Читать книгу Я не я! - Аисс Виал - Страница 4

Сідаючи для очікування Сема на лаву каплиці, Джессіка Паркенс відкинула однією рукою неслухняне волосся назад і раптом зачепила мережевом рукава сережку з вуха, що так їй сподобалася напередодні, та зрадницьки випала на підлогу, сховавшись з поля зору. Джессіка нахилилась зі свічкою в руках, намагаючись знайти прикрасу на кам'яній підлозі поруч з різьбленою лавою, на якій вона не встигла посидіти. Дівчина відсунула її в надії, що таким чином знайдеться пропажа. Так і сталося: сережка лежала біля самої стіни, трохи зруйнованої невблаганним часом. У стіні не вистачало частини каменю, тому утворилася зяюча чорнотою діра, яку обплело багатовікової павутиною.

Джессіка поміняла положення, щоб дістати втрачену коштовність, і поставила свічку на підлогу, навпроти згаданої діри в стіні. При цьому дівчина помітила, що в стінному проломі, щось яскраво блиснуло. Заінтригована туристка просунула в отвір старовинної кладки руку, не лякаючись павутини, і намацала щось прямокутної форми.

З дірки Джесс насилу дістала запилену, в шкіряній палітурці, важку книгу, прикрашену дорогоцінним камінням. Книга мала сильно пошарпану застібку. «Ось це так знахідка!» – не могла ні порадіти подумки дівчина.

Джессіка акуратно здула пил з поверхні манускрипту, посунулась ближче до свічки і, звичайно ж, відкрила її. Раптом їй здалося, що хтось беззвучно відкрив масивні дубові двері каплиці, тому що її тіла торкнувся якийсь дивний вихор вітру. «Може, протяг? Через те, що хтось тихо увійшов?» – подумала Джессіка.

– Семюел, це ти? – несміливо запитала Джесс. Відповіді не було. – «Здалося!» – подумки заспокоїлася дівчина. Вона швидко перемкнула свою увагу на книгу. – «Ось це так удача! Артефакт! Це буде моя реліквія! Приховаю і нікому не покажу! Поки особисто не вивчу від кірки до кірки її таємниці!»

Джессіка не втрималася і спробувала прочитати титульну сторінку манускрипту. Здивуванню її не було меж, хоча книга, явно мала ветхий непідробний вид і красивий рукописний шрифт, написана вона була сучасною англійською! Написи «титулки» говорили:

Стародавні заклинання «Κληρονομιά του Χρόνος» ( «Спадщина Хроноса4»)

Джессіка, вкрай заінтригована, перегорнула першу сторінку і побачила щось схоже на зміст, але на цей раз вже на незрозумілій їй мові. Тоді Паркенс відкрила навмання сторінку десь середини книги і прочитала виділений червоним кольором напис знову англійською, ліниво, пропускаючи деякі слова:

Заклинання «Непідвладні часу долі»:

Якщо кохання втомилось чекати: час не лікує, час вчить бути сильніше … і час змінює все …

Бережи те, що стало дорого …

І знову по тілу Джесіки пробігся легкий вітерець. Як при першому розкритті книги. Вона раптом захвилювалася, в грудях якось по-особливому забилося серце і … Паркенс, дійсно, почула чиїсь кроки. Джессіка поспішно сховала загадкову книгу в вихідне місце, не забувши засунути дерев'яну лаву назад, щоб знову приховати тайник манускрипту, і сіла, як ні в чому не бувало, на ослін.

Перед нею, швидко крокуючи, раптом зупинився важко дихаючий ряджений чоловік, в костюмі лицаря, тобто в обладунках, з мечем на боці … Отже все як треба! Мабуть, свято почалося! Джессіка з цікавістю його розгледіла. М'язистий чоловік років тридцяти-тридцяти п'яти з палаючим факелом в руці. Чорні, як смола волосся довжиною до плечей. Симпатичний, загримований, (так як на лівій щоці виднівся невеликий шрам справжнього воїна). Він також з цікавістю розглядав Джессіку. І Паркенс відчула якусь незручність, може, вона все ж таки не вчасно зайшла в каплицю, і тут ще якийсь захід заплановано?

Раптом її думку перервав голос рядженого, причому вона не відразу зрозуміла, що говорив він середньовічною мовою (знайомої їй по перекладах):

– Бачу, леді Равенна, ви вирішили не чинити опір більше долі! Що ж, так навіть краще! Замок все одно захоплений. Ваш батько і брат нерозумно себе повели, не погодившись вчасно здати зброю: вони вбиті моїми людьми. Вони самі обрали свою долю. Я можу вам лише пообіцяти поховати їх з честю воїна, що хоробро захищали свої землі і вас. Я вже віддав такий наказ.

Джессіці поки мало зрозуміла була суть сказаного. Вона думала про те, як все ж таки «актор» добре грає своє амплуа, тільки, мабуть, він щось переплутав або рано почав виконувати свою роль! Де ж Семюел? Він би швидко виправив дурне становище, в якому вона опиналась.

Ряджений, не зволікаючи, продовжував у тому ж «руслі»:

– Зізнатися, я очікував побачити вас зажурену від втрати рідних і своїх людей, що віддано віддали за вас життя! Ви настільки прекрасні, наскільки черстві! Жодної сльози, ні єдиного докору! Ви з незворушним виглядом очікуєте своєї долі тут, спокійно сидячи на лаві. Я уявляв вас іншою! Але як ви вже здогадалися я не з тих, хто йде проти волі свого сюзерена: ви станете моєю дружиною, у що б то не стало, як би це ні було вам і мені не в радість!

Джессіка не витримала і стала мило посміхатися «акторові», натякаючи, що оцінила його гру.

– Як накажете розцінювати вашу посмішку? Як виклик або як тимчасове божевілля від горя втрати? – не чекаючи відповіді, він раптом розлютився: – Піднімайтеся, я оголошу всім, хто знаходиться зараз в замку, що ви, як і я, підкорилися наказу короля стати моєю дружиною. Потім я, так вже й бути, милостиво проводжу вас у ваші покої трохи відпочити і прийти в себе.

Джессіка, звичайно, не поворухнулась з місця, але стала з занепокоєнням вдивлятися у вхідні двері каплиці, розшукуючи поглядом допомоги Семюела.

– Не чекайте ні від кого допомоги! Це марно! Вам не вдасться мене провести і втекти!

Він владно схопив Паркенс за руку вище зап’ястка і поволік з каплиці.

– Гей, ви робите мені боляче! Ви переграєте, «містер», або як вас там, «лицар»! – серйозно обурилася Джесс, випаливши ці слова на сучасній англійській.

«Лицар» призупинився і, піднявши вельми здивовано свої брови, відповів все тією ж середньовічною:

– Я знав про ваші здібності в науках, але прошу висловлюватися зрозумілою мені мовою, якщо не хочете накликати на свою голову мій гнів!

І знову потягнув її темними коридорами, міцно стискаючи її руку.

«А може, це божевільний?» – подумала Джессіка. – «Якийсь вчений хлопець, що звихнувся, як я, на середньовіччі і всілякої історичної лабуді, як вчора висловився Семюел? Пробрався в замок і буйствує?! »

– Припиніть! – не витримали нерви Джессіки Паркенс, яка сама не помітила, як викрикнула це слово на середньовічному діалекті.

Божевільний і в вус не подув: все тягнув її до якогось просторого балкону.

Джессіка, все більше хвилюючись і не соромлячись свого зростаючого страху, заголосила на сучасному:

– Семюел! Де ти? Се-е-е-м! Або хто-небудь, допоможіть!

Коли вони «дійшли» до краю перил потрібного кам'яного балкона, що виходив краєвидом у двір замку, Джессіка обімліла: «таких божевільних» було відкрито її погляду, хоч греблю гати. Актори та актриси, немов рій бджіл, кожен виконували свої ролі, немов якийсь невидимий нею режисер знімав голлівудського масштабу фільм. Були поранені, убиті, ті мешканці фортеці, що намагались втекти від «завойовників», причому і жінки, і діти, і люди похилого віку. Чути було стогони, тужливе завивання і крики про допомогу. Як же вона не почула всього цього раніше?