Читать книгу На коні й під конем. Блакитна дитина - Анатолій Дімаров - Страница 30

Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині-дубівки з зеленою потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.

Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!

Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто навідувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.

Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:

– А соняшники?

– Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками, – заспокоїла мене мама. – Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб’є.

Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа. Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:

– Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, Боже, здоров’я! Та й золоті ж у нього ручки!

Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.

Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості зі спокійною душею.

Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід зі своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.

В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з повтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:

– Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?

– Забирай хоч сьогодні, – відповіла мама. – Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.

Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:

– То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, Боже, здоров’я та щастя!

Я врешті відважився нагадати їй про насіння.

– Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони Боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.

– То можна забирати?

– А чого ж не можна!

Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч – великий мішок.

– Оце ось, синку, і ваше насіннячко, – показала вона на мішок. – Я його у мішечок зсипала, щоб, борони Боже, яка курка не клюнула.

Я спробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.

По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:

– Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.

Ще не встигла мама, що повернулася зі школи, й поріг переступити, а я вже до неї:

– Смаж насіння!

Мама дістала листа й почала набирати насіння. Взяла одну пригорщу, другу… Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.

– От, сину, які люди на світі! – наче дорослому, сказала вона мені. – Не насіння – одвійки віддала нам Васютиха. Зі свого і нашого насіння.

Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!

Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

– Давай їй вікна повибиваємо! – запропонував відразу ж Ванько.

Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки. У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!

І я таки придумав, чим їй віддячити.

Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене – цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.

Хай тепер лускає!