Читать книгу Відьмак. Володарка озера - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 5

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову, засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.

Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув,[32] і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив – скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.

Ґеральт міг легко її добити, але не хотів занадто сильно псувати шкіру. Спокійно чекав, поки скоффін стече кров’ю. Відійшов на кілька кроків, відвернувся до стіни, розстібнув штани й висцявся, насвистуючи сумну мелодійку.

Скоффін перестав скавчати, знерухомів і затих. Відьмак підійшов, штрикнув його легенько кінчиком меча. Бачачи, що вже по всьому, схопив твар за хвіст, підняв. Скоффін, утримуваний за основу хвоста на рівні стегна, доставав кривим дзьобом стерв’ятника до підлоги, розкриті крила розкладалися десь більше, ніж на чотири фути.

– Легкий ти, куроліску, – Ґеральт трусонув твар’ю, що й справді важила не більше за добре вгодованого індика. – Легкий. На щастя, платять мені поштучно, а не пофунтово.

* * *

– Уперше, – Рейнар де Буа-Френ тихенько засвистів крізь зуби, що, як знав Ґеральт, у нього було виявом найвищого ступеня здивування. – Уперше бачу щось подібне. Справжня дивовижа, слово честі, дивовижа над дивовижами. Значить, ото воно і є – славетний василіск?

– Ні, – Ґеральт підняв потвору вище, аби рицар міг краще її роздивитися. – Це не василіск. Це куроліск.

– А яка різниця?

– Фундаментальна. Василіск, що зветься ще регулом, є гадом, а куроліск, що зветься ще скоффіном, або кокатриксом, то орніторептилія, що значить «напівгад, напівптах». Це єдиний відомий представник роду, який учені назвали орніторептиліями, оскільки вирішили після довгих дискусій, що…

– А який із тих двох, – урвав його Рейнар де Буа-Френ, не зацікавлений, схоже, мотивами вчених, – поглядом убиває або перетворює на камінь?

– Жоден. То вигадка.

– То чому люди їх обох бояться? Оцей-но аж ніяк не великий. Він насправді може бути небезпечним?

– Оцей-но, – відьмак трусонув здобиччю, – зазвичай нападає ззаду й безпомилково цілить у потилицю або під ліву нирку, в аорту. Зазвичай достатньо єдиного удару дзьобом. А якщо йдеться про василіска, то все одно, куди той вкусить. Його отрута найсильніша серед відомих нейротоксинів. Убиває за кілька секунд.

– Бррр… А кого з них, скажи, можна прикінчити за допомогою дзеркала?

– Будь-якого. Якщо гепнути в довбешку.

Рейнар де Буа-Френ зареготав. Ґеральт не сміявся: дотеп про василіска й дзеркало перестав його веселити ще в Каер Морені: учителі надто часто ним користалися. Настільки ж несмішними були для нього жарти про дівчат і єдинорогів. Утім, рекордом дурості й примітивізму були в Каер Морені численні версії дотепу про дракониху, якій молодий відьмак, як заклад, мав потиснути правицю.

Він усміхнувся до спогадів.

– Волію тебе всміхненого, – сказав Рейнар, уважно до нього придивляючись. – Стократно, ба й того більше волію я тебе такого, як оце зараз. Аніж такого, яким ти був тоді, у жовтні, після тієї драчки в лісі Друїдів, як їхали ми до Боклера. Тоді, оце тобі скажу, був ти похмурим, сповненим досади й ображеним на весь світ, наче ошуканий лихвар, а до того ж дратівливим, наче чоловік, у якого всю ніч нічого не виходило. Навіть уранці.

– Я й справді таким був?

– Справді. Не дивуйся, що я волію тебе таким, як зараз. Зміненим.

– Терапія працею. – Ґеральт знову трусонув утримуваним за хвіст куроліском. – Рятівний вплив професійної активності на психіку. А тому, аби продовжити лікування, перейдімо до справ. Є можливість заробити на скоффіні трохи більше, ніж умовлена ставка за вбивство. Він слабко скалічений, тож якщо маєш клієнта на цілого, – для опудала чи препарування, – то бери не менше двохсот. Якщо треба буде загнати його порційно, то пам’ятай, що найдорожче в ньому пір’я з надхвістя, особливо оці ось, центральні льотки. Можна гострити їх набагато тонше, ніж гусячі, а пишуть вони красивіше й чистіше, до того ж тримаються довше. Писарчук, який на тому розуміється, не вагаючись, дасть п’ять за штуку.

– Маю клієнтів на труп для опудала, – усміхнувся рицар. – Цех бондарів. Бачили в Кастель Равелло опудало отої паскуди, порізника, чи як там її… Знаєш, якої саме. Тої, яку ти другого дня після Саовіну забив у льохах під руїнами старого замку…

– Пам’ятаю.

– Тож бондарі бачили опудало бестії й просили мене про щось настільки ж раритетне для декорування їхнього цехового приміщення. Куроліск буде в самий раз. Бондарі в Туссані, як ти можеш здогадатися, є цехом, який не нарікає на брак замовлень, і завдяки тому – заможним, тож запросто дадуть вони й усі двісті двадцять. Може, навіть більше, спробую поторгуватися. А щодо пір’я… Бочкороби не зауважать, якщо я вирву куроліскові з дупи кілька штук та продам у князівську канцелярію. Канцелярія платить не з власної кишені, а з князівської скарбниці, тож, не торгуючись, дасть мені навіть не п’ять, а всі десять за перо.

– Схиляюся перед спритністю.

– Nomen omen,[33] – Рейнар де Буа-Френ усміхнувся ще ширше. – Мама мусила щось передчувати, називаючи мене іменем лиса-хитруна з повсюди відомого казкового циклу.[34]

– Ти мав би стати купцем, а не рицарем.

– Мав би, – погодився рицар. – Але що ж, як народився сином гербованого пана, то станеш гербованим паном і гербованим паном помреш, наплодивши, хе-хе, гербованих паничів. І нічого не зміниш, хоч би ти луснув. Ти, зрештою, Ґеральте, також підраховувати вмієш добряче, а купецтвом не займаєшся.

– Не займаюся. З подібних причин, що й ти. З тією лише різницею, що нічого не наплоджу. Ходімо з цих підвалів.

Назовні, під мурами замчиська, огорнули їх холод і вітер із гір. Ніч була ясною, небо – безхмарним і зоряним, світло місяця іскрилося на полях нового, чистесенького снігу, яким засипало виноградники.

Сплутані коні привітально форкнули.

– Мало б сенс, – сказав Рейнар, дивлячись на відьмака значущо, – відразу зустрітися з клієнтами й отримати виручку. Але ти, напевно, поспішаєш до Боклера, га? До однієї спальні?

Ґеральт не відповідав, бо на такі запитання не відповідав принципово. Приторочив тіло скоффіна до запасного коня, після чого всівся на Плітку.

– Зустрінемося з клієнтом, – вирішив, розвертаючись у сідлі. – Ніч іще молода, а я – голодний. І охоче чогось би напився. Їдьмо до міста. До «Фазанятника».

Рейнар де Буа-Френ засміявся, поправив щит із червоно-золотою шахівницею, що висів на луці сідла, видерся на високу кульбаку.

– Воля ваша, кавалере. Тож до «Фазанятника». Вйо, Буцефале!

Вони поїхали ступою засніженим схилом униз, до гостинця, виразно позначеного рідкою шеренгою тополь.

– Знаєш що, Рейнаре, – відізвався раптом Ґеральт. – Я теж волію тебе таким, як оце зараз. Коли мовиш нормально. Тоді, у жовтні, ти використовував манеру надто дратівливу.

– Честю клянуся, відьмаче, я ж мандрівний рицар, – зареготав Рейнар де Буа-Френ. – Ти що, забув? Рицарі завжди мовлять, наче кретини. То такий знак, як оцей щит тут. По тому, наче по гербу на щиті, наше братство розпізнається.

* * *

– Честю клянуся, – сказав Рицар Шахівниці, – ви дарма хвилюєтеся, пане Ґеральте. Дружка ваша, напевне, вже здорова й, певне ж, слабкість свою геть забула. Пані княгиня добрячих тримає надвірних медиків, ті будь-яку неміч вилікувати вміють! Честю клянуся, немає чого перейматися.

– Я теж такої думки, – сказав Регіс. – Перестань дивитися похмуро, Ґеральте. Адже Мільву ще й друїдки лікували…

– А друїдки на лікуванні знаються, – втрутився Кагір. – Цьому найкращим доказом моя розвалена гірничою сокиркою довбешка: тільки гляньте – наче нова. Мільва також, напевне, почувається добре. Немає причин перейматися.

– Аби ж то.

– Вона вже здорова, – повторив рицар, – ота ваша Мільва, наче рижик. Голову на те поставлю, що, напевно, вона вже на балах танцює! Притопує жваво! Бенкетує! У Боклері, при дворі пані Анарієтти, постійно як не бал, так бенкет. Ха, честю клянуся, зараз, як виконав клятви, я теж…

– Виконав клятви?

– Фортуна ласкава була! Бо треба вам відати, що я присягу склав, і не будь-яку там, а на журавля. Навесні. Клявся я п’ятнадцять розбійників покласти до Йуле. Пощастило – я уже вільний від клятв. Ага, тож не мушу вже приховувати ім’я. Звати мене, дозвольте представитися, Рейнар де Буа-Френ.

– Дуже раді.

– Щодо тих балів, – сказала Ангулема, підганяючи коня, аби з ними зрівнятися. – То й нас, маю надію, не омине їдло та питво? Та й потанцювати я б охоче потанцювала!

– Честю клянуся, буде в Боклері все, – запевнив Рейнар де Буа-Френ. – Бали, учти, раути, бесіди й поетичні вечірки. Ви ж приятелі Любистка… Хотів сказати, віконта Юліана. А той надто милий для пані княгині.

– Авжеж, похвалявся він, – сказала Ангулема. – Як воно насправді з тим коханням було? Ви знаєте ту історію, пане рицарю? Розкажіть!

– Ангулемо, – відізвався відьмак. – Тобі конче треба те знати?

– Не конче, але хочу! Не комизись, Ґеральте. І перестань мурмоситися, бо при виді твоєї пики придорожні гриби самі по собі маринуються. А ви, рицарю, розповідайте.

Інші мандрівні рицарі, що їхали в почті, співали рицарську пісню, раз у раз повторюючи приспів. Слова пісні були майже неправдоподібно дурнуваті.

– Сталося воно, – почав рицар, – років так із шість тому… Гостював у нас пан поет усю зиму й весну, на лютні грав, романси співав, поезії декламував. Князь Раймунд саме в Цінтрі розважався, на з’їзді. Додому не поспішав, не було секретом, що в Цінтрі він коханку мав. А пані Анарієтта й пан Любисток… Ха, Боклер – це надто дивне місто, і красиве, любовного чару сповнене… Та й самі відчуєте. Як у той час княгиня й пан Любисток відчули. І не помітили як, від віршика до віршика, від слова до слова, від компліменту до компліменту, квітки, погляду, зітхання… Скажу коротко: обоє вони до близької пресупозиції перейшли.

– Дуже близької? – захихотіла Ангулема.

– На власні очі мені бачити не довелося, – сказав рицар сухо. – А повторювати плітки бажання немає. Але ж, як ти, панно, скоріше за все, знаєш, кохання багато імен має, а тому відносна та справа, чи пресупозиція дуже близька, чи ні.

Кагір стиха пирхнув. Ангулема не мала що заперечувати.

– Зустрічалися, – продовжував Рейнар де Буа-Френ, – княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[35] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[36] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла.[37] Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.

– На щастя. А князь помер?

– Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.

Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.

– Хоча князь, – продовжив за мить, – завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus,[38] бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні – то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[39] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.

– На бабі?! – зареготала Ангулема.

– Правду кажучи… – Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. – Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.

– Зрозуміло, що не в них, – погодився серйозно Кагір. – Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га? Під час розповіді мені здавалося…

– Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, – за звичкою перебив його вампір. – Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?

– З цього приводу також, – відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. – Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.

– Тож можу розраховувати, – промовив терпко відьмак, – що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?

– Можеш розраховувати. – Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. – І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.

Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.

Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.

– Що то воно? Виногрона?

– Так, винні грона, – підтвердив Рейнар де Буа-Френ. – Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.

– Факт, – погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. – Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.

– Ото ви добряче сказали, – усміхнувся рицар. – Марка – саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать – інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті – Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?

– Не чужі, ха, – скривилась Ангулема. – Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.

* * *

– Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, – Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, – нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.

– Авжеж, – Ґеральт махнув корчмареві. – Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.

– Але ж нині переддень Йуле, – пояснив шинкар, почувши його слова. – Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…

– Знаю, – перебив його відьмак. – А що нині в кухні мати традиція наказала?

– Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.

– Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?

– Якщо яловичина, – сказав за мить роздумів рицар, – тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.

– Чудовий вибір, – кивнув корчмар. – Радий прислужитися вашмосцям.

Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.

– Аж ніяк! – Рицар підняв вінок і відкинув його. – Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…

– Замовкни, Рейнаре.

Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.

– Йуле, – сказав Ґеральт, відставляючи кубок. – Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!

– Місяць, – холодно й тверезо виправив його Рейнар. – Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.

– Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?

– Небагато, – погодився рицар, наливаючи. – Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?

Ґеральт не відповів. Пам’ятав.

– Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, – заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. – Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли, коли його помітили, тоді, у жовтні. Кагір – ану пригадаю – який же він тоді вжив вислів?

* * *

– Фігуристий замчисько, – з подивом промовив Кагір. – Хай мене, і справді фігуристий та оковтішний замчисько.

– А добре княгиня живе, – сказав вампір. – Треба визнати.

– Цілком ладний, сука, будиночок, – додала Ангулема.

– Палац Боклер, – не без гордощів повторив Рейнар де Буа-Френ. – Ельфійська будівля, лише трохи перероблена. Начебто самим Фарамондом.

– Не начебто, – заперечив Регіс. – А попри сумніви. Стиль Фарамонда помітний уже на перший погляд. Достатньо лише глянути на оті вежі.

Увінчані червоною черепицею вежі, про які говорив вампір, вистрілювали в небо стрімкими білими обелісками, виростаючи з філігранної конструкції самого замку, що розширювалася донизу. Вид цей, як не крути, асоціювався зі свічками, з яких фестони воску стекли на майстерно вирізьблену підставку свічника.

– Біля підніжжя Боклера, – пояснив рицар Рейнар, – лежить місто. Мур, зрозуміло, добудовано пізніше, бо ви ж знаєте, що ельфи міст мурами не оточували. Підженіть коней, мосьпанство. Дорога попереду далека. Боклер тільки виглядає близьким, гори змінюють перспективу.

– Їдьмо.

Їхали швидко, випереджаючи мандрівників і вагантів, вози й двоколки, завантажені темними, наче замшілими гронами. Потім були галасливі, із запахом ферментованого соку вулички міста, похмурий парк, повний тополь, тисів, барбарису й самшиту. Потім клумби троянд, переважно сортів мультифлора й центифолія. Далі різьблені колони, арки та архівольти палацу, пахолки та лакеї в лівреях.

Тим, хто їх привітав, був Любисток, завитий та виряджений, наче принц.

* * *

– Де Мільва?

– Здорова, не хвилюйся. Сидить у кімнатах, які для неї приготували. Не хоче звідти виходити.

– Чому?

– Про те пізніше. А зараз ходімо. Княгиня чекає.

– Просто з дороги?

– Таким було її бажання.

Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.

Було тихо, але стало ще тихіше.

Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала зап’яте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте – наче складна будова чи й клітка – охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори – Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.

Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.

– Її Ясновельможність княгиня Анна Генрієтта, – упівголоса відізвався хтось за спиною Ґеральта. – Преклоніть коліно, пане.

«Цікаво, котра з двох, – подумав Ґеральт, із зусиллям згинаючи хворе коліно в церемоніальному поклоні. – Обидві, щоб мене так зараза взяла, виглядають однаково по-князівськи. Та навіть по-королівськи».

– Устаньте, пане Ґеральте, – розвіяла його сумніви жінка з майстерною каштановою зачіскою й гострим носиком. – Вітаємо вас і ваших приятелів у князівстві Туссан, у палаці Боклер. Ми раді, що можемо приймати осіб, які перебувають у такій шляхетній місії. А надто тому, що ви перебуваєте в приязних стосунках із милим нашому серцю віконтом Юліаном.

Любисток уклонився глибоко й розмашисто.

– Віконт, – сказала княгиня, – відкрив нам ваші імена, розкрив характер та мету вашого походу, розповів, що привело вас у Туссан. Розповідь та зворушила наше серце. Ми були б раді порозмовляти з вами під час приватної аудієнції, пане Ґеральте. Утім, ту справу треба трохи відкласти, бо тяжіють на нас державні обов’язки. Закінчено збір винограду, традиція наказує нам узяти участь у Святі Діжки.

Друга жінка, та, що у вуалі, нахилилася до княгині й щось їй швидко прошепотіла. Анна Генрієтта глянула на відьмака, усміхнулася, облизнулася.

– Волею нашою є, – вона підвищила голос, – аби з віконтом Юліаном біля Діжки служив нам пан Ґеральт із Рівії.

Групкою придворних і рицарів пробіг шумок, наче шепіт сосен під подихом вітру. Княгиня Анарієтта подарувала відьмакові черговий поволочистий погляд і вийшла із зали разом зі своєю подругою й учтою пажів.

– На грім і блискавку, – прошепотів Рицар Шахівниці. – Оце так справи! Величенька вам випала честь, пане відьмак.

– Я не дуже зрозумів, у чому справа, – зізнався Ґеральт. – Яким же то чином повинен я прислужити Її Високості?

– Її Милості, – виправив, підходячи, жовіальний мосьпан зі статурою кондитера. – Даруйте, пане, що втручаюся, але в даних циркумстанціях[40] я мушу те вчинити. Ми тут, у Туссані, вельми шануємо протокол і традиції. Я Себастіан Ле Гофф, камергер і палантин.

– Дуже радий.

– Офіційним і протокольним титулом пані Анни Генрієтти, – камергер не лише виглядав, наче кондитер, а навіть пахнув глазур’ю, – є «Ваша Ясновельможність». Неофіційним – «Ваша Милість». Фамільярним, поза двором – «пані княгиня». Але звертатися завжди слід «Ваша Милість».

– Дякую, запам’ятаю. А та, друга жінка? Як я маю титулувати її?

– Її офіційний титул звучить «Достойна», – поважно повчав камергер. – Але звернення «пані» можливе. Це родичка княгині, а зветься вона Фрінгілла Віго. Згідно з волею Її Милості, саме їй, пані Фрінгіллі, ви маєте прислужитися біля Діжки.

– А в чому полягає те прислужування?

– Нічого важкого. Зараз я вам поясню. Бачте, ми вже багато років використовуємо механічні чавилки, але ж традиція…

* * *

У дворі стояв гамір і завзятий писк дудок, дика музика сопілок, запальний брязкіт тимпанів. Навколо поставленої на підвищення діжки танцювали й викобенювалися виряджені у вінки скоморохи й акробати. Двір і галерея були повні людей: рицарів, дам, придворних, багато вдягнених містян.

Камергер Себастіан Ле Гофф підняв угору обвиту лозою палицю, тричі стукнув нею об поміст.

– Хо-хо! – крикнув. – Шляхетні пані, панове й рицарі.

– Хо-хо! – відповів натовп.

– Хо-хо! Ось давній звичай! Хай даровано нам буде виноградне гроно! Хо-хо! Хай дозріває на сонці!

– Хо-хо! Нехай дозріває!

– Хо-хо! Нехай придавлене ферментується! Нехай набирає сили й смаку в діжках! Нехай смачно ллється в келихи та йде до голів, на добру славу Її Ясновельможності, чарівних пані, шляхетних рицарів і робітників виноградників!

– Хо-хо! Нехай ферментується!

– Нехай прийдуть Красиві!

З адамашкових наметів на протилежних кінцях подвір’я з’явилися дві жінки – княгиня Анна Генрієтта та її чорноволоса супутниця. Обидві були щільно закутані в багряні плащі.

– Хо-хо! – камергер ударив палицею. – Нехай прийдуть Молоді!

«Молоді» були навчені й знали, що треба робити. Любисток підійшов до княгині, Ґеральт – до чорноволосої, яку, як знав уже, звали Достойною Фрінгіллою Віго.

Обидві жінки одночасно відкинули плащі, а натовп вибухнув оваціями. Ґеральт сковтнув слину.

Жінки мали на собі білі, тонесенькі, наче павутинки, сорочки на тонесеньких бретельках, і сорочки ті навіть до стегон не доходили. А ще тісні трусики з оборками. І нічого більше. Навіть прикрас. Також були вони босими.

Ґеральт узяв Фрінгіллу на руки, а вона досить охоче обійняла його за шию. Ледь відчутно пахла вона амброю й трояндами. І жіночістю. Була теплою, і тепло те проникало, наче стріла. Була м’якою, і м’якість та обпалювала й дражнила пальці.

Вони донесли жінок до діжки, – Ґеральт – Фрінгіллу, а Любисток – княгиню, – допомогли їм зійти на виноградні грона, що вгиналися під ногами й бризкали соком. Натовп заревів:

– Хо-хо!

Княгиня й Фрінгілла поклали одна одній руки на плечі, допомагаючи собі втримувати рівновагу на гронах, у які провалилися аж по коліна. М’якоть прискала й бризкала. Жінки, ідучи по колу, топтали виноградні грона, хихочучи, наче підлітки. Фрінгілла цілком непротокольно підморгувала відьмакові.

– Хо-хо! – кричав натовп. – Хо-хо! Нехай ферментується!

Чавлені грона бризкали соком, мутна м’якоть булькотіла й рясно пінилася біля колін давильниць.

Камергер ударив палицею в дошки помосту. Ґеральт і Любисток підступили й допомогли жінкам вийти з діжки. Ґеральт бачив, що Анарієтта, коли Любисток брав її на руки, укусила поета за вухо, а очі її небезпечно блищали. Йому й самому здавалося, наче губи Фрінгілли торкнулися його щоки, але голову він би на те не поставив, чи було воно навмисно чи випадково. Виноградний сік сильно пах, ударяв у голову.

Він поставив Фрінгіллу на поміст, загорнув у багряний плащ. Фрінгілла швидко й сильно потиснула його долоню.

– Ці давні традиції, – прошепотіла, – можуть надихати. Правда?

– Правда.

– Дякую тобі, відьмаче.

– З усією приємністю з мого боку.

– Не з усією. Запевняю тебе, не з усією.

* * *

– Налий, Рейнаре.

За сусіднім столиком проводили чергове зимове ворожіння, що полягало в киданні зрізаної довгою спіральною стрічкою шкірки яблука й відгадуванні імені майбутнього судженого з форми, у яку шкірка ляже. Шкірка за кожним разом лягала в «S». І все ж веселощам не було кінця.

Рицар налив.

– Виявилося, що Мільва, – сказав відьмак замислено, – була здоровою, хоча на ребрах усе ще носила пов’язку. Але сиділа вона в кімнаті й відмовлялася виходити, нахрін не бажаючи вдягати подаровану їй сукню. Справа йшла до протокольного скандалу, але ситуацію зумів розрядити всевідаючий Регіс. Процитувавши з дюжину прецедентів, він змусив камергера, аби лучниці принесли чоловічий одяг. Ангулема ж натомість із радістю позбулася штанів, верхових чобіт та онуч, а сукня, мило й гребінець перетворили її на цілком гарну дівчину. Та й усім нам, що тут приховувати, дуже підняли настрій лазня й чисте вбрання. Навіть мені. Тож на аудієнцію ішли ми в настрої цілком непоганому…

– Перервися на хвильку, – мотнув головою Рейнар. – Ідуть до нас справи. Хо-хо, та й до того ж не один, а два виноградарі! Малатеста, наш клієнт, привів приятеля… І конкурента. Дивина та й годі!

– Той другий – це хто?

– Виноградник Помероль. Вино їхнє, «Коте-де-Блессюр», ми саме п’ємо.

Малатеста, управитель виноградника Верментіно, помітив їх, помахав, наблизився, ведучи товариша – чоловіка з чорними вусиками й буйною чорною бородою, що більше личила б розбійникові, а не урядникові.

– Дозвольте представити панам, – указав на бороданя Малатеста, – пана Алкіда Ферабраса, управителя виноградника Помероль.

– Просимо сідати.

– Ми тільки на хвилинку. До пана відьмака щодо бестії в наших підвалах. З того, що мосьпан тут, я роблю висновок, що потвору вже вбито?

– На смерть.

– Умовлена плата, – запевнив Малатеста, – упаде на ваш рахунок у Чанфанеллі саме пізнє післязавтра. Йой, дякую вам, пане відьмак. Дякую стократно. То ж підвальчик чудовий, мурований, на північ зорієнтований, ні сухий, ні мокрий, точнісінько такий, як треба для вина, а через того монстра мерзотного не вдавалося ним користатися. Ви й самі бачили: довелося ту частину підвалів замурувати, але та тварюка все рівно пролізла… Тьфу-тьфу, звідки й узялася тільки – не зрозуміти… Хіба що з пекла самого…

– Печери, вимиті у вулканічних туфах, завжди облюбовані потворами, – повчав із мудрим виглядом Рейнар де Буа-Френ. Супроводжував він відьмака вже з місяць і, як добрий слухач, багато чого зумів навчитися. – Тож завжди так: де туф, там потвора аж бігом з’являється.

– Ага, може, і туф, – Малатеста скосив на нього очі. – Чим би він, той туф, не був. Але люди балакають, що це тому, що наші підвали начебто глибокими печерами поєднуються із самою серединою землі. Багато в нас таких льохів та печер…

– От хоч би під нашими підвалами, щоб далеко не шукати, – відізвався чорнобородий виноградар Померолю. – Милями ті льохи тягнуться, а як і куди – ніхто того не відає. Ті, що хотіли в тому розібратися, не повернулися. Та й потвору страхітливу там також бачили. Начебто. Ото ж я й хтів запропонувати…

– Здогадуюся, – сухо сказав відьмак, – що саме хочете ви мені запропонувати. І приймаю пропозицію. Перевірю ваші підвали. Оплату призначимо відповідно до того, на що я там натраплю.

– Не образимо вас, – запевнив бородань. – Гм-гм… І ще одна справа…

– Кажіть, я слухаю.

– Отой суккуб, що ночами чоловіків навідує й мучить… Що його вам ясновельможна княгиня убити доручила… Відчуваю я так, що вбивати його ви аж ніяк не мусите. Адже мара нікому не заважає, як правду казати… Так, прийде час від часу… Трохи помучить…

– Але тільки повнолітніх, – швидко втрутився Малатеста.

– З язика ви мені, куме, те зняли. Саме так, нікому той суккуб не шкодить. А останнім часом і взагалі наче й чутка про нього згинула. Вірю, що він, як би то, вас, пане відьмак, злякався. Який же тоді сенс його переслідувати? Адже вам, пане, грошва не зайва. А як вам чогось бракує…

– На мій рахунок у Чанфанеллі, – з кам’яним виразом обличчя сказав Ґеральт, – могло б щось упасти. На відьмачий пенсійний фонд.

– Так і станеться.

– А в суккуба й волос із білявої голівки не спаде.

– Тоді бувайте, – обидва виноградарі встали. – Пийте, їжте в спокої, не будемо перешкоджати. Свято сьогодні. Традиція. А в нас, у Туссані, традиція…

– Знаю, – сказав Ґеральт. – Справа свята.

* * *

Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.

– Прославлений суккуб, – зауважив Рейнар, підкладаючи собі ще капусти, – започаткував достопам’ятну серію відьмачих контрактів, які ти взяв у Туссані. А потім уже пішло одне за одним, а ти відбитися не міг від клієнтів. Цікаво, що я навіть не пам’ятаю, котрий із виноградарів першим дав тобі доручення…

– Тебе при тому не було. Сталося це наступного дня після аудієнції в княгині. На якій, зрештою, тебе також не було.

– Не дивно. То ж була приватна аудієнція.

– Нічого собі «приватна», – пирхнув Ґеральт. – Брали в ній участь із двадцять осіб, не враховуючи при тому нерухомих, наче статуї, лакеїв, малолітніх пажів та знудженого блазня. А серед тих, кого враховувати треба, були Ле Гофф, камергер зі статурою та запахом кондитера, і кілька вельмож, що аж згиналися під вагою золотих ланцюгів. Було також кілька типів із черні: райців, а може, суддів. Був відомий із Каед Мюрквіда барон герба Бичача Голова. Була, зрозуміло, Фрінгілла Віго – особа, схоже, дуже близька до княгині…і були ми, уся наша компанія, зокрема й Мільва в чоловічому одязі. Ха, неточно я сказав, коли промовив «уся дружина». Не було з нами Любистка. Любисток, чи, скоріше, віконт Якось Там, сидів на карло праворуч від Її Гостроносої Милості Анарієтти й надувався, як павич. Як справжнісінький фаворит…Анарієтта, Фрінгілла й Любисток були єдиними особами, які сиділи. Нікому більше всістися не дозволили. Але я й так був задоволений, бо не наказували й згинати коліно. Княгиня вислухала мою оповідку, на щастя, рідко перериваючи. Коли ж я коротко передав результат розмови з друїдками, заламала руки, що говорило про переживання настільки ж щирі, як і перебільшені. Знаю, що звучить воно наче якийсь дурнуватий оксюморон, але повір мені, Рейнаре, у її випадку саме так і було.

* * *

– Ах-ах, – сказала княгиня Анна Генрієтта, заламавши руки. – Ви дуже нас засмутили, пане Ґеральте. Правду скажу вам: жаль виповнює моє серце.

Вона хлипнула гострим носиком, простягнула руку, а Любисток відразу вклав їй у долоню батистову хусточку з монограмою. Княгиня торкнулася хусточкою обох щік так, щоб не стерти пудру.

– Ах-ах, – повторила. – Виходить, друїди про Цірі нічого не відають? Не зуміли надати вам допомогу? Виходить, усі ваші зусилля виявилися даремними, а дорога – марною?

– Марною точно ні, – переконливо відповів відьмак. – Признаюся, що розраховував я на те, що від друїдів здобуду якусь конкретну інформацію або вказівки, що змогли б у загальному вигляді пояснити хоча б те, чому Цірі є об’єктом настільки завзятого полювання. Утім, друїди не змогли чи не схотіли мені допомогти, і в цьому сенсі я й справді нічого не здобув. Але…

Він зробив коротку паузу. Не для драматизму. Думав, наскільки щирим може бути перед усією цією аудиторією.

– Я знаю, що Цірі жива, – сказав нарешті сухо. – Правдоподібно, що була поранена. Усе ще в небезпеці. Але жива.

Анна Генрієтта зітхнула, знову скористалася хусточкою й потиснула плече Любистка.

– Ми обіцяємо вам, – сказала, – нашу допомогу й підтримку. Гостюйте в Туссані так довго, як буде потрібно. А треба вам знати, що ми бували в Цінтрі, знали Паветту й були з нею в приязних стосунках, знали й любили ми й маленьку Цірі. Усім серцем ми з вами, пане Ґеральте. Якщо треба, дістанете ви допомогу від наших учених та астрологів. Відкритими перед вами стоять наші бібліотеки й книгозбірні. Мусите ви – ми глибоко в те віримо – віднайти хоч якийсь слід, якусь указівку чи натяк, що вкажуть вам на правильну дорогу. Не дійте необачно. Немає вам потреби спішити. Можете залишитися тут, скільки забажаєте, ви для нас – любий гість.

– Дякую Вашій Ясновельможності, – схилився Ґеральт, – за доброту й ласку. Утім, ми вирушимо в дорогу, щойно трохи відпочинемо. Цірі все ще в небезпеці. Та й ви також. Як задовго сидимо ми на одному місці, небезпека не тільки зростає, а й починає загрожувати людям, які до нас доброзичливі. І просто стороннім. А цього я б не хотів допустити.

Княгиня якийсь час мовчала, мірними рухами, наче кота, пестячи передпліччя Любистка.

– Шляхетні та справедливі ваші слова, – сказала вона врешті. – Але лякатися немає чого. Гультяїв, що гналися за вами, наші рицарі розгромили так, що й жоден свідок тієї поразки не втік, про те розповів нам віконт Юліан. Кожного, хто наважиться вас непокоїти, спіткає та сама доля. Ви тепер під нашою опікою й охороною.

– Це я ціную. – Ґеральт знову схилив голову, проклинаючи подумки хворе коліно й не тільки. – Утім, не можна мені не думати про те, про що віконт Юліан не помислив Вашій Ясновельможності розповісти. Гультяї, які гналися за мною від Бельгавена і яких доблесні рицарі Вашої Ясновельможності розбили в Каед Мюрквіді, і справді були гультяями першокласного гультяйського розбору, але барви носили нільфгардські.

– І що з того?

«А те, – мав Ґеральт на кінчику язика, – що якщо нільфгардці зайняли Едірн за двадцять днів, то на твоє дрібне князівство їм вистачить двадцяти хвилин».

– Триває війна, – сказав він натомість. – Те, що сталося в Бельгавені й Каед Мюрквіді, може бути сприйняте як диверсія в тилах. Це зазвичай призводить до репресій. У часи ж воєнні…

– Війна, – перервала його княгиня, піднявши гострий носик, – напевне, уже скінчилася. Ми писали щодо тієї справи нашому кузенові Емгирові вар Емрейсу. Направили йому меморандум, у якому зажадали, аби імператор негайно поклав край марному пролиттю крові. Напевне, уже по війні, напевне, підписано мир.

– Не зовсім, – холодно промовив Ґеральт. – За Яругою гуляють меч і вогонь, ллється кров. Нічого не вказує на те, аби щось там доходило кінця. Я б сказав, що все йде зовсім протилежним чином.

І вмить пошкодував про те, що сказав.

– Як це? – Ніс княгині, здавалося, вигострився ще сильніше, а в голосі зазвучала паскудна скреготливо-сердита нотка. – Чи я правильно почула? Війна триває? Чому нам про те не повідомили? Пане міністре Трамбл?

– Ваша Милосте, я… – пробелькотів, упавши на коліно, один із власників золотих ланцюгів. – Я не хотів… Щоби переживали… Непокоїлися… Ваша Ясновельможносте…

– Стража! – завила Її Милість. – До вежі його! Ви в неласці, пане Трамбл! У неласці! Пане камергер! Пане секретар!

– Що накажете, Ясновельможна?…

– Нехай наша канцелярія відразу ж складе різку ноту до нашого кузена, імператора Нільфгарду. Ми вимагаємо, аби відразу, цієї ж миті, він кинув воювати й уклав мир. Бо ж війна й незгода – то речі погані! Незгода руйнує, а згода будує!

– Ваша Милість, – пробелькотів камергер-кондитер, білий, наче цукрова пудра, – як ніколи права.

– І що ви тут досі робите? Ми віддали накази! Уперед, одна нога тут!

Ґеральт обережно роззирнувся. У придворних були кам’яні обличчя, з чого можна було робити висновок, що подібні інциденти при цьому дворі не є чимось незвичним. Тож він суворо наказав собі від цього часу тільки погоджуватися з пані княгинею.

Анарієтта провела хусточкою по кінчику носа, після чого всміхнулася до Ґеральта.

– Як бачите, – сказала, – ваші побоювання були марними. Немає чого лякатися, і ви можете гостювати в нас, скільки забажаєте.

– Так точно, Ваша Милосте.

У тиші було добре чути поклацування короїда в якихось старих меблях. І прокляття, якими конюх осипав коня на віддаленому дворищі.

– Ми також, – перервала тишу Анарієтта, – мали б до вас прохання, пане Ґеральте. Як до відьмака.

– Так точно, Ваша Милосте.

– Це прохання багатьох шляхетних дам Туссану й наше водночас. Нічна потвора мучить тутешніх жителів. Диявол, привид, суккуб у постаті жіночій, але настільки безсоромній, що ми й описати не наважимося, мучить цнотливих і вірних чоловіків. Навідується ночами в алькови, припускається сороміцьких безчинств і жахливих перверсій, про які скромність не дозволяє нам навіть говорити. Ви як знавець, напевне, мали з таким справу.

– Так точно, Ваша Милосте.

– Пані Туссану просять, аби ви поклали тій гидоті край. А ми до цього прохання долучаємося. І запевняємо в нашій щедрості.

– Так точно, Ваша Милосте.

* * *

Ангулема знайшла відьмака й вампіра в палацовому парку, де вони, прогулюючись, розмовляли.

– Не повірите… – відсапалася. – Не повірите, що я вам скажу… Але це чиста правда…

– Кажи вже.

– Рейнар де Буа-Френ, мандрівний Рицар Шахівниці, стоїть у черзі до княжого камерарія.[41] А знаєте за чим? За місячною платнею! Черга, скажу вам, довжиною в половину перестрілу з луку, а від гербів аж в очах мигтить. Запитала я в Рейнара, що воно таке, а він відказав, що мандрівний також буває голодний.

– А де тут дивовижа?

– Та ти хіба жартуєш? Мандрівні рицарі мандрують через шляхетне покликання! Не за місячну платню!

– Одне, – дуже серйозно сказав вампір Регіс, – іншого не виключає. Справді. Повір мені, Ангулемо.

– Повір йому, Ангулемо, – сухо підтвердив Ґеральт. – Припини бігати палацом у пошуках дивовиж, іди посидь із Мільвою. Та у фатальному настрої, не треба залишати її саму.

– Правда. У тітоньки, мабуть, ті дні, бо злюща вона, наче оса. Я думаю…

– Ангулемо!

– Та йду вже, йду!

Ґеральт і Регіс затрималися біля клумби вже трохи підів’ялих троянд-центифолій. Але довго порозмовляти не змогли. З-за оранжереї з’явився худющий чолов’яга в елегантному плащі кольору умбри.

– Доброго дня, – схилився він, обмівши коліна куничим ковпаком. – Чи можна мені запитати, хто з мосьпанства з вашої ласки є відьмаком, званим Ґеральтом, славетним у своєму ремеслі?

– Я.

– Я Жан Катіллон, управитель виноградників Кастель Торічелла. Справа в нас така, що в отому винограднику відьмак нам дуже б згодився. Я хотів упевнитися, чи ви з ласки своєї не захочете…

– А в чому справа?

– Так склалося, – почав управитель Катіллон, – що через ту війну, щоби її зараза била, купці приїздять рідше, запаси зростають, місць для діжок починає бракувати. Ми думали спочатку: невелика проблема, адже під замком цілі милі підвалів тягнуться, усе глибше й глибше, чи не до центра землі ті ходи сягають. Під Торічеллою також ми такий льошок знайшли, чудовий, як ваша ласка, з круглим склепінням, ані сухий, ані мокрий, акуратний, вино б у ньому добре стояло…

– І що? – не витримав відьмак.

– Здалося мені, що там, у льохах, якась потвора своєволить, прилізши з ласки своєї з глибин землі. Двох людей попалила, до кісток їм тіло випалила, а одного осліпила, бо вона, потвора, виходить, плюється й ригає якимсь ядучим лугом…

– Сольпуга, – коротко заявив Ґеральт. – Яка ще зветься ядучницею.

– Ну прошу, – усміхнувся Регіс. – Самі бачите, пане Катіллон, що маєте справу з фахівцем. Фахівець той, можна сказати, вам із неба впав. А до славетних тутешніх мандрівних рицарів ви вже зверталися в цій справі? У княгині їх цілий регімент,[42] а така ж місія – тож їх спеціальність, сенс їхнього існування.

– Ніякий такий не сенс, – покрутив головою управитель Катіллон. – Сенс їхній – це гостинець охороняти, тракти, перевали, бо якщо купці не доїдуть, то всі ми з торбами підемо. До того ж мандрівні рицарі валечні, але з коня тільки. Під землю такий не полізе! Надто вже вони доро… – обірвав себе й замовк. Мав міну людини, яка, не маючи бороди, не має в що собі плюнути й дуже про те жалкує.

– Вони беруть дорого, – промовив Ґеральт навіть без особливої ядучості. – То знай, добрий чоловіче, що я беру ще дорожче. Вільний ринок. І вільна конкуренція. Бо я, якщо ми укладемо контракт, злізу з коня й піду під землю. Подумайте про те, але думайте не занадто довго, бо довго я в Туссані не затримаюся.

– Ти мене дивуєш, – сказав Регіс, щойно управитель відійшов. – Раптом відродився в тобі відьмак? Приймаєш контракти? Берешся за потвор?

– Я сам здивований, – щиро відповів Ґеральт. – Відреагував машинально, піддавшись неясному імпульсу. Викручуся з того. Будь-яку запропоновану ставку можна вважати надто низькою. Завжди. Повернімося до нашої бесіди…

– Стримаймося, – вампір указав очима. – Щось мені говорить, що йдуть нові справи.

Ґеральт вилаявся собі під ніс. Кипарисовою алейкою йшли до нього двоє рицарів. Першого він упізнав відразу, бо велику бичачу голову на сніжно-білій яккі не можна було переплутати з жодним іншим гербом. Другий рицар, високий, шпакуватий, з фізіономією шляхетно-гострою, наче вирізаною з граніту, мав на блакитній туніці третину золотого лілейного хреста.[43]

Зупинившись на відстані двох кроків, як наказував придворний ритуал, рицарі вклонилися. Ґеральт і Регіс вклонилися навзаєм, після чого вся четвірка витримала наказане рицарським звичаєм мовчання, що мало тривати десять ударів серця.

– Панове дозволять? – представив свого товариша Бичача Голова. – Це барон Пальмерін де Лаунфаль. Мене, як панове, може, пам’ятають, звати…

– Барон де Пейрак-Пейран. Як би ми могли забути.

– Ми маємо справу до пана відьмака, – перейшов до суті Пейрак-Пейран. – Стосовно, скажімо, професійних питань.

– Слухаю.

– Віч-на-віч.

– Я не маю секретів від пана Регіса.

– Але шляхетні пани, напевно, їх мають, – усміхнувся вампір. – Тому з вашого дозволу я піду огляну оту-он мальовничу альтанку, очевидно, храм для медитацій. Пане Пейрак-Пейран… Пане де Лаунфаль…

Вони обмінялися уклонами.

– Перетворююся на слух, – перервав мовчання Ґеральт, навіть не думаючи вичікувати, коли промине десятий удар серця.

– Справа, – Пейрак-Пейран знизив голос і полохливо роззирнувся, – у тому суккубі… Ну, у тій нічній марі, що відвідує чоловіків. Яку вам княгиня доручила прикінчити на смерть. Чи багато вам за забиття тієї примари обіцяно?

– Вибачте, але то професійна таємниця.

– Це очевидно, – відізвався Пальмерін де Лаунфаль, рицар із лілейним хрестом. – І гідною є ваша позиція. Воістину, боюся я, що зневажите ви мою пропозицію, але, не зважаючи на те, пропозицію цю я складу. Відмовтеся від того контракту, пане відьмаче. Не шукайте суккуба, облиште його в спокої. Нічого не говорячи про те ані панянкам, ані княгині. І, честю клянуся, ми, пани з Туссану, переб’ємо ціну панянок. Клянуся в тому нашою гідністю.

– Пропозиція, – холодно промовив Ґеральт, – і справді надто близька до зневаги.

– Пане Ґеральте, – Пальмерін де Лаунфаль мав обличчя суворе й серйозне. – Скажу вам, чому ми насмілилися на цю пропозицію. Була поголоска про вас, начебто ви вбиваєте винятково тих потвор, що є загрозою. Реальною загрозою. Не уявною, що береться від незнання чи упереджень. Тож дозвольте так вам сказати, що суккуб не загрожує й не шкодить нікому. Так, просто навідує людей у снах… Час від часу… І трохи мучить…

– Але винятково повнолітніх, – швидко додав Пейрак-Пейран.

– Дами з Туссану, – сказав Ґеральт, розглядаючись, – не були б раді, довідавшись про цю розмову. Як і княгиня.

– Ми абсолютно з вами погоджуємося, – пробурмотів Пальмерін де Лаунфаль. – Тактовність тут є умовою, для всіх бажаною. Не треба будити святенниць, які сплять.

– Відкрийте мені рахунок в одному з місцевих ґномських банків, – повільно й тихо промовив Ґеральт. – І здивуйте мене щедрістю. Попереджаю, що здивувати мене нелегко.

– Але ми намагатимемося, – гордо пообіцяв Пейрак-Пейран.

Вони обмінялися уклонами.

Повернувся Регіс, який, вочевидь, усе чув своїм вампірським слухом.

– Зараз, – сказав він без усмішки, – ти, вочевидь, також можеш стверджувати, що то був мимовільний рефлекс і неможливий для витлумачення імпульс. Але від відкритого банківського рахунку відкрутитися тобі буде непросто.

Ґеральт дивився кудись високо, ген над верхівками кипарисів.

– Хтозна, – сказав, – може, ми все-таки проведемо тут кілька днів. Якщо зважати на ребра Мільви, то, може, навіть і більше. Може, кілька тижнів? Тож не зашкодить, якщо на той час ми здобудемо фінансову незалежність.

* * *

– Так ось звідки в тебе рахунок у Чанфанеллі, – кивнув Рейнар де Буа-Френ. – Ну-ну. Якби княгиня про те довідалася, точно сталися б зміни на посадах, по-новому б розподілилися патенти. Ха, може, і мене б підвищили? Слово даю, аж шкода, що не маю задатків донощика. Розповідай тепер про славетну бесіду, на якій я так хотів бути присутній. Так прагнув бути там, пити та їсти! А послали мене на кордон, на сторожу, у холод і псячу заметіль. Ех, гопца-гопца-ой-ля, ти військова доля…

– Великому й галасливо обіцяному бенкету, – почав Ґеральт, – передували серйозні приготування. Треба було знайти Мільву, яка заховалася в стайнях, треба було переконати її, що від її участі в бенкеті залежить доля Цірі й на додачу мало не всього світу. Треба було мало не силою вдягнути її в сукню. Потім треба було добитися від Ангулеми обіцянки, що буде вона поводитися, як дама, і що особливо уникатиме слів «сука» й «дупа». Коли нарешті ми все те зробили й мали намір відпочити з вином, заявився камергер Ле Гофф, який пахнув глазур’ю й був надутий, наче свинський пухир.

* * *

– У поданих циркумстанціях мушу зазначити, – почав гугняво камергер Ле Гофф, – що за столом Її Милості немає місць останніх, тож ніхто місцем, призначеним йому за столом, почуватися ображеним не повинен. Утім, ми тут, у Туссані, пильно слідкуємо за виконанням давніх традицій і звичаїв, а згідно з тими звичаями…

– Пане, переходьте вже до справи.

– Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.

– Зрозуміло, – серйозно сказав відьмак. – Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.

– Пан віконт Юліан, – сказав камергер, задираючи ніс, – є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.

– Зрозуміло, – повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. – А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?

– Пояснив, – камергер відкашлявся, – тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.

– Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?

– Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того – пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу… Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині…

– Він, – відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, – є графом. Але про те ша! То таємниця.

– Розумію, – камергер мало не захлинувся від враження. – У поданих циркумстанціях… Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.

– Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, – обличчя Ґеральт мав кам’яне. – Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.

– Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її… гм… рицар начебто…

– Я зрозумів.

– Це добре. Ах, пане граф…

– Перепрошую? – здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.

– Нічого-нічого, – усміхнувся Ґеральт. – Просто розмовляємо собі.

– Ага, – кивнув Регіс. – Не знаю, чи пани зауважили… Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною… Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.

– І справді, – підтвердив без тіні здивування камергер Ле Гофф. – Таких гобеленів у Боклері чимало. Майстер, що його виткав, був справжнім майстром. Але страшенно багато пив. Як і будь-який митець.

* * *

– Нам час, – промовив відьмак, уникаючи погляду роззухвалених вином дівчат, які зиркали на нього з-за столу, за яким бавилися ворожінням. – Збираймося, Рейнаре. Платимо, сідаємо на коней і повертаємося в Боклер.

– Знаю, куди ти так поспішаєш, – вишкірився рицар. – Не бійся, чекає твоя зеленоока. Ледь-ледь північ пробило. Розповідай про учту.

– Розповім – і поїдемо.

– І поїдемо.

* * *

Вигляд встановленого гігантською підковою столу послідовно нагадував, що осінь минає й наближається зима. Серед згромаджених на мисках і тарілках дарів домінувала дичина у всіх можливих версіях і різновидах. Були там великі чверті кабанів, окороки та крижі оленів, різноманітні паштети, холодці та рожеві пласти м’яса, по-осінньому прикрашені грибами, журавлиною, сливовим повидлом і глодовим соусом. Було осіннє птаство: тетеруки, глухарі та фазани, декоративно подані з крилами та хвостами, були печені цесарки, перепілки та куріпки, чирки, бекаси, рябчики та дрозди. Були й справжні делікатеси: чикотні, запечені цілими, без потрошіння, бо ягоди ялівцю, якими напихали тушки тих маленьких пташок, були натуральною приправою. Були там і лососі з гірських озер, судаки, мині та щуча печінка. Зелену нотку вносила валеріанела, – салат пізньої осені, який, якби була така необхідність, можна було б вигрібати навіть із-під снігу.

Замість квітів була омела.

Посередині столу гонорового, який являв собою верхівку підкови, засідала княгиня Анарієтта й найпочесніші гості. Там на великій срібній таці розмістили делікатес того вечора. Серед трюфелів, вирізаних із моркви квіток, перерізаних навпіл лимонів та артишокових сердець спочивала величезна стерлядь, а на її спині стояла на одній нозі запечена цілою чапля, яка тримала в піднятому дзьобі золотий перстень.

– Присягаюся чаплею! – закричав, устаючи та підіймаючи келих Пейрак-Пейран, добре відомий відьмакові барон із бичачою головою на гербі. – Присягаюся чаплею боронити цноти рицарські й честь дам і клянуся ніколи й нікому не поступатися полем!

Клятву нагородили гучними оплесками й узялися за їжу.

– Присягаюся чаплею! – закричав інший рицар, із пухнастими вусами, що стирчали в нього вгору. – До останньої краплі крові в моїх венах присягаюся боронити кордони та Її Милість Анну Генрієтту! А щоб довести свою вірність, клянуся намалювати на щиті своєму чаплю й рік битися інкогніто, приховуючи герб й ім’я свої, називаючись Рицарем Білої Чаплі! І зичу здоров’я Її Княжій Милості!

– Здоров’я! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!

Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.

Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.

– Твоє здоров’я, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.

– Не хвали дня до заходу, – відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. – Бенкет лише почався.

– Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?

– Ти чарівно красива.

– Потроху, потроху, не так швидко! – засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. – З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від… Гм… Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.

– До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.

Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.

Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.

А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи – переважно в сум’ятті – серед молодих мандрівних рицарів.

– Що то є?! – кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. – Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?

– Такі ножі, – пояснила Фрінгілла, – прийняті в Боклері з часів княгині Кароліни Роберти, бабці Анни Генрієтти. Кароберту аж грець брав, коли під час бесід гості починали длубатися ножами в зубах. А ножем із закругленим кінчиком не подлубаєшся.

– Ніяк, – погодилася Ангулема, кривлячись, наче шельма. – На щастя, дали вони ще й виделки!

Удала, що засовує виделку до рота, але під грізним поглядом Ґеральта перестала. Молодий рицарьок, що сидів праворуч від неї, засміявся рваним фальцетом. Ґеральт узяв полумисок із качкою в холодці, прислужив Фрінгіллі. Бачив, як Кагір двоїться й троїться, виконуючи забаганки баронових дочок, а ті дивляться на нього в усі очі. Бачив, як молоді рицарі в’ються навколо Ангулеми, наввипередки подаючи їй страви й регочучи з її дурнуватих жартиків.

Бачив, як Мільва кришить хліб, дивлячись на скатертину.

Фрінгілла, здавалося, читала в його думках.

– Недобре сидить, – прошепотіла, схиляючись до нього, – твоя приятелька. Що ж, такі речі за розсаджування за столом трапляються. Барон де Трастамара не грішить куртуазністю. І балакучістю.

– Може, воно й на краще, – тихо відповів Ґеральт. – Сяючий ввічливістю придворний був би ще гіршим. Я знаю Мільву.

– Ти впевнений? – Вона швидко глянула на нього. – А чи, бува, не міряєш ти її власною міркою? Яка до того ж, скажімо чесно, досить жорстка.

Він не відповів, замість того знову прислужив їй, наливши вина. І вирішив, що саме час з’ясувати окремі проблеми.

– Ти ж чародійка, правильно?

– Правильно, – визнала вона, цілком уміло маскуючи здивування. – Як ти здогадався?

– Я відчуваю ауру, – не став він вдаватися в подробиці. – І маю вправність.

– Щоб усе було зрозуміло, – сказала вона за хвилину, – я не мала наміру когось дурити. Утім, я не зобов’язана заявляти про свою професію чи надягати шпичастий капелюх і чорний плащ. Навіщо лякати ними дітей? Я маю право на інкогніто.

– Беззаперечно.

– Я в Боклері, бо тут існує якщо не найбільша, то точно найбагатша бібліотека у світі. Поза університетськими, звісно. Але університети не люблять давати доступ до своїх полиць, а тут я родичка й подруга Анарієтти й дозволено мені все.

– Можна тільки позаздрити.

– Під час аудієнції Анарієтта заявила, що бібліотеки можуть приховувати важливі для тебе вказівки. Не звертай уваги на її театральну екзальтацію. Такою вже вона є. А те, що ти можеш знайти в книжках щось корисне, і справді можливо, ба навіть цілком правдоподібно. Достатньо знати, що й де шукати.

– І правильно. Тільки й того.

– Ентузіазм твоїх відповідей воістину надихає й заохочує до бесіди, – примружилася вона. – Я здогадуюся про причини. Ти мені не довіряєш, правильно?

– Може, ще рябчика?

– Клянуся чаплею! – молодий рицар із кінця «підкови» встав і перев’язав собі око шарфиком, отриманим від сусідки по столу. – Клянуся не знімати цей шарф, поки до ноги не вирубаю розбійників із перевалу Сервантеса!

Княгиня висловила згоду гордовитим кивком лискучої від діамантів діадеми.

Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.

– Ти мені не віриш і не довіряєш, – сказала вона. – Тим самим ти завдав мені удару подвійно болісного. Ти не тільки сумніваєшся, що я щиро бажаю допомогти, але й не віриш, що я можу це зробити. Ох, Ґеральте! Ти глибоко вразив мою гордість й високі амбіції.

– Послухай…

– Ні! – Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. – Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.

– А яких чоловіків терпиш?

Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.

– Список досить довгий, – сказала неквапно. – І я не хочу набридати тобі подробицями. Лише згадаю, що досить високе місце в ньому посідають ті чоловіки, які готові для коханої особи піти на кінець світу, не боячись, зневажаючи ризики й небезпеку. І не відмовляються від справи, нехай навіть схоже, що шансів на успіх немає.

– А інші позиції в списку? – не витримав він. – Інші чоловіки, які тобі до смаку? Також шаленці?

– А чим же є справжня чоловічість, – вона насмішкувато схилила голову, – як не змішані в потрібних пропорціях клас і шаленство?

– Пані й панове, барони й рицарі! – крикнув голосно камергер Ле Гофф, устаючи й обіруч піднімаючи величезний кубок. – У поданих циркумстанціях дозволю собі підняти тост за здоров’я Її Ясновельможності княгині Анни Генрієтти!

– Здоров’я й щастя!

– Уррра!

– Хай живе! Віват!

– А зараз, пані та панове, – камергер відставив келих, урочистим жестом махнув лакеям, – зараз… Magna Bestia![44]

На таці, яку четверо пахолків мусили нести на чомусь подібному до паланкіна, в’їхала в залу величезна печеня, наповнюючи повітря чудовим ароматом.

– Magna Bestia! – хором крикнули співбесідники. – Ура! Magna Bestia!

– Яка ще знову, зараза, бестія? – занепокоїлася Ангулема. – Не стану їсти, поки не взнаю, що воно таке.

– Це лось, – пояснив Ґеральт. – Печеня з лося.

– І не абиякого, – відізвалася Мільва, відкашлявшись. – Бик мав десь сім цетнарів.[45]

– Сохатий. Сім цетнарів і сорок п’ять фунтів, – промовив хрипко рябопикий барон, який сидів поряд із нею. Були то перші слова, які він проказав від початку бенкету.

Може, і стало б те початком бесіди, але лучниця почервоніла, увіткнула очі в скатертину й відновила кришіння хлібу.

Але Ґеральт пригадав уже слова Фрінгілли.

– Чи то не ви, пане барон, – запитав, – поклали того капітального бика?

– Не я, – заперечив рябопикий. – Мій племінник. Пречудовий стрілець. Але то чоловіча тема, так скажімо… Прошу пробачення. Нема чого нудити дам…

– А з якого лука? – запитала Мільва, усе ще вдивляючись у скатертину. – Напевне, нє із слабшого за семидесятку.

– Ламінат. Прошарками тис, акація, ясен, клеєні жилами, – неспішно промовив барон, помітно здивований. – Подвійно гнутий зефар. Сімдесят п’ять фунтів сили.

– А натягання?

– Двадцять дев’ять дюймів. – Барон говорив усе повільніше: здавалося, наступні слова чи не випльовує.

– Добряча машина, – спокійно сказала Мільва. – З такого оленюшку навіть зі ста кроків покладеш. Якщо стрілець насправді добрий.

– Я, – прохрипів барон, наче трохи вражений, – за чверть сотні кроків не промахнуся, так скажу, у фазана.

– З чверті сотні, – Мільва підвела голову, – я в білку поцілю.

Барон закашлявся, збентежений, швидко прислужив лучниці їдлом і напоями.

– Добрий лук, – бурмотів, – то половина успіху. Але не менш важлива якість, так скажу, стріл. То уважай, мосьпанно, як на мене стріла…

– Здоров’я Її Милості Анни Генрієтти! Здоров’я віконта Юліана де Леттенхофа.

– Здоров’я! Vivant!

– …а вона йому дала, – закінчила черговий немудрий анекдот Ангулема. Молоді рицарі заіржали хором.

Баронові дочки, які звалися Квеліною й Нікою, слухали розповіді Кагіра з відкритими ротами й рожевими щічками, блискаючи очима. На верхньому столі роздуми Регіса слухала вся вища аристократія. До Ґеральта – навіть із його відьмачим слухом – крізь шум долинали лише окремі слова, але він здогадувався, що йдеться про упирів, стриг, суккубів і вампірів. Регіс жестикулював срібною виделкою й доводив, що найкращий ремедіум від вампірів – це самородне срібло, чий найменший дотик для вампіра абсолютно вбивчий.

– А часник? – питали дами.

– Часник також є результативним, – визнавав Регіс, – але проблемний у товаристві, бо ж страшенно смердить.

На галереї тихенько награвала на волинках і флейтах капела; акробати, жонглери й пожирателі вогню похвалялися своїм мистецтвом. Блазень намагався смішити, але де там йому було до Ангулеми. Потім з’явився поводир із ведмедем, а ведмідь до загальної втіхи наклав на підлогу купу. Ангулема посмутніла й пригасла: з чимось таким непросто було конкурувати.

Гостроноса княгиня раптом розлютилася, і за якесь необачне слово якийсь із баронів випав із милості й під ескортом попрямував у вежу. Мало хто, окрім безпосередньо в те втягнених, перейнявся тією справою.

– Так уже швидко ти звідси не виїдеш, маловірний, – відізвалася Фрінгілла Віго, погойдуючи келихом. – Хоча ти охоче виїхав би саме зараз, нічого не вийде.

– Не читай, прошу, у моїх думках.

– Перепрошую. Були вони настільки сильні, що я відчитала все мимоволі.

– Ти сама не знаєш, скільки разів я вже те чув.

– Ти не знаєш, а я знаю. Прошу, з’їж артишоків, вони здорова їжа й добре впливають на серце. Серце – це важливий для чоловіка орган. Другий за чергою, якщо говорити про важливість.

– А я думав, що найважливіше – це клас і шаленство.

– Властивості духу повинні йти в парі з можливостями тіла. Це дає досконалість.

– Ніхто не досконалий.

– Це аж ніяк не аргумент. Треба старатися. Знаєш що? Хіба попрошу тих рябчиків.

Вона розпатрала пташку на тарілці так швидко й різко, що відьмак аж здригнувся.

– Не виїжджай звідси так швидко, – сказала. – По-перше, ти аж ніяк не мусиш. Нічого тобі не загрожує…

– Нічогісінько, і справді, – не витримав він, перебиваючи її. – Нільфгардці перелякаються різкої ноти, підготованої канцелярією княгині. А якби навіть вони й ризикнули, проженуть їх звідси мандрівні рицарі, які мають пов’язки на очах і приносять клятви на чаплі.

– Нічого тобі не загрожує, – повторила вона, не звертаючи уваги на сарказм. – Туссан усюди вважають князівством із байки, смішним і нереальним, до того ж завдяки головному продукту експорту ще й таким, що перебуває в постійному сп’янінні й незмінних бахусових радощах. Як таке, воно ніким не сприймається серйозно, але має привілеї. Урешті-решт, постачає князівство вина, а без вина життя, як усюди відомо, немає. Тому в Туссані не діють нічиї агенти, шпигуни чи таємні служби. І не треба армії – досить і мандрівних рицарів із зав’язаним оком. Ніхто не атакує Туссан. З виразу твого обличчя я бачу, що не до кінця вдалося мені тебе переконати?

– Не до самого.

– А шкода, – Фрінгілла примружилася. – Я люблю доводити все до кінця. Не виношу недовершеного чи половинчатого. Як і недоговореного. А тому договорюю: Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, думає, що ти мертвий, ті, що втекли, донесли, що друїдки спалили вас живцем. Фулько робить, що може, аби зам’яти справу, яка має присмак скандалу. Є в нього в тому інтерес, бо на кону – кар’єра. Навіть коли до нього дійде, що ти живий, буде пізно. Версія, яку він дав у рапортах, до того зобов’яже.

– Ти багато знаєш.

– Я ніколи того не приховувала. Тому аргумент про нільфгардську погоню відпадає. А інших із тих, що говорили б на користь швидкого виїзду, немає.

– Цікаво.

– Але правдиво. З Туссану можна виїхати через чотири перевали, що ведуть у чотири сторони світу. Який перевал ти вибереш? Друїдки не сказали тобі нічого й відмовилися співпрацювати. Ельф із гір зник…

– Ти насправді багато знаєш.

– Це ми вже встановили.

– І прагнеш мені допомогти.

– А ти цю допомогу відкидаєш. Не віриш у щирість моїх бажань. Не довіряєш мені.

– Послухай, я…

– Не виправдовуйся. З’їж іще артишоків.

Хтось там знову приносив присягу на чаплі. Кагір роздавав компліменти бароновим дочкам. Ангулему, уже під хмільком, було чути за всім столом. Рябопикий барон, пожвавлений дискусією про луки й стріли, почав мало не залицятися до Мільви.

– Прошу, мосьпанно, скуштуй шиночки з веприка. Ех, так скажімо… У моїх волостях є поля під паром, де риються, так скажу, цілі ватаги.

– О.

– Трапляються там ладні особини, десь цетнарів на три… Сезон у розпалі… Якщо мосьпанна викаже бажання… Можемо, так скажімо, на сумісне полювання…

– Ми тут нє надовго станьмо звеселятися, – Мільва на диво прохально поглянула на Ґеральта. – Бо є в нас, перепрошую пана, важливіші справі, аніж полювання. Хоча, – додала вона швидко, побачивши, що барон спохмурнів, – я б охоче з вашою милістю на чорного звіра пішла.

Барон відразу розпромінився.

– Якщо не на полювання, – заявив охоче, – тоді хоча б до себе вас запрошую. До садиби. Покажу мою колекцію рогів, так скажу, люльок та шабель…

Мільва знову уткнула погляд у скатертину.

Барон схопив тацю з чикотнями, прислужив їй, а потім налив келих вина.

– Вибачте, – сказав. – Я не придворний. Забавляти не вмію. З придворною балаканиною в мене недобре.

– Я, – відкашлялася Мільва, – у лісі вихована. Тишу цінувати вмію.

Фрінгілла знайшла під столом долоню Ґеральта й міцно її стиснула. Відьмак глянув їй в очі. Не міг відгадати, що в них криється.

– Я тобі довіряю, – сказав він. – Я вірю в щирість твоїх намірів.

– Ти не брешеш?

– Присягаюся чаплею.

* * *

Міський стражник, мабуть, добряче набрався з приводу Йуле, бо ходив похитуючись, лупив алебардою об вивіски й голосно, але невпевнено оголошував, що на годиннику вже десята, хоча насправді було добряче за північ.

– Їдь до Боклера сам, – сказав несподівано Рейнар де Буа-Френ відразу після того, як вони вийшли з шинку. – Я залишуся в місті. До завтра. Бувай, відьмаче.

Ґеральт знав, що рицар має в місті жіночку, чоловік якої чимало подорожує в справах. Не розмовляли вони про те ніколи, бо про такі справи чоловіки не розмовляють.

– Бувай, Рейнаре. Подбай про скоффіна. Щоб той не засмердівся.

– Нині мороз.

А мороз і справді стояв. Вулички були порожні й темні. Світло місяця падало на дахи, діамантово лисніло на бурульках, але не доходило вглиб провулків. Підкови Плітки видзвонювали бруківкою.

«Пліточка, – подумав відьмак, прямуючи в бік палацу Боклер. – Зграбна гніда кобилка, презент від Анни Генрієтти. І від Любистка».

Він підігнав коня. Поспішав.

* * *

Після бенкету всі зустрілися за сніданком, на який призвичаїлися ходити до комплексу замкової кухні. Там їх завжди були раді бачити, незрозуміло чому. Завжди знаходилося там для них щось тепле просто з горнятка, з пательні чи рожна, завжди були хліб, смалець, шинка, сир і засолені рижики. Завжди виявлявся там напоготові жбан чи два якогось білого чи червоного продукту славетних місцевих виноградників.

Вони завжди туди ходили. Усі два проведені в Боклері тижні. Ґеральт, Регіс, Кагір, Ангулема й Мільва. Тільки Любисток снідав десь-інде.

– Йому, – коментувала Ангулема, намащуючи хліб, – смалець зі шкварками до ліжка приносять! І низенько кланяються!

Ґеральт був схильний вірити, що саме так усе й було. І, власне, сьогодні мав намір те перевірити.

* * *

Знайшов Любистка в рицарській залі. Поет мав на голові карміновий берет, великий, наче буханець петльованого хліба, а на тілі – підібраний у тон дублет, багато гаптований золотою ниткою. Сидів він на карло з лютнею на коліні й недбалими кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.

Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.

– Мосьпанство, – він надувся й воістину по-королівськи махнув рукою, – прошу залишити нас самих. Слуги нехай також віддаляться!

Плеснув у долоні, і раніше, ніж відлуння того плескоту відзвучало, вони вже опинилися в рицарській залі сам на сам з обладунками, картинами, панопліями й сильним запахом пудри, що лишився після дам.

– Файна забава, – оцінив без великої злостивості Ґеральт, – так оце їх ганяти, га? То мусить бути миле відчуття: віддавати накази одним владним жестом, одним плесканням у долоні, одним монаршим нахмуренням брів. Дивитися, як вони відступають задом, наче раки, згинаються перед тобою в уклонах. Файна забава. Правильно, пане фаворит?

Любисток скривився.

– Тобі йдеться про щось конкретне? – запитав кисло. – Чи просто потеревенити?

– Ідеться мені про щось дуже конкретне. Настільки сильно, що сильніше неможливо.

– То кажи, я слухаю.

– Ми потребуємо трьох коней. Для мене, Кагіра й Ангулеми. І двох запасних. Разом то три добрі скакуни й двоє в’ючних. В’ючних – ну, можуть то бути й мули – навантажимо провіантом і фуражем. Настільки-но твоя княгиня тебе, сподіваюся, цінить, га? Заслужив ти в неї на стільки-но, маю сподівання?

– Із тим не буде жодної проблеми. – Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. – Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також – настільки ж сильно – і твій дурнуватий сарказм.

– Поспіх тебе дивує?

– А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.

– Тебе дивує поспіх, – покивав відьмак. – Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.

– Я думав, – повільно промовив поет, – що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут…

– Хочеш, – рубанув Ґеральт, не задумуючись, – то зоставайся.

– Хочу, – Любисток раптом встав, відклав лютню. – І зостаюся.

Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.

– Зостаюся, – повторив Любисток. – Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.

Ґеральт усе ще мовчав.

– Будете мати ваших коней, – продовжив поет. – Для тебе накажу приготувати породисту кобилку на ім’я, зрозуміло, Плітка. Ви будете екіпіровані й тепло одягнені, вам видадуть провіант. Але я щиро раджу зачекати до весни. Анарієтта…

– Чи я правильно чую? – Відьмак нарешті віднайшов голос. – Чи не підводить мене слух?

– Ну, розум, – огризнувся трубадур, – ти точно маєш потьмарений. Щодо інших відчуттів не можу сказати. Повторюю: ми кохаємо одне одного, Анарієтта і я. Я залишаюся в Туссані. З нею.

– Як хто? Коханець? Фаворит? А може, князь-консорт?

– Формально-правовий статус мене в принципі не цікавить, – щиро визнав Любисток. – Але не можна нічого виключати. Навіть одруження.

Ґеральт знову помовчав, вивчаючи битву дракона з титаном.

– Любистку, – сказав нарешті. – Якщо ти пив, то протверезій. Якщо не пив, то напийся. Тоді поговоримо.

– Я не дуже розумію, – нахмурився Любисток, – чому ти так говориш.

– А ти трохи подумай.

– І що? Тебе так схвилював мій зв’язок з Анарієттою? Хотів би ти, може, апелювати до мого розуму? Та облиш. Я все обдумав. Анарієтта мене кохає…

– А відоме тобі, – перервав його Ґеральт, – таке прислів’я: княжа ласка на рябому коні їздить? Навіть якщо та твоя Анарієтта не легковажна, – а легковажною вона, уже вибач мені щирість, виглядає, – то…

– То що?

– Тільки в казках княгині пов’язують свою долю з музиками.

– По-перше, – надувся Любисток, – навіть такий простак, як ти, мусив би чути про морганатичні шлюби. Тобі що, навести приклади з історії давньої або нової? По-друге, тебе це напевне здивує, але я аж ніяк не з низів. Мій рід, де Леттенхофи, ведеться від…

– Слухаю я тебе, – знову перервав його Ґеральт, злостячись, – і огортає мене здивування. Чи це насправді мій приятель Любисток теревенить про таку дурню? Чи це насправді мій приятель Любисток остаточно втратив розум? Чи це Любисток, якого я знав як реаліста, зараз ні з того ні з сього починає жити у сфері ілюзій? Розплющ же очі, кретине!

– Ага, – повільно промовив Любисток, стискаючи губи, – що за цікава зміна ролей. Я тепер сліпець, а ти раптом став уважним і пильним спостерігачем. Зазвичай же бувало навпаки. І що ж то, цікаво, із таких помітних справ я не роздивився? Га? На що я, по-твоєму, маю оце тепер розплющити очі?

– Хоча б на те, – процідив відьмак, – що твоя княгиня – зіпсута дитина, з якої виросла нахаба й буфонка. На те, що дала вона тобі доступ до своїх принад винятково через захоплення новизною, і вижене тебе геть, ледь з’явиться новий музика з новішим і більш захопливим репертуаром.

– Дуже низьке й вульгарне те, що ти говориш. Сподіваюся, ти це розумієш?

– Я розумію, що ти не розумієш. Ти шаленець, Любистку.

Поет мовчав, гладячи гриф лютні. Потім, витримавши паузу, він заговорив.

– Ми вирушили з Брокілону, – почав повільно, – з божевільною місією. Пішли на шалений ризик, кинулися в навіжену й позбавлену найменшого шансу на успіх погоню за міражем. За марою, сонною облудою, за безумним маренням, за абсолютно нездійсненним ідеалом. Кинулися ми в погоню, наче дурні, наче вар’яти. Але я, Ґеральте, не промовив і слова скарги. Не назвав тебе шаленцем, не висміював. Бо були в тобі надія і любов. Вони керували тобою в тій шаленій місії. Зрештою, як і мною. Але я вже наздогнав міраж і мав стільки-то щастя, що сон здійснився, а марення сповнилося. Моя місія скінчилася. Я знайшов те, що так важко знайти. І маю намір це зберегти. Це має бути шаленством? Шаленством було б, якби я кинув це, випустив із рук.

Ґеральт мовчав настільки ж довго, як і Любисток перед тим.

– Чиста поезія, – сказав нарешті. – А в ній тебе неможливо спростувати. Не скажу вже ні слова. Ти вибив мої аргументи. За допомогою, визнаю, аргументів цілком точних. Бувай, Любистку.

– Бувай, Ґеральте.

* * *

Палацова бібліотека й справді була величезною. Зала, у якій вона розташовувалася, щонайменше вдвічі перевищувала за розміром залу рицарську. І мала скляний дах. Завдяки цьому було тут світло. Утім, Ґеральт підозрював, що через те влітку бувало тут страшезно спекотно.

Проходи між полицями й стелажами були вузенькими й тісними – він ішов обережно, аби не скинути книжки. Мусив також переступати томи, покладені на підлозі.

– Я тут, – почув.

Центр бібліотеки було поховано під книжками, укладеними в стоси й купи. Багато їх лежало цілком безладно поодинці або в мальовничих купах.

– Сюди, Ґеральте.

Він пірнув у книжкові каньйони та ущелини й знайшов її.

Вона стояла навколішки серед розкиданих інкунабул, гортаючи сторінки та розкладаючи книжки. Мала на собі скромну сіру суконьку, задля зручності трохи підтягнену вгору. Ґеральт відзначив, що її вигляд надзвичайно привабливий.

– Не переймайся отим балаганом, – сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. – Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.

– Перепрошую. Мені піти?

– Ти не чужий. – Вона легенько примружила зеленкуваті очі. – Твій погляд… мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.

Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.

– Цей бардак, – Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, – неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?

– «Speculum aureum»? Бачив.

– Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах… Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?

– Любисток.

– Розповідай.

Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.

– Що ж, – зітхнула, коли він закінчив. – Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.

– Закоханості? – пирхнув він. – Чи великопанської фанаберії?

– Ти, – глянула вона на нього проникливо, – здається, не віриш у щире й чисте кохання?

– Моя віра, – відрізав він, – аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті… – він урвав себе, втративши раптом упевненість.

– Із коханням, – повільно промовила Фрінгілла, – наче з нирковими болями. Поки не прийде напад, ти навіть не уявляєш собі, що воно таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.

– Щось у цьому є, – погодився відьмак. – Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.

– Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.

– Скоріше, дурість.

Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.

– Не віриш, – сказала вона зміненим голосом, – у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?

Вона витягнула руку й торкнулася його плеча. Він торкнувся її плечей. Обличчя ще зближалися повільно, чуйно й з напругою, губи поєдналися також обережно й легенько, наче боячись сполохати якусь дуже лякливу істотку.

А потім боліди зіткнулися й дійшло до катаклізму.

Вони впали на стос фоліантів, і ті роз’їхалися під їхньою вагою на всі боки. Ґеральт устромив ніс у декольте Фрінгілли, обійняв її сильно й підхопив під коліно. Підтягти сукню вище від талії йому заважали всілякі книжки, зокрема сповнені майстерних ініціалів та ілюмінацій «Життя пророків», а також «De haemorrhoidibus», цікавий, хоча й контраверсійний медичний трактат. Відьмак відіпхнув волюмини вбік, нетерпляче шарпнув сукню. Фрінгілла охоче підвела стегна.

Щось ткнулося їй у плече. Вона повернула голову. «Наука мистецтв, прийнятих для жінок». Швидко, аби не спокушати лиха, вона глянула в протилежний бік. «Про води гарячі сірчані». І справді, ставало щоразу гарячіше. Кутиком ока вона бачила фронтопис розгорнутої книжки, на якій спочивала її голова. «Уваги про смерть неминучу». «Ще краще», – подумала.

Відьмак змагався з її трусиками. Вона знову підняла стегна, але цього разу ледь-ледь, щоб виглядало як випадковий рух, а не допомога. Не знала його, не відала, як реагує на жінок. Чи не вважає кращими тих, що вдають, начебто нічого вони не знають, за тих, що знають, чого хочуть. І чи не сходить нанівець його бажання, коли трусики стягаються важко.

Утім, відьмак не виказував жодних симптомів зменшення бажання. Навіть навпаки. Бачачи, що саме час, Фрінгілла з ентузіазмом широко розвела ноги, перекинувши стос розкладених книжок і фасцикулів,[46] що зсунулися на них, наче лавина. Оправлене в тиснену шкіру «Право іпотечне» вперлося їй у сідницю, а оздоблений латунними застібками «Codex diplomaticus» – у зап’ясток Ґеральта. Ґеральт миттєво оцінив і використав ситуацію: розмістив товстелезне томисько там, де треба. Фрінгілла писнула, бо окуття було холодним. Але тільки на мить.

Голосно зітхнула, відпустила волосся відьмака, розкинула руки й пообіч ухопилася за книжки: лівою рукою – за «Геометричні креслення», правою – за «Замітки про гадів і плазунів». Ґеральт, який тримав її за стегна, мимовільним копняком повалив іще одну купу томів, але був занадто зайнятий, аби перейматися фоліантами, що на нього посунулися. Фрінгілла, спазматично охаючи, кидала голову по сторінках «Уваг про смерть»…

Книжки посувалися з шелестом, у ніс ліз запах старої пилюки.

Фрінгілла скрикнула. Відьмак того не чув, бо стегнами вона закрила йому вуха. Скинув із себе «Історію війн» та «Журнал усіх наук, для щасливого життя потрібний», що йому заважали. Нетерпляче змагаючись із ґудзиками й гачками верху сукні, він мандрував з півдня на північ, мимоволі читаючи написи на обкладинках, хребтах, фронтописах і титульних сторінках. Під талією Фрінгілли був «Селянин досконалий». Під її пахвами, неподалік від невеличкої грудки, що зухвало стирчала, – «Про солтисів незлагідних і норовливих». Під ліктем – «Економія, або Простий витяг, як творяться, розділяються й споживаються багатства».

«Уваги про смерть неминучу» прочитав він уже з губами на її шиї, а долонями – поблизу «Солтисів». Фрінгілла видала звук, який непросто було класифікувати: чи то крик, чи то стогін, чи то зітхання.

Полиці затремтіли, стосики книг затрусилися й посунулися, складаючись, наче скелі-останці під час раптового землетрусу. Фрінгілла крикнула. Гупнувши, упала зі стелажа біла ворона, перше видання «De larvis scenicis et figuris comicis», за ним – «Збірник команд загальних для верхової їзди», потягнувши за собою оздоблену красивими гравюрами «Геральдику» Яна з Аттре. Відьмак охнув, копняком напруженої ноги зваливши й інші томи. Фрінгілла крикнула ще раз, голосно й протягло, скинула підбором «Роздуми, або Медитації на всі дні всього року» – цікавий анонімний труд, який невідомо яким чином опинився на спині Ґеральта. Відьмак тремтів і читав над її плечем, довідавшись мимоволі, що «Уваги» написав доктор Альберт Рів, видала його Academia Cintrensis, а надрукував майстер-типограф Йоганн Фробен-молодший у другий рік панування короля Корбетта.

Тривала тиша, яку переривав лише шелест книг, що продовжували зсуватися, і сторінок, які перегорталися самі по собі.

«Що робити? – думала Фрінгілла, лінивим рухом долоні торкаючись боку Ґеральта й твердого кута “Роздумів про природу речей”». – Запропонувати? Чи чекати, поки запропонує він? Аби тільки не прийняв він мене за легковажну й нескромну…

Але що буде, якщо він таки не запропонує?»

– Ходімо й знайдімо десь якесь ліжко, – запропонував трохи хрипко відьмак. – Не годиться так ставитися до книжок.

* * *

«Знайшли ми тоді ліжко, – думав Ґеральт, пускаючи Плітку галопом парковою алеєю. – Знайшли ми ліжко в її кімнатах, у її спальні. Кохалися ми тоді, наче шаленці, жадібно, хтиво, пожадливо, наче після багатьох років целібату, наче про запас, наче так, якби целібат знову нам загрожував.

Говорили ми одне одному багато що. Говорили одне одному дуже тривіальні істини. Говорили ми одне одному дуже красиву брехню. Але брехня та, нехай і бувши брехнею, не була призначена, щоб обманювати».

Піднесений галопом, він скерував Плітку прямо на присипану снігом клумбу троянд і змусив кобилу до стрибка.

«Кохалися ми. І говорили. І брехня наша ставала все красивішою. І щоразу брехливішою».

Два місяці. Від листопада до Йуле.

Два місяці пожадливої, хтивої, різкої любові.

Підкови Плітки застукотіли по плитах двору палацу Боклер.

* * *

Він пройшов коридорами швидко й безшелесно. Ніхто його не бачив і не чув. Ні стража з алебардами, що вбивала нудьгу балаканиною й плітками, ні пажі й лакеї, які дрімали впівока. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів.

Був поблизу від палацової кухні. Але не увійшов досередини, не приєднався до компанії, яка розправлялася з барильцями вина й чимось смаженим. Залишився в тіні, прислухаючись.

Говорила Ангулема:

– Це, сука, якесь закляте місце, увесь той Туссан. Якесь закляття висить над усією цією долиною. А вже над цим палацом особливо. Дивувалася я Любисткові, дивувалася відьмакові, але зараз і самій мені якось млосно стає, і внизу щось стискає… Тьфу, спіймала я себе на тому, що… А, що я стану вам говорити. Кажу ж: треба звідси вшиватися. Вшиваймося звідси скоріше.

– Скажи те Ґеральтові, – відізвалася Мільва. – Йому те скажи.

– Так, порозмовляй із ним, – сказав Кагір досить саркастично. – В одну з тих коротких хвилин, коли його можна впіймати. Поміж ліжком чародійки й полюваннями на потвор. Поміж обома заняттями, у які він в останні два місяці поринув, щоб забутися.

– Та й сам ти, – пирхнула Ангулема, – доступний лише в парку, коли граєш у серсо з паннами бароновими дочками. Ех, точно закляте місце оцей Туссан. Регіс ночами кудись зникає, у тітки той рудобородий барон…

– Заткнися, ти, шмаркачко! І не зви мене тіткою!

– Ну-ну! – втрутився примирливо Регіс. – Дівчата, не варто. Мільво, Ангулемо. Нехай буде злагода, як каже Її Милість княгиня Любисткова, пані цього краю, палацу, хліба, смальцю й огірків. Кому ще налити?

Мільва важко зітхнула.

– Задовго ми тута сидимо! Задовго, кажу вам, сидимо тута в неробстві. Через те дуріємо.

– Добре сказано, – промовив Кагір. – Дуже добре сказано.

Ґеральт обережно відступив. Безшелесно, наче нетопир.

* * *

Він пройшов коридорами швидко й беззвучно. Ніхто його не бачив і не чув. Ані стража, ані лакеї, ані пажі. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали його.

Ходив він сюди часто.

В алькові пахло чарами й закляттями, амброю, трояндами й жіночим сном. Але Фрінгілла не спала.

Усілася на ліжку, відкинула ковдру, самим виглядом своїм заклинаючи його й беручи в полон.

– Нарешті ти, – сказала, потягуючись. – Ти дуже надовго покинув мене, відьмаче. Роздягайся і йди сюди швидше. Дуже-дуже швидко.

* * *

Вона пройшла коридорами швидко й безшелесно. Ніхто її не бачив і не чув. Ані стража, що ліниво пліткувала на посту, ані лакеї й пажі, що дрімали тихцем. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли вона проходила біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали її.

Ходила вона тут часто.

* * *

Був у палаці Боклер коридор, а в кінці його кімната, про існування яких не знав ніхто. Ні теперішня пані замку, княгиня Анарієтта, ні перша господиня, її прапрапрабабця, княгиня Адемарта. Ані архітектор, який докорінно змінював будівлю, славетний Петр Фарамонд, ані майстри-муляри, які працювали за проектами й вказівками Фарамонда. Та що там: не знав про існування кімнати навіть камергер Ле Гофф, хоча вважали, що знає він у Боклері все.

Коридор і кімната, замасковані сильною ілюзією, відомі були винятково першим конструкторам палацу, ельфам. А пізніше, коли ельфів уже не стало, а Туссан зробився князівством, – нечисленній групі чародіїв, пов’язаних із княжим домом. Між іншими й Арторію Віго, майстрові магічних арканів, великому фахівцеві з ілюзій. І його молодій племінниці, Фрінгіллі, яка мала до ілюзії особливий талант.

Швидко й безшелесно пройшовши коридорами палацу Боклер, Фрінгілла Віго зупинилася перед фрагментом стіни між двома колонами, оздобленими листвяним акантом. Тихо промовлене закляття і швидкий жест призвели до того, що стіна-ілюзія зникла, відкриваючи коридор, сліпий на перший погляд. Але в його кінці були двері, замасковані ілюзією. А за тими дверима – темна кімната.

Усередині, не втрачаючи ані миті, Фрінгілла запустила телекомунікатор. Овальне дзеркало помутнішало, а потім просяяло, освітлюючи приміщення, видобуваючи з темряви старожитні, важкі від пилюки гобелени на стінах. У дзеркалі з’явилася велика, затоплена легеньким chiaroscuro зала, круглий стіл і жінки, які сиділи за ним. Дев’ятеро жінок.

– Слухаємо, панно Віго, – сказала Філіппа Ейльгарт. – Що нового?

– На жаль, – відповіла Фрінгілла, відкашлявшись, – нічого. Від часу останньої телекомунікації нічого. Жодної спроби сканування.

– Це погано, – сказала Філіппа. – Не приховую: ми розраховували, що панна щось відкриє. Принаймні прошу вас сказати… Чи відьмак уже заспокоївся? Чи зуміє панна втримати його в Туссані щонайменше до травня?

Фрінгілла Віго деякий час мовчала. Не мала найменшого бажання зізнаватися Ложі, що лише протягом останнього тижня відьмак двічі називав її іменем Йеннефер, причому в ту мить, коли вона мала всі права очікувати на власне ім’я. А Ложа, своєю чергою, мала право очікувати від неї правди. Щирості. І правильного висновку.

– Ні, – відповіла вона нарешті. – До травня точно ні. Але зроблю все, що в моїх силах, аби затримати його якнайдовше.