Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 29

Я і Ванько йдемо до школи.

Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа, і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.

Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як попереду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.

– А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

– Все! – сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

– Що – все?

– Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?

І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.

Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то де вже інша справа. «Ще коли б він був хоч не чорний», – подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

– Може, переступимо?

– Еге ж, переступимо! – мало не плачучи, заперечив Ванько. – Воно тебе як переступить!..

– Що ж його робити? Нам же в школу треба!

– Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме, – пораяв Ванько.

Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, ані душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:

– Може, таки підемо?

– Еге ж, підемо! Воно тебе піде!

Врешті Ванько, ляснувши себе по лобі, закричав:

– Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.

Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в глибокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.

– Таки накличе біду, – прошепотів Ванько, бліднучи на виду. – Давай потихеньку, може, обійдемо.

Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу – через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.

Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.

– Я знаю цього котяру, – бубонів сердито Ванько. – Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.

– Що ж його робити? – зажурився я.

– Давай ще раз обійдемо, – похмуро відізвався Ванько.

Робити було нічого, і ми побрели по снігу – навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.

– Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! – сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився.

Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити – чому.

Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.

– Бач, обійшли, і то лиха набралися! – сказав потім Ванько. – А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!