Читать книгу Прогулянка на війну - Ака Морчиладзе - Страница 2

Отже, ми вирушили.

Вирушили, щоб, як сказав Ґоґлік, знайти місце, де трохи тепліше, ніж у нашому чортовому місті. Того дня, коли від’їжджали, у Тбілісі було справді дуже холодно. Можливо, тому Ґоґлік і не був таким жвавим, як зазвичай. З іншого боку, важко сподіватися на його врівноваженість та поступливість за таких обставин: ми їхали на чужину на чужі гроші, а звідти маємо привезти чужий товар. Щоправда, Ґоґліка це насправді не дуже хвилювало. Він такий дурний вилупок, що люди серйозних справ йому здебільшого не доручають – ну, якщо не враховувати закінчених йолопів на зразок Ачико Кіпіані, поряд із тупістю якого розум навіть Ґоґліка видається гострим, як ніж.

Пригадую випадок на весіллі Джапари. За столом ми з Ґоґліком опинилися навпроти двох хлопців – здається, то були нові родичі Джапари. Один із них, бізнесмен, – лисий чолов’яга років під сорок, а інший – бородатий молодик у зеленому костюмі. Вони поводилися дещо зухвало: весь час перешіптувалися, розмахували рогами з вином, незважаючи на сусідів. Ґоґліка, відтоді як я його знаю, цікавили тільки дві речі на світі: дивитися фільми, а потім їх обговорювати. У цьому – все його життя. Утім, є ще одне, що може привернути увагу Ґоґліка: варто йому побачити неподалік дещо таке, що можна палити або вколоти, й він умить це внюхає. Такого від нього не сховаєш, мов від того клятого КДБ. Можливо, це пов’язано з тим, що Ґоґлік завжди на мілині. Не можу пригадати жодного разу, коли б він платив будь за що сам. Тим не менше, саме Ґоґлік, а не хтось інший, найчастіше їде й роздобуває у дилерів «травичку». На моїй машині їде, зрозуміло.

Ну, гаразд. Тож сиділи ми на весіллі вже хвилин сорок, може, сорок п’ять, коли ті двоє підвелися з-за столу й пішли. Я розумів, куди саме: до туалету, попалити «косячок».

Ґоґлік підхопився з місця так рвучко, – мало посуд не поперекидав, – що на нього почали оглядатися.

– Стривай, – ледь чутно звернувся він до лисого. – Я піду разом із вами.

– Ні, друже, не треба, я гадаю.

– Та годі тобі, друже… – Ґоґлік уже був по той бік стола.

– Послухай, чоловіче, у нас лише крихта, – пробурчав молодик у зеленому.

– Ну, то й пішли, – підсумував Ґоґлік й, узявши молодика під лікоть, скерував того із зали.

За десять хвилин вони повернулися. Ґоґлік, як завжди, виглядав задоволеним. Вони розсілися на місцях, зберігаючи гідність, наскільки були спроможні. Минуло ще з півгодини. Раптом Ґоґлік обернувся до мене й тихенько сказав:

– Виходь звідси, а я за хвилину слідом. У мене тут є трохи попалити.

Я був не на жарт здивований, але припустив, що він трішечки розжився у тих двох. Виявилося, що ні.

– У них було «травички» на три косячки та ще до біса розсипного тютюну, – прошепотів Ґоґлік мені на вухо й розкрив під столом жменю. – Вони так довго копирсалися, щоб згорнути цигарку, – ну, я й запропонував свою допомогу. Знаєш, повірити не міг: вони зовсім нічого не тямлять у цьому! Тож я згорнув три цигарки, але більшість гашишу залишив собі. Наприкінці ми палили цигарки вже майже без нічого.

Незважаючи на це, ті двоє виглядали цілком щасливими. Тільки уявіть – у їхньому віці! Того вечора косячків вистачило на шістьох. Йолопи безпорадні.

Ось вам і Ґоґлік. Той самий Ґоґлік, який із задоволенням переглядає по телебаченню програми про мандри, а потім починає мріяти, як воно – бути царем тубільців:

– Уявляєш, друже, ти просто сидиш і нічого не робиш, а тобі приносять усе, чого заманеться, а жінки обмахують тебе віялами – ні, ти уяви тільки! – Інших бажань у нього немає. – А якщо мені знадобляться гроші, то продам кількох жінок. Я маю на увазі, що комусь же вони можуть сподобатися, правда?

Мріяти про щось більше він не здатний.

Коли від’їжджали, мене охопило погане передчуття. Колись ми з Ґоґліком уже поспішали цією дорогою. У той день погода була жахливою, дорога – суцільною багнюкою, а потік машин надто великим. Ми виїхали о восьмій ранку, а машин на вулицях уже було стільки, як опівдні. Куди не поглянь – усюди військові машини: вантажівки, поліцейські патрульні машини, національна гвардія – легше перелічити, чого там не було. Ненавиджу національну гвардію. В усьому Тбілісі тих гвардійців було не більше ніж дві сотні, тож звідки їх тоді там узялося стільки? У них навіть нормальних підрозділів тепер немає. Достатньо, щоб із десяток хлопців зійшлися десь на розі однієї з вулиць, назвалися «Дельта-щось-там-іще» та почали гучно лаяти Гамсахурдіа. Незабаром звідкись з’явиться офіцер і видасть їм усім автомати. Ось така у нас національна гвардія.

Одного разу в гостях я спілкувався зі знайомим, який вступив до лав «Мхедріоні» ще на початку їхньої діяльності. Він розповів, як вони виганяли Гамсахурдіа з Тбілісі, а тоді сказав: «Не розумію я цю національну гвардію. Більш безладного натовпу я ніколи не бачив, до того ж вони – мало не підлітки». І все ж їх залучають до військових операцій. У бою вони не гірші за інших.

У нашому кварталі жив такий собі Саркісов, який збирав старі речі. Колись він грав у футбол, після того викладав фізкультуру в школі, з якої його турнули, коли довідалися, що він тягає до школи жінок. Так от зараз він майор національної гвардії, був у відрядженні десь за кордоном й до того ж не один раз постачав Ґоґлікові наркотики.

Національні гвардійці мене дратують, це так, але ми з Ґоґліком, напевно, не дуже від них відрізняємося. Вони переймаються лише собою, і ми теж. Можливо, вони менше це приховують, от і все. Ну, а хто із нас святий?

Упродовж перших півтори години нас зупиняли чотири рази: через кожні вісім-десять кілометрів було облаштовано блокпости. Половину людей на блокпостах становили вихідці з найближчих сіл. Ці люди зупиняли нас, робили вигляд, немов їх дуже цікавлять наші паспорти та водійські посвідчення, а потім поверхово оглядали машину – заляпану брудом «Ладу» брунатного кольору. На одному посту нас зупинив неголений вартовий із Тбілісі, який точно знав, куди саме ми прямуємо й навіщо. Ми почали базікати з ним, і Ґоґлік показав усе, на що був здатний. Він грався медальйоном «Мхедріоні», який позичив у Чечели. Крутив його на пальці та плів якісь дурниці. Ми знали, що тут нас не затримають: ми з цим вартовим з одного гнізда, жили одним життям, виросли в сусідніх кварталах Тбілісі, збиралися на тих самих вулицях у Ваке, Вера, Сабуртало.[6] А втім…

Пластиковий пакет із грошима Кіпіані Ґоґлік запхав подалі під сидіння. Сидів на них, насунувши вовняного капелюха майже на очі, немов Джек Ніколсон у фільмі «Над гніздом зозулі», з моїми темними окулярами на носі, палив цигарку й базікав без упину. Ґоґлік узагалі майже не носить свого одягу. У нього такого й немає, якщо не враховувати кількох чорних футболок та однієї пари велюрових штанів, тож він ходить у чужому. Ну, ми ж йому не скажемо, що так не можна, правда? Він нам як брат, він самотній, а грошей у нього ніколи й не було. Його бабусю підгодовують хлібом сусіди. Коли Ґоґлік нап’ється, то всім каже, що він безпритульний. Постійно лається із таксистами, свариться з перукарями, а щовесни у нього на носі вискакує величезний прищ. Ось такий він є. Любов виявляє по-своєму, ніколи про неї не говорить. Ні від чого не тікає й ніколи нічого не лякається.

Гаразд, тож опинилися ми поблизу іншого села – вже не пам’ятаю, якого саме. Там стояв іще один блокпост: двоє – у формі, а решта – місцеві селяни з рушницями та автоматами. Вони згуртувалися біля старенького джипа, геть заляпаного болотом, й пили вино. Серед натовпу стримів священик у рясі. Один із хлопців, вартових на блокпосту, махнув нам рукою.

– Підвезіть, – указав на священика. Хлопець уже так упився, що ледь повертав язиком. – Йому з вами в один бік.

Ґоґлікові вони налили каламутного вина з великої пляшки, обплетеної лозою, зажадали за це п’ять літрів бензину й дозволили їхати далі. Священика, якому на вигляд було років із тридцять п’ять, ми вмостили на заднє сидіння. Він був п’яний як чіп. Звичайний святий отець, що відразу почав балаканину про грузинський народ, який забув Господа Бога. Проте швидко вмовк, коли допетрав, що про грузинський народ ми нічогісінько не знаємо. Нарешті його увагу привернув приймач у машині. Спершу він звелів стишити музику, потім заявив: те, що ми слухаємо, – музика єретиків. Ґоґлік сидів собі, палив, виглядав із віконця, але я не міг прогнати думку, що він зараз викине священика з машини, ще й стусанів надає. Зненацька Ґоґлік запитав:

– Слухай, друже, а посвідчення в тебе є?

– Яке таке посвідчення?

– Де написано, що ти священик.

Той хлопець понишпорив рукою під рясою й витяг звідти, певна річ, маленьку книжечку.

– А у твоєму посвідченні хіба не сказано, що ти маєш дати людям спокій, а якщо до тебе поставилися з повагою, то й подякувати? – Так, наш Ґоґлік може інколи показати себе й філософом. Піп остаточно вмовк – не інакше, второпав, що йому світить бійка з нами обома. Ну й піп…

Ми виїхали із села, й священик звернувся до мене:

– Брате, випусти мене тут. Мені ще йти звідси півгодини, а чалапати грязюкою буде нелегко. До того ж починається дощ, а може, сніг. Спаси Господи – на мене чекає ще та мандрівка…

Ось і все. Навіть не повертаючи голови до попа, Ґоґлік вигукнув:

– Зупиняймося! Забирай своє чортове посвідчення й катай звідси подалі!

Той вийшов із машини – а що йому залишалося? Ґоґлік почав лаяти попа, а я тільки й зміг, що примусив його прикусити язика. Священик якраз про це й говорив: ми забули Бога.

Як на мене, цей хлопець був зовсім непоганою людиною, просто не дуже годився для того, щоб бути священиком. Він нагадував мені одного студента з нашого університету. Той завжди захоплювався якимись темами: чи то походженням абхазького народу, чи то царем Іраклієм, чи то технологією виробництва нафтопродуктів… Був надто нервовим та пишномовним.

Поїхали далі.

Щойно проминули заставу на кордоні й опинилися в Азербайджані, Ґоґлік затягнув непристойну пісеньку, а тоді звернувся до мене:

– Трохи пощастило нам, га? Жодного поліціянта. Саме цією дорогою, друже, й утік Гамсахурдіа. Коли повертатимемося, я покажу тобі іншу дорогу. Там узагалі немає постів на кордоні, зовсім немає! Навіть незчуєшся, як уже в Грузії. Давай пошвидше заберемо товар та й додому. Потрібно повернутися вже сьогодні вночі, так?

У нас обох були сякі-такі дозволи на в’їзд-виїзд. У мене – справжній, даний батьком і підписаний кимось зі старших командирів національної гвардії. У Ґоґліка – медальйон «Мхедріоні» зі святим Георгієм-змієборцем на одному боці та вказівкою прізвища і групи крові на іншому. Більшого й не треба. Інакше кажучи, щойно наші дозволи побачать, як безперешкодно пропустять нас, бо зрозуміло, що ми такі ж, як і вони, «свої» люди.

– А ти хоч знаєш, куди ми прямуємо? – запитав я.

– До Кіровабада, на вулицю Ахмедова, – задоволено відповів Ґоґлік.

– Місто більше не називають Кіровабадом, друже. Його перейменували на Ґанджу.

– Яка, в біса, різниця? – зауважив він і додав: – Гадаю, дилера потрібно обдурити, хабара йому дати. Ти ж зможеш улаштувати так, щоб ми потім утекли?

– І не мрій собі, друже… – засміявся я.

– Якби гроші були наші, я б сотню не доплатив. Ну, а з чужими грошима… Навіть не знаю. Якщо ми зробимо щось не так, то Ачико й Дауша нас уб’ють, хіба ні?

– Як його звуть?

– Кого?

– Дилера.

– Мізан.

– О, то він грузин?

– Не впевнений. Кіпіані лише сказав, що звуть дилера Мізан і що він азер. Раніше мав справу з іншим дилером, на прізвище Церетелі, в Товузі.[7] Здається, директором школи. Уміє чудово заварювати чай. Але той справжній покидьок, а його дружина та ще фурія. Скінчилося тим, що років із два тому я поцупив у них чотириста карбованців і втік. Ох, друже, у мене ще довго серце у п’яти ховалося, кілька місяців… – Він насправді ходячий анекдот, цей Ґоґлік. – «Трава» в нього була справжня, дуже міцна. Казав, що вона забиває мізки більше, ніж будь-яка п’ятирічка. Що воно, в біса, таке – п’ятирічка?

– І гадки не маю.

– Ну, він так казав: від цього в тебе в голові запаморочиться більше, ніж від п’ятирічки. І що то він мав на увазі?

– Мені звідки знати?

– Слухай, друже, мені навесні потрібно їхати до Сталінабада.[8] Хочеш, гайнемо разом?

– А де це?

– Не знаю достеменно, десь на березі Каспійського моря. Там, напевно, наркотики дешеві, хоча їхати неблизько.

– Давай краще помандруємо до Ленінграда.

– Годиться – тільки вдвох, друже. Нам же не треба ускладнень. Просто з’їздимо, розважимося, га?

Ми тим часом їхали далі. Місцевість була болотистою. В Азербайджані навіть запах учувався інший, не такий, як у нас. Досі все складалося непогано, але в мене на душі не було спокійно. Може, тому, що все залагоджувалося надто добре.

– В ідеалі ти намагаєшся так залякати дилера, щоб він тремтів, – утовкмачував Ґоґлік з таким виглядом, неначе розмовляв з останнім дурнем. – Тобі потрібно, щоб той вважав тебе або поліціянтом, або психом.

Ґоґлік такі речі обожнює. Він просто народжений для них.

У повітрі почало смердіти, щойно ми перетнули Червоний міст і в’їхали до Азербайджану, але водночас тут було якось більш спокійно, мирно. Не забувайте, що в цій країні все криве – дороги, вулички, стіни, навіть повії. Жодної прямої. В азерів повії завжди брудні, п’яні в дим, увесь час регочуть й узагалі огидні, хоча певну привабливість їм таки вдається зберегти… Є в цьому Азербайджані щось таке, від чого я почуваюся незвично вільним, а чому, й сам не знаю. Ґоґлік, я впевнений, пояснив би це тим, що ми так легко проминули всі блокпости в Грузії, а до Ґанджі вже недалеко, не пропустиш. Що тут можна сказати?

Прибули до Ґанджі. Я тільки й запам’ятав, що засмаглих до чорноти турків (ми ніколи не називаємо їх азерами в обличчя) та страшенний мороз без снігу. Ще – дешеві цигарки, неприємні блискучі костюми, багнюку, що далі, то більшу, а також автівки з нікельованими бамперами й велюром у салонах. Вулиці майже безлюдні. Ґанджа була, так би мовити, мішаниною з малоповерхових будинків хрущовського періоду з усілякими прибудовами й надбудовами. Узагалі це смердюче місто нагадувало щось на кшталт птахофабрики. Серед мешканців у мене не було жодного знайомого. Колись знав одного дилера, вірменина на ймення Тигран, але турки його вбили. Принаймні мені так казали.

Ґоґлік старанно розшукує потрібну нам вулицю, весь напружений, попри те, що бував тут уже сто разів. Не розумію, як він думає її відшукати: пам’яті йому бракує. Він же ходив обкурений кожного разу, як опинявся в цьому місті. Пригадує він лише якісь дрібниці: у двір до Ельміри, бач, ведуть зелені ворота, а на розі вулиць було припарковано чиюсь «Ладу», – й нічого суттєвого. Що ж, я знав одного хлопця, який в анкеті на запитання про адресу написав: «Третій поверх». Тож одному Богу відомо, яким чином ми знайдемо той будинок на Ахмедова. Утім, мусимо це зробити, як потім мусимо довго гукати з вулиці доти, доки якийсь турок-недоросток з вухами, мов капустяні листки, й побитим віспою обличчям вийде та запитає, хто ми й чого нам треба. Тоді вже заведе нас у двір, почне вимагати хабара – аж поки Ґоґлік, нарешті, налякає його як належить.

Ну, щось таке, а як насправді, то й не уявляю. Бог їх знає, як вони там поводяться у своїй країні, хто й як розшукує те й тих, хто їм потрібен, та як ми опинилися тут узагалі, та з ким зв’язалися.

Ґоґлік опустив віконце «Лади», висунувся й гукнув:

– Як проїхати на Ахмедова? – Це він запитав російською мовою в якогось беззубого старого.

– Направо, наліво, через міст, тоді по Курбанова… – забелькотів той. – Але там поліція…

– Хай їм чорт! – Голос Ґоґліка звучав стривожено. – В азерів поліціянти не кращі за грузинських.

– Їдьте іншою дорогою, – нарешті запропонував нам хтось, – через село. Запитайте там будь-кого, й вам покажуть, куди далі.

Тож ми рушили. Я вже зголоднів, до того ж не уявляв собі, що саме ми робимо й навіщо. До речі, не тільки зголоднів – страшенно хотілося пити. Зараз мені було начхати і на Кіпіані, й на ту повагу та відданість, на яку той сподівався. Я взагалі не розумів більше, чому вплутався в цю авантюру, навіщо ми робимо те, що робимо.

Урешті-решт ми дісталися вулиці Ахмедова. Ґоґліку вдалося пригадати ще одне: дерев’яні ворота з намальованою на них білою п’ятіркою.

– Бач, друже, ми досить легко його знайшли, так? – Він вийшов із машини й попрямував до будинку з виглядом селянина, який здумав учинити щось страшне. – Мізане! – заволав він. Ніхто не з’явився на його поклик. Ніхто йому навіть не відповів. – Мізане! – загорлав Ґоґлік ще гучніше й запалив цигарку.

Я теж виповз з-за керма й наблизився. Двір виглядав занехаяним і брудним, наче свинарня, ним бігали, квокчучи, кури, а в глибині тулилася стара обшарпана халупа без вікон. Через двір було натягнуто мотузку, на якій теліпалася випрана азерська білизна. Здається, гіршого смітника мені ще не випадало бачити.

– Готовий закластися на будь-що, що під тими дошками він ховає тонну золота, – кинув Ґоґлік і знову зарепетував: – Мізане!

Двері прочинилися, з них вийшла стара жінка у зношеній, засмальцьованій хустині. Вона човгала двором, зігнувшись мало не вдвічі. Її шкіра, вся у зморшках, була дуже темною, мало не чорною. Жінка скидалася на висхлу родзинку.

Зиркнула на нас і пошкандибала ближче до воріт. Ми дивилися на неї згори вниз, терпляче чекаючи, доки вона нас розглядала.

– Мізане! Мізане! – вигукнув Ґоґлік у черговий раз.

Стара зробила якийсь жест, значення якого я не зрозумів, розвернулася й пошкутильгала назад.

– Пішла, чорт її забирай, – констатував Ґоґлік.

– Повернеться, – заспокоїв я його й роззирнувся. Ні, більш занедбаного й нечупарного житла ще справді не бачив. Як влучно зауважив Ґоґлік, наша брудна старенька «Лада» виглядала мов діамант, який випадково потрапив у лайно.

У дверях з’явилася тлуста азербайджанка у яскраво-червоному халаті. Її розпашілі червоні щоки були такими товстими, що майже затуляли очі. Напевно, вона довго сиділа надто близько до вогню.

– Шкода того нещасного, хто має трахати отаке, – ледь чутно вимовив Ґоґлік.

– То ж, напевно, робить сам Мізан, хіба ні?

– Стонадцять чортів йому в печінку! Як йому, в біса, взагалі вдається це робити?

Жінка, взута у великі брудні черевики, відчинила ворота й застигла в них, неначе вартовий. Вигляд мала розлючений. Як правило, дилери – люди обережні, навіть полохливі, зате жінки в них – справжні мегери.

– Вам чого? – гримнула на нас російською.

– Мізан удома?

– Ні.

– Незабаром повернеться?

– Ні.

– А куди подався? – запитав я.

– Навіщо він тобі?

І Ґоґліка понесло. Не розумію, як у нього це виходило? Ну, скажіть мені, будь ласка, як можна чемно бесідувати з немолодою зморшкуватою азербайджанкою, яка зовсім тебе не знає, зовсім тобі не довіряє та й узагалі мало на чому знається?

Вони балакали хвилин п’ятнадцять, не менше. Жінка у червоному халаті та з розпашілим до червоного обличчям почала так хихикати й кокетувати з Ґоґліком, що мені стало моторошно. Потім Ґоґлік повернувся до машини.

– Ми попали, – сказав він. – Прямо тут товар більше не продають.

– І що ж ми робитимемо?

– Тут більше не продають. Вона розказала, що неподалік – десь годину добиратися – є село, називають Атакенд. Дилер, цей покидьок, – то її чоловік. Товар він продає, як вона сказала, в Атакенді. Зараз же ця непотріб, її чоловік, сидить на ринку, тож якщо ми встигнемо, то зможемо підвезти його до Атакенда, де той і продасть товар. Ця жінка запевнила, що до вечора він сидітиме у чайхані. Я поцікавився, чи в них є корови. Вона відповіла, що ні, бо корів у місті тримати не дозволяють. Можна подумати, що мені так цікаво знати про тих корів. От же вилупок! Так нас ошукати! Я цьому невдасі ще покажу корів – знатиме, як нас дурити!

Я розвернув машину.

– Нам потрібно десь роздобути бензину, Ґоґліку. В обидва кінці не доїдеш на тому, що залишилося.

– Давай, друже, спершу дістанемося базару. Треба встигнути, поки цей покидьок звідти не вшився.

– А ти знаєш, де у них базар, га?

– Аякже! Я ж там декілька разів купував дині. Ну, скажімо, одного разу. Одного разу ми з Вальтером купували там диню.

На базарі не було нічого, крім баранини й сухофруктів. Ґоґлік обійшов три чайхани, після чого став похмурим і насупленим більше, ніж будь-коли раніше.

– Він уже злиняв.

Ми повернулися до машини. Я не знав ні хвилини спокою відтоді, як одержав цю машину. Із того часу ніби втратив свободу, бо не можу від них відкараскатися, все чіпляються до мене й умовляють… Мотор уже гарчить, мов поранений ведмідь, навіть тоді, коли працює на благословенному бензині Тенгіза. А тато каже: «“Лада” ніколи не підведе, тільки залий бак та їдь собі. Ну, звичайно, вихлопними газами смердить, але все ж таки то “Лада”».

Утім, я ж не приховую того, що отримав машину. Просто ганьба, що ніколи не мріяв сісти за кермо. Ой, Ґоґліку, Ґоґліку, дурню ти метушливий! Навіть не уявляєш, як я тебе подумки лаю.

– Що я тобі скажу, Ґіо…

– Що ж?

– Я знаю, що Кіпіані трохи пришелепкуватий, але сподіваюся, що він хоч ім’я дилера не переплутав.

– Е, а в чому справа?

– Ім’я того турка не Мізан, а Нізам. Старенька, мабуть, вирішила, що я – повний дурень. Я про його матір.

Мені стало смішно. Я був упевненим, що Кіпіані назвав йому ім’я правильно, але не було сенсу сперечатися: Ґоґлік і за кращих часів слухати не вмів.

– Уночі, друже, їхати не можна, це небезпечно. Можна натрапити на військових або ще гірше.

– Як це?

– Та в них щось на зразок війни тут – у Карабаху. Трясця їхній матері… Мусимо зупинитися в цього Нізама. І я його ще провчу, щоб не намагався нас дурити. Таких корів йому покажу! Він хоче ошукати нас, друже.

Ми купили величезний лаваш, з’їли і запили водою з якогось брудного фонтанчика – будь-що, аби набити шлунки. На кебаб чи інші делікатеси часу не було. Та й стомилися після подорожі. Я не хотів, щоб Ґоґлік почав зараз обідати по-справжньому, бо тоді вже не витягну його з-за столу. А день був таким сірим, похмурим. Коли ми заходилися шукати бензин, смеркалося. Я пам’ятав, як Кіпіані переконував, що в Азербайджані бензин дістати легко, але у нас із цим виникли труднощі. Зрештою вдалося заправити машину, а коли рушили до Атакенда, – чи як там воно, те село, – надворі споночіло. Мої ноги від довгого сидіння затерпли. До мене почало доходити те, у яке скрутне становище ми вляпалися, і я занервував не на жарт. Іноді зі мною таке трапляється: нерви не витримують. З минулого літа. Можу втратити рівновагу через дрібницю: досить побачити попільничку, повну недопалків, і починаю блювати або ще гірше.

Ох, Яно…

Коли дитиною читав книжки, то думав, що все в них – пригоди, життєві перипетії, випробування, проблеми, любов – вигадане. Мене не так легко обдурити. І дотепер дивуюся, коли виявляється, що дещо є не вигаданим, а цілком реальним. Так і не можу второпати: чи то письменники черпають усе зі своєї уяви, чи то процес творення книги набагато складніший, ніж мені видається.

– Я б зараз приліг із якою-небудь дівчиною, – сказав Ґоґлік. Я різко загальмував. Це ж треба бути настільки хтивим вилупком! Сам я схожими дурощами вже давно не цікавлюся. Якщо б потягнуло – не впевнений, що вийшло б. Пригадую те, що було, й замислююся. У вересні минулого року я впав і звихнув коліно – дуже п’яним був. Нана викликала лікаря, а той прописав мені масаж для зняття набряку чи що там іще. Утім, Нана – та ще відьма: вона підшукала масажиста дівчину. Того ранку до мене забіг Морчила – хотів позичити мої «Найкс», то мало не заплигнув на масажистку, щойно побачив. Дівчина-росіянка була вельми привабливою, то ж у Нани в очах жевріли іскри переконання: ну, ось, він уже геть забув ту, іншу. Для Нани це було найважливішим. Росіяночка приходила до мене десять днів поспіль, а я жодного разу не зміг навіть заговорити до неї. Не мав такого бажання. Від неї мені не було потрібно нічого. Тобто хочу сказати: я ж не тварина, хіба не так?

Нана, між тим, раділа. Їй, напевно, здавалося, що вона непогано допомагає мені «поховати» минуле.

Ха!

Не думаю нічого забувати й нічого «ховати». Не хочеться. Якби й забажав, то все одно нічого не вийде, хіба що рахунки з життям звести – немає чого робити на самоті.

Дорога була жахливою, інакше не скажеш: темно, хоч очі повиколюй, а тут іще той покидьок нас обдурив. І тоді… Гаразд, я ліпше розкажу, як умію, що саме тоді відбувалося.

У темряві проїхали через три села, й у кожному запитували, чи правильно прямуємо до Атакенда.

– Так, так, ви на правильній дорозі, – відповідали нам.

Потім трапилося село, у якому світилося лише у двох хатах. Ми не змогли знайти жодної людини, щоб запитати про назву села. А тоді дорога розділилася на дві. Зупинились і, на щастя, так би мовити, побачили старого, що шкандибав собі на узбіччі. Розпитали його. Він сказав, що лівим відгалуженням дороги ми потрапимо до Атакенда за півгодини, а праве приведе нас туди ж за двадцять хвилин. Зрозуміло, що ми обрали праве. Дорога була суцільною багнюкою, у якій місцями стояла вода, – навіть згадувати страшно. То було не шосе, а так, путівець. У темряві ми робили все можливе, аби лише рухатися вперед. Хвилин за сорок з’ясували, що загубилися, тож я запропонував їхати назад. Розвернув машину.

Поодаль бовваніли якісь вогники – то виринали з темряви, то знову зникали. Я був стомленим, і ці вогники лише дратували. Рухались ми не менше години, але розгалуження дороги так і не відшукали. Напевно, я весь час прямував не туди. Ґоґлік захвилювався.

– Той покидьок тепер уже, мабуть, спить. Вони ж немов кури, ці турки.

Я починав шаленіти. Сунув тепер, не розбираючи дороги. Щохвилини зупинявся, і ми намагалися роздивитися навкруги, та нічого не могли розгледіти, крім лісу, пагорбів і страшенної багнюки. Не натрапили на жодне село – взагалі бачили мало що. Так, повільно, просувалися вперед. У мене з голови не йшов той клятий Атакенд. Мріяв про те, щоб в’їхати у двір, обведений стіною, щоб там нас зустрів низенький турок та показав, де можна влаштуватися на нічліг, – більшого я не бажав.

Їхали ми так довго, що закінчилися всі цигарки. Ґоґлік нервував дедалі більше й нарешті запропонував:

– Давай трохи перепочинемо, а вранці продовжимо.

Він мав рацію – вперше, а можливо, й востаннє в житті.

– Заспокойся, – відповів я. – Ми ще й тепер можемо шукати.

Проїхали ще далі. Дорога майже закінчилася – ми, здавалося, котились чистим полем. Я такого досі не бачив. Скаженіючи, несамовито різко розвернувся у напрямку, звідки нещодавно приїхали. Ну, насправді, просто пер, куди виведе. Хотів уже змінити передачу, коли Ґоґлік вигукнув:

– Машина, друже! Машина їде!

Я зупинив «Ладу», неспроможний вирішити, що його робити: чи то рухатися назустріч машині, чи то чимдуж мотати звідси світ за очі. У нас – повна валіза грошей, грузинські номери, а тут війна, про яку нам щось казали… Я вимкнув фари, але надто пізно: у тій машині нас помітили.

– І що нам робити?

– А хто його знає?

Була десята година, можливо, початок одинадцятої. Зовсім не пізно – принаймні для нас із Ґоґліком. Ґоґлік витяг із-під сидіння валізу з грошима, запхав її кудись подалі.

– Давай під’їдемо та розпитаємо в них дорогу. Вони ж мають бути тутешні.

– Тутешні? Ми вже дві з половиною години не бачили жодного селища!

Утім, це не важило: вони вже прямували до нас. Я знову ввімкнув фари. Наближався всюдихід із заляпаними брудом лобовим склом і передком. За кермом був не перший-ліпший селянин, як гадав Ґоґлік, бо водій, який до цього очевидно прямував кудись у своїх справах, побачивши нас, розвернув машину одразу, майстерно. Цей азер точно не вівчар. Я поспіхом запустив мотор і щосили натиснув на акселератор. Зустрічна машина була вже так близько, що прослизнути повз неї буде зовсім нелегко.

– Що ти дієш? До бісового батька, що це ти таке робиш? – здивовано вигукнув Ґоґлік.

А я їхав так швидко, як тільки дозволяла дорога, в голові ж крутилися різноманітні здогадки. Правду кажучи, я був справді наляканим. Запізно, звичайно. Щойно я припинив крутити кермо й обернувся, зі всюдихода почали стріляти. Здається, з автомата. Ґоґлік низько нахилився, і я подумав, чи не зачепило його кулею.

– Давай бігом звідси! О Господи! – заволав він, і я тиснув на акселератор як міг.

Ті були надто близько, і їхній водій, вилупок клятий, теж не шкодував сил. Але він був на всюдиході! Спеціально виготовленому, щоб пересуватися бездоріжжям. Знову почали стріляти. Гадаю, намагалися влучити у колеса, але їм не вдавалося.

Я вдарив по гальмах. І досі не можу второпати, що мене до цього підштовхнуло, але «Ладу» я зупинив. Можливо, тому, що поряд сидів Ґоґлік, а може, й тому, що я просто не уявляв, у якому напрямку вшиватися.

– Ускочили у справжню халепу, – підсумував я і похнюпився.

– Ще в ту халепу, трясця їхній матері, – прошепотів Ґоґлік і насунув капелюха нижче на очі.

Я не знав, куди тікати. Так, уся справа в цьому.