Читать книгу Книжкові злодії. Про нацистські розкрадання бібліотек європи та про спроби повернути літературну спадщину - Андерс Ридел - Страница 3

Минулої весни я сидів у літаку, що прямував з Берліну до Бірмінгему. На колінах у мене лежав наплічник, а в ньому чекала на мою увагу невеличка оливково-зелена книжка. Час від часу я відкривав наплічник і зазирав у пухкий коричневий конверт, де лежала книжка,– просто упевнитися, що вона нікуди не поділася. Сімдесят років вона поверталася до своєї родини – до онуки чоловіка, якому колись належала. Одна людина дбайливо наклеїла свій екслібрисa[1] на форзаці і на титульній сторінці написала своє ім’я: Річард Кобрак. Наприкінці 1944 року його разом із дружиною на одному з останніх потягів до Аушвіцу відвезли до газових камер. Книжечка в моєму наплічнику не є винятково цінною; у Берліні, у будь-якій букіністичній крамничці, вона, певно, коштувала б не більше кількох євро.

А ще ті декілька днів, що я був вартовим цієї книжки, мене переслідувало тривожне відчуття на грані паніки за думки про те, що вона раптово може загубитися. Мене мучили невідчепні фантазії, як я залишаю наплічник у таксі або як його в мене крадуть. Цінність книжки не вимірюється грошима – вона коштовна емоційно і її нічим не можна замінити для тих, хто зростав, не знаючи дідуся. Книжечка в оливково-зеленій палітурці має величезну цінність, адже це єдина річ, яка залишилася від Річарда Кобрака. Це книжка з його бібліотеки. За трагічним збігом обставин, ця річ – лише одна з мільйонів, які ще досі не знайдені. Мільйони забутих книжок, що залишилися від мільйонів втрачених життів. Упродовж понад пів сторіччя їх ігнорували й нічого про них не казали. Ті, кому відомо про своє походження, часто намагалися не повідомляти цього своїм власникам: вони рвалися на сторінках із вихідними даними, витиралися вщент на місцях із особистими присвятами та підробляли каталожні дані, у яких замість «подарунку» від гестапо чи нацистської Німеччини записувалися як дар від невідомої особи.

Проте багато з них збереглися – можливо, тому, що розкрадання було надто поширеною реалією, а зазвичай ні в кого з грабіжників не виникає бажання зазирнути в історію залишків чужої долі.

За кілька останніх десятиріч значну увагу приділяли історії розкрадання нацистами предметів мистецтва. 2009 року я сам розпочав писати про це в Музеї сучасного мистецтва в Стокгольмі, орієнтуючись на картину, яка зникла під час Другої світової війни,– «Квітковий сад» Еміля Нольде. Як і оливково-зелена книжечка, картина належала німецько-єврейській родині і була втрачена наприкінці 1930-х. Згодом тема моїх розшуків розгорнулася до історії про масові викрадання нацистами витворів мистецтва та тривалу, завдовжки сімдесят років, боротьбу за повернення цих робіт. Мої зусилля зрештою вилилися в книжку, яка побачила світ 2013 року: «Грабіжники. Як нацисти викрадали в Європі скарби мистецтва» (Plundrarna. Hur nazisterna stal Europas konstskatter).

Занурившись у деталі цього грабіжництва, однаково керованого ідеологією та жадібністю, я дізнався, що викрадали не лише предмети мистецтва та давнини, а й книжки. У самому факті не було нічого дивного, адже представники грабіжницької організації нацистів хапали все, що траплялося на їхньому шляху.

Найперше мене здивувало те, що в цій операції викрадання, яка простягалася від Атлантичного узбережжя до Чорного моря, зникли десятки мільйонів книжок. Але, крім цього, мою увагу привернуло ще дещо – книжки нібито були більш важливими ідеологічно. Витвори мистецтва здебільшого розподіляли між керівництвом нацистів, і в цьому списку не останнє місце посідали Адольф Гітлер і Герман Ґерінг. Витвори мистецтва мали показати, узаконити та вшанувати новий світ, який нацисти мали намір побудувати на руїнах Європи. Вони бачили цей свій світ красивішим і чистішим.

Але в книжок була інша мета. Їх викрадали не заради честі й не лише через жадібність – радше з ще більш тривожних причин. Бібліотеки й архіви в усій Європі було пограбовано найголовнішими ідеологами Третього райху, організаціями, на чолі яких стояли голова СС Генріх Гіммлер або головний ідеолог партії Альфред Розенберґ. Найбільше в історії книжкове пограбування було здириговане й здійснене під час війни. Мішенями цього пограбування стали ідеологічні вороги руху – євреї, комуністи, масони, католики, критики режиму, слов’яни та інші. Сьогодні про це відомо не всім, і такі злочини досі залишаються значною мірою нерозкритими. Я вирішив піти стежкою мародерів – вирушити в тисячомильну подорож Європою. Я це зробив, частково щоб спробувати зрозуміти, але також – щоб з’ясувати, що залишилося після тих набігів, а що було втрачено. Мій шлях брав початок від розрізнених емігрантських бібліотек у Парижі; я пішов до втраченої давньої єврейської бібліотеки в Римі, витоки якої сягають самого початку нашої епохи. Потім від полювання на таємниці масонів у Гаазі – до пошуків скалок винищеної цивілізації в Салоніках. А спочатку – від сефардських бібліотек Амстердаму й до їдиш-бібліотек Вільнюсу. Сліди були всюди, хоча час від часу вони майже зникали: у місцях, де люди та їхні книжки були забуті, а переважно – просто знищені.

Дуже великою мірою це історія про розподіл – про тисячі бібліотек, які за Другої світової війни було зруйновано без можливості відновити. Мільйони окремих книжок, які колись були часткою чиїхось особистих колекцій, досі стоять на полицях, розпорошених усією Європою. І вони втратили свій цілісний зв’язок із життям. Залишки колись дивовижних, зібраних поколіннями бібліотек, які формували культурний, лінгвістичний і самовизначальний стрижень громад, родин та окремих людей. Бібліотек, які неможливо замінити,– адже вони були відображенням людей і суспільства, яке колись створило ці книжки та плекало їх.

Але також ця книжка про людей, які брали участь у війні, щоб захистити свою літературну спадщину, врівноважити своє життя, але які найчастіше втрачали й те й те. Ці люди добре розуміли, що розкрадання їхньої літературної культури означає пограбування їхньої історії, забирання їхньої людяності і, зрештою, будь-якої можливості пригадати минуле. То були люди, які відчайдушно намагалися сховати рукописи, закопували щоденники та не випускали з рук своєї найулюбленішої книжки під час останньої подорожі – до Аушвіцу. Ми зобов’язані цим людям нашою можливістю пригадати жахливі події, що відбулися в минулому – як із людьми, які втратили життя, так і з тими, хто вижив і відтоді ділиться пережитим, розповідає про свій досвід, щоб світ знав, що й як відбувалося. Такі люди примусили заговорити те, що за задумом мало мовчати. Ми живемо в часи, коли останні свідки Голокосту мають скоро полишити цей світ. Тож нам залишається лише сподіватися, що їхнього досвіду нам вистачить, щоб пам’ять жила довіку. Під час написання цієї книжки я усвідомив, що такі спогади є найважливішими, що саме вони спричинили грабування книжок. Позбавити людей слова та можливості висловитися – це один зі способів їх ув’язнити.

Книжки рідко бувають настільки ж унікальними, як витвори мистецтва, але вони мають цінність, яку розуміють набагато більше людей. За наших часів книжка набула символічного, майже духовного значення. Відмову від книжок досі вважають блюзнірством. Спалювання книжок найдужче вказує на культурний занепад суспільства. Хоча його й ототожнюють здебільшого зі спалюванням книжок нацистами 1933 року, символічний занепад літератури існує стільки ж, скільки сама книжка.

Тісні стосунки між людиною та книжкою ґрунтуються на ролі письмового слова у розповсюдженні знань, почуттів і досвіду, пережитих та отриманих упродовж тисячоліть. Поступово письмове слово замінило усномовну традицію. Відтоді ми можемо зберегти більше знань та зазирнути набагато далі в минуле. Тепер ми можемо задовольнити нашу жагу до більшого, яку майже неможливо задовольнити. Здатність читати й писати, до недавнього часу властиву дуже небагатьом обраним, вважали магічною здібністю. Той, хто мав такі уміння міг спілкуватись із предками – і переймати їхні знання, набував їхнього авторитету та сили. Наше водночас емоційне та духовне ставлення до книжки пов’язане з тим, як книжка «розмовляє з нами». Це – медіумне поєднання нас із іншими людьми – як живими, так і померлими.

Американські раби, яким довго забороняли вчитися читанню, називали Біблію – рабовласники використовували її як засіб виправдання полонення інших людей – «Книгою, що розмовляє». Важливою частиною їхнього визволення став факт, коли вони пристосували Біблію до своїх реалій та використали її проти своїх гнобителів. Книга була інструментом як придушення, так і визволення. Навіть сьогодні інтерпретація Святого Письма залежить від головного ядра глобальних конфліктів. Книга не лише передає знання та висловлює емоції – вона також є джерелом сили.

Часто спливає те, що було затьмарене димом ганебних спалювань книжок у Німеччині 1933 – коли роботи письменників, відкинутих режимом, кидали в полум’я. Набув стійкості образ нацистів як далеких від інтелектуальності, культурних вандалів – можливо, якоюсь мірою тому, що таку емоційну насиченість легко зрозуміти, а можливо, через те, що нам хочеться бачити літературу й написане в книжках слово виключно добрим і корисним.

Але навіть нацисти розуміли: якщо існує щось, що надає більше сили, ніж просте руйнування світу, то це володіння й керування ним. І така сила міститься в книжках. Слова можуть бути зброєю і лунати ще довго після того, як стихне гуркіт артилерії. Вони можуть бути не тільки зброєю пропаганди – а й спогадами. Той, хто володіє словом, не лише має силу тлумачити написане, а й здатен сам писати історію.