Читать книгу Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436 - Анастасія Байдаченко - Страница 3

– Залишся тут!

– Я маю супроводжувати його високість, – спробував заперечити хлопчина років шістнадцяти у зелено-біло-червоному однострої кольорів дофіна.

– Вандоме, я тобі сказав, залишся тут! – гаркнув месір дю Шатель, не додавши слово щеня, що вертілося на язику, лише з поваги до батька хлопця.

Рауль де Вандом до крові прикусив губу, щоб не відповісти зухвало. Зрештою месір дю Шатель урятував його минулого року, коли бургундці влаштували різанину в захопленому Парижі. Мусить мати повагу та бути вдячним.

Нескінченні перемовини викликали у молодого Вандома нерозуміння та відразу. Хіба варто витрачати стільки часу на безглузду дипломатію замість того, щоб вирішити суперечки зразу на полі бою? Як тільки усі ці прибічники дофіна знаходять у собі сили кожного разу розпочинати переговори із цим зрадливим герцогом Бургундським? Дванадцять років тому він наказав убити брата короля, Луї Орлеанського[1]. Нічого доброго з того злочину не вийшло: королівство розшматувала громадянська війна, англійський король поновив воєнні дії та захопив Нормандію. А французьке дворянство перед лицем англійської загрози так само розділене на два непримиренні табори: арманьяків та бургіньйонів. За останній рік дофін зустрічався із герцогом уже втретє чи вчетверте. Жорсткий перемовник, бургундець уже давно дотис би його високість пристати на свої умови, якби не віддані радники принца. Щоразу, коли дофін був ладен погодитись і потиснути руку, вони припиняли перемовини. Звичайно, їм від того свій зиск – союз із амбітним та владним герцогом означає втрату впливу на спадкоємця престолу. І все розпочиналося знову: листи, посланці, погрози, вмовляння та домовленості про нову зустріч. Вандом був упевнений, що й цього разу нічого путнього не вийде.

Вересневе сонце припікало геть не ласкаво: Рауль стягнув зеленого оксамитового капелюха із шовковими широкими стрічками та розстібнув п’ять верхніх ґудзиків на таперті, не надто переймаючись етикетом. Підставив вітерцю змокле, ледь хвилясте волосся до пліч. Скільки ще чекати? Йому хотілося якнайскоріше повернутися до Буржа, де двір дофіна міг на кілька тижнів між військовими вилазками та сутичками поринути у вир розваг, таких приємних кожній молодій людині: бенкетів, турнірів, ловів, танців та залицянь. Як багато при дворі дам – веселих, граційних, освічених… І поблажливих! Так ні ж, він мусить безкінечно чекати на цій осінній спекоті. Чекати… Гіршого випробовування для нього й не вигадаєш! Від бездіяльності та нетерпіння Вандом підійшов до дерев’яної огорожі моста та, зіпершись, витягнув шию, аби побачити, чи не наближаються бургундці. Міст, що вів до Монтеро, був довгий, він перетинав і Сену, і Йонну одночасно, спираючись на виступ протилежного берега, де стояла невелика кам’яна башта. З нагоди перемовин на цьому довжелезному мосту встановили додаткові дерев’яні обмеження із ґратками та клямками, аби у зустрічі принців узяли участь не більше десяти перемовників із кожного боку.

«Навіщо такі обмеження? Хто їх насправді дотримується? Якісь безглузді дипломатичні ігрища…» – думав Вандом. Із боку дофіна за дерев’яним бар’єром чекають не менше тридцяти дворян, під Монтеро ще сотні дві мечів, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу підозрілість, приведе із собою не менше.

Гострий зір Вандома помітив бургундський почет: у темно-синіх плащах і з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарешті! Може, вже й недовго лишилось чекати, із дофіном кілька радників, які занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в труні у церкві Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких він призвичаївся, – брехнею, погрозами та шантажем.

Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену сміливість у бою проти невірних, ніколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарі в кольчугах під одягом, що удавали, ніби перевіряють надійність мосту, а насправді впевнюючись, чи всі умови зустрічі ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли півтора року тому бургундці захопили Париж та за кілька днів вирізали усіх, хто був прихильником арманьяків, чи на яких таке донесли, – він змушений був два дні переховуватися у лахмітті жебрака, допоки месір дю Шатель, що тікав із Бастилії із дофіном, не вивів хлопця з бунтівної столиці. Переможний герцог Бургундський роз’їжджав вулицями міста на білому коні з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столиці повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська із дочками, новими придворними дамами її величності. Тоді герцог Жан усміхався, зціпивши зуби, радо та привітно вітаючи рукою містян. Йому під ноги спочатку кидали червоні квіти, а потім трупи вбитих арманьяків, яким на спинах вирізали червоні андріївські хрести Бургундії. І перші, й другі невимовно радували безстрашного герцога. Він любив Париж, місто відповідало йому взаємністю, вважаючи рятівником від постійного збільшення податків та жадібності радників божевільного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спині, коли не встиг вчасно впасти на коліна перед почтом герцога, навіть у лахмітті його могли впізнати та видати розлюченим парижанам чи охороні герцога. Досі у присутності герцога молодий Вандом кам’янів, як і тоді півтора року тому, в захопленому Парижі на волосині від загибелі у смердючому одязі й із перемазаним брудом обличчям.

Нині ж герцог Жан був насуплений та замислений, важкі зморшки прорізали його чоло, вуста були щільно стиснуті, через це маленьке підборіддя здавалось іще меншим, а сам герцог був схожий на стару мавпу. Кроки його були важкими, напруженими, руки у довгих рукавичках яскраво-зеленої шкіри із металевими кільцями стиснуті в кулаки, скам’янілий погляд утупився у дерев’яний настил мосту, неначе герцог знизу, з річки, чекав на якусь небезпеку. Він ніколи не мав величного й привабливого вигляду, що вирізняло його батька та кузенів: Жан був маленького зросту, смаглявий, темноволосий, із довгим гачкуватим носом та непевним метушливим поглядом світло-голубих вузьких очей. Проте, побачивши його, дворяни зазвичай схиляли голови, а простолюд падав на коліна, бо герцог мав славу страшної людини, адже він мав спокій та добрий сон лише після того, як на власні очі побачив своїх ворогів мертвими. Хоча почет бургундця чекав під Монтеро вже опівдні, усю незвичну вересневу спекоту вони простояли, не наближаючись до людей його високості. Герцог неабияк сумнівався у доцільності переговорів: його астролог уже два тижні попереджав про небезпеку. Та попри власні амбіції та бажання керувати Францією, загроза подальших воєнних дій із англійцями змушувала герцога шукати порозуміння із спадкоємцем престолу.

Надвечір дофін та герцог зі своїм почтом нарешті зустрілись, за ними завбачливо зачинили ґратки на бар’єрах, такі щільні, що важко було розгледіти, що саме відбувається серед перемовників. Рауль де Вандом, геть втративши цікавість до перебігу переговорів, перехилився через перила мосту, видивляючись знічев’я дрібних сріблястих рибок. Літо того року було спекотне, річка зміліла. Йонна біля Монтеро і так була неглибока, проте зі швидкою течією, проглядало піщане дно, і тому вода здавалася каламутно-жовтою. Рауль відчув сильне бажання освіжити обличчя та волосся. Він мало спав цієї ночі та ще й дві попередні: почет дофіна швидким маршем прямував до Монтеро. Затим усі прослухали месу, адже була неділя. В очікуванні перемовин молодий Вандом щиро бажав, аби вся ця дипломатична тяганина швидше скінчилася, й вони повернулись бодай до Монтеро. Він зняв з пояса баклажку зі срібною кришкою й жадібно допив рештки червоного вина, що брав із собою. Вино на сонці вже нагрілось, не втамувавши ані спраги, ані голоду. Вандом скривився й пошепки вилаявся.

Аж раптом він почув, як хтось гукав:

– Убий його! Вбий!

Вандом, витріщивши від несподіванки світло-блакитні очі, повільно обернувся до огорожі. Він розчув слабкий зойк і не роздумуючи кинувся до ґратки. Що там у біса сталося? Чи в безпеці дофін? Було зрозуміло, що там відбувається якась збройна сутичка. Ґратку з боку дофіна відчинили, зо два десятки лицарів поквапилися на допомогу своєму панові. Та коли Вандом хотів теж зайти, сір де Гокур грубо зупинив його, загородивши дверцята рукою:

– Шмаркачам там не місце!

Рауль навіть не встиг ощиритись у відповідь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залізом бойову рукавицю. Звичайно, сір де Гокур – вірний арманьяк та прихильник дофіна, та хто дав йому право так розмовляти із сином графа де Вандома? Нехай йому лише шістнадцять і він простий джура у почті його високості. Рауль побачив під плащем на Гокурі кольчугу й меч. Навіщо у складках плаща залізний панцир і важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що має лише добрі наміри! Вандом учепився руками у ґратку та піднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледіти. Забагато людей… Спершу він розчув лише брязкіт зброї, потім якийсь дивний звук, вереск та булькотіння, неначе на бійні ріжуть свиню.

– Ти наказав відтяти моєму панові руку, то і я тобі відрубаю!

Тієї ж миті з колотнечі й барвистого людського місива месір дю Шатель, міцно тримаючи за плечі, витягнув блідого, як смерть, дофіна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холодні руки, наче вони досі були хлопчаками, товаришами по грі в садках королівської резиденції в Сен-Полі.

– Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? – закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немає крові. – Чи ви цілий?

Дофін лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд скляніло дивився кудись убік, до берега, де досі чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.

– Принц цілий, – глухо відповів дю Шатель, стягуючи з рук важкі, ковані металевими пластинами бойові рукавиці.

– А… бургундці, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у голові раптом почала складатися мозаїка.

– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месір дю Шатель, витираючи з лоба піт та бризки крові. – У пекло…

Рауль побілів, як крейда, він нарешті второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З місця перемовин поступово відступили усі свідки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровід герцога перебили чи поранили… Бургундці ж за ґраткою, вирішивши, що їхнього герцога полонили, відійшли до своїх під містом.

Юнак непевним кроком підійшов до розпластаного тіла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжі крові, на потилиці видніла глибока рана від сокири, ще кілька – на хребті, поряд – відрубана правиця зі стиснутими у кулак посинілими гачкуватими пальцями… Жодної випадковості, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять років тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: відрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повільно видихнув повітря, усвідомив, що від хвилювання не може рухатись.

Колись він на власні очі бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижі. Жертвам вирізали хрести на голій спині, напівживих людей тягнули кіньми, до смерті забиваючи копитами. З палаючих будинків мешканці кидалися з вікон прямісінько на ощирені списи бургіньйонів, вагітним жінкам розпорювали животи і кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тіла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньої християнської сповіді. Попри той жорстокий досвід кривавої різанини, що він його встиг пізнати, юнак раптом відчув кислий присмак слини та міцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.

* * *

– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофін, він аж втиснувся у крісло й мав вигляд не на жарт переляканої дитини, що очікує неминучого покарання.

Ще трішки – і він не витримає й розридається. Кутики вуст принца зрадливо затремтіли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…

Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти років. Вона підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її тонкі із голубуватими венами руки не знали спокою й тремтіли від хвилювання, бо вона досі не знайшла рішення. Її величність нервово сховала руки у довгих лілово-синіх рукавах верхньої накидки.

За стінами герцогського замку Анжера стіною впала злива, за мить загасивши спокійне вересневе тепло та палахкотіння червоно-золотих осінніх барв. Коли б королева мала справу із власним сином та в кабінеті не було кількох радників – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофін, спадкоємець престолу Франції! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нині слід передовсім вигадати якусь причину, пояснення, що розійдуться усіма європейськими містами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофіна у навмисному вбивстві. Адже є ще свідки. Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору…

Королева озирнулася й зміряла роздратованим поглядом похнюплених радників принца, запеклих арманьяків. Ледве стримала уїдливі, вже зайві тепер запитання. Адже, коли жінка має справу з чоловіками, спершу має навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хіба їм по вісімнадцять років? Убити бургундця – це означає підштовхнути нового герцога до союзу із англійцями! Та коли вже намірилися до вбивства (велике диво!), як могли відпустити живих свідків? Як допустили, щоб те все сталося у присутності дофіна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку різанину півтора року тому? Тепер вдоволені? Сидять на раді, принишкли, як миші, опустивши голови, дофін майже непритомний… А їй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню річковим піском…

У кабінетні двері хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансі, підійшла до королеви та прошепотіла щось на вухо її величності. Королева взяла з її рук тонкий сувій пергаменту й, підставивши до свічки, прочитала дрібний текст. Видихнула й прошепотіла коротку вдячну молитву. Очі її, світлі як бліді фіалки, втратили вираз посклянілого напруження від роздумів та непевності.

– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.

– Чи певні ви у джерелі повідомлення, ваша величносте? – запитав месір дю Шатель.

– Так, це писала дама де Жіак, вона ще в Монтеро.

– Це точно? – сір дю Шатель досі не йняв віри.

Королева лише хитнула головою й підійшла до секретаря дофіна.

– Месьє, пишіть листа до нового герцога Бургундського.

Секретар стурбовано озирнувся до її величності. У його погляді завмерло запитання: що саме писати? За ці три дні стільки чорнила та пергаменту попсували! Пальці та вузькі манжети його світло-сірого пурпуену[2] були геть заляпані чорнильними плямами.

– Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грішну душу, мав злі наміри й розпочав сутичку в ході мирних переговорів. Він оголив зброю у присутності дофіна Франції. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бійка й у результаті сталася велика прикрість, якої ніхто не хотів…

Дофін звів погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Відверта неприхована брехня, але в нього немає іншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бійку… Принц декілька разів подумки повторив цю фразу, повільно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так і сталося. Потроху й у нього вирівнювався подих, серце відпускали міцні пазурі страху. Можливо, йому вдасться заснути цієї ночі, може, він прокинеться завтра з іншими думками, аніж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжі крові… Можна покликати на ніч придворну даму…

Навіть після того як послання було сформульоване, переписане доcлівно іще чотири рази для різних королівських дворів, королеву Йоланду не полишала тривога. Вона добре пам’ятала, що це страхітливе відчуття ніколи не віщувало в її житті нічого доброго. Востаннє воно приходило до неї два роки тому, коли раптово помер її чоловік, герцог Анжуйський, а для неї це означало початок довгої боротьби за збереження своїх володінь та спадку дітей. Так і нині королева була цілковито впевнена, що стоїть на порозі нової битви. І та битва триватиме роками. Від важких думок її відволікли крики вартових на дворі, бо до Анжера в’їхали три чорних дормези та зо три десятки вершників. Перш ніж її величність спромоглася розгледіти синьо-золоті прапори із довгими чорними стрічками крізь завісу дощу, вона згадала, на кого чекала.

* * *

При дворі вже пошепки глузують: як приїхав чорний почет чорними кіньми та всі у чорному – то від герцогів Орлеанських. Ізабеллі, байстрючці вбитого герцога, та жалоба вже поперек горла. Орлеанські нащадки завжди вбиралися в чорне, скільки вона себе пам’ятала. Спочатку вбили герцога, потім померла герцогиня-вдова, потім сконала в пологах молода герцогиня, затим молодший брат Жан став заручником англійців, тоді Шарль потрапив у полон під Азенкуром, а на додачу парижани вбили конетабля Арманьяка, рідного батька наступної герцогині Орлеанської… Де вже там шукати нагоду та час вбиратися у кольорове? Тож і сьогодні герцогиня у жалобному дамаску, її пасербиця Жанна та зведена сестра її чоловіка, Ізабелла, також у чорному. Філіпп, граф де Вертю, брат полоненого герцога, як завше в чорному оксамиті: широкоплечий таперт, вузькі шози, довгий плащ хвостом – жалоба, але елегантна, коштовна та вкрай модна.

Колір вбрання почту геть не пасує до радісного хвилювання та збудження, з яким юна Ізабелла приїхала до двору в Анжері. Нарешті її представлять королеві Йоланді, у якої вона залишиться, аби стати придворною дамою – наймолодшою, звичайно. Їй доручатимуть хіба що нитку в голку втягти чи бігати з дрібними дорученнями до замкових служб. А ще супроводжувати її величність до меси та на прогулянках. Правда, інколи доручать почитати вголос чи заграти на арфі на розвагу королеві. Все одно краще, ніж сидіти цілими днями у завішеному чорними шпалерами Блуа й мовчки слухати ридання сердешної герцогині Орлеанської, в якої Азенкур забрав чоловіка. Та щоразу вислуховувати нотації виховательки або кудкудакання духівника, бо їм здається, що шляхетна дамуазель має розмовляти тихіше, ходити повільніше, поводитися скромніше та не мати жодних інтересів, окрім молитовника та волі родини. Це геть не пасувало вдачі дівчини. Отож коли вона під рясною зливою вийшла з дормеза в Анжері, то вже не намагалася приховати вдоволену посмішку на вустах та щире зацікавлення у погляді.

Відтоді як її зведена сестра, дамуазель Маргарита, поїхала до Бретані чотири роки тому, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою: герцогиня не мала часу та бажання приділяти їй увагу. Племінниця Жанна була аж на три роки молодша, досі ще гралася у ляльки й не мала великої охоти ані до книжок, ані до гри на арфі та співів, ані до придворних танців. Ізабелла ж прагнула бути зразковою придворною дамою: освіченою, елегантною, витонченою у рухах, смаках та зацікавленнях. Дамою, яку дофін згодом назве милою кузиною, а шевальє будуть битися за право запросити її на танець, супроводжувати на полюванні чи носити її кольори на турнірі. І коли вона заходитиме до зали у темно-червоній сукні із довгим шлейфом з генуезького оксамиту, який дуже пасує їй, то… Вона не встигла домріяти, бо пажі в лівреях королеви Йоланди відчинили двері перед орлеанським почтом.

Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покої із гобеленами, що зображали життя святої Катерини. Таке майже домашнє приймання не передбачало надмірних церемоній, королева була у звичайній сукні, навіть без королівського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, її величність радо розцілувала в обидві щоки та запропонувала сісти поруч із нею на вкриту гаптованими подушками лаву.

– Рада вітати вас при анжерському дворі, – мовила королева, привітно посміхнувшись, рухи її були вишуканими та величними водночас.

Тепер граф де Вертю міг представити її величності свою племінницю та зведену сестру. Жанна бліда, як передзимова троянда, граційно підвелася, Ізабелла так і стояла, у реверансі, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неї звернеться.

Йоланда запросила Жанну сісти поруч, адже вона доводилася рідною онукою королеві Франції, яку від народження заручили із спадкоємцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонські завжди були союзниками герцогів Анжуйських. Потім її величність звернула увагу на другу дівчину. Їй, звісно, доповіли, що це позашлюбна дочка покійного герцога, яку виховували з колиски разом із законними дітьми, бо батько її визнав та обіцяв посаг. Окрім того, дівчина має приєднатися до її придворних дам – це було давно узгоджено із її братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуванні. Та королева одразу ж хотіла вказати дівчині на її місце, не звертаючи на неї надто пильної уваги.

– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розуміючи, що бідолашна дівчина, напевно, ледве тримається, завмерши перед троном у незручній позі.

Дівчина помітила лише пещену білу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучці. Тонкий вказівний палець із відполірованим до блиску рожевим нігтем ледь ворухнувся, даючи дозвіл встати. Ізабелла підвелася й насмілилася подивитись на королеву. Та здивовано підвела тонку брову: шляхетна дівчина мала б дивитись у підлогу, навіть відповідати на запитання, не підводячи очей. Байстрючка герцога – що з неї візьмеш? Королева завжди дивилася на своїх придворних дам, як на інструмент досягнення власних цілей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.

– Це та, котру буде заручено із молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши світлі очі.

Вона вже втратила цікавість до дівчини, роздумуючи лише про родинні зв’язки та інтереси, яким та слугуватиме.

– Так, ваша величносте, – відповів граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.

– А який за неї дають посаг?

– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мілон, ваша величносте.

Досить скромний посаг. Хіба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанські розгубили свої маєтності й багатства за роки боротьби із герцогом Бургундським. А тепер ще потрібно зібрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досі не призначили, і він буде – Йоланда певна – королівським. Герцогиня Орлеанська, якби її воля, Ізабеллі посагу не виділяла б та заміж не видавала. Кожен із тих двох замків, що піде на придане, лише подовжить час повернення її чоловіка з полону. Королева завжди поділяла раціональні пояснення. Проте, як не крути, ця дівчина, як там її звуть? Ізабелла? Онука короля Франції за батьком. Коли б покійний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, аніж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дівчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватній розмові, що його дружина народжує самих синів, а йому потрібні доньки, щоб одружити їх із синами короля, свого брата. Йоланда вперше і, мабуть, востаннє в житті бачила чоловіка, який висловлював своє невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримоніальні плани і на позашлюбну доньку, саме тому він одразу ж пообіцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворі і матір Ізабелли, Маріетту д’Ангієн. Її прозвали Маре, що гарно танцює. Вона була дамою дуже тонкої рідкісної вроди, але відтоді, як її видали заміж за сіра де Кані, ніхто не бачив її усміхненою. Придворні пліткували, що чоловік через ревнощі нещадно її бив. Одного дня вона, попри власну побожність, поставилася прихильно до залицянь покійного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася піти від чоловіка, було небагато варіантів вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворі, або ховатись у дальніх володіннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свій гріх у монастирі. Маріетта обрала друге. При дворі її більше ніколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував їй маєтності В’єж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте ніколи не приймала гостей. Дітей од неї відразу ж забрали та віддали на виховання герцогині Орлеанській. Після вбивства герцога Маріетта сховалась у невеличкому монастирі у Кле, відтоді про неї ніхто нічого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену граційну вроду її матері, що змушувала придворних шевальє з відкритим ротом обертатись їй услід. Ні, ця простіша. Хоча, може, й вона колись своїм білим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що він наважиться викрасти її від законного чоловіка.

Стара графиня де Вандом зверхнім поглядом зміряла тонку постать своєї майбутньої невістки, наче кобилу обирала зі стайні. Зрештою, немає жодного значення, як вона виглядає і чого хоче, в майбутньому шлюбі мадам графиню хвилює лише посаг. Рауль – третій син, а якби її воля, то задля отримання приданого одружила б із герцогською байстрючкою четвертого, хоч він на два роки від неї молодший.

Королева мовчки вказала Ізабеллі приєднатися до кола своїх фрейлін. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпів ані заперечень, ані подальших запитань, почала сухо розповідати дівчині правила. Дами ночують у покої по дві, жодних чоловіків, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темніє, якщо у замку немає бенкету, прокидаються до світанку та відвідують месу. Два рази на місяць кожна дама чергує у її величності вночі: допомагає роздягнутись, прийняти ванну, змастити тіло східними оліями, розчесати волосся та зробити нічну зачіску. Потім почитати на ніч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо її величності захочеться надвечір сиру чи паштету, то доведеться бігти через подвір’я до замкової кухні й будити кухаря та стільничого. Вино та солодощі завжди мають стояти на столі в покоях. Камін має бути запалений, в грубці – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухості. Усі дами мають вбиратися в однакові сукні, які шиють коштом королеви; одягнути щось інше можна лише з дозволу чи наказу її величності. Незаміжнім дівчатам дозволено не заплітати волосся та голови не покривати. До міської відьми не дозволено ходити, бо коли її величність дізнається (а вона обов’язково дізнається!) про привороти, амулети чи наведення вроків, то даму із ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дізнається, що у відьми замовили зілля, щоб уникнути небажаної вагітності… Побачивши широко розплющені, аж круглі очі Ізабелли, мадам де Гокур зрозуміла, що це правило поки що її не стосується. До меси треба йти двічі на день, до сповіді – щонайменше раз на тиждень. Навіть якщо нездужаєш. Але краще не хворіти – королева не терпить кволих дам біля себе. Те, що наказала королева, виконується швидко, без запитань та сумнівів.

– Чи вам усе зрозуміло, дамуазель? – поцікавилася радше формально мадам де Гокур, її високий лоб аж нависав над очима, що надавало їй одвічно похмурого й невдоволеного вигляду.

Ізабелла квапливо кивнула головою, жадібно зауважуючи, у що вбрані придворні дами. З її різьблених вуст не збігала щаслива посмішка.

Життя в Анжері, попри певну стриманість, все одно здавалося Ізабеллі повним цікавостей та розваг. Після завішаного чорним сукном, похмурого, як склеп, Блуа, після безкінечних істерик герцогині Орлеанської та відсутності жодних веселощів, навіть ловів, анжерський двір королеви Йоланди видався дівчині найкращим місцем у світі.

Ізабелла, привчена з дитинства до скромного життя, завжди із заздрісним захватом задивлялась на сукні королеви Йоланди. Навіть домашні сукні, у які її величність вбирається, коли немає прийомів і вона не має наміру полишати свої особисті покої, здавалися дівчині неймовірно розкішними. Овдовіла шляхетна дама мала небагатий вибір пристойного вбрання: огидний чорно-білий вдовиний однострій, як у черниці, де біла барбетта складками закриває усю шию та навіть підборіддя, а широкі білі манжети обтинають зап’ястки, як кайданки, або ж темні сукні без жодного шиття, гаптування чи мережива, навіть узимку хутро – чорне чи темно-коричневе. І звичайно, прикрите волосся, шия та груди. Королева ж віддає перевагу коштовним тканинам та кольорам ночі: чорному чи чорнильно-синьому оксамиту, фіолетовим брокатам, темно-сірим шовкам. Проте фасони суконь завжди за останньої модою, шлейфи по три фути, і хоч без золотого шиття, проте із хутром на комірі – чорнобурки чи соболя. До того ж її величність не відмовляє собі у коштовних прикрасах: її досі прекрасні руки завжди щедро внизані перснями та каблучками, а вбрання – з коштовним поясом. Дивлячись на неї, не виникне ані сумніву, що дама в жалобі, хіба що в королівській.

При дворі Ізабеллі дозволено було зняти звикле чорне, що вона носила, скільки себе пам’ятала. Усі придворні дами королеви вбрані в її кольори: темно-сині сукні з яскраво-червоним опояском, манжетами та коміром. Червоні акценти у вбранні лише підкреслюють її юність та свіжість. Ізабелла – наймолодша, досі найменша за зростом та завжди йде в парі з мадемуазель де Буассі останньою. Це подалі від її величності та суворої мадам де Гокур, зате як легко пустити бісики придворним принца Шарля, коли той приїздить до Анжера! Як весело тоді стає при дворі! Менестрелі, музика, співи, танці. Ізабелла навіть два рази танцювала павану із дофіном. Королева пильнує, яка дама припаде до вподоби принцу. Вона прекрасно розуміє, що впливу на чоловіка від своєї доньки не дочекається. А ймовірну коханку краще тримати під наглядом та навчити негайно доповідати про все, що стосується принца.

Хоча придворні дами більше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, ніж про танці та музику, однак в Анжері – справжній двір шляхетної дами. Як обійтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свіжому повітрі та співів менестрелів? Проте у розписаному жовто-червоними квітами дамському покої із канарками у срібних клітках відбуваються набагато цікавіші речі, ніж читання романів та гаптування шовком. Принаймні для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланці; інколи вона лише мовчки читає повідомлення, негайно знищуючи його в грубці, інколи має розмову із гостем уголос чи пошепки, інколи її шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з її величністю, не завжди второпавши хід її думок. Мати, донька французької принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що її радники не встигають за нею, отож інколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такі прості й очевидні речі. Королева зрідка кидає стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках біля вікна, але їм, пустотливим та зацікавленим лише у придворних плітках, немає діла до тих політичних справ, що обговорюють біля столу із документами. Політика – геть не жіноча справа, до того ж брудна. Вона б і сама з радістю не бралася до неї! Але ж мусить. Хто, як не вона? Її майбутній зять – досі недолугий дітвак у цих іграх.

– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, від нервування його гладке обличчя взялося дрібними червоними плямами.

– Звідки ж вони взялися, месіре? Король без пам’яті, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добіла зчепила свої тонкі, всипані каблучками пальці.

Вуста її збіглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала відповіді. Усе, що стосується дофіна, безпосередньо стосується також її особисто, її дочки, її майбутніх онуків, а значить – продовження її роду.

– Як завжди, моя королево, – здійняв руки до стелі шамбелан, понизивши голос, присутність дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрібно розпустити плітки, герцог Бургундський відкриває гаманець. Хіба хтось колись казав хоча б слово про коханців королеви Ізабо? Ви були при королівському дворі у Сен-Поль не раз і не два. Її величність – дама, схильна до надмірних розкошів та вигадливих розваг, вона завжди уникає відповідальності, проте зрадити його величність? Хто таке чув? До сьогодні?

– Історія Франції, на жаль, знає багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зітхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева і відважувалася взяти коханця, то вже після того, як овдовіла. Я ніколи не чула, щоб були сумніви стосовно законності королівських дітей. Хоча то справді Боже диво, як королеві Ізабо вдалося народити сімох дітей після того, як нещастя в Ле-Мані[3] забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дівчина не мріє стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту ціну, що їй доводиться платити! Чи при пам’яті король зараз?

– Важко сказати, у Парижі люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував він тоді викорінити ті огидні речі?

– Ті огидні речі? – повторила королева, втрачаючи рештки терпіння та стриманості. – Я наказую вам, месіре, не ходити манівцями. Дофін Шарль народився 1402[4] року одинадцятою дитиною, після принцеси Катрін. Кого ті безсоромні пліткарі називають його батьком?

– Хай пробачить мені ваша величність, що я мушу повторити це неподобство у вашій присутності… Покійного герцога Орлеанського.

Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптує, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якої ніколи не зникала насупленість, зміряла дівчину суворим поглядом – неначе прибила до підлоги. Ізабелла опустила очі й зсутулилась. Мадам де Гокур відповідає за те, щоб дами її величності добре затямили гарні манери. Цій, звісно, лише дванадцять чи тринадцять років, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навіть не зауважила такої нечемності. Вона завмерла у своєму кріслі. Обличчя її скам’яніло. Підлий удар зі спини, що змушує до виправдань. Публічні виправдання завжди схожі на визнання провини. Правду кажучи, бургундські герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацію їхніх ворогів.

– Але що ж вдіяти? Що Анжуйський дім може зробити? Ви ж розумієте, ваша величносте, – торочив секретар далі, – це на руку тільки герцогу Бургундському, який прагне лише помсти за вбивство батька. – Мертві не образяться. Герцог Орлеанський уже дванадцять років як мертвий. Можна вигадати будь-яку брехню, її нема кому спростувати. Лишень забули, що герцог хрестив сина королеви, а король – сина герцога. Занадто коштовна ціна для безсмертя душі за такий гріх.

Королева лиш іронічно підняла біляву, ледь помітну брову, люди у прагненні влади нехтували ще більшими заборонами та відважувались на страшніші злочини, ніж кровозмішання та зневага до похресних зв’язків.

– Я розумію, що молодий герцог Бургундії нині дихає лише помстою, іншого від нього й не очікують. Проте хіба англійський король не заявив про свої права на корону Франції? Кому, як не йому, вигідно, щоб з’явились сумніви у законності походження спадкоємця престолу?

– Так, ваша величносте. Англієць не просто заявив. Він хоче руки принцеси Катрін та ще й цілу Нормандію у посаг. І як доповідають наші… довірені особи… при королівському дворі, скидається на те, що він це отримає найближчим часом. Особливо якщо зможе домовитись із Філіппом Бургундським. Королева Ізабо ніколи не могла діяти самостійно в політиці. Вона пристане до табору найсильнішого. Якщо Англія увійде в союз із Бургундією, можливо, і з Бретанню, королева його підтримає в обмін на спокійну старість. Зрештою і герцог Бретонський, і герцог Бургундський – її зяті. А коли принцеса Катрін стане королевою Англії та Франції і король Генрі також стане її зятем, це й забезпечить їй спокій.

– Нехай і так. Проте ці огидні теревені про незаконне походження стосуються принцеси Катрін так само, як і всіх дітей королеви. Сам герцог Бургундський одружений із сестрою дофіна, принцесою Мішель. Якщо вже ганьбити честь королеви, то хто тримав свічку? Хто може із певністю сказати, котрий із королівських дітей бастард? Яка у тій хворобливій низці дитина короля, а яка – ні? Огидна безчесна гра, бургундець удався до неї з відчаю та через бажання негайної помсти за батька. Це я можу зрозуміти. Однак герцогу не п’ятнадцять років, його поведінка та наміри ганебні для принца крові та пера Франції. Він має усвідомлювати наслідки. Передовсім – для цілого королівства.

Аж тут королева Йоланда помітила, що її пустотливі, вбрані у синьо-червоний оксамит дами, що рідко мали серйозніші розмови про щось інше, окрім вибору вбрання, танців та пліток щодо придворних романів, сидять тихо, як миші, навіть тканка не шелесне в руках, самісінька пильна уважність. Королева лише поглядом зробила знак мадам де Гокур, і та насупилась іще дужче, як стара сова, негайно підвелася з подушки і, тричі плеснувши у долоні, промовила:

– Усі до меси та сповіді!

Дами із зітханням підводилися, розправляючи спідниці, подавали одна одній шлейфи, присідали у реверансах і парами рушили до замкової каплиці. Ізабелла, як завжди, йшла останньою із мадемуазель де Буассі, яку змалечку було заручено із найстаршим сином графа де Вандома.

– Чи ви зрозуміли, дамуазель, – запитала не надто метикована де Буассі, хапаючи Ізабеллу за обидві руки, – що казав месір шамбелан про те, що королева Ізабо мала коханця? Невже… його високість дофін… бастард?

– Які дурниці, дамуазель! Не смійте такого повторювати… – ледь чутно прошелестіла Ізабелла, тримаючи легку посмішку на вустах. Вона вже два місяці жила при дворі й цілком уторопала, що й кому можна казати, а що – ні. Анна де Буассі, попри те, що вже рік була дамою її величності, кмітливістю та розсудливістю не вирізнялась.

«Отже, якщо дофін – бастард, якого королева Ізабо прижила від коханця, – міркувала Ізабелла, – то в короля більше не залишилося живих синів. А тоді… Тоді мій брат, герцог Орлеанський, законний спадкоємець престолу. У його законності сумнівів ніколи не було. А потім мій брат, граф де Вертю. А після нього – мій брат, граф Ангулемський…»

Ізабелла, попри непосидючість, добре зналася на двох науках – історії Франції та латині. Коли Валуа сто років тому потрібно було відсторонити спадкоємців англійської королеви Ізабелли, дочки залізного короля, вони вчасно згадали приписи, які нагадували, що Франція – занадто шляхетне королівство, аби ним управляла жінка. Отож коронували племінника залізного короля, а графи Валуа з гілки королівських братів самі стали королями. Зміна династії дорого коштувала Франції, бо англійський король негайно розпочав війну за престол, який вважав своїм законним спадком. І та війна почалася того самого року, як народився король Шарль, п’ятий із цим іменем, дід Ізабелли, і тривала вже вісімдесят років. Сама Ізабелла засвоїла ті уроки історії дуже добре. Вона була тоді маленькою дівчинкою, яка мала супроводжувати свою зведену сестру Маргариту й брата Жана, отож мовчки слухала оповіді вчителів. Однак старанність у вивченні латини дозволила їй швидко й самостійно читати манускрипти та хроніки з герцогської бібліотеки. Молода герцогиня Орлеанська, що мала б опікуватись вихованням дівчинки, геть не зауважувала, що саме та читає. Зрештою, нехай читає хроніки, аніж романи. Оті лицарські романи про кохання ні до чого доброго шляхетну дівчину не доведуть. Життя шляхетної дами дуже відрізняється від того, про що пишуть куртуазні твори. Обов’язків у житті набагато більше, ніж імовірності зустріти кохання. Отож хроніки – від них для розуму та пам’яті більше користі.

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос свої роздуми про права герцога Орлеанського на корону своєму зведеному братові графу де Вертю, то добряче отримала на горіхи. Із різкістю, до якої граф не мав звички, коли йшлося про спілкування із дамами, він зупинив її, його привабливі, зазвичай ласкаві голубі очі миттєво стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам більше не повторювати цих необачних слів уголос! Ані в моїй присутності, ані у будь-чиїй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племінники його величності та кузени дофіна. І не було у монсеньйора, нашого батька, іншого наміру, окрім служіння інтересам корони та відданості його величності. Й у нас немає, і не буде! Ми – принци крові, і маємо забезпечити стійкість трону, а не розхитувати королівство небезпечними плітками!

– Монсеньйоре… – пробелькотіла Ізабелла, вражена різкістю брата. Від усвідомлення власної провини та недалекоглядності на її очах затремтіли сльози.

Філіпп де Вертю і сам знітився: хіба ж не його обов’язок – опікуватися сестрами, оберігаючи їх від помилок? Він м’яко обійняв Ізабеллу за плечі. Його сестри – такі тендітні створіння…

– Пробачте мені цю різкість, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слід бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейліна королеви… Забагато відповідальності, як на ваш юний вік. Двір – не надто безпечне місце для такої відкритої дівчини, як ви. Тут дуже просто стати пішаком у чужій грі й збезчестити родинне ім’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути із вами весь час, щоб допомогти вам розібратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маєте якісь сумніви, поставте собі два запитання: чи не проти честі це все та чи слугує інтересам вашої родини?

– Я зрозуміла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досі не насмілювалася зустрітись поглядом із братом.

«Деяким дівчаткам спокійніше бути у дванадцять одруженими… Та й їхнім опікунам спокійніше…» – зітхнув Філіпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голівку. Особливо із такою непогамовною вдачею, що на своє лихо шукає пригод. Він би із радістю не зволікаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досі сперечаються із старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з її синів вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволікає, шукаючи кращої партії для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордоні своїх володінь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти років.

Політична ситуація через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армії дофіна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвіду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовні прекрасному саду, проте повному отруйних квітів та гадюк.

До Анжера, Буржа та Пуатьє почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустріч із королем Англії. Це був найгірший розвиток подій, який тільки можна було уявити.

Ізабелла побачила брата лише через три тижні, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали відбутись заручини. Політична ситуація ще більше ускладнилася, при дворі тільки й розмов було про ймовірні наслідки союзу Бургундії та Англії. І від тих розмов Ізабеллі ставало моторошно. Юна дівчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звідки їй мати оті думки щодо воєнних дій та політики? Що із нею буде? А раптом король Англії піде війною сюди, на південь від Парижа? Виграє ще дві-три битви, такі ж нищівні, як Азенкур, чи візьме ще кілька важливих міст так само безжально, як Руан, або й цілу Нормандію? Що буде із нею, коли усі брати потраплять у полон, а володіння герцогів Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутній чоловік її захистити? Придворні, налякані розмовами про ймовірний напад англійської армії, перешіптувалися про жахіття війни. Коли п’яні солдати захоплюють місто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив їм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англійці – такі безбожники, що й черниці в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицької смерті.

Заручини та союз із Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрім графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттів і відсутності новин із Бретані від своєї рідної сестри Маргарити, він хотів якнайшвидше визначитися із майбутнім Ізабелли. Зрештою, він зараз – єдиний із орлеанських братів, що не в полоні. А коли з ним щось трапиться, хто подбає про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в ім’я дофіна він сам має бути впевненим, що його сестри та племінниця в безпеці та під захистом. Кому ж захищати жінку, як не її чоловікові?

Ізабелла, що чергувала того дня у королеви, припала до жовтуватої слюди вікна. Крізь дрібні кольорові шматочки в оправі з маленьких металевих ромбів було погано видно, проте вона не сміла відчинити вікно, бо надворі стояв холодний осінній ранок, а королева, дитина півдня, холоду не любила. Вандомівські брати – Луї, Шарль, Рауль та Анрі спішились. Троє старших мали рік чи два різниці між собою, були гарної статури, доладні й дуже одне до одного схожі. Ізабелла вандомівським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жінка як на свої сорок років, аж розпливлась у посмішці від материнських гордощів, коли бачила їх разом в одностроях із родинним гербом. Анрі – молодший, невисокий підліток одинадцяти років, серед братів здавався дітваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб її, позашлюбну дочку герцога, хай і королівської крові, видали за спадкоємця чи старших синів. Скоріш за все, їй судився Рауль чи Анрі. Від придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дізналась, що месір Рауль із шести років виховувався разом із дофіном, та допоки його не висвятять у лицарі, буде джурою у почті принца. Месір Анрі ж і досі паж, але, якщо не трапляться надзвичайні обставини, що дозволять йому виявити мужність та сміливість, лише у чотирнадцять років стане зброєносцем. Відтоді як граф де Вандом потрапив у полон до англійців під Азенкуром, у господі править його ціпка, уважна до дрібниць дружина – мадам Бланш із роду де Русі. Попри тендітну зовнішність, графиня має надзвичайно владну вдачу цікавитися всіма справами й має звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довіри ані до скарбничого, ані до шамбеланів свого чоловіка. Від прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свій вік. Граф де Вертю витратив півроку на перемовини із нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…

Філіпп де Вертю досить довго сперечався із мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозуміло: що старший син, то краща партія. Граф не був майстром перемовин, проте розумів, що вдалий шлюб посилить родинні позиції при дворі. Адже полонений герцог із Лондона вже не раз дорікав братові, що їхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, відправили майже у заслання після поразки під Азенкуром. І той нічого не міг із цим вдіяти. Від герцога Бретонського весь час надходять дипломатичні холодні листи і жодних обіцянок. Граф д’Етан, майбутній зять, майже весь час у війську дофіна. Занадто юна наречена його мало хвилює. Він відверто каже графу де Вертю, що не бачить нічого поганого, аби така юна дівчина виховувалася подалі від небезпек двору, поки він на війні, а дівчина не досягла шлюбного віку. Граф де Вертю із прикрістю визнавав – ці переговори він програв. Він розумів, що вигідна домовленість стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдає його в очах старшого брата, якому був беззастережно відданий.

Два замки герцогів Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мілон та кілька сіл довкола – втиналися у землі графів де Вандом, як списи. Тож саме їх і хотіли отримати із посагом нареченої. Але при вдовуванні Ізабелли обидва замки мали залишатись у її пожиттєвій власності. І тільки після її смерті назавжди перейти до володінь Вандомів.

– А коли моя сестра забажає ще раз вийти заміж? – запитав граф. – Що ж вона візьме у посаг?

– То вже – наш головний біль, графе, – сухо відрізала мадам де Вандом. – Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашої родини. Ми ж і дамо їй посаг, якщо забажаємо видати її заміж ще раз. Хоча я сподіваюсь, що мій син, хай змилується над ним Господь, проживе довго.

Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожної сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою підписали шлюбну угоду.

Коли до покою увійшли сини графині де Вандом, від хвилювання бідолашна Ізабелла сполотніла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомніла. Він тримав сестру за руку, пальці її зробилися холодними й тремтіли. Зрештою, немає нічого дивного в тому, що юне дівча так нервує на заручинах та весіллі. Хоча він добре пам’ятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому їхала до Бретані: жодної сльозинки, лише придворна церемонність, стриманість та гідність. І це у ледь десять років! Філіпп досі жалкував, що, підтримуючи ту дорослу придворну гру, навіть не обійняв сестру перед розлукою. Він боявся, що сердешна не стримає почуттів і прилюдно розридається. Тому зараз, намагаючись підбадьорити Ізабеллу, він легко стискав її долоню, показуючи, що він досі із нею й вона може розраховувати на його підтримку.

– Це, з ласки Божої, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, – сказав Філіпп де Вертю, знаком запрошуючи шевальє у чорному підійти ближче. – Весілля буде призначене за рік.

За рік? Ізабелла досі почувалася дівчам, що робить перші непевні кроки в Анжері, лише слухає й спостерігає. Вона ще не встигла спізнати радощів придворного життя. Дівчина аж подих зачаїла. Чому ж усе так швидко відбувається в її житті? Два місяці при дворі, за цей час було не більше трьох бенкетів, одне соколине полювання. Правда, були дві павани з дофіном та кілька – з іншими шевальє. Тільки-но жалобу зняла… І от, уже заручена!

Ізабелла так і вклякла в центрі невеличкого прийомного покою королеви, де її величність давала аудієнції чи розбирала скарги васалів. Струнка й витончена у своєму темно-синьому оксамиті, із розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досі не насмілювалася підвести погляд до нареченого. Коли дівчина побачила перед собою довгі носи черевиків, бо дивилася у підлогу, вона граційно й повільно, наче у придворному танці, присіла у реверансі. Рауль вклонився у відповідь і завмер у нерішучості. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дівчині. Він обережно випростав тонку білу руку з темного довгого рукава і з подивом виявив, що підкладка рукава у неї червлена, як кров. Пальці в дівчини були довгі, тонкі й прозорі, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом віддала свій перстень із рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав її завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей і знову втупилася у біло-синій паркет підлоги. Від несподіванки той випустив її руку і стояв скам’яніло, не підводячи очей. І відразу ж сам на себе розсердився: хіба йому п’ятнадцять років, аби розгубитися у присутності такої юної дівчини, нехай і гарненької?

Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаївши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своєму темному вбранні, з якого деінде проглядала червлена нижня спідниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнакові щось сказати, та він, попри звичну красномовність, не міг добрати слів.

– Дамуазель, я ще ніколи не був таким щасливим… – нарешті промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмішка трималася на його вустах.

Ізабелла повільно підвела погляд, зустрілася із його світло-блакитними очима й зрозуміла, що її воля витікає з неї, як вода з надщербленої посудини. Вона, наче захищаючись, щільно стисла вуста і втупилась у гентські шпалери на стіні. Рауль аж сяяв білозубою усмішкою, він був у такому захваті, що кожен порух її тонкого обличчя видавався йому бездоганним.

До тієї миті, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не більше ніж втіленням обіцянки двох замків, що мала принести як посаг. Він добре усвідомлював свій обов’язок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше – сина. І не зважати на якісь дурниці – чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Ніхто не перевірятиме, скільки свічок горить у подружній ліжниці та чи горять узагалі. Зрештою, при дворі повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбі, хтось – ні. Хтось відважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпіти нелюбого чоловіка у ліжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подібними думками. Кожна вродлива жінка для нього була як красива квітка, до якої тягнеться рука, щоби зірвати і, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбі їхнього кола мало почуттів, лиш обов’язок. Його обов’язок як чоловіка – передовсім захищати дружину. Він ще раз подивився на Ізабеллу, на її білу, як сніг, шию у високому комірі й відчув хвилювання. Коли до звичного обов’язку додасться ще й трохи задоволення, адже наречена йому до вподоби – хіба ж це погано?

І хоча для заручин було достатньо такого прилюдного обміну каблучками та ще із засвідченням духівника королеви, усі присутні спустилися до замкової каплиці, де відбулися ще й церковний обряд та меса.

Вандом дивився на Ізабеллу, не розуміючи до ладу своїх почуттів, уражений лише її юною красою, незвичним поєднанням кольорів, що дражнило, захоплювало й не відпускало. Визнані придворні красуні мали попелясте чи рудувате волосся, блакитні або зеленаві очі, прозору, аж голубувату шкіру. Ізабелла ж мала волосся кольору стиглої пшениці, носила його розпущеним, як дозволено незаміжній дівчині у почті королеви. А очі у неї були темно-карі на тлі ніжної шкіри обличчя. При дворі досі пам’ятали, що її мати, Марієтта д’Ангієн, була жінкою неймовірної вроди. Від неї в Ізабелли ота яскрава врода, наче маківка на пшеничному полі. Рауль раніше не звертав уваги на таких юних дівчат. Скільки їй? Чи є тринадцять? При дворі повно легковажних заміжніх дам, що відверто нудьгують, поки їхні чоловіки б’ються десь під прапорами дофіна. Ті дами не потребують ані делікатності, ані довгих упадань, пристрасть їх, як липнева спека, бажання нестримні й тішать самолюбство. Рауль завжди квапився за першої ж нагоди вгамувати тілесну спраглість. Ізабелла здавалася тендітною, як ледь розквітлий пуп’янок. Рауль здивувався власній делікатності почуттів.

Отієї присяги, що вони дали в замковій капличці, хіба не достатньо, аби ділити з нею ложе? Нащо чекати ще рік? Хоча дівчина приголомшена, у неї тремтять руки, вона не сміє подивитись у вічі й ковтає слова, коли відповідає на його запитання. Ізабелла й сама дивувалася, бо за два місяці при дворі вона гадала, що добре засвоїла придворні манери й навчилася гри у залицяння. Але поруч із Вандомом вона розгубилася, як дівча, що виховувалось у провінційному монастирі й уперше потрапило до королівського двору. Шляхетна дівчина не може так забуватися у присутності шевальє. При дворі усі грають у куртуазні ігри, кожне слово має кілька відтінків значення, просякнуте фліртом, усюди тонкі натяки й жодних обіцянок та гарантій. А в неї зрадливо тремтять руки, вона не може посміхнутись чи витримати його проникливий погляд. Звичайно, мадам де Гокур не картатиме її за такі прояви сором’язливості. Але решта більш досвідчених придворних дам напевне візьме на кпини маленьку фрейліну…

Єдине, що запам’ятала Ізабелла того дня, який розпочався з чергування у покоях її величності й скінчився надзвичайно скромною, зважаючи на жалобу родин та стан справ у королівстві, вечерею – це відчуття приголомшення. Рауля, звісно, всадовили поруч із нею. Він намагався бути чемним, пропонуючи нареченій страви чи вино. Від хвилювання Ізабелла втратила зазвичай добрий апетит, забула про гарні манери та весь час відмовлялася. Рауль, попри те, що у свої шістнадцять почувався досить досвідченим, навіть не відразу второпав, що те все – через перше враження, яке він справив. Що ж, у них ще буде час на куртуазні розмови. Зрештою, хіба котрась із дам мала привід на нього скаржитись? Від цієї думки Рауль сам собі посміхнувся й ще раз запропонував їй випити із одного келиха, що було у звичаї для наречених. Ізабелла слухняно й ніяково пригубила вино. Келих, призначений саме для заручин та весіль, був великий та важкий, з нього пили удвох. Ізабелла тримала його обома руками, а коли хотіла поставити на стіл, Рауль перехопив, на мить затримавши, й квапливо відпив саме з того місця, де торкалися її вуста.

– Майже як поцілунок, дамуазель… – прошепотів він, нахилившись до самісінького вуха.

Її розпущене золотаве волосся пахло жасминовою есенцією. Як важко опанувати себе поруч із нею! Слід пам’ятати про етикет та куртуазні манери.

– Монсеньйоре… – дівчина досі не могла вирішити, чи варто заохочувати такі відверті знаки уваги, дозволяти таку близькість.

Ізабелла підвела переляканий погляд на графа де Вертю, який щось жваво обговорював із старшими братами Рауля. В її житті ще жодна особа чоловічої статі, окрім братів, не наближалася до неї так близько, не сиділа поруч так довго і не вимагала від неї спілкування аж із такою наполегливістю. Ізабелла добре затямила, як має поводитись на людях шляхетна дівчина: бути скромною, чемною, привітною, вміти розважити бесідою чи грою в шахи, танцями чи співом. Проте ніколи не виказувати зацікавлення, бажання чи ініціативи першою.

– Коли я зможу вас знову побачити, дамуазель?

– Це не мені вирішувати. Запитайте дозволу у її величності, монсеньйоре, я тепер її придворна дама, – додала вона не без задоволення.

– А ви, дамуазель, хотіли б?

Ізабелла нарешті насмілилась підвести погляд. Щоки аж палали, і їй здалося, що Рауль із задоволенням читає її, як відкриту книгу.

– Так… – ледь чутно прошелестіла вона.

Проте доручення дофіна змусили молодого Вандома найближчого вечора залишити Анжер. Рауль ще кілька разів озирнувся до своєї приголомшеної нареченої та поострожив коня. Життя до нього привітне! Хіба ж не щастя мати таку дівчину за дружину?

* * *

Молодий герцог Бургундський ридма ридав. Канцлер Бургундії, месір Ролен, завбачливо виставив почет та придворних до сусіднього покою. Мадам Маргарита, овдовіла герцогиня, зміряла сина трохи втомленим поглядом без найменшого сліду співчуття чи розуміння, проте промовчала, стуливши гарні вуста. Вона мала по смерті чоловіка сім тижнів сидіти у вдовиному покої, проте син звільнив її від цього обов’язку, бо потребував її порад та допомоги. Як дивно, що у матері, сухої практичної німкені, та батька – герцога з криці та ненависті, такий тонкосльозий син! Вона занадто добре знала вдачу свого сина, щоб кидатись заспокоювати чи намагатись привести його до тями. Істерику Філіппа слід просто перечекати. У будь-якому разі це вже не так страшно, як тоді, у вересні, коли за три дні подолавши відстань у двісті льє від Труа до Гента, лихі вісники повідомили молодому герцогу про підступне вбивство батька. Філіпп тоді на три дні впав у істерику із нападами вогнів святого Віта[5], коли в нього тремтіли руки так, що не могли тримати навіть кубок із водою, очі вилазили з орбіт, обличчя ставало синьо-червоним, зуби скрипіли, а з рота йшла піна. Овдовіла герцогиня, що бачила такий напад у свого сина лише раз у житті, під час бунту кабош’єнів[6], змушена була особисто віддавати накази канцлеру та радникам. Присутнім при бургундському дворі послам делікатно повідомили, що герцог так вражений тим, що сталося з його батьком, що не має сил ні на що, окрім молитов в особистих покоях.

Не час для почуттів, не час для сліз. Владу над ретельно зібраними докупи землями потрібно втримати, думала герцогиня. Негайно прийняти васальні присяги, поновити себе як графа Фландрського. Фламандці завше були бунтівними, а що як вирішать, що новий герцог – людина слабка, безвольна, не спроможна тримати їх у страху та покорі? Треба зібрати родинну раду в Маліні чи Аррасі. Надіслати посланців до короля Франції із вимогами правосуддя, а також листи до європейських дворів. Герцога вбили без покаяння та сповіді, слід замовити заупокійні служби: спасіння його душі – перший обов’язок його спадкоємців. За півтора місяця після вбивства із допомогою незламної волі герцогині Маргарити Філіпп потроху переймав важелі правління. Чим більше минало днів від жахливої звістки, тим упевненіше герцог поновлював звичні для себе якості характеру – високодумність, хитрість, корисливість, підcтупність. Овдовіла герцогиня видихнула із полегшенням, пізнаючи свого єдиного сина за вчинками та словами. Менше сліз, де не треба, більше дій та прилюдних виявів сили. Його батько спирався лише на свою силу, міць свого війська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня піддала віщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своїх.

Проте вранішня поминальна церемонія у церкві Сен-Вааст в Аррасі геть вибила чутливого герцога зі стану рівноваги. Він досить спокійно вистояв на колінах месу, пишну службу за упокій душі батька. Потім ченці-картузіанці, кожен з яких отримав по півфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зяті та племінники, усі вбрані у найкоштовнішу жалобу – чорний генуезький оксамит, навіть кожен срібний ґудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навіть така дрібниця не зіпсувала загального враження: вся родина гірко та віддано оплакує того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якої до нестями боялись інші, знаючи її підступність, підлість та непередбачуваність. Проте тіло його не було виставлено у труні із восковим чи дерев’яним зображенням ані в соборі, ані в родинній усипальниці. Герцог знав, що відбуває службу за упокій душі батька, а тіло його досі без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтіли, і він ледь стримував початок істерики. Волю почуттям він дав у герцогському палаці.

– Як? Як ваш брат наважився на таке? – крізь ридання ледь можна було розібрати, що говорить герцог дружині.

Мішель Валуа із червоним від плачу обличчям лише хитала головою. З-під її білої полотняної, як у черниці, барбетти вибилися кучеряві пасма рудуватого волосся. Мішель виглядала неохайно та занедбано. Овдовіла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли її старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловіка-дофіна, жодна складка не лежала криво на її жалобному вбранні, жодна волосинка не вибилася з-під удовиного покривала, жодної сльози не було зронено прилюдно. Хіба це не приклад, як має поводитись шляхетна дама у жалобі?

Юна герцогиня Бургундська знала, що її покійний свекор – страшна людина, він наказав вбити її дядька, герцога Орлеанського. І хоча в її присутності покійний герцог завжди виказував надмірні знаки поваги до її королівського походження, ніколи не говорив до неї інакше, як схиливши коліно, Мішель аж сахалась, коли свекор до неї наближався. Але після того як секретар герцога привіз звістку про вбивство на мосту Монтеро, Мішель аж трусило від усвідомлення того, що її рідний брат, дофін, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два місяці вона засинала і прокидалася із цією думкою, геть втративши спокій. Від нестачі сну у неї паморочилось у голові, і щоразу, коли герцогині потрібно було підвестися з ліжка чи крісла, дві придворні дами підхоплювали її під лікті.

Овдовіла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав її обличчя, аж колихнувся. Шлюб із донькою короля Франції, який спочатку здавався міцним підґрунтям у посиленні влади її чоловіка, виявився тепер чи не карою небесною. Філіпп, її єдиний син, уже десять років одружений із принцесою Мішель. За цей час у них народилася лише одна донька Аньєс, вона померла до року, так і не навчившись сидіти, голова її була незвично великою, тіло кволе, сердешне дитя весь час кричало, наче страшний біль не полишав його. Ще чотири рази Мішель втрачала дитя на ранньому терміні, її покоївки, прибираючи покій, удавали, що в юної герцогині просто місячна кровотеча. Проте герцогиня Маргарита швидко второпала що й до чого, вона приставила до Мішель віддану даму, та вже достеменно знала: якщо у її сина буде живе дитя від цієї жінки, то це Господь явить диво. Від самого лише усвідомлення, що її рід може занепасти через те, що молодий герцог одружений із принцесою королівської крові й ніколи не зможе взяти собі іншої дружини, її серце стискалося каменем у грудях. Та й сам Філіпп, такий сластолюбний, що рідко проводив ніч наодинці, відвідував подружню ліжницю раз чи два на місяць, у день, коли його астролог та старша придворна дама герцогині вказували на ймовірність зачаття. Бліда, аж прозора, Мішель нагадувала герцогові медузу, що її море викинуло на піщаний берег. Ані привабливості, ані характеру, ані бажань. Герцог полюбляв жінок із яскравою вродою, як-от рудоволосих фламандок, білошкірих, з високою талією та пишними персами, що рвуться із сукні, жінок веселих, покірних та безвідмовних. Після смерті доньки герцогиня геть перестала дбати про свій зовнішній вигляд, а під нижнім платтям завжди носила власяницю. Тому щоразу, як Філіпп ділив із нею подружнє ложе, йому здавалося, що він ґвалтує черницю.

– А король, мій батько? – так само тихо запитувала Мішель, навіть не намагаючись привести до ладу своє вбрання. – Ви ж бачились із ним, монсеньйоре?

Стара герцогиня із подивом зауважила, що у невістки руки вимазані жовтим шафрановим соусом та бруд під нігтями й вона не вимила їх зранку. Колись давно герцогиня бачила її батька, короля, під час нападу безумства: найбільше її вразила неголеність, рештки їжі в бороді та бруд під нігтями. А що як і Мішель – не сповна розуму? Кажуть, то в них – від покійної королеви Жанни з роду Бурбонів, а там чимало було схибнутих.

– Його величність без пам’яті. Я бачив його лише кілька хвилин. Великий шамбелан каже, що і Різдво, і Хрещення королівський двір проведе в Труа. Королева, ваша матінка, страшенно налякана. Зачинились у Труа, бо і англійці, й арманьяки хочуть захопити його у полон. – Філіпп потроху повертався до тями.

– У полон? – не зрозуміла Мішель.

– У кого король – той може удавати, що править від його імені, – встряла у розмову стара герцогиня. Свого часу вона змушена була жити під пильним наглядом своїх владних свекрів, і, попри те, що то були не найкращі роки її життя, Маргарита слухала, робила висновки та добре навчилася розбиратися у політичних інтригах. Більше того: вона сама за деякий час почала власну гру задля посилення влади свого чоловіка.

Проте молодого герцога трусило не лише від приголомшливого відчуття безсилля через те, що його батька по-зрадницьки вбито, а вбивць його не те що не покарано, а, як доносять його шпигуни при особі дофіна, їх навіть винагороджено. Філіпп розумів, що найближчим часом йому доведеться відважитись на досить сумнівний політичний союз. Уже три чи чотири дні герцогська рада детально обговорювала переваги та недоліки угоди з королем Англії.

Для французького принца крові будь-яка домовленість із англійцями завжди матиме присмак зради. Підтримати короля Генрі у його нестримних амбіціях та бажанні отримати французьку корону є зрадою пера Франції. Проте Філіпп згадував, яке жалюгідне видовище являв собою король Шарль, особливо коли для придворної церемонії мав сидіти на троні, а його лікар не мав змоги підійти й заспокоїти. У кращому разі його величність завмирав у кріслі, підібгавши ноги, – не зовсім пристойне видовище: божевільний скляний погляд старечих очей втупився в одну точку, скривлений рот, геть без зубів, відкривався, і з нього капала слина. Король мав вигляд старця років дев’яноста. Скільки він ще проживе? А що потім? Коронують дофіна, його ворога? А якщо той сконає через кволе здоров’я чи поляже в бою, ще гірше – корона дістанеться полоненому герцогу Орлеанському…

Замислена наслідками альянсу із Англією, герцогиня Маргарита подумала вголос, неначе відповівши на сумніви свого сина:

– Король Генрі битиметься за французьку корону будь-якою ціною. Для людини його штибу краще вмерти, ніж відмовитись від задуманого. Після Азенкура ані у короля, ані у дофіна немає достойника, якому можна віддати меч конетабля. Однак Англія заслабка, щоб упоратися з Францією без союзників. Нехай заплатить за невтручання Бургундії найвищу ціну. Бургундія колись давно була незалежним королівством. Саме цього прагнув ваш батько, хай примуть янголи його праведну душу. Настав час відновити нашу могутність.

Герцогиня Мішель підвела на свекруху переляканий погляд безбарвних очей, круглих, як у сови, й знову розридалася від страху перед майбутнім та власної неспроможності бодай якимось чином впливати на події.

* * *

Розпочинаючи воєнні дії на континенті два роки тому, король Англії міг сподіватися лише на свою армію, відданість молодших братів та власну волю. Слава азенкурського переможця (чи то безжального ката, як казали французи) досі огортала його, як непробивна криця. Іноді замки на шляху його армії опускали прапор та здавалися лише тому, що під мурами стояв сам король Генрі.

Він навіть не сподівався на те, що розбрат серед французького дворянства посилиться ще більше, і арманьяки та бургіньйони зчепляться одне з одним іще дужче попри зовнішню загрозу, а дофін, спадкоємець французького престолу, зробить йому неочікуваний подарунок, влаштувавши саме в цей час вбивство герцога Бургундського.

За всі роки війни на континенті король Генрі, людина виважена та раціональна, добре затямив, що в такої маленької країни, як Англія, забракне сил, солдатів, грошей та провіанту, аби довго воювати із Францією. Тому потрібно захоплювати цілі провінції, аби збирати податки та грабувати населення. Або укладати угоди, отримуючи від союзників списи та кошти чи обіцянки невтручання. А щоб утримувати ті захоплені провінції у покорі, треба ще більшої армії. Саме тому після Азенкура король Генрі доклав усіх зусиль, аби відірвати герцога Бретонського від союзу із Францією, попри те, що той одружений із дочкою короля Франції. Політична угода та ненапад Бретані дозволять англійцям спокійніше почуватися у такому бунтівному краї, як Нормандія, де за кожним деревом найпідліший вілан ладен підняти кілок та сокиру, щоб чинити спротив до кінця.

Генрі добре усвідомлював свої цілі: корона Франції, яку він вважав законним спадком, рука принцеси Катрін, останньої незаміжньої дочки короля Шарля, – аби заспокоїти сумління тих французів, що ладні його підтримати. Йому було начхати на саму принцесу, байдуже, гарна вона чи ні, яку має вдачу. Для нього вона була уособленням королівської крові, що, поєднавшись із ним на шлюбному ложі, мала посилити його спадкові права.

Настрої у Парижі, як доповідали англійцю, останнім часом були не на користь дофіна. Казали, що поважні містяни навіть дозволяють собі хто вголос, а хто під ніс казати, що краще підтримати герцога Бургундського та відкрити міські брами перед англійською армією (за певних гарантій, звичайно), ніж бути захопленими дофіном та його людьми, що називають себе арманьяками. Хіба ж арманьяки – не земне втілення сатани?

Літо та осінь були неврожайні, багато полів у Нормандії та Іль-де-Франсі було сплюндровано під час воєнних дій, а тому ціни на харчі підскочили у кілька разів. Не вистачало ані вугілля, ані дров на опалення помешкань, тому навіть дозволили рубати дерева у Венсенському лісі, що завжди був недоторканним мисливським угіддям короля. Безперечно, такі випробування налаштовували парижан на думки про здачу англійцям. Мешканці столиці занадто добре пам’ятали, як наводять лад у місті арманьяки, як черговий радник божевільного короля починає вигадувати нові способи швидкої наживи та грабунку, бо ж знає, що довго на посаді не протримається. І герцог Бургундський, і англійці не обійдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподіватися на те, що в місті буде забезпечено порядок та принаймні якесь дотримання законів і звичаїв. І, зрозуміло, коли місто не перебуває у стані облоги чи не готується до війни, дешевшають і хліб, і м’ясо, і вино, оскільки баржі вільно постачають по річці з півдня та заходу тисячі товарів на міські ринки.

Король Генрі, людина вкрай пихата та амбітна, хотів, щоб йому принесли ключі від Парижа та на колінах благали їх прийняти, так само він хотів, щоб міста та замки здавались його армії без спротиву, а принцесу Катрін до нього привів сам король Франції. Та він добре розумів, що десь доведеться поступатися своїми гордощами. Особливо коли йдеться про бургундця.

На початку грудня король Генрі прийняв канцлера Ролена у близькому колі: лише його молодші брати – герцог Кларенс, герцог Бедфорд та герцог Глостер. Він знав, що великий пишний почет уже рушив із Гента кілька тижнів тому. Про це швидко повідомили і королівський двір, і двір дофіна, і анжуйців, певно, очікуючи нових торгів, пропозицій та зрештою перемовин. Канцлера ж відправили вперед верхи, лише із трьома людьми супроводу, аби заздалегідь узгодити умови бургундської підтримки.

Канцлер Ніколя Ролен народився дипломатом, він добре відчував потреби опонента і ніколи не був жорстким чи невблаганним із людьми знатнішого походження чи вищої посади. Він розумів, що ці таємні попередні переговори у вузькому колі досить неприємні, якщо не сказати образливі, для гордощів англійця. Тому кожну вимогу Філіппа Бургундського, жорстку та неуникну за суттю, месір Ролен оголошував дуже запопадливо, тоном прохача, так наче король мав повне право відмовитись, аніж нагальної потреби домовитись із бургундцем за будь-яку ціну.

– Ваша величносте, мій герцог ще уклінно просить, – продовжував канцлер, звичайно додаючи слово «уклінно» на власний розсуд, зважаючи на делікатність ситуації, – звільнити його від обов’язку приносити омаж[7] за Бургундію та решту володінь, коли ви коронуєтесь у Сен-Дені.

І хоча згадка коронації у Сен-Дені мала б потішити його амбіції, Генрі скривив повні вуста – він не любив звільнень від присяги на вірність. Це як собі самому встромити уламок списа в сідниці, а потім дивуватись, чому незручно сидіти. Чи віддати дозвіл на бунт, який може спалахнути у найнеочікуванішу мить. Він озирнувся ліворуч до братів. Він знав, що Кларенс вдачу мав запальну, зухвалу, він ладен був воювати, битися, плюндрувати й палити цілі міста, аби навчити французів послуху та покорі. Він завжди довіряв своєму мечу й ніколи – чужим словам. Звільнити герцога Бургундського від омажу? Ніколи! Слід змусити його присягнути. Бедфорд, хоч і не менш здібний вояка, не відкидав засобів дипломатії, якщо це приносило вигоду, а на його думку, союз із Бургундією беззастережно вигідний, яку б ціну не вимагав молодий герцог. Глостер міг пообіцяти все, що завгодно, заради швидкої вигоди, проте так само із легкістю забути про обіцянку та присягу, якби цього потребував захист його особистих інтересів.

– Ми подумаємо про це… Прохання. Чого ще хоче ваш герцог? – промовив король, зіпершись обличчям на стиснуті долоні рук.

– Щоби ваші брати, ваша величносте, якщо на те буде ваша воля, звичайно, – квапливо додав Ролен, продовжуючи гру у покірного прохача, – одружились із незаміжніми сестрами герцога.

– А скільки ж у герцога сестер, месіре Ролен?

– Три, ваша величносте. Мадам Маргарита, вдова дофіна Луї. Дамуазель Анна п’ятнадцяти років та дамуазель Аньєс дванадцяти років. За кожною монсеньйор герцог дасть гідний посаг. А мадам Маргарита, як старша сестра, до того ж спадкоємиця герцога, позаяк у його високості досі немає законного сина. Інші сестри вже заміжні.

– А скільки років мадам Маргариті?

Безперечно, з усього виводку бургундських дівок Маргарита була найцікавішою для шлюбу. Проте канцлер недарма не назвав віку Маргарити, сподіваючись титулами та посагом уникнути цієї дражливої теми.

– Двадцять шість, ваша величносте…

Гм, не юна діва, звичайно, однак ще може народити синів. Вона може із чоловіком успадкувати всі бургундські володіння, дбайливо зібрані докупи двома попередніми герцогами. Хто ж тут зважатиме на її вік, зовнішність чи вдачу? З королівських братів одружений був лише Кларенс – із жінкою, старшою за себе, в якої було шестеро дітей від першого шлюбу. Кларенс без вагань узяв політичний шлюб, який сім років тому був потрібен його батькові. Попри вигадливі ревнощі дружини та уїдливе бажання знати все про кожен рух чоловіка, Кларенс продовжував поводитись так, наче досі був вільний: звертав увагу на кожну привабливу жінку й тримав у своєму домі своїх позашлюбних дітей. Бедфорд колись замолоду, зневажаючи заборону батька-короля, таємно одружився зі шляхетною леді, яка народила йому багато дітей. Та коли король дізнався, він оголосив той шлюб незаконним, а дітей – бастардами. А сам тоді ще юний принц отримав від батька добрячого прочухана. Леді померла за рік до того, як сам Генрі став королем і міг визнати шлюб брата й узаконити його нащадків. Нездатність Бедфорда, тоді ще занадто молодого та недосвідченого, протистояти волі батька дорого коштувала. Його син Річард, якого він любив безмірно, хоч і виховувався як принц і був джурою у почті Кларенса, ніколи не зможе успадкувати володіння герцога. Глостер, хоч і мав уже двадцять дев’ять років, досі не був заручений. Тож можна серйозно розглядати можливість союзу із бургундськими сестрами, якщо це принесе вигоду короні.

Месір Ролен зауважив, що його величність уже роздумує над матримоніальними планами, тож він наважився продовжити, бо мав ще одну, вкрай важливу для Філіппа Бургундського вимогу:

– І ще мій володар, великий герцог Бургундії, хоче цілковитої підтримки та союзництва вашої величності у питанні правосуддя та справедливості. І якщо до ваших рук або до рук ваших васалів потрапить бодай хтось, хто вбив його батька, хай упокоїть Господь його праведну душу, або той, хто був на мосту Монтеро того проклятого дня, чи той, хто бодай чимось допомагав у вчиненні того жахливого злочину, то мій герцог вимагає, – канцлер відважився вжити досить різке слово, аби підкреслити важливість цього пункту угоди, – мій герцог вимагає негайної видачі цього зрадника його владі.

Генрі похмуро вислухав Ролена, проте не через гнів на вимоги бургундця, а тому, що почав складати подумки непросту мозаїку ймовірних шлюбів та їхні наслідки. Вимагають видати злочинців? Ця вимога хвилювала його величність найменше. Він справедливий король. Чинити правосуддя – його прямий обов’язок. Попри власну прямоту та звичку швидко ухвалювати рішення, король знав, що надто кваплива відповідь дозволить бургундським посланцям висунути ще більше вимог, які вони тримали за пазухою. Тому він промовив:

– Ми дамо вам відповідь завтра до вечірньої меси, месіре. Наразі можете відпочити, вас проведуть у підготовлені покої. А я мушу обговорити із братами та радою ваші пропозиції.

Ніколя Ролен тричі низько та запопадливо вклонився, намагаючись пом’якшити ті різкі слова, які за наказом свого пана та задля інтересів Бургундії мусив промовити. Король махнув рукою, даючи знак мовчазному пажу відчинити двері. Канцлер позадкував обличчям до короля, як того вимагали звичаї у присутності монаршої особи.

Лише коли паж вийшов із покою, а двері зачинилися з того боку, король звернувся до братів просто, як було властиво їх спілкуванню без свідків:

– То що скажете? Чи подати руку бургундцю? Чи потрібні нам ті шлюби?

– Якщо герцог дає посаг, а старша сестра досі його спадкоємиця, чом би й ні, брате? – посміхнувся Глостер. Перспектива одруження із багатою нареченою його тішила.

– Коли ви думаєте про мадам Маргариту, мій брате, – втрутився розважливий Бедфорд, – вам краще забути про неї та її спадкові права.

– Чому б це? – здивувася Глостер, що вже подумки приміряв титули бездітного герцога Бургундського.

– По-перше, вона має нестерпний характер і щиро вважає, що після дофіна жоден чоловік не гідний стати із нею до шлюбу чи лягти до її ліжка. А по-друге, в неї до нестями закоханий азенкурський в’язень, син нашої мачухи – Артюр де Рішмон. І якщо ви хочете міцно тримати зв’язками з Англією Рішмона, а ще краще – його старшого брата, герцога Бретонського, то для нас буде надзвичайно вигідним і далекоглядним домовитись та зробити мадам Маргариту графинею де Рішмон, як би це не було нестерпно для її гордощів. Що ж до її молодших сестер, то я вчиню, як накаже наш брат король задля блага королівства.

Глостер скривився, далекоглядність – це не про нього. Проте від аргументів Бедфорда повітряний замок із маєтностей колишньої дофіни, який герцог уже намалював у своїй уяві, зник, як ранковий туманець від сонця.

– То й добре. Із бургундськими дівками все просто. А що робити із небажанням герцога приносити омаж? – запитав Кларенс. – Якби помисли його були чесні та відкриті, хіба ж готував би собі бургундець шляхи до відступу? Як довіряти його словам?

– Я не вірю Філіппу, як не вірив його батькові. Герцог – то не геть схиблений на лицарському кодексі бовдур, як Шарль Орлеанський. Я не повірю жодній присязі бургундця. Я знаю, що він відступить та відмовиться за першої ж кращої нагоди, – відказав король Генрі. Його обличчя досі не втратило замисленого, дещо нахмуреного виразу. – Бургундія хоче лише власної могутності. Та нам не впоратись без цього союзу, як не шкода.

Наступного дня, саме перед вечірньою месою, змусивши месіра Ролена довго чекати та навіть почати хвилюватися, герцог Бедфорд з наказу його величності повідомив посланців, що король Англії погоджується на умови Бургундії. І хоча джура повіз зашифрованого листа герцогу Філіппу, що досі перебував у Генті, вже до Різдва і в Труа, де зупинився королівський двір, і в бретонському Ренні, і в Анжері королеви Йоланди усі знали, що Бургундія домовилась із Англією.

* * *

Наприкінці грудня після Різдва в Анжері знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камінь, Ізабелла зрозуміла, що нічого доброго їй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу від панчох і до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчі, повідомила, що її син Шарль помер від поранень.

Рауль добре пам’ятав, як привіз матері лиху звістку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомість квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декілька разів, щоб саму себе впевнити:

– Мусите тепер одружитися із вашою кузиною, дамуазель Луїзою, замість вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися із вашою кузиною замість вашого брата…

– Вона ж ще замала, матінко. Коли я від неї дочекаюся сина? Ми ж хотіли отримати Ла-Ферте та Шато-Мілон від Орлеанського дому…

– Ви маєте рацію, Раулю. Ми повинні зберегти обидва шлюбних контракти, які нам такі потрібні. Добре, що ми запросили дозвіл Папи Римського на шлюб між сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання імені. Запит нового дозволу затримав би нас іще на півроку.

Звідки в його залізної матінки взялися сили думати про шлюбні угоди та папські дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, які померли у малому віці від гарячки, проте тоді це не справило на нього, п’ятирічного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досі стояла картина неприродно жовтого тіла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столі обмивали та перевдягали ченці. Його покривлений у передсмертному зойку рот із посинілими вустами, який марно намагались вирівняти щільною пов’язкою. Його розтерзаний живіт, з якого прибрали нутрощі, а потім замотали сірим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль відчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рік старший, товариш усіх ігор, витівок та бешкетів, брат, такий схожий на нього, що при дворі їх весь час плутали. Шарль, який за життя і хвилини не міг всидіти на місці, лежав нерухомо третій день у домовині, обставленій запаленими восковими свічками… Як мало він устиг, думав Рауль, згадуючи усі плани, мрії, бажання, якими брат ділився із ним. Згадуючи переляк надто юної нареченої брата та задавлений жах у світлому погляді дівчини, яку він кохав, її скам’янілий у грудях крик, що не насмілився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його бліда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як від мене хочуть того інші?»

Графиня де Вандом не могла ні сидіти, ні стояти, вона ходила колами довкола крісла із балдахіном та вандомівськими синіми левами. Зрештою, буде так, як вона хотіла – з герцогською байстрючкою одружиться найменший син. Хіба ж вона колись бажала, аби те сталося такою ціною? Шість синів народила вона чоловікові і вже трьох втратила.

– Нічого змінювати не будемо. Після Великодня ви одружитесь із дамуазель де Русі, а ваш брат Анрі – зі зведеною сестрою герцога Орлеанського.

Рауль скам’янів, не посмівши заперечити вголос. Шмаркач Анрі одружиться з Ізабеллою? Його молодший брат? Гірше й бути не може! Рауль рідко вагався й не мав звички обмежувати себе, коли якась дама припадала йому до вподоби. Він міг би вигадати тисячу способів, як затягнути Ізабеллу до свого ліжка, навіть не одружуючись із нею. Вона гарна, він її прагне. Невже мусить забороняти собі? А коли вона стане його невісткою? Вандом мугикнув, заперечення каменем застрягли у горлі. Він не насмілився докучати матері такими дрібницями. І злостився сам на себе.

– Залиште мене, – нарешті наказала графиня тихо та втомлено. – Я маю побути на самоті. І відправте джуру до Лондона – нехай сповістить монсеньйора, вашого батька.

Тільки зараз її почуття, спершу паралізовані новиною, почали повертатись, накриваючи щоразу сильнішою хвилею. Графиня де Вандом відчула сильне спустошення та дивну байдужість. Таку, що забивала подих. Вона підвелася і, не проводжаючи Рауля, чи не вперше забувши благословити його, повернулася до своїх покоїв. Лише там, замкнувшись, впала на коліна перед статуєю Пресвятої Діви й беззвучно заплакала.

Тепер Рауль мусив одружитися із Луїзою де Русі. Заручини Ізабелли розірвали, граф де Вертю наказав сестрі повернути каблучку із трьома рожевими перлинами. Вона віддала її Раулю, не дивлячись у вічі та намагаючись навіть кінчиком пальця не торкнутися його широко розкритої долоні. О, як же добре вона пам’ятала його руки, що кожного разу торкались її пальців у складці спідниці, коли вона проходила повз шевальє дофіна чи коли випадкове доручення зводило їх на сходах Анжерського замку. Або коли у церкві Рауль люб’язно пропонував їй святу воду, звернувшись із кількома фразами, щоб подивитись у вічі.

«Перли – то до сліз. Дурне віщування для заручин, поганий знак… – думала Ізабелла, ледве стримуючи сльози. – Я не буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усі зрозуміли, як мені прикро? Що я так безтямно закохана в чоловіка, який ніколи мені не належатиме? Ніколи в житті! Ніколи…»

Рауль дивився на Ізабеллу із щирим жалем, як на достиглий плід, до якого вже потяглася рука, щоб зірвати, а тепер він мусить відступити, бо сад охороняють розлючені пси, ладні розтерзати його на шматки. Він кілька разів намагався пояснити матері свої почуття. Проте стара графиня мала залізний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звільнилась рука багатої спадкоємиці із добрим посагом. Не байстрючки із перекресленим срібною міткою гербом та двома сільськими замками у придане. Нехай на гербі й королівські лілеї…

Тисячу разів Ізабелла, як і кожна юна дівчина, уявляла своє весілля: як брат поважно заведе її до церкви, прикрашеної квітами. У зеленому, всипаному квітами травні, звичайно. Наречений та гості вже чекатимуть на неї. Вона граційно пропливе до вівтаря у своїй темно-червоній сукні з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише із тонким срібним обручем. І вона буде така гарна, що чоловіки зітхнуть від захвату, а дами скривлять вуста від заздрощів. І після того, як за молодими замкнуть двері ліжниці, вже ніхто й ніколи не побачить її з непокритою головою чи неприбраним волоссям.

Спершу, коли вона була ще заручена із Раулем, Ізабелла не мала іншого наміру, як убратися на пошлюбини у червоне. Вона знала, що той колір пасує їй найбільше, роблячи шкіру білою та прозорою водночас. Коли ж забаганкою долі її нареченим став хлопчак десь дванадцяти років, вона впевнено наказала своїй покоївці готувати до весілля чорний оксамит.

– Чому б це на власне весілля вбиратися у жалобу? – дивувалася вголос покоївка, перекладаючи вже непотрібне червоне вбрання із розкішного оксамиту в скрині маленькими мішечками із сухою лавандою та м’ятою.

– Бо моє серце вбране в жалобу, – різко відказала Ізабелла, згадавши влучний вислів свого брата, полоненого герцога. – Відтепер і назавжди.

Покоївка лише хмикнула, не приховуючи свого подиву та нерозуміння. Чорне так чорне… І лише коли до Анжерського замку знову приїхали Вандоми й Ізабелла вперше за кілька тижнів після розірвання заручин побачила Рауля, її охопило бажання викликати в нього почуття невимовного жалю, що вона назавжди для нього втрачена. О, що б не сталося, вона все одно думатиме лише про нього! Анрі – лише безбарвна й та слабша за нього копія.