Читать книгу Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436 - Анастасія Байдаченко - Страница 6

Минув Великдень, потім перша половина квітня, а дитина Рауля не квапилася на світ Божий. Ізабелла вже шість тижнів не виходила з найвищого покою донжону Ла-Ферте, коли вже навіть найпишніші сукні, із важкими складками під грудьми перестали приховувати її стан. На щастя для Ізабелли, активізувалися воєнні дії, тому ані Дюнуа, ані Вандомам було не до візиту. Про неї забули.

До ліжниці було дозволено заходити лише Бланш дю Пон, старій годувальниці Ізабелли, Мадлен, її молочній сестрі, та Жанні, колишній коханці Філіппа де Вертю. Вагітність ретельно приховували від мешканців замку, навіть капелана було звелено викликати лише у разі загрози життю породіллі чи немовляти. Ізабелла годинами сиділа біля вікна, дивилась на першу зелень незмигним поглядом. Бланш дю Пон марно пропонувала щось попоїсти. Але відповідь була завжди та сама:

– Я нічого не хочу…

І ці слова були для старої годувальниці найгіршими у світі. Ізабелла завжди була суцільним жмутком бажань, прагнень та почуттів. Навіть за найбільших переживань вона не втрачала ані зухвалості, ані апетиту, ані почуття гумору. Зараз же вона сама не своя… Днями сиділа у ліжку, обійнявши руками свій живіт, і плакала. Так, наче хотіла оплакати те дитя завчасно.

– Годі, годі, мадам. Якою буде доля тієї дитини, коли мати носить її у сльозах? Ще жодного дня не було, відколи ви повернулись до Ла-Ферте, щоб ви не плакали…

– Бланш, я не зможу лишити це дитя… Я мушу його віддати… Я ніколи не знатиму, чи добре про нього дбатимуть… Ніколи… Що я за жінка така, що не можу подбати про свою дитину?

Від того бідолашна Ізабелла знову розридалася, і Бланш вирішила більше не дорікати своїй вихованці, а відволікти її гаптуванням дитячого приданого.

Як було у звичаї перед пологами, вона склала заповіт і від того впала у ще більшу меланхолію. Не так має народжувати шляхетна дама, не ховаючи свій гріх від усіх у високій вежі, а в пишному пологовому покої, прикрашеному гобеленами та квітами.

Ані звільнення, ані перепочинку. Тільки страждання, біль, задушливий запах крові й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всі зрозуміють, здогадаються, що вдова Анрі де Вандома народжує позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливі пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напівмертва. Обличчя жінок коло неї стають дедалі суворішими… Ізабеллі байдуже. Допоки сильний, як демон, біль не захоплює її владно та безжально. Тоді вона кусає собі руку, щоб не кричати. Біль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигає здивуватись, що досі жива.

– Вона не народить… – похитала головою Бланш. Голос Жанни, не змінившись, монотонно повторює молитву.

Хочеться спати, вона вже кілька діб не спала, хіба що дрімала. У дрімоті забувається біль. У дрімоті вона легка, як пір’їнка, як хмаринка… Вітер відриває її від важкого, до краю наповненого болем тіла та несе до світла. Але знову той невідступний біль, ледь дозволивши видихнути, судомою зводить ноги, перед очима туман. Серце вискакує з грудей, важко дихати.

– Ще трошки, трошки… – промовляє Бланш, нарешті зрозуміши причину.

Дитя йде сідничками, змучена Ізабелла вже не чинить спротиву своєму болю, Жанна стискає її долоні, щось шепоче на вухо, але вона не розуміє ані слова. Зводить ноги, Бланш упевненою рукою розводить їх.

– Легше, легше… Ще трохи, ось голівка… Не придушіть його…

Його? Хлопчик? Встигає здивуватись Ізабелла, аж тут бачить малесеньку червоношкіру дитину на руках Бланш. Тіло, що за свої шістнадцять років не знало ані справжнього болю, ані справжньої муки, розбите та нестримно напружене водночас.

– Дихає? – ледве спромоглася запитати Ізабелла, витираючи рукавом сорочки піт із обличчя.

Рвонув сильний весняний дощ, щедрий, свіжий, із блискавицями, громом. Жанна кинулася зачиняти вікна, довгі віконниці, та перелякано хрестилася. Аж тут дитина жалісно заскиглила.

– Дихає, – нарешті відповіла Бланш, перев’язавши пу- повину. – Здоровий хлопчик, мадам.

«Гарненький і міцний. Його марнославний батько зрадів би. На руках би її носив… Чоловіки завжди радіють народженню синів», – подумки додала стара, загортаючи новонародженого у сіруваті, багато разів випрані для м’якості лляні пелюшки. Все ж могло бути геть по-іншому. Коли б не розірвали ті заручини з Раулем, це дитя народилось би в пологовому покої Маршенуара чи Шапель-Вандомуаз. Ізабеллі не довелося плакати, ані чекаючи на цю дитину, ані розлучаючись із нею.