Читать книгу Прогулянка на війну - Ака Морчиладзе - Страница 1

Розпочалося все наприкінці лютого.

Тоді в Грузії спалахнула війна поміж своїми (якщо те, що коїлося, можна назвати словом «війна»). Та як не називай, а президент Гамсахурдіа[1] щойно втік, переховуючись від бійців національної гвардії та бойовиків «Мхедріоні».[2] Мене це й тоді не обходило, а тепер і поготів. Добігав кінця лютий, і я не міг думати ні про що, крім Ґоґліка та його чергових безглуздих намірів. Його просто так не зупиниш, якщо вже затявся. Тільки й скаже: «Уперед, друже, рушаймо швидше!» Гроші дасть Ачико Кіпіані, а нам лишиться взяти ті гроші та гайнути. Але мені не дуже кортіло сідати за кермо та гасати туди й сюди там, де чорт ногу зламає, до того ж іще взимку. Навіщо воно мені? На той час, до речі, пального не можна було купити ні за які гроші. А Ґоґлік від свого не відступається: «рушаймо» та «вперед». Мовляв, нам усього й потрібно, що дістатися туди, назбирати «травички», якої вистачить до наступної осені, – от і вся дурничка!

І знову, і знову те саме. А я не бажав вирушати в путь. Таким я вже дуже давно не цікавився. Ну, міг затягнутися «травичкою» разів чотири на рік, може, п’ять, але ж не більше. Ні, як йому взагалі спало на гадку мріяти про те, щоб ганяти мене через пів-Азербайджану? Що я йому – хлопчисько? Їдь, друже, повертайся, а потім можеш усім розповідати, як дістався Ґанджі[3] й привіз звідти повну автівку гашишу. Так, звичайно: ви уявіть собі, люди, я поїхав до Ґанджі – бачите, скільки гашишу привіз, так, так, із самої Ґанджі, і так далі, і тому подібне. А він усе одно напосідав, що давай, друже, вперед, махнемо до Ґанджі… Ні, якщо вже Ґоґлік щось задумав, він від свого не відступиться. Вилупок дурний, хай йому грець! Нарешті пішов, але того ж вечора з’явився знову, притягнувши із собою Кіпіані. Цей хлопець високий і міцний, як бугай. Сидів, знервовано перебираючи чотки.

– Слухай, Ґіо, – каже він мені. – Жоден ділок в Азербайджані, хай би їх чорти взяли, більше не хоче мати зі мною справ. А ти – друг Ґоґліка, тому і мій друг. Тож допоможи нам, тут за дві-три доби можна впоратися. А за мною не стане, задоволений будеш.

Уміє він умовляти людей.

– А де пальне взяти? – запитую. Для себе я вже вирішив їхати.

– В Азербайджані, – відповідає, – бензину вистачає, тож заправишся там. А на початок дороги я тобі двадцять літрів дам.

Нехай би краще допоміг пхати мою «Ладу» аж до кордону: двадцять літрів – то ж менше ніж півбака, цього вистачить хіба що за межі Тбілісі виїхати. Тоді я до батька, на його квартиру.

Удома були лише Нана та Іраклій. Іраклій дивився фільм зі Шварценегером – так зіщулився у кріслі, що я його не одразу й помітив. Підійшов до нього, поцілував. Він сидів, широко розплющивши очі та стискаючи в руках автомат. Іграшковий, зрозуміло. Іраклій – мій молодший брат, йому п’ять років виповнилося. А Нана – то дружина мого тата. Я пам’ятаю її ще як був дитиною: тато завжди повертався додому разом із нею, але весілля вони відгуляли тільки тоді, коли я пішов до останнього класу. Перед цим він переїхав до неї, а квартиру на вулиці Кавсадзе залишив мені. Татові вже за п’ятдесят. Нані ж тридцять п’ять, вона справді ще молода жінка. Мій друг Дуда каже, що Нана звила собі затишне кубельце поряд із мільйонами мого батька, а мені теж виділила затишний куточок, тільки подалі – у моїй «Ладі». В Іраклія її очі – темні, лагідні.

Тато належить до тих старих, хто й у своєму віці метушаться, немов великі цабе, розкидаються грошима та гучно нагадують усім, хто тільки може почути, щоб ішли під три чорти, якщо їм щось не подобається. Він зі своїми друзями – це щось на кшталт маленького мафіозного клану. Цілісінький день він «наглядає за справами» та розважається з приятелями, а додому повертається лише пізно ввечері. Ось і зараз його вдома немає.

– Куди його понесло? – запитав я у Нани.

– Поїхав на блокпост, – зітхнула вона.

– На блокпост? Що йому там робити?

– Уночі вони зупиняють і перевіряють машини. Конфісковують зброю. Ну, ти ж і сам розумієш.

– Він що – до поліції пішов працювати? – Я не втримався й засміявся.

– Ні, не до поліції. Це начебто якась військова операція. Я точно не знаю. Розшукують тих, кого й завжди: братів Мікаберидзе, Рамішвілі, Сашу, Бубу… Там не тільки твій батько, людей багато.

– Наглядають за правопорядком, ось як?

– Він несамовитий, Ґіо, інакше й не скажеш. Усе бігає, розмахує пістолетом… А ти їсти хочеш? Принести тобі чогось?

– Ні, не треба. Не знаєш, у нього бензину хоч трохи є?

– Має бути. Напевно, у підвалі. Візьми ключ та йди подивися сам.

Що ж, уже непогано.

– А коли він повернеться, Нано?

– І не знаю. Можливо, тільки вранці. А тобі щось треба?

– Я їду на декілька днів.

– Куди?

– До Єревана. Усього на два-три дні, з хлопцями… Мені просто необхідно трохи розвіятися, вирватися з Тбілісі.

– Давай я тобі все ж зберу щось у дорогу, – запропонувала Нана, трохи поміркувавши. – А її ти із собою теж береш?

– Ні.

– Тоді чому ти їдеш саме до Єревана?

– А навіщо мені залишатися у Тбілісі?

– Дякувати Господу, що ти з нею порвав, Ґіо. Тенгіз уже починав шаленіти.

– Годі, Нано, давай облишимо це…

– Якщо тобі потрібно позичити гроші, ти тільки скажи.

– Хіба що трошки, – засміявся я.

– Скільки?

– Трошки.

– Тисячу? Дві?

– Однієї мені вистачить.

– Візьми, тут приблизно тисяча чотириста. Бери, бери все.

Я взяв тисячу, поцілував Іраклія, підморгнув Нані й пішов униз. У підвалі вишикувалася шеренга каністр із бензином. Ось тобі й об’єкт загального користування. Почув кроки й оглянувся. Нана.

– Я не розповім йому, що ти їдеш, а то він тільки розлютиться.

– Гаразд.

– Вимкни свій мобільний. Я скажу, що ти заходив сьогодні й попередив, що не можеш телефонувати, тому що мобільний вийшов із ладу. Іще скажу, буцімто ти познайомився з іншою дівчиною й зараз із нею. Згоден?

– А як Тенгіза підстрелять, Нано, тоді що робитимемо?

– Ну навіщо ти так кажеш, Ґіо, справді…

– А якщо говорити серйозно, то що він собі думає, коли у його віці бігає всюди, мов той революціонер?

– Маєш рацію. Відверто кажучи, я дуже налякана. Тенгіз увесь час повторює, що, якби того схопили минулого літа, тепер усе було б чудово.

– Еге ж, і місто повернули б, і інші нісенітниці в тому ж дусі… – засміявся я.

* * *

Я приїхав додому й поволі побрів сходами нагору. Темно було неймовірно. Ненавиджу, коли вирубають електроенергію. Є в мене декоративна японська свічечка, прикрашена гілочками, – здається, такі називають ікебанами. Я її палив усю зиму, а вона, ця чортова штука, так і не догоріла. Та й гілочки ті японські якісь чудернацькі: не горять і запаху не мають ніякого. Отже, я запалив свічку й умостився біля неї. Відколи почалася війна, я жодного разу не спав у своєму ліжку, а тільки у кріслі, де з одного боку горіла свічка, а з іншого стояв радіоприймач. Мені було байдуже, що передають по радіо, але тато телефонував мені щовечора й запитував: «Новини слухаєш? І що кажуть? Отакої. Добре… свобода… еге ж… і все? А про нас нічого не сказали? Кхм…»

Я – особистий прес-аташе Тенгіза Мікатадзе, його персоніфіковане щоденне зведення новин.

Потім я засинав під бурмотіння радіо, вранці прокидався, а свічка все горіла. Господи, від цих трьох таки з’їду з глузду: від цієї свічки, від баритонів цих пихатих дикторів і від свого тата, цього революціонера похилого віку.

Тієї ночі я кілька годин поспіль дивився на полум’я клятої свічки. Одна-єдина думка крутилася й крутилася у мене в голові, і я не міг її позбутися. Я не знав, як мені далі бути. Можливо, так на мене вплинуло сказане Наною, а може, згадки про минуле не давали спокою… Слово честі, не знаю. Подумки я почав лаятися. Діставалося Ґоґліку, звичайно. Коли я роздратований, то завжди сиплю прокльони на Ґоґліка – він же такий дурень, йолоп чортів. Не можу пригадати жодного разу, коли він зробив або сказав щось путнє, бодай хоч схоже на розумне.

Я маю на увазі, що пам’ятаю не просто кілька кумедних подробиць і навіть не так, немовби це трапилося зі мною вчора, – ні, пам’ятаю все набагато краще, настільки чітко й реалістично, що навіть зараз мені стає моторошно й серце стискається.

Було це в жовтні. Не мав я ще ні машини, ні чогось іншого особливого. Одного вечора з Ґоґліком, Дудою і Вато Аміреджибі пішов розважатися. Вирушили ми не до борделю, а, власне кажучи, до якогось злиденного кубла в житловому будинку, як на мене, десь поблизу Варкетілі.[4] Дуда стверджував, що то його невеличкий гарем, що дівчата там дуже палкі і, якщо ми вміло розіграємо свої карти, нам дозволять туди приходити. Тож ми прихопили кілька пляшок спиртного, тістечка, цигарки, щось іще та й попрошкували собі. Дівчат було четверо. Ми запалили, випили, закусили й випили ще. Потім Вато відійшов з однією, Дуда вийшов з іншою, і ми з Ґоґліком залишилися з двома дівчатами. Ґоґлік ухопив одну з них за руку й потягнув до себе. Дівчина неквапливо підвелася. Очі в неї були стомлені; пам’ятаю й те, що одягнена була в чорну футболку, а на пальцях – ціла виставка каблучок.

– Ми сходимо подихаємо свіжим повітрям, – промовив Ґоґлік і криво посміхнувся до мене.

Сам не знаю, що на мене найшло. Несподівано мені стало шкода тієї стомленої сумної дівчини. Називаю її дівчиною, бо їй було років на три більше, ніж мені самому.

Не маю звички запам’ятовувати дівочі ймення, тож і її ім’я не пригадую. Закарбувалося у пам’яті тільки те, що ім’я було не грузинське. Я спритно підвівся й виволік Ґоґліка до передпокою.

– У тебе є гашиш? – зрадів той.

– Цю дівчину хочу я. – Прямо й відверто, бо інакше не зрозуміє.

– Так стоїть, що й терпіти несила? – Він завжди пащекуватий і брутальний.

Здається, мій вибрик Ґоґліка лише потішив. Він повернувся до кімнати й вийшов звідти з іншою дівчиною. Коли я зайшов до кімнати, інша, відвойована, сиділа за столом, із затуленим долонями обличчям, із недбало розсипаним волоссям. Очей її я не бачив, але зауважив прикушену нижню губу.

– Як тебе звуть? – запитав.

– Яна. – Вона підвелася. Схоже, була вихованою. Я знав напевне, що вона не думає зараз падати на спину й розводити ноги.

Зненацька відчинилися двері, й на порозі постав Дуда, загорнений у простирадло.

– Друже, мені затягтися потрібно. – Добре пам’ятаю, як він узяв зім’яту пачку цигарок і підморгнув. Тоді пішов. Клацнули зачинені двері.

Яна підійшла до вікна. Я й без того міг бачити світло у вікнах віддалік розташованих багатоповерхових житлових споруд околиць міста. Приступив ближче до дівчини, поклав руку на її плечі, пригорнув. Раніше я такого ніколи не робив, ні до кого так не ставився. Тепер навіть не знав, що сказати. Коли сидиш у колі жінок, добре розумієш, що вони хочуть робити, що говоритимуть, коли кинуть тобі щось ущипливе та як ти сам маєш діяти і що відповідати. А тут…

Я раптом пригадав, що, коли ми сиділи за столом, Яна поводилася тихіше від усіх. Що ж це: я весь час придивлявся до неї? І сам не знаю. Зазвичай про жінок так багато не думаєш. Просто з’являєшся на вечірки, спочатку сяк-так причепурившись. Ну, останнє зрозуміло, хоча й клопоту багато, а це дратує. Жінка ж, напевно, не бажає, щоб на неї скочив якийсь неохайний покидьок, від якого тхне хлівом? Як від того Ґоґліка…

Ми стояли біля вікна – достоту сцена з однієї з тих сентиментальних пісеньок. Раптом плечі Яни затремтіли: вона заплакала – тихо-тихо, неначе вирвалося на волю раніше старанно погамоване. Вона схлипувала настільки тихесенько, що я майже не чув. Гадаю, для неї виявилося останньою краплею те, що ми з Ґоґліком обмінялися нею та її ж подругою, мовби дешевими запальничками. Дівчина зіщулилася, ніби з усіх сил прагнула стати зовсім непомітною, притиснулася до мене, сховавши обличчя на грудях, і так плакала.

Я розгубився, не знав, що вчинити. Зрештою вирішив забрати її до себе. Вивів на вулицю – вона ж лише щільніше тулилася до мене. Досить швидко зупинив таксі, й ми подалися звідти.

На порозі моєї квартири Яна на хвилинку зупинилася; волосся ще затуляло її обличчя, прикривало очі. Я провів її до спальні. Утім, лягати з нею навіть і не думав. Вона безсило впала на ліжко і знову почала схлипувати. До того я нікому так не співчував. І гадки не мав, щоб чіплятися до неї, просто сидів і дивився.

– Зварю тобі кави, – промовив нарешті та пішов із кімнати. Коли ж приніс каву, вона все ще лежала, але плакати припинила. Я влаштувався перед дзеркалом, спираючись на стіну. Не пам’ятаю, про що були мої думки, як і того, коли заснув.

Прокинувся я від її дотику.

Яна сиділа проти мене, ледь помітно посміхаючись, й легенько гладила мене по обличчю. Майже інстинктивно я поцілував її руку. Дівчину це приголомшило.

– Мені час іти, – раптом сказала вона.

Я рвучко підвівся і поцілував Яну. Зазвичай таких дівчат хлопці не цілують, хоч самі начебто такі вже чисті та цнотливі… Їм потрібна жінка, а її губи викликають огиду. Утім, у ту хвилину я про це й не згадував. Почувався якимсь іншим, незнайомим – задоволеним і втішеним. Важко навіть описати те, що я відчував. Та й звідки мені знати? З дитинства я не любив нікого. Можливо, на мене вплинуло те, що губи в неї були такі ж сухі, як і в мене. Не знаю.

– Мені йти потрібно, – повторила вона й обережно забрала свою руку.

Яна пішла.

Я не міг її забути. Усе пригадував риси обличчя, пальці, вологі куточки очей. Не міг пригадати її загалом, але викинути з голови не ставало сил. Розшукувати не намагався: розумів, що нічого доброго з того не вийде… Ось у чому можна завжди покластися на друзів, то це в тому, що вони ніколи не дадуть тобі спокою. Ґоґлік знов і знов розповідав усім, як я поцупив дівчину в нього з-під носа, і кожного разу мені ставало моторошно, хоча примушував себе сміятися разом з усіма.

А Яна кудись зникла, мов і не було.

Ще місяць-другий і я б, напевно, її забув.

Що було далі, добре пам’ятаю і тепер. Був холодний похмурий ранок, типовий для Тбілісі на Різдво. Ми десь святкували всю ніч, і, коли друзі викинули мене з машини біля мого під’їзду, я був жахливо п’яним. Бігцем піднявся на свій поверх, а там побачив таке, від чого ледь устояв на ногах. На сходинках сиділа Яна у світлому пальто й береті. Очі в неї, як і того разу, були стомленими, а губи неймовірно білими від холоду. Вона притиснулася до поручнів, скоцюрбилась, немов той птах узимку. Це було схоже на сцену з фільмів Чарлі Чапліна. І досі пам’ятаю, як вона змерзла, мало зовсім не задубіла…

А потім, уже у квартирі, коли ми лежали поряд у ліжку й палили мою останню цигарку, відчув, що спроможний дихати так вільно, як можна дихати лише десь далеко-далеко, у незвіданих місцях, але де затишно й безтурботно. Здавалося, що я тепер і з домівки своєї можу не виходити.

Яна була напрочуд спокійною та тихою. Вона навіть кімнатами ходила нечутно. Поміж собою говорили небагато. Погода теж була тихою і мовчазною. Три дні поспіль ми не бачили вулиці. Спершу зателефонував Ґоґлік, потім завітала Нана з половиною різдвяного пирога й ще якимись ласощами. Яна якраз умивалася. Двері до ванної були прочинені, і можна було бачити її там у моєму светрі, під яким не було нічого. Дівчина навіть не почула, що хтось прийшов. Утім, я й не думав переховувати її у ванній або підказувати, щоб одяглася пристойно.

У Нани аж мову відібрало. Їй вдалося опанувати себе, але на обличчі виразно проступило потрясіння, якого вона зазнала. І п’яти хвилин у мене не витримала. Я провів її, замкнув двері. Яна постала на порозі ванної. Здійняті вгору руки, ще мокрі, так і застигли у повітрі. Вигляд у неї був такий, наче от-от гайне звідси щодуху.

– Мені потрібно йти, – сказала вона, як і тоді, минулого разу.

Я відразу уявив, що буде, коли вона зникне. Я попрямую до Ґоґліка, тоді ми разом подамося бозна-куди, а звідти ще кудись. Сидітимемо, смалитимемо цигарки, а може, й щось інше, якщо знайдеться. А після того вже вп’ятьох чи вшістьох завалимось на якусь вечірку, і скінчиться все тим, що або Ґоґліка хтось приріже, або він когось штрикне ножем. Тож я до ранку не повернуся додому. Коли ж удома ввімкну свій телефон, то не пізніше ніж за дві хвилини з нього пролунає голос Нани: «Тенгіз цікавився, що ти робиш…» – ну, й решта звичайного непотребу, який мені давно остогид.

Яна стала для мене всім. Вона втілювала щось таке, до чого я підсвідомо тягнувся, чого прагнув, сам про це навіть не здогадуючись, не насмілюючись мріяти. Мені здається, вона була тим, заради чого люди живуть. Мені й досі невідомо, що то – сім’я. Не розумію бовкання про сім’ю як священну інституцію. Проте це не важило: я ніколи ще не був таким щасливим, ніколи не почувався таким спокійним, як тоді. Я тепер не був самотнім. Тієї зими я поринав у мрійливі роздуми, як ніколи доти. Не вмикав телевізор, не впускав до квартири друзів, коли вони приходили, а кожного ранку сам ходив по свіжий хліб. Здатен був би навіть попрацювати, якби на мене чекали іспити, але на той час я вже мав писати дипломну роботу, а щоб її написали за мене, вже декого попросив і за це заплатив. Яна покидала мене тільки у вихідні – їхала на Московський проспект до своїх тітки та дядька. Поки був без неї, пов’язував на шию її простенький зелений шарф та вигадував, як згаяти час. Хлопці вже знали, що Яна живе зі мною, але прикидалися, що нічого не помічають. Ґоґлік удавав із себе розумника, відпускав репліки про те, що мені потрібно порадитися з господинею, перш ніж вийти з хати, й таке інше, але я просто не звертав уваги на його слова. Усе одно ніхто не зрозуміє, що у мене з Яною, а Ґоґлік – менше від будь-кого. Лише Дуда ставився до цього всього з відвертим несхваленням. Було очевидним, що саме він думає про нас із Яною. Якщо поміркувати, його можна зрозуміти: Яна колись належала до його «маленького гарему». Напевно, він знав про неї дещо таке, про що я не здогадувався. І багато. Та пішов він під три чорти, мені було байдуже. Таким щасливим я ще ніколи не почувався. Усе йшло просто чудово, я був паном над панами.

Ми всюди ходили з Яною разом. Обов’язково кудись ішли, незважаючи на те, якою була погода: дощ там чи сніг, чи тріскучий мороз. Саме йшли, тільки пішки. У нас було улюблене місце, де ми проводили багато часу, – ресторанчик «Мінгрельська кухня», що на вулиці Грибоєдова. Бувало, коли сиділи там, Яна запускала руку до моєї кишені й знаходила мою руку. Ми поважно бесідували, як годиться людям дорослим, Яна посміхалася, а я міцніше стискав її руку… Був щасливим. Мені почало насправді подобатися бути домашнім. Яна носила мої светри під своїм стареньким, благеньким пальтом, а коли я купив для неї чудернацькі італійські джинси, ми просто дивилися на них та сміялися.

Якось я зайшов до тата зрання. Батько ще був у ліжку, а на ньому верхи сидів Іраклій: вони так боролися. Я сказав, що мені потрібно п’ять тисяч карбованців. Тато спустив Іраклія на підлогу й сів у ліжку.

– Ти що, в карти програв? – Він був готовий зірватися на крик.

– Мені потрібно купити куртку.

– Куртка в тебе вже є. Надута така, як там її правильно називають?

– Мені треба нову.

– Кудись надумав податися? – Ні, він таки навіжений. Упевнений, що я намагаюся втекти до Інгушетії чи ще кудись світ за очі. Це з того часу, як ще на першому курсі нас із Морчилою затримала міліція на півдорозі до Владикавказа.[5] Із якого дива ті покидьки до нас присікалися, й досі гадки не маю. Ми не робили нічого такого, що їм примарилося.

– Я нікуди не маю наміру їхати, просто хочу купити куртку. Куди б ото мені їхати й навіщо?

– Звідки я знаю? Уся ваша банда – хитрі вилупки. – Він підвівся з ліжка, почухав живіт і гукнув: – Нано!

Вона увійшла до кімнати.

– Куди він хоче вшитися?

– А чому ти гадаєш, буцімто він кудись вирушає? Він усього тільки й просить, що купити куртку.

– Ви завжди перешіптуєтеся за моєю спиною. Щойно він переступить поріг, то відразу кидається до тебе. Наскільки я розумію, ви обидва мене обдурюєте.

– Може, заварити чаю, Тенгізе?

– Піди разом із ним. Підете й купите ту куртку разом, – несподівано вирішив батько і повернувся до мене: – Це для Ґоґліка?

– Ні. Що тут можна не розуміти? Куртка для мене.

– Візьми машину. – Він кинув мені ключі. – І не здумай висадити Нану десь дорогою. Мені не хочеться телефонувати всюди і з’ясовувати, де ви.

Тепер, отримавши гроші, я був знову щасливим. Куртку надивився у центрі міста – здається, якоїсь турецької фірми, – а купити хотів для Яни. Я відразу попросив продавців відкласти її доти, доки привезу гроші. Аж раптом у магазині натрапив на Темура Панчулідзе та ще декількох знайомих хлопців. Панчулідзе зняв куртку з вішака, сказавши, що сплатить за неї для мене.

– Бери, Ґіо, – запропонував він. – Повернеш гроші наприкінці тижня.

Розумієте? Такому, як Ачико Кіпіані, він цього ніколи б не сказав. А чому? Тому що знає: Тенгіз Мікатадзе, якщо йому заманеться, спроможний купити весь цей магазин – що там якась куртка?

Нана пильно придивилася до мене, потім – до куртки.

– Куртка замала для тебе, не налізе, – зауважила вона. – Еге ж, до того ще й застібка на лівий бік. – Нана знову глянула на мене, поклала гроші на прилавок, потім наказала: – Бери і йди. Я зараз наздожену.

Після того як вона вийшла з магазину, ми сиділи у машині ще з півгодини. Нана відверто, але лагідно, як то їй властиво, запитувала, і я виклав усе як на сповіді. Коли вмовк, вигляд у неї був дуже стривожений.

– Тенгіз шаленітиме від люті, коли дізнається, – нарешті вимовила вона. Звичайно, Нана мала рацію. Він таки справді оскаженіє. – Розумієш, ви не зможете продовжувати так і надалі. Таке не може тривати вічно…

– Чому ж? Як ти гадаєш, що може стати на заваді?

– Слухай, Ґіо, ти справді добрий хлопець, але Тенгіз нізащо не дозволить тобі взяти шлюб із нею.

Не дозволить узяти шлюб? Ось як. Розумієте? Вони тільки так і бачать те, що між мною і Яною. Ми зобов’язані взяти участь у їхніх безглуздих ритуалах і церемоніях: щоб був номер у готелі, набитий трояндами та гвоздиками; потім – весільний обід для двохсот моїх друзів і шестисот батькових; щоб довга колона автівок спричинила зупинку всього руху в місті; щоб якийсь старенький інвалід підігнав візок із голубами, аби ми їх випустили…

– Я нічого йому не скажу, – запевнила мене Нана. – Нехай іде як іде ще трохи. Але якщо він натрапить на вас, тобі доведеться швиденько щось вигадувати.

Нана витягла із сумочки металевий браслет, обсипаний коштовними камінцями. Схоже, сирійський, а може, й турецький. Поклала його до однієї з кишень нової куртки.

– Ти зовсім не знаєшся на тому, як треба вибирати подарунки дівчатам, – посміхнулася вона й підморгнула. А мені спочатку видалося, що браслет вона для себе купувала.

Яна спала. Я поцілував її та прикрив новою курткою, доки ще не відійшла від сну, а браслет витяг із кишені й закріпив у неї на зап’ястку. Потім, коли Яна прокинулася, сиділи разом у ліжку, багато сміялися. Це я й досі пам’ятаю, добре пам’ятаю, до найменших подробиць. Виразно й чітко пригадую – а втім, іноді мене беруть сумніви, чи справді було саме так, як мені здається тепер; чи направду Яна аж так раділа; чи вмощувалися ми у дощові дні поряд біля вікна та ділилися спогадами про дитинство. Зараз ці тижні видаються мені такими далекими, що деякі події важко буває відтворити у пам’яті. Ах, Яна, Яна… Вона була єдиним, що я по-справжньому цінував. Ніколи не припиняв думати про нас із нею, ні на хвильку. Як на мене, то життя взагалі не могло бути ще кращим. Жодного разу я не замислювався над тим, на які гроші ми існуватимемо далі, що чекає на нас у майбутньому. З Яною було так тепло, світло, немов мене обгорнули пухом. Коли вона засинала, то клала голову мені на плече й пошепки щось розповідала, вже у напівсні. А я лежав із заплющеними очима, жадібно прислухаючись до її шепотіння в темряві ночі.

Того ранку йшов сніг – жалюгідний сурогат снігу, що ми його маємо у Тбілісі: він тільки дещо схожий на сніг доти, доки не впаде на землю, де вмить тане й перетворюється на суцільну багнюку. Ось такий собі сніг. Я прокинувся й побачив, що Яна стоїть біля вікна.

Вона не дала мені часу навіть прокинутися як слід, а відразу швидко промовила у своїй манері зовсім тихо: «Думаю, що я вагітна».

Я розумів, що це – приємна новина, але ніяк не міг уторопати, як поводитись. Відомо ж, що у вагітних жінок бувають дивні забаганки: якщо заманеться серед зими полуниць, то маєш їх десь дістати. Почувався я незвично: так, немов почав готуватися до подолання будь-яких труднощів. Крім того, був дещо настороженим, як завжди, коли стикаєшся з чимось, доти незнаним. До вечора ми з Яною гуляли під снігом, дивилися на дітлахів, що сновигали туди й сюди, на немолодих жінок, які вигулювали собак, на старих чоловіків, які швендяли навколо замерзлого фонтана й тремтіли від холоду. Над нами застигло сліпучо-біле небо. Ми крокували заметеними снігом доріжками парку, а я відчував себе таким легким та прозорим, що навіть побоювався: а ну, як Яна прослизне крізь мої пальці, розтане, розчиниться у вишукано-холодному повітрі? Ось про що я тоді непокоївся. Навіть пригостив Яну цукерками, бо мені казали, що так потрібно поводитися з коханою.

Утім, серйозно я тоді ні над чим не замислився. Не згадав ні про Тенгіза, ні про те, що неодмінно мало статися далі тільки тому, що у нашому великому місті люди більше переймаються тим, як їх сприймуть у «товаристві», «громаді», а не дітьми, не коханням, не щастям. Так, насправді більше за все важили умовності, вкорінені традиції, уміння поводитися так, як годиться… Напевно, Ґоґлік міг бути моїм найкращим другом – ніхто не заперечував, але інша справа – жити з Яною. Нікому б і на думку не спало засуджувати мого батька, якби він голими руками придушив мене тільки тому, що я зглянувся на цю милу, чисту дівчину, яка потерпала в тому жалюгідному кублі, що закохався у неї, що привів її до себе. Усе це я повинен був розуміти, тому що мій батько – Тенгіз Мікатадзе, а не якийсь таксист.

Але я не розумів.

А тим часом кляті повії, серед яких колись була змушена знаходитись Яна, обсмоктували всі подробиці наших із нею взаємин – поки Дуда вилазив на них і «трудився». Гадаю, що вони бажали зайняти його думки чимось іншим, аби він не так гаряче займався ними самими.

Одного вечора, в суботу, мені зателефонував Ґоґлік.

– Ти сам? – запитав він. – Ми йдемо до тебе. – І розірвав зв’язок.

За двадцять хвилин вони опинилися під моїми дверима – Ґоґлік, Дуда, Дато, Віка й Джапара. Не інакше, давно вже були неподалік. Спершу я не міг уторопати, що їм треба. Серед них один Ґоґлік ще зберігав краплю веселощів. Дуда нагадував чорну-пречорну хмару, на нього аж дивитися було лячно. Решта мала досить жалюгідний вигляд. Вони стовбичили й розглядали стіни, немов декоратори.

– Що думаєш робити, Ґіо? – почав Дуда.

– Про що ти?

– Про твою жінку, друже, – а ти як гадаєш? – Його голос був дуже тихим. Дато мовчки споглядав мене.

– Зовсім не розумію… – витріщився я на них.

– Ой, щоб тебе чорти взяли, Ґіо! Ти просто не маєш права так поводитися, друже.

– Чого ж ти хочеш?

– Та хай тобі грець! Ти не можеш такого робити, Ґіо! Так не можна чинити. Справжній чоловік так не поводиться! Ницо так ставитися до своєї родини, до своїх друзів… Заради Бога, схаменися, Ґіо!

Вони по черзі виклали все, що думають про мене. Я слухав мовчки. У Дуди тремтіли руки.

– Що ти Тенгізові будеш казати? – спитав він.

– Нічого.

– Йому краще дізнатися про це зараз, а не тоді, коли буде надто пізно.

– Не впевнений…

Вони дивилися на мене похмуро. Напевно, мали рацію з огляду на ті правила, за якими живуть у Грузії. На їхній погляд, Яна була тільки повією, та й усе. Лише Ґоґлік сидів мовчки, і вигляд у нього був, як завжди, задоволений. А втім, він же від початку знав про нас із Яною. Може, він і йолоп, але має рідкісну здатність швидко допетрати, що саме діється навколо нього. Й у подібні хвилини він залишався незворушно спокійним. Мені здається, що його ці справи найменше обходили: був упевненим, що ми з ним залишимося друзями, що б там не трапилося.

Вони підвелися, наміряючись іти, а Дуда вже на порозі зупинився, повернувся й ухопив мене в обійми.

– Хай тобі чорт, Ґіо, ти ж і досі мені все одно що брат, сам знаєш…

Я розсміявся: очі в нього були несамовиті – не інакше, як тому, що він надто хвилювався.

– Ґіо, я ж у цьому і сам винен певною мірою. Якби не покликав тебе туди…

– Якби ти мене не покликав, я б не був зараз таким щасливим.

– Я хочу поговорити з Тенгізом, Ґіо… Поможи мені, Боже, – я повинен йому розповісти.

Отак воно робиться у нашому Тбілісі. Ми знаємо різницю між добрим і поганим, між правильним і неправильним. Робити так, як робимо ми, – це правильно, а те, що роблять інші, – неправильно, й отим «іншим» краще не пхати носа у наші справи й не ставати нам на заваді. За цим принципом живе Тенгіз Мікатадзе. Я взагалі не розумію Тбілісі та його уявлень про те, що добре, а що погано. Бо погане не може так ощасливити і заполонити душу таким спокоєм – хіба не так? Погане не може бути таким прекрасним.

Не уявляю, як мені належало поводитись – з точки зору моїх друзів, – але сам я тільки прагнув залишатися щасливим, ото й усе.

Яна, Яна, Яна… Якби я розумів, – бодай трохи розумів, – усе пішло б зовсім по-іншому. Якби я не побачив тебе тієї ночі – таку тендітну, таку бліду, таку вразливу… Утім, дякувати Господові, що все сталося так, а не інакше. Дякувати Господу за те, що ми зустрілися, що тоді, у різдвяну ніч, ти чекала на мене на сходах. Яно, люба моя дівчино, я знав, що має щось відбутися, але ж не уявляв собі, що саме.

Надвечір у понеділок я повернувся додому, відчинив двері й одразу второпав, що коїться щось не те: у вітальні світилося, а Яна ніколи сама світла не вмикає. Я квапливо пішов туди. У кріслі сиділа Нана, шубу свою вона розстелила на дивані. Атмосфера у вітальні була такою напруженою, густою, що її можна було різати ножем. Я сів. Нана розчавила у попільничці недопалок і звела очі на мене.

– Як ти? – запитав я дещо розгублено.

– Учора в нас був Дуда, – сказала вона тихо, зімкнувши пальці рук у замок.

– І що?

– Тенгіз шаленіє. Просто оскаженів. Випив геть усе, що було в хаті, а тоді бігав, махав пістолетом… Мало не на трісочки все розніс. Налякав Іраклія.

І що я повинен був на це відповісти? Саме так воно й мало статися, хіба ні? За нашими правилами тільки так. Тенгіз був приречений розшматувати все. Мені й не треба було питати, що там відбувалося далі, бо й сам здогадувався. Якимсь чином Тенгіза вдалося утримати вдома, а замість нього до мене приїхала Нана. Вона вміла розмовляти у складних ситуаціях, а Тенгіз був спроможний лише скаженіти й кричати. Тож Нана і мала приїхати, аби не було крові. Нана належить до тих жінок, що вміють вести розмову спокійно, м’яко, навіть чарівно. До того ж вона добре розуміла Яну. Та ніколи не сперечалася. Мені неважко було уявити перебіг подій. Нана заходилась коло неї, розповіла, що саме трапилося, розтовкмачила, хто такий Тенгіз і який він. Вона сказала, що Ґіо, звичайно, добрий хлопець, це так, його всі люблять, але він нічого не вміє і не може запропонувати нічогісінько корисного; не вміє ані планувати заздалегідь, ані поміркувати, як виборсатися зі скрутного становища. Додала, що батько радше вб’є його, ніж дозволить побратися з нею, Яною. Гадаю, після того Яна підвелася, запхала берета до кишені, а Нана втішала її, говорила, що якби не дитина… якби не дитина, то ми могли б залишатися разом, принаймні ще певний час: Тенгіз гадав би, що вона мені швидко набридне, то й не втручався б. А тоді Яна зібрала речі у валізу та й…

– Ти дала їй гроші? – раптом запитав я у Нани. – Ти дала їй гроші? Дала?! Дала їй гроші?! – Я не одразу зрозумів, що несамовито волаю. – Дала гроші, щоб убити мою дитину? Ти їй дала гроші, щоб убити мою дитину?

Після того спалаху я мало що пам’ятаю. Кинувся на диван, простягся, ховаючи обличчя. Нана не пішла. Вона сиділа й плакала. Зрештою мені якось вдалося відкараскатися від неї.

Розумів, що розшукувати Яну немає сенсу. Ні, знайти можна, й досить швидко, але навіщо? Ми були такими щасливими саме тому, що ніхто до нас не чіплявся, не цікавився тим, як живемо. Про дитину я взагалі не знав, що думати. Одне я розумів: нам з Яною не судилося. Принаймні у нас уже не буде так, як раніше. А іншого ми не бажали: нам подобалося жити самим, ми не хотіли, щоб хтось пхав свого носа у наші справи. Яна не взяла у Нани гроші, це мені було зрозуміло: вона не згодиться позбутися дитини, аби залишатися зі мною. Був упевненим, що брехати мені вона не здатна. Але ж ті її кляті подруги… Ні, нічого вона зробити не зможе. Вони не дадуть їй ані хвилини спокою доти, доки не затягнуть до підпільного лікаря.

Яна. Моя Яна.

Так усе й скінчилося – або виглядало, що скінчилося. Для мене ж не змінилося нічого. Згадувати ті два чарівні місяці – єдине, що хоч трохи тішить мене. Якою незвичайною й чудовою була та зима! А з того часу промайнув цілий рік.

Ґоґлік, як і раніше, сидить на зустрічах із виразом задоволення на обличчі. У Джапари народився ще один хлопчик. У мене ж нічого й нікого. Я самотній, таким, мабуть, і буду, сидячи поряд із тією клятою японською свічкою та стискаючи у пальцях недопалок цигарки.

Яна…

Чи залишилося бодай щось із того, що було у нас? Напевно, нічого.