Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 24

Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе і запитала:

– Діти, ви пам’ятаєте Г анну Григорівну, оту, що приїжджала до нас минулого року з міста? Так от, цього року в неї буде ялинка. Ганна Григорівна запрошує нас до себе…

Гой-га! В нестримному захваті ми застрибали по хаті, здіймаючи куряву, і мама відразу ж мусила нас охолодити:

– Але дивіться мені, не пустуйте! Ти чуєш, Толю? Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.

Мама щось не дуже йняла мені віри, бо додала:

– Дивися ж, як тільки Сергійко хоч раз поскаржиться мені, що ти його кривдиш, – не візьму на ялинку.

Це вже справа складніша. Не бити Сергійка я ніяк не міг.

З тієї простої причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, відколи й земля стоїть.

– Ти ж дивися тепер мені, не бігай до мами, – застеріг я його. – Ти чув, що мама сказала: як тільки поскаржишся, так і не поїдемо на ялинку до міста…

Чи то Сергійко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тільки ми витримали до Нового року, і ось уже сидимо в санях, закутані ковдрою, притулившись одне до одного.

Сани скриплять і погойдуються, коні весело трюхикають, візник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крізь невелику щілину у ковдрі в білий світ, де спалахують холодні іскринки, танцюють понад засніженими полями. Нам затишно й весело, невідоме місто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всі наші думки, і ми тільки сопемо від повноти почуттів.

Час від часу мама нахиляється до нас веселим почервонілим на морозі обличчям в опушеній білою памороззю вовняній хустці і турботливо питає:

– Не померзли, дітки?

Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.

Аж ось і місто. Під’їжджаємо до великого, під залізним дахом будинку з високим ґанком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потім у кімнату і застигаємо, вражені, приголомшені, зачаровані: прямо перед нами, гордовито підіймаючись до стелі, стоїть ялинка.

Відразу неможливо й роздивитися всі іграшки на ній. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що іскриться сріблом і злотом, спалахує червоними, зеленими, синіми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює наші душі. Ми стоїмо, онімілі, нічого не чуючи й не бачачи, крім оцієї ялинки, яка, немов казкова царівна, прилетіла з-за глибоких морів та високих гір, з-за тридев’яти земель, прилетіла та й стала, чекаючи нас.

– Ну, знайомтеся ж, діти! – наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос.

Обережно зітхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я відриваю зачаровані очі од ялинки і бачу перед собою хлопця мого віку в красивій матросочці з білим відкладним комірцем.

– Оце Юрась, Г анни Григорівни синок, – пояснює нам мама. – А це, Юрасю, Толя і Сергійко.

– Подайте один одному руки, – говорить Г анна Григорівна, що стоїть поруч у розкішній темно-вишневій сукні.

Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги мої немов приросли до підлоги, мені соромно й дуже незручно.

Дорослі ж тихенько підштовхують нас одне до одного, і врешті наші руки стикаються.

– Ось і гаразд. Тепер ми з вашою мамою підемо в кімнату, а ви залишайтесь біля ялинки. Приймай своїх гостей, Юрасику!

І дорослі пішли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, і уважно дивився на мене.

– Ви з села? – запитав він раптом.

– Атож звідки! – не досить привітно відповів я. Мені вже здавалося, що він насміхається з нас, селюків.

Ми знову замовкли.

– Це ваша ялинка? – запитав згодом Сергійко. Він уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, і в очах його виграють всі оті святкові вогники, все срібло і злото.

– Це – моя ялинка, – поправив Юрась. – Це мама і папа для мене зробили.

«Папа»? Я ледве не пирснув від сміху, що він називав тата папою, наче хліб.

– Хочете, я вам її покажу.

Ще б не хотіти! Ми аж горіли бажанням підійти до неї ближче.

За якісь півгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинкові багаті прикраси, вони так і просилися до моїх рук.

Особливо причарували мене великі сріблясті пряники, що звисали на нижніх гілках майже до самої підлоги. Я просто-таки не міг відірвати очей, мені здавалося, що пряники ті мусять бути найсмачнішими в світі ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим більше що він ревниво погримував на нас, як тільки ми підходили дуже близько до ялинки.

– Давайте у поїзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.

Він став рачки, ми пристроїлися за ним, і поїзд рушив навколо ялинки. Юрко гудів і пихтів, наслідуючи паровоз, ми голосно цокотіли і незчулися, як в’їхали під саму ялинку. Перед моїм носом загойдався сріблястий пряник, і я вже не міг втриматися від спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зірвала і піднесла до рота.

– А-а-а! – помітив те Юрко. – Ва-а-а! Віддай пряник! Віддай!

Видер у мене пряник, та побачивши, що він надкушений, ще дужче закричав, затупотів ногами, затріпотів руками.

Вбігли дорослі. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорізаний. Мама сварила мене, а Г анна Григорівна разом з чоловіком намагалися заспокоїти свого синочка, тицяли йому до рук якісь цяцьки та цукерки.

Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та мені вже було не до гри. Я раптом побачив свої та Сергійкові благенькі штанці, і черевики, почищені сажею, і мамине простеньке плаття, порівняв усе те з парадним одягом Юрася, з розкішною сукнею його матері, – мені стало так незатишно, як ще не було ніколи.

І ялинка, й кімната, й господарі – все стало чужим та ворожим. Захотілося раптом додому, де лише глиняна долівка, та стіл, та ослін, але все це своє, близьке і рідне.