Читать книгу Книжкові злодії. Про нацистські розкрадання бібліотек європи та про спроби повернути літературну спадщину - Андерс Ридел - Страница 4

Ці слова викарбувані на червоній від іржі металевій пластині, вмурованій у бруківку на Бебельплац[2] у Берліні. Туристи, які приїздять до Берліну влітку, блукають повз площу, розташовану між Бранденбурзькими воротами та Музейним островом, і стикаються з однією, ще більш грандіозною, пам’яткою міста. Розташування досі утримує символічне напруження. В одному куті площі стоїть літня жінка з розпатланим сивим волоссям. Вона загорнулась у великий прапор Ізраїлю, і на всю її спину розтяглася Зірка Давида. Ще одна війна вибухнула в секторі Газа. Близько тридцяти людей зібралися, щоб висловити протест проти антисемітських настроїв, які за сімдесят років після Другої світової війни знову пробуджуються в Європі.

З другого боку широкого, за останнім словом моди побудованого проїзду Унтер-ден-Лінден[3] перед воротами Гумбольдтського університету виставили розсувні столики. За кілька євро можна купити заяложені копії книжок Томаса Манна, Курта Тухольські та Стефана Цвейґа – усіх авторів, чиї твори кинули в полум’я на цьому ж місті у травні 1933-го. Перед столиками – ряд металевих пластин розміром із бруківку. На кожній пластині – чиєсь ім’я: Макс Баєр, Маріон Бютлер, Аліса Вікторія Берта. Усі вони колись навчались у цьому університеті. Після кожного імені стоїть дата з назвою місця, яке не потребує жодних пояснень: «Маутгаузен, 1941», «Аушвіц, 1942», «Терезієнштадт, 1945».

Слова Генріха Гейне, які насправді є рядком діалогу з п’єси Almansor, з часів Другої світової війни вважають проникливим пророцтвом того, що має відбутися, і прийдешньої за ним катастрофи. 10 травня 1933 року на площі Бебельплац, яка за тих часів мала назву Опернплац, відбулася найвідоміше в історії спалювання книжок – подія, яка залишилась у пам’яті потужним символом тоталітарної тиранії, культурного варварства та безжальної ідеологічної війни, розв’язаної нацистами. Полум’я від того книжкового багаття також перетворилося на символ тісного зв’язку між культурним занепадом та Голокостом.

Трохи раніше, тієї ж весни, нацисти захопили владу в Німеччині за допомогою ще одного багаття,– підпалу райхстагу в лютому 1933 року,– використавши його як зачіпку. Нацисти оголосили, що підпал був справою комуністів і що Німеччині загрожує «сюжет більшовиків». Після цього пройшла перша велика хвиля терору: арешти комуністів, соціал-демократів, євреїв та інших політичних опонентів режиму. Звинувачення заарештованих підігрівала газета, що виходила від НСДАП[4],– Völkischer Beobachter[5], яка кілька років підбурювала й  агітувала проти єврейської, більшовицької, пацифістської та космополітичної літератури, готуючи плацдарм для панування нацистських поглядів.

У той же час багато провідних письменників Німеччини виступали проти нацистів. У жовтні 1930 року Томас Манн, лауреат Нобелівської премії попереднього року, розкритикував цей провідний настрій під час публічних читань, що проводили в Залі Бетховена[6] в Берліні(1). Джозеф Ґеббельс, якого попередили про захід та про майбутню промову Манна, надіслав двадцять «коричневих сорочок»[7] від штурмових військ партії СА на ці читання, усі вдягнені в цивільний одяг, щоб змішатися з публікою, серед якої було кілька правих інтелектуалів. Промову Манна зустріли оплесками з деяких секцій глядацької зали та невдоволеними вигуками від саботажників. Невдовзі атмосфера стала такою збудженою, що Манн був змушений покинути приміщення через чорний хід.

Але тиск на цьому не скінчився. На родини Манна та письменників Арнольда Цвейґа й Теодора Плів’є вилили нескінченний потік погроз телефоном і в листах. Стіни будинків письменників спаплюжили написами та малюнками. Цих письменників особисто підслуховували патрульні служби СА, які чергували навколо їхніх домівок та йшли за ними слідом будь-куди.

Складали списки неприйнятної літератури. У серпні 1932 року Völkischer Beobachter опублікувала чорний список письменників, яких слід буде заборонити, щойно партія стане до влади(2). На початку того ж року в тій самій газеті оприлюднили й заяву за підписами сорока двох німецьких викладачів, які вимагали захисту літератури Німеччини від «культурного більшовизму». Узимку 1933-го, коли нацисти отримали владу, фокус атаки на небажану літературу змінив статус з вуличного на державний і став рисою стратегії керівного апарату. У лютому 1933-го президент Пауль фон Гінденбурґ[8] підписав закон «про захист людей і держави», яким наклав обмеження на друковані видання – подальші поправки відбулися навесні того ж року і ще більше контролювали свободу висловлення. Першими жертвами закону стали газети та видавництва комуністів і соціал-демократів. Герману Ґерінгу доручили керувати боротьбою із так званою «брудною літературою»: книжками, які містять ідеї марксизму, єврейською та порнографічною літературою.

Саме ця атака на літературу призвела до спалювання книжок у травні – але треба сказати, що фактично така ініціатива йшла не від НСДАП, а від Німецької студентської спілки, зонтичної організації федерацій студентів Німеччини. Декілька з цих студентських федерацій ще з 1920-х більш чи менш відкрито підтримували нацистів. І вже не вперше за міжвоєнний період німецькі студенти правих консервативних поглядів розпалювали книжкові багаття. 1922 року сотні студентів зібралися на аеродромі Темпельгоф у Берліні, щоб спалити там «брудну літературу», а 1929-го студенти Гамбурґу спалили копію Версальського договору, умови капітуляції якого Німеччина була змушена підписати після Першої світової війни.

Напад на літературу з боку НСДАП живився вже вчиненими наскоками, що проводили групи консервативних студентів з правими поглядами. Для таких студентів спалювання книжок було німецькою традицією висловлення непокори й опору, що брала початок від днів Мартіна Лютера та Реформації. 1520 року Папа Лев Х надіслав Лютерові буллу про накладення анафеми і з вимогою зректися «95 тез»[9] та всіх інших творів. Згідно з папською буллою, їх треба було спалити.

У відповідь Лютер зібрав у Віттенберґу своїх студентів і розпалив власне багаття – у полум’я полетіли давні католицькі манускрипти, кодекси й документи католицької церкви. Сам Мартін Лютер, як припускають, кинув у вогонь папську буллу. Вважають, що при цьому він сказав: «Вони палять мої книжки – я спалю їхні»(3). Багаття з книжок символізувало остаточний розрив Мартіна Лютера з католицькою церквою.

У часи німецького романтизму цю подію переосмислять і розглядатимуть як націоналістичний акт, а не релігійний розкол у Церкві. Мовляв, Лютер був не просто церковним реформатором – він був насамперед німцем.

Реакційні сили на Віденському конгресі 1814–1815 рр., де переможці після наполеонівських воєн намагалися відновити зруйновану війною Європу, розбили щойно пробуджені націоналістичні мрії про створення єдиного німецькомовного королівства. Німеччина залишилася роздробленою мозаїкою окремих князівств.

У замку Вартбурґ, де Лютер переховувався після папської анафеми, 1817 року німецькі студенти провели фестиваль, присвячений 300-річчю від дня проголошення «95 тез»⁸. Одначе тло цієї події було німецько-націоналістичне, заохочуючи студентів німецьких університетів до боротьби за об’єднання німецьких земель у Всегерманську імперію. На згадку про спалення Лютером булли студенти розпалили багаття з книжок французьких письменників та німецьких авторів, які не підтримували націоналістичні віяння того часу.

У квітні 1933 року Німецька студентська спілка оголосила акцію проти «ненімецької літератури» і обрала Адольфа Гітлера новим Лютером. На згадку про «95 тез», із якими Лютер розпочав Реформацію, студентська федерація опублікувала у Völkischer Beobachter власні «тези»: «Дванадцять тез Wider den undeutschen Geist! («Проти ненімецького духу»)».

Студенти виступали з твердженням, що в мові міститься справжня душа людини і що з цього погляду німецька література потребує «очищення» та вивільнення від іноземного впливу. Вони стверджували, що найгірші вороги німецької мови – євреї: «Єврей здатен думати лише як єврей. Якщо він пише німецькою, він бреше. Німець, який пише німецькою, але думає не так, як годиться німцю,– зрадник»(4). Студенти вимагали, щоб усю «єврейську літературу» видавали на івриті, і в такий спосіб «ненімецький дух викоріниться з публічних бібліотек». Університети Німеччини, згідно із вимогами студентів, мають бути «цитаделлю традицій німецького народу».

Їхні декларації започаткували національну акцію з зачищення «ненімецької» літератури. Асоціації студентів підпорядковувалися Deutsche Studentenschaft у німецьких університетах й утворювали «військові комітети» для організації спалювання книжок усією Німеччиною. Книжкові багаття влаштовувалися як святкові заходи, і комітети мали рекламувати ці свої події, реєструвати лекторів для промов, збирати дрова для багать і заручатися підтримкою інших студентських федерацій та їхніх місцевих лідерів з нацистськими поглядами. Тим, хто чинив опір цій роботі, особливо вчителям, погрожували. Також військові комітети розвішували плакати із гаслами на кшталт «Сьогодні письменники, завтра – професори»(5).

Але першочерговою задачею військових комітетів було збирати «нечисту» літературу для подальшого спалювання. Студентам наказали розпочати зачистку в їхніх особистих бібліотеках, а згодом цей наказ розповсюдився на публічні бібліотеки та місцеві книгарні, багато з яких охоче приєднувалися до процесу «вичищення». Навесні 1933 року почали складати інший, ширший чорний список книжок та авторів. Вольфґанг Геррманн, бібліотекар, який ще у 1920-х роках особисто долучився до право-екстремістських студентських груп, упродовж кількох років працював над списком літератури, «яку варто спалити». Лише перша чернетка налічувала 12 імен, але незабаром вона вже включала 131 письменника, їх розподілили на різні категорії: комуністи (від Троцького та Леніна до Бертольда Брехта); пацифісти (Еріх Марія Ремарк та інші); єврейські інтелектуали (наприклад, Вальтер Беньямін); багато інших літературних та інтелектуальних особистостей, які стали відомими у Веймарській Республіці.

Особливу увагу звернули на журналіста й письменника Карла фон Осецькі та його гурток, що утворився навколо журналу Die Weltbühne. Пацифіст фон Осецькі мав проблеми вже в часи Веймарської Республіки. Крім усього іншого, він став одним із ворогів військової еліти, коли 1929 року в згаданому журналі Вальтер Крейзер опублікував матеріал про таємну підготовку льотчиків німецьких збройних сил – райхсверу – у Радянському Союзі. Це викриття принесло багато клопоту німецькій верхівці, адже засвідчило порушення Німеччиною умов Версальського договору, за яким країна не мала права на бойову авіацію.

Крім критиків націоналізму, в окремий чорний список занесли істориків. У нього потрапляли ті вчені, погляди яких на хід історії не збігався з очікуваннями нацистів, особливо в книжках, у яких серед іншого порушували тему Першої світової війни, Радянського Союзу та Веймарської Республіки. Глобальні погляди ще декількох мислителів нацисти відкидали цілком, зокрема Зиґмунда Фройда та Альберта Айнштайна. Обидва зазнавали нападів через просування «єврейської науки».

Крім «чисток» власних бібліотек, студенти зверталися до публічних бібліотек і місцевих книгарень, щоб зробити власний внесок у справу проти «брудної літератури». У багатьох випадках університетські архіваріуси та викладачі співпрацювали зі студентами і разом із ними «вичищали» шкільні бібліотеки.

Проте військові комітети також вимагали жорсткіших методів і залучали місцеву поліцію та штурмовиків з СА, щоб мати гарантію доступу до книжок. Напередодні спалення книжок, на початку травня, студенти вчинили напад на бібліотеки та дилерів комуністичних книжок. До перших консервативні сили відчували особливу ненависть, а Вольфґанг Геррманн називав їх «літературними братами», які розповсюджують бруд єврейської, декадентської літератури, що розсіялася серед порядних, простих людей. Від Першої світової війни бібліотеки були надзвичайно популярними. Унаслідок економічної депресії та росту інфляції в Німеччині упродовж міжвоєнних років дедалі менше німців могли дозволити собі купувати власні книжки. Традиційні бібліотеки не здатні були задовольнити величезний попит, і через це у країні відкрилося понад п’ятнадцять тисяч невеличких «бібліотек напрокат». У цих бібліотеках за невисоку платню можна було позичити книжку, і вони скуповували великі томи бестселерів того часу, серед яких були роботи Томаса Манна. Такі «бібліотеки для людей» були легкими жертвами для студентів; війська ж СА у той самий час проводили рейди по приватних бібліотеках. Один із найвідоміших набігів було здійснено на багатоквартирний будинок у Берліні, що належав Асоціації захисту німецьких письменників – організації, що працювала на захист німецьких письменників, активно протистояла цензурі та іншим формам державного втручання в літературу. Квартири близько п’яти сотень членів асоціації, які мешкали в цьому будинку, було пограбовано та обшукано. Підозрілі книжки було конфісковано або знищено на місці, письменників же, яких помітили у зв’язках із «соціалістичною» літературою, було затримано.

Найгорезвісніший рейд будо вчинено за кілька днів до спалювання книжок, коли близько сотні студентів атакували Інститут сексуальних наук[10], розташований у районі Тірґартен у Берліні. Цей інститут заснували доктори медичних наук Маґнус Гіршфельд та Артур Кронфельд, тут проводили революційні дослідження сексуальності, а також працювали над просуванням прав жінок, гомосексуалів і транссексуалів. Зо три години студенти шаленіли в будівлі: виливали фарбу на килими, били вікна, розмальовували стіни, залишаючи надписи та малюнки, псували картини, порцеляну та інші предмети інтер’єру. Вони забрали книжки, архів інституту та велику колекцію фотографій, а також бюст засновника установи Маґнуса Гіршфельда(6).

Уже 1932 року багато євреїв та комуністів, які розуміли, куди саме дмуть політичні вітри, почали розчищати власні бібліотеки та знищувати фотографії, адресні книжки, листи та щоденники. Комуністи надсилали однодумцям попередження, що в разі перевезення «небезпечних» паперів ті мають бути готовими їх проковтнути. Так, розгорілися ще тисячі менших книжкових багать – коли люди спалювали власні бібліотеки в пічках, камінах і на подвір’ях. Скоро вони дізнаються, що сказати легше, ніж зробити – адже спалювання книжок вимагає неабиякої витримки. Натомість багато людей вирішили залишити свої бібліотеки в лісах, скинути їх у річки або віднести на віддалені вулиці; були й такі, хто анонімно надсилав їх на хибні адреси.(7)

Після 1933 року разюча кількість німецьких літераторів вирішила поїхати: хто за власним бажанням, хто під примусом. Крім Томаса Манна, поїхали з країни Генріх Манн, Бертольд Брехт, Альфред Деблін, Анна Зегерс, Еріх Марія Ремарк та сотні інших. До 1939 року близько двох тисяч письменників відчули, що їх вимушують покинути нацистську Німеччину та Австрію. Багато з них поїхало, щоб ніколи не повернутися на Батьківщину, але так само багато вирішило залишитися. Деякі письменники, які не дуже яскраво висловлювали політичні погляди, зазнали впливу, який пізніше назвали «внутрішнім вигнанням». Вони залишились у німецькому оточенні, або Heimat[11], але прийняли рішення припинити публікувати свої роботи. Натомість вони почали друкувати книжки, які легко приймала рада цензорів: твори для дітей, поезію та історичні романи. Іншим забороняли видавати свої роботи через те, що відтепер для публікації обов’язково вимагалося членство в Національній літературній палаті, підрозділі керованого Джозефом Ґеббельсом Міністерства народної освіти та пропаганди.

Але існувала також група письменників, які підтримали режим. У жовтні 1933 року у кількох німецьких газетах було опубліковано звернення за підписом вісімдесяти восьми письменників Німеччини під назвою Gelöbnis treuester Gefolgschaft[12] – своєрідна клятва вірності. У проголошенні висловлено пряму підтримку нещодавнього рішення Німеччини вийти з Ліги Націй. Серед підписантів були такі літератори, як-от Вальтер Блум, Берріс фон Мюнхгаузен, Ганс Йост та Аґнес Міґель – наразі здебільшого забуті, оскільки їхній пік та спад популярності стійко пов’язують із режимом, якому вони присягали на вірність.

Водночас на авторів, які прийняли націонал-соціалізм, чекали великі винагороди. Посади в найшанованіших літературних академіях, закладах й установах Німеччини, які раніше були закриті для них, стали наразі доступні. До того ж вони склали звернення до нових груп читачів, коли новий режим узяв під контроль провідні книжкові клуби країни. 1933 року керований нацистами книжковий клуб «Книжкова гільдія Ґутенберґа» налічував 25 000 членів, а вже за кілька років їх було вже 330 000. Спираючись на подібні книжкові клуби, влада могла ефективно поширювати будь-що – від романтичних поглядів Ґете та Шіллера до націоналістичних, консервативних ідей нацистських письменників, адже так їхні роботи були доступні мільйонам читачів.

Міністерство пропаганди підбурювало літературні та політичні переслідування з інтенсивністю, досі ніколи не баченою в історії Німеччини – а можливо, у всій новітній історії. Щорічно міністерство видавало понад п’ятдесят винагород за заслуги в літературній галузі.

Протягом 1930-х років Міністерство пропаганди Ґеббельса взяло під цілковитий контроль книжкову індустрію Німеччини, зокрема 2500 видавництв і 16 000 книготорговців і букіністичних крамниць.(8) Одним з перших заходів було прибрати «єврейський вплив» на книжковий світ, поступово вилучаючи євреїв з академій, літературних асоціацій, професійних спілок письменників, числа видавців, книжкових дилерів та друкарів. Єврейські видавницькі будинки, друкарні та книгарні були піддані «аріїзації» – тобто передані під розпорядження арійців. Деякі з цих єврейських видавництв посідали найголовніше місце у своїй галузі. Наприклад, Юліус Шпрінґер був найбільшим у світі видавцем наукової літератури. Процес тривав покроково, упродовж усіх 1930-х років. Спочатку переворот у єврейських компаніях та вилучення євреїв проводили обережно, щоб запобігти втраті компаніями репутації або статків та не порушувати їхні міжнародні відносини. Власників-євреїв просто переконували продати їхні установи, а у разі відмови влада вдавалася до різного рівня примусу, переслідувань та погроз. Аріїзація видавництв коштувала партії, державі та окремим бізнесменам величезних грошей, а після 1936 року це було юридично легалізовано в Нюрнберзьких законах.

Попри те, що НСДАП ще 1933 року вичавила з країни багатьох прославлених письменників, знадобилося значно більше часу, щоб позбутися їхніх книжок. Це відбувалося поступово – наприклад, перевидання робіт Томаса Манна тривало до 1936 року, коли його громадянство було скасовано. Одна річ – примушувати видавництва Німеччини відмовлятися від співробітництва з їхніми авторами та запобігати виходу нових накладів, зовсім інша – контроль над букіністичним ринком, а ще ж є книжки на полицях приватних бібліотек. На практиці виявилося неможливим цілком і остаточно позбавитися таких книжок, і більшість творів, занесених у чорний список, була доступною впродовж усієї війни – навіть якщо доводилося діставати їх крадькома. Найефективнішим інструментом в арсеналі влади була самоцензура – люди мали зачищати свої бібліотеки власноруч.

Ще одним методом була пропозиція німцям нової літератури. Упродовж 1930-х років щороку видавалося близько двадцяти тисяч нових творів. Книжки, які для Міністерства пропаганди були «освітньо вигідними для людей», виходили великими накладами і добре фінансувалися. Книжки ж, які досі доходили лише до обмеженого кола читачів, раптово стали масовими. Лише 1933 року Mein Kampf[13] Адольфа Гітлера мала наклад у 850 000 екземплярів(9). 1925 року, коли вона вперше побачила світ, продалося лише 9000 примірників. Найбільшим покупцем Гітлера була держава: вона викупила понад шість мільйонів книжок. Власний видавець НСДАП Франц Егер, який, крім Mein Kampf, також видав Der Mythus des 20 Jahrhunderts («Міф двадцятого сторіччя») Альфреда Розенберґа, зрештою виріс до одного з найуспішніших видавців партії.

У Третьому райху класичній літературі надавали важливу роль, особливо шанували таких письменників, як-от Райнер Марія Рільке та Йоганн Вольфґанг Ґете. Єдиним жанром, який багато в чому пасував ідеології нацистів, була проза й поезія із підкресленням та прославленням Арійської раси. Часом це висловлювалося стримано, але здебільшого – за допомогою огидних карикатур на євреїв, слов’ян, чорношкірих та азіатів. Такі історії часто робили акцент на прямому зв’язку між расою людини та її особистими рисами, тобто євреїв характеризували як «ненадійних», «жадібних», «хитрих» тощо. Найбільший успіх мав твір Ганса Ґрімма Volk ohne Raum («Народ без простору»). У цьому романі Ґрімм висував версію, що німці програли Першу світову війну, бо мали «замало життєвого простору». Німеччина ніколи не спромоглася б розвинути весь свій потенціал, якби не отримала більше земель у Європі та в колоніях. У нацистській Німеччині розпродали понад мільйон екземплярів цієї книжки, а її назву панівні сили використовували як гасло.

* * *

Об одинадцятій ночі 10 травня 1933 року студенти Берліну вирушили маршем до Опернплац. Процесію освітлювали факели. Учасники несли бюст засновника Інституту сексуальних наук Маґнуса Гіршфельда – так, як несуть відрубану голову усуненого короля. Пізніше бюст кинули в багаття до книжок, забраних з інституту. Тієї ж ночі книжкові багаття запалали в дев’яноста різних містах Німеччини. Німецька студентська спілка розробила детальний план з організації та керування спалюванням книжок. Спалювання проводили в центральних місцях скупчення громадськості, а в багатьох містах було встановлено потужні прожектори, щоб посилити ефект видовища. Часто вогнища складали заздалегідь, на кілька днів раніше та прикрашали фотографіями Леніна і прапорами Веймарської Республіки.

У деяких місцях книжки з чорного списку звозили на площі у возах, запряжених волами,– немов на страту. В інших місцях такі книжки прибивали цвяхами до ганебних стовпів(10). Студенти у спеціальній формі свого факультету та зі значками своєї регіональної студентської федерації крокували єдиними авангардами «Гітлер’югенду» (Гітлерівської молоді), СА, СС та Штальхайму – вільної воєнізованої групи. Грали воєнну музику і співали пісень на кшталт бойової пісні нацистів Kampflied der Nationalsozialisten. Поки книжки кидали у вогонь, промовляли дев’ять заздалегідь підготованих «пожежних клятв», у яких згадували імена кількох письменників з «неблагонадійних» і висували їм звинувачення.

Проти декаденства й морального занепаду, за порядок і моральність у сім’ї та державі! Я віддаю полум’ю писанину Генріха Манна, Ернста Ґлазера та Еріха Кестнера.

Проти малодушного перебільшення значення інстинктів, за благородство людської душі! Я віддаю полум’ю писанину Зиґмунда Фройда.

Проти літературної зради подвигу воїнів світової війни, за виховання народу у войовничому дусі! Я віддаю полум’ю писанину Еріха Марії Ремарка.

Проти хамства й зарозумілості, за шану й повагу до безсмертної німецької душі! Я віддаю полум’ю писанину Курта Тухольські та Карла фон Осецькі.(11)

Книжки іноземних авторів, визнані вираженням декаденста чи ліберального західного духу, теж потрапили до вогнищ – палали твори Франца Кафки, Ернеста Гемінґвея, Джека Лондона, Герберта Веллса, Еміля Золя. Символічно, що й книжки Генріха Гейне стали жертвами полум’я.

Студенти, вчителі, викладачі й місцеві лідери нацистів виголошували промови перед учасниками подій, і це приваблювало величезні натовпи народу. Вважають, що в Берліні на Опернплаці зібралося не менш ніж сорок тисяч людей, а з інших міст звітували про зібрання 15 тисяч осіб(12). Ще більшу аудиторію збирали навколо себе радіопрограми, у яких наживо транслювали події в Берліні і де Джозеф Ґеббельс звертався до народу. Щоб увічнити подію, багаття та промови знімала на камеру спеціально запрошена команда, і згодом у всіх кінотеатрах країни показували фільм про це.

Ґеббельс, який не так давно заснував Міністерство пропаганди, потай заохочував ініціативу студентів, і він почав так робити ще до того, як чорний список Вольфґанга Геррманна став частиною офіційної культурної політики. Крім того, всередині нацистського руху існували різноманітні ідеї щодо літературної політики, якої варто дотримуватися. Окремі фракції партії були стурбовані потужним міжнародним засудженням спалювання книжок. До того ж нова влада виправдано побоювалася, що може втратити контроль над широким правим революційним запалом, що рознісся всією Німеччиною навесні 1933 року. Навіть Ґеббельс очікував до останнього, щоб заявити про свою підтримку зачисток і спалювань.

Спалювання книжок було насамперед ритуальною драмою і не несло жодного справжнього сенсу «очищення» бібліотек і книжкових полиць Німеччини. Ґеббельс добре розумів символічну важливість вогнищ, у яких зникали книжки: з історичного та політичного погляду вони дорівнювалися гарячковим хрестильним церемоніям, покликаним уберегти перероджену Німеччину. Очищення вогнем було давнім ритуалом, який пасував новому режиму. Ґеббельс наголошував на цьому у своїй промові до мешканців Берліну, де оголосив, що «тут інтелектуальні устої Листопадової республіки[14] спускаються на землю, але з цього брухту переможно, ніби Фенікс, підведеться новий дух»(13).

Улітку книжки продовжували спалювати по всій Німеччині. В окремих містах, як-от Гамбурґ та Гайдельберґ, проводилося кілька книжкових спалювань. Проте тоді думки щодо важливості спалювання книжок розходилися. Багато хто з німецьких інтелектуалів – Генріх Белль, Ганс Маєр та інші – вбачали в них лише студентські витівки, хай навіть дуже неприємні. Вони вважали, що спалювання книжок було висловленням по-гарячковому революційної лихоманки, і з часом з таких витівок «виріс» новий режим влади.

Зиґмунд Фройд щодо книжкових багать відгукнувся лаконічно: «Лише наші книжки? У старі часи разом із ними спалювали б і нас». Інші ж були набагато сильніше шоковані самою швидкістю, із якою змінювалися політичні реалії. Пізніше письменник Стефан Цвейґ у своїх мемуарах описував, що це «здавалося за межами збагненного навіть людям прозорливим»(14).

Навіть на міжнародному рівні існували різні точки зору на важливість спалювання книжок. Деякі характеризували їх як «безглузді», «недоцільні» та «інфантильні» дії. Інші, і серед них Гелен Келлер[15], журнал «Ньюсвік» та письменник Людвіг Льюїсон, вбачали в них варварську атаку на самі ідеї(15, 16). Найвиразніше відреагував Американський єврейський конгрес, розташований у Нью-Йорку. Конгрес вважав спалювання книжок показом властивого режиму антисемітизму та ознакою переслідування німецьких євреїв. У кількох містах Сполучених Штатів пройшли демонстрації, а на вулицях Нью-Йорку 10 травня 1933 року відбувся парад 100 тисяч людей, який став однією з найбільших демонстрацій в історії міста.

Явна потужність спалювання книжок та вплив ЗМІ свого часу вже були значні, проте через символічний зв’язок із Голокостом вони набули ще більшої сили у повоєнний період. Хоча це не вперше і не востаннє в історії люди спалювали книжки, саме книжкові багаття в Німеччині зрештою стали найвразливішою метафорою через супутні їм цензуру й гноблення, а також тривалі моральні страждання, які спостерігаються щоразу під час спалювання книжок.

Пізніше, у 1950-х, у Сполучених Штатах було проведено паралель – як протест проти антикомуністичної кампанії сенатора Джозефа Маккарті з багатьох бібліотек Америки були вилучено «підбурювальні» книжки.

Через книжкові спалювання послідовники нацистського режиму отримали репутацію «культурних варварів». Багаття стали символом інтелектуального занепаду, що настав у 1930-ті та 1940-ві, коли під контроль нацизму підпали всі мовні, культурні та творчі способи вираження німецького народу. Але, крім цього, книжки, кинуті в полум’я, стали ознакою того, що нацисти вдавалися не лише до фізичного, а й до культурного геноциду своїх ворогів.

Водночас дим від книжкових вогнищ та його культурні наслідки приховували ще дещо. Те, як нащадки сприймали книжкові багаття, не дуже відрізнялося від тлумачення їх самими нацистами, які ставилися до них як до ритуальних ігор та пропаганди. Образ спалювання книжок загалом був надто привабливим, надто ефективним і надто символічним, щоб не використовувати його й не застосовувати під час написання історії. Але книжкові вогнища стали могутньою метафорою культурного знищення, що затьмарила інший, більш неприємний факт – нацисти зробили набагато більше, ніж просто знищили книжки, ними також керувала фанатична одержимість колекціонувати їх.

Поки попіл книжкових вогнищ Німеччини повільно остигав, в ідеологічних та інтелектуальних колах НСДАП почав народжуватися певний план. Він не був зосереджений на інтелектуальному, культурному та літературному знищенні, але мав інші, набагато тривожніші наміри. Загалом у травні 1933 року було знищено у вогні лише кілька тисяч книжок. Але рейди, організовані партією, конфіскували й вкрали набагато більше книжок, і часто це робилося потай. Після вандального набігу студентів на Інститут сексуальних наук у Берліні, СА вилучили більшу частину бібліотеки інституту – понад десять тисяч книжок. Однак їх було привезено не на Опернплац, а до штабу СА.

Нацисти не мали наміру знищувати своїх ворогів шляхом викорінення літературної та культурної спадщини комуністів, соціал-демократів, лібералів, гомосексуалів, євреїв, циган і слов’ян. Відверто кажучи, нацисти не були ані такими вже «культурними варварами», якими здавалися, ані антиінтелектуалами. Натомість вони збиралися створити новий вид інтелектуальної істоти – яка б спиралася не на цінності лібералізму та гуманізму, а на поняття нації та раси.

Не можна сказати, що нацисти не цінили професорів, дослідників, письменників та бібліотекарів; вони хотіли примусити їх працювати на свої ідеї, щоб сформувати армію інтелектуальних та ідеологічних бійців, які б – за допомогою своїх пер, тез і творів – вели війну проти ворогів Німеччини та націонал-соціалізму.

Відкритий у Мюнхені 1936 року Forschungsabteilung Judenfrage (Дослідницький відділ з єврейського питання) створили для легітимізації антиєврейської політики влади. Це була філія Reichsinstitut fur die Geschichte des neuen Deutschland (Імперського інституту історії нової Німеччини), керованого нацистським істориком Вальтером Франком. Під час відкриття закладу в листопаді нацистський історик Карл Александр фон Мюллер у своїй промові окреслив інтелектуальну війну, яку збирався вести режим:

«Як історичні дослідження можуть сприяти великій політичній боротьбі, яку веде наш народ? Дослідження не ведуть прямої боротьби за владу. Але наука може дати зброю, вона може дати нам щит, вона може навчити воїнів, запалити їхній дух і зігріти на складному шляху випробувань, що нас чекають. (…) Мета цього інституту – розробити зброю для завоювання умів, для перемоги в одній з найважливіших битв. Інститут має виховувати молодих воїнів шляхом суворої наукової підготовки і тим самим пробуджувати їхній потяг до творчих досягнень(17).

Метою інституту було виправдати бажання Німеччини претендувати на володіння всім світом, на перемогу над ворогами за допомогою «науки» та побудови інтелектуальних устоїв, на яких Третій райх зможе правити щонайменше тисячу років. Як і в Римській імперії, прототип, на якому базувався націонал-соціалізм, полягав не лише в підтримці армії та розвитку архітектури, а і в оперті на істориків та поетів, які б допомогли побудувати Тисячолітній райх не лише кров’ю та камінням, а й словами.

У цій війні книжки’ були не стільки жертвою, скільки зброєю. Нацисти жадали перемогти ворога не лише силою на полі бою, а й розумом у думках. Перемога мала б тривати довго після того, як закопають останню могилу, після геноциду й Голокосту, щоб не тільки знищити, а й виправдати власні дії. Нацисти мали намір перемогти не шляхом знищення літературних й історичних традицій своїх ворогів, радше через крадіжки, володіння та перекручування фактів, обернувши бібліотеки, архіви, історію, успадкування і пам’ять проти них самих, заради того щоб краще усвідомити, як правильно написати цю історію. То була концепція, яка привела до дії наймасштабнішу в історії світу крадіжку книжок.