Читать книгу Книжкові злодії. Про нацистські розкрадання бібліотек європи та про спроби повернути літературну спадщину - Андерс Ридел - Страница 6

Мене ведуть довгим порожнім коридором із гірчично-жовтими стінами, вицвілими від сонячного світла. Куди не поглянеш – усюди картини в ледве помітних рамках, бездушний ширвжиток, який можна побачити чи не в будь-якій лікарні чи органах державної служби нижчого ступеня. Коридор приводить до кімнати, яка незрозуміло з якою метою облаштована, хіба що колір її стін – той самий, що й у коридорах, які ведуть у різних напрямках. Будинок усередині нагадує лабіринт, ніби його будували кілька архітекторів, не домовившись один із одним заздалегідь, і в ньому я почуваюся, як у центрі середньовічного міста. Це можна пояснити. Центральну бібліотеку Берліну, Zentral- und Landesbibliothek[16], що розташована лише за кілька хвилин ходьби від Бебельплац, було побудовано на руїнах Berliner Stadtbibliothek[17], її попередниці. Велична будівля, що височить на острові посередині річки Шпреє, зазнала бомбардування під час війни й була цілком знищена. Після війни бібліотеку, яка тоді перебувала в зоні радянського підпорядкування, було відновлено, вибудовано наново з руїн. Сьогодні це в певному сенсі шизофренічний будинок, фасад якого виконаний у неокласицизмі, усередині оздоблення вбоге, ще часів НДР [Німецька Демократична Республіка], і дуже контрастує з іншими, модернізованими територіями.

Себастьян Фінстервальдер зупиняється біля одних з багатьох пофарбованих у сірий колір дверей, повз які ми вже пройшли, і виловлює з кишені ключ. Себастьяну, бібліотечному досліднику, трохи за тридцять, його неохайне волосся звисає до плечей, він підперезаний ременем із шипами, на ногах – черевики з неоново-жовтою підошвою, а руки затягнені в шкіряні рукавички із відкритими кінчиками пальців. Він схожий на завсідника нічних клубів Кройцберґа. Відчиняючи двері, Себастьян усміхається мені й театрально вдихає запах покинутої бібліотеки: просочене пилом повітря, висушена шкіра та вицвілий жовтий папір. Кімната геть завалена книжами, які стоять на численних полицях, щільно притиснені одна до одної, з пошарпаними корінцями. Коли ми йдемо уздовж одного з книжкових рядів, мені доводиться повернутися боком, щоб вільніше пройти між книжками, які стоять і лежать так близько одна від одної, що я мушу втягти живіт, щоб не зачепити якусь із них.

– Взагалі-то наразі тут порядок. Коли ми прийшли сюди вперше, купи книжок лежали всюди. Ними була вкрита вся підлога, і нам довелося розкладати їх за тематикою. Люди просто скидали сюди книжки впродовж декількох десятиріч. Ми нарахували близько сорока тисяч томів. Нам знадобилося кілька місяців, щоб розібрати їх,– розповідає він мені і вказує на полицю, де кожна книжка позначена порядковим номером на білому папірцеві.

– Деякі книжки, за нашими припущеннями, було викрадено,– каже Себастьян, простягаючи руку до полиці завдовжки метрів зо двадцять, яка тягнеться аж до іншого кінця кімнати.

Сьогодні нікому напевне не відомо, скільки книжок було вкрадено у Zentral- und Landesbibliothek Берліну. Себастьян Фінстервальдер показує мені кімнату за кімнатою, і кожна з них так само забита книжками. У кожному кутку величезної будівлі – найбільшої публічної бібліотеки Німеччини – є вкрадені книжки. Більшість із них ще не було відсортовано від загальної маси книжок, яких тут – понад три мільйони томів. А кілька десятків сотень навіть не було знайдено.

На перший погляд, ніщо не відрізняє одну книжку від іншої. Тут є казки, романи, збірки поезії; книжки про гриби, літаки та інженерію; збірки пісень, словники та релігійні твори. Щоб зрозуміти, що книжки в чомусь різні, треба розгорнути їх та зазирнути всередину. Часто все стає зрозуміло з перших кількох сторінок.

На багатьох можна знайти червоний або чорний чорнильний штамп. Або ж гарно ілюстрований екслібрис – книжкову табличку, приклеєну колись власником книжки. Часто це означає, що книжка належала до чиєїсь приватної колекції. Часом можна ще знайти присвяту, підписи або побажання успіхів, як у німецькому виданні «У найтемніших місцях Африки» британського дослідника Генрі М. Стенлі. Тут присвяту написано, немов звичайний лист:

Моєму любому Руді до його тринадцятиріччя від мами

25.10.1930

За словами Себастьяна, ця книжка могла належати Руді Джоельсону, який народився у Берліні 1917 року. 15 серпня 1942-го його депортували до Риги, а три дні по тому вбили.(1)

Якщо уважно подивитися на форзац, можна розібрати таємничі, але цілком промовисті літери, наведені олівцем: «J». Цей ініціал викриває книжку та робить зрозумілою долю її власника – Judenbücher (книжка, що належить єврею).

Себастьян проводить мене до свого кабінету, і там ми зустрічаємо літнього чоловіка, схожого на колишнього німецького панка. Ігноруючи задушливу липневу спеку, він вдягнений у товсту флісову кофтину та в’язану шапку. Його звуть Детлеф Бокенкамм, він бібліотекар і спеціаліст з історичних колекцій бібліотеки. Він також був першим, хто почав дізнаватися про гірке минуле бібліотеки. Тепер тут працює невелика, але віддана своїй справі команда дослідників, яка намагається встановити певну ясність і з’ясувати деякі аспекти неоднозначного минулого бібліотеки. Разом вони відстежили та вручну перевірили десятки сотень книжок у зібранні. Уздовж однієї стіни кабінету зберігаються деякі плоди їхньої праці. На шпонованій полиці книжки звалені в купи, а біля кожної купки висить папірець із написаним на ньому іменем: Річард Кобрак, Арно Надел, Фердінанд Нуссбаум, Адель Рейфенберґ та багато інших. Це – книжки, чиїх власників Бокенкамм та Фінстервальдер спромоглися встановити.

Одне з імен мені знайоме – під купкою з п’яти томів – Аннеус Скйодт був норвезьким юристом і бійцем опору, і 1942 року він утік до Швеції. Після війни саме Скйодт очолював обвинувачення Відкуна Квіслінга[18] та забезпечив йому смертний вирок. Бокенкамм та Фінстервальдер поки не знайшли жодних документів, які б пояснили, як і коли були викрадені ці книжки. Проте в якийсь інтуїтивний спосіб вони могли здогадатися про це. Книжки могли поцупити з помешкання Скйодта після його втечі або ж їх могло вилучити гестапо чи якась інша організація, підпорядкована нацистам, а потім уже їх переправили до Німеччини. До того ж вони майже напевно були частиною більшої колекції, знайденої у Скйодта вдома. У Берліні цю колекцію було розтаскано, і кілька цих книжок – передані або продані до Berliner Stadtbibliothek. Крадіжка книжок Скйодта зовсім не була незвичайною подією. На полицях цієї бібліотеки стоять книжки з усіх куточків Європи – звідусіль, де мародерствували нацисти.

На полицях Zentral- und Landesbibliothek у Берліні колись викрадені книжки чекають на визначення. Сьогодні пошук нащадків їхніх колишніх власників часто забирає дуже багато часу і є непростим процесом.

Як порівнювати з грабежами витворів мистецтва, ці викрадені книжки викликали незрівнянно менше уваги. Лише за останні роки це питання почало викликати певний суспільний інтерес у Німеччині. Завдяки Детлефу Бокенкампу, Берлінська Zentral- und Landesbibliothek стала однією з перших бібліотек, що почали розглядати цю проблему. На початку 2000-х він працював над дисертацією про велику колекцію екслібрисів, знайдену в бібліотеці. Екслібриси власників були вилучені з колекції бібліотеки, і часто вони мали відношення до зниклих книжок. Бокенкам знайшов сотні екслібрисів із єврейськими іменами та причин, які змусили його дивуватися, як ці книжки взагалі опинились у бібліотеці. Також він знаходив книжки, походження яких було щонайменше дивовижним.

2002 року він відновив близько сімдесяти п’яти книжок зі штампом Karl-Marx-Haus Trier[19] – музею, заснованого соціал-демократичною партією Німеччини, яку 1933-го вже заборонили, а її членів ув’язнили, вбили або примусили поїхати у вигнання. Бокенкамм зрозумів, що ті книжки, імовірно, було поцуплено в партії, і почав розшукувати інші книжки незрозумілого походження. Їх було повно в цьому зібранні. За першим реєстром Бокенкамма, їхня кількість у бібліотеці сягала приголомшливих 100 000; щоправда, згодом ця цифра виявиться досить скромним наближенням до реальної.

Також Бокенкамм зробив неприємне відкриття: його попередникам було відомо про походження таких книжок. І замість його проголошення вони намагалися приховати та стерти цей шлях. У багатьох книжках було вирізано форзаци; в інших працівники бібліотек вирвали або зішкрябали позначки власників. До того ж у каталог книжки’ заносили за хибними даними походження або як екземпляри «невідомих власників».

– Я спробував поговорити про це зі старим бібліотекарем, який добре все пам’ятав і мав бажання розмовляти. Певні речі він визнав, але не все. Більшість таємниць він так і забрав із собою в могилу,– розповідає Бокенкамм. Він кладе на стіл величезний каталог в обкладинці з рифленого сірого паперу. На обкладинці прикріплено невеличку білу позначку: «1944–1945, Ягор».

Цей каталог, який Детлеф Бокенкамм знайшов 2005 року, містить дуже важливий та промовистий доказ того, що бібліотека намагалася приховати історію. Каталог налічує близько двох тисяч назв книжок, доданих до загального бібліотечного каталогу за останні два роки війни. Ім’я «Ягор» – це посилання на Федора Ягора, німецького етнолога та дослідника, який жив у другій половині дев’ятнадцятого сторіччя. Тому певні книжки й були позначені літерою «J». Але такий висновок неправильний, адже ці книжки ніколи не належали Федору Ягору. Літера «J»[20] вказує не на належність Ягору, а радше на характеристику Judenbücher. Екземпляр «У найтемніших місцях Африки», подарований на день народження Руді Джоельсону, записаний у каталозі за номером 899.

Загалом було виявлено дві тисячі томів з набагато більшої кількості вкрадених книжок, придбаних бібліотекою під час війни. Попри те, що докладну документацію щодо керування справами в бібліотеці за часів війни було втрачено, збереглася деяка кореспонденція, що стосується цієї колекції. 1943-го бібліотека придбала у Stadtische Pfandleihanstalt[21], до якого було знесено неймовірну кількість книжок, конфіскованих з приватних бібліотек євреїв, які мешкали в Берліні та були депортовані, близько сорока тисяч книжок. Найцінніші книжки відкликали Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg ((нім.) – ЕРР)[22], СС та інші нацистські організації. Решту передали до ломбарду на продаж. Бібліотека, яка була пов’язана з берлінським міським управлінням, спершу вимагала зібрання «переселених євреїв» безкоштовно. Цей запит було відхилено, адже книжки належали Третьому райху, і гроші, отримані від їхнього продажу, мали бути використані на «вирішення єврейського питання» – ця фраза 1942 року мала лише єдине значення. Конфісковану власність євреїв, як свого роду самофінансований проєкт, використовували на оплату депортації, концентраційних таборів і масових убивств. Зрештою бібліотеку примусили сплатити за книжки 45 000 райхсмарок.

Остання книжка в каталозі – від 20 квітня 1945 року. Того дня Червона Армія розпочала жахливе артилерійське бомбардування центру Берліну, і водночас із цим кілька інших армій увірвалося в місто. Це розпочалася остання атака на Берлін і останнє попередження Адольфу Гітлеру, який цього дня святкував у Канцелярії свій п’ятдесят шостий день народження.

Інакше кажучи, Берлін перетворився на руїни, а з ним і Berliner Stadtbibliothek.

– Якось дивно думати, що коли над містом розривалися бомби, у підвальному приміщенні сидів бібліотекар і заносив викрадені книжки до каталогу,– ділиться враженнями Себастьян Фінстервальдер.

Але насправді після Дня перемир’я все це не скінчилося. Реєстрація придбаних 1943 року книжок, що збереглися після бомбардування, тривала й у повоєнні роки, ніби нічого й не трапилося. Єдиною відмінністю є те, що книжки більше не позначали як Judenbücher, натомість використовували літеру «G», тобто «Geschenk» (подарунок).

Бокенкамм з’ясував, що каталогізація книжок, придбаних у ломбарді 1943-го, тривала до 1990-х років. А коли кілька років тому Бокенкамм та Фінстервальдер почали переглядати бібліотечні сховища, вони знайшли тисячі книжок з того ломбарду, які так і не були занесені до каталогу. Але на бібліотечних полицях тихо стояли не лише вкрадені книжки.

Через війну бібліотека втратила величезну кількість книжок, деякі з них були знищені бомбардуванням. Значну частину зібрання наприкінці війни евакуювали до Польщі та Чехословаччини, і там здебільшого й залишили, а деякі поцупила Червона Армія. Колекція потребувала реконструкції, а в зруйнованому Берліні, звісно ж, перебувало безліч полишених книжок. Після війни в бібліотек конфісковували ті книжки, що належали членам партії, державним органам, дослідницьким інститутам та іншим організаціям Третього райху.

Забирали навіть книжки, що вважали «нічийними», наприклад, ті, що знаходили у зруйнованих бомбами будинках. Такі книжки мали бути реквізовані й класифіковані у Bergungsstelle fur wissenschaftliche Bibliotheken (Рятувальна організація наукових бібліотек), яка розташовувалась у будівлі на тій самій вулиці, що й Berliner Stadtbibliothek. У цій організації на книжки ставили позначку з номером. Номер означав місце, де знайшли книжку до того, як відправили до однієї з бібліотек міста.

У довідковому переліку було вказано 209 місць знахідок, але Фінстервальдер разом із дослідником Пітером Проллзом, спеціалістом у цій галузі, спромігся встановити, що фактично книжки було зібрано в близько 130 місцях.

– У деяких регіонах книжок не залишилося взагалі: їх було пошкоджено або вивезено, або вкрадено,– каже Фінстервальдер.

На стіні його кабінету висить старенька, від 1937 року, мапа Берліну. Прапорцями та кольоровими знаками Фінстервальдер позначив місця, де знаходили книжки: зеленим – місця, де книжки забрали, червоним – де нічого не торкалися, синім – місця, де йому досі невідомо, що сталося. Фінстервальдер працює з Проллзом над дослідженням Bergungsstelle – організації, чия робота здебільшого залишається невідомою. Щоб з’ясувати, куди було передано вкрадені книжки, ведуть історично-детективну роботу. Зрештою стало зрозуміло, що найзначніша частина таких «урятованих» книжок опинилась у Berliner Stadtbibliothek.

– Однією з причин того, що ми придбали таку значну кількість цих книжок, була близька дружба директора Bergungsstelle із головою бібліотеки. Обоє вони були комуністами, і обох було ув’язнено під час війни – тож виникла така собі єдність.

Звідки насправді прийшли ці книжки, тоді не було важливим питанням, попри те, що багато з них було конфісковано в деяких найзлочинніших організацій Третього райху. Книжки з позначкою «13» вилучені з Міністерства пропаганди Джозефа Ґеббельса, позначка «7» вказувала на колишню належність Міністерству повітряних сил Германна Ґерінга(2); література, позначена «4», була «родом» з приватної бібліотеки архітектора та міністра озброєння Альберта Шпеєра; з позначкою «5» – з помешкання німецького письменника Вальтера Блума. Блум, один з найпопулярніших письменників Німеччини початку 1900-х, із ентузіазмом підтримував Адольфа Гітлера і навіть опублікував панегірик[23] до фюрера.

Також у переліку Bergungsstelle були деякі організації, причетні до розкрадання книжок в окупованій Європі. Число «25» на книжках було ознакою їх належності масштабному Reichsministerium fur die besetzten Ostgebiete (райхсміністерство у справах окупованих східних територій) Альфреда Розенберґа, яке було Міністерством громадянського врядування в країнах Балтики та Радянському Союзі.

Це міністерство Альфред Розенберґ також використовував для збільшення впливу своєї організації, ЕРР, з численними відділеннями на сході, які грабували бібліотеки та архіви. Організація мала кілька складів у Берліні, наприкінці війни тут залишалася тільки частка мільйонів книжок, викрадених нею; більшість же було вивезено на територію сучасної Польщі.

Багато місць перебування книжок, занесені до списку Bergungsstelle як потенційні книжкові склади, виявилися вже пограбованими, і в багатьох випадках – трофейними бригадами Червоної Армії, які вилучали книжки звідусіль у Німеччині.

Після війни директор Bergungsstelle Ґюнтер Ельснер відвідав покинуту канцелярію на окупованих східних територіях. Там у підвалах він знайшов двісті величезних дерев’яних ящиків із книжками. Коли десь за тиждень працівники канцелярії повернулися, щоб забрати ці книжки, ящики були зламані, а більшість книжок зникла.

Одне з найбільших сховищ викрадених книжок, що залишилося в Bergungsstelle, мало номер 15; а це означало, що книжки надішли від найзапеклішого конкурента Розенберґа в полюванні на вміст бібліотек Європи. Точніше, вони походили з неосяжної бібліотеки вкрадених книжок, побудованої у РСХА, SS-Reichssicherheitshauptamt[24] у Берліні. То була національна рада безпеки Німеччини, яка координувала роботу поліції та розвідувальних служб Третього райху, обидві підпорядковувалися державі і НСДАП. РСХА, контрольоване Генріхом Гіммлером, було горезвісною терористичною організацією нацистської Німеччини. На піку свого розвитку вона налічувала шістдесят тисяч осіб штату, які проводили спостереження та підслуховування ворогів нації за допомогою численних підпорядкованих підрозділів на кшталт гестапо та СД.[25]

Одним із таких відділків був Підрозділ VII, відділ ідеологічних досліджень та оцінювання, який проводив глибоку картографічну діяльність ворогів держави. Підрозділ VII створив бібліотеку в будівлі, конфіскованій в однієї з найбільших у Берліні масонських лож, розташованій на Айзернахен-штрасе, і заповнила її книжками, викраденими з усіх куточків Європи. Цей проєкт став настільки амбітним та багатообіцяючим, що довелося залучити до нього також інші будівлі. За оцінкою, до Берліну було надіслано більш ніж три мільйони книжок.(3) Після війни близько п’ятисот тисяч цих книжок було знайдено на Айзернахен-штрасе. Більшу частину бібліотеки вивезли в останні роки війни, а решту знищили під час повітряного бомбардування. Частина знайдених книжок повернулася до країн, з яких їх поцупили, але досі невідома кількість томів розподілена між бібліотеками Берліну.

Себастьян Фінстервальдер тримає в руках одну з таких книжок і показує мені форзац, на якому олівцем наведено номер 15. Це – у світло-блакитній палітурці, дещо обірваній – біографія голландського філософа Баруха Спінози, видана 1790 року. Усередині є екслібрис власника, і на ньому – зображення маленького ельфа, що сидить на книжці. Колись цей том належав німецько-єврейському письменнику та журналісту Ернсту Федеру, який займав активну позицію в інтелектуальних колах Веймарської Республіки. Коли нацисти захопили владу, Федер утік спочатку до Парижу, а потім, коли розпочалася війна,– до Бразилії, і там, у Ріо-де-Жанейро, зрештою долучився до кола Стефана Цвейґа. Причина, з якої саме ця книжка припинила свою подорож у бібліотеці РСХА, ймовірно, більше стосується предмета, ніж власника, адже Спіноза був філософом-євреєм. Метою бібліотеки РСХА було зібрати книжки, публікації та архіви, які могли б допомогти СС та СД у глибинному вивченні ворогів нації: євреїв, більшовиків, масонів, католиків, поляків, гомосексуалів, циган, свідків Єгови та інших меншин населення.

Завдяки номерним маркуванням книжок Bergungsstelle залежно від місця їхнього походження Детлеф Бокенкамм та Себастьян Фінстервальдер спромоглися відстежити шлях кількох тисяч із них. Але крім того, після війни бібліотека придбала десятки тисяч книжок в інших продавців, і в таких ситуаціях з’ясувати, звідки взялася та чи інша книжка, виявилося неможливим. Аж до 2002 року, коли Бокенкамм уперше занотував наявність викрадених книжок, бібліотеки скуповували зібрання літератури, не цікавлячись, звідки ця література надійшла.

Зусилля Бокенкамма та Фінстервальдера знайти викрадені книжки серед колекції літератури у Zentral- und Landesbibliothek були сизифовою працею – як в адміністративному сенсі, так і через неймовірну кількість необхідних для цього досліджень, коли пошуки хазяїв однієї-єдиної книжки можуть забрати не один тиждень детективної роботи. Бібліотека отримувала літературу з різноманітних джерел до, під час та після війни – і в кожному надходженні могла бути певна кількість книжок, що були вкрадені.

Berliner Stadtbibliothek нечасто отримувала повні збірки, частіше серед надходжень були рештки від тисяч різних бібліотек. Саме тому бібліотекарі мусять копітко вистежувати книжки з бібліотек тисяч окремих жертв. Навіть якщо їм вдається встановити, що книжку було поцуплено, не завжди можливо з’ясувати, як вона потрапила до бібліотеки, ким була поцуплена та хто був її попередній власник. На сьогоднішній день було знайдено 203 книжки з бібліотеки РСХА, але лише 127 з них мають усередині якусь позначку, за якою можна було б ідентифікувати їхніх колишніх власників.

До того ж вони ведуть ретроактивну боротьбу[26] із колегами, які працювали до них і які упродовж десятиріч винищували, відривали або фальсифікували факти щодо походження цих книжок – робили все, аби лише викрадена література стала органічною частиною їхньої бібліотеки. Треба віддати їм належне: ані Фінстервальдер, ані Бокенкамм так просто не відмовляються від поставлених цілей, і вони спромоглися визначити колишніх власників шляхом вивчення фрагментів вирваних з книжок позначок та порівняння їх за кольором і розміром із неушкодженими ярличками на інших книжках.

2010 року Zentral- und Landesbibliothek розпочала систематичне дослідження своєї літературної колекції. Разом із колегами Бокенкамм та Фінстервальдер вручну оглянули близько 100 000 томів. Згідно з нинішньою оцінкою Бокенкамма, бібліотека цілком може вміщати понад чверть мільйона книжок, які було вкрадено в їхніх власників.

Найважча частина роботи полягає не у виявленні викрадених книжок, а у відстежуванні їхніх колишніх власників або ж нащадків власників. Лише близько третини колись поцуплених і наразі знайдених Бокенкаммом та Фінстервальдером томів мають хоча б якийсь екслібрис, підпис або ж марку, за якими можливо встановити попереднього власника. І ще важче – знайти досі живих жертв нацистського режиму або їхніх нащадків і спробувати повернути їм книжки.

Спочатку вони намагалися відстежити місце перебування власників за паперами та в інстанціях, де могла бути інформація про місце їхнього мешкання. І хоча кілька разів їм це вдавалося, такий спосіб забирав надто багато часу. Тож 2012 року вони створили пошукову базу даних, до якої можна внести викрадені колись книжки разом з інформацією або зображеннями підписів та позначок власників.

Себастьян Фінстервальдер показує мені список, до якого в роки війни було занесено близько двох тисяч вкрадених книжок. Книжки були позначені літерою «J» – скороченням від «Judenbücher».

– Замість того щоб витрачати купу цінного часу на пошуки колишніх власників книжок чи не по всьому світові, ми намагаємося заохотити їх самих – або їхніх нащадків – звертатися до нас. Пошукова база доступна для пошуку в Ґуґлі – тому до нас звертається багато людей, залучених до генеалогічного пошуку. Ця знахідка працює; у нас жоден місяць не минає без повернення книжок,– розповідає Фінстервальдер.

На сьогодні база містить 15 000 книжок, і до них постійно додаються нові. Минуть роки, перш ніж геть усі викрадені книжки будуть до неї внесені.

І все ж ресурсів бракує. Проєкт підтримує міська влада Берліну та Arbeitsstelle fur Provenienzforschung[27] – федеральна організація, що фінансує відстежування шляху, який довелося пройти книжці, перш ніж він скінчився у бібліотеці. Проте кошти на проєкт виділяють один раз на кілька років.

– Щоб зрозуміти, як треба вести цю роботу, цілком вистачить два-три дні. Нам необхідно будувати все з нуля, адже радитися ні з ким: до нас цю роботу не робив ніхто. Бібліотеки рідко цікавилися, звідки до них прибули ті чи інші книжки; головним був зміст книжок. Тому позначки власників або їхні підписи не реєстрували,– пояснює Фінстервальдер.

Він доповідає, що і місцева влада, і бібліотеки проявляють незначну зацікавленість у співпраці з повернення поцуплених книжок, а більшість бібліотек та установ Німеччини взагалі ігнорують це питання.

– Немає ані політичної волі, ані ресурсів, щоб зробити щось гідне й велике щодо цього. З кількох тисяч бібліотек, які існують у Німеччині, лише близько двадцяти активно перевіряли власні колекції літератури. Немає співробітництва; усі бібліотеки проводять власні дослідження. Люди більше зацікавлені в мистецтві, бо воно має більшу цінність,– похмуро визнає Фінстервальдер.

Книжки, шлях яких скінчився в колекції Berliner Stadtbibliothek’s, за деякими винятками, не мають значної вартості у грошовому сенсі. Це – звичайні книжки, які колись стояли на полицях у помешканнях звичайних людей: романи, дитячі книжки, пісенники – література, яку можна купити в букіністичних крамницях усього за кілька євро. Але коли вони повертаються до людей, то набувають величезної особистісної цінності.

Між 2009 та 2014 роками було повернено майже 500 книжок – крихітна крапля в океані, який складається з близько 250 000 вкрадених одиниць літератури, що зберігаються в бібліотеці.

– Ми справді бажаємо повернути ці книжки. Але в нашій команді, яка працює над цим, усього лише декілька людей. Справи такі, що ми виявили 15 000 томів із «підозрілим» минулим і 3000 томів, які точно були викрадені. Якщо десь існують нащадки власників кожної з цих книжок, нам знадобиться кількадесят років, щоб знайти кожного з них,– каже Бокенкамм, викладаючи у себе на столі надзвичайно гарні екслібриси. Помітно, що йому небайдужі ці позначки, створені колишніми власниками книжок. Він знає кожен з них. Саме за допомогою цих зображень він колись розпочав дізнаватися про минуле бібліотеки. Бібліотекар показує мені екслібрис із намальованим на ньому янголом, який парою списів бореться із двома зміями. На іншому зображений лев, що, висолопивши язика, йде на задніх лапах, а на третьому – жінка, озброєна гусячим пером, сидить на крилатому коні. Більшість із цих позначок також прикрашені Зіркою Давида, на них написані єврейські імена: Гірш, Бахенхаймер, Меєр та інші. Це – дуже особисті витвори мистецтва, багато з них ілюструють події з життя своїх власників, часто – їхнього ставлення до читання, культури та літератури. А ще вони сповнені символами втраченого світу та втрачених життів, адже наразі не залишилося на землі нікого, хто б знав, як розтлумачити їхнє значення. Це – світ книжок і читачів, який було розтрощено й розсіяно світом.

– Навіть гірше: неможливо скінчити цю роботу. Вона нескінченна! Але ми мусимо зробити те, що в наших силах,– каже чоловік.

Багато з украдених книжок не мають упізнавальної позначки їхніх власників. Що робити із цими книжками, Бокенкамм та Фінстервальдер гадки не мають. Можливо, колись їх можна буде ідентифікувати, але надія на це дуже невелика.

– Ці книжки – немов привиди в бібліотеці. Нам відомо, що колись їх було вкрадено, але в кого? – питається Фінстервальдер, безсило знизуючи плечима.

Попри те, що з усієї кількості поки що вдалося повернути лише невеличку частку книжок, Бокенкамм вважає, що кожен окремий том, коли його повертають, стає неабияким за важливістю фактом. У поодиноких випадках у них вийшло повернути книжки тим людям, які пережили Голокост. Одним з них був Вальтер Лагман, мешканець Берліну німецько-єврейського походження, який був підлітком, коли 1942-го його разом із бабусею депортували до концентраційного табору в Латвії. Його бабусю було закатовано, самого ж Лагмана – перевезено до концтабору Берґен-Бельзен, де він перебував водночас із Анною Франк[28]. Франк померла, ймовірно від тифу, лише за місяць до звільнення табору військами Британії у квітні 1945 року. Лагман спромігся вижити, незважаючи на те, що також важко переніс тифоїдну лихоманку. Після війни він емігрував до Сполучених Штатів(4). Шістдесят сім років по тому йому зателефонував один з друзів, який прочитав статтю в німецькому журналі Der Spiegel[29] про викрадені книжки, що зберігаються в Zentral- und Landesbibliothek. Однією з книжок, обраною журналом для наведення з неї цитат, була книжка з дитинства Лагмана – збірка казок для єврейських дітей, що якось подарував його вчитель.(5)

– Він не міг приїхати самостійно. Але його донька проїхала крізь усю Каліфорнію, щоб забрати книжку. У нього не залишилося нічого, що нагадувало б йому про дитинство, крім кількох фотографій та капелюха, який він носив у концентраційному таборі. За словами його доньки, її батько ніколи багато не розповідав про минуле, але все змінилося, коли він отримав назад свою книжку. Його переповнювали почуття, і він почав розповідати свою історію. Наразі він виступає з промовами в школах, розмовляє з дітьми,– каже Себастьян Фінстервальдер. Він також вважає, що це – лише один приклад того, чому його робота така важлива.

– Книжки, які ми повертаємо, містять спогади. Вони не коштують багато грошей, але безцінні для людей і родин, яким колись належали і потім були втрачені. У деяких випадках, коли ми їх повертаємо, діти або онуки вперше зустрічаються з історією своїх батьків або дідусів і бабусь. Це дуже хвилює,– веде далі Фінстервальдер.

– Коли я лише починав зазирати в історію цих книжок і звернувся до інтернету, щоб знайти імена, записані на форзацах, результати пошуків видали Аушвіц. І щоразу посилання виводили мене знов на Аушвіц. Ми не в змозі повернути людям їхні життя, але ми намагаємося дати їм дещо інше. Книжку – можливо, разом із пам’яттю,– розмірковує Детлеф Бокенкамм, дивлячись на розкладені на його столі екслібриси.

* * *

Я роздивляюсь темно-сині ворота Іштар з Вавілону, які сягають стелі. Але я не маю часу захоплюватися золотим биком, адже літня темноволоса жінка, за якою я йду, швидко проходить повз і крокує далі. Вона бачила цю красу вже безліч разів. За кількасот ярдів від Zentral- und Landesbibliothek розташовані офіси Arbeitsstelle fur Provenienzforschung, в одному крилі якої розташовується Пергамський музей – федеральний орган, який допомагає та фінансує зусилля музеїв, бібліотек, архівів та інших установ у дослідженні питань походження речей, що залишилися від епохи нацистів.

Мене приводять до Уве Гартманна, історика мистецтва та голови офісу. Гартманн – високий чоловік середнього віку, із кутуватим обличчям, коротко стриженим сивим волоссям та в напівкруглих окулярах. Він почав працювати над питанням викрадених витворів мистецтва ще в 1990-х, і від самого заснування 2008 року очолює федеральне управління. 2013-го він також очолив команду, завданням якої було визначити поцуплені витвори мистецтва у відомій колекції мистецтв, яка складається з майже 1400 робіт, які нещодавно були знайдені в Мюнхені в Корнеліуса Гурліта, сина арт-дилера, який працював на нацистів.

Гартманн підкотив рукава. У кабінеті задушно, попри широко відчинені вікна. Arbeitsstelle fur Provenienzforschung допомогла фінансувати просування роботи у Zentral- und Landesbibliothek.

– Нам відомо, що певний час ці книжки перебували в нашій колекції. Нам вдалося побачити на них марки, підписи та екслібриси. Відбулася промова щодо «провини в підвалах». Але щодо вирішення цього питання нічого не було зроблено,– каже Гартманн.

Zentral- und Landesbibliothek – це зовсім не поодинокий випадок; вона навіть не була серед тих бібліотек, які брали активну участь у крадіжці, що відбувалася по всій Німеччині. Ця бібліотека не отримувала ані найбільше книжок за інші бібліотеки, ані найцінніші в Третьому райху видання. Деякі інші бібліотеки, особливо які дотримувалися академічніших поглядів, були в нацистів у набагато більшому пріоритеті. На відміну від таких публічних бібліотек, як-от Berliner Stadtbibliothek, університетські та дослідницькі бібліотеки, закриті для широкої публіки, також могли бути замішаними в крадіжках «забороненої» літератури.

Однією з таких бібліотек, які брали активну участь у крадіжках, була шанована Preussische Staatsbibliothek[30], наразі відома як Staatsbibliothek zu Berlin,– найбільша бібліотека Німеччини, родовід якої сягає 1600-х  років. До її колекції належить оригінал манускрипту «Дев’ятої Симфонії» Бетховена, левова частка нот Йоганна Себастьяна Баха та найстаріший у світі висвітлений біблійний текст від 400 року до н. е. У воєнні роки Preussische Staatsbibliothek мала можливість загарбувати значно цінніші книжки, ніж були доступні Berliner Stadtbibliothek. Історія бібліотеки стала загальновідомою, коли один студент, Карстен Сідов, у своїй магістерській дисертації від 2006 року оголосив, що історична колекція може містити близько 20 000 викрадених книжок.(6) Провівши власне дослідження, бібліотека дійшла висновку, що близько 5500 книжок дійсно й безсумнівно були примусово вилучені в людей.(7) Авжеж, вони виявили значно більше таких книжок, але їх не було в наявності – адже Червона Армія також долучалася до грабіжництва в бібліотеці. Встановлено, що до Радянського Союзу було вивезено два мільйони книжок з бібліотечного зібрання, і серед них більшість – це єврейські та давньоєврейські томи та манускрипти.(8)

Також Preussische Staatsbibliothek зіграла важливу роль як канал розподілу викрадених книжок у Третьому райху. Вочевидь, що для тисячі бібліотек та архівів, пограбованих у Німеччині та на окупованих територіях, існувала певна політика розподілу. Найцінніші колекції, які вважали корисними для ідеологічної роботи, закінчили свій шлях в одному з двох місць: РСХА Генріха Гіммлера або у ЕРР Альфреда Розенберґа. Ці дві організації часто жорстко конкурували між собою, коли доходило до найцінніших і найважливіших колекцій.

Крім цього, існувала ціла низка нацистських організацій, установ та урядових відділів, які змагалися за право отримати викрадені книжки та створити власні бібліотеки. У потилицю їм дихали національні бібліотеки, університети та інші установи.

Після захоплення нацистами влади Preussische Staatsbibliothek було призначено розподіляти книжки, вилучені в німецьких євреїв, соціалістів, комуністів і масонів. Пізніше, під час війни, бібліотека продовжувала робити свою справу вже із книжками, забраними з Франції, Польщі, Радянського Союзу та інших окупованих територій.

З Preussische Staatsbibliothek книжки надходили до тридцяти університетських бібліотек Німеччини(9). Але німецькі бібліотеки здобували книжки ще й іншими шляхами. Часто регіональним бібліотекам кидали шмат пирога – коли гестапо та місцеві партійні відділки проводили рейди до заборонених організацій. Книжки передавали до місцевих міських бібліотек як «подарунок від партії». Місцеві бібліотекарі зазвичай були добре інформовані про найкращі літературні колекції у регіоні, які були досить цінні, щоб вилучити їх у власників. Щоправда, книжки також і купували, як у разі з Berliner Stadtbibliothek