Читать книгу Прогулянка на війну - Ака Морчиладзе - Страница 3

Ще з дитинства мене безліч разів затримувала міліція, але до сьогодні це ніколи особливо не лякало, а тим паче не спричиняло такого потрясіння. Нас затримували за те, що ми часом бешкетували, влаштовували бійки, носили із собою ножі або кастети, іноді навіть за те, що палили на горищі або сховавшись десь у парку. Затримували, а тоді відпускали. Батько не завдавав собі клопоту особисто забирати з міліції ані моїх друзів, ані мене – він завжди доручав це комусь із дядьків або близьких друзів. Хтось із них телефонував до начальника міліції, і нас звільняли, неохоче, але й без жодних зауважень.

До того ж під час затримання в мене ніколи доти не стріляли. Та й навіщо комусь у мене стріляти?

Мабуть, машина була геть прошита кулями, хоча заднє скло залишалося цілісіньким. Ми сиділи й чекали, а я намагався вгадати: хто це – озброєні грабіжники чи поліція? Лише одне знав напевне: сьогодні вночі ми не спатимемо у Нізама, а перед Ачико Кіпіані постанемо ще дуже нескоро.

Джип зупинився, не вимикаючи фар, неподалік. З-за передніх дверцят висунулася рука з автоматом, а слідом і хазяїн тієї руки – хлопець зі скуйовдженим волоссям, одягнений у сільську кожушину. З-поза задніх дверцят з’явилися ще люди з автоматами Калашникова.

– Руки вгору! Виходь! – скомандував один із них.

Ми підкорилися.

– Чого ви хочете? – гукнув їм Ґоґлік.

Ті нічого не відповіли, а натомість заходилися обшукувати. Двоє тримали нас, доки третій поліз до салону. Він узяв мій паспорт, водійські права, носову хустинку, ключі від квартири, зелений шарф Яни, ще якісь дрібниці й розклав на капоті. У Ґоґліка із собою взагалі нічого не було, тож мене запитали, хто він такий. Водійські права вони відібрали, а решту речей повернули мені. Тоді витягли каністри з бензином, струсонули, аби побачити, чи ті повні, й понесли їх до своєї автівки.

– Що вам треба? – запитав я.

– А що треба вам? Не сподівайся, друже, на якесь особливе ставлення тільки тому, що ти грузин.

Я не уявляв собі, що вони хочуть з нами далі вчинити. Попросив їх, щоб відпустили. На це хлопець у кожушині відповів, що їм потрібно з’ясувати, хто ми й чому нас занесло в таку далечінь. Для Ґоґліка то було останньою краплею.

– Це вас не обходить! – загорлав він.

– Кого ж тоді це обходить? – поцікавився хлопець у кожушку. Здавалося, що він у них за старшого. – Не хвилюйся, усе буде за законом, але зауваж, друже, що тут чинні закони військового часу. Що вам треба на території Азербайджану? У цьому районі оголошено поліцейську годину, тож цікаво, що саме ви тут робите вночі.

– Намагаємося дістатися Атакенда. Я розшукую хлопця, з яким разом служив у війську. Ми просто заблукали, от і все, – збрехав я.

Ті зареготали так, що мало не луснули зо сміху.

– Стривай! Як ти сказав: ви їхали до Атакенда чи виїхали з Атакенда? – запитав їхній ватажок. Вони перемовилися між собою азербайджанською, тоді ватажок обернувся до нас і підсумував: – Чудово. Маю скласти звіт та передати вас своєму командуванню. Опісля зможете робити, що заманеться. Навіть не уявляю, що ви тут дієте та хто вас послав.

– Що ти хочеш, до бісового батька, цим сказати: «хто нас послав»? – голосно обурився Ґоґлік.