Читать книгу Я не я! - Аисс Виал - Страница 11

Численний загін вершників-воїнів квапливо минув ще одне шотландське місто – Данфермлін. Їхній ватажок майже всю дорогу від Абердіна мовчав. Супутники з самого початку шляху і ті, що приєднувалися (як було домовлено заздалегідь) по дорозі, боялися його більше турбувати: їх перші спроби добродушно пожартувати над головнокомандувачем з приводу його одруження і шлюбної ночі, він незвичним чином не підтримав.

Дункан МакКоул, а це, зрозуміло, прямував він, вперше не радий був очікуваної попереду бойової вилазки, нехай і поруч в строю з найяснішим сюзереном. Найбільше його хвилювало те, що причину він навіть сам собі не міг пояснити. Король Вільгельм I був високошановним їм, не тільки тому, що вірнопідданим почуттям до монарху його, титулованого васала, привчили з ранніх років, а й тому, що нинішній вінценосець викликав у нього довіру своїм справедливим правлінням, армійської виправкою і нестримної любов'ю до Шотландії. Дункан не міг дозволити собі підвести або ослухатися сюзерена, навіть, якщо це не подобалося його внутрішнім переконанням і бажанням (як у випадку з нав'язаної монаршої волею власного одруження).

Весь пройдений шлях верхи в свідомості Дункана настирливо повторювалися картини останніх пережитих днів в замку Данноттар. Перед очима МакКоула постійно спливало обличчя новоявленої дружини. Воно виникало на тлі змінних чудових пейзажів то з норовливим виразом, то з чарівною посмішкою, крадькома спійманої його випадковим поглядом. Але все більше у видіннях лицаря господиня замку, а тепер його дружина, нагадувала йому перелякану і стривожену дику лань. «Ви залишитеся для мене загадкою, леді!»

Дункан Маккоул поспішав, але поспішав не в Джедборо, хоча його з нетерпінням вже чекали там, а в свої володіння поблизу Единбурга, замок Крейгміллар. Надмірним поспіхом він хотів виграти кілька годин, щоб заглянути до решти в ньому членів сім'ї МакКоулів і особисто розпорядитися прийняти свою дружину вже в недалекому майбутньому в стінах родової фортеці в його вимушеній, швидше за все, тривалій відсутності.

Така ідея йому прийшла раптово з першим гуркотом грому в дощовий ранній ранок його нового тепер подружнього життя. А переконала остаточно в своєму спонтанному вирішенні раптова новина Річарда про заплановану і таємно зірвану братом втечу леді Равенни. Доставити її в Крейгміллар він доручив другові, Мораю Локслі, як тільки той виправить своє підірване бойової раною здоров'я. За новим володінням – Данноттар, він просив доглянути брата Річарда.

Всього пару годин – і він побачить Крейгміллар …

Дункан любив свої землі. Може тому, що це були не тільки звичні його країні гірські масиви, а здебільшого вражаючої краси лісисті угіддя, з невеликими озерами, болотами і декількома водоспадами. Поблизу від одного з озер на значного розміру пагорбі розташувався дорогий його серцю, величний і неприступний замок – Крейгміллар.

Чому ж зараз йому надзвичайно обтяжливо ступити за ворота родового замку? Невже виною всьому буде неминуча зустріч з Маргарет МакКоул?

Але ж вона знала, що за вимушеним його одруженням з спадкоємицею Гордонів підуть зміни!

Він ясно згадав, як близько трьох років тому ще юна Маргарет, яка неодноразово вже зіштовхувалася з тяготами нещадно долі, застала його одного біля підніжжя водоспаду, що стрімко ніс свої пінисті потоки. Він занурював у чисту прозору воду. Йому хотілося змити з себе тягар втрати. В той згасаючий скорботний день Дункан МакКоул був добре розігрітий шотландським віскі, випитим з нагоди недавньої смерті батька, Фергуса.

Він не встиг з ним попрощатися, так як в черговий раз був удостоєний честі охороняти південно-східні кордони Шотландії. На його плечі раптом ліг тягар відповідальності за численний клан МакКоулів. До їх числа належала і Маргарет, молода вдова, що тільки-но втратила чоловіка – главу клана МакКоулів, його батька …

Вона таки домоглася свого – стала його коханкою! В той же злощасний день! Чому він тільки не встояв тоді?! Невже всьому виною був шотландський віскі? Скільки б Дункан не випивав до тих пір, він завжди себе контролював! Або ж це була свого роду жалість до неї?

Він знав, що вона була нещасною в шлюбі з його батьком. Зовсім дівчиськом її видали з примусу заміж за вже ослабленого сивоголового старця, Фергуса МакКоула. Ініціатива виходила від її рідних, зубожілих підданих Вільгельма I, що бачили в цьому шлюбному союзі єдиний вихід для свого незавидного становища. Спочатку її родичі припускали заручитися згодою на шлюб майбутнього спадкоємця, самого Дункана, холостого старшого сина могутнього клану (Річард в ту пору був зовсім ще юнаком). Але Фергус МакКоул готував своєму улюбленому синові-спадкоємцю іншу долю …

Дункан в той час, нічого не знав, освоював на ділі мистецтво ратного бою на прикордонні. І робив славні успіхи, доставляючи своєму батькові привід для радості і гордості.

Так Маргарет стала дружиною Фергуса МакКоула. Спільних дітей вона не подарувала йому. Їх шлюб був недовгим – всього пару років.

Ще за життя Фергуса МакКоула, коли Дункану доводилося відвідувати Крейгміллар, він не раз помічав на собі захоплені і хтиві погляди, невміло прикриті, недосвідченої в плотські втіхах молодої дружини батька.

З кожним його приїздом Маргарет зримо змінювалася: вона розцвітала, немов дикий і медоносний верес. Але разом з тим змінювався і її характер: з тихої скромниці вона перетворювалася в жваву жінку. Побачивши скоро згасаючі сили чоловіка, вона швидко захопила кермо влади замком і прилеглим угіддям в свої руки.

Ліліас – прудка молодша і єдина сестра Дункана і Річарда стала Маргарет союзницею.

Річард тоді, втім, як і зараз, не цікавився нічим. Лише волочився за гарненькими служницями, махав, тренуючись, клинком по кілька годин невтомно, таємно плекаючи надію також добути славу на ратному полі, та таку, щоб гриміла по всій Шотландії і своїм громом затьмарила військовий тріумф Дункана.

З обов'язками господині молода дружина батька непогано справлялася. Дункан був спокійний за Крейгміллар і домочадців. За це він поважав енергійну Маргарет. Але після однієї пригоди, Дункан став остерігатися випадків, коли доля, жартуючи над ним, зіштовхувала їх шляхи-дороги в абсолютній самоті.

Це було в день чергового приїзду Дункана з ратного поля на недовгий термін. Сім'я, в тому числі Маргарет, зустріли його як завжди радо. У той же вечір готувалося святкове застілля з нагоди його прибуття. Як завжди в його кімнаті Маргарет наказала слугам влаштувати все до омовіння довгоочікуваного сина глави клану, втомленого з дороги.

Подивом для Дункана послужило невиправдане завзяття Маргарет перевірити всі її вказівки особисто. Саме тоді, коли в його кімнаті вже нікого з слуг не було, а сам прибулий, ні про що не підозрюючи, з п'янким виразом обличчя ніжився в великому дерев’яному чані, з якого підіймалась водяна пара. Маргарет без сорому підійшла ближче до ємності для купання, яка погано вкривала спокусливе тіло пасинка. Вона безцеремонно опустила руку в воду, ніби хотіла переконатися в ступені її гарячіні. І промовила зі пристрасністю те, що і так можна було прочитати в її очах:

– Як жорстока до мене доля! Моїм чоловіком міг бути ти, Дункан МакКоул!

Тоді Дункан схопив її мокре зап'ястя у води і, важко глитнувши повітря, проникливо сказав:

– Чи не гніви небеса, Маргарет МакКоул! Мій батько живий і є твоїм чоловіком!

Йому було шкода молоду дружину Фергуса, але він розумів, що цей світ не під силу змінити нікому і можна лише тобі, скривдженому долею, зміниться самому. Необхідно навчитися приймати недосконалий і, в той же час, дивовижний світ таким, яким він є.

Тоді він, розсудливий, встояв …