Читать книгу Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436 - Анастасія Байдаченко - Страница 5

Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і зв’язали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на зап’ястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, п’яний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся – рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив лицарські остроги, останні кілька місяців активного наступу ворога змусили його добре затямити, що війна – це не турнір і не розвага. І не гра, з якої можна щомиті вийти. Коли б’єшся за свою землю, йдеш ко кінця.

Він примружив очі, пекучі від пилу повіки сонце налило важким свинцем. Вітер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвіту, що білими пелюстками припорошував сліди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця війна лише наснилася, а він зараз розплющить очі й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарі… Аж поки Вандом не розчув англійську лайку, від якої йому хотілося блювати. Довкола сиділи, понуро опустивши голови, такі самі зв’язані, змучені спрагою бранці, як і він. Ніхто не плекав марних надій, король Англії наказав страчувати гарнізони замків, що насмілилися чинити спротив. А вони два тижні тримали облогу.

У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибениці, які готували англійці, і його знову опритомнив жах поразки, кривавої різанини, яку влаштували англійці, захопивши Шуазі. Підлі удари зі спини, поквапцем рознесені голови, дрібний дощ чужої крові, що заливає обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордість, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камінням підборіддя, його розрубаний англійською сокирою щит із гербом, його зганьблений прапор, його збиті у кров коліна – адже усі полонені стоять на колінах. Він бився до останнього, він не хотів здаватися. Здатися англійцям означало ганебну смерть – інколи швидку, інколи мученицьку. Рауль особисто віддав свого меча лорду Монтгомері, вже коли був оточений п’ятьма англійцями. Лицарський звичай зобов’язував лише взяти з такого шляхетного полоненого обіцянку не тікати, проте кому потрібні ті дурні правила? За останні чотири роки англійці, поновивши війну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложені міста морили голодом та відводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирізаючи усіх мешканців – від немовлят до немічних старих, нескорені замки спалювали, гарнізони страчували у найганебніший для французького дворянина спосіб – через повішення.

Усвідомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужістю. Як уже вмирати, то скоріше! Проте Вандом чи не єдиний не знав байдужості: його тіло заніміло, рани та порізи на обличчі нили, наче їх щедро присипали сіллю, обвітрені вуста жадали води, кров – чи то чужа, чи своя – кіркою просякла лляну сорочку під панциром, від роздратування та власної безпорадності хотілося кричати. Ще більше кричати, що він не хоче тут помирати у свої дев’ятнадцять років! Ледь притомний від спраги! На шибениці! А коли він згадує свою невістку, мадам Ізабеллу, її чорні очі із тонкими золотавими смужками, її посмішку, аж прозорі білі руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзає по льоду, то Рауль ладен був завити від безсилої люті. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разів повторював він подумки ту присягу, коли бачив її при дворі, коли приніс їй звістку про смерть чоловіка, коли її відвели у вдовин покій на сім тижнів, коли її забрали рік тому у королівське абатство Фонтенвро, аби відбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разів змогу, та не дозволити собі навіть пальцем її торкнутися! Чи вагався б він хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогодні, ось так… Чи почув би він бодай слово її заперечень? «Присягаюсь… Усім святим присягаюсь: якщо мені судилось звідси вибратись живим, Ізабелла буде моєю, хто б не став мені на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду більше нарікати, що не мав достатньо волі, аби вчинити так, як я хочу».

Вітерець знову війнув запахом яблуневого цвіту, Рауль облизав сухі обвітрені губи. Як же хочеться бодай чистої криничної води! І навіть серед цих рознесених кулевринами стін, серед лісу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тіл та випущених нутрощів Рауль гостро відчув, що він живий до нестями.

Лорд Монтгомері, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нічний штурм та вакханалії цього дня, давав на горіхи своїм джурам, які зв’язали дворянина королівської крові. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто віддав йому свою зброю. Лорд Монтгомері завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежність до родини Вандомів, за всіма звичаями після присяги не залишати замку Рауль мав розділити вино, жінок і переможну радість англійців. І якщо перелякані селянки не викликали в нього жодного захоплення, то від вина Рауль і справді не відмовився б. Спрага, голод й жах минулої ночі та дня мали бути потоплені бодай у недовгому забутті. Рауль жадібно схопив запропонований англійцем глек і почав квапливо пити. Вино червоними цівками розтікалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкість у ногах…

Аж раптом його щосили вдарили по спині, він випустив глек і упав. Та коли підвів голову, то зрозумів чому: до Шуазі в’їхав сам король Англії! Через те, що Вандом стояв на колінах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величністю слідували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер і кілька юних джур, коротко підстрижених, в однакових кірасах із королівським гербом. Його величність був нахмурений і чимось роздратований, він зробив кілька зауважень джурам англійською, Рауль не зрозумів змісту, проте добре зауважив, що хлопці побіліли, як крейда. Про сувору дисципліну в англійській армії не знав хіба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своїх братів, племінників та звичайних солдатів. Саме цим він і заслужив щиру повагу. Улітку минулого року король Генрі висадився в Кале із десятитисячним військом, аби захопити місто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шість років із самого Азенкура залишався в англійському полоні. Англійці вже давно не зважали на ті порожні лицарські дурниці.

– Скільки у вас тут полонених, лорде Монтгомері? – запитав король.

– Сорок дві душі, ваша величносте. Серед них – син Луї де Вандома. Він здався мені особисто, бо я обіцяв зберегти йому життя, – квапливо промовив Монтгомері, вказуючи на Рауля, якого так і тримали на колінах.

Король скривився. Коли зберігати життя кожному ворогові шляхетного роду, цей клятий народ ніколи не навчиться покорі!

– Хто комендант?

– Маркіз де Гаре, ваша величносте.

– Живий?

– Так, ваша величносте, поранений у плече.

– За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже він вам особисто здався. Гарнізон повісити. Маркіза повісити останнім. А Вандом нехай це все бачить, аби засвідчити своєму володарю. Замок віддати моїм солдатам та спалити вщент. Коли спіймаєте когось з утікачів – утопити, незважаючи на походження.

Рауль прикрив очі та подумки прочитав подячну молитву. Він житиме! Про ціну він зараз не думатиме, щоб не збожеволіти. Монтгомері лише мовчки вклонився. Лорд відчув глибоке внутрішнє полегшення. Король за звичкою міг зневажити його слово, його обіцянку дворянина та стратити усіх бранців, як він робив із кожним замком після поразки під Боже. Його величність терпіти не міг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виїхав огледіти замкові укріплення. Він настільки вірив у законність своїх прав на французький престол, що у спротиві своїй волі вбачав лише зухвалість та непокору.

Коли Раулю де Вандому дозволили підвестися, рятівний хміль від вина натщесерце як рукою зняло. Під кріпосною стіною сиділи зв’язані по двоє і вже приречені на смерть полонені. Гірше й бути не може… Гарнізон Шуазі – дворяни, для них кара на горло – найганебніша смерть.

Вони справді змусили Вандома дивитись, як одного за одним англійські солдати повісили кожного захисника Шуазі. Без священника та останньої сповіді. Без мішків на голові. Маркіз Гаре читав молитву, проводжаючи своїх воїнів на смерть, а Рауль ціпенів, дивлячись широко відкритими очима, щоб ніколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англійський король, його брати, почет так само мовчки спостерігали за стратою. Попри те що воєнний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисників на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту відсіченням голови. Марно. Його величність прагнув помсти. Він досить різко зупинив потік красномовства та аргументів Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покірність волі брата, й відступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокість недоцільною, але ще більш неприпустимим було починати будь-які прилюдні суперечки зі своїм братом королем. Тому він мовчки спостерігав за стратою, хоча в його сіро-зелених очах горів шал.

І коли вже Рауль побачив, що маркіз Гаре, повішений останнім, аби подовжити його муки, перестав рухатись, і тіло його безпорадно обм’якло, він вирішив, що найгірше вже відбулося. Аж тоді англійські солдати притягли джуру Вандома, того, якому він сам наказав втекти та привезти звісточку дофіну. Як і кожного, кого король Генрі називав утікачами, хлопця зв’язали та скинули зі стіни в замковий рів із водою. Рауль, втративши будь-яку чутливість та сили, повільно осів під стіною.

Поруч із королем Англії стояли два хлопці, ще підлітки, його племінники, позашлюбні сини Бедфорда та покійного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох від побаченого були блідо-зелені, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнівливість свого дядька короля, не посміли ані ворухнутись, ані заплющити очі.

– А ви, месьє, – його величність із презирливою посмішкою звернувся до Вандома, – після узгодження суми викупу та вашого слова їдьте до так званого дофіна та перекажіть йому, що так буде із кожним французьким замком, який відважиться на спротив.

Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарі після битви при Боже. Бідолашний принц Шарль, коли він робить лицарями чоловіків, які ледве на ногах тримаються від видовища страти!

Надвечір розграбований Шуазі англійці підпалили. Рауль де Вандом сидів верхи, його розв’язали, навіть, за наказом лорда Монтгомері, запропонували якусь їжу. Та, розіп’ятий відчуттям власної безпорадності й провини, полонений втратив усі відчуття, як набита ганчір’ям лялька. «Вони всі мертві, всі до єдиного мертві. А я чомусь живий… Для чого? Що іще я маю зробити?» – весь час подумки повторював Вандом. Чорні із золотавими смужками очі мадам Ізабелли, її тонкі прозорі пальці, до яких він наче випадково торкався, проходячи мимохідь в Анжері, дивна хода, жасминова есенція, що проймала наскрізь її вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, – геть зникло з пам’яті. Перед очима стояли лише шибениці із мертвими тілами.

«Я мушу їхати до дофіна… Мушу їхати… Я не буду про все це думати… – постійно повторював Рауль: – Я виживу, повернуся і помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».

Побачивши, що в полум’ї обрушилася стіна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англії задоволено кивнув і рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофіну Шарлю скорботну новину.

* * *

Минуло два роки відтоді, як король Франції у полоні божевілля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своїм ордонансом зробив дофіна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижі та й у всій північній Франції регентом королівства та законним спадкоємцем визнавали англійського короля. Для самого дофіна це означало віддатись на поталу постійним сумнівам у своїх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, – королева Ізабо. Але вона підтримувала англійців, чекати від неї ясності було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйської спільноти, шепоче запевнення, що він – єдиний живий син свого батька, отож жодного сумніву ні в кого не було щодо його законності, коли він народився. Однак вразливий принц цілими тижнями впадає у меланхолію. Грає на арфі чи роздивляється своє обличчя у срібне люстерко: чи справді він схожий на короля? Хіба ж покійний герцог Орлеанський – не брат короля, хіба ж не подібні вони?

Із люстерка дивляться різнокольорові вирлаті очі: одне – прозоре, світло-блакитне, друге – каламутне, зелено-каре. Високе чоло, довгий м’ясистий ніс, біла шкіра, ледь із натяком на вуса та бороду, коротке світло-руде волосся. Принц намагався згадати обличчя своїх орлеанських родичів: Шарля, полоненого під Азенкуром, Філіппа де Вертю, що його отруїли бургундці. Безперечно схожі з ним, тільки як кузени чи брати? Воля дофіна до боротьби та спротиву береться з внутрішньої впевненості у власній правоті. Коли ж він байстря, тоді законний спадкоємець трону – полонений герцог Орлеанський, аж ніяк не англієць. А він сам тоді хто? Бастард, як Дюнуа? Як важко від цієї непевності! Як просто все було до вбивства герцога Бургундського, жодна людина не наважувалася назвати його байстрюком.

За два із половиною роки після подій на мосту Монтеро, попри зусилля королеви Йоланди, дофін, змалку привчений до участі у справах політичних, засіданнях парламентів, до листування із європейськими дворами та магістратами міст, почав поступово уникати відповідальності. Найближчі друзі принца – Луї та Рене Анжу, Жан Дюнуа, Рауль де Вандом – перш за все товариші у його розвагах: танцях, співах, маскарадах, бенкетах, грі у кості, залицяннях до легковажних та гарних, як ляльки, придворних дам, що спритно підбирають спідниці. Зрідка бували й лови, бо його високість не надто полюбляє полювання – це мимоволі нагадує йому про засідку та вбивство герцога Бургундського. У тих заняттях дуже мало місця та часу для державних справ чи ведення воєнних дій.

Як справжній Валуа, дофін успадкував згубну кров та скаженість бажань. Проте дами, що припали до вподоби його високості, можуть просити лише коштовні подарунки та землі, до впливу на справи державні їх не допускають. Після Великодня в квітні принц одружився із Марі Анжуйською. Та на свою доньку королева Йоланда не покладала великих надій – для впливу на принца потрібна жінка мудріша та вродливіша. Жінка, яка здатна на дещо більше, ніж увесь час виказувати покору та вимушено сипати лестощами, себто жінка, яка може вселити впевненість у власних силах у його ніжне серце. Більших сподівань, аніж народження законних спадкоємців, на побожну принцесу Марі не покладають. Владу політичну при дворі дофіна мають лише ті, хто з дитинства був із принцом та залишився у найбільших випробуваннях, – Тангі дю Шатель, Жан Луве, Робер де Масон, Гійом д’Авогур, П’єр де Жіак – старі арманьяки та анжуйці з оточення королеви Йоланди. Або ж молоде покоління сеньйорів, чиї батьки та старші брати загинули чи були полонені під Азенкуром, – Жан де Дюнуа та Рауль де Вандом. З дофіном і молодший брат герцога Бретонського, Рішар д’Етан, вірний королівським лілеям, попри політичні маневри старшого брата. Незважаючи на войовничість найближчих радників, дофін із часів угоди в Труа виказує мало рішучості та прагнення вести війну. А дії його капітанів часто-густо розрізнені, неузгоджені та відчайдушні. Інколи це приносить результат, інколи – лише втрати. Англійців таке ведення війни скоріше дратує, як дії нормандських рутьєрів, вони так само безжально карають на горло тих, хто потратив до їхніх рук.

Двір дофіна за звичкою продовжував витрачати величезні кошти: сукня придворної дами могла коштувати тижневого утримання чималого гарнізону, а дорогоцінне каміння на поясі фаворита короля – цілої воєнної кампанії. Борги принца зростали з кожним днем, а в скарбниці гуляв вітер. Війна – дороге задоволення, а війна на два фронти схожа на фінансове самогубство. Усе при дворі дихає брехнею, діряві кишені старанно прикривають золотим гаптуванням, родинні замки перезакладаються знов і знов, аби здивувати придворних новим убранням, приголомшливими розвагами, вишуканою їжею чи витонченим вином. Королівський радник Жан Луве, що відповідав за збирання податків у Провансі, мовчки фінансує божевілля двору. Звичайно, право збирати податки завжди означало швидке збагачення. Тому він, людина геть не шляхетного походження, проте працьовита та вірна, видав свою старшу дочку Жанну за сіра де Жуаєза, а молодшу Марі, – за Орлеанського Бастарда – Дюнуа.

Весело мандрує двір із Шинона до Тура, з Іссудена до Буржа, з Меюна до Амбуаза, лише б не переривати цю яскраву, як фейєрверк, низку гулянь, тільки б не зіпсували настрій новини з війни. Важко уявити цим розрядженим в оксамит і шовк, легковажним, як метелики, сеньйорам, що поруч дзвенять не турнірні мечі і нагородою переможцеві буде не браслет дами. Не зрозуміти їм, що таке облога і яке воно, горе переможеного. Як байдуже вони гарцюють, полюючи по житніх ланах, коли пів-Франції помирає від голоду. Та хіба не для них квітнуть у Ланже троянди?

Воєнні події з серпня минулого року дофіна не радували, не надихали: англійці та бургундці сплюндрували чимало замків у самому серці Франції, кілька разів загрожуючи таким вірним принцу твердиням, як Дре, Вандом, Орлеан. Принц Шарль, замість того щоб подивитись у вічі ворогу й тверезо оцінити ситуацію, що склалася, на королівській раді, намагався знайти бодай швидкоплинне забуття у залицяннях до старшої із сестер Луве – Жанни де Жуаєз. Прекрасної Луветки. Вона, хоч геть не вписувалась у світловолосий, світлоокий канон визнаної придворної красуні, вражала жвавістю погляду та граційністю рухів. Легковажна, як і будь-яка придворна дама, що їх так ретельно збирала королева Йоланда, своєю примхливою вдачею вона була схожа на чарівну фею. Тканини на її сукні привозили з Гента, Венеції чи Константинополя, а плащі підбивали хутром, так ніби вона знатна дама, а не дочка голови суду. Рукавички для мадам Жуаєз вишивали шовком найкращі гаптувальниці Франції, а її коштовності були гідні королеви. І нема для мадам де Жуаєз кращої нагороди, ніж прийти на бал у сукні з італійського смарагдового саєту[9] з білячим хутром на комірі, щоб усі дами повмирали від заздрощів, а кавалери – від захвату. Вона ладна полювати вранці разом із королівською свитою, вдень молитися в церкві, ввечері невтомно танцювати на маскараді чи прогулюватися верхи. Дофіну марно й шукати кращої подруги для розваг!

Королева Йоланда сама підкладала жінок у ліжко свого зятя, шукаючи інструменти впливу. Спершу, за кілька днів після весілля, королева наказала одній зі своїх дам навчити принца мистецтва кохання, бо дочка якось пожалілася, що ледве витримує те, що в них відбувається у ліжку.

Принц Шарль сидів на маленькій лавці з червоною оксамитовою подушкою. Перед ним у високому кріслі сиділа мадам де Жуаєз. Він увесь час цілував її маленьку руку, тріпотливу, як пташка. Їхні стосунки були на тому етапі, коли дама мусила озвучувати сумніви, як їй наказав батько, підвищуючи ставки за власну ніжність, а принц – виказувати настирливість.

Заінтригована галасом надворі, Жанна грайливо вивільнила руку, підвелася з крісла так граційно, наче починала танок, і, підійшовши до вікна, стала навшпиньки, щоб краще бачити. Шарль теж підійшов до вікна, проте не зводив спраглого погляду з того місця, де високий зелений оксамитовий комір відкривав білу, як сніг, шию.

– Що ж там таке, моя мила? – ласкаво запитав дофін.

У нього був дуже приємний низький голос, особливо коли принц спілкувався з тими людьми, яких знав достатньо довго чи добре.

– До замку хтось приїхав, ваша високосте. Не пізнаю вершника. Мабуть, вас знову турбуватимуть цими нудними справами…

– Мадам, нема такої справи, яка б завадила нам танцювати ввечері на балу.

Мадам де Жуаєз ласкаво посміхнулася, пустивши бісики очима. Вона майстерно роздмухувала пристрать у чоловіках. Безперечно, дофін заплатить найвищу ціну за її обійми. У подібних стосунках жінка завжди ризикує незрівнянно більше, ніж чоловік: людський поговір, гнів чоловіка, ймовірність отримати позашлюбне дитя…

Цієї миті до кімнати вбіг паж у біло-червоно-зеленій лівреї дофіна.

– Ваша високосте, пробачте мені… – почав було він, впавши на одне коліно та опустивши голову. Він зніяковів від присутності мадам де Жуаєз у приватному кабінеті його високості, куди був доступ лише для радників та королеви Йоланди.

Шарль насупився, його товсті губи скривились та затремтіли від недоброго передчуття:

– Що сталося, д’Арве?

– Рауль де Вандом просить вашу величність прийняти його…

– Вандом? Хіба ж він не під Шуазі? Я хочу бачити його негайно!

Дофін сів у крісло під високим блакитним балдахіном, а мадам де Жуаєз без прямого наказу не наважилася вийти, так і залишившись біля вікна. Аж завмерла, погляд – на підлозі, руки зчеплені. Безперечно, жінці тут не місце. Вона це шкірою відчула…

Сірий, як привид, Рауль зайшов і напружено впав на одне коліно. Вигляд він мав кепський: три дні верхи без перепочинку, у тому одязі, що його полонили. Брудний, як чорт, у голові паморочиться від голоду, спраги та втрати крові, на руках – синці від мотузок, на обличчі – запалені рани.

– Вандоме! – скрикнув дофін. Він ніяк не очікував побачити товариша своїх розваг у такому вигляді, наче він щойно прискакав із поля бою.

При дворі молодий Вандом мав репутацію чепуруна, що опікується своїм зовнішнім виглядом, дбає про вбрання та поєднання кольорів. З’явитися перед очима його високості у такому жахливому вигляді без істотної причини – таке було годі й уявити!

– Ваша високосте, я привіз кепські новини. Пробачте мені… Три дні тому герцог Бедфорд узяв штурмом ваш славетний замок Шуазі.

– Що?! – з обличчя дофіна зникли усі сліди любовного нетерпіння, з яким він щойно цілував руки мадам де Жуаєз.

Шарль майже вистрибнув з крісла й схопив Вандома за плечі, змушуючи підвестися. Аж тут принц зауважив, що сорочка Рауля червона від крові, і він ледве тримається на ногах.

– Увесь гарнізон англійці повісили на стінах, утікачів утопили у замковому рові…

– Повісили маркіза де Гаре, дворянина? Ви певні?

– То все відбулося на моїх очах, ваша високосте. Потім Шуазі віддали на розграбунок та спалили. Мені ж наказано передати вам слова короля Англії: «Так буде з кожним французьким замком, що насмілиться чинити спротив».

– Як вам вдалося врятуватись?

– Я здався лорду Монтгомері, ваша високосте, і він дав слово зберегти моє життя, бо ми схрестили зброю під час останнього штурму. До Різдва я маю сплатити викуп або ж прибути до Парижа на волю лорда Монтгомері.

– Я вдячний Пресвятій Діві за ваш порятунок! І цьому надто чеснотному, як на англійця, лорду! Але вас поранено, я негайно накажу моєму лікарю, метру Садару, оглянути вас.

– Ваша високосте, мої рани стерпні. Я був би надзвичайно вдячний за великий келих гіпокраса та ліжко. Я хочу завтра бути в Ла Шапель-Вандомуаз.

– Але ж це непроста дорога для пораненого!

Рауль лише вклонився у відповідь. Виходячи, він майже зіштовхнувся у дверях із королевою Йоландою, яка мала звичку заходити у кабінет зятя без супроводу пажа чи попередньої доповіді. Упізнавши її величність, Вандом через силу вклонився, проте через різке запаморочення мусив зіпертися рукою об стіну. Королева навіть й оком не повела.

Помітивши зніяковілу мадам де Жуаєз, королева ледь помітним порухом пальця у чорній рукавичці наказала їй забиратися геть. Зніяковіла Жанна, схилившись у низькому реверансі, поквапилась зникнути, вона аж ніяк не хотіла мати стосунок до справ політичних, воєнних чи державних.

– Мадам, моя матінко, – звернувся до королеви дофін, коли вони лишились наодинці. – Англійці захопили Шуазі й стратили весь гарнізон.

– Сумні новини сьогодні, ваша високосте. А я йшла вам повідомити, що вчора бургундці взяли Сен-Дізьє. Я щойно отримала звістку з двору королеви Ізабо.

– У вас досі є вірні люди при дворі моєї матері, мадам?

– Так, і, сподіваюсь, надалі будуть. Так само як і при особах герцогів Бургундського та Бретонського.

– Як довго не було у нас великої перемоги… Від Великодня минулого року. Відтоді, як наше славне лицарство розгромило годемів під Боже, коли конетабль Бюшан надіслав мені штандарт цього безбожника Кларенса… А з літа так і не відбили Сен-Рік’є та Пон-де-Ремі у клятих бургундців. Як тут не сумніватися в тому, що наше діло праве?

– Мій сину, закликаю вас ніколи не висловлювати ці сумніви вголос. Ваші прихильники потребують вашої впевненості та твердості. Ви – син короля Франції, вашого батька. Ви не мусите вклонятися англійцю. Ви не мусите вклонятися бургундцю. Це ви – їхній сюзерен.

Дофін стиснув кулаки й підійшов до вікна, над містом висіли важкі грозові хмари. Королева злегка хитнула головою: скільки ж зусиль треба докласти, аби цей дітвак став справжнім володарем і спромігся вести військо у бій? Чи стане в неї сил та часу? Вона має придумати, як тримати при дворі усіх прихильників дофіна, молодих шибайголів, чиї батьки загинули під Азенкуром, а усіх знатних дам та багатих спадкоємиць зробити придворними своєї доньки, майбутньої королеви.

Наче стверджуючи її величність у цих роздумах, Орлеанський Бастард, Жан де Дюнуа, запитав, чи не потребуватиме її високість дофіна Марі побожної придворної дами. Адже його сестра, мадам Ізабелла, після того як втратила від поранень при Боже свого чоловіка, Анрі де Вандома, вже рік перебуває в анжуйському абатстві Фонтенвро. Безперечно, зведену сестру герцога Орлеанського та графині д’Етан краще тримати в полі зору. Попри те, що мадам Ізабелла вже була при дворі більше року, її величність не встигла скласти думки про її чесноти, характер чи вроду. Королева Йоланда не мала звички заважати побожній дамі оплакувати свою втрату, навіть задля політичної потреби. Тому вона наказала Дюнуа повернути сестру до двору, якщо Вандоми не заперечуватимуть, і вона сама того хоче.

* * *

Рауль де Вандом спішився не без зусиль. Він погарячкував, не давши собі відпочинку більше однієї ночі при дворі. Яке щастя, що він уже вдома! Три дні божевільних перегонів потребували концентрації сил, уваги та впертості. Поранення здалося дріб’язком, проте через недбальство в порізі на плечі почалося запалення, шкіра довкола сильно почервоніла, пов’язка, яку зробив особистий лікар його високості, не врятувала від подальшого натирання кольчугою.

Його дружина, мадам Луїза, іще тонша й менша у чорній сукні, схилилась у реверансі, не насмілюючись ані підвестись без наказу чоловіка, ані підвести погляд.

– Мали б наказати винести мені вина, мадам, – сухо зауважив Рауль, роздратований більше власним самопочуттям та слабкістю, ніж нетямковитістю дружини.

Луїза ледве не розридалася від розпачу: вона ж так готувалася, її покійна свекруха майже рік навчала її бути турботливою дружиною. Вона прошепотіла нікому не потрібні вибачення та наказала служницям готувати ванну й накривати стіл.

– Замініть постіль та відкрийте вашу ліжницю, мадам, – підказала вихователька.

– Але ж монсеньйора поранено. Може, він захоче провести ніч на самоті? – непевно заперечила Луїза.

– То вже йому вирішувати, мадам.

Попри те, що вони одружилися півтора року тому, шлюб було консумовано недавно, жодного задоволення в тому занятті юна мадам де Вандом не бачила. А тому Луїза до смерті боялася кожного візиту чоловіка додому. Їй ще не виповнилося чотирнадцяти, проте її виховательки, свекруха та лікар покійної графині, порадившись, дійшли висновку, що вона вже може народжувати. Луїза досі була тендітним тонким підлітком, в якому ледь вгадувалась майбутня жінка. Для Рауля, що звик до витончених та освічених дам та шляхетних дівчат при дворі, дружина здавалася сільською простачкою, позбавленою смаку. Вона не витрачала жодних зусиль на вибір вбрання. Не переймалася вибором кольорів, які б їй пасували. Коли вони не йшли до церкви чи не приймали гостей, юна мадам де Вандом зазвичай віддавала перевагу простим темним сукням, що більше пасували б городянці. Коли ж треба було йти до меси, Луїза надягала на себе всі коштовності зі своєї скриньки, геть не замислюючись, чи потрібен такий надмір у прикрасах. А після смерті свекрухи Луїза отримала майже усі її коштовності, проте вже не було кому зауважити їх недоцільність. Тем для розмов у подружжя також було небагато: дружина рідко відкривала щось, окрім часословця чи псалтиря, чоловік, що здобув куртуазне виховання разом із дофіном, не знав, про що із нею говорити. Зазвичай після відвідин чоловіка Луїза кілька днів ридала, зачинившись у себе в покоях, та після його від’їзду знову поверталася до тих речей, які бодай якось її розраджували: шиття, облаштування квітників та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думці, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б віднаходили інші теми для розмов, окрім справ у замку та звітів старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комір та манжети його сорочок дрібним квітковим узором, ручна робота приносила їй заспокоєння. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок із грубого сіруватого льону, що потрібно було вдягати під панцир. Проте Рауль не помічав її турботливості.

Коли молодий Вандом залишав замок, Луїза була певна, що він повернеться не раніше, ніж за кілька тижнів, тому без страху заходила до його ліжниці, оздобленої синім оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями із вирізьбленими вандомівськими левами, маючи напоготові пояснення, що перевіряє, чи все там до ладу, та власноруч розкладала ті безкінечні сорочки по скринях у переміш з мішечками сушеної прованської лаванди. У покоях чоловіка Луїза шукала відгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскільки він не мав жодного бажання розповісти щось дружині чи довго із нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповісти про свого сина та його звички: Рауль із шести років виховувався із дофіном, спочатку в Сен-Поль, потім в Анжері. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Відповіді Луїзі доведеться шукати самотужки. А можливо, він геть не потребує від неї нічого, окрім слухняності, порядку в оселі та синів? Луїза мала перед очима геть інший приклад шлюбу: її батьки були настільки близькі, що ніколи не розлучались, якщо тільки не йшлося про військовий похід. Батько завжди обіймав та цілував мати в губи, коли їхав чи повертався. Вона ніколи не чула, щоб сеньйор де Русі підвищував голос чи привселюдно виказував дружині своє невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луїза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку її батьків за столом панувала така важка гнітюча тиша, як у них із Раулем за обідом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорікав матері за те, що вона народила йому сімох доньок. Так, Бог дав їм іще п’ятьох синів, яких забрав до року. Проте це був обопільний біль.

Луїза мовчки торкалася синього покривала із червоними вигаптуваними квітами маків по кутках, розправляючи найдрібніші складки, які не помітила покоївка. Зберігати ідеальний порядок у ліжниці чоловіка давало їй внутрішнє задоволення. Потім перекладала стосик книжок за пюпітром біля вікна: юна мадам де Вандом знала, що її духівник не схвалив би такого читання: філософські й богословські трактати занадто складні для неї, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажні. Вона колись чула, що у цій книзі забагато сороміцьких символів, навіть Троянда символізує не садову квітку, як вона спершу подумала, а жіночі принади. Навіть від самої думки про це їй ставало огидно, як тоді, коли вона випадково побачила Рауля у стайні Ла Ша- пель із якоюсь із дівчат, що допомагали кастелянші давати лад білизні в замку. Дівчина так стогнала й кричала, обіймаючи ногами голі сідниці її чоловіка, що Луїзі спершу важко було дійти висновку, чи то їй так боляче, чи все ж таки до вподоби. Вони борсались, перевертались, кусали та дряпали одне одного, затуляли одне одному роти, щоб приглушити крики, та робили все те, що, за словами її виховательки, церква прямо забороняла робити чоловікові та жінці. Луїза ще могла б зрозуміти, що ті огидні речі можуть подобатися чоловікам, та яке від того задоволення жінці? Юна мадам де Вандом знала, що мала б негайно вийти та вдати, що ніколи нічого подібного не бачила. Та вона аж скам’яніла й не могла навіть заплющити очей. Те, що вона змушена була спостерігати, геть не схоже було на те, що відбувалося у її подружній ліжниці. Щоразу, коли надвечір тільки відчинялись гостроверхі дверцята із вирізьбленими двома хортами, що стояли на задніх лапах, між ліжницями подружжя, Луїза вже подумки починала молитись, щоби те швидше закінчилося. Їй було боляче, огидно та соромно. Сам Рауль ставився до цих шлюбних злягань як до неуникного, але малоприємного обов’язку. Він ніколи не залишався у ліжку дружини на ніч. Що швидше – то краще. З того, яким тоном він дякував дружині та бажав доброї ночі, зачиняючи за собою дверцята, Луїза завжди робила висновок, що геть не догодила йому своєю покірністю. Він ніколи не наказував їй повторити бодай щось із того, що із задоволеними стогонами виробляла та дівчина у стайні. Тепер та хвойда важко пересувалась, високий білий фартух геть не приховував її вагітності, хоч у присутності мадам де Вандом дівчина ніяковіла, червоніла й не знала куди себе подіти. Та челядь Ла Шапель уже вголос, не соромлячись, казала, що молодий Вандом отримає бастарда швидше, ніж законного сина. І Рауля такий стан речей зовсім не бентежив.

Луїза знала, що її обов’язок дружини – допомогти чоловікові прийняти ванну та зробити перев’язку. Рауль без сил впав у вистелену лляним простирадлом ванну, вода миттю забруднилася, змиваючи сліди штурму Шуазі та триденної дороги. Луїза намагалася легко намилити чоловіка, аби не зачепити рани та не навернути його мимохіть до наміру відвідати ліжницю дружини того ж вечора. Та Вандом так утомився, що майже засинав. У теплій воді, та ще від кубку червоного вина, що подала дружина, він аж носом куняв. Луїза квапливо вилила на нього ще кілька глечиків чистої води, змиваючи мило, тоді подала чисте простирадло. Рауль вийшов із ванни, полишаючи по собі мокрий слід, і впав у ліжко на живіт.

Луїза покликала лікаря старої графині. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи ані на буркотіння лікаря, незадоволеного станом запалення, ані на перелякані зойки дружини, ані на трьох балакучих служниць, що почали відрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лікар закінчив перев’язки й у покої запанував міцний запах ароматичних олій, Луїза вкрила чоловіка важкою теплою ковдрою. Від самого вигляду його пружних голих, дуже білих сідниць вона мимоволі згадувала побачене у замковій стайні, а ще великий, обтягнутий білим фартухом живіт дівчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквітлому тілі – дитя її чоловіка, Луїзі ставало надзвичайно гірко та прикро. Так наче її обікрали…

Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою він почувався набагато краще. А лікар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лікар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний піст, Рауль з’їв цілого смаженого кролика, печеню з оленятини та кілька перепелячих яєць. Лікар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луїза наказала стільничому готувати для господаря звичні м’ясні страви.

– Коли ви маєте намір повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, які потрібно витягти із скринь для білизни.

– За два тижні. Наша невістка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити її серед своїх дам. Я мушу бути в Шиноні.

Яке пояснення! У Луїзи не вистачить розуму чи хитрощів, аби щось випитувати далі. Він сам собі задоволено посміхнувся.

– Мадам Ізабелла? Бідолашна… Може, вона хотіла б залишитись у Божому домі назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

– Хотіла? Зробить, як їй накажуть, мадам. Жінка має виконувати волю своєї родини.

– Звісно, монсеньйоре, ви маєте рацію, у жінок геть немає вибору.

– Ви думаєте, мадам, що у чоловіків він є? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболісну амплітуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немає. І пощастило, коли тобі подобається бути тим, ким ти є. Та у будь-якому разі це обов’язки, яких не уникнути.

– Але ж вам подобається, монсеньйоре? – тихо запитала Луїза, відвівши погляд від п’ялець. – Бути тим, ким ви є…

Проте Рауль не відповів. І не через неуважність чи грубість. Він подумав: який же він дурний, що не наказав Ізабеллі повернутися набагато раніше. Хто міг би йому заборонити? Батько у полоні, мати померла, його старші брати – також. Він глава родини. У нього вся влада, ніхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертається до кола придворних дам, а потім він покличе її до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. І тільки від цієї думки гіркота, що труїла кров уже довгий час, полишила його. Гіркота та жаль, бо його життя минає не так, як він хоче, змушений вчиняти проти власної волі.

* * *

Триста сорок днів. Триста сорок невимовно довгих днів та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусібіч, як ребристі намистини на чотках. Кожен день в абатстві Фонтенвро для неї, що вже призвичаїлася до світського життя молодої дами при дворі, був однаковісіньким, заповненим молитвами, месами, прісною їжею у трапезній із довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на білу сорочку грубого льону вона вдягала сіру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та біле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливі сльози, коли згадувала м’який синій оксамит із червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлін королеви. А її нижня червлена сукня! Коли Ізабеллі вдавалося піддивитися на себе у слюду віконця – то виглядала вона, на її думку, так само убого, як і черниці абатства. Люстерок в абатстві не водилося, навіть шляхетні дами, що жили тут, не маючи намірів приймати постриг, та послушниці не були вільні тримати при собі усілякі грішні речі: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високі рогаті світські головні убори.

Ізабелла мала відбути перший рік вдовування саме у цьому славетному королівському абатстві, Вандоми заплатили за це чималі гроші. А вже цього практичний розум жінки прийняти не міг. Коли вони вже так переймалися її побожністю, в Анжу та Орлеані повно і простіших монастирів. А для впевненості, що молода вдова не наробить дурниць, які можуть зашкодити родинній честі Вандомів, вони могли просто замкнути її у якомусь своєму замку під наглядом тітоньок, приживалок та охорони.

Коли минуло триста днів, Ізабелла аж шкірою відчула загрозу. У неї звідси лише два шляхи: або родина накаже їй повернутися до двору, або залишать її тут на віки вічні сохнути у монастирських стінах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жінок, які провели все життя в обителі, які не знали нічого іншого, окрім келії, молитов та жіночої спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.

Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат – також, їхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповідач. Дюнуа – кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих кам’яних стінах до скону.

Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на кам’яну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить – то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» – думала Ізабелла.

А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках – оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота відкрити у подиві, він розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрібні, ще зелені зернятка на біло-блакитну підлогу.

– Тепер ви зрозуміли? Де маєте бути? І з ким? – шепотів він їй на вухо.

І від тих слів не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути їй з Раулем де Вандомом. Хоч і намучиться від того. Але сон не підказав, коли це має статись і скільки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла ніколи не вміла.

Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.

Годувальниця не раз розповідала Ізабеллі, як її мати, безсила, бліда, беззвучно плакала на своєму породільному ліжку, коли й цю дитину від неї назавжди забрали, щоби віддати на виховання герцогині Орлеанській. Проте випросила в герцога іншої долі для доньки: посаг та заміжжя.

– Якщо це вас втішить, моя мила… – погодився принц, цілуючи коханці руки. – Зрештою, замком більше, замком менше…

Юна пишнотіла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоїти немовля, на хвильку прийшла до тями від криків дитини, хвилеподібного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в голові. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Відтоді Ізабеллу мати ніколи не бачила. Більше того – ніхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашні герцогів Орлеанських вважали, що Марієтта д’Ангієн, що Ізабелла та Жан, попри зовнішню несхожість, рідні. Годувальниця дівчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, ані до чийого дому її запросили, ані імені дами у породільному покої. Та й сам герцог Орлеанський, який кілька разів відвідав її за три дні, не називав її на ім’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як і Жана три роки тому, привезли до покійної герцогині разом із годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетні чоловіки не надто переймалися почуттями своїх дружин, привозячи бастардів на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюків просто не зважали, не опікуючись нічим, окрім одягу та місця за столом, інколи робили їхнє життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жінкою добросердною: вона не робила різниці у ставленні чи вихованні між дітьми свого чоловіка. Бастард Жан ділив ліжницю із молодшим сином герцогині, а мала Ізабелла – із її дочкою Маргаритою. Одяг їм шили однаковий, навчали ті самі вчителі, за столом вони сиділи відповідно до віку. Хіба що на урочистих зібраннях, де діти мали носити свій герб на одязі, позашлюбні діти герцога Орлеанського мали геральдичну мітку: синьо-золотий герб було перекреслено справа наліво срібною плашкою, себто що народжені вони не у законному шлюбі. Звичай та гарні манери диктували Ізабеллі триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте відтоді, як вона себе пам’ятала, і до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися із братом герцога Бретонського, усюди, окрім церкви та королівського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усі орлеанські принци було плодом союзу близьких родичів: герцог доводився герцогині кузеном, батько герцога та мати герцогині були рідними братом та сестрою. Тому разом зі шляхетністю отримали у спадок кволість, слабке здоров’я та схильність до меланхолії. Натомість бастарди герцога були міцними, галасливими та невгамовними. Після смерті батька радники герцога спробували відправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навіть не доїхав, бо Жан утік дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на коліна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися із родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковної долі Ізабелли, її годувальниця переповіла те, що покійний герцог обіцяв своїй коханці посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведеній сестрі нареченого.

Від народження Ізабелла мала ваду: одна ніжка трохи коротша за другу. Саме тому її мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньці посаг. Проте герцог, що у шлюбі мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що від заміжжя більше користі для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звільна і стала така вправна у танцях, що здавалось, ніби вона не йде по землі, а ковзає по льоду чи танцює. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ії брат, до того ж, попри юні літа, невластиві жіноцтву амбіції. Тому і герцог, і граф де Вертю хотіли видати її заміж якнайшвидше, коли вже того хотів батько.

Жінки рідко наважувалися йти наперекір волі родини чи опікунів. Зазвичай те коштувало їм втрати репутації. Щойно свавільна кузина герцога Бургундського, Жаклін Баварська, почала діяти на власний розсуд та покинула чоловіка, як одразу ж почалися плітки, що вона геть не чеснотна жінка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають її у монастирі назавжди, ніж приймуть бодай найменший ризик для честі родини. І Вандомам вона, як кістка в горлі: вдова без дитини, віддати її заміж – лише витратитись на посаг.

«Коли б я була вільна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собі господинею». Навіть сільське життя у провінційному маленькому замку серед сусідів-сеньйорів, що вихованням мало відрізнялися від своїх віланів, видавалось їй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймні дарувало ймовірність зустрітись із Вандомом. Із непоборною впертістю Ізабелла воліла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловік, її дівер, навіть думати про нього гріх. Бо брат чоловіка – це твій брат, а зв’язок із ним – кровозмішання та гріх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усі ті цілунки та присяги. «Він розлучиться. Навіть королі розлучалися, – марно тішила себе Ізабелла: – монсеньйор мені присягнув, що він – мій. А я – його. Хіба можу я сумніватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разі незреалізованості, відсутності тілесної консумації, навіть подружня зрада та відсутність дітей не були достатніми причинами для розірвання шлюбу. Чи варто сподіватись, що за півтора року після вінчання Рауль жодного разу не мав спільного ложа із дружиною? У глибині душі Ізабелла розуміла, що такий плин подій малоймовірний, та це було єдине можливе виправдовування її марень про Вандома, тому вона чіплялася за нього як потопельник за соломинку.

Ще коли був живий Анрі де Вандом, а Ізабелла була фрейліною при дворі королеви, геть не тямлячи себе від закоханості й не маючи сил опанувати власні почуття, бо щодня змушена була зустрічатись із Раулем на зібраннях двору, вона пішла до міської відьми. Тієї самої, яку не можна було відвідувати дамам королеви під страхом бути відісланою з двору додому.

– Чого ж ви хочете? – хитрувато усміхнулась відьма, уважно роздивляючись даму в масці.

Така тонка, така тендітна, – років п’ятнадцять, не більше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейліна королеви…

– Приворотного зілля? Чи плід струїти?

– Приворотного зілля…

– Навіщо вам, такій молодій та гарній приворотне зілля? Чоловіки, мабуть, божеволіють, коли ви проходите поруч… Хіба у вас обличчя зіпсоване віспою?

– Я хочу, щоб він хотів лише мене, щоб на інших жінок навіть не глянув. Щоб тільки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А від самого погляду на дружину вивертало шлунок.

– То, може, простіше дружину струїти?

Очі Ізабелли заперечливо блиснули.

– Чи маєте якусь річ, що йому належить?

Ізабелла простягла срібний медальйон, щоб, як релікварій, ховав пасмо темного волосся. Відьма хитнула головою, вихопила зі схованки вміст та спалила у глиняному горщику. Потім довго щось розглядала на дні, піднісши тонку свічку.

– Приворотне зілля тут не зарадить. Він і так себе втратив у коханні до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з іншою, то візьміть шмат тканини з вашої нижньої сорочки, що торкається тіла, та шматок його сорочки. Зшийте ті два клапті один до одного проти ночі у повню. Одночасно двома нитками в одній голці – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вірність. Потім три дні та три ночі носіть при собі. Біля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лоні, якщо хочете кохання плотського. Коли в ті дні піде кров, то це навіть краще. На четвертий день спаліть це на свічці з білого воску з церковних недогарків. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому ані перепочинку, ані спокою, поки він із вами не буде. А душі ваші і так навіки поєднані.

За божевільні гроші викупивши в замкової пралі сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила відьма. Годі й казати, що амулет Ізабелла носила на лоні. Хтозна, як то подіяло на Вандома, а їй самій від того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирі майже рік, і кожної хвилини думаю лише про нього… А він навіть не намагався передати мені звісточку. Він же знає, де я. І листи від родини дозволено… Невже та бліда немічна Луїза припала йому до смаку?»

Коли до Фонтенвро прибув посланець із листом від королеви Йоланди, Ізабелла із властивим їй нетерпінням уже вирішила, що її залишать в обителі до скону, та з усіх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бігла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу і двох слів не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсміялася беззубим ротом щиро та лагідно, як бабця – до онучки, й мовила, піднявши вказівного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:

– У вас стільки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домі – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирішите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усі ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…

Довкола дормеза розтікся зеленню та квітами луарський травень, Ізабелла не могла всидіти на подушках. Вона висунулася у віконце, торкалася руками віття дерев і весь час посміхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть інше сонце, квіти та весна. Ця щира усміхненість зовсім не відповідала її вдовиному чорно-білому однострою, в якому вона майже рік прожила в монастирі. Її дорога до королівського двору означала, що вона знову отримає шанс бути щасливою! І вона його не проґавить. Чого б це їй не коштувало…

Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворі, мусила проїхати довгим та незручним шляхом із Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко від міста її брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав їй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. Ізабеллі ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вірність. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрів її перед замком, розповів, чого від неї очікують.

У парадній залі замку було повно дрібних провінційних дворян, омаж належало віддавати в присутності свідків. Ізабелла випросталась, задерла носа та своєю дивною ходою, наче ковзала по льоду, підійшла до крісла сеньйора. На ній досі було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й біле укривало, що робило її надзвичайно тендітною та підкреслювало витонченість та білість рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострій, вона досі виглядала тонкою юною дівчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кілька кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.

– Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.

Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобов’язувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності – у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:

– Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:

– Я не смію, монсеньйоре, – королева чекає на мене в Шиноні.

Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.

Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх дев’ятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні очі одна одній повидряпувати за його прихильність. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зі свити дофіна: ще тонким, худорлявим, із темним хвилястим волоссям до пліч та замріяним поглядом світло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що від своєї посвяти в лицарі після битви при Боже рік провів у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Він і виглядав зараз приголомшливо інакше: темне волосся дуже коротко підстрижене, як у солдата, від чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, від природи світла шкіра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став різким, упевненим, якому жінки нездатні чинити опір узагалі. От і вона не може…

Королева Йоланда навіть не озирнулася до Ізабелли, котра після трьох обов’язкових реверансів завмерла, схиливши коліно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.

– Розважте дофіна, моя люба, – нарешті озвалась її величність, рукою даючи дозвіл підвестись і навіть не удостоївши гостю поглядом.

Розважити? В якому сенсі? Досі усміхнене обличчя Ізабелли зробилося сіро-білим, як крила нічного метелика. Від самої згадки про ковзкі холодні руки принца її почало нудити.

– Мій син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жінку, яка зробить із нього справжнього короля. Щоб витягла із нього усі страхи та сумніви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у ліжко дофіна якомога швидше.

Неймовірно! Королева без жодних церемоній наказує їй стати коханкою чоловіка своєї доньки?

– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мій батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого гріху ви мене прирікаєте? – прошепотіла Ізабелла побілілими вустами.

Йоланда нарешті відвела погляд від столу із паперами та подивилась на Ізабеллу. Її дуже бліді, голубі, гострі очі раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрібка розуму, окрім латини, в її голівці є.

– А ви розумієте, моя люба, чому найвродливіші дами Франції перебувають при дворі дофіна, а найчеснотніші – у Буржі в колі моєї доньки? Ті дами, які хочуть бути при молодому веселому дворі, мають щось зробити для блага королівства. А найперше мені потрібно тримати тих усіх молодих гарячих йолопів, батьки яких загинули при Азенкурі, тут, біля дофіна. Нехай тримати хоч спідницями дам. Коли так боїтеся гріха із дофіном, тоді доручаю вам П’єра де Брезе.

– Ваша величносте!

– Що знову? – королева роздратовано звела дуже світлі тонкі брови, вона геть не звикла до заперечень.

– Я… я геть не тямлю у… – зашарівшись, дуже тихо сказала Ізабелла.

– То навчіться якомога швидше, моя мила. При цьому дворі подібна нетямущість буде лише заважати. Якщо хочете до двору моєї доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокійно й лагідно, як у монастирі. Чоловіки, молодші за п’ятдесят років, там разів три на рік бувають, і то на великі свята.

– Ваша величносте! – зойкнула бідолашна Ізабелла, вона ніколи в житті не чула нічого більш зухвалого.

Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала ціну її повернення: лягти в те ліжко, в яке накажуть. Із посмішкою. Спершу це викликало природну відразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моєму братові Жану… Чи моєму сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на її очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорі. Покійний граф де Вертю їй наказав ніколи не чинити проти честі та родинних інтересів. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась біля вікна: внизу в саду, в зеленому лабіринті, вона побачила, як цілуються закохані. Здалеку вона не впізнала ані даму, ані шевалье, вони марно намагалися розійтись, проте знову повертались до поцілунків, тримаючи одне одного за руки. На дамі була яскрава атласна зелена сукня із рожевим підкладом, які зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неї із заздрістю: на даму, колір її сукні, вже неможливий і недоступний для неї як удовиці, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цілував їй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що він стоїть на колінах у світло-голубих шозах на молодій весняній траві… «Мені п’ятнадцять років, мій чоловік помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нікому не потрібна… Невже я мушу решту життя провести в монастирі, не знаючи ані кохання, ані упадання, ані тих поцілунків на руках? У чорній сукні? А коли мені суджено прожити ще п’ятдесят років? Отак?» – подумала Ізабелла, відчуваючи в тілі напружений спротив кожній своїй думці. Вона різко, впевнено розвернулася й пішла назад до покоїв придворних дам королеви.

Ізабелла не чула ані музики, ані співу, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевільна пташка у маленькій клітці. Того вечора був маскарад, усім дамам королеви пошили однакові сукні з темно-рожевого оксамиту та маски з білим пір’ям. Якщо не вдивлятись, то важко було відрізнити фрейлін одну від одної. Проте Рауль, наче мисливський сокіл, вгадав безпомилково. Він ніколи не міг би пояснити, як – він просто знав… Ледь заграли музики, він підійшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упізнала б його за самим доторком руки – теплої, трохи обвітреної та впевненої. І, звісно, не помилилася, побачивши його круглі світло-блакитні очі в розрізах маски з синього оксамиту.

– Тепер ви не зможете мені відмовити, мадам, – із посмішкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масці і я у масці – ми просто чоловік та жінка. Жодних умовностей…

– Монсеньйоре… – майже щасливо посміхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансі.

Вона не помічала ані поглядів зацікавлених придворних, ані подиву уважної королеви Йоланди, що прекрасно розуміла, хто саме з її дам під тою маскою з білим пір’ям, ані спантеличеного виразу обличчя недалекої дофіни Марі, що недбало хрумала смажені горішки в солодкій помадці.

Рауль вів Ізабеллу у танку першою парою. Здається, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася підвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чує музики. Вона взагалі нічого не чує. Ті придворні, що не танцювали, а стояли під стінами бенкетної зали, лише шепотіли щось своїми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до її величності. Мадам Ізабелла! Побожна вдовиця Анрі де Вандома… Ледве рік минув після смерті її чоловіка, що славетно загинув від поранень, отриманих при Боже… На третій день при дворі, змінивши вдовине вбрання на маскарадний костюм, танцює басданцу? Із власним діверем? Ще й одруженим? Недаремно церква весь час прагне заборонити танці. Хіба ж не гріх торкатися одне одного так? Спочатку самими кінчиками пальців, потім долонями, потім ледь стиснувши руку. Хто ж танцює зі своєю дружиною та чоловіком? Королева Йоланда раптом злегка посміхнулась: то й нехай собі спить із молодим Вандомом. Допоки…

Уклін, поворот, руки знову торкнулися одна одної, очі на мить зустрілися, обпекли одне одного, та не в змозі витримати поглядів, ковзнули убік. Ізабелла мовчить, їй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що їм говорити? Вони на прицілі усіх придворних дотепників, усіх пліткарів, усіх шпигунів королеви Йоланди…

Ізабелла навіть не зауважила, що музика стихла, танок закінчився, кров досі стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклінно запропонував їй:

– Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите відвести вас до саду?

Вона лише кивнула, згідливо, досі не опанувавши ані подиху, ані серцебиття, та покірно дозволила себе взяти під лікоть і вивести із зали. На щастя, у цей час увійшли жонглери із запаленими смолоскипами, і вся цікавість двору дісталася їм. Проте уважна, як дика кішка, мадам де Гокур помітила, з ким фрейліна королеви Йоланди залишила залу. Звісно, без дозволу і не за наказом.

Травневий вечір був так само задушливо-млосним і надворі. Повний місяць залив подвір’я замку та сад золотавим світлом. Трава всипана білим цвітом, а від кожного пориву вітру їх рясно замітає ніжними пелюстками, наче снігом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садівник косив перед заходом сонця, і здається, що немає війни, полонених, страт гарнізонів, двох королів, що претендують на одне королівство, зради бургундця. Здається, що цієї весни все можливе, навіть щастя. І для неї…

Шинон – великий замок, його будували та добудовували більше двохсот років: добре оздоблені башти, де живе та розважається двір, чередуються із покинутими напівпорожніми, де навіть вартові з’являються не щодня.

Вандом уже не має бажання чекати, він пригорнув Ізабеллу до себе:

– Мадам, я так стужився за вами…

Та вона не встигає ані висловити свій подив чи гнів, ані хоч півслова сказати, бо Рауль владно обіймає тонке обличчя Ізабелли обома руками, зриває маску та припадає до її вуст. Між ними миттю оживає все те божевілля, та чуттєвість, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досі паморочиться у голові від поранення в Шуазі? Вандом намацує за собою кам’яну стіну й спирається на неї. Та коли він лише на коротесеньку мить відривається від її вуст, щоб поцілувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:

– Монсеньйоре, будь ласка…

Він знову спрагло ковтає її слова у поцілунку, так і не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Її руки обвивають його шию, пальці чимдуж сміливіше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибині душі Рауль розуміє, що назад вороття немає, у нього не стане волі зупинитися, навіть якщо вона благатиме про це. Забагато смерті він бачив і тепер хоче лише відчути себе живим до нестями із жінкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моєю, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Які ж дурниці оті присяги, адже він тут із нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Він скинув серпанок, що утримує енен[10] під підборіддям, розсипалися шпильки, що зчіплювали усі ті складки білуватого газу. Дві коси закручені, як ручки амфори, золотаве волосся пройняте жасминовою есенцією, на розгаряченій танком шкірі цей запах позбавляє його тями. Він рвучко витягнув шиту сріблом стрічку, що утримує спереду розріз сукні, раптом вільне плаття злітає з плечей, сорочка падає, оголюючи груди – молоді, дуже білі та круглі, як два яблука. Вже несила терпіти, Рауль притискає Ізабеллу до стіни й підхоплює вгору спідниці… І перш ніж вона встигає злякатись чи бодай заперечити, розсуває її ноги одним владним порухом. Ізабелла прикушує губу, приглушений стогін зривається з вуст, Рауль підхоплює її вгору, її ноги у голубуватих панхочах обхоплюють його голі сідниці. Ані страху, ані спротиву… Гарячі вуста на її шиї, грудях, кінчиках пальців, мочках вух, знову на вустах. Він щось хрипло шепоче, Ізабелла геть не розрізняє слів, не розуміє змісту. Геть сп’яніла від його близькості, жадібної впевненості губ, міці та жару тіла, запаху волосся, шкіри та поту. Хіба це схоже на ті жахи, що їй обіцяла стара мадам де Гокур?

– Мадам, як я хотів цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…

Рухи його стають сильнішими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бігла, Ізабеллі майже боляче від його поштовхів.

– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи її сідниці.

Очі його аж потемніли, вуста біля її вуха, так наче хочуть вкусити.

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотіла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцілувала у спітнілу скроню, тамуючи стогін.

Задоволений її відповідю, він напружено посміхнувся, примружив очі, проте розчервоніле обличчя не втратило своєї важкості. Вуста та підборіддя ледь помітно тремтіли, як від лихоманки. Він дужче стис її сідниці, міцніше припинаючи до стіни. Та коли Ізабеллі здалося, що зараз їй вже несила терпіти, бо їй і боляче, і солодко водночас, Рауль кілька разів здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на її плечі. І вона зрозуміла, що все скінчилось.

Ще деякий час вони сідили під стіною, Рауль – просто на землі, Ізабелла у нього на колінах, щільно притулившись та сховавши обличчя між його шиєю та плечем. Вітер засипав їх яблуневим цвітом, Ізабеллі хотілося, аби та мить завмерла між ними назажди. Рауль поступово відновив подих, його руки міцно обійняли Ізабеллу.

– Яке дивне відчуття… – прошепотів Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь світ належить тобі… Бо жінка, яку кохаєш, стала твоєю…

Ізабелла досі тремтіла. Рауль дужче її обійняв, подарувавши відчуття затишку, щастя та байдужості до того, що їх можуть щомиті викрити.

Очі його приголомшені, наче блискавка щойно вдарила за крок від нього. Аж раптом він помітив сліди крові на собі, на її білих, як сніг, стегнах.

– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

– Нам не було наказано спільне ложе із месіром Анрі, – відповіла Ізабелла, очі злипалися, вона б із радістю заснула просто тут, у його обіймах.

– Я… я мав би бути обережнішим із вами… Пробачте… Я так хотів вас… Мав би подумати… От бовдур…

Він обхопив її обличчя руками, змушуючи подивитись у вічі:

– Сильно болить?

Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмішку, так наче зрештою отримала те, що хотіла. Він кинувся квапливо цілувати її обличчя. Ізабелла на мить зустрілась із його світло-блакитними очима, намагаючись упоратись із дивним зніяковінням. Невже це їй не сниться? Чоловік, яким вона марила… Невже це справді він? Невже це справді між ними сталося?

Ізабелла підвелася та почала приводити до ладу вбрання, потім навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комір та стрічку, що стягувала сукню спереду, Рауль відчув нестримне бажання зупинити її, не дозволити повернутися до зали прийомів. Та перш ніж він хоч півслова промовив, Ізабелла, підхопивши спідниці, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

За деякий час вони віднайшли в тому занятті стільки задоволення, що на ранковій месі ледь не засинали, стоячи на колінах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханців: лови, прогулянки, маскаради, танці, турніри. Як тут не втратити обачність? Коли весь молодий закоханий двір ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворній дамі королеви приймати чоловіків у своїх покоях, та ніхто їй не заборонить увечері, коли вона вільна від чергувань у її величності, мати побачення в замку або в саду чи навіть у місті.

Спершу Рауль навіть сам собі дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Він змалку був при дворі, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нічого не просила, нічого не вимагала. Жодних обіцянок, жодних зізнань у вічному коханні, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався її витримці: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорікнула йому за надмірну люб’язність із іншими дамами.

Їхнє ліжко схоже на поле бою, кожну мить, що їх зводить разом, вони п’ють жадібно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед світанком, вони прокидаються на геть зім’ятій постелі, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на підлозі, Ізабелла замерзла, та поки до напівсмерті втомлений Рауль отямиться й спробує її зігріти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникає. Аби на ранковій службі в церкві вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, із привітною посмішкою та холодним поглядом, що викликає у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити її, стиснути руки, вкрасти квапливий цілунок, аби те тонке біле обличчя втратило байдужий вираз. Як важко йому після безсонної ночі думати на месі про щось інше, ніж про червоне нижнє плаття Ізабелли, з якого він виривав шнурівку, про її м’яке біле тіло, дуже покірне в його обіймах, чуйне та охоче до його бажань, про те, як вона шепоче на вухо коханцю, вже геть не маючи подиху, що належатиме йому завжди.

– А коли у мене буде дитя, монсеньйоре? – якось запитала вона непевно, так наче боялась його розгнівати.

Від самої думки, що вона може завагітніти, Ізабеллі ставало страшно. Так страшно, що вона втрачала задоволення в його обіймах. Рауль нахмурився, дужче пристис її до себе, цілуючи волосся.

– Не треба нам зараз із вами дитини, мадам… Я потурбуюся про це…

Ізабелла і гадки не мала, що він має на увазі. Дами в монастирі, особливо ті, що жили в обителі без постригу з волі родини, нерідко обмінювались досвідом, як запобігти небажаній вагітності: морські губки з оцтом, відвари селери та малинового листя, навіть радили звернутися до перевіреної знахарки, що жила під Туром. Казали, коли чоловік досвідчений та обережний, він знає, що робити, аби не сталося дитини. Рауль сам на себе розсердився, що геть не подумав про це. Він так хотів Ізабеллу, що забув про обережність, яку мав би виказати дбайливий уважний коханець. «А коли й буде дитина, відвезу її до Маршенуара та буду із нею скільки зможу. Хто посміє мені заборонити?». Його кохання до Ізабелли було первісно тілесним, зрощеним на бажанні, пристрасті та образі ідеальної придворної дами, що він сам собі вигадав. Спершу він не зауважував ані її характеру, ані амбіцій, ані волі. Та й як йому все те побачити, коли Ізабелла така лагідна? Коли від неї жодного разу він не почув ані відмови, ані заперечень, ані слова роздратування? Цілковита відданість, повна покірність, збентенження, радість від його присутності, доторків, обіймів та цілунків. Попри усвідомлення власної привабливості, попри усі любовні перемоги, що йому приписували при дворі, для Вандома насправді нестерпною була сама думка, що котрась дама може відштовхнути його чи покинути, тож він нерідко розривав стосунки сам, полишаючи спантеличену ображену жінку, яка до останнього була певна, що їхній роман тільки-но розпочався.

* * *

Король Англії помирав у муках, проте стримував стогони та крики, наче був певен, що їх чують його вороги та радіють із того. Звична солдатська хвороба, підчеплена ще в облозі Мо, спершу здавалася дрібницею. Його величність мав достатньо впертості та гонору, аби не дозволяти недузі впливати на хід воєнних дій. Проте на початку серпня на шляху з Конь-сюр-Луар король Англії із прикрістю та роздратуванням мав визнати, що не зможе далі їхати верхи. Те, що він дозволив слугам перенести його на руках у ношах на очах у брата, племінників та свити, було для короля невимовною ганьбою. Він ніколи раніше не виказував прилюдно тілесної слабкості. Він був настільки нещадним до свого тіла та духу, що рано чи пізно вони мали б його зрадити. Зрадити у найнезручніший момент, напередодні повної перемоги, коли Франція майже впала на коліна та ладна була скоритися.

Уже в червоних оксамитних ношах король Англії, лежачи на подушках, дозволив собі відпружити м’язи спини, що неймовірним зусиллям волі тримало його в сідельнику останні дні. Він мусив визнати, що почувається кепсько, сил майже немає, в голові паморочиться, а перед очима сіро-сріблясті плями. Він мусив бути чесним із собою – це кінець. Коли королівський почет річкою прибув до Венсенського замку під Парижем, його величність вже цілковито скорився думці про неминучу швидку смерть.

Проте хвороба мордувала його висохле, раптово схудле тіло ще майже два тижні. Король був при тямі, він заборонив королеві Катрін наближатись до його покоїв. Чи то через страх зараження, чи то через цілковиту нестерпність їхніх стосунків. Жінка, яку він упокорив у шлюбну ніч, жінка, що принесла йому в посаг ціле королівство та дала спадкоємця. Жінка, яка мовчки піднімала сорочку та розсовувала ноги, спопеляючи його мовчазною ненавистю, зціпивши зуби та відвернувши погляд. Жінка, яка зараз, мабуть, рахує хвилини до того, як він сконає. Ні, він не хоче її тут, зараз, у своїй невимовній слабкості тіла, адже вона знала лише його силу.

Його відданий брат, Джон Бедфорд, увесь час був поруч. Король віддавав накази, підписував грамоти ще впевненою рукою, роздратовано роздавав стусани надто повільним джурам, диктував заповіт та встигав наставляти двох своїх племінників.

З дня на день король слабшав, рідина геть не трималась в його тілі, від постійних кривавих випорожнень у покої тримався важкий дух поля бою – крові та споротих животів. Король помирав так, як прирікав помирати інших. Якийсь французький слуга недоречно зауважив, що така смерть – кара Божа за гріхи. Сердегу повісили та ще живому випустили кишки. Челядь має тримати язика за зубами.

– Мій брат, Джон Бедфорд, має бути регентом тут, у Франції. Та лордом-протектором, поки мій син не увійде у літа. – Королеві кожне слово давалося важко, так наче він мав виплюнути з горла щось колюче та шорстке. – Мій брат, Гемфрі Глостер, має бути регентом Англії, проте коритися волі Бедфорда як старшого… «та розсудливішого», – додав він подумки. – Бофор, Екзетер, Варвік, Бедфорд – мають бути наставниками мого сина. Він має знати, що він англієць за кров’ю та вихованням…

Герцог Бедфорд схилив голову на знак згоди. Вже зараз, навіть коли його старший брат ще живий, Бедфорд фізично відчув відповідальність та вагу влади. Вона кам’яною брилою тисла на його плечі, прорізала глибокими зморшками його високе чоло, стискала до скрипу його зуби. Він мав до брата єдине прохання. Та зараз було набагато важливіше, аби Генрі встиг віддати усі розпорядження та висловити свою волю. Важливіше для Англії.

– І я наказую усім присутнім… – навіть перед лицем смерті король не навчився просити, лише віддавати накази. – Наказую вам усім присягнути мені…

Голос його тремтів, від того здавався страшним, мало не потойбічним. Усі, хто стояв у тому малесенькому, геть просякнутому духом крові та нечистот покої, впали на коліна.

– Присягніть, що вестимете війну доти, поки останній француз не скориться угоді в Труа… До останнього…

«Присягаю, присягаю, присягаю…» Король із якимось незрозумілим задоволенням обвів поглядом опущені голови своїх підданих. Так, він помирає, – із цим нічого не вдіяти, та його праведна справа житиме, його син носитиме подвійну корону.

– Джоне… – покликав він брата, від надміру зусиль голос його зраджував.

– Ваша величносте… – Бедфорд підійшов та опустився на коліно впритул до вузького ліжка.

– Тримайся за союз із бургундцями до останнього. Нам не здолати Францію та Бургундію разом. Нам можна перемогти, тільки підтримуючи їхню ворожнечу. Одружися із сестрою герцога Бургундського.

– Так, ваша величносте.

– Орлеанський… Герцог Орлеанський має залишатись ув’язненим в Англії. Чимало людей вважають, що він має набагато більше прав на престол, ніж принц, що ховається за Луарою. Зрозумів?

– Так.

– Глостер… Недалекий та дурноголовий. Та він наш брат, наша кров. Будь розсудливим. Тримай королеву Катрін під наглядом, я не маю до неї довіри. Пильнуй, щоб вона не напхала французьких дурниць та легковажностей у голову мого сина. На тобі – мій син та бастард Кларенса…

Король замовк, вирівнюючи подих, збираючи сили. Його обвітрені губи аж посіріли. Для Бедфорда авторитет і сила старшого брата завжди були безапеляційними, отож його передсмертна безпорадність була нестерпною. Останні слова про бастарда їхнього брата Кларенса ляпасом нагадали герцогу, що він сам хотів просити його величність. Проте власне прохання здалося йому егоїстичним та дрібним у порівнянні із долею його країни, що лишиться із королем-немовлям. Він не має права красти час останніх наказів короля на власні прохання.

Перед смертю всі рівні, король Англії помирав так само, як і його солдати в таборі – від дизентерії. Король розплющив свої світлі очі, вуста ледь рухались, дуже виснажене обличчя зробилось землисто-сірим, і король уже не міг вимовити ані слова. Він прикусив губу, щоб стримати стогін…

Бедфорд вийшов із покою лише на світанку наступного дня, після того, як його брата причастили, соборували, після того, як він сам закрив йому очі та прослухав заупокійну месу. Усі присутні залишились на колінах, читаючи заупокійні молитви, допоки тіло короля не забрали бальзамувальники. Бедфорд розумів: усе, що далі відбуватиметься із тілом його брата, не матиме жодного значення для спасіння його душі, проте буде символом для багатьох людей, хто вірив у права англійця на корону Франції. Тому герцог наказав вчинити із тілом, як було у звичаї із королями на війні. Висохле, зневоднене тіло розчленували, виварили у великому казані, щоб відділити плоть від кісток. Кістяк поклали у труну, а поруч у свинцевому посуді забальзамували рештки. Королівське тіло чекав довгий шлях додому, до англійських берегів. Проте спершу герцог Бедфорд мав намір вчинити символічне поховання: труну покійного короля поставили в соборі Сен-Дені, місці одвічного упокоєння французьких монархів. Як знак того, що Генрі Ланкастер, король Англії, був законним королем Франції. І тому його син, дитина восьми місяців, так само є законним королем.

* * *

Уже три дні благословенний король Франції хворів на лихоманку. Два місяці тому у Венсені помер його зять, англійський король-завойовник від такої ж дивної лихоманки та непристойної хвороби, полишивши свого сина-немовля спадкоємцем обох королівств. Смерть батька зробила маленького принца Генрі з ласки Божої королем Англії, а смерть діда зробить королем Франції.

У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло ліжка короля лише декілька найвірніших людей. Немає ані його дружини, ані дітей. Брата вбито, сестри померли, а племінники у полоні. Гострота свідомості та думок раптово повернулися до божевільного короля саме на ложі смерті, коли віднялася мова та сили бодай підняти руку.

Як страшно помирати одному! Бідолашний король Франції вдивляється вицвілими голубими очима в обличчя присутніх. Жалість! Лише жалість в їхніх очах. Аж раптом він згадав щирий смуток своєї невістки, герцогині Орлеанської. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’яті рідні обличчя! Сиві спогади вертаються до короля, каламутять слабку свідомість. Згадуються чомусь лише смерті. Спочатку принц Шарль, його первісток, що прожив лише три місяці. Ізабо й справді тоді страждала. Через півтора року вона народила дочку Жанну, хворобливу й слабку. Знову маленька труна, вкрита гаптованим золотими лілеями синім брокатом. Жанна чи вже другий Шарль? Потім помер ще один син, ледве народившись. Його охрестили Філіппом – так хотів його брат… І ще одне поховання: сірий сніг мішався з дощем, порубане тіло герцога Орлеанського поховали в Селестинському монастирі. Король не хотів чути, король не хотів дивитись. А за рік померла герцогиня Орлеанська, чи не єдина людина, що дарувала йому заспокоєння своєю щирістю. Спогади слабшали, наче крізь туман, Шарль чув, що від пологів померла його дочка Ізабелла, а від лихоманки помер дофін Луї… Потім з глибини лився терпкуватий голос Ізабо – сконав їхній син Жан[11]… Знов тихо. Раптом спалахують хрести, у вогні горять люди – король кричить, але беззвучно, лише трохи підводиться з ліжка з відкритим німим ротом, божевільним порожнім поглядом. Перед його очима невідомо чому і як блимають чорні домовини, червона кров на бруківці та страшне біле небо з воронням. Шарль замружився… Знову тихо. Обережно розплющив очі – коло ліжка нікого немає. Чиясь моторошна хода…

– Ваша величносте! – чується ясний, до болю знайомий голос.

– Мій брате! – Шарль марно намагається підвестися з ліжка, сльози котяться градом із його вже безбарвних очей.

Він тут не сам. Коло ліжка стоять усі: брат, невістка, діти, сестри, малі й дорослі – усі мерці, лише простягають до нього свої холодні білі-білі руки й шепочуть:

– Ваша величносте! Брате! Татусю! Кузене!

Король не боїться. Він марно намагається випростати руки до брата, на зморщеному обличчі проступають сльози.

– Я йду… Я вже йду…

На мить його викривлене стражданням обличчя осяяла якась глибока радість, він іще раз відкрив очі, обвів вицвілим поглядом сирі кам’яні стіни і помер. Він так і не дізнався, що бастард його брата, його племінник Жан Дюнуа, двічі приходив до смертного ложа, вбраний до невпізнанності у свиті королівського лікаря. І що вже надвечір того просяклого дощем жовтневого дня Дюнуа, ризикуючи власним життям, заганяючи коней, помчав до Пуатьє, аби сповістити принцові Шарлю, що його величність помер, і немає тепер у Франції іншого короля, окрім нього.

…Щоб заспокоїти сумління, англійський регент Бедфорд щедрою рукою сипав милостиню, а поховання короля Шарля було сповнене таких розкошів, яких він не знав останні десять років життя. Труну з тілом нещасного монарха відвезли до королівської усипальниці в абатстві Сен-Дені. І всі ці дні: відспівування, жалобних ходів, похорону – королівську труну супроводжував величезний натовп французів із довгими білими свічками у руках. Дворяни, буржуа, селяни – усі ридали за благословенним королем. І не було жодного близького родича короля, яких злигодні долі кинули у полон, обійми смерті чи до прибічників дофіна Шарля.

Бедфорд хижо примружував свої пташині сіро-зелені очі: Франції вже не існувало. У французів залишалось жалюгідне Буржське королівство та слабкий принц, сповнений сумнівів.

Після того як Дюнуа розповів про останні дні його величності в порожньому палаці Сен-Поль, новий король Шарль впав у справжню істерику. Він знав, що мав вийти до придворних, що зібрались у залі Палацу правосуддя в Пуатьє. Та він занадто добре пам’ятав, що в тій залі було встановлено дві статуї: батька-короля, що позбавив його спадку, та матері-королеви, що своєю поведінкою збезчестила його, навіки поселивши в його полохливому серці сумніви. І Шарлю здавалось, що вони аж свердлять його своїми кам’яними очима. Чи справді він має право на французьку корону? Не годину і не дві він змусив придворних чекати. Його тещі, королеви Йоланди, не було поруч, вона повернулась у Бурж до дочки, тож ніхто не міг розважливим мудрим словом заспокоїти принца.

Коли ж нарешті Шарль з’явися в залі правосуддя, Тангі дю Шатель, зневажаючи етикет, закричав:

– Король помер! Хай живе король Шарль! Сьомий цього імені, якого нам дав Бог!

– Хай живе король! – тричі повторили всі присутні, впавши на коліна.

Двір повертався до Шинона, королева Йоланда, отримавши звістку про смерть старого короля, поквапилась назустріч двору свого зятя. Нарешті вона мала добру звістку для нього: молода королева Марі при надії. Хіба ж не добрий знак?

* * *

Ізабелла бачила рідного брата вперше за півроку. Проте різкий роздратований погляд Дюнуа зупинив її щирий намір кинутись йому на шию.

– Жане, – жалісно озвалася Ізабелла, вже зрозумівши, що зараз добряче отримає на горіхи.

– Мадам, я лише три дні при дворі, та вже вдосталь наслухався огидних пліток.

– Жане… – зойкнула Ізабелла, на її чорних із золотавими смужками очах затремтіли сльози.

– Що ви собі думаєте, мадам, моя сестро? Ваша поведінка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родинні інтереси, а не крутити романи. Найпростіше, найшвидше – це зруйнувати репутацію жінки, а назад уже вороття немає. Жоден шляхетний чоловік не захоче вас узяти заміж, а у нас немає великого посагу, аби він закрив очі на поговір! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-які стосунки з молодим Вандомом!

– Я кохаю його, – крізь зуби відказала Ізабелла із впертістю, яка Дюнуа була добре відома.

– Кохання – завелика розкіш для дами вашого походження, мадам. Ваші почуття нікого не обходять. Ви з тринадцяти років при дворі, мали би навчитись опановувати себе та усвідомлювати свій обов’язок. Родина рано чи пізно обере вам нового чоловіка, а я хотів би бачити від вас ту ж покірність, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поїхала до Бретані. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотів би.

Від згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу. Відтоді, як її зведена сестра десятилітньою дівчинкою, і сльозини не зронивши, поїхала до володінь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як і кожен вояк, у глибині душі ніяковів від жіночих сліз. Голос його стенувся, і він продовжував значно м’якше:

– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, і в мене нікого ріднішого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасів і не відправити до монастиря, має впевнити вас у моїх добрих намірах та щирості. Гадаю, що наш покійний брат Філіпп де Вертю у цій ситуації не добирав би слів.

– Жане, ви не розумієте, – він кохає мене…

Дюнуа важко зітхнув. Ніколи в житті він не подумав би, що його амбітна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.

– Ізабелло, вам давно не дванадцять років, ви мали би зрозуміти, що чоловіки кажуть одні речі, а роблять інші, часто називаючи коханням свої бажання. Адже жінки хочуть чути про кохання! Він не може із вами одружитися. Він хоче, аби ви були його коханкою. Подивіться у люстерко – хто б не хотів? Та ви маєте бути розумнішою. Ви маєте покинути Вандома. Коли вже у вас забракло розуму та спритності тримати все в таємниці, ці стосунки не роблять вам честі. Ваш сповідник мав би нагадати вам. А коли ви вже зізналися сповіднику, то це, безперечно, донесли королеві Йоланді. Не плачте. Це все марно. І у вас немає вибору. Ви перш за все маєте дбати про інтереси родини. Наші брати досі в полоні. На щастя, листи до Лондона йдуть довго. Коли наш брат, герцог Орлеанський, дізнається про ваші люб’язності з молодим Вандомом, я напишу, що це все вигадки наших ворогів. Ви зрозуміли мене, мадам?

– Так… – ледь чутно відповіла Ізабелла, опустивши голову.

– Чеснотна жінка прагне мати чоловіка, законних дітей та сеньйорії. А від того, що ви закохались в одруженного чоловіка, ще й власного дівера, вам того не отримати. Невже ви хочете прожити життя, чекаючи, поки він овдовіє, отримає папський дозвіл та одружиться із вами? Ви дуже молода та наздвичайно гарна дама, його величність знайде вам доброго чоловіка, – будьте певні.

– Так, мій брате, – Ізабелла геть скисла.

Коли вона вперше прибула до двору, Філіпп де Вертю сказав їй, що будь-який її вчинок не повинен кидати тінь на честь та інтереси родини. Зараз її другий брат нагадав їй те, що вона так легковажно забула. Адже шляхетна жінка ніколи не зможе діяти за власним вибором.

Ізабелла ледве витримала ранковий прийом у короля. Попри те, що вони з Вандомом намагалися жодним чином не виказати своїх стосунків, безперечно, хтось із шпигунів королеви скористався їхньою необережністю та доніс її величності. Королева сама підливала масла у вогонь, вимірюючи межу їхньої стриманності. Коли Рауль де Вандом чергує у короля, то неодмінно відправить саме мадам Ізабеллу із запискою до зятя, аби поцікавитись, чи добре він почувається, чи передати листа від королеви Марі, що спершу завжди надходили до матері. Вандом ніколи не проґавить момент, скориставшись із того, що король надиктовує секретареві кілька рядків відповіді у сусідньому покої, аби обійняти Ізабеллу за талію, квапливо й спрагло поцілувати, та, міцно схопивши за руку, владним пристрасним шепотом призначити побачення ввечері.

Отруйними гадюками, спершу обережно – від фрейліни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадає коло своєї братової, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняє ці адванси. Якщо вони досі не впали у гріх, то скоро це неодмінно станеться, адже вони такі молоді, а при веселому дворі короля так важливо зберегти чеснотність.

«Стій прямо і не смій червоніти, наче тебе це зовсім не обходить!» – наказала Ізабелла сама собі подумки. На її тонкому, дуже білому обличчі завмерла придворна посмішка. Ізабелла, скільки себе пам’ятала, хотіла опинитись при дворі, і жадала впливу та хотіла, аби король називав її милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви і трону, наскільки дозволяло її походження та посада, ані півфута нікому б не поступилася місцем. А нині лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де місце придворних без краплини королівської крові або ж для людей, позбавлених жодних амбіцій. Очевидно, що дочці герцога Орлеанського, хай і позашлюбній, та невістці графа де Вандома там не місце…

І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогодні, дами озирались та дивились на неї, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за віялами. Вони знали, що король наказав своїм придворним представити до двору своїх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луїзу де Русі, як би він не хотів залишити її навіки-вічні у заміському маєтку.

Ізабелла навіть зі своєї схованки добре бачила те, що відбувається. Герольди доповіли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара із дружиною. Рауль був у простому оксамитному таперті темно-синього кольору, він міцно тримав під лікоть Луїзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона із важкістю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надії. Ізабеллі здалося, що у неї зараз просто розірветься від стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовірним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помічала ані несмаку зеленого із золотом вбрання Луїзи, ані надміру коштовностей на її пальцях, ані посклянілих очей Рауля, що дивився у бік трону і навіть упівоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луїза вже геть не те дівча, яким вона була на весіллі, попри маленький зріст та вагітність, зараз вона була пишною молодою жінкою – білошкірою, кругленькою, сіроокою та білявою. Багато чоловіків не відмовились би від такої у своєму ліжку. І Рауль, звісно, не відмовився. Високий пояс сукні мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллі, що нічого доброго їй чекати не слід…

За кілька кроків від трону Луїза схилилась у ритуальному реверансі та завмерла, чекаючи на дозвіл його величності підвестися. Треба гадати, їй важко триматися, схиливши коліно, в її стані, а король, як більшість молодих чоловіків, геть цього не розумів, тому він уважно слухав довгий перелік володінь, сеньйорій і титулів, аж тоді дозволив їй встати.

– Мадам де Вандом, ми надзвичайно раді бачити вас при дворі, – сказав король, вказуючи, куди Луїзі стати.

Розгублена розчервоніла мадам де Вандом замість того, щоб стати, де вказано, ще тричі присіла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворні зашепотіли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгніваним поглядом. Луїза розгубилась ще дужче і стояла геть червона, не піднімаючи очей, руки її, зчеплені на животі, тремтіли.

Високий лоб Рауля прорізала глибока зморшка – ознака сильної стурбованості. Він шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив її у звичному місці біля трону. Він знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу світську посмішку на вустах, цей прийом із представленням до двору Луїзи для неї як ляпас. Він хотів поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де їх можуть розсадити далеко одне від одного без жодної змоги перекинутися хоч півсловом.

Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в її покої. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассі з дозволу королеви на два тижні поїхала на прощу. Призвичаєним рухом, сунувши дрібну монету у податливу відпружену долоню, він відпустив покоївку, що допомагала своїй пані із зачіскою. Покоївка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в ліжниці мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассі немає, то в неї буде кілька вільних годин.

Ізабелла, звісно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неї, аж язиком цокнув від захвату. Вона – ідеальна придворна дама, така витончена, освічена, так доречно вбрана. Він прийшов саме у ту мить, коли покоївка мала подати їй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сиділа у нижній сукні темно-червоного кольору, який пасував їй найбільше.

– Мадам…

– Ви прийшли, монсеньйоре? Хіба ваша дружина відпустила вас?

– Я не потребую її дозволу! – різко відповів Рауль, ледве стримуючи роздратування.

Ізабелла ніколи не дозволяла собі ревнощів, проте вся ця ситуація була важкою та неприємною, Вандом волів швидше її зам’яти та повернути коханці настрій. Рауль упав перед нею на коліна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивільнилась. У Вандома геть зіпсувався настрій.

– Та що із вами, мадам?

– Ви представили двору мадам де Вандом… У неї буде дитина…

– Не думав, мадам, що вас дивують такі речі. Вона – моя дружина, де ж мені з вашої ласки брати законних синів?

– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тоді я?

– Ви – жінка, яку я кохаю. Понад усе. Хіба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разів.

– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навіть не намагаючись приховати гіркоту.

Вандом різко підвівся, гнів так оволодів ним, що він почав міряти покій широкими кроками. Настрій коханки не давав йому спокою, він прагнув припинити їхню сварку якнайшвидше.

– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

– Того, що й будь-яка жінка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дітей, а не бастардів… Бути господинею у вашому замку, а не бідною родичкою, яку терплять із великої милості…

Вандом, не опанувавши себе, вже хотів відповісти різко, майже грубо, та Ізабелла підвела до нього свої наповнені сльозами очі. Попри нахмуреність, попри стиснуті жорстко губи, він був як повітря для неї. Кожен погляд, кожна посмішка, кожен дотик… Зрадливі сльози покотилися по обличчі, вона квапливо змахувала їх. Вандом кинувся до неї, цілуючи руки та намагаючись обійняти.

– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нічого путнього з цього не вийде. Ви одружені, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас із вами, жодним добрим словом не назвати. Ідіть… Вас буде шукати його величність… Або вона… Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очі червоні. Її величність уважна до таких речей, її дами мають бути привітними та веселими і робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серці…

Вона квапливо вивільнила руки. Рауль аж скривився від образи. Мало чим жінка могла полоснути його гордощі сильніше, аніж такою зневажливою відмовою від його кохання. Так хіба що набридливе цуценя проганяють…

– Я хочу, щоб ви пішли, монсеньйоре. Те, що між нами було, інколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частіше – нещасною. Якщо я не прожену вас, то дозволю вам зруйнувати моє серце, репутацію та життя вщент. А я цього не хочу.

Хоча Рауль досі мовчав, крила носа його аж побіліли, видаючи гнів. Саме страх того, що його почуття, бажання, його самого можуть відкинути, як непотріб, змушував розривати будь-які стосунки першим. Він найменше чекав такого повороту подій від завжди покірної його волі Ізабелли. Його маленької Ізабо… Адже жодного разу до цього дня вона не виказувала інших бажань за його власні. Спантеличений, ображений Рауль глухо запитав:

– То це все, мадам? Ви проганяєте мене?

Вона квапливо кивнула, вже не в змозі стримувати сльози.

– Усе… Господи, все…

Його високий лоб знову прорізала важка зморшка. Він на мить скам’янів, хоча невимовний гнів спопеляв його зсередини. Він не хотів помічати ані її сліз, ані тремтіння в голосі. Всі його почуття, весь його біль, вся мука були в ньому самому.

– Я хочу, щоб ви мене запам’ятали, мадам. Добре запам’ятали…

Рауль рвучко ступив до дверей та замкнув їх на клямку. Потім схопив її обличчя обома руками. Ізабелла думала, що він хоче її поцілувати, і заплющила очі, проганяючи сльози.

– Я завжди пам’ятатиму вас… – прошепотіла вона. – Присягаюсь, я завжди пам’ятатиму вас…

Та Рауль не мав наміру ані бути ніжним, ані дбайливим. Він рвонув обома руками червоне плаття від плечей до пояса та притис Ізабеллу до стіни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали її досконало. Тіло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обіперлася обома руками на нього, так наче хотіла відштовхнути, а вже за мить слухняно відпружилась, Рауль стис її міцно, мало не до синців, на межі пристрасті та грубощів, насправді не знаючи, куди подіти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Він раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покірною кожному своєму поруху, геть не виказуючи ані крихти ніжності, змусити її прикусити собі губу до крові, аби лише не закричати, змусити її тіло із шалом віддатись на його удавано недбалі, брутальні пестощі, без жодного цілунка, без найменшого лагідного слова. Він знав, що деякі чоловіки віднаходять задоволення в тому, щоб жінка в ліжку була залякана, зв’язана чи навіть плакала. Вандом ніколи не належав до їх числа, проте зараз йому хотілося цілковитої покори, повного прийняття, так наче він хотів покарати її за образливі слова та зневагу. Він підібрав спідниці та ковзнув рукою між стегнами, геть не лагідно, не ніжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’яніле напруження на його обличчі змінилося вдоволеною, дещо іронічною посмішкою:

– То ви хочете мене, мадам…

Вона лише зойкнула у відповідь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срібні китиці на комірі його білої лляної сорочки.

– Ні, не так. Зараз як я хочу… – прошепотів Рауль їй на вухо, лоскочучи подихом маленькі пухкі пасма волосся, що не вкладались у коси.

І наступної миті жбурнув її на стіл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зіпертися на руки. Потім задер спідницю та глухо наказав:

– Ширше…

На мить Ізабелла завмерла від раптової криці в його голосі та незнаної раніше брутальності. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розуміння: чим все це закінчиться?

– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, він захрипів.

Він схилився над нею, потім упав усією важкістю їй на спину й повторив у самісіньке вухо:

– Ширше…

Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цілковитої безтямності, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарешті ледь чутно не відповіла на запитання Рауля те, що він так прагнув почути.

– Тож кому ви належите, мадам?

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди…

Тільки тоді він дозволив собі втратити контроль, зрештою дозволив собі повне задоволення. А тоді відпустив Ізабеллу.

Ізабелла сиділа на підлозі в розірваній сукні, зім’ятій брудній спідниці, не спроможна навіть пальцем поворухнути. На тонкій ніжній шиї, на плечах та зап’ястках вже проступили синці, шкіра між стегнами нила, наче її подерли, а потім посипали сіллю, від найменшого напруження чи навіть згадки про те, що сталося, низ живота зводило болісно-солодкою судомою. Те, що між ними відбулося, важко було назвати коханням, проте і він, і вона отримали якесь приголомшливе болісне задоволення, утричі солодше та болючіше, бо вони розуміли, що то востаннє. У долоні Ізабелла затисла срібну китицю з коміра Раулевої сорочки, яку вирвала, не знаючи, куди подіти шал своїх рук. Вандом мовчки привів до ладу своє вбрання, плеснув собі в обличчя холодної води з глечика для вмивання, та, навіть не озирнувшись до своєї безтямної коханки, вийшов із покою Ізабелли.

Наступні два тижні Вандом залицявся мало не до кожної придворної красуні, усіляко даючи зрозуміти Ізабеллі, що жодним чином не страждає від розриву із нею. Придворні знову засичали отруйними жалами, вишукуючи найменші ознаки ревнощів чи образи на бездоганно байдужому обличчі мадам Ізабелли. Може, то все порожні балачки? Королева задоволено та водночас зацікавлено за нею спостерігала. Коли її придворна дама нарешті опанувала себе, то чи не доручити їй нарешті тримати на короткому повідку котрогось із свавільних сеньйорів, більше потрібних короні, ніж Рауль де Вандом, який і так нікуди не подінеться? Може, котрогось із братів герцога Бретонського?

Та й самі шевальє наче нутром відчули, що можуть посперечатись за її увагу. Ще влітку п’яний Луї Анжу, старший син королеви Йоланди, схопив Ізабеллу у темному коридорі Шинонському замку, втиснув у стіну так, що вона вільно дихнути не могла, затим обмацавши її, відштовхнув зі словами:

– Коли б ти не спала з молодим Вандомом, а він мені брат по зброї, то ще тиждень сісти не змогла б… Тікай звідси та не потрапляй мені на очі в безлюдних місцях.

Відтоді Ізабелла навіть на королівських учтах у залитих світлом сотень воскових свічок залах оминала герцога десятою дорогою. Жвава увага чоловіків її гнітила, необхідність бути люб’язною та підтримувати світську розмову псувала настрій. Попри все, що сталося, попри накази брата, думала вона лише про Рауля де Вандома. Та й далеко від нього не втечеш, Вандом – її сеньйор, старший у родині, допоки його батько в полоні у англійців. Він має право їй наказувати, а у неї – жодного приводу відмовитись йому коритися. Від цієї думки страх труїв їй серце. Страх, що він зрештою змусить її робити те, чого вона не хоче.

– Ви надзвичайно бліда сьогодні, мадам де Вандом, – сухо зауважила старша придворна дама королеви, мадам де Гокур.

– Мені і справді зле, мадам. У голові паморочиться. Мабуть, застудилася на ловах у вівторок.

– То йдіть до своїх покоїв та накажіть покоївці принести вам теплого вина. Її величність не терпить, коли придворні дами хворіють.

Ізабелла схилилась у реверансі. Насправді сердешна не змогла б добути до кінця прийому, бо їй стало млосно, обличчя зробилось крейдяно-білим, вона ступила два кроки до коридора палацових служб та вибігла геть. На нижньому поверсі, де працювали палацові пралі, білошвачки та кастелянші, вона перехилалася через край підвіконня, її зімлоїло. І поки приголомшена Ізабелла намагалася зрозуміти, що й до чого, її ще двічі скрутило. Вона аж сповзла на підлогу, а якась жаліслива праля із розпухлими від води червоними руками подала їй кухоль крижаної води та мокрий рушник. Ізабелла мовчки взяла, у своєму приголомшенні навіть не здогадавшись подякувати. Праля із легкою посмішкою до неї озирнулась – чи то кепкуючи, чи то співчуваючи. Ізабелла механічно прополоскала рот, виплюнула воду та приклала рушник до обличчя…

Жодних сумнівів: попри усі старання молодого Вандома не зробити їй дитину, вона завагітніла. І те сталося не в їхній останній раз, коли він геть не дбав про неї. Якщо вона все правильно порахувала – десь два з половиною чи три місяці. Ще деякий час Ізабелла сиділа на підлозі, сховавши ноги, паралізована цим розумінням: гірше й бути не може. Навіть мови не може бути про те, щоб тепер зізнатись Раулю та розраховувати на його захист. Більше того – його захист та визнання дитини означає приниження для неї, безчестя та повторення долі матері. Та й до Дюнуа, що досі впевнений, що її стосунки із Вандомом не перетнули межі танців та випадкових поцілунків, йти не можна.

«Я впораюсь із цим… Упораюсь… І більше не робитиму таких дурниць…» – повторювала вона сама собі. Зараз жовтень, дитя, якщо її розрахунки правильні, народиться у квітні. Вона має залишити двір до того, як покоївка про щось здогадається. І також королева. Ізабелла заперечливо хитнула головою та криво посміхнулася сама собі: її величність уже давно знає. Придворні дами шепотіли одна одній, що пралі та покоївки завжди квапляться з доповіддю до королеви, коли в якоїсь фрейліни не наступає вчасно місячна кровотеча. Кажуть, за таку новину Йоланда не жаліє срібної монетки. А кому ж знати такі подробиці про придворних дам, як не покоївкам та пралям, що міняють постіль та перуть її? А Ізабелла пропустила вже дві чи три кровотечі. Безперечно, її величність уже обізнана з тим, що у неї буде дитина. І, звісно, вона знає, від кого…

Йоланда навіть оком не повела, коли мадам де Вандом попросила її аудієнції, а потім дозволу на деякий час повернутися до своїх володінь.

– Їдьте, моя люба. Та неодмінно повертайтесь, коли одужаєте. А коли повернетесь, будьте обережнішою та потурбуйтесь, аби ваші нездужання не повторювались занадто часто.

Ізабелла тричі схилилась у реверансі й вийшла з кабінету її величності. Авжеж, королева усе знає…