Читать книгу Наприкінці приходить смерть - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 7

Імхотеп слухав Собекові пояснення щодо продажу деревини в похмурій тиші. Його обличчя дуже почервоніло, а в скроні пульсувала жилка.

Невимушеність потроху полишала Собека. Він збирався говорити з погордою, але помітивши, що батько супиться дедалі сильніше, почав затинатися й сумніватися в собі.

Зрештою, Імхотеп нетерпляче його перервав.

– Так, так, так – ти думав, що знаєш більше за мене, і відступив від моїй вказівок – завжди те саме, варто мені лишень поїхати й не допильнувати… – Батько зітхнув. – Що з вами, хлопці, стане, коли мене не буде, навіть уявити не можу!

Але Собек не відступав:

– Ми могли отримати більший прибуток, тож я ризикнув. Не можна ж вічно бути дріб’язковими й обережними!

– В тобі немає і краплі обережності, Собеку! Ти надто необачний і самовпевнений, і неправильно все оцінюєш!

– Хіба в мене буває можливість чинити, як я вважаю за потрібне?

Імхотеп сухо відказав:

– Саме так ти зробив цього разу – пішов усепереч моїм прямим наказам…

– Наказам? То я мушу завжди виконувати накази? Я ж дорослий чоловік!

Утративши самовладання, Імхотеп заволав:

– Хто годує тебе? Хто тебе одягає? Хто дбає про твоє майбутнє? Хто постійно тримає в голові твій добробут, та що там твій – добробут усієї родини. Коли ріка обміліла і нам загрожував голод, хіба не я влаштував так, що нам постачали їжу з півдня? Тобі пощастило, що в тебе такий батько, який про все дбає! І чого я прошу натомість? Лише того, щоб ви старанно працювали, робили все якнайкраще й виконували вказівки, які я вам надсилаю.

– Так! – закричав Собек. – Ми маємо гарувати на тебе, як раби, аби ти міг купувати золото й прикраси для своєї наложниці.

Імхотеп підійшов до нього, тремтячи від люті.

– Нахабне ти хлоп’я – отак говорити з батьком. Стережися, бо я вижену тебе з дому, і ти зможеш іти, куди заманеться!

– Це ти стережися, бо я візьму й піду. В мене багато ідей, і я скажу тобі, хороших ідей, які допомогли б нам розбагатіти, якби руки в мене не були зв’язані жалюгідною обережністю і якби я міг діяти на свій розсуд.

– Ти закінчив?

Тон Імхотепа був зловісний. Собек, дещо знеохочений, сердито пробурмотів:

– Так, так, мені більше нема чого сказати – поки що.

– То піди подбай про худобу. Нема часу розсиджуватися.

Син розвернувся і сердито покрокував геть. Нофрет стояла неподалік, і коли він проходив повз, скоса глянула на нього й засміялася. Від її сміху в обличчя Собеку вдарила кров – він насупився й підійшов до неї. Вона стояла нерухомо, зневажливо позираючи на нього з-під напівприкритих повік.

Той щось пробурмотів і знов пішов, куди йшов. Нофрет знову засміялася, а потім рушила туди, де Імхотеп розбирався тепер із Яхмосом.

– Що на тебе найшло, що ти дозволив Собекові втнути таку дурість? – роздратовано запитав батько. – Ти мусив запобігти цьому! Хіба ти не знав, що він не розуміється на купівлі й продажі? Він думає, що все буде так, як треба йому.

Яхмос вибачливо відповів:

– Батьку, ти не розумієш, як мені складно. Ти сказав мені доручити продаж деревини братові. Тож мені довелося довіритися його думці.

– Думці? Думці? Він не має права на думки! Він має робити те, що я йому наказав, а ти маєш допильнувати, щоб він саме так і чинив!

Син почервонів.

– Я? А яке я маю на те право?

– Яке право? Те, що я тобі дав.

– Але ж у мене немає жодного статусу. Якби я був твоїм законним помічником…

Підійшла Нофрет, і він замовк. Дівчина позіхала, крутячи в руках червоний мак.

– Ти не зайдеш до маленької альтанки біля ставка, Імхотепе? Там прохолодно, там на тебе чекають фрукти і кедійське пиво. Певна річ, ти вже закінчив віддавати накази.

– За хвилину, Нофрет, за хвилину.

Нофрет защебетала ніжним глибоким голосом:

– Ходімо зараз. Я хочу, щоб ми пішли зараз…

Імхотеп мав задоволений і дурнуватий вигляд. Яхмос заговорив швидко, щоб випередити батька.

– Давай спершу обговоримо нашу справу. Це важливо. Я хочу попросити тебе…

Нофрет звернулася просто до Імхотепа, повернувшись боком до його сина.

– Хіба ти не можеш робити що хочеш у власному домі?

Імхотеп грубо обірвав Яхмоса:

– Іншим разом, мій сину, іншим разом.

Батько пішов за Нофрет, а Яхмос лишився на ґанку й дивився їм услід.

З будинку вийшла Сатіпі й підійшла до чоловіка.

– Ну, – жваво запитала вона, – ти з ним поговорив? Що він сказав?

Яхмос зітхнув.

– Не будь така нетерпляча, Сатіпі. Момент був… не слушний.

Дружина видала сердитий вигук.

– О так, ну що ти міг іще сказати! Ти завжди так кажеш. Правда в тому, що ти боїшся свого батька, бо ти лякливий, як та вівця, бекаєш і мекаєш і не поводишся поряд із ним, як чоловік! Хіба ти не пам’ятаєш, що обіцяв мені? Із нас двох, чоловік – я! Ти обіцяв, ти казав: «Я поговорю з батьком першого ж дня». І от що відбувається…

Сатіпі замовкла – перевести подих, а не тому, що закінчила – але Яхмос м’яко втрутився:

– Ти помиляєшся, Сатіпі. Я почав говорити, але мене перервали.

– Перервали? Хто?

– Нофрет!

– Нофрет! Ця дівка. Твій батько не має дозволяти їй втручатися, коли говорить зі старшим сином. Жінки не мають втручатися в чоловічі справи.

Певно, Яхмос був би не проти, якби Сатіпі й сама дотримувалася правила, яке так упевнено виголосила, але йому не дали сказати. Вона вела далі:

– Твій батько мав одразу їй це пояснити.

– Мій батько, – сухо відказав чоловік, – не виявив жодних ознак невдоволення.

– Який сором, – постановила Сатіпі. – Вона геть зачарувала твого батька. Він дозволяє їй казати й робити все, що заманеться.

Яхмос задумливо промовив:

– Вона дуже вродлива…

Дружина пирснула.

– Так, вона нічого. Але як щодо манер? Жодного виховання. Їй начхати на те, що вона так грубо поводиться з нами всіма.

– Можливо, це ти груба до неї?

– Я сама чемність. Ми з Кайт ставимося до неї вельми люб’язно. О, їй немає на що поскаржитися батькові. Ми чекатимемо свого часу, ми з Кайт.

Яхмос різко повернувся до неї.

– Тобто, «чекатимемо свого часу»?

Сатіпі багатозначно розсміялася і відійшла.

– Я міркую як жінка, тобі мене не зрозуміти. У нас власні методи і власна зброя! Нофрет краще було б угамувати свою зверхність. До чого, власне, зводиться життя жінки? Воно проходить углибині будинку – на жіночій половині, серед інших жінок.

У тоні Сатіпі чулося щось іще. Вона додала:

– Твій батько не завжди буде тут… Він поїде до своїх північних земель. І тоді ми побачимо.

– Сатіпі…

Сатіпі зайшлася важким гучним сміхом і повернулася до будинку.

* * *

Діти бігали й бавилися біля ставка. Сини Яхмоса були гарними хлопцями, схожими більше на матір, ніж на батька. Троє Собекових дітей теж були тут – найменша лише вчилася ходити. Ще була Теті, серйозна, симпатична дівчинка чотирьох років.

Вони сміялися, кричали, кидалися м’ячиками – часом розгоралися суперечки і здіймався дитячий пронизливий галас.

Попиваючи своє пиво поряд із Нофрет, Імхотеп пробурмотів:

– Як дітям подобається бавитися біля води. І пригадую, так завжди було. Але заради Хатор, як же вони кричать!

Нофрет швидко відказала.

– Так, а тут могло б бути так спокійно… Чому б тобі не попросити їх піти, поки ти тут? Зрештою, коли господареві будинку потрібен відпочинок, решта має виказувати йому повагу. Ти так не вважаєш?

– Я… ну… – завагався Імхотеп. Ця ідея була новою для нього, проте тішила. – Вони мені не заважають, – непевно завершив він.

Тоді мляво додав:

– Вони звикли бавитися тут, як їм заманеться.

– Коли тебе тут немає – нехай, – швидко проговорила Нофрет. – Але я думаю, Імхотепе, враховуючи все, що ти робиш для родини, вони мають чіткіше розуміти, наскільки ти важливий, краще усвідомлювати твою величність. Ти занадто добрий, занадто поступливий.

Імхотеп безтурботно зітхнув.

– Це завжди було моїм недоліком. Я ніколи не наполягав на дотриманні формальностей.

– Тому ці жінки, дружини твоїх синів, і користуються твоєю добротою. Це ж ясна річ, що коли ти приходиш сюди відпочити, тут має бути спокій і тиша. Краще я піду і скажу Кайт забрати звідси своїх дітей та всіх інших. Тоді ти зможеш як слід відпочити.

– Ти така мудра дівчина, Нофрет, так, хороша дівчина. Ти завжди думаєш про мій затишок.

Нофрет пробурмотіла.

– Мені приємно про тебе подбати.

Вона підвелася й пішла туди, де на колінах біля води сиділа Кайт і бавилася зі своїм другим сином, зіпсованим на вигляд хлоп’ям, іграшковим човном, що його малий намагався спустити на воду.

Нофрет відривчасто кинула:

– Ти не забереш звідси дітей, Кайт?

Та витріщилася на Імхотепову наложницю, не розуміючи, що відбувається.

– Забрати? Звідси? Ти про що – вони завжди бавляться тут.

– Але не сьогодні. Імхотеп хоче спокою, а твої діти галасливі.

Кров ударила в грубувате обличчя Кайт.

– Добирай слова, Нофрет! Імхотепові подобається дивитися, як діти його синів тут бавляться. Він сам так казав.

– Але не сьогодні, – відповіла Нофрет. – Він відправив мене сказати, щоб ти забрала звідси всю цю зграю, аби він міг спокійно побути зі мною.

– З тобою… – Жінка різко замовкла на півслові. Потім підвелася і пішла туди, де напівсидів, напівлежав Імхотеп. Нофрет пішла за нею.

Кайт говорила навпрямки.

– Твоя наложниця каже, що я мушу забрати звідси дітей. Але чому? Що вони роблять не так? За що їх проганяти?

– Я вважала, що бажання господаря будинку достатньо, – м’яко промовила Нофрет.

– Авжеж, авжеж, – підтакнув він дратівливим тоном. – Хіба у мене мають бути причини? Чий тут будинок?

– Підозрюю, це вона хоче, щоб вони пішли, – Кайт повернулася до наложниці і зміряла її поглядом з ніг до голови.

– Нофрет дбає про мій затишок, про мою насолоду, – сказав Імхотеп. – Решті мешканців будинку байдуже до цього, крім, можливо, бідної Генет.

– То дітям більше не можна тут бавитися?

– Не тоді, коли я тут відпочиваю.

Полум’я люті раптом розгорілося в Кайт:

– Чому ти дозволяєш цій дівці налаштовувати тебе проти рідні? Чому вона приходить і змінює правила в цьому будинку? Змінює те, що було завжди?

Раптом Імхотеп почав кричати. Йому хотілося нагадати, хто тут головний.

– Це я вирішую, що і як тут робиться, а не ти! Ви тут усі змовилися – влаштовуєтеся, як зручно лише вам. І коли я, господар будинку, повертаюся додому, моїм бажанням не надають належної уваги. Але дозволь нагадати, що господар тут усе-таки я! Це я думаю наперед і працюю заради вашого добробуту – та чи отримую я вдячність, чи поважають мої бажання? Ні. Спершу Собек поводиться нахабно і без поваги, а тепер ти, Кайт, намагаєшся виховувати мене! Нащо я всіх вас утримую? Обережніше, бо я перестану. Собек казав щось про те, що піде, – то нехай собі йде і тебе з дітьми забирає.

Якусь мить Кайт стояла геть нерухомо. На її відчуженому, з важкими рисами, обличчі не було жодного виразу. Потім вона відказала байдужим голосом:

– Я відведу дітей у будинок…

Вона ступила крок чи два, зупинилася біля Нофрет і тихо промовила:

– Це все ти, Нофрет, це все ти. Я тобі цього не пробачу, ні…