Читать книгу Чума (збірник) - Альбер Камю - Страница 4

I

Сьогодні померла мати. Або, може, вчора, не знаю. З притулку я отримав телеграму: «Мати померла. Похорон завтра. Щиро співчуваємо». І все. Мабуть, це сталося вчора.

Притулок для старих міститься в Маренґо, за вісімдесят кілометрів від Алжира. О другій годині я сяду в автобус і дістанусь туди надвечір. Отже, зможу чатувати біля небіжчиці, а повернуся завтра ввечері. Я попросив у шефа два дні відпустки, і він, звичайно, не міг мені відмовити, бо не мав ніякої не менш поважної причини. Але, здається, невдоволено скривився, тож я навіть сказав йому: «Я тут не винен». Він не відповів, і я подумав, що, напевне, не годилося казати йому цих слів. Зрештою, чого я маю виправдовуватись? Радше він сам мав висловити мені своє співчуття. Але він, безперечно, висловить його післязавтра, коли побачить мене в жалобі. А тим часом мати ще ніби й не померла. Натомість після похорону в її смерті вже не буде сумнівів і все набере більш офіційного характеру.

О другій годині я сів на автобус. Припікало сонце. Як і завжди, я пообідав у ресторані Селеста. Усі мені співчували, а Селест скорботно зітхнув: «Мати тільки одна». Коли я виходив, мене провели до дверей. Я був трохи пригнічений, бо ще мав зайти до Еманюеля й позичити чорну краватку та жалобну пов’язку. Кілька місяців тому помер його дядько.

Мені довелося бігти, щоб устигнути на автобус. Ця поквапність і сама поїздка, коли тіло трусило на вибоїнах, смерділо бензином, а відблиски неба й шосе сліпили очі, мабуть, і стали причиною, що я одразу заснув. Я спав майже всю дорогу. Прокинувшись, побачив, що прихилився головою до офіцера, який усміхнувся мені й запитав, чи я здалеку. «Так», – відповів я, щоб не розмовляти з ним.

До притулку від містечка два кілометри. Я пішов пішки. Я одразу хотів побачити матір. Але вартівник сказав, що слід зайти до директора. Директор мав якісь справи, і я був змушений чекати. Вартівник невпинно розповідав про щось, а потім я нарешті побачив директора, що прийняв мене у своєму кабінеті. То був сухенький стариган з орденом Почесного легіону. Він дивився на мене ясними очима і так довго тис мені руку, що я вже не знав, як вивільнитись. Зазирнув до течки і промовив:

– Мадам Мерсо поступила до нас три роки тому. Ви були її єдиною підтримкою.

Мені здалося, ніби він чимсь дорікає мені, і я взявся пояснювати. Проте він урвав мене:

– Сину мій, вам нема чого виправдовуватись. Я читав справу вашої матері. Ви не могли забезпечити її потреб. Їй була потрібна доглядачка. А ваша платня дуже скромна. І зрештою, тут вона була щасливіша.

– Атож, пане директоре, – кивнув я.

– І знаєте, – додав він, – тут вона мала друзів, людей свого віку. Могла розмовляти з ними про цікаві їй речі, належні вже до минулої доби. А ви молоді, і їй було б нудно з вами.

То таки була правда. Коли ми з матір’ю жили вдвох, вона всякчас тільки мовчки поводила за мною очима. Перші дні у притулку вона часто плакала. Адже вона звикла жити вдома. Минуло б кілька місяців, і вона б плакала, якби її забрали з притулку. Знову-таки внаслідок звички. Почасти, мабуть, саме тому протягом останнього року я майже не їздив до неї. Крім того, поїздка до матері забирала увесь недільний день і вимагала від мене додаткових зусиль: я мав іти до автобуса, купувати квитки і їхати дві години.

Директор говорив щось і далі. Але я майже не слухав його. Згодом він проказав:

– Ви, мабуть, хочете побачити матір.

Я мовчки підвівся й пішов за ним до дверей. На сходах він пояснив:

– Ми перенесли її до моргу. Щоб не пригнічувати решту. Щоразу, коли в притулку хтось помирає, всі інші на кілька днів стають нервові й дратливі. І тоді їх тяжче обслуговувати.

Ми перетнули подвір’я, де чимало старих позбирались купками й розмовляли. Коли ми підходили до них, вони замовкали. А коли вже минали їх, позаду знову чулися розмови. Здавалося, ніби там стиха верещать папуги. Підійшовши до дверей невеличкого будиночка, директор зупинився:

– Месьє Мерсо, тут я вже лишаю вас. У разі потреби я буду в своєму кабінеті. А загалом ховатимуть о десятій ранку. Ми сподівалися, що ви зможете й чатувати над покійною. І останнє: ваша мати, здається, часто казала своїм приятелькам, щоб її поховали за релігійним обрядом. Я вже подбав про це. Але я хотів, щоб ви знали.

Я подякував. Мати, хоч і не була атеїсткою, за свого життя ніколи не думала про релігію.

Я зайшов до моргу. То була дуже світла, побілена вапном кімната зі скляним дахом. У ній стояли стільці й підставки на схрещених ніжках. Посередині кімнати на двох підставках лежала труна із закритим віком. З брунатних, пофарбованих дощок стирчали напівзакручені лискучі шурупи. Коло домовини сиділа арабка-санітарка в білому халаті та яскравій хустці на голові.

Одразу за мною ввійшов вартівник. Він, певне, біг і трохи заїкався:

– Труну вже закрили, але я зараз зніму віко, щоб ви могли її бачити.

Він уже підходив до труни, як я зупинив його.

– Ви не хочете? – запитав він.

– Ні.

Вартівник збентежено зупинився, і я зніяковів, відчувши, що такого не годилося казати. Якийсь час він дивився на мене й запитав, але без докору, ніби просто цікавлячись:

– Чому?

– Не знаю, – відповів я.

Тоді, крутячи сивого вуса й не дивлячись на мене, він буркнув:

– Розумію.

Вартівник мав гарні блакитні очі й червонясту шкіру. Подав мені стільця, а сам сів трохи позаду. Санітарка підвелася й пішла до дверей.

– У неї сифіліс, – шепнув мені вартівник.

Немов не розуміючи, я глянув на санітарку й побачив у неї під очима пов’язку, що йшла навколо голови. Там, де мав бути ніс, пов’язка була пласка. Замість обличчя видніла тільки біла пов’язка.

Коли санітарка вийшла, вартівник повідомив:

– А тепер я покину вас.

Не знаю, який жест я зробив, проте він лишився, ставши десь позаду. Його присутність за моїми плечима заважала мені. Кімнату виповнювало лагідне надвечірнє світло. Під скляним дахом дзижчало двійко джмелів. Я відчув, що мене долає сон. Не обертаючись, я запитав:

– Ви давно тут?

– П’ять років, – миттю відповів він, немов чекав мого запитання, і говорив потім досить довго. Мовляв, він би дуже здивувався, якби хто сказав йому, що на старість він буде вартівником притулку в Маренґо. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:

– А! Так ви не тутешній?

Згодом я пригадав, що вартівник, перше ніж провести мене до директора, розповідав про матір. Казав, що її треба чимшвидше поховати, бо всюди спека, а надто в цьому закутку. Саме тоді він розповів, що жив у Парижі й добре пам’ятає його. «У Парижі небіжчика не ховають три, а то й чотири дні. А тут часу немає, інколи ще не змирився з думкою про смерть, як уже треба бігти за катафалком». І тоді дружина сказала йому: «Помовч, про таке не говорять!» Старий почервонів і вибачився. Я заспокоїв їх: «Нехай». Його розповідь, на мій погляд, була цікава й точна.

У морзі старий розповів мені, що потрапив до притулку як злидар. Він почувався ще на силі, тож і попросив, щоб йому дали місце вартівника. Я зауважив, що, зрештою, він теж пансіонер. Старий відповів, що ні. Мене вразила манера, з якою він говорив «вони», «інші», а інколи й «старі», розповідаючи про пансіонерів, дехто з яких був не старшим від нього. Але, звичайно, відмінність існувала. Він був вартівник і мав певну владу над ними.

Повернулася санітарка. Швидко впали сутінки. Невдовзі вже й ніч загусла над скляним дахом. Вартівник повернув вимикач, і мене засліпив несподіваний спалах світла. Він запросив мене до їдальні на вечерю. Але їсти мені не хотілося. Тоді запропонував принести чашку кави з молоком. Цей напій я полюбляв, тож кивнув головою, і за хвилину він уже повернувся з тацею. Я пив каву, і мені закортіло курити. Я завагався, не знаючи, чи можна курити коло матері. Я став міркувати: таж це не має ніякого значення. Я запропонував сигарету й вартівникові, і ми закурили.

– Знаєте, – сказав він перегодом, – сюди прийдуть друзі вашої матері й теж чатуватимуть над тілом. Це традиція. Мені треба йти за стільцями та чорною кавою.

Я спитав, чи не можна загасити одну лампу. Світло, відбиваючись від білих стін кімнати, втомлювало мене. Старий пояснив, що це річ неможлива. Освітлення працює за принципом: усе або нічого. Далі я вже не звертав уваги на старого. Він вийшов, потім повернувся, почав розставляти стільці. На одному з них поскладав навколо кавника чашки. Потім сів навпроти, по той бік матері. У кутку, плечима до нас сиділа й санітарка. Я не бачив, що вона робить, але її руки ворушилися так, ніби вона плете. Я розімлів, кава зігріла мене, а з прочинених дверей долинали пахощі ночі та квітів. Мабуть, я задрімав на якусь мить.

Я прокинувся від шарудіння. Коли розплющив очі, білі стіни кімнати, здається, засліплювали ще дужче. Переді мною не було жодної тіні, і кожен предмет, кожен вигин та лінія поставали з болісною для ока виразністю. До моргу заходили материні приятелі. Їх було з десяток, і вони мовчки виринали у сліпучому світлі. Посідали, й навіть жоден стілець не рипнув. Я роздивлявся їх так, немов досі ще ніколи не бачив людей, помічав кожну деталь їхнього одягу та облич. Але не чув їх і майже не вірив у їхню реальність. Мало не всі жінки були у фартухах і підперезані паском, тому їхні відвислі животи випинались ще дужче. Раніше я ніколи не бачив, яке величезне черево можуть мати старі жінки. Натомість майже всі чоловіки були худі і спиралися на ціпки. Обличчя старих вразили мене тим, що я бачив не очі, а тільки тьмяне світло, яке блимало в павутинні зморшок. Посідавши, більшість старих стали дивитися на мене, важко похитуючи головами; їхні губи давно вже спожив беззубий рот, тож важко було збагнути, чи то старі вітали мене, чи то просто сіпались їхні голови. Мабуть, усе-таки вітали. Я побачив, що всі вони сидять переді мною, навколо вартівника, й похитують головами. На мить з’явилося химерне відчуття, ніби вони судитимуть мене.

Згодом одна жінка заплакала. Вона сиділа в другому ряду, інша жінка затуляла її, тож я не міг її роздивитися. Вона рюмсала, заводячи раз по раз, і, здавалося, не замовкне ніколи. Інші вдавали, ніби не чують того плачу. Усі були пригнічені, мовчазні та похмурі. Дивилися або на труну, або на свої ціпки, або кудись у простір, але не помічали жінки, яка плаче. Вона плакала й плакала. Я вкрай здивувався, бо не знав її. Хотілося просто не чути її. Однак я не наважувався просити, щоб вона замовкла. Вартівник нахилився до неї і щось сказав, але вона похитала головою, пробурмотіла кілька слів і з не меншою регулярністю плакала й далі. Тоді вартівник підійшов до мене й сів поряд. Після довгої паузи, не дивлячись на мене, промовив:

– Вона була дуже близька з вашою матір’ю. Каже, що то була її єдина подруга в притулку, а тепер вона геть самотня.

Ми просиділи так досить довго. Зітхання й ридання згодом чулись дедалі рідше. Жінка гучно сопіла, а зрештою замовкла. Я більше не спав, але був утомлений і боліли сідниці. Тепер панувала гнітюча тиша, яку створювали ті всі люди. Лише інколи лунав дивний звук, і я не міг зрозуміти, що це. Згодом я помітив, що дехто зі старих смокче власні щоки, творячи ці загадкові клацання. Вони так занурились у думки, що не помічали цього. У мене навіть створилося враження, що мрець, який лежав серед них, не має для них ніякого значення. Але тепер я думаю, що то було хибне враження.

Вартівник подав каву, кожен узяв свою чашку. Далі я вже не пам’ятаю. Ніч минула. Пригадую, як одного разу я розплющив очі й побачив, що старі поосувались на стільцях і сплять, окрім одного, що, спершись підборіддям на руки, які охопили ціпок, пильно дивився на мене й ніби чекав, щоб я прокинувся. Потім я знову заснув. Спав недовго, бо сідниці боліли щораз дужче. Над скляним дахом уже розвиднялося. Невдовзі прокинувся хтось зі старих і довго кашляв. Він спльовував у велику, розліновану на квадрати хустку, і щоразу здавалося, ніби в нього всередині щось рветься. Він розбудив решту, і вартівник сказав, що їм треба вже йти. Старі попідводилися. Від утоми чатування їхні обличчя немов притрусило попелом. Я здивувався, що, виходячи, усі вони потисли мені руку, немов ця ніч, коли ми й словом не обмінялися, зблизила нас.

Я почувався втомленим. Вартівник повів мене до себе, і я зміг трохи причепуритися. Випив ще одну каву з молоком, що виявилась дуже смачною. Коли я вийшов надвір, уже щезли останні сліди ранкових сутінок. Понад пагорбами, що відгороджували Маренґо від моря, червоніло небо. Вітер, що віяв над ними, доносив запах солі. День мав бути чудовий. Я давно не виїздив на природу й відчував, що, якби не материна смерть, з насолодою пішов би на прогулянку.

Я став під берестом, що ріс на подвір’ї, й чекав. Я вдихав пахощі свіжої землі, і спати вже не хотілося. Подумав про колег зі своєї контори. Ось зараз вони підводяться, щоб іти на роботу: для мене ця мить завжди була найважча. Я й далі міркував про свою працю, аж раптом пролунав дзвін, бамкнувши десь усередині будівлі. За вікнами заметушилися, потім усе стихло. Сонце вже піднялося над обрієм і припікало мені ноги. Подвір’ям пройшов вартівник і сказав, що мене запрошує директор. Я зайшов до його кабінету. Треба було підписати кілька паперів. Директор одягнувся в чорне, а штани мав смугасті. Узяв до рук телефонну трубку і звернувся до мене:

– Погребові служники вже тут. Я зараз скажу їм, щоб вони закрили домовину. Може, ви хочете востаннє поглянути на матір?

– Ні, – відповів я.

– Фіжаку, скажіть людям, що вони можуть іти, – наказав він у трубку стишеним голосом.

Потім директор сказав, що буде присутній на похороні, і я подякував йому. Він сидів за столом, схрестивши свої коротенькі ніжки. Попередив, що будемо тільки ми та санітарка. Пансіонери загалом не повинні ходити на похорон. Він дозволяв їм тільки чатувати: «Адже тут йдеться про людяність», – зауважив директор. Але в цому випадку він дозволив супроводити тіло одному давньому материному приятелеві на ймення Томас Перес. Назвавши це ім’я, директор усміхнувся:

– Розумієте, йдеться про трохи здитинілі почуття. Він і ваша мати не розлучалися. В притулку жартували з них і казали Пересові: «Це ваша наречена». А він сміявся. Це тішило їх обох. Смерть мадам Мерсо стала для нього тяжким ударом. Я вважав, що не маю права відмовити йому. Але за порадою нашого лікаря вчора я заборонив йому чатувати.

Досить довго ми мовчали. Зрештою директор підвівся і став дивитись у вікно. А за хвилину повідомив: «А ось уже й кюре з Маренґо. Завчасно прийшов». Директор попередив мене, що принаймні три чверті години доведеться йти пішки, щоб дійти до церкви, яка міститься в самому містечку. Ми зійшли вниз. Коло будинку стояв кюре з двома хористами. Один з них тримав кадило, над яким схилився кюре, регулюючи довжину срібного ланцюжка. Коли ми підійшли, кюре вже випростався і сказав мені кілька слів, уживши звертання «сину мій». Він зайшов до моргу, я – за ним.

Я одразу побачив, що шурупи на віку домовини вже закручені, а в кімнаті стоїть четверо чоловіків у чорному. Директор сказав мені, що катафалк чекає на вулиці, тим часом кюре став читати молитви. Далі все діялось дуже швидко. Погребові служники із запиналом підступили до труни. Кюре, його супровід, директор і я вийшли надвір. Перед дверима стояла дама, якої я не знав. «Месьє Мерсо», – відрекомендував мене директор. Я не розчув ім’я тієї жінки, а тільки зрозумів, що це делегована санітарка. Вона, навіть не усміхнувшись, кивнула мені своїм кістлявим, видовженим обличчям. Потім ми розступилися, щоб пронесли тіло. Пішли за носіями і вийшли з притулку. Катафалк стояв перед брамою. Лакований, довгастий і блискучий, він скидався на пенал. Коло нього стояли розпорядник, низенький чоловік у кумедному одязі, і старий, що застиг у неприродній позі. Я зрозумів, що це месьє Перес. На ньому був крислатий фетровий капелюх (він скинув його, коли домовину проносили крізь браму), задовгі штани, що зібгались над черевиками, і чорний бант, замалий для його білої сорочки з високим коміром. Його ніс засіяли чорні цятки, а губи тремтіли. Сиве, досить гарне волосся не могло приховати звислих і негарних вух, криваво-червоний колір яких на сполотнілому обличчі вразив мене. Розпорядник пояснив нам, де стати. Кюре йшов попереду, за ним їхав катафалк, який обступило четверо носіїв. Позаду – директор, я, а наостанку делегована санітарка й месьє Перес.

Сонце вже заполонило все небо й тепер придавлювало землю, ставало дедалі спекотніше. Не знаю чому, але перед тим, як вирушити, ми досить довго чекали. Я спарився у своєму похмурому вбранні. Старий, що був начепив капелюха, знову скинув його. Директор розповідав мені про нього, і я, ледь повернувшись у бік старого, розглядав його. Сказав, що ввечері моя мати й месьє Перес у супроводі санітарки часто ходили гуляти аж до містечка. Я роззирнувся навколо. Дивлячись на рядки кипарисів, що тяглися до гір ген на обрії, на долину, поплямовану рудим і зеленим, виразні контури поодиноких будинків, я зрозумів матір. Увечері на цю землю немов спадав меланхолійний спочинок. Натомість удень палюче сонце тремким маревом пообгортало краєвиди, що були тепер нелюдські та гнітючі.

Ми рушили. Я помітив, що Перес трохи шкутильгає. Катафалк мало-помалу набрав швидкості, і старий почав відставати. Один зі служників, що йшли обабіч катафалка, теж відстав і тепер ішов поряд зі мною. Мене вражало, як швидко підбивається вгору сонце. Я помітив, що все довкілля давно вже сповнене дзижчанням комах і шелестінням трав. Піт аж котився мені по обличчю. Капелюха я не мав, тож обмахувався хусточкою. Погребовий служник сказав мені щось, але я не почув. Піднявши кашкета правою рукою, він, діставши хусточку, витирав чоло лівою.

– Що? – перепитав я його.

– Але ж пече! – повторив він, показуючи на небо.

– Атож, – кивнув я.

– Це ваша мати тут? – запитав він трохи згодом.

– Атож, – знову промовив я.

– Скільки їй було років?

– Багато, – відповів я, не знаючи, скільки саме.

Після цього служник замовк. Я озирнувся: ззаду, метрів за п’ятдесят від нас, дибав старий Перес. Він поспішав і, щоб не втратити рівноваги, вимахував капелюхом. Побачив я й директора. Той ішов повагом, без зайвих рухів. На чолі в нього вилискувало кілька краплин поту, але він не витирав їх.

Мені здалося, ніби наша процесія зарухалася швидше. Навколо й далі стелилися сільські краєвиди, залиті яскравим сонячним сяєвом. Сліпучі відблиски були просто нестерпні. Якийсь час ми йшли недавно відремонтованою ділянкою шляху. Сонце розтопило гудрон, і ноги вгрузали, лишаючи блискучі роззявлені сліди. Здавалося, ніби з цієї самої асфальтової чорноти був зроблений і шкіряний капелюх, що виднів над катафалком і вкривав голову візника. Я почувався розчавленим між сліпучою блакиттю неба і монотонністю чорних барв: чорним полиском асфальту, похмурістю жалобного вбрання й чорнотою лакованого катафалку. Це все – сонце, дух шкіри й конячого посліду, свіжого лаку й кадила, втома після безсонної ночі – потьмарило мені зір та розум. Я знову озирнувся. Перес видавався тепер дуже далеким, розчиненим у серці спекоти, а потім узагалі кудись зник. Я повів очима й побачив, що він зійшов зі шляху і простує полем. Помітив, що дорога попереду нас завертає. Я збагнув, що Перес, знаючи місцевість, іде навпростець, щоб наздогнати нас. За поворотом він і справді приєднався до нас, а потім знову десь загубився, знову прошкуючи полем, – і так багато разів. Я чув, як мені у скронях стугонить кров.

Далі все пішло так швидко, впевнено і природно, що я вже нічого не пригадую. Одне тільки: коли заходили до містечка, до мене озвалася делегована санітарка. Її незвичайний, мелодійний, тремтливий голос аж ніяк не пасував до її обличчя.

– Якщо йти повільно, – мовила вона, – можна отримати сонячний удар. Але якщо швидко – зіпрієш, а в церкві холодно.

Вона мала слушність. Але виходу не було. У моїй пам’яті збереглося ще кілька образів того дня. Скажімо, обличчя Переса, коли він востаннє наздогнав нас коло містечка. Його щоками котилися великі сльози виснаження й муки. Але через зморшки не спадали додолу, а розпливалися, вкривши змарніле обличчя суцільною плівкою вологи. А ще були церква й люди на тротуарах, червона герань на могильних плитах, непритомний Перес, що скидався на ляльку, нитки якої обірвалися, руді аж криваві грудки землі, які скочувались на материну труну, змішані із землею білясті корінчики. А ще – люди, голоси, містечко, чекання біля кав’ярні, невпинне гурчання двигуна й моя радість, коли автобус занурився у вогні Алжира і я думав, що зараз ляжу і спатиму до полудня.

II

Прокинувшись, я збагнув, чому був невдоволений шеф, коли я просив два дні відпустки: таж сьогодні субота. Я, так би мовити, забув про неї, а вранці згадав. Шеф, звичайно, думав, що разом з неділею я матиму чотири вільні дні, і таке не могло йому подобатись. Але, з одного боку, хіба я винен, що поховав матір не сьогодні, а вчора, а з другого – і субота, й неділя належатимуть тільки мені. Ці міркування, звичайно, не заважали мені розуміти й мого шефа.

Я важко підвівся – давалася взнаки вчорашня втома. Голячись, думав, що я робитиму сьогодні, й вирішив піти купатися. Сів на трамвай, що їхав до громадських купалень у порту. Я вже бував там. На пляжі зібралось чимало молоді. У воді я натрапив на Марі Кардона, колишню друкарку з нашої контори, що тоді подобалась мені. Я їй, здається, теж. Але невдовзі вона покинула роботу, і ми не мали часу здобутися на щось більше. Я допоміг Марі залізти на буй і при цьому зачепив її груди. Я ще був у воді, а вона вже лежала долілиць зверху на буї. Повернулась до мене. Сміялася, коси заліпили їй очі. Я теж виліз на буй і вмостився поряд із нею. Настрій був пречудовий, і, немов жартома, я відхилив голову назад і поклав на її живіт. Марі нічого не сказала, тож я так і лежав. Перед очима відкрилося все блакитно-золотаве небо. Потилицею я відчував, як лагідно пульсує живіт Марі. Напівзадрімавши, ми лежали на буї досить довго. Коли сонце стало надто припікати, Марі пірнула у воду, я за нею. Я зловив її, обняв рукою за талію, і ми попливли разом. Марі знай сміялася. На березі, коли ми висихали, вона сказала: «А я таки смаглявіша за вас». Я запитав, чи не хоче вона ввечері піти в кіно. Марі знову засміялася і сказала, що хоче подивитися фільм, де грає Фернандель. Коли ми одяглися, вона здивувалася, побачивши мою чорну краватку, й запитала, чи я не в жалобі. Я сказав, що померла мати. Вона хотіла знати коли, і я відповів, що позавчора. Марі здригнулась, але промовчала. Я хотів їй сказати, що я тут не винен, проте стримався, пригадавши, що вже запевняв у цьому свого шефа. Але це не мало ніякого значення. Хай там як, якась провина існує завжди.

Увечері Марі все забула. Фільм інколи був смішний, а інколи просто дурнуватий. Її нога тулилась до моєї. Я пестив їй груди. Під кінець сеансу поцілував, але незграбно. Після кіно вона пішла до мене.

Коли я прокинувся, Марі вже не було. Вона казала, що має йти до тітки. Я подумав, що сьогодні неділя, і відчув досаду: я не любив неділі. Повернувся на інший бік, вдихнув з подушки запах солі, полишений косами Марі, і спав до десятої години. Потім аж до полудня курив сигарети в ліжку. Я не хотів обідати в Селеста, як звичайно, бо певне, всі мене розпитуватимуть, а я не любив цього. Я зварив яйця і з’їв їх навіть без хліба, бо його вже не було, а йти купити я не мав бажання.

Пообідавши, я нудився й тинявся по квартирі. Коли мати жила вдома, квартира була затишна, а потім стала завелика для мене, і я переніс до своєї кімнати стіл з їдальні. Я й жив тепер лише в цій кімнаті серед трохи просиджених стільців із плетеним солом’яним сидінням, шафи з пожовклим дзеркалом, туалетного столика й мідного ліжка. Решта кімнат були занедбані. Трохи згодом я, щоб мати якусь роботу, взявся читати стару газету. Вирізав рекламу солі Крюшена і вклеїв у старий зошит, де я збирав цікаві для себе газетні вирізки. Потім помив руки і зрештою вийшов на балкон.

Вікно моєї кімнати виходило на головну вулицю передмістя. День був чудовий. Бруківка масно полискувала, людей було мало, та й ті кудись квапилися. Спершу я побачив родину, що вийшла не прогулянку: двох хлопчиків у матроських костюмах (штанці насилу закривали їм коліна, а груба тканина сковувала рухи) і дівчинку з великим рожевим бантом і в чорних лакованих туфлях. Позаду дітей сунула широка, мов бодня, мати в шовковій каштановій сукні й батько, невисокий худорлявий чоловік, якого я не раз уже бачив. Він був у брилику, мав краватку-метелика й ціпок у руці. Побачивши його разом з дружиною, я зрозумів, чому в кварталі його називають бідолахою. Трохи згодом з’явилися дівчата та хлопці з передмістя – з лакованим волоссям, вишиваними сумочками, в червоних краватках, надто вузьких у талії жакетах і тупоносих черевиках. Мабуть, ідуть у кінотеатри в центрі. Ось чому вони вийшли так рано і з реготом біжать до трамвая.

Після них вулиця мало-помалу спорожніла. Певне, всюди почалися сеанси. На вулиці, крім котів і власників крамничок, не було вже нікого. Над фікусами, що тягнулися вздовж вулиці, видніло ясне, хоч уже й не яскраве небо. На протилежному тротуарі крамар-тютюнник виніс стільця, поставив коло дверей і сів на нього верхи, обома руками зіпершись на спинку. Трамваї, недавно ще повні, були майже порожні. У кав’ярні «У П’єро» збоку від тютюнової крамнички подавальник змітав тирсу в безлюдній залі. Тож це таки неділя.

Я розвернув стільця й сів, як і тютюнник, подумавши, що так зручніше. Скурив дві сигарети, потім зайшов до кімнати, взяв шматок шоколаду й повернувся їсти на балкон. Трохи згодом небо захмарилось і я думав, що насувається гроза. Але небо мало-помалу проясніло. Однак, тікаючи, хмари лишили на вулиці немов обіцянку дощу, і вулиця спохмурніла. Я ще довго сидів і дивився на небо.

О п’ятій годині задзеленчали, повертаючись, трамваї. Вони везли зі стадіону в недалекій околиці глядачів, які ґронами висіли на підніжках і поренчах. Наступні трамваї привезли гравців, я впізнавав їх за валізками в руці. Вони галасували і співали аж розлягалося, щоб їхній клуб не програвав. Чимало їх махало мені рукою. Один навіть вигукнув: «Ми дали їм перцю!» – «Атож», – кивнув я головою. Потім стали повертатись автомобілі.

День згасав. Небо над покрівлями порожевіло і, коли впали сутінки, вулиці ожили. Потихеньку поверталися з прогулянки родини. Серед них я побачив і месьє-бідолаху. Діти або плакали, або ж їх доводилось тягнути. Майже одночасно на вулицю вийшли юрми глядачів із місцевих кінотеатрів. Молодь жестикулювала жвавіше, ніж завжди: мабуть, дивилась якийсь пригодницький фільм. Ті, що були в міських кінотеатрах, повернулися трохи пізніше. Вони видавалися поважнішими. Теж сміялися, але тільки інколи, були немов утомлені й замислені. Не розходились по домівках і походжали по тротуару навпроти. Дівчата з розпущеними косами трималися за руки, а хлопці, зумисне перестріваючи їх, жартували з ними; дівчата пирскали сміхом і відверталися. Чимало їх я знав, і вони віталися зі мною.

Раптом спалахнули ліхтарі, й перші вечірні зорі, що вже горіли на небі, зблідли. Мої очі втомилися споглядати тротуари, де товклися люди й горіло світло. Волога бруківка блищала від ліхтарів, а трамваї, гуркочучи раз по раз, кидали відблиски на лискуче волосся, усміхнені обличчя, срібні браслети. Згодом, коли трамваї гуркотіли рідше, а над деревами та ліхтарями висіла вже чорна ніч, квартал непомітно спорожнів, і ось уже й перший кіт неквапно перейшов знову безлюдну вулицю. Я подумав, що пора й повечеряти. Боліла шия, бо я так довго спирався на спинку стільця. Я вийшов купити хліба та локшини, зготував вечерю й поїв стоячи. Хотів ще покурити біля вікна, але повітря було надто прохолодне, і я замерз. Позачиняв вікна і, обертаючись, побачив себе у дзеркалі, край столу зі спиртівкою і шматками хліба. Подумав, що була, як і завжди, нудна неділя, що мати вже похована, що завтра я знову піду на роботу і що, зрештою, нічого не змінилося.

III

Сьогодні я мав у конторі багато роботи. Шеф був приязним. Запитав, чи я не дуже втомився, і теж хотів знати, скільки років було моїй матері. «Шістдесят років», – сказав я, щоб не плутатись, і він, невідомо чому, полегшено зітхнув, немов вважаючи, що виконав свій обов’язок.

На моєму столі височіла пака товарних накладних із пароплавства, і я мав усі їх переглянути. Перед тим як іти на обід, я помив руки. Опівдні я любив мити руки. Увечері насолода була менша, бо безкінечний рушник ставав мокрим: протягом дня його не міняли. Колись я сказав про це шефові. Він погодився, що це таки прикра річ, а водночас назвав її дрібницею, не вартою уваги. Я вийшов трохи запізно, о пів на першу, разом з Еманюелем, що працював у відділі відправки. Двері контори виходили просто до моря, і кілька хвилин ми споглядали пароплави в порту, де пряжило нещадне сонце. Аж тут, бахкаючи вихлопами газів і брязкаючи ланцюгами, над’їхав ваговоз. «Може, під’їдемо?» – запитав Еманюель, і я пустився бігти. Ваговоз проминув нас, і ми кинулися навздогін. Я занурився в куряву та гуркіт. Я нічого не чув і не бачив, а тільки шалено мчав серед лебідок і механізмів, щогл, які танцювали на обрії, і корабельних корпусів збоку від нас. Я вчепився першим і заскочив на машину. Потім допоміг сісти Еманюелеві. Ми насилу зводили дух, ваговоз у куряві й сонці стрибав по нерівному брукові набережної. Еманюель аж заходився від сміху.

Ми зайшли до Селеста, спливаючи потом. Селест завжди був однаковий: із сивими вусами й фартухом на роздутому череві. Запитав, чи я таки тримаюсь. «Авжеж», – відповів я і сказав, що дуже голодний. Я нашвидку поїв і випив кави. Потім пішов додому й на хвилинку заснув, бо випив забагато вина, а коли прокинувся, дуже хотілося курити. Та було пізно, і я побіг, наздоганяючи трамвай. Я працював аж до вечора. У конторі стояла задуха, тож увечері я з насолодою поволі вертався додому вздовж набережних. Небо було ясне, і я почувався задоволеним. А втім, одразу пішов додому, бо хотів зварити собі картоплі.

Піднімаючись темними сходами, я зіткнувся зі старим Саламано, своїм сусідою на сходовім майданчику. Він виводив собаку. Уже вісім років, як я бачив їх разом. Його спанієль страждав на якусь шкірну хворобу, мабуть, на червінець, у нього вилізла майже вся шерсть і замість неї були тепер бурі бляшки та кірочки. Змушений жити із собакою, удвох у тісній квартирі, старий Саламано зрештою став схожим на нього. Обличчя його вкривали рожеві скоринки, на голові видніло рідке пожовкле волосся. А пес перейняв від свого господаря схилену ходу, зігнуту шию й випнуту вперед морду. І пес, і людина належали, здавалось, до істот одного виду, але ненавиділи одне одного. Двічі на день, об одинадцятій годині та о шостій, старий виводив пса на прогулянку. Уже вісім років маршрут їхньої прогулянки не мінявся. Їх можна було бачити на Ліонській вулиці, пес тягнув старого Саламано, аж поки той зашпортувався. Тоді старий бив та лаяв свого собаку. Пес злякано зіщулювався й ціпенів. Тепер уже старий тягнув його за собою. Коли ж пес забував і знову починав смикати господаря, той знову бив його й лаяв. Потім обоє стояли на тротуарі й дивились одне на одного: пес зі страхом, людина з ненавистю. І так щодня. А коли пес хотів сцяти, старий, не зважаючи на те, тягнув його далі, і спанієль лишав за собою рядочок дрібненьких краплин. А якщо він раптом дзюрив у квартирі, його знову били. І це тривало вже вісім років. Селест завжди називав Саламано «той бідолаха», хоча, зрештою, ніхто не може знати, чи людина справді нещасна. Коли я здибав його на сходах, він лаяв свого собаку: «Паскуда! Падлюка!» – ревів він, а пес жалібно скавулів. «Добрий вечір!» – сказав я старому, але він лаявся й далі. Тоді я запитав, що, власне, скоїв пес. Старий не відповів, раз по раз повторюючи: «Паскуда! Падлюка!» Я побачив, що він схилився над собакою й поправляє нашийника. Запитав голосніше. Тоді, не обертаючись, старий люто вигукнув: «Та він завжди такий!» І пішов, тягнучи пса, що скавучав, опираючись усіма чотирма лапами.

Саме цієї миті надійшов мій другий сусіда на сходовім майданчику. У кварталі були чутки, ніби він торгує жіночою плоттю. Та коли його питали про роботу, казав, що працює комірником. Загалом його не любив ніхто. Але він часто розмовляв зі мною й інколи навіть заходив до мене, бо я слухав його теревені. Як на мене, вони були цікаві. Кінець кінцем, я не мав ніякої причини не розмовляти з ним. Звали його Раймон Сенте. Він був невисокий на зріст, із широкими плечима й боксерським носом. Одягався завжди бездоганно і, говорячи про Саламано, теж казав: «Ну, хіба не нещасна людина?» Якось він запитав, чи ті сцени не огидні мені, і я відповів, що ні.

Ми піднялися, і я вже збирався йти до себе, коли він сказав:

– Знаєте, у мене вдома є кров’янка й вино. Може, з’їсте шматочок зі мною?

Я подумав, що в такому разі не треба готувати вечері, й погодився. Раймон мав тільки одну кімнату й кухню без вікна. Над ліжком висів біло-рожевий янгол зі штучного мармуру, фотографії чемпіонів і два чи три плакати з голими жінками. Кімната була неприбрана, ліжко незаслане. Раймон спершу запалив гасову лампу, потім витягнув з кишені досить брудний бинт і перев’язав праву руку. Я запитав, що там у нього. Він сказав, що бився з одним типом, який чіплявся до нього.

– Розумієте, месьє Мерсо, – пояснював він, – не тому, що я лихий, але ж я жива людина. Той тип каже мені в трамваї: «Ану виходь, якщо не боягуз». А я йому: «Слухай, заспокойся». Й він назвав мене бабою. Отоді я вийшов і сказав: «Гаразд, мабуть, тобі таки треба натовкти пику». «За що?» – запитав той, і я врізав йому. Він упав. Я хотів підняти його, але він, не підводячись, став бити мене ногами. Тоді я вдарив його коліном і двічі кулаком. Він аж заюшився. Я запитав, чи тепер він дістав своє. «Так», – відповів він.

Протягом усієї розповіді Раймон поправляв пов’язку. Я сидів на ліжку.

– Бачите, – сказав він мені, – я не чіпав його. Це він причепився до мене.

То таки була правда, і я погодився з ним. Далі Раймон сказав, що, власне, хотів спитати моєї поради з приводу цієї пригоди, бо я чоловік, який добре знає життя, і можу допомогти йому, й тоді він був би моїм приятелем. Я мовчав, і він запитав, чи хочу я бути його приятелем. Я відповів, що мені, зрештою, байдуже, і Раймон, здається, був задоволений. Дістав кров’янку, підсмажив її на сковороді, поставив склянки, тарілки, прибори і дві пляшки вина. Усе це мовчки. Потім ми сіли. За їжею він став розповідати про свою пригоду. Спочатку трохи вагався: «Я знав одну жінку… що, так би мовити, була мені за коханку». Той тип, з яким він бився, – її брат. Раймон сказав, що утримував ту жінку. Я мовчав, однак він одразу додав, що знає, які чутки ходять про нього в кварталі, але вони його анітрохи не обходять, він комірник, та й годі.

– Повернімося ж до моєї пригоди, – розповідав він далі. – Я помітив, що мене ошукують. – Раймон давав їй тільки на прожиття. Сам платив за найману кімнату і щодня давав двадцять франків на харчування. – Триста франків за кімнату, шістсот франків на харчі, вряди-годи гроші на панчохи – у сумі це тисяча франків. І та дамочка не працювала. Але присягалася, що їй не вистачає тих грошей. Тоді я казав їй: «А чому ти не хочеш знайти собі роботу на півдня? Ти б допомогла мені, я б не мав уже думати про кожну дрібницю. Цього місяця я купив тобі костюм, щодня даю двадцять франків, сплачую комірне, а ти пополудні п’єш каву зі своїми подружками. Даєш їм каву й цукор. А я даю тобі гроші. Я ставлюсь до тебе по-доброму, а ти мені віддячуєш злом». Але вона не хотіла працювати, знай казала, що їй не вистачає, і саме отак я й зрозумів, що мене ошукують.

Далі Раймон розповів, що знайшов у її сумці лотерейний білет і вона не змогла пояснити, як він потрапив до неї. Згодом знайшов у неї квитанцію з ломбарду, яка свідчила, що вона віддала під заставу два браслети. Доти він не знав про існування тих браслетів. «Я остаточно зрозумів, що вона ошукує мене. Тож я кинув її. Але спершу побив. А потім сказав, чого вона варта. Сказав, що їй одне було в голові – злягатися. Розумієте, месьє Мерсо, я так і сказав їй: «Хіба ти не бачиш, що люди заздрять твоєму щастю? Згодом ти ще збагнеш, як багато ти втратила».

Раймон побив її до крові. Раніше він не бив її. «Давав їй ляпасів, але, так би мовити, ніжно. Вона поверещить собі трохи. Я зачиняв віконниці, і все кінчалось, як і завжди. А от тепер справа серйозна. Як на мене, я ще мало провчив її».

Далі він пояснив, що саме для цього йому й потрібна моя порада. Він замовк, щоб поправити гніт у лампі, яка вже чадила. Увесь вечір я мовчки слухав його. Я випив майже літр вина, і скроні мені горіли. Курив уже Раймонові сигарети, бо моїх не лишилося. Проїхали останні трамваї, забравши із собою тепер уже далекий шум передмістя. Раймон не замовкав. Його дратувало, що він і досі відчуває «потяг до тієї сучки». Тож йому кортіло покарати її. Спершу думав повести її до готелю й викликати поліцію, яка стежить за мораллю, щоб учинити скандал і її взяли на облік. Потім він звернувся до своїх друзів зі злочинного світу. Ті нічого не з’ясували. Тож, за словами Раймона, яка ж тоді вигода від належності до злочинного світу? Він так і сказав їм, і вони запропонували відлупцювати її. Але Раймон прагнув не цього. Він замислився. Спершу хотів щось попросити, а потім вирішив насамперед дізнатися, що я думаю про цю пригоду. Я відповів, що нічого не думаю, але вона цікава. Далі він запитав, чи, на мою думку, його справді ошукують, і я таки був переконаний, що ошукують; спитав, чи я згоден, що її слід покарати і що я зробив би на його місці, і я відповів, що тут важко сказати щось певне, але я розумію його прагнення покарати. Я випив ще трохи вина. Він запалив сигарету й поділився своїм планом. Він хоче написати їй листа, «гнівного й водночас такого, щоб вона пошкодувала про втрачене». А коли вона повернеться до нього, він переспить з нею і «саме тоді, як кінчатиме», плюне їй в обличчя й вижене. Як на мене, в такому разі вона б і справді була покарана. Але Раймон сказав, що він навряд чи здатний написати такого листа, і тому йому спало на гадку звернутися до мене, щоб я написав замість нього. Я мовчав, тож він запитав, чи не буде для мене обтяжливим одразу й написати того листа, і я відповів, що ні.

Раймон випив склянку вина й підвівся. Повідсував тарілки й холодні рештки кров’янки. Ретельно витер клейонку на столі. З шухляди тумбочки коло ліжка дістав аркуш паперу в клітинку, жовтий конверт, невеличку ручку з червоного дерева й квадратний каламар із фіолетовим чорнилом. Коли він назвав ім’я тієї жінки, я збагнув, що то мавританка. Я написав листа. Писав я його як заманеться, але намагався догодити Раймонові, бо не мав причин не догоджати йому. Потім прочитав листа вголос. Він вислухав, курячи й похитуючи головою, і попросив перечитати. Раймон був цілком задоволений: «Таж я знав, що ти розумієш життя». Спершу я навіть не помітив, що він мені тикає. І тільки тоді, коли він заявив: «Ну, тепер ти справжній друзяка!» – мене вразило оте тикання. Він повторив свою фразу, і я кивнув головою: «Так». Мені було байдуже, бути його приятелем чи ні, а він, здається, справді прагнув заприязнитися зі мною. Він заклеїв листа, і ми допили вино. Потім трохи посиділи й мовчки курили. На вулиці було тихо, ми чули, як шарудить колесами машина, проминаючи нас. «Уже пізня година», – сказав я. Раймон погодився. Зауважив, що час біжить швидко, і певною мірою то була правда. Хотілося спати, але я насилу підвівся. Я, мабуть, видавався втомленим, бо Раймон сказав мені, що не слід так перейматися. Я спершу не зрозумів. Він пояснив, що знає про смерть матері, але смерть рано чи пізно однаково настане. Я теж так вважав.

Я підвівся, Раймон міцно потис мені руку і сказав, що чоловіки завжди порозуміються між собою. Вийшовши від нього, я причинив двері й постояв хвилинку у темряві на сходах. У будинку було тихо, знизу тхнуло чимсь вогким і нечистим. Я чув тільки як кров гуде у вухах. Я не ворушився. І тільки в кімнаті старого Саламано стиха повискував пес.

IV

Я ревно працював цілий тиждень. Заходив Раймон і сказав, що відіслав листа. Я двічі ходив в кіно з Еманюелем, він ніколи не розумів, що там відбувається на екрані. Доводилось пояснювати йому. Учора була субота і, як ми й домовлялися, прийшла Марі. У гарній біло-червоній смугастій сукні й шкіряних босоніжках вона була напрочуд зваблива. Її тугі груди випиналися, а засмагле обличчя було, мов квітка. Ми сіли в автобус і від’їхали на кілька кілометрів від Алжира, прийшовши на невеличкий пляж, затиснутий між скелями і стіною очерету, що підступав мало не до самого берега. Сонце о четвертій годині вже не пекло так нещадно, але вода, ліниво набігаючи довгими невисокими хвильками, була аж гаряча. Марі пустувала і навчила й мене. Пливучи, треба було хапати ротом верхівки хвиль, збирати шумовиння, а потім перевертатися на спину й випускати його вгору. Утворювалося пінясте мереживо, що розчинялося в повітрі й теплим дощиком скроплювало обличчя. Але через якийсь час від гіркої солі пекло вже весь рот. Підпливла Мері і пригорнулася до мене у воді. Торкнулася вустами моїх вуст, її язик освіжив мені губи, і ми з хвилину гойдалися на хвилях.

Коли ми одягалися на березі, очі Марі аж сяяли, дивлячись у мій бік. Я поцілував її. Далі ми вже не розмовляли. Я пригорнув її до себе, й ми похапцем сіли в автобус, вийшли, піднялись до мене і впали нарешті в ліжко. Я не зачинив вікна, і свіжа літня ніч приємно холодила наші засмаглі тіла.

Уранці Марі лишилася в мене, і я сказав, що ми разом і пообідаємо. Я вийшов купити м’яса. Піднімаючись, почув у Раймоновій кімнаті жіночий голос. Трохи згодом старий Саламано лаяв свого собаку, ми чули стукіт підошов і пазурів по дерев’яних східцях, а потім: «Паскуда! Падлюка!» – і вони вийшли на вулицю. Я розповів Марі про старого, і вона сміялася. На ній була одна з моїх піжам зі закоченими рукавами. Коли Марі сміялася, мене знову охопило бажання. Потім вона запитала, чи я кохаю її. Я відповів, що це не має ніякого значення, але мені здається, що ні. Марі засмутилася. Але, готуючи обід, без ніякої причини знову засміялася так, що я поцілував її. Саме тієї миті ми почули, що в Раймона спалахнула сварка.

Спершу лунав пронизливий жіночий голос, потім слова Раймона: «Ти ошуканка, і я покажу тобі, як дурити мене!» Глухо гупнуло кілька ударів, і жінка закричала, але так моторошно, що на сходи одразу повибігали всі сусіди. Марі і я вийшли теж. Жінка невпинно зойкала, а Раймон бив і бив. Марі сказала, що це жахливо, я нічого не відповів. Попросила, щоб я привів якогось поліцая, але я сказав, що не люблю їх. А втім, його однаково привів сантехнік, що жив на третьому поверсі. Поліцай загрюкав у двері, і все стихло. Загрюкав дужче, і за хвилину жінка заплакала, а Раймон відчинив двері. Він тримав у роті сигарету, на обличчі був удаваний спокій. Жінка вибігла й заявила поліцаєві, що Раймон побив її. «Прізвище?» – запитав поліцай. Раймон відповів. «Викинь сигарету з рота, коли розмовляєш зі мною!» – звелів поліцай. Раймон завагався, глянув на мене й затягнувся сигаретою. Тим часом поліцай, розмахнувшись, щосили вдарив його навідлі по обличчю. Сигарета відлетіла на кілька метрів. Раймон змінився на виду, але промовчав і тільки згодом смиренно запитав, чи можна підібрати недопалок. Поліцай сказав, що можна, й додав: «Наступного разу ти вже знатимеш, що поліцай – це тобі не абищо». Жінка знай плакала і приказувала: «Він побив мене. Це сутенер». «Пане поліцаю, – озвався тоді Раймон, – чи дозволяє закон обзивати людину сутенером?» Але поліцай наказав йому «заткнути пельку». Тоді Раймон повернувся до жінки й мовив: «Стривай, лялечко, ще зустрінемось!» Поліцай звелів йому замовкнути, сказав жінці, що вона може йти додому, а Раймон нехай чекає, поки його викличуть до комісаріату. Додав, що Раймонові годилося б мати сором і не напиватися так, щоб аж тремтіти. «Пане, я не п’яний, – пояснив йому Раймон. – Я тремчу несамохіть, і то тільки тому, що стою перед вами». Зачинився у своїй кімнаті, і люди розійшлися. Марі і я скінчили готувати обід, але їсти їй не хотілося, тож я з’їв майже все. О першій годині вона пішла додому, а я трохи поспав.

Близько третьої години постукали в двері, й зайшов Раймон. Я навіть не підводився. Він сів на край ліжка і якийсь час сидів мовчки. Я запитав, як усе відбувалося. Раймон розповів, що здійснив свій намір, але вона дала йому ляпаса, й тоді він побив її. Ну, а решту я бачив. Я сказав, що, як на мене, вона вже покарана, тож він має бути вдоволений. Він теж так гадав і зауважив, що поліцай марно втручався, бо він уже встиг почастувати її як слід. Додав, що добре знає поліцаїв, і знає, як поводитись із ними. Запитав, чи я чув його відповідь на ляпас поліцая. Я сказав, що нічого не чув і що я теж не люблю поліцаїв. Раймон зрадів. Запитав, чи хочу я прогулятися з ним. Я підвівся і став зачісуватись. Він сказав, що я йому маю правити за свідка. Мені було байдуже, але я не знав, що треба казати. Раймон запевнив, ніби досить заявити, що та дівчина ошукала його. Я погодився бути йому за свідка.

Ми вийшли надвір, і Раймон запропонував мені випити. Потім хотів зіграти партію в більярд, але я вже втратив точність рухів. Після цього тягнув мене до борделю, але я відмовився, бо не любив їх. Тоді ми неквапом пішли додому й Раймон розповідав, який він задоволений тим, що покарав коханку. До мене він ставився вкрай люб’язно, і я подумав, що вечір був таки непоганий.

Ще здалеку я помітив на порозі нашого будинку старого Саламано, що стривожено метушився. Коли ми підійшли, я побачив, що коло нього немає собаки. Він озирався навсібіч, обертався, крутився, намагався прозирнути чорноту коридору, бурмотів незв’язні слова і знову пильно оглядав вулицю маленькими червоними очицями. Коли Раймон запитав, що сталося, старий відповів не одразу. Я чув, як він стиха бурчить: «Паскуда, падлюка!» – й далі раз по раз озираючись. Я запитав, де пес. Старий рвучко відповів, що втік. А потім його немов прорвало:

– Я повів його, як і завжди, на Марсове поле. Коло ярмаркових балаганів було чимало людей. Я зупинився, щоб подивитися «Короля на вигнанні». А коли хотів іти, його вже не було. Я й уявити собі не міг, що ця падлюка може отак утекти.

Раймон сказав, що пес міг заблукати, а потім повернеться. Розповів про випадки, коли собаки пробігали десятки кілометрів, щоб відшукати свого господаря. Незважаючи на слова розради, старий занепокоївся ще дужче:

– Розумієте, його ж не повернуть. Якщо хто-небудь ще підбере його. Та це річ неможлива, геть усі гидуватимуть його коростою. Хіба що поліція підбере.

Я порадив йому звернутись до відділу, де тримають зловлених тварин. Йому віддадуть собаку, якщо він заплатить якийсь штраф. Старий запитав, чи великий той штраф. Я не знав. Тоді він розлютився: «Ще гроші давати за цю падлюку! Та нехай вона здохне!» – і став лаятись. Раймон зареготав і зайшов до будинку. Я пішов за ним, і ми розійшлися на нашому сходовому майданчику. Згодом я почув ходу старого й він постукав у двері. Коли я відчинив, старий якусь мить стояв на порозі, приказуючи: «Перепрошую, перепрошую». Я запросив його до кімнати, але він не заходив. Дивився на носаки своїх черевиків, а його вкриті струпами руки тремтіли: «Скажіть, месьє Мерсо, вони не заберуть його? Вони віддадуть його мені? Куди я маю піти?» Я відповів, що собак тримають три дні, щоб господарі могли їх забрати, а потім роблять з ними що хочуть. Старий мовчки дивився на мене. Потім сказав: «На добраніч». Зачинив свої двері, і я чув, як він ходить по кімнаті. Зарипіло ліжко. Крізь стіну долинали дивні, ледь чутні звуки, і я зрозумів, що старий плаче. Не знати чому, я подумав про матір. Але завтра мені треба було встати дуже рано. Їсти не хотілося, і я ліг без вечері.

V

Раймон зателефонував мені на роботу. Сказав, що один з його приятелів (він розповідав йому про мене) запросив мене на неділю до свого літнього будиночка неподалік від Алжира. Я відповів, що охоче поїхав би, але вже пообіцяв провести той день із подружкою. Раймон одразу заявив, що її теж запрошують. Дружина його приятеля зрадіє, що не буде самотня серед чоловіків.

Я хотів одразу покласти трубку, бо знав, що шеф не любить, коли нам телефонують з міста. Але Раймон попросив зачекати і додав, що міг би передати запрошення й увечері, але хоче мені дещо розповісти. Увесь день за ним ходять назирці кілька арабів, і серед них є брат його колишньої коханки. «Якщо ввечері, заходячи до будинку, ти побачиш їх, то скажи мені». Зрозуміло, відповів я.

Трохи згодом шеф підкликав мене, і я тоскно подумав, що він знову казатиме, щоб я менше дзвонив і краще працював. Але причина була зовсім інша. Він сказав, що хоче поговорити зі мною про один ще досить туманний проект. Він хотів почути мою думку з цього приводу. Шеф мав намір відкрити ще одну контору в Парижі, яка б залагоджувала справи на місці, безпосередньо з великими компаніями, і хотів з’ясувати, чи поїхав би я туди. Це дало б мені змогу жити в Парижі й досить часто подорожувати. «Ви молодий, і мені здається, таке життя сподобається вам». Я сказав, що так, хоч, власне, мені байдуже. Тоді він запитав, хіба мене не цікавить можливість змінити своє життя. Я відповів, що людина ніколи не може змінити своє життя і, хай там як, будь-яке життя чогось варте, а моє життя тут цілковито задовольняє мене. Шеф не приховував своєї досади, сказав, що я завжди відповідаю ухильно, не маю честолюбства і що це небезпечна річ у підприємницькій діяльності. Я знову взявся до роботи. Я б не хотів його сердити, але не бачив причини міняти своє життя. Адже, коли добре поміркувати, я аж ніяк не був нещасним. Бувши студентом, я мав багато отаких честолюбних планів. Та коли я був змушений покинути навчання, я швидко зрозумів, що всі вони насправді не мають ніякого значення.

Увечері прийшла Марі й запитала, чи хочу я одружитися з нею. Я сказав, що мені байдуже, але, якщо вона хоче, можна й одружитися. Тоді їй захотілося знати, чи я кохаю її. Я відповів їй, як і минулого разу, що це не має ніякого значення, але я, безперечно, не кохаю її. «Чому ж тоді одружуєшся зі мною?» – запитала вона. Я пояснив, що це не має ніякого значення, але, якщо вона хоче, можна й оженитися. Крім того, це її цікавить шлюб, а я задовольняюсь тільки тим, що кажу «так». Марі тоді зауважила, що шлюб – річ серйозна. Я відповів: «Ні». Вона принишкла й мовчки дивилася на мене. Потім заговорила. Вона тільки хотіла знати, чи погодився б я з такою самою пропозицією іншої жінки, з якою я мав би такі самі взаємини. «Звичайно», – відповів я. Почувши таке, Марі вже себе запитала, чи кохає вона мене, і тут я нічого не міг їй підказати. Марі знову замовкла, а потім промуркотіла, що я таки дивний і вона, безперечно, й кохає мене за це; але цілком може бути, що з тих самих причин коли-небудь вона може мені остогиднути. Я мовчав, не маючи що сказати, і Марі, усміхаючись, узяла мене за руку і сказала, що хоче вийти за мене заміж. Я відповів, що ми так і вчинимо, якщо таке її бажання. Потім я розповів Марі про шефову пропозицію, і вона сказала, що дуже б хотіла побачити Париж. Я сказав, що жив там колись, і вона запитала, як там. «Брудно, – відповів я. – Усюди голуби й темні подвір’я. Шкіра в людей бліда».

Потім ми пішли на прогулянку і блукали центральними вулицями. Жінки були гарні, і я запитав Марі, чи помічає вона їхню красу. Відповіла, що так, і додала, що розуміє мене. Якийсь час ми мовчали. А втім, я хотів, щоб вона й далі була зі мною, і сказав, що можна було б пообідати разом у Селеста. Вона б із радістю пообідала, але на неї чекала робота. Ми стояли біля мого будинку, і я попрощався з нею. Марі глянула на мене: «І тобі не цікаво, що я робитиму?» Мені, звичайно, було цікаво, але я не думав про те, і саме за це вона немов дорікала мені. Побачивши, що я збентежився, вона знову розсміялась і, підставляючи вуста, всім тілом пригорнулася до мене.

Я обідав у Селеста. Тільки-но я почав їсти, як увійшла якась химерна жіночка й запитала, чи може вона сісти за мій стіл. Ну, звичайно, що може. Вона мала невеличке кругле личко, уривчасті рухи й блискучі очі. Жіночка скинула жакет і нервово переглянула меню. Гукнула Селеста й одразу замовила усі свої страви, говорила вона виразно і швидко. Чекаючи на перекуску, відкрила свою сумочку, витягла невеличкий прямокутник паперу та олівець, спершу все підрахувала, потім дістала з гаманця точну суму й поклала її перед собою на стіл, додавши на чай. Подали перекуску, і вона притьмом поглинула її. Чекаючи наступної страви, знову дістала із сумочки синього олівця та журнал з програмою радіопередач на тиждень. Пильно читаючи її, повідзначала одна за одною майже всі передачі. Журнал мав дванадцять сторінок, і жіночка ретельно виконувала цю роботу протягом усього обіду. Я вже поїв, а вона й далі відзначала з не меншою старанністю. Потім підвелася й, виконавши точні, немов автоматичні, рухи, одягнула жакет і вийшла. Роботи я не мав ніякої, тож вийшов надвір і якийсь час стежив за нею. Жіночка напрочуд швидко і впевнено йшла по бордюру тротуару, не відхиляючись і не обертаючись. Зрештою я загубив її і став повертатись. Подумав, що вона дивна, але досить швидко забув про неї.

Коло своїх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його, і він розповів, що пес пропав, у відділі для знайдених тварин його немає. Служники сказали, що, можливо, пес потрапив під колеса. Старий запитав, чи не можна дізнатися про це в комісаріаті. Йому відповіли, що таке трапляється щодня і там не стежать за такими дрібницями. Я сказав Саламано, що можна завести іншого пса, але він слушно зауважив, що звик саме до цього.

Я вмостився на ліжку, а Саламано сів на стілець біля столу, обличчям до мене, тримаючи руками на колінах свого старого капелюха. Кінці фраз мов губилися під його пожовклими вусами. Він трохи набридав мені, але ж роботи я ніякої не мав, та й спати ще не хотілося. Щоб не мовчати, я розпитував про собаку. Старий розповів, що завів його після смерті дружини. Оженився він досить пізно. Замолоду мріяв про театр, а під час служби в армії грав у військових водевілях. Але зрештою пішов працювати на залізницю й не пошкодував, бо має тепер невеличку пенсію. Дружина не дала йому щастя, хоча загалом він звик до неї. Після її смерті він почувався дуже самотнім. Тоді він попросив свого товариша з майстерні дістати йому собаку, і той приніс малесенького цуцика. Його доводилося годувати із соски. Але ж собака живе менше за людину, і тому постаріли вони разом. «Він був лихої вдачі, – скаржився Саламано, – й інколи навіть гарчав на мене. Але все-таки був добрий собака». Я сказав, що пес був шляхетної породи, й Саламано засяяв. «Та ви, – додав він, – ще не знали його до хвороби. Він мав дуже гарну шерсть». Щовечора і щоранку, відколи пес захворів, Саламано змащував йому шкіру. Але, як казав Саламано, справжньою хворобою була старість, а ліків від старості немає.

Тут я позіхнув, і старий сказав, що вже йде. Я запевнив його, що він може лишатися і що мені прикро, що з його собакою сталося таке лихо, і він подякував мені. Розповів, що моя мати дуже любила його собаку. Говорячи про неї, він називав її «ваша бідолашна мати». Висловив думку, що я маю бути нещасним, відколи померла мати, але я промовчав. Тоді, дуже швидко й бентежачись, старий сказав, що у кварталі про мене ходить лиха слава, бо я віддав матір до притулку, проте він знає мене й не сумнівається, що я дуже любив матір. Я відповів, хоч і досі не знаю чому, мовляв, я ніколи не знав, що люди мене засуджують, але притулок видавався мені річчю цілком природною, бо я не мав досить грошей, щоб наймати матері доглядачку. «До того ж, – додав я, – вона віддавна не розмовляла зі мною й нудилася на самоті». – «Атож, – погодився Саламано, – у притулку вона принаймні мала друзів». Потім вибачився, бо вже хотів спати. Його життя відтепер змінилося, і він навіть не знав, що робитиме далі. Уперше, відколи я знав старого, він несміливим рухом протягнув мені руку, і я відчув долонею його лускату шкіру. Він усміхнувся кутиком вуст і сказав перед тим, як вийти: «Сподіваюся, цієї ночі собаки не гавкатимуть. Мені щоразу здається, що то мій».

VI

У неділю я ніяк не міг прокинутися, тож Марі була змушена гукати й торсати мене. Ми не снідали, бо одразу збиралися купатись. Я почувався виснаженим, трохи боліла голова. Сигарета мала гіркий присмак. Марі кепкувала з мене, кажучи, що я, «немов на похороні». Вона вдягнула білу сукню й розпустила коси. Я сказав їй, що вона гарна, і вона засміялася від утіхи.

Виходячи, ми постукали до Раймона в двері. Він відповів, що вже йде. Я був утомлений, крім того, у кімнаті ми навіть не відчиняли віконниць, і тому затоплений сонцем день ударив мене на вулиці, мов ляпас. Марі радісно підстрибувала, раз по раз кажучи, який гарний день. Мені стало трохи краще, відчув я й голод. Я сказав про це Марі, та у відповідь вона тільки махнула клейончастою сумкою, де лежали плавки, купальник і рушник. Отже, я мусив чекати. Ми почули, як Раймон замкнув двері. Він одягнув сині штани й білу сорочку з короткими рукавами. На голові мав брилика, з якого стала сміятися Марі, а його передпліччя, вкриті чорним волоссям, видавалися дуже білими. Дивлячись на його постать, я відчув огиду. Ідучи, він насвистував і видавався вкрай задоволеним. Сказав мені: «Здоров, старий», а Марі назвав «мадемуазель».

Напередодні ми ходили до комісаріату і я посвідчив, що жінка «ошукала» Раймона. Його відпустили, обмежившись засторогою. Моїх свідчень ніхто не перевіряв. Вийшовши з будинку й зупинившись, ми порадилися з Раймоном і вирішили сісти на автобус. До пляжу було недалеко, але автобусом ми б доїхали швидше, бо Раймон вважав, що його приятель зрадіє, якщо ми приїдемо рано. Ми ще навіть не вирушили, як Раймон миттю дав мені знак подивитися вперед. Я побачив кількох арабів, що поспиралися на вітрину тютюнової крамнички. Вони мовчки розглядали нас, але у властивій їм манері, немов ми були камінням або сухостоєм. Раймон, вочевидь стривожившись, сказав, що другий зліва – це той тип, який чіплявся до нього. Але додав, що тепер це вже давня історія. Марі не зрозуміла, про що йдеться, і запитала нас. Я сказав, що це араби, які чіплялися до Раймона. Марі наполягала, щоб ми одразу рушали. Раймон оговтався і сказав сміючись, що таки справді треба поспішати.

Ми пішли до зупинки автобуса, до якої було далеченько, й Раймон сказав, що араби не йдуть за нами. Я озирнувся. Вони й далі стояли коло крамнички і так само байдуже дивилися на двері мого будинку. Ми сіли в автобус. Раймон, здається, заспокоївся й невпинно жартував з Марі. Я бачив, що дівчина подобається йому, але вона майже не відповідала на жарти. Лише інколи, сміючись, поглядала на нього.

Ми зійшли на околиці Алжира. Пляж був недалеко від зупинки, але треба було перетнути невеличке плато, що височіло над морем, а потім спускалося до пляжу. Серед жовтавого каміння росли білі асфоделі, виразно постаючи на тлі яскравої небесної блакиті. Марі задля розваги вимахувала клейончастою сумкою, обриваючи пелюстки. Ми йшли між двома рядами невеличких вілл з білими або зеленими огорожами. Деякі вілли разом зі своїми верандами ховалися під тамариском, інші стояли серед голого каміння. Ще не дійшовши до краю плато, можна було бачити нерухоме море, а ще далі – сонний масивний мис серед прозорої води. У тихому повітрі до нас долинало ледве чутне гудіння мотору. Ген-ген удалині ми побачили невеликий баркас, що, здавалося, застиг на блискучій поверхні моря. Марі зірвала кілька гірських ірисів. На схилі, який спадав до моря, ми побачили, що дехто вже й купається.

Раймонів приятель мешкав у маленькому дерев’яному будиночку на краю пляжу. Будинок притулився до скель, а палі, які підтримували його спереду, вже омивало море. Раймон представив нас. Його приятеля звали Масон. То був високий і дебелий чолов’яга з широкими плечима, а поряд з ним – невисока, кругла й люб’язна жіночка з паризьким акцентом. Масон одразу сказав, щоб ми почувались як удома і що в нього є смажена риба, яку він зловив сьогодні вранці. Я висловив свій захват із приводу його гарненької хатки. Він повідомив, що живе тут у суботу, в неділю і всі дні відпустки. «Звичайно ж, зі своєю дружиною», – додав він. Його дружина й Марі саме сміялися над чимсь. Мабуть, уперше я справді замислився над тим, що збираюсь одружитися.

Масон хотів купатися, але його дружина й Раймон не мали такого бажання. Ми пішли втрьох, і Марі одразу кинулась у воду. Ми з Масоном трохи зачекали. Масон розмовляв повільно, і я помітив, що він має звичку доповнювати всі свої фрази зворотом «я скажу вам навіть більше», хоча до змісту тих фраз, власне, нічого й не додавав. Марі він охарактеризував так: «Вона приваблива і, я скажу вам навіть більше, чарівна». Потім я вже не звертав уваги на цю фразу-паразит, бо переймався тим, яким боком мені краще повернутись до сонця. Пісок уже пік у ноги. Я все намагався стримати своє бажання зануритись у воду, але таки не витерпів: «Ходімо?» Я пірнув. Масон заходив у воду повільно й поплив тільки тоді, коли вже не діставав дна. Він плив брасом, і то поганенько, тож я лишив його й наздогнав Марі. Вода була холодна, і я плавав з насолодою. Ми з Марі запливли досить далеко й відчували узгодженість і наших рухів, і нашого задоволення.

На просторі моря ми лягли горілиць, і з мого повернутого до неба обличчя сонце зігнало останні краплини води, що стікали до рота. Ми побачили, що Масон повернувся на берег і розлігся на сонці. Здалеку він скидався на велетня. Марі заманулося, щоб ми поплавали вкупі. Я зайшов ззаду і взяв її за талію, вона пливла, розводячи руки, а я допомагав їй, калатаючи ногами. Цей негучний шум збитої води переслідував нас увесь ранок, аж поки втомив мене. Я відпустив Марі й поплив до берега, завзято вимахуючи руками і глибоко дихаючи. На березі я ліг біля Масона, ткнувшись обличчям у пісок. «Чудово», – мовив я, і він погодився. Трохи згодом із води вийшла Марі. Я повернувся, щоб бачити, як вона наближається. Її коси були закинуті назад, а тіло вкривала плівка солоної води. Вона лягла поряд зі мною, до сонячного тепла додалося тепло її тіла, і я задрімав.

Марі розбуркала мене і сказала, що Масон уже пішов до себе, треба йти обідати. Я одразу підвівся, бо був голодний, але Марі дорікнула, що від самого ранку я ще жодного разу не цілував її. То була правда, хоч мене й тягнуло до неї. «Ходімо до води!» – гукнула вона. Ми побігли, впавши в перші невеличкі хвилі. Кілька рухів руками, і Марі пригорнулася до мене. Її ноги обплелися навколо мого тулуба, мене охопило бажання.

Коли ми повернулися, Масон уже гукав нас. Я сказав, що страшенно голодний, і він одразу заявив дружині, що я йому подобаюсь. Їжа була смачною, я майже проковтнув свою частку риби. Потім подали м’ясо зі смаженою картоплею. Усі ми їли не розмовляючи. Масон пив багато вина, раз по раз доливаючи й мені. За кавою голова моя обважніла, і я багато курив. Масон, Раймон і я вирішили спільно провести серпень на пляжі, живучи вільною комуною. «Ви хоч знаєте, котра зараз година? – раптом звернулась до нас Марі. – Пів на дванадцяту». Ми були вражені, але Масон сказав, що наш надто ранній обід – річ природна, бо до столу сідають тоді, коли хочеться їсти. Не знаю чому, але, почувши ці слова, Марі розсміялася. Мабуть, забагато випила. Масон запитав, чи не хочу я разом з ним пройтися по пляжу. «Після обіду моя дружина завжди влаштовує собі сієсту. А мені таке не до вподоби. Мені треба рухатись. Я завжди їй кажу, що це краще для здоров’я. Але, зрештою, то її право». Марі сказала, що лишиться допомогти мадам Масон помити посуд. Мала парижанка заявила, що для цього треба спровадити всіх чоловіків. Усі троє ми зійшли вниз.

Сонячне проміння падало на пісок майже сторч, а на блискучу поверхню моря годі було дивитись. На пляжі не було більш нікого. З будинків на краю плато, які нависали над морем, долинав брязкіт посуду. Гарячий дух, що піднімався від розпеченого каміння під ногами, обпікав легені. Спочатку Раймон і Масон розмовляли про людей та речі, яких я не знав. Я збагнув, що вони давно знають одне одного і якийсь час навіть жили разом. Ми попрямували до води й пішли вздовж берега. Вряди-годи трохи довша за решту хвилька заливала наше парусинове взуття. Я ні про що не думав, бо був наполовину приспаний сонцем, що пекло незахищену голову.

Раймон саме сказав щось Масонові, але я не чув, що саме. Тієї ж миті я помітив на краю пляжу й досить далеко від нас двох арабів у комбінезонах, що йшли в нашому напрямі. Я глянув на Раймона й почув: «Це він». Ми йшли далі. Масон запитав, як вони могли знайти нас аж тут. Я подумав, що вони, мабуть, бачили, як ми сідаємо в автобус з пляжною сумкою, але промовчав.

Араби йшли повільно, але були вже набагато ближче. Ми не сповільняли ходи, і Раймон сказав, що «в разі сутички, ти, Масоне, візьмеш собі другого. Я беру свого типа. А якщо з’явиться ще хтось, то він, Мерсо, буде твій». Я сказав: «Добре», – а Масон запхав руки в кишені. Розпечений пісок здавався мені тепер майже червоним. Ми рівною ходою наближалися до арабів. Відстань між нами щораз скорочувалася. Коли ми були за кілька кроків одні від одних, араби зупинилися. Масон і я сповільнили ходу. Раймон пішов просто до свого типа. Я погано чув, що він казав йому, але той уже намірявся утнути якусь дурницю. Раймон тоді вдарив першим і одразу гукнув Масона. Масон підійшов до призначеного йому араба і двічі вдарив з усієї сили. Араб упав у воду обличчям униз і пролежав там кілька секунд; на поверхні води навколо його голови зринали бульбашки. Тим часом Раймон ударив знову, араб заюшився кров’ю. Раймон повернувся до мене: «Зараз ти побачиш, як я його відлупцюю». – «Обережно, у нього ніж!» – крикнув я. Але рука і рот у Раймона були вже порізані.

Масон стрибнув уперед. Але другий араб уже підвівся і став позаду озброєного. Ми не наважувались ворушитися. Араби повільно задкували, не спускаючи з нас очей і ножем тримаючи нас на відстані. Побачивши, що до нас уже далеченько, вони чимдуж утекли, а ми мов прикуті стояли під сонцем. Раймон здушив руку, з якої капала кров.

Масон миттю сказав, що знає одного лікаря, який щонеділі відпочиває на плато. Раймон одразу ж хотів іти. Та коли він починав говорити, в його порізаній пащі скакали криваві бульбашки. Підтримуючи його, ми якомога швидше дійшли до будиночка. Там Раймон заявив, що його рани неглибокі, і він сам може піти до лікаря. Він пішов із Масоном, а я став пояснювати жінкам, що сталося. Мадам Масон плакала, Марі сполотніла. Ті пояснення зрештою набридли мені. Я замовк і курив, споглядаючи море.

О пів на другу Раймон і Масон повернулися. Рука в Раймона була перев’язана, кутик рота заклеював пластир. Лікар сказав, що немає нічого серйозного, однак Раймон спохмурнів. Масон намагався розважити його. Але Раймон мовчав. Згодом він сказав, що піде на пляж, і я запитав, куди він іде. Відповів, що хоче подихати повітрям. Масон і я сказали, що підемо з ним. Тоді Раймон розлютився і став лаяти нас. Масон виснував, що Раймонові не слід суперечити. Ну а я таки пішов разом з ним.

Ми довго йшли пляжем. Сонце тепер палило просто нещадно. Падаючи на море й на пісок, воно розбивалося на скалки. Мені здавалося, ніби Раймон знає, куди йде, але тут я, безперечно, помилявся. Аж на краю пляжу ми дійшли нарешті до джерельця, що билося між пісків позаду великої скелі. Там ми й побачили обох наших арабів. Вони лежали у своїх засмальцьованих комбінезонах і мали спокійний, майже вдоволений вигляд. Наш прихід не змінив нічого. Той, що вдарив ножем Раймона, мовчки дивився на нього. Другий араб свистів на невеличкій очеретині, безкінечно повторюючи – й кутиком ока поглядаючи на нас – три ноти, які видавав його інструмент.

Навкруг не було нічого, крім сонця, тиші, дзюрчання води і трьох монотонних нот. Раймон витяг із кишені револьвер, але араб навіть не ворухнувся, вони й далі пильно дивились одне на одного. Я помітив, що в араба, який грав на сопілці, пальці на ногах розчепірені. Не спускаючи ока зі свого ворога, Раймон запитав мене: «Ну що, стріляти?» Я подумав, що, сказавши «ні», я тільки роздратую його, і він неодмінно вистрелить. Отже, сказав тільки: «Таж він тобі й слова не сказав. А отак застрелити було б ницо». І далі чулося дзюрчання води і спів сопілки в самому серці тиші та спеки. Потім Раймон сказав: «Гаразд, я його зараз вилаю, а як він відповість, пристрелю». – «Атож, – погодився я, – але якщо він не витягне ножа, ти не можеш стріляти». Раймон мало-помалу навіснів. Другий араб і далі грав на сопілці, і обидва стежили за кожним рухом Раймона. «Ні, – заперечив я Раймонові, – бери його сам-на-сам і дай мені свого револьвера. Якщо втрутиться другий або цей витягне ножа, я пристрелю його».

Коли Раймон дав мені револьвера, над нами вгорі пливло сонце. Натомість ми знерухоміли, немов навколо нас усе замкнулося. Ми дивилися, не опускаючи очей, і все зупинилося серед моря, піску, сонця й тиші, яку увиразнював спів сопілки і дзюркіт води. Я міркував, можна стріляти чи ні. Аж раптом араби, задкуючи, сховалися за скелю. Ми з Раймоном пішли назад. Йому, здавалося, стало краще, він говорив, що треба вже сідати на автобус і їхати додому.

Я йшов за ним до самого будиночка, і поки він вибирався дерев’яними сходами, стояв перед першим прогоном, голова аж репалася від сонця, й мене лякала думка, що треба ще підніматися нагору, а потім розмовляти з жінками. Але пекло так, що не менш тяжко було й стояти нерухомо під сліпучою зливою, яка падала з неба. Чи стояти отут під сходами, чи піти куди-небудь – однаково. За хвилину я розвернувся і знову пішов на пляж.

Усе навколо пломеніло й далі. Набігаючи на пісок дрібними хвильками, швидко і астматично дихало море. Я повільно плентався до скель, голова аж набрякла від сонця. Спека усім своїм тягарем придавила мене й заважала йти. Щоразу, відчувши на обличчі її гарячий подих, я зціплював зуби, стискав кулаки в кишенях штанів і щосили намагався подолати і сонце, і ту п’яну затьмареність, яку воно накидало мені. Я аж зубами скреготав від кожного леза відбитого світла, що їх метали в мене пісок, вибілені мушлі, уламки скла. Я йшов безкінечно.

Удалині я бачив невелику темну пляму скелі серед сліпучого гало зі світла та морських випарів Я марив холодним джерелом за скелею. Я хотів чути жебоніння води, прагнув утекти від сонця, від зусиль, жіночих сліз, знайти нарешті затінок і відпочити. Уже майже дійшовши до джерела, я побачив, що Раймонів араб повернувся.

Він був сам. Він лежав горілиць, заклавши руки за потилицю, голова в затінку скелі, а решта тіла на сонці. Від спеки його комбінезон парував. Я здивувався. Для мене вже все скінчилося, і я прийшов до скелі, навіть не думаючи про сутичку.

Тільки-но побачивши мене, араб трохи підвівся й запустив руку до кишені. Я, звичайно, стиснув Раймонів револьвер, що був у піджаку. Араб знову став задкувати, але руки з кишені не виймав. Я був досить далеко від нього, метрів за кільканадцять. Інколи я ловив його погляд поміж напівзаплющених повік. А здебільшого його постать танцювала перед моїми очима в розпеченому повітрі. Хвилі хлюпотіли ще млявіше й протяжніше, ніж опівдні. Незмінним було тільки сонце, сліпуче світло, що відбивалось від піску. Уже дві години, як не рухався день, дві години, як він кинув якір в океані розплавленого металу. Я невідступно пильнував араба і тільки кутиком ока зауважив чорну цятку, коли на обрії пройшов невеличкий пароплав.

Я подумав, що мені досить розвернутися і все закінчиться. Але увесь тремкий, напоєний сонцем пляж штовхав мене далі. Я ступив кілька кроків до джерела. Араб не ворухнувся. Він і досі був ще досить далеко. Мабуть, тому, що на його обличчя падала тінь, воно немов усміхалося. Я чекав. Щоки палали від сонця, я відчував, як на бровах збираються краплі поту. Сонце пекло так, як і тоді, коли я ховав матір, і мені так само страшенно боліла голова, пульсували всі жили на обличчі. Не спроможний далі витримувати той пекучий вогонь, я ступив уперед. Я знав, що це безглуздо, бо від того, що я ступив крок, сонце не зникне. Але я таки пішов уперед, ступив той єдиний крок. Цього разу араб, не підводячись, витягнув ніж і загрожував ним. Світло відбилося від сталі – і немов довжелезний меч ударив мене по голові. Тієї самої миті зібраний над бровами піт скотивсь на повіки, укривши їх густою теплою пеленою. Та завіса сліз і солі засліпила мене. Я нічого не відчував, окрім цимбалів сонця на своїй голові і, десь уже за межами сприйняття, леза, що й далі вилискувало спереду. Той блискучий метал роз’їв мені повіки й випалив сповнені болем очі. І тоді все навколо захиталося. Море слало важкий палючий віддих. Небо, здавалось, репнуло і плаче вогненним дощем. Усе моє єство напружилось, у руці я затис револьвер. Гашетка подалася, я відчув гладеньке руків’я зброї, і саме отак, сухим і водночас оглушливим звуком, усе й почалося. Я струсив піт і сонце. Збагнув, що я знищив і врівноваженість дня, і виняткову тишу пляжу, де я був щасливим. І тоді я ще чотири рази вистрелив у нерухоме тіло, і кулі входили в нього, не лишаючи сліду. Немов лихо чотири рази коротко вдарило в мої двері.