Читать книгу Чума (збірник) - Альбер Камю - Страница 5

I

Одразу після арешту мене кілька разів допитували. Але йшлося про з’ясування особи, тож допити тривали недовго. Першого разу, в комісаріаті, моя справа, здавалося, нікого не цікавила. Натомість за тиждень слідчий уже з цікавістю приглядався до мене. Але спершу запитав тільки моє ім’я, адресу, фах, дату та місце народження. Потім хотів знати, чи я вже взяв собі адвоката. Я відповів, що ні, й запитав, чи неодмінно треба мати його.

– А чому ви не хочете адвоката? – запитав він.

Я відповів, що, як на мене, моя справа надто проста. Слідчий усміхнувся:

– Це ви так думаєте. А закон каже інше. Якщо ви не оберете собі адвоката, ми призначимо його офіційно.

На мій погляд, украй зручна річ, що правосуддя дбає про такі дрібниці. Я так і сказав слідчому. Він погодився, додавши, що закон таки добре продуманий.

Спочатку я поставився до слідчого несерйозно. Він приймав мене у кімнаті, де вікна були завішені гардинами, єдина лампа стояла на його столі і світила на фотель, куди він посадив мене, а сам ховався у пітьмі. Я натрапляв на описи таких сцен у книжках, тож усе видавалося мені грою. Натомість після розмови я придивився до нього й побачив, що в нього витончене обличчя й запалі блакитні очі, що він високий, має довгі сиві вуса й пишне, майже біле волосся. Мені він видався розумним і, зрештою, симпатичним чоловіком, дарма що його вуста нервово посмикувались. Виходячи, я навіть збирався подати йому руку, але вчасно згадав, що я вбив людину.

Другого дня у в’язницю до мене прийшов адвокат. То був маленький, опасистий, молодявий чоловік із дбайливо укладеним волоссям. Незважаючи на спеку (я підкотив рукави сорочки), на ньому був темний костюм, накрохмалений з вилогою комірець і химерна краватка з широкими чорно-білими смугами. Він поклав на моє ліжко портфеля, якого ніс під пахвою, відрекомендувався і сказав, що вивчив мою справу. Моя справа досить делікатна, але він не сумнівається в успіху, якщо я матиму до нього довіру. Я подякував, і адвокат сказав: «Перейдімо до справи».

Він сів на ліжко й розповів мені, що вже зібрано інформацію про моє особисте життя. Дізналися, що нещодавно в притулку померла моя мати. Тоді розпитали людей у Маренґо, і слідчі почули, що я був «абсолютно незворушним» у день похорону матері.

– Розумієте, – сказав адвокат, – мені трохи незручно питати про таке, але це питання дуже важливе. Коли я не знатиму, що відповісти, це буде вагомим аргументом для звинувачення.

Він хотів, щоб я допоміг йому. Запитав, чи страждав я того дня. Це запитання вразило мене вкрай, і мені здалося, що я б страшенно бентежився, якби сам його ставив. Проте відповів, що певною мірою вже втратив звичку запитувати себе і що тепер мені важко поновити її. Я, безперечно, любив матір, але це не має ніякого значення. Усім здоровим людям властиве більше або менше прагнення смерті тих, кого вони люблять. Тут адвокат урвав мене і, здавалось, розхвилювався. Він примусив мене пообіцяти не говорити про це ні під час розгляду справи, ні зі слідчим. Далі, я пояснив йому, що маю таку натуру, що мої фізичні потреби часто беруть гору над моїми почуттями. Того дня, коли я ховав матір, я був надто втомлений і мені хотілося спати. Певною мірою я не зовсім усвідомлював, що відбувалося. Безперечно стверджувати можна тільки одне: я хотів би, щоб мати не вмирала. Але мій адвокат був незадоволений. «Цього не досить», – сказав він.

Він замислився. Запитав, чи можна було б сказати, що того дня я перебував під владою своїх природних почуттів. «Ні, це неправда», – заперечив я. Адвокат так дивно глянув на мене, немов я пробуджував у ньому огиду. Майже злісно він сказав мені, що, хай там як, директора та обслугу з притулку заслухають як свідків, і «це може кепсько обернутися для мене». Я зауважив, що той похорон не пов’язаний з моєю справою, та він лише відповів, що я, мабуть, ніколи не стикався з правосуддям.

Адвокат вийшов сердитий. Я хотів затримати його, пояснити, що я прагнув його прихильності, – не тому, щоб він краще захищав мене, а, якщо можна так висловитись, з цілком природних міркувань. Надто коли я бачив, що мої слова спантеличують його. Він не розумів мене і тому ставився трохи упереджено. Я прагнув довести йому, що я такий, як усі, точнісінько такий, як і будь-яка інша людина. Але користь від усіх моїх пояснень була надто мізерна, і я через лінощі відмовився від них.

Незабаром мене знову привели до слідчого. Була друга година дня, і цього разу, незважаючи на тюль на вікнах, кабінет був яскраво освітлений. Було душно. Він посадив мене і з вишуканою ввічливістю повідомив, що «внаслідок збігу обставин» мій адвокат не зміг прийти. Але я маю право не відповідати на його запитання й почекати, поки мій адвокат матиме змогу допомогти мені. Я сказав, що можу відповідати й сам. Він натиснув ґудзик на столі. Увійшов молодий секретар і сів майже за моїми плечима.

Я і слідчий зручно вмостились у фотелях. Допит почався. Спершу він розповів, що про мене кажуть, ніби я мовчазної та замкнутої вдачі, і хотів знати, що я про це думаю.

– Це тому, що я ніколи не мав що сказати. Тож я й мовчав, – відповів я.

Слідчий усміхнувся, як і першого разу, погодився, що це найкраще з міркувань, і додав:

– До того ж це не має ніякого значення. – Він замовк, розглядаючи мене, і раптом шарпнувся, швидко проказавши: – Що мене цікавить, так це ви.

Я не збагнув, що він має на увазі, тож нічого й не казав.

– У вашому вчинкові, – провадив він далі, – є незрозумілі для мене речі. Я певен, ви допоможете мені зрозуміти їх.

Я сказав, що все було дуже просто. Він змусив мене переповісти події того дня. Я повторив те, що вже розповідав йому: Раймон, пляж, купання, сварка, знову пляж, джерельце, сонце і п’ять револьверних пострілів. Після кожної фрази він приказував: «Так-так». Коли я дійшов до розпростаного тіла, він схвально кивнув: «Гаразд». А я втомився переповідати те саме, й мені здавалося, ніби я ще ніколи не говорив так багато.

Трохи помовчавши, він підвівся і сказав, що хоче допомогти мені, що я цікавлю його і з допомогою Господа він зробить що-небудь для мене. Але перед тим він хоче поставити мені кілька запитань. І без паузи одразу запитав, чи я любив матір.

– Звичайно, як і всіх людей, – відповів я, і секретар, що доти невпинно стукотів на машинці, мабуть, помилився, бо збентежився і був змушений повернутися назад. Потім, знову без якоїсь очевидної логіки, слідчий запитав, чи я випустив усі п’ять куль одразу. Я пригадав і пояснив, що спершу вистрелив один раз, а за кілька секунд зробив ще чотири постріли. «Чого ви чекали між першим і наступними пострілами?» – запитав він тоді. Я ще раз побачив червоний пляж і відчув, як сонце випікає мені голову. Але цього разу я нічого не відповів. Я мовчав, а слідчий не міг приховати свого збудження. Він сів, скуйовдив собі волосся, сперся ліктями на стіл і, трохи нахилившись до мене, холодно запитав: «Чому, чому ви стріляли в нерухоме тіло?» Я знову не мав відповіді. Слідчий потер руками чоло й повторив трохи зміненим голосом: «Чому? Треба, щоб ви мені сказали. Чому?» Я й далі мовчав.

Зненацька він підвівся, широко ступаючи, підійшов до шафи в кутку кабінету й відкрив шухляду. Дістав звідти срібне розп’яття й, розмахуючи ним, повернувся до мене. Геть зміненим, майже тремтячим голосом слідчий закричав:

– Ви хоч знаєте, що це?

– Атож, звичайно, – відповів я.

Тоді він дуже швидко і палко став розповідати мені, що вірить у Бога й переконаний, що жодна людина не має такої провини, щоб Господь не міг пробачити їй, але для цього треба, щоб людина, покаявшись, стала немов дитиною, чия душа чиста і здатна все увібрати. Слідчий усім тілом нахилився над столом. Він вимахував розп’яттям майже над моєю головою. Як бути щирим, я не дуже дослухався до його міркувань, бо, по-перше, було душно; по-друге, в його кабінеті літали великі мухи, що сідали мені на обличчя; по-третє, він наганяв на мене страх. Водночас я усвідомлював, що це смішно, бо, зрештою, злочинець тут я. Але слідчий не замовкав. Кінець кінцем я більш-менш зрозумів, що в моєму зізнанні для нього є незбагненним тільки факт, що я чекав перед тим, як вистрелити вдруге. Все інше він для себе з’ясував, а цього не міг зрозуміти.

Я став йому казати, що немає потреби виявляти таку затятість: ця обставина не має аж такого великого значення. Та він урвав мене і, підвівшись та випроставшись, востаннє звернувся до мене, запитуючи, чи вірю я в Бога. Я відповів, що ні. Він аж сів від обурення. Сказав, що це річ неможлива, в Бога вірять усі, навіть ті, хто відвернувся від його Лику. У цьому він був переконаний, тож, якби зневірився, життя втратило б сенс для нього.

– Невже ви хочете, – скрикнув він, – щоб моє життя не мало сенсу?

На мою думку, це мене не обходило, я так і сказав йому. Але, перехилившись через стіл, він уже підніс розп’яття мені до очей і несамовито заволав:

– Я християнин! Я прошу Христа, щоб він простив твої гріхи. Як ти можеш не вірити, що він постраждав за тебе?

Я, звичайно, помітив, що він тепер тикає мені, але з мене було вже досить. Парка задуха в кімнаті наростала. Як і завжди, коли я прагнув позбутися тих, кого насилу міг слухати, я вдав, ніби схвалюю його слова. На мій подив, він зрадів:

– Бачиш, бачиш, – аж захлинався він, – хіба це не означає, що ти віриш у Бога й підеш до нього на сповідь?

Зрозуміло, я ще раз сказав, що ні. Слідчий упав на свій фотель. Його обличчя було виснаженим. Він хвилину помовчав, тоді як друкарська машинка, не припиняючи бігти за діалогом, вибила кілька останніх фраз. Потім слідчий уважно й сумовито подивився на мене.

– Я ще ніколи не бачив такої черствої душі, як ваша, – нарешті озвався він. – Злочинці, яких приводили до мене, завжди плакали перед цим образом скорботи.

Я збирався сказати, мовляв, саме тому вони й плакали, що злочинці, а потім подумав, що і я вже такий, як вони. Я ніяк не міг звикнути до цієї думки. Слідчий підвівся, ніби даючи знак, що допит закінчився. З тією ж утомою на обличчі він тільки запитав, чи шкодую я про скоєне. Я замислився і сказав, що я не так справді шкодую, як відчуваю досаду. Я мав таке враження, ніби він не розуміє мене. Але цього дня ми більше не говорили.

Згодом я часто бачив слідчого. Тільки зі мною тепер щоразу ходив мій адвокат. Він заборонив мені уточнювати деякі пункти моїх попередніх заяв. Інколи слідчий обговорював з адвокатом висунуті проти мене звинувачення. У такі хвилини, вони, власне, не звертали на мене уваги. Хай там як, але характер допитів мало-помалу змінився. Здавалося, ніби слідчий уже не цікавиться мною і певним чином класифікував мій випадок. Він більше не говорив про Бога, і я вже ніколи не бачив його таким збудженим, як того першого дня. Наслідком стало те, що наші відносини набули певної безпосередності та щирості. Кілька запитань, нетривала розмова з адвокатом – і допит закінчено. За словами самого слідчого, моя справа йшла своїм ходом. Інколи, коли розмова мала загальний характер, він теж брав у ній участь. Я починав заспокоюватися. Ніхто тоді не ставився до мене вороже. Усе було таким природним, упорядкованим і стриманим, що в мене виникло сміховинне враження, ніби я спілкуюся з друзями. І коли збігли одинадцять місяців слідства, я, як бути щирим, майже дивувався, що моєю єдиною радістю були ті рідкісні миті, коли слідчий доводив мене до дверей кабінету і прихильно ляскав по плечу: «Ну, на сьогодні все, пане Антихристе». Він доручав мене жандармам.

II

Є речі, про які я ніколи не любив говорити. Потрапивши до в’язниці, я за кілька днів зрозумів, що не любитиму розповідати про цей період свого життя.

Проте згодом я вже не надавав значення цій відразі. Перші кілька днів я насправді й не відчував, що я у в’язниці: я мав туманні сподівання, що станеться щось нове. Мої муки почалися тільки після першого і єдиного побачення з Марі. Відколи я отримав її листа (вона писала, що їй більше не дозволяють ходити, бо вона мені не дружина), я відчув, що я таки в камері і моє життя тут зупинилося. Після арешту мене спершу замкнули в камері, де вже було багато затриманих, здебільшого арабів. Побачивши мене, вони розсміялися. Потім запитали, що я накоїв. Я сказав, що вбив араба, і вони принишкли. Але ввечері показали мені, як розстелити мат, на якому я мав спати. Підгорнувши один його край, можна зробити подушку. Всю ніч мені по обличчю повзали блошиці. За кілька днів мене перевели до окремої камери, де я спав на дерев’яних нарах. У кутку стояла параша, була ще бляшана миска. В’язниця містилась у верхній частині міста, тож крізь віконечко я міг бачити море. Одного разу, коли я, вчепившись за ґрати, потягнувся обличчям до світла, зайшов охоронець і сказав, що до мене прийшли. Я подумав про Марі, і то справді була вона.

Щоб потрапити до кімнати побачень, я пройшов довгим коридором, потім зійшов сходами вниз і проминув ще один коридор. Мене завели до просторої зали з одним широким вікном. Двома високими ґратами зала була поділена поздовж на три частини. Між двома ґратами був простір завширшки вісім-десять метрів, який відокремлював відвідувачів від в’язнів. Я побачив смагляве обличчя Марі, що стояла просто переді мною в смугастій сукні. З мого боку було близько десятка в’язнів, переважно арабів. Навколо Марі купчились мавританки, вона стояла між двох відвідувачок: сухенької, вбраної в чорне бабусі із заціпленими вустами і дебелої жінки з непокритою головою, що гучно розмовляла, енергійно жестикулюючи. З огляду на відстань між ґратами відвідувачі і в’язні були змушені напружувати голос. Увійшовши, я був приголомшений гамором голосів, що відлунював від голих стін зали, і світлом, яке безперешкодно падало з неба на шибки й відбивалось у залі. В моїй камері було набагато спокійніше й темніше. Кілька секунд я призвичаювався. Та опісля завдяки цьому самому світлу я виразно бачив кожне окреме обличчя. Я помітив, що в кінці коридору між двома ґратами сидить охоронець. Більшість в’язнів-арабів, як і їхні родичі, ставши обличчям одні до одних, посідали навпочіпки. Ці не кричали. Незважаючи на гамір, вони спромагалися чути один одного, розмовляючи дуже тихо. Їхнє низьке приглушене бурмотіння ніби доповнювало голоси, які перехрещувались над їхніми головами. Це все я помітив дуже швидко, наближаючись до Марі. Вона, притулившись до ґрат, щосили намагалась усміхатися. Була дуже гарна, але я не знав, як їй сказати про це.

– Ну як? – запитала вона дуже голосно.

– Як бачиш.

– З тобою все гаразд, ти маєш усе потрібне?

– Так, маю.

Ми замовкли, а Марі й далі усміхалася. Дебела жінка кричала до мого сусіди, високого блондина з ясним поглядом, мабуть, свого чоловіка. Вони розмовляли про щось уже згадане раніше.

«Жанна не хоче його брати», – кричала вона грубим голосом. «Так-так», – приказував чоловік. «Я казала їй, що ти забереш, коли вийдеш, та вона не хоче його брати».

Марі й собі крикнула мені, що Раймон переказує вітання, і я мовив: «Дякую». Але мій голос був заглушений голосом сусіда, що запитував, чи все гаразд. Його дружина відповіла, засміявшись, що «кращої пори ще не було». Мій сусіда зліва, невисокий молодик з витонченими руками, не казав ані слова. Я помітив, що він стоїть навпроти бабусі й обоє пильно дивляться одне на одного. Але я не мав часу спостерігати їх довше, бо Марі крикнула мені, що треба сподіватися. «Атож», – кивнув я. Дивлячись на неї тієї миті, я відчув бажання стиснути їй плечі, що виступали з вирізу сукні. Я прагнув тієї прекрасної плоті й не знав, на що, крім неї, ще треба сподіватися. Марі, безперечно, говорила про щось приємне, бо неодмінно всміхалася. Я не бачив уже нічого, крім відблиску її зубів і невеличких ямочок очей.

– Ти вийдеш, і ми одружимось! – прокричала вона мені.

– Ти думаєш? – відповів я, щоб сказати що-небудь.

Тоді дуже швидко й так само голосно Марі запевнила, що так, мене виправдають, і ми знову будемо купатися. А жінка поряд із нею горлала, що лишила кошик у секретаря. Вона перерахувала все, що поклала туди. Треба перевірити, бо воно дорого коштує. Другий мій сусіда і його мати й далі дивились одне на одного. Над підлогою шелестіло бурмотіння арабів. Сонце, здавалося, упало на самісінькі шибки.

Я був немов хворий і вже хотів піти. Гамір пригнічував мене. З другого боку, я й далі прагнув бачити Марі. Я не знав, скільки минуло часу. Марі розповідала про свою роботу і знай усміхалася. Схрещувались вигуки, бурмотіння, розмови. Єдиним острівцем тиші був молодик біля мене й бабуся, що прикипіли очима одне до одного. Мало-помалу почали відводити арабів. Коли забрали першого, майже всі замовкли. Стара підступила до ґрат, і тієї самої миті вартовий зробив знак її синові. «До побачення, мамо!» – крикнув він, а вона, протягнувши руку між пруттям, повільно махнула йому у відповідь.

Коли вона виходила, зайшов чоловік із капелюхом у руці і став на її місце. Привели нового в’язня, і вони почали жваву розмову, але впівголоса, бо в залі вже панувала тиша. Прийшли за моїм сусідою справа, і його дружина, немов не помітивши, що вже немає потреби кричати, й не стишивши голосу, крикнула: «Бережи себе й будь уважний!» Потім настала моя черга. Марі зробила знак, ніби цілує мене. Перед тим як остаточно зникнути, я озирнувся. Притулившись лобом до ґрат, вона й далі стояла нерухомо, на її обличчі застигла силувана усмішка.

Невдовзі після того побачення я й отримав листа від неї. Саме відтоді почалися речі, про які я ніколи не любив розповідати. Хай там що, не треба нічого перебільшувати, і для мене це було легшим, ніж для решти. І все-таки найважчим на початку ув’язнення було те, що я мав думки вільної людини. Скажімо, мене охоплювало бажання бути на пляжі, спускатися до моря. Я уявляв собі хлюпіт перших хвиль під ногами, занурення тіла у воду, полегкість, яку б я відчув при цьому, і одразу усвідомлював, які вузькі стіни моєї камери. Але так тривало лише кілька місяців. Згодом мої думки стали думками в’язня. Я чекав щоденної прогулянки на подвір’ї та відвідин свого адвоката. Решті свого часу я досить швидко дав раду. Я часто думав, що, якби мені довелося жити в дуплі сухого дерева і я не мав би ніякої роботи, крім споглядання барв неба над головою, я б мало-помалу звик би й до того. Я б чекав, щоб пролетіла пташка або зустрілися хмари, так само як тут я чекав химерних краваток свого адвоката і так само, як в іншому світі терпляче чекав суботи, щоб обняти тіло Марі. Але ж, якщо поміркувати добре, я аж ніяк не сидів у дуплі сухого дерева. Є чимало людей, набагато нещасніших за мене. А втім, це була материна думка, мати часто казала, що зрештою звикаєш до всього.

Але сталося це не так скоро. Перші місяці були дуже важкі. Щоправда, зусилля, яких я був змушений докладати, допомогли мені пережити їх. Наприклад, мені завдавав мук потяг до жінки. То була річ природна, я був молодий. Я ніколи не думав власне про Марі. Але я так багато думав про жінку, про жінок, про всіх тих жінок, яких я знав, і про всі обставини, коли я кохався з ними, що моя камера сповнилася їхніх облич і стала тісною від моїх бажань. З одного боку, це виводило мене з рівноваги. А з другого – допомагало збавляти час. Кінець кінцем я здобув прихильність старшого охоронця, що супроводив кухарчука, коли той роздавав страву. Він першим заговорив зі мною про жінок. Сказав, що це головне, на що нарікають в’язні. Я сказав, що і я такий, як вони, і вважаю, що таке становище несправедливе.

– Але, – заперечив він, – саме тому вас і посадили до в’язниці.

– Як саме тому?

– Бо це і є свобода. Вас позбавили свободи.

Я ніколи навіть не думав про таке. Але я погодився з ним:

– Атож, бо інакше в чому ж полягало б покарання?

– Що ж, добре, що ви розумієте ці речі. Інші – ні. А втім, згодом вони себе й самі задовольняють, – мовив охоронець і вийшов.

А ще були сигарети. Коли я потрапив до в’язниці, у мене забрали ремінь, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, зокрема й сигарети. У камері я попросив, щоб мені повернули їх. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні були дуже важкі. Саме це, мабуть, пригнічувало мене найбільше. Я смоктав шматочки деревини, відламуючи їх від своїх нар. Мене нудило цілісінькими днями. Я не розумів, чому мене позбавляють того, що нікому не може зашкодити. Згодом я зрозумів, що й це становить частину покарання. А потім я вже звик не курити і цієї кари для мене більше не існувало.

Якщо не зважати на ці прикрощі, я аж ніяк не був украй нещасним. Головне знову полягало в тому, як навчитися збавляти свій час. Нудитись я перестав тоді, коли взявся до спогадів. Я часто згадував свою кімнату і уявляв собі, як я виходжу з якогось її кутка, щоб подумки оглянути й перерахувати все, що траплялося мені по дорозі. Спочатку я швидко називав усі речі. Але кожного наступного разу моя подорож тривала дедалі довше. Адже я пригадував усі свої меблі, усе, що було в них, усі деталі кожної речі та всі її прикмети – інкрустацію, тріщину, відбитий край, колір, характер поверхні. Водночас намагався нічого не пропустити у своїй інвентаризації, зробити найдокладніший опис. І то так успішно, що за кілька тижнів я міг цілі години поспіль перелічувати те, що було в моїй кімнаті. Отже, що довше я думав, то більше забутих і незнаних речей зринало в моїй пам’яті. Я зрозумів тоді, що людина, проживши навіть не довше одного дня, змогла б без великих мук просидіти сто років у в’язниці. Вона матиме досить спогадів, щоб не нудитись. У певному розумінні це була перевага.

Крім того, був ще сон. Спочатку я кепсько спав уночі й зовсім не спав удень. Мало-помалу я став спати вночі й міг заснути навіть удень. Можу сказати, що в останні місяці я спав шістнадцять, а то й вісімнадцять годин на добу. Мені лишалося тільки шість годин, щоб змарнувати їх на їжу, природні потреби, спогади й розповідь про чехословака.

Між матрацом і дошками нар я знайшов пожовклий і прозорий клапоть старої газети, що майже приклеївся до тканини. У ньому йшлося про один химерний випадок, і, хоча бракувало початку, можна було здогадатися, що сталося те в Чехословаччині. Один чеський селянин пішов у світ шукати собі кращої долі. Минуло двадцять років, і він, розбагатівши, повернувся з дружиною й дитиною. У рідному містечку його мати й сестра мали невеличкий готель. Щоб зробити їм несподіванку, він лишив жінку з дитиною в іншому готелі й прийшов до матері, яка не впізнала його. Задля жарту йому заманулося найняти кімнату. Жінки побачили, що в нього є гроші. Уночі мати й сестра вбили його молотом, щоб пограбувати, і вкинули тіло до річки. Уранці прийшла дружина й ненароком розповіла жінкам, хто був тим подорожнім. Мати повісилася. Сестра кинулася в криницю. Я перечитував цю розповідь тисячі разів. З одного боку, вона була невірогідна. А з другого – цілком природна. Хай там що, той подорожній, як на мене, певною мірою заслужив собі таку долю, ніколи не слід гратися.

Отже, в годинах сну, у спогадах, у читанні химерної розповіді, у зміні світла і пітьми час таки збігав. Колись я читав, що людина у в’язниці зрештою втрачає лік часу. Але для мене це не мало великого значення. Я не розумів, якою мірою дні можуть бути водночас і довгими, і короткими. Безперечно, довгі, щоб жити, й такі розтягнуті, що зрештою стали наповзати один на одного. Дні тоді втрачали свої назви. Слова «вчора» і «завтра» були єдиними, що мали сенс для мене.

І коли одного разу охоронець сказав, що вже п’ять місяців, як я у в’язниці, я, хоч і повірив, не зрозумів. Для мене то був один безкінечний день, що тягнувся в камері, і той самий безкінечний клопіт. Цього ж таки дня, коли пішов охоронець, я глянув на своє відображення у бляшаній мисці. Мені здалося, ніби моє обличчя було серйозним навіть тоді, коли я намагався усміхнутись. Я покрутив миску. Я усміхався, а моє відображення однаково було суворе та сумне. День закінчувався, і то була пора, про яку я не хочу говорити, пора без назви, коли серед вечірньої тиші можна почути кожен звук, що лунав на якомусь поверсі в’язниці. Я підійшов до віконечка і в присмерку ще раз придивився до свого обличчя. Воно й далі було серйозне, але що мене так вразило тієї миті? Саме тоді вперше за місяці ув’язнення я виразно почув звук свого голосу. Я впізнав його, він давно вже бринів мені у вухах, і збагнув, що протягом усього ув’язнення я розмовляв сам із собою. Я враз пригадав слова санітарки на похороні матері. Ні, виходу не було, й ніхто не годен собі уявити, що таке вечори у в’язниці.

III

Загалом можна сказати, що на зміну одному літові швидко прийшло наступне. Я знав: коли почнуться перші спекотні дні, станеться щось нове для мене. Мою справу мали розглядати на останній сесії суду присяжних, а та сесія закінчувалась у червні. Публічні судові дебати почалися тоді, коли на небі всевладно запанувало сонце. Адвокат запевнив мене, що розгляд справи триватиме не довше двох-трьох днів. «До того ж, – додав він, – суд поспішатиме, бо ваша справа – аж ніяк не найголовніша на цій сесії. Одразу після неї розглядатимуть справу про батьковбивство».

За мною прийшли о пів на восьму ранку і в заґратованій машині довезли до палацу правосуддя. Двоє жандармів завели мене до комірчини, що тхнула пітьмою. Сидячи коло дверей, ми чули, як за ними лунають голоси, вигуки, гуркають стільці, й той гамір нагадав мені свята у кварталі, коли після концерту готують залу до танців. Жандарми сказали, що слід зачекати, поки збереться суд, і один з них запропонував мені сигарету, але я відмовився. Трохи згодом він запитав, чи страшно мені. Я відповів, що ні. Ба більше, певною мірою мені навіть цікаво подивитися на процес. У своєму житті я ще ніколи не мав такої нагоди. «Авжеж, – сказав другий жандарм, – та це швидко набридне».

За хвилину в кімнаті дзеленькнув дзвіночок. З мене зняли наручники, відчинили двері й завели мене до загородки для звинувачених. Зала була заповнена вщерть. Незважаючи на гардини, де-не-де зазирало й сонце, повітря було задушливим. Вікон ніхто не відчиняв. Я сів, мене оточили жандарми. Саме тоді я й помітив низку облич перед собою. Усі розглядали мене, і я зрозумів, що це присяжні. Але я навряд чи міг би сказати, що вони бодай чим-небудь різняться між собою. У мене склалося враження, ніби я стою в трамваї перед рядочком сидінь і всі безіменні пасажири прикипіли очима до нового, прагнучи помітити якісь кумедні риси. Я добре знав, що ця думка безглузда, бо тут шукають не кумедності, а злочину. А потім мені спало на гадку, що різниця не така вже й велика.

Я трохи очманів від такого скупчення люду в закритій залі. Ще раз оглянув приміщення і не впізнав жодного обличчя. Здається, спершу я навіть не усвідомив, що ці всі люди зібралися, щоб бачити мене. Здебільшого люди не цікавилися моєю особою. Мені коштувало зусиль зрозуміти, що саме я – причина цього збориська. «Скільки людей!» – сказав я жандармові. Він відповів, що це через газети, й показав мені на кількох людей, що сиділи за столом нижче від лави присяжних. «Ось вони», – сказав він. «Хто?» – перепитав я. – «Газети». Він знав одного газетяра, що тим часом помітив його й підійшов до нас. То був уже літній чоловік із приємною зовнішністю і жвавим рухливим обличчям. Він гаряче потис руку жандармові. Тієї миті я звернув увагу, що геть усі люди вітаються, гукають одне одного й розмовляють, – немов у клубі, де кожен щасливий опинитися серед людей свого кола. Саме цим і можна пояснити, що в мене виникло химерне відчуття, ніби я тут зайвий, небажаний. А втім, журналіст, усміхнувшись, заговорив і до мене. Він висловив сподівання, що все для мене складеться добре. Я подякував, і він додав: «Знаєте, ми дещо писали про вашу справу. Влітку для газет – мертвий сезон. Тільки ваша справа і батьковбивство були чогось варті». Потім показав мені серед групи, від якої щойно відійшов, невеличкого чоловіка у величезних окулярах у чорній оправі, що скидався на розгодованого тхора. Він сказав мені, що то спеціальний кореспондент однієї паризької газети: «А втім, він приїхав не задля вас. Та оскільки йому доручили розповісти про суд над батьковбивцею, його попросили повідомити заразом і про вашу справу». Тут я знову мало не подякував йому, але схаменувся, подумавши, що це було б безглуздям. Газетяр приязно махнув мені рукою й відійшов. Нам довелося чекати ще кілька хвилин.

Прийшов мій адвокат, у мантії, а з ним і чимало його колег. Він підійшов до газетярів, потис руки. Вони жартували, сміялися й поводилися цілком невимушено, аж поки в залі задзеленчав дзвоник. Усі посідали на свої місця. Мій адвокат підійшов до мене, потис руку й порадив на всі поставлені запитання відповідати стисло, не брати ініціативу на себе, а в усьому іншому покладатися на нього.

Я почув, як зліва гуркнув відсунутий стілець, і побачив високого, худого, вбраного в червоне чоловіка в пенсне, що сів, дбайливо підібравши мантію. То був прокурор. Секретар оголосив початок суду. Водночас загули два великі вентилятори. Троє суддів, двоє в чорному, третій у червоному, увійшли з теками в руках і дуже швидко пройшли до трибуни, що панувала над залою. Суддя в червоній мантії сів у середній фотель, поклав перед собою суддівську шапочку, витер хусточкою лисого черепа й оголосив, що починається розгляд справи.

Газетярі вже тримали пера наготові. У кожного на обличчі був той самий байдужий і трохи глузливий вираз. Проте один з-поміж них, набагато молодший від решти і вдягнений у сірий фланелевий костюм з блакитною краваткою, поклав перо перед собою й дивився на мене. На його трохи асиметричному обличчі я бачив тільки напрочуд ясні очі, що пильно вивчали мене, не виражаючи нічого певного. У мене з’явилося дивне відчуття, ніби це я сам дивлюся на себе. Мабуть, через це, а ще й тому, що я не знав до ладу судових процедур, я не дуже добре зрозумів усе, що відбувалося потім: вибір присяжних жеребкуванням, запитання голови суду до адвоката, до прокурора і до присяжних (після кожного запитання голови всіх присяжних поверталися в бік суддів), швидко зачитаного обвинувального висновку, в якому я зрозумів тільки назви місць та осіб, і нові запитання до мого адвоката.

Голова суду оголосив, що перевірить наявність свідків. Секретар зачитував прізвища, які привернули мою увагу. Я бачив, як після кожного оголошеного прізвища серед публіки одне за одним підводились, а потім зникали у бічних дверях директор і вартівник з притулку, старий Томас Перес, Раймон, Масон, Саламано, Марі. Марі ледь помітно підбадьорливо кивнула мені. Я ще дивувався, як я міг не помітити їх раніше, коли, почувши своє прізвище, підвівся останній свідок – Селест. Поряд з ним я помітив оту жваву жіночку з ресторану – у тому самому жакеті, з рішучим і визначеним виразом обличчя. Вона пильно дивилася на мене. Але я не мав часу на роздуми, бо голова суду взяв слово. Він сказав, що починається розгляд справи й він вважає за непотрібне нагадувати публіці, що слід дотримуватися тиші. Мовляв, його обов’язок – безсторонньо керувати розглядом справи, до якої він поставиться з усією об’єктивністю. Думку присяжних суд, дбаючи передусім про справедливість, візьме до уваги, а якщо серед публіки станеться бодай найменший інцидент, її виведуть із зали.

Задуха зростала, і я побачив, як дехто став обмахуватися газетами. Внаслідок цього чулося неперервне шарудіння паперу. Голова суду подав знак, і секретар приніс три плетені солом’яні віяла, троє суддів негайно скористалися ними.

Одразу почався мій допит. Голова ставив запитання спокійно й навіть, здавалося мені, з певною приязню. Знову питали про моє ім’я й таке інше, і я, тамуючи роздратування, подумав, що ці питання загалом природні, бо це дуже серйозна річ – судити одну людину замість іншої. Потім голова став розповідати про мій учинок і після кожних трьох фраз запитував мене: «Хіба не так?» – і я, дослухаючись до настанов свого адвоката, щоразу відповідав: «Так, пане голово». Розповідь тягнулася довго, бо голова сумлінно переповідав кожну дрібницю. Газетярі аж рипіли перами. Я відчував на собі погляди наймолодшого з них і тієї жіночки-автомата. Всі трамвайні пасажири повернулись обличчям до голови. Той покашлював, гортав папери, обертався в мій бік і обмахувався віялом.

Голова суду сказав, що він зобов’язаний поставити мені кілька запитань, які, на перший погляд, далекі від моєї справи, але, можливо, найтісніше пов’язані з нею. Я зрозумів, що він знову говоритиме про матір, і одразу відчув, як мені набридла ця тема. Він запитав, чому я віддав матір до притулку. Я відповів, що мені бракувало коштів, щоб утримувати й доглядати її. Запитав, що я відчував, віддавши матір, і я відповів, що ані я, ані мати вже не чекали нічого одне від одного і, зрештою, ні від кого, і кожен з нас звик до свого нового життя. Тоді голова сказав, що більше не хоче згадувати про це, й запитав прокурора, чи не має той інших запитань до мене. Прокурор напівобернувся і, не дивлячись на мене, заявив, що з дозволу голови він хотів би знати, чи мав я намір убити араба, повернувшись сам до джерела. «Ні», – відповів я. «Тоді чому ви були озброєні й чому повернулися на те саме місце?» Я сказав, що випадково, і прокурор відзначив неприязним голосом: «Ну поки що все». Подальший хід процесу був трохи плутаний і туманний, принаймні для мене. Після кількох нарад голова суду оголосив перерву і сказав, що одразу після перерви слухатимуть свідків.

Я не мав часу на роздуми. Мене забрали, посадили в заґратовану машину й привезли до в’язниці, де я пообідав. І дуже скоро, тільки-но я збагнув, що втомився, за мною прийшли; все почалося знову, і я опинився в тій самій залі, перед тими самими обличчями. Одне тільки: збільшилась задуха і якимсь дивом кожен присяжний, прокурор, мій адвокат і дехто з газетярів теж уже мали солом’яні віяла. Молодий газетяр і жіночка й досі сиділи в залі. Але вони не обмахувались і так само мовчки дивилися на мене.

Я витер піт, що вкривав обличчя, і навіть не встиг призвичаїтися до зали та оговтатись, як почув, що викликають директора притулку. В нього запитали, чи мати скаржилася на мене, і він сказав що так, але нарікання пансіонерів на своїх родичів – своєрідна манія. Голова змусив його уточнити, чи дорікала вона мені за те, що я віддав її до притулку, і директор знову сказав «так». Але цього разу не додав нічого. На ще одне запитання він відповів, що був вражений моїм спокоєм у день похорону. Його запитали, що він розуміє під спокоєм. Директор подивився на носаки своїх черевиків і сказав, що я не хотів бачити матері, жодного разу не заплакав й пішов одразу після похорону, не вшанувавши могили. Його вразив ще один факт: погребовий служник сказав йому, що я не знав, скільки років матері. На мить запанувала тиша, і голова суду запитав його, чи справді про мене він розповідав те все. Директор не зрозумів запитання, і голова пояснив: «Цього вимагає закон». Потім голова спитав прокурора, чи той не має запитань до свідка, і прокурор вигукнув: «О ні, цього досить!» – з таким запалом і таким тріумфальним поглядом у мій бік, що вперше за багато-багато років у мене з’явилося дурнувате бажання розплакатись, я відчув, як зневажають мене ті всі люди.

Після звертань до присяжних і до мого адвоката, чи не мають вони запитань, голова суду вислухав вартівника. Для нього, як і для решти свідків, повторили той самий церемоніал. Заходячи, вартівник глянув на мене й відвів очі. Він відповідав на поставлені запитання. Сказав, що я не хотів бачити матері, що я курив, спав і пив каву з молоком. Я відчув, як здригнулась уся зала, і вперше зрозумів, що я винен. Вартівника попросили повторити розповідь про каву з молоком та сигарети. В очах прокурора, що дивився на мене, світилась іронія. Тієї миті мій адвокат запитав вартівника, чи курив він разом зі мною. Але прокурор несамовито обурився цим запитанням: «Хто тут злочинець і що це за методи, які полягають у намірі очорнити свідка звинувачення, щоб зменшити вагу свідчень, які однаково будуть не менш нищівні!» Незважаючи на це, голова наполіг, щоб вартівник відповів на запитання. Старий збентежився: «Я добре знав, що чиню негаразд. Але я не наважився відмовитись від сигарети, яку запропонував мені месьє». Наостанку запитали й мене, чи не хочу я щось додати. «Ні, – відповів я, – окрім того, що свідок каже правду. Я й справді запропонував йому сигарету». Вартівник глянув на мене з подивом і певною вдячністю. Він завагався, а потім признався, що це він запропонував мені каву з молоком. Мій адвокат бурхливо виявив свою радість і заявив, що присяжні візьмуть до уваги цей факт. Але над нашими головами прогримів прокурорів голос: «Атож, пани присяжні візьмуть цей факт до уваги. І визнають, що хтось чужий міг запропонувати каву, але син перед тілом жінки, яка дала йому життя, був забов’заний відмовитися». Вартівник повернувся на своє місце.

Коли надійшла черга Томаса Переса, секретар був змушений підтримувати його майже до бар’єра. Перес сказав, що близько знав мою матір і бачив мене тільки того єдиного разу – у день похорону. Його запитали, що я робив того дня, і він відповів: «Розумієте, я був прибитий горем. Тож я нічого й не бачив. Горе мов пеленою заслало мені очі. Адже та втрата була дуже тяжка для мене. Я навіть знепритомнів. Тому я не міг бачити месьє». Прокурор запитав, чи принаймні він бачив, щоб я плакав. Перес відповів, що ні. Заяву тепер зробив уже прокурор: «Пани присяжні візьмуть до уваги цей факт». Але мій адвокат розсердився. Він і собі, здається, трохи уїдливо запитав Переса, «чи бачив він, щоб я не плакав». «Ні», – відповів Перес. Публіка розсміялась, а мій адвокат, закотивши один рукав, сказав владним голосом: «Ось картина цього процесу. Все правдиве і немає нічого правдивого!» Прокурор з непроникним обличчям тицяв олівцем у рядки своїх матеріалів.

Після п’ятихвилинної перерви, під час якої мій адвокат казав мені, що все йде на краще, слухали Селеста, що мав виступати від сторони захисту. Тобто на мій захист. Селест, крутячи в руках панаму, вряди-годи поглядав на мене. На ньому був новий костюм, який він одягав, коли в неділю ми іноді ходили на кінські перегони. Але, мабуть, він не зміг причепити комірець, бо сорочка була застібнута тільки на мідний ґудзик. Селеста запитали, чи я був його клієнтом, і він відповів: «Так, але це ще й мій приятель»; потім що він про мене думає, і він відповів, що я був людиною; далі що він розуміє під цими словами, і Селест заявив, що всі добре знають їхнє значення; крім того, чи помічав він, щоб я був замкнутий, і він зауважив, що я не балакав тільки на те, щоб не мовчати. Прокурор запитав, чи я регулярно оплачував своє харчування. Селест засміявся і сказав, що «такі речі стосуються тільки нас обох». Його ще запитали, що він думає про мій злочин. Він тоді поклав руку на бар’єр, наче готуючись до чогось. А потім заявив: «Як на мене, це нещасний випадок. Просто нещасний випадок – усі люди знають, що це таке. А ви на це не зважаєте. Тут і заперечити годі. Ет! Для мене це нещасний випадок». Селест збирався говорити далі, але голова суду урвав його, мовляв, гаразд, і подякував йому. Селест на мить розгубився, а потім заявив, що хоче говорити далі. Його попросили бути стислим. Він укотре повторив, ще то нещасний випадок. Голова суду погодився з ним: «Так, звичайно. Ми тут для того, щоб судити такі нещасні випадки. Ми дякуємо вам». І тоді Селест, немов дійшовши краю своїх знань і зичливості, повернувся до мене. Мені здалося, ніби в очах у нього блищать сльози, а вуста тремтять. Уся його постать запитувала, що він ще може зробити для мене. Я не сказав нічого, навіть не ворухнувся, але вперше у своєму житті я відчув бажання поцілувати людину. Голова суду знову звелів Селестові відійти від бар’єра. Селест пішов і сів у залі. Трохи нахилившись уперед, упершись ліктями в коліна, тримаючи в руках панаму, він сидів там аж до кінця процесу і слухав усе, що говорили. Увійшла Марі. Вона була гарна навіть з капелюшком на голові. Але з розпущеними косами вона подобалась мені більше. Зі свого місця я вгадував легенький тягар її грудей і бачив трохи відкопилену, як і завжди, нижню губку. Обличчя Марі було вкрай напружене. Її одразу запитали, відколи вона знає мене. Вона назвала період, коли ще працювала в нашій конторі. Голова суду хотів знати, якими були її стосунки зі мною. Марі сказала, що була моєю подругою. На інше запитання відповіла, що справді мала одружитися зі мною. Прокурор, що гортав справу, швидко запитав її, коли почався наш зв’язок. Марі назвала дату. Прокурор з байдужим виразом на обличчі зауважив, що йому здається, ніби це було на другий день після похорону матері. Потім з певною іронією додав, що не хотів би втручатися в інтимні стосунки й добре розуміє сором’язливість Марі, але (тут голос його стверднув) обов’язок наказує йому піднестися над етикетом. І попросив Марі розповісти про той день, коли ми вперше зійшлися. Марі не хотіла говорити, але після прокурорових наполягань розповіла про наше купання, похід у кіно і вечір у моїй кімнаті. Прокурор сказав, що після зізнань Марі під час слідства він переглянув репертуар кінотеатрів у той день. І додав, що Марі й сама повідомить, яке кіно ми дивилися. І справді, майже нечутним голосом Марі сказала, що то був фільм з Фернанделем. Після цих слів тиша в залі була цілковита. А потім підвівся прокурор, величний та поважний, і голосом, що мені видався справді схвильованим, показуючи пальцем на мене, повільно вимовив: «Панове присяжні, на другий день після смерті матері ця людина купається, вступає в нерегулярний статевий зв’язок і йде реготати на комічний фільм. Більше мені немає що додати». Він сів серед непорушної тиші, і тут раптом розридалася Марі, сказала, що це не так, що було по-іншому, що її змусили говорити всупереч власним думкам, що вона добре знає мене і що я не коїв ніякого зла. Але за знаком голови секретар вивів її, і слухання свідків тривало далі.

Після цього майже не слухали Масона, який проголосив, що я був порядною людиною «і що він скаже навіть більше, людиною чесною». Ледве слухали й старого Саламано, коли той сказав, що я добре ставився до його собаки, і коли, відповідаючи на запитання про мої стосунки з матір’ю, сказав, що я не мав про що говорити з нею, тому й віддав її до притулку. «Це треба розуміти, – казав Саламано, – треба розуміти». Але розуміти не хотів ніхто. Старого вивели.

Потім настала черга Раймона, що був останнім свідком. Раймон ледь помітно кивнув мені й одразу заявив, що я невинний. Але голова суду наголосив, що від нього вимагають не оцінок, а фактів. Він наказав Раймонові бути готовим до відповідей на запитання. Голова просив уточнити його стосунки з жертвою. Раймон скористався цим, щоб сказати, що саме його ненавидів той араб, відколи він дав ляпаса його сестрі. Голова одразу запитав, чи не було в жертви причин ненавидіти мене. Раймон сказав, що я опинився на пляжі суто випадково. Тоді прокурор запитав, як це сталося, що листа, який став зав’язкою драми, писав я. Раймон відповів, що випадково. Прокурор заперечив, мовляв, у цій справі випадкові приписують надто багато вчинків, несумісних із сумлінням. Він хотів знати, чи випадково я не втрутився, коли Раймон побив свою коханку, чи випадково я виступав свідком у комісаріаті, чи випадково мої тодішні свідчення були простою люб’язністю. Закінчуючи, він запитав Раймона, які його засоби до існування, і коли той відповів, що працює комірником, прокурор оголосив присяжним як загальновідому річ факт, що свідок – сутенер. Я ж був його спільник і приятель. Ішлося про ницу, мерзенну драму, в якій, на додачу, діяв моральний виродок. Раймон хотів захищатися, мій адвокат протестував, але їм сказали, що слід дати змогу прокуророві закінчити слово. А той говорив: «Тут мало що можна додати. Чи був він вашим приятелем?» – запитав він Раймона. «Так, – відповів Раймон, – це мій приятель». Тоді прокурор звернувся з тим самим запитанням до мене, і я глянув на Раймона, що не зводив з мене очей. «Так», – відповів я. Прокурор обернувся до присяжних і заявив: «Та сама людина, що на другий день після похорону матері вдається до найбезсоромнішої розпусти, вбиває ні за що, щоб приховати найогидніші вчинки».

Прокурор сів. Мій адвокат, якому вже терпець уривався, зняв руки вгору, – рукави його мантії відгорнулись, відкривши складки накрохмаленої сорочки, – і вигукнув: «Зрештою, його звинувачують у тому, що він поховав матір, чи в тому, що вбив людину?» Серед публіки почувся сміх. Але прокурор підвівся знову і, загортаючись у мантію, заявив, що треба мати наївність шановного захисника, щоб не відчути глибокого, необхідного, промовистого зв’язку між цими обома подіями. «Так, – із притиском сказав він, – я звинувачую цього чоловіка в тому, що він поховав матір, бувши у своєму серці злочинцем!» Ця заява справила на публіку значне враження. Мій адвокат стенув плечима і обтер рясний піт на чолі. Він видавався розбитим, і я зрозумів, що справи складаються не на краще для мене.

Була оголошена перерва. Виходячи з палацу правосуддя, щоб сісти в машину, я за коротку мить всотав аромати й барви літнього вечора. Потім, у мороці своєї тюрми на колесах, я один за одним, немов дістаючи з глибин своєї втоми, розпізнав усі знайомі звуки міста, яке я любив, і тієї надвечірньої пори, коли я почувався вдоволеним. Вигуки продавців газет, що лунали в злагіднілому повітрі, щебет останніх птахів у сквері, заклики купувати сандвічі, жалібне вищання трамваїв на крутих міських поворотах і такий любий серцю гамір у порту, над яким уже погойдується ніч, – я мов наосліп ішов давно знайомим мені ще до в’язниці шляхом. Атож, це була пора, коли за тих давніх часів я почувався вдоволеним. Пора, коли мене чекав тільки безжурний сон, позбавлений сновидь. А втім, зміни відбулися, бо, чекаючи завтрашнього дня, я сидів тепер у камері. Немов знайомі шляхи, прокреслені в літньому небі, з однаковим успіхом можуть привести і в невинні сни, і до в’язниці.

IV

Навіть на лаві підсудних завжди цікаво слухати, коли говорять про тебе. Що ж, під час виступів прокурора і мого адвоката про мене говорили дуже багато, можливо, навіть більше, ніж про мій злочин. Та чи була якась відмінність між цими виступами? Адвокат знімав руки вгору й казав, що я винен, проте є обставини, які зменшують тягар відповідальності, а прокурор простягав руки й заявляв, що я винен і немає ніяких обставин, які могли б зменшити тягар моєї провини. Мене, однак, непокоїло тільки одне. Усупереч отриманим настановам, я іноді намагався втрутитись, і мій адвокат казав тоді: «Мовчіть, так буде краще для вашої справи». Створилося враження, ніби певною мірою мою справу ведуть без мене. Усе діялося без мене. Моєю долею порядкували, не беручи до уваги мою думку. Від часу до часу мене поривало бажання урвати всіх і сказати: «Слухайте, хто тут, зрештою, звинувачений? Адже бути звинуваченим – річ важлива. Тож я хочу сказати щось». Але, поміркувавши, бачив, що мені нема чого сказати. Крім того, я був змушений визнати, що надовго привернути увагу публіки неможливо. Скажімо, виступ прокурора втомив мене дуже швидко. Тільки окремі фрагменти, жести чи навіть цілі речення, проте вирвані з загального контексту промови, вражали або збуджували мою цікавість.

Провідною думкою його виступу було, якщо я добре зрозумів, твердження, мовляв, свій злочин я спланував заздалегідь. Принаймні він намагався це довести. Він так і казав: «Я доведу, панове, й доведу подвійно. Спершу у сліпучому світлі прозорих фактів, а потім у тьмяному полиску, що є результатом вивчення психології цієї злочинної душі». Він підсумував події, почавши від смерті матері. Згадав про мою нечутливість, про те, що я не знав, скільки матері років, про моє купання на другий день разом із жінкою, про кіно, Фернанделя і, нарешті, вечір з Марі. Тієї миті я насилу зрозумів його, бо він казав: «його коханка», а для мене то була просто Марі. Потім прокурор перейшов до пригоди з Раймоном. Я побачив, що його манері дивитися на речі не бракує прозірливості. Його слова були близькі до істини. Я у змові з Раймоном написав листа, щоб заманити його коханку й віддати її на поталу людині з «сумнівною мораллю». Я спровокував на пляжі Раймонових супротивників. Раймон був поранений. Я попросив у нього револьвер. Я повернувся сам, щоб скористатися зброєю. Я вбив араба, як і намірявся. Я зачекав. А щоб «упевнитись, що справу зроблено добре», випустив ще чотири кулі – неквапно, тверезо й певною мірою продумано.

– Отак, панове, – закінчив прокурор, – я описав вам низку подій, що привели цього чоловіка до цілком усвідомленого вбивства. Я наполягаю на цьому пункті, – додав він, – бо це аж ніяк не звичайне вбивство, необміркований вчинок, що міг би, на вашу думку, мати пом’якшувальні обставини. Зрозумійте, панове, цей чоловік – інтелігент. Ви в цьому пересвідчилися, правда? Він тямить, як треба відповідати. Він знає, що означають слова. Тож аж ніяк не можна сказати, ніби він діяв, не усвідомлюючи своїх дій.

А я слухав і чув, що мене вважають за інтелігента. Але я не розумів, як здібності пересічної людини можуть перетворитись у нищівні звинувачення проти злочинця. Принаймні мене це вразило, і я вже не слухав прокурора, аж поки почув такі слова: «Чи він бодай раз пошкодував про свій учинок? Ніколи. Під час слідства цей чоловік жодного разу не переймався тим, що скоїв мерзенний злочин». Тієї миті він повернувся до мене й, показуючи пальцем, звинувачував далі, хоча насправді я вже не розумів у чому. Безперечно, я не міг не погодитись, що він каже правду. Я не дуже шкодував про свій учинок. Але таке озлоблення дивувало мене. Я хотів спробувати щиро, майже приязно пояснити йому, що по-справжньому я ніколи ні про що не шкодував. Я завжди переймався тільки тим, що станеться сьогодні або завтра. Але, звичайно, в тому становищі, в яке мене поставили, я ні з ким не міг говорити таким тоном. Я не мав права виявляти свою приязнь і зичливість. Отож я намагався слухати далі, бо прокурор заговорив про мою душу.

Сказав, що придивився до неї й нічого там, панове присяжні, не знайшов. Що насправді я зовсім не маю душі й ніщо людське, жоден з моральних принципів, які стоять на сторожі людського серця, не властивий мені. «Безперечно, – додав він, – ми не збираємось дорікати йому за це. Ми не можемо нарікати, що йому бракує рис, набути яких він був нездатний. Та коли йдеться про цей суд, уся негативна чеснота толерантності має перетворитись у важчу, але вищу чесноту справедливості. Надто тому, що порожнеча серця, яка розкрилася в цій людині, загрожує стати прірвою, куди скочується суспільство». Саме тоді прокурор говорив про моє ставлення до матері. Він повторив те, що вже казав під час розгляду справи. Але промовляв набагато довше, ніж тоді, коли йшлося про мій злочин, так довго, що зрештою я не відчував нічого, крім полуденної спеки. Принаймні до миті, коли прокурор замовк і після хвилинної паузи знову заговорив дуже тихим і зворушливим голосом: «Завтра, панове, цей самий склад суду судитиме найогидніший злочин – батьковбивство». На його думку, людська уява не здатна відтворити таке мерзенне вбивство. Він тільки сподівається, що людське правосуддя буде нещадним. Але, і він не боїться цих слів, жах, навіяний тим злочином, майже поступається жахові, який він відчуває, спостерігаючи мою нечутливість. На його думку, людина, яка морально вбила матір, не меншою мірою виганяє себе з суспільства, ніж людина, яка підняла вбивчу руку на батька. Хай там як, ця перша людина готує дії другої, немов повідомляє про них і легітимує їх. «Я переконаний, панове, – додав він, підвищивши голос, – що вам не видасться надто сміливою моя думка, коли я скажу, що людина, яка сидить на цій лаві, винна і в убивстві, яке цей суд розглядатиме завтра. Тобто її треба покарати й за те». Прокурор витер залисніле від поту обличчя й нарешті запевнив, що його обов’язок важкий, але він неухильно виконає його. Заявив, що я не маю нічого спільного із суспільством, найголовніших законів якого я не визнаю, і що я не можу апелювати до людського серця, бо нехтую його найелементарніші порухи. «Я вимагаю від вас голови цієї людини, – наполягав він, – і вимагаю її з легким серцем. Бо, хоча протягом моєї досить тривалої кар’єри мені доводилось вимагати смертних вироків, я ще ніколи так виразно, як сьогодні, не відчував, що цей важкий обов’язок виправданий, підтриманий, обґрунтованим усвідомленням владної і священної заповіді Божої і жахом, який охоплює мене перед обличчям людини, на якому я не бачу нічого, крім мерзенності».

Коли прокурор сів, надовго запанувала тиша. А я очманів від задухи та подиву. Голова суду відкашлявся й дуже тихим голосом запитав, чи хочу я щось додати. Я підвівся і, оскільки мене завжди поривало говорити, сказав, почасти навмання, що я не мав наміру вбивати араба. Голова відповів, що це тільки твердження, досі він погано розумів мою систему захисту й був би щасливим, перед тим як слухати мого адвоката, якби я з’ясував мотиви, які спонукали мене до злочину. Я, трохи заплутавшись у словах і відчувши внаслідок тієї плутанини свою сміховинність, швидко відповів, що все сталося через сонце. У залі почувся сміх. Мій адвокат стенув плечима, і йому надали слово одразу після мене. Але він сказав, що вже пізно, що розгляд справи тягнеться багато годин, і попросив зробити перерву. Суд погодився.

Пополудні великі вентилятори невтомно розмішували важке повітря зали, розганяли його й невеликі барвисті віяла присяжних. Промова мого адвоката видавалось мені безкінечною. Одного разу я почув його, бо він казав: «Справді, я вбив його». Він і далі дотримувався цієї манери, кажучи «я» щоразу, коли йшлося про мене. Я вкрай здивувався. Я нахилився до жандарма й запитав, що це означає. Жандарм наказав мовчати, а згодом додав: «Так чинять усі адвокати». А я подумав, що мене ще далі відсувають від справи, зводять до нуля й певною мірою заступають мене. А втім, здається, я був уже надто далеко від тієї судової зали. До того ж мій адвокат справляв, як на мене, кумедне враження. Він дуже швидко обґрунтував тезу, що мій учинок був спровокований, а потім теж заговорив про мою душу. Але, на мій погляд, мав набагато менше хисту, ніж прокурор. «Я також, – казав він, – придивлявся до цієї душі, але, на відміну від високоповажного представника прокуратури, я дещо побачив і можу запевнити, що переді мною лежала немов розгорнута книжка». Отож він вичитав з неї, що я був порядною людиною, невтомним, старанним працівником, відданим своїй фірмі; що мене всі любили і я співчував нещастю інших людей. На його думку, я був взірцевим сином, що утримував матір так довго, як міг. Потім я сподівався, що в притулку для старих літній жінці забезпечать те піклування, на яке не вистачало моїх скромних засобів. «Я дивуюся, панове, – додав він, – що знявся такий галас із приводу цього притулку. Адже, якщо ви хочете мати доказ корисності та важливості цих закладів, пригадайте, що їх субсидує сама держава». Але про похорон він не говорив, і я відчув, що цього бракує в його промові. Проте від усіх довгих фраз, від усіх нескінченних днів і годин, протягом яких говорили про мою душу, у мене створилося враження, ніби все навколо перетворилося в нудотну твань, у якій я змушений борсатися.

Пригадую тільки, що наприкінці, ще під час промови мого адвоката, з вулиці, перетнувши всю залу, долинули аж до мене суремні заклики продавця морозива. І мене поглинули спогади про життя, яке вже не належало мені, але в якому я знаходив найскромніші радощі, від яких найтяжче відмовитись: пахощі літа, мій улюблений квартал, неповторне вечірнє небо, сміх та одяг Марі. І тоді весь той непотріб, який я робив тут, підкотився мені до горла, і я не відчував нічого, крім нестримного бажання, щоб усе те скінчилося і я знову опинився в камері, де мене чекав сон. Тож я майже не чув, як наприкінці промови мій адвокат вигукнув, що присяжні, звичайно, не захочуть послати на смерть чесного працівника, якому на мить запаморочилась голова, і просив визнати наявність пом’якшувальних обставин для злочину, що за нього я – як своє найсуворіше покарання – довіку відчуватиму докори сумління. Суд оголосив невеличку перерву, мій адвокат сів і здавався виснаженим. Та його колеги обступили його, щоб потиснути руку. Я почув: «Чудово, друже!» Один з них навіть узяв мене за свідка: «Хіба ні?» – запитав він мене. Я погодився, але моє схвалення було нещирим, бо я був надто втомлений.

День, проте, хилився до вечора, і задуха вже менше налягала на голову й груди. З вулиці інколи долинали звуки, і, почувши їх, я здогадався, що вже лагідний вечір. А ми всі сиділи в залі й чекали. І те, чого ми чекали всім гуртом, стосувалося тільки мене. Я ще раз оглянув залу. Усе було таким, як і першого дня. Я зустрівся очима з журналістом у сірому жакеті та жіночкою-автоматом. І тут я став думати, що протягом усього процесу я не шукав очима Марі. Ні, я не забув за неї, але мав забагато клопоту. Я побачив її між Селестом і Раймоном. Вона ледь кивнула мені, ніби кажучи: «Нарешті», і я побачив усмішку на її занепокоєному обличчі. Але я відчував, що моє серце закрите, і не міг навіть усміхнутися їй у відповідь.

Суд поновив роботу. Присяжним дуже швидко зачитали низку запитань. Я почув: «винний в убивстві», «заздалегідь спланована дія», «пом’якшувальні обставини»… Присяжні вийшли, а мене завели до комірчини, де я вже чекав раніше. Прийшов мій адвокат і був дуже балакучим, звертаючись до мене з більшою довірою і щирістю, ніж досі. Він вважав, що все складається добре і що я відбудуся кількома роками ув’язнення або каторги. Я запитав, чи є надія на касацію в разі несприятливого вироку. Адвокат відповів, що ні. Його тактика полягала в униканні висновків, які могли викликати неприхильність присяжних. Він пояснив, що такі вироки взагалі не касують. Цей факт видався мені очевидним, тож я поклався на його твердження. Коли безсторонньо дивитися на події, це все – річ природна. Адже в іншому випадку було б багато непотрібної писанини. «Хай там як, – заспокоював мене адвокат, – є ще право оскарження. Але я переконаний, що вирок буде сприятливий».

Ми чекали досить довго, мабуть, три чверті години. Потім задзеленчав дзвінок. Мій адвокат покинув мене, сказавши: «Голова присяжних зараз зачитає відповіді. Вам дозволять зайти тільки тоді, коли оголосять вирок». Грюкнули двері. Десь по сходах, невідомо, близько чи далеко, ходили люди. Потім я чув, як у залі бубонів глухий голос. Коли дзвінок теленькнув знову, двері комірчини відчинилися, і тиша, що панувала в залі, підкотилася до мене, – тиша і те незвичайне відчуття, яке заполонило моє єство, коли я побачив, як відводить очі молодий журналіст. Я не дивився в бік Марі. Я не мав часу для цього, бо голова суду, якось химерно скомпонувавши фразу, оголосив, що іменем французького народу мені відітнуть голову на громадському майдані. Здається, тоді я правильно зрозумів почуття, написане на кожному обличчі. Я переконаний, що то була повага. Жандарми були зі мною дуже ласкаві. Адвокат поклав руку мені на зап’ясток. Я вже ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи хочу я щось сказати. Я замислився: «Ні». Потім мене забрали.

V

Уже втретє я відмовився приймати капелана. Я не мав що казати йому, я не мав бажання розмовляти, я й так побачу його досить швидко. Тієї пори мене цікавила тільки можливість уникнути зубців механізму, прагнення дізнатися, чи можна відвернути неминуче. Мене перевели до іншої камери. З нової камери, якщо лягти, я бачив небо й нічого, крім неба. Усі мої дні минали у спогляданні його мінливих барв, коли день переходив у ніч. Лягаючи, я клав руки під голову й чекав. Не знаю, скільки разів запитував я себе, чи траплялися випадки, коли засудженому на смерть щастило уникнути нещадного механізму, зникнути перед стратою, прорвати кордон поліції. Я дорікав собі, що не надавав достатньої уваги розповідям про страти. Такими питаннями слід цікавитися завжди. Адже ніколи не знаєш, що може статися. Як і всі люди, я читав повідомлення, опубліковані в газетах. Але ж напевне існують спеціальні праці, в які я ніколи не мав цікавості зазирнути. Там, можливо, я знайшов би повідомлення про втечі. Тоді б я знав, що принаймні в одному випадку колесо зупинилося, що випадок і вдача бодай одного разу зробили вилом у мурі неухильних готувань. Одного разу! У певному розумінні я вірив, що цього мені було б досить. Сміливість забезпечила б усе інше. Газети часто розводяться про обов’язок, борг перед суспільством. А борг треба сплачувати. Але це нічого не означало для уяви. Єдине, що справді важить, – це можливість утечі, стрибка поза межі невблаганного ритуалу, шаленого пориву, що відчинить усі двері для надії. Звичайно, надія – це й бути вбитим на розі вулиці, зловивши кулю засапаними грудьми. Але, якщо добре поміркувати, ніщо не дасть мені такої розкоші, геть усе перешкоджає мені, зубці механізму знову хапають мене.

Усупереч своїй добрій волі, я не міг скоритися цій зухвалій неминучості. Адже, зрештою, існувала сміховинна невідповідність між вироком, що породив ту неминучість, і її безперешкодним розгортанням, відколи оголошено той вирок. Факт, що вирок можна було оголосити о двадцятій, а не о сімнадцятій годині, факт, що він міг бути зовсім іншим, що його ухвалили звичайнісінькі люди, що його оголосили від імені такого непевного уявлення, як французький народ (або німецький, або китайський), – усе це, на мою думку, значно зменшував важливість цієї постанови. Проте я був змушений визнати, що від миті ухвалення вироку його наслідки стали не менш певними і вагомими, ніж стіна, об яку товклось моє тіло.

Тієї миті я пригадав одну бувальщину, яку мати розповідала про мого батька. Я не пам’ятаю свого батька. Уся моя точна інформація про цього чоловіка обмежувалася, мабуть, материними розповідями. Він ходив дивитися на страту одного вбивці. Він просто нестямно прагнув побачити її. Отож пішов, а повернувшись, блював цілий ранок. Тоді мій батько був мені трохи огидний. А тепер я зрозумів: то ж була цілком природна річ. Як я тоді не міг збагнути, що немає нічого важливішого за смертну кару і що, зрештою, це єдина справді цікава річ для людини! Якщо коли-небудь я вийду з цієї в’язниці, то ходитиму на всі страти. А втім, я, мабуть, не мав права думати про таку можливість. Бо на саму думку, що колись удосвіта я побачу себе вільним, за межами поліційного кордону, певною мірою по той бік, на думку, що я буду глядачем, який приходить дивитися й може потім блювати, хвиля отруйних радощів здіймалася в моєму серці. Ті радощі були нерозумні. Я даремно піддавався таким маренням, бо наступної миті мені ставало так холодно, що я коцюрбився під ковдрою й нестримно цокотів зубами.

Але, звичайно, завжди бути розважливим неможливо. Інколи, наприклад, я проектував закони. Я реформував систему покарань. Я вважав, що головне – дати засудженому шанс. Один на тисячу, цього б вистачило, щоб упорядкувати всю систему. Отже, марив я, можна винайти таку хімічну сполуку, вживання якої вбиває пацієнта (я думав про «пацієнта»!) у дев’яти випадках із десяти. Він знатиме про це – такою буде умова. Адже, поміркувавши і спокійно все зваживши, я побачив, у чому полягає ґандж гільйотини; вона не дає жодного шансу, абсолютно ніякого. Одне слово, смерть пацієнта визначено раз і назавжди. Це було вирішене, бездоганно організоване, всебічно погоджене питання, до якого ніхто й не думав повертатися. Якщо – в украй неймовірному випадку – удар гільйотини схибить, його повторять. І найнестерпнішим наслідком тут є те, що засуджений повинен бажати бездоганного функціонування машини. Саме в цьому, як на мене, й полягає ґандж. У певному розумінні це справді так. А водночас я був змушений визнати, що саме тут і криється секрет доброї організації. Тобто приречений зобов’язаний бути моральним колабораціоністом. Він зацікавлений, щоб ніде нічого не збилося.

Я був змушений ще й відзначити, що уявлення, які я мав доти про страту, були хибні. Я довго вважав, – невідомо чому, – що, йдучи на гільйотину, треба підніматися на ешафот, долати сходи. Мабуть, через революцію 1789 року, тобто все, що мені доводилося чути й бачити про ці речі. Але якось уранці я пригадав фотографію, опубліковану в газетах з приводу однієї гучної страти. Насправді та машина стояла просто на землі, найпростіше у світі. Вона була набагато вужча, ніж я гадав. Дивно, що я не згадав про те фото раніше. І та відображена на папері блискуча машина вразила мене своїм точним і довершеним виглядом. Про те, чого не знаєш, завжди маєш трохи перебільшені уявлення. Натомість тепер я був змушений визнати, що все дуже просто. Машина перебуває на тому самому рівні, що й людина, яка йде до неї. Вона підходить до гільйотини, немов до особи, з якою в неї призначене побачення. Яке це все нудне й буденне! Сходження на ешафот, коли ти підносишся до неба, – там ще є простір для уяви. А тут навпаки, механізм поглинає все: убиває непомітно, немов соромлячись, зате з великою точністю.

Було ще дві речі, про які я думав тієї пори невідступно: світанок і оскарження мого вироку. Однак я намагався бути розважливим і більше не думати про них. Я лягав, дивився на небо і змушував себе цікавитися ним. Воно ставало зеленавим – це вже вечір. Я робив ще й друге зусилля, намагаючись спрямувати свої думки в інший бік. Я прислухався до свого серця. Я не міг собі уявити, що це калатання, яке так довго супроводило мене, може коли-небудь припинитися. Я ніколи не мав справжньої уяви. Проте я намагався відтворити оту певну мить, коли удари серця вже не лунатимуть у моїй голові. Але марно. Світанок та оскарження мого вироку були тут. Кінець кінцем я казав собі, що найрозумніше не стримувати себе.

Я знав, вони прийдуть на світанку. Одне слово, я щоночі чекав того світанку. Я ніколи не любив бути заскоченим. Коли зі мною мало щось статися, я прагнув бути наготові. Ось чому зрештою я спав тільки вдень, і то недовго, і цілу ніч терпляче чекав, поки обличчя неба засяє новонародженим світлом. Найважчим був той непевний час, коли, як я знав, вони мають звичку забирати. Минала північ, я чекав і причаювався. Ніколи моє вухо не сприймало такої маси звуків, не розрізняло таких невловних відтінків. А втім, можна стверджувати, що протягом усього того часу мені певною мірою щастило, бо я ніколи не чув кроків. Мати часто казала, що ніколи не буваєш абсолютно нещасним. Я пересвідчився в цьому у в’язниці, коли червоніло небо й до моєї камери заповзав новий день. Адже цієї самої миті я міг би почути кроки, і моє серце вискочило б. Почувши навіть найменше шарудіння, я кидався до дверей, і навіть тут, приклавши вухо до дерева, я безтямно вслухався, аж поки починав чути свій власний віддих, лякався, що він такий хрипкий і так скидається на хрип собаки; зрештою моє серце заспокоювалось і я знову мав двадцять чотири години.

А цілісінький день я думав про оскарження свого вироку. Мені здавалося, ніби я найкращим чином скористався цією ідеєю. Я зважував свої заходи і в процесі роздумів отримував найкращі результати. Я завжди схилявся до найгіршого припущення: моє оскарження відкинули. «Отже, я помру». Набагато раніше, ніж інші, це було очевидним. Але всі знають, що життя не варте муки бути прожитим. Я, власне, добре усвідомлював, що померти в тридцять років або в сімдесят – різниця невелика, бо, звичайно, в обох випадках інші люди житимуть далі, і то тисячі років. Адже найясніше у світі те, що в кожному випадку вмиратиму я, байдуже, тепер або через двадцять років. І саме тут моя система міркувань розсипалася від жахливого удару, який я відчував на думку про двадцять років життя попереду. Та мені нічого не лишалось, як тільки душити цей спалах розпачу, уявляючи собі, що й через двадцять років, коли таки дійде до смерті, я хотітиму прожити ще стільки ж років. Отже (найважчим було не загубити все те, що означало це «отже» в міркуваннях), я зобов’язаний змиритися, що моє оскарження відкинуть.