку рахунків – а оскільки справа мала багато відгалужень і стосувалася розпорядників маєтків, то подумав, що краще буде приїхати на Південь і звітувати особисто.

Ренісенб це не надто цікавило. Камені розумний, якщо зміг таке розплутати, думалося їй. Батько буде ним задоволений.

Безпосередньою реакцією на новини стала підготовка Імхотепа до нової подорожі. Він не збирався нікуди їхати упродовж найближчих двох місяців, але тепер мусив якомога швидше опинитися на місці.

Всіх мешканців зібрали й дали численну кількість рекомендацій і вказівок. Слід зробити се і те. Собекові було наказано передовсім бути поміркованим. Як же це знайомо, подумала Ренісенб. Яхмос був уважний, Собек – похмурий. Горі, як завжди, поводився спокійно і доцільно. Настирливі вимоги Іпі відкинули суворіше, ніж зазвичай.

– Ти занадто молодий, щоб отримувати власну платню. Слухайся Яхмоса. Йому відомі мої бажання та вказівки. – Імхотеп поклав руку старшому синові на плече. – Я довіряю тобі, Яхмосе. Коли я повернуся, ми ще раз поговоримо про законну посаду помічника.

Яхмос раптом почервонів від задоволення. Він трохи випростався.

Імхотеп вів далі:

– Пропильнуй лишень, щоб під час моєї відсутності все було добре. Подбай, щоб до моєї наложниці добре ставилися – з належною люб’язністю та повагою. Вона на твоїй совісті. Ти мусиш пильнувати за поведінкою жінок у маєтку. Сатіпі нехай прикусить язика. І дивися, щоб Собек як слід пояснив усе Кайт. Ренісенб також мусить чемно ставитися до Нофрет. А ще я не потерплю грубощів на адресу Генет. Знаю, жінкам вона часом здається надокучливою. Вона живе тут уже давно й вважає, що має привілей говорити те, що не завжди хочеться чути. У неї немає ні краси, ні вроди, але вона віддана, пам’ятай, і завжди була вірна моїм інтересам. Я не дозволю, щоб її зневажали чи ображали.

– Все буде зроблено, як ти велиш, – відповів на це Яхмос. – Але від слів Генет часто буває клопіт.

– Пф! Нісенітниця. Те саме можна сказати про всіх жінок. Від Генет не більше клопоту, ніж від решти. Щодо Камені, то він лишиться тут. Ми можемо найняти іншого писаря, а цей допоможе Горі. Щодо земель, які ми здали в користування тій жінці, Яйї…

Імхотеп удався в подробиці.

Коли нарешті все було готове до відплиття, Імхотеп завагався. Він відвів убік Нофрет і непевно запитав:

– Нофрет, ти задоволена тим, що лишаєшся тут? Може, тобі краще вирушити зі мною?

Та похитала головою і посміхнулася.

– Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона.

– Місяці за три. Чи за чотири. Хто знає.

– От побачиш – час швидко мине. Мені тут буде добре.

Імхотеп метушливо додав:

– Я постановив Яхмосові – а той пильнуватиме за іншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це!

– Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потім додала: – Кому я тут можу цілком довіряти? Хто дійсно дбає про твої інтереси? Я не маю на увазі членів родини.

– Горі, мій любий Горі. Він в усіх розуміннях моя правиця – людина зі здоровим ґлуздом і глибоким розумінням речей.

Наложниця повільно відказала:

– Вони з Яхмосом як брати. Можливо…

– Ще є Камені. Він теж писар. Я накажу йому тобі служити. Якщо матимеш скарги, він усе запише й надішле повідомлення мені.

Нофрет схвально закивала.

– І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж є Генет.

– Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш із нею зараз, при мені?

– Чудова думка.

Послали по Генет, і вона прийшла з підлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо від’їзду Імхотепа, але той різко її перервав.

– Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловік, який рідко коли може сподіватися бодай на краплю відпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цінують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та віддано, я знаю, і хочу довірити тобі дещо. Подбай про Нофрет – вона мій скарб.

– Хто любий тобі, господарю, любий і мені, – із запалом мовила Генет.

– От і добре. Тоді ти обіцяєш діяти в інтересах Нофрет?

Генет повернулася до наложниці, яка дивилася на неї з-під напівопущених повік.

– Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопіт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобі все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати!

Коли їхні очі зустрілися, запала тиша.

– Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повільно розпливлися в посмішці – дуже загадковій посмішці.

– Так, – сказала наложниця. – Я зрозуміла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе.

Імхотеп гучно прокашлявся.

– Тоді, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Мені завжди вдавалося організовувати людей.

Почувся сухий скрипучий сміх, Імхотеп різко озирнувся й побачив свою матір на порозі покою.

Іса спиралася на костур і здавалася ще більш недоброзичливою та сухою.

– Який же чудовий у мене син! – відзначила вона.

– Я мушу поквапитися – треба ще лишити вказівки для Горі.

Щось поважно бурмочучи, Імхотеп поспішив геть із покою. Йому вдалося не зустрітися очима з матір’ю.

Іса владно кивнула Генет, і та повільно випливла з покою.

Нофрет підвелася. Вони з Ісою дивилися одна на одну. Імхотепова мати промовила:

– То мій син лишає тебе тут? Краще б йому забрати тебе з собою.

– Він хоче, щоб я лишилася тут.

Голос Нофрет звучав м’яко й покірно. Стара пронизливо розсміялася:

– Було б легше, якби тобі хотілося поїхати. А чому, до речі, тобі не хочеться? Я тебе не розумію. Що тебе тут тримає? Ти жила в містах, можливо, навіть подорожувала. Чому ти обираєш монотонне життя серед людей, яким ти – буду відверта – не подобаєшся?

– То я вам не подобаюся?

Іса похитала головою.

– Ні, я б так не сказала. Я стара, та хоч зір мене й підводить, я досі бачу красу й насолоджуюся нею. Ти вродлива, Нофрет, і моїм старим очам приємно дивитися на тебе. Через твою вроду я бажаю тобі добра. Але я раджу тобі поїхати на Північ із моїм сином.

Нофрет повторила:

– Він хоче, щоб я лишилася.

В покірному тоні тепер безпомилково звучала глузливість. Іса різко відказала:

– Ти лишаєшся з якоїсь причини. Цікаво, з якої ж? Добре, але ти сама відповідатимеш за своє рішення. Та будь обережна. Думай, що робиш, і нікому не довіряй.

Вона різко розвернулася й вийшла. Нофрет спокійно стояла. Дуже повільно губи її розпливлися в широкій котячій посмішці.