Читать книгу Відьмак. Володарка озера - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 6

У колонній залі замку Монтекальво стояв запах, що складався з мішанини запахів деревини зі старих панелей, свічкового воску й десяти різновидів парфумів. Десяти спеціально дібраних сумішей парфумів, що їх використовували десять жінок за дубовим круглим столом у кріслах із поручнями, вирізьбленими у формі сфінксів.

Навпроти Фрінгілла Віго бачила Трісс Мерігольд у світло-блакитній, високо під шию запнутій сукні. Поряд із Трісс, тримаючись у тіні, сиділа Кейра Мец. Її великі сережки з багатофасеткових цитринів притягували погляд.

– Прошу продовжувати, панно Віго, – підігнала її Філіппа Ейльгарт. – Ми поспішаємо дізнатися кінець історії. І зробити певні кроки.

Філіппа – як виняток – не носила жодної біжутерії, окрім прип’ятої до кіноварної сукні великої сардоніксової камеї. Фрінгілла вже встигла почути плітку, тому знала, чиїм даром є та камея і чий профіль на ній зображено.

Шеала де Танкарвіль, яка сиділа поруч із Філіппою, була в усьому чорному, що ледь іскрилося від діамантів. Маргарита Ло-Антіль носила на бордовому атласі товстелезне золото без каміння, а Сабріна Ґлевіссіг у кольє, сережках та обручках мала свої улюблені, під колір очей і одягу онікси.

Найближче до Фрінгілли сиділи обидві ельфійки – Франческа Фіндабайр й Іда Емен еп Сівней. Маргаритка з Долин, як завжди, виглядала по-королівськи, хоча ані її зачіска, ані кармінова сукня не дивували розкішшю, а в діадемі й кольє червоніли не рубіни, а скромні, нехай й елегантні гранати. Іда Емен була одягнена в муслін і тюль, витримані в однотонній гамі – такі делікатні й повітряні, що навіть на ледь відчутних протягах, спричинених рухом повітря від центрального опалення, вони рухалися й хвилювалися, наче анемони.

Ассіре вар Анагід, як завжди останнім часом, дивувала скромною, але елегантною вишуканістю. На невеличкому декольте темно-зеленої сукні нільфгардська чародійка носила на жовтому ланцюжку й у золотій оправі самотній смарагд-кабошон. Доглянуті нігті, вкриті темно-салатовим лаком, додавали композиції присмаку по-справжньому чародійської екстравагантності.

– Ми чекаємо, панно Віго, – нагадала Шеала де Танкарвіль. – Час спливає.

Фрінгілла відкашлялася.

– Настав грудень, – продовжила вона розповідь. – Настав Йуле, потім Новий рік. Відьмак уже заспокоївся настільки, аби ім’я Цірі не спливало в нього в голові під час кожної розмови. Походи за потворами, які він регулярно робив, здавалося, поглинули його цілком. Ну, може, і не зовсім цілком…

Вона зробила паузу. Здавалося їй, що в лазурових очах Трісс Мерігольд помітила вона блиск ненависті. Але це міг виявитися лише відблиск мерехтливого полум’я свічок. Філіппа гмикнула, спроквола граючись камеєю.

– Прошу без удаваної скромності, панно Віго. Ми ж серед своїх. Серед жінок, які знають, для чого, окрім приємності, служить секс. Усі ми користуємося цим знаряддям, якщо треба. Прошу продовжувати.

– Якщо навіть удень він зберігав видимість потаємності, зарозумілості й пихи, – продовжила Фрінгілла, – то вночі був цілковито в моїй владі. Розповідав мені все. Приносив омажі моїй жіночості, як на його вік досить щедрі, треба визнати. А потім засинав. У моїх обіймах, з губами біля моїх грудей. Шукаючи сурогату материнської любові, якої він ніколи не пізнав.

Цього разу – була вона в тому впевнена – це не був відблиск свічок. «Добре, заздріть, – подумала вона. – Заздріть мені. Є чому».

– Був, – повторила, – цілковито в моїй владі.

* * *

– Повертайся до ліжка, Ґеральте. Ще ж тільки світанок, дідько б його взяв!

– Я домовився. Мушу їхати до Померолю.

– Я не хочу, щоб ти їхав до Померолю!

– Я домовився. Дав слово. Управитель винограднику чекатиме на мене біля брами.

– Те твоє полювання на потвор дурнувате й безглузде. Що ти хочеш довести, убиваючи чергову машкару з печер? Свою чоловічість? Я знаю кращі методи. Ну ж бо, повертайся до ліжка. Не поїдеш ні в який такий Помероль. Принаймні не так швидко. Управитель може й почекати, врешті-решт, ким є якийсь там управитель? Я хочу з тобою кохатися.

– Вибач. Не маю на те часу. Я дав слово.

– Я хочу з тобою кохатися!

– Якщо хочеш супроводжувати мене під час сніданку, починай вдягатися.

– Ти мене, що, уже не кохаєш, Ґеральте? Не кохаєш уже мене? Відповідай!

– Одягни перлисто-сіру сукню, ту, зі вставками з норок. Вона тобі дуже личить.

* * *

– Він був цілковито мною зачарований, виконував будь-яке моє бажання, – повторила Фрінгілла. – Робив усе, що я від нього хотіла. Так було.

– Та ми віримо, – занадто сухо промовила Шеала де Танкарвіль. – Просимо далі.

Фрінгілла кахикнула в кулак.

– Проблему, – продовжила вона, – становила та його компанія. Та дивна шайка, яку він називав дружиною. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, який придивлявся до мене й аж червонів від зусилля, аби мене згадати. Але згадати не міг, бо в Дарн Диффра, родовому замку його предків, бувала я, коли було йому рочків шість чи сім. Мільва, дівчина на перший погляд молодецька й гордовита, яку не раз і не два зустрічала я, як вона ревіла, скорчившись у кутку стайні. Ангулема, легковажна дитина. І Регіс Терзіфф-Годфруа. Тип, розкусити якого я не могла. Вони, уся та банда, мали на нього вплив, усунути який я не могла.

«Добре-добре, – подумала вона, – не піднімайте так високо брови, не кривіть губи. Почекайте. Це ще не кінець розповіді. Ви ще почуєте про мій тріумф».

– Щоранку, – продовжила вона, – усе те товариство зустрічалося в кухні на підвальному поверсі палацу Боклер. Кухмістр їх любив, не розумію зрештою чому. Завжди він щось для них готував, настільки ж поживне, наскільки й смачне, тому й сніданки тривали зазвичай дві, а то й три години. Я багато разів їла з ними разом із Ґеральтом. Тому я знаю, наскільки абсурдними бували їхні розмови.

* * *

Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба. Глипаючи на компанію, що снідала, курки дзьобали крихти з підлоги.

Компанія, як і щоранку, зібралася в палацовій кухні. Кухмістр їх любив, не зрозуміло чому, тому завжди мав для них щось смачненьке.

Сьогодні були яєчня, журек, тушені баклажани, паштет із кролика, половина гуски й біла ковбаса з буряком, а до того – ще й величенький круг козячого сиру. Усі їли жваво й мовчки, окрім Ангулеми, яка базікала.

– А я вам кажу: створимо тут бордель. Коли вже зробимо, що маємо зробити, повернемося сюди й створимо будинок розпусти. Я вже й місце пригледіла. Тут усе є. Самих тільки цирулень нарахувала дев’ять, а аптек – вісім. А бордель лише один, та ще й паршивий, срань одна, так скажу, а не бордель. Ніякої конкуренції. А ми закладемо бардак розкішний. Купимо двоповерховий будиночок із садком…

– Ангулемо, змилуйся.

– …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…

– Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.

Хвилинку було тихо.

– На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?

– Наочні свідки, – відьмак підняв очі над тарілкою, – дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, – а значить, досить важка робота, – або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.

– Чого я їй і зичу, – сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.

– А що там, – запитав відьмак, – у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.

– Ми не в кращій ситуації, – усміхнувся стиснутими губами Регіс. – Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї – і навіть при свідках – досить фамільярний cognomen.[47] Зве її Ласочкою.

– А й цільно то він! – промовила з повним ротом Ангулема. – У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.

– Ніхто не досконалий, – примружила очі Фрінгілла.

– Свята правда.

Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.

Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.

– Маріє, – сказав серйозно, майже суворо. – Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти – до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?

– Напевне, що сталося, – сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.

– Та шо ви знаєте? – Мільва різко встала, мало не перекинувши крісла. – Ну шо ви знаєте, га? Щоб вас дідько взяв, зараза! У жопу мене поцілуйте, усі-превсі, ясно вам?

Схопила зі столу кубок, вихилила до дна, потім без роздумів гепнула ним об підлогу. І вибігла, стукнувши дверима.

– Справа серйозна… – почала за мить Ангулема, але цього разу угамував її вампір.

– Справа дуже серйозна, – підтвердив. – Утім, я не сподівався на аж настільки екстравагантну реакцію з боку нашої лучниці. Зазвичай так реагують, коли дістають відкоша, а не тоді, коли його дають.

– Про що ви, дідько на вас, мовите? – занервувався Ґеральт. – Га? Може, хтось нарешті відповість, про що тут ідеться?

– Про барона Амадіса де Трастамара.

– Того рябопикого мисливця?

– Саме про нього. Він освідчився Мільві. Три дні тому на полюванні. Він її вже місяць як запрошує на полювання…

– Одне полювання, – Ангулема нахабно блиснула зубками, – було двуденним. З ночівлею в мисливському будиночку, розумієте? Голову дам…

– Замовкни, дівчино. Кажи, Регісе.

– Він формально й урочисто попросив її руки. Мільва відмовила, здається, у досить гострій формі. Барон, хоча й виглядав розважливим, прийняв гарбуза, наче молодик, надувся й відразу виїхав із Боклера. А Мільва відтоді ходить, наче отруєна.

– Задовго ми тут сидимо, – пробурмотів відьмак. – Задовго.

– І хто то говорить? – сказав мовчазний до тієї миті Кагір. – Хто говорить?

– Вибачте. – Відьмак встав. – Поговоримо про те, як я повернуся. Управитель винограднику Помероль чекає. А пунктуальність – увічливість відьмаків.

* * *

Після різкої витівки Мільви та від’їзду відьмака решта компанії снідала в мовчанні. Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба.

– Маю, – відізвалася врешті Ангулема, підводячи на Фрінгіллу очі від тарілки, яку витирала скоринкою хліба, – таку собі проблему…

– Розумію, – кивнула чародійка. – Це не страшно. Як давно в тебе були останні місячні?

– Це ти про що? – Ангулема аж підстрибнула, сполохавши курей. – Нічого подібного! Про зовсім інше справа!

– Тоді слухаю.

– Ґеральт хоче мене тут залишити, як у подальшу дорогу піде.

– Ох.

– Каже, – пирхнула Ангулема, – що не можна йому ризикувати моїм життям, і всяку таку дурню. А я хочу з ним іти…

– Ох.

– Не переривай мене, добре? Я хочу з ним іти, з Ґеральтом, бо тільки з ним я не боюся, що мене знову зацапає Одноокий Фулько, а тут, у Туссані…

– Ангулемо, – перебив її Регіс. – Ти говориш у нікуди. Пані Віго слухає, але не чує. Розбурхана вона лише одним: від’їздом відьмака.

– Ох, – повторила Фрінгілла, повертаючись до нього й примружуючись. – Про що то ви вирішили натякнути, пане Терзіфф-Годфруа? Про від’їзд відьмака? А коли ж він вирушає? Якщо можна мені знати?

– Може, не сьогодні, може, не завтра, – лагідно відповів вампір. – Але якогось дня напевне. Нікого не намагаючись образити.

– Я ображеною не почуваюся, – холодно відповіла Фрінгілла. – Вочевидь, якщо пан має на увазі саме мене. Повертаючись до тебе, Ангулемо, я запевняю, що справу виїзду з Туссану я з Ґеральтом обговорю. Гарантую: відьмак почує мою думку щодо цієї проблеми.

– Ну очевидно, – пирхнув Кагір. – Звідкись я відав, що саме так ви й відповісте, пані Фрінгілло.

Чародійка довго на нього дивилася.

– Відьмак, – сказала вона нарешті, – не повинен виїжджати з Туссану. Ніхто, хто бажає йому добра, не повинен його до того схиляти. Де ще йому буде настільки добре, як тут? Купається в розкоші. Має своїх потвор, на яких полює, при тому дуже непогано заробляючи. Його друг і товариш по зброї – фаворит пануючої тут княгині, та й сама княгиня до нього ласкава. Переважно через того суккуба, який навідувався в тутешні алькови. Так-так, панове. Анарієтта, як і всі шляхетні пані з Туссану, безмірно рада відьмакові. Бо суккуб перестав навідуватися – наче ножем обрізало. Тож пані з Туссану скинулися на спеціальну премію, яку з дня на день виплатять на рахунок відьмака в банку Чанфанеллі. Примножуючи те багатство, яке відьмак і так уже там накопичив.

– Красивий жест із боку пані, – Регіс не спускав з неї очей. – А премія заслужена. Нелегко зробити так, аби суккуб перестав навідуватися. Можете мені повірити, пані Фрінгілло.

– Я вірю. А так, при оказії, один із придворних вартових, як стверджував, бачив суккуба. Уночі на бланках Башти Кароберти. У товаристві іншої примари. Начебто вампіра. Обидва демони прогулювалися, присягався вартовий, а виглядали, наче приятелі. Може, ви щось знаєте про те, пане Регісе? Зумієте пояснити?

– Ні. – У Регіса й повіка не здригнулася. – Не зуміємо. У світі більше таємниць, ніж вашій світлості хоча б наснилося.

– Без сумніву, їх багато, – кивнула чорною голівкою Фрінгілла. – А стосовно того, що відьмак начебто збирається в дорогу, вам відомо більше? Бо при мені, знаєте, він ні про що таке не згадував, а мені звик розповідати геть про все.

– Ну звісно, – буркнув Кагір. Фрінгілла не звернула на нього уваги.

– Пане Регісе?

– Ні, – сказав за хвилину мовчання вампір. – Ні, пані Фрінгілло, прошу вас заспокоїтися. Відьмак аж ніяк не обдаровує нас більшим почуттям чи конфіденцією, аніж вас. Не шепоче нам на вушка жодних секретів, які б приховував від вас.

– Тоді звідки, – Фрінгілла була спокійна, наче граніт, – ті розмови про виїзд?

– Бо чомусь складається воно, – у вампіра й цього разу не здригнулася й повіка, – як у тому прислів’ї нашої коханої Ангулеми, сповненому чарівності молодості: настає колись такий час, коли треба або срати, або звільняти сральню. Іншими словами…

– Та даруйте собі, – різко обірвала його Фрінгілла, – ті інші слова. І оцих, сповнених чарівності, було досить.

Деякий час панувало мовчання. Обидві курки, чорна й ряба, ходили й дзьобали, що доведеться. Ангулема витирала рукавом замурзаний буряком ніс. Вампір замислено грався кілочком від ковбаси.

– Завдяки мені, – перервала нарешті тишу Фрінгілла, – Ґеральт дізнався родовід Цірі та відомі лише небагатьом особам секрети й складнощі її генеалогії. Завдяки мені він знає про те, про що рік тому не мав найменшого уявлення. Завдяки мені він отримав інформацію, а інформація – це зброя. Завдяки мені й моєму магічному захисту він застрахований від ворожого сканування, а значить, і від таємних убивць. Завдяки мені й моїй магії його коліно вже не болить і може згинатися. На шиї він носить створений моїм мистецтвом медальйон, може, не такий добрий, як відьмачий, але все ж таки. Завдяки мені – і тільки мені – навесні чи влітку, поінформований, забезпечений, здоровий, готовий до всього й озброєний, він зможе стати проти ворогів. Якщо хтось із присутніх тут зробив для Ґеральта більше, дав йому більше, нехай про це скаже. Я охоче йому подякую.

Ніхто не відізвався. Кури дзьобали чоботи Кагіра, але молодий нільфгардець не звертав на них уваги.

– І справді, – сказав ядуче, – ніхто з нас не дав Ґеральтові більше, ніж ви, пані.

– Звідки я знала, що ти саме це скажеш?

– Не в тому справа, пані Фрінгілло… – почав вампір. Чародійка не дала йому закінчити.

– Тоді в чому? – запитала зухвало. – У тому, що він зі мною? Що поєднує нас почуття? У тому, що я не хочу, аби він звідси виїжджав? Не хочу, аби знищило його відчуття провини? Те саме відчуття провини, та покута, яка підштовхує в дорогу вас?

Регіс мовчав. Кагір також не мовив нічого. Ангулема розглядалася, схоже, мало що розуміючи.

– Якщо те, що Ґеральт відшукає Цірі, – промовила за хвилину чародійка, – записане на сувоях призначення, то воно так і станеться. Незалежно від того, чи вирушить відьмак у гори, чи залишиться сидіти в Туссані. Призначення наздоганяє людей. Не навпаки. Ви ж те розумієте? Чи ви розумієте те, пане Регісе Терзіфф- Годфруа?

– Краще, ніж ви думаєте, пані Віго. – Вампір крутив у пальцях кілочок із-під ковбаси. – Але для мене, нехай уже пані пробачить, призначення – це не сувої, написані рукою Великого Деміурга, і не воля Неба, і не невідворотні вироки якогось там провидіння, а результат багатьох на перший погляд не пов’язаних між собою фактів, подій і вчинків. Я був би схильним погодитися з вами, що призначення наздоганяє людей… і не тільки людей. Утім, не дуже подобається мені позиція, що навпаки бути не може. Бо позиція така – це вигідний фаталізм, це пеан, що вихваляє отупіння й мерзенність,[48] пухову перину та звабне тепло дамського лона. Коротко кажучи, життя уві сні. А життя, пані Віго, може, і є сном, може, сном і закінчується… Але то є сон, який треба снити активно. Тому, пані Віго, на нас чекає шлях.

– То дорога вільна, – Фрінгілла встала майже настільки ж різко, як Мільва трохи раніше. – Прошу! На перевалах чекають на вас хуртовина, мороз і призначення. Аж так сильно потребуєте ви покути?! То вперед! Але відьмак залишиться тут. У Туссані! Зі мною!

– Вважаю, – спокійно відповів вампір, – що ви помиляєтеся, пані Віго. Сон, який відьмак бачить, є, визнаю те уклінно, сном чарівним і чудовим. Але будь-який сон, який ти бачиш надто довго, перетворюється на кошмар. А від цього ми прокидаємося з криками.

* * *

Дев’ятеро жінок, які сиділи за круглим столом замку Монтекальво, уп’яли очі у Фрінгіллу Віго. У Фрінгіллу, яка раптом почала затинатися.

– Ґеральт виїхав до виноградника Помероль уранці восьмого січня. А повернувся… Може, восьмого вночі… Або дев’ятого до опівдня… Не знаю того… Я не впевнена…

– Точніше, – лагідно попросила Шеала де Танкарвіль. – Просимо точніше, панно Віго. А якщо якийсь фрагмент оповіді вас бентежить, то можете його оминути.

* * *

По кухні, обережно ступаючи пазуристими лапами, ходила ряба курка. Пахло бульйоном.

Двері з тріском розчинилися. До кухні увірвався Ґеральт. На червоному від вітру обличчі мав синець і фіолетово-чорний струп підсохлої крові.

– Уперед, дружино, пакуватися, – виголосив без зайвих вступів. – Виїжджаємо! За годину – і ні на хвилину пізніше – хочу бачити вас усіх на пагорбі за містом, там, де стоїть стовп. Спакованих, у сідлах, готових до далекої й важкої дороги.

Вистачило. Наче всі віддавна тільки й чекали на ту звістку, наче віддавна були в готовності.

– Я мигцем! – крикнула, підхоплюючись, Мільва. – Я й за півгодини буду готова!

– Я також, – Кагір устав, кинув ложку, уважно глянув на відьмака. – Але хотілося б знати, що воно сталося. Примха? Сварка коханців? Чи ж справжній слід?

– Справжній слід. Ангулемо, чому ти кривишся?

– Ґеральте, я…

– Не бійся, я тебе не залишу. Змінив думку. Тебе, шмаркачко, треба пильнувати, ока з тебе не можна спускати. Уперед, кажу ж, пакуватися, готувати в’юки. І по одному, щоб не викрили, за місто, під стовп, на пагорб. За годину там зустрічаємося.

– Безумовно, Ґеральте! – крикнула Ангулема. – Сука, нарешті!

За мить на кухні залишилися тільки Ґеральт і ряба курка. І вампір, що спокійно продовжував сьорбати юшку з галушками.

– На особисте запрошення чекаєш? – холодно запитав Ґеральт. – Чому ти ще сидиш замість того, аби нав’ючувати мула Драакула? І прощатися із суккубом?

– Ґеральте, – спокійно промовив Регіс, зачерпуючи добавку з казанка, – на прощання із суккубом мені вистачить стільки ж часу, як і тобі на прощання зі своєю чорнявкою. Маю на увазі, що ти зі своєю чорнявкою взагалі не маєш наміру прощатися. А так між нами: молодих ти міг послати пакуватися криком, шумом і біганиною. Мені ж належить дати щось більше, хоча б зважаючи на мій вік. Попрошу кілька слів пояснення.

– Регісе…

– Пояснення, Ґеральте. Чим швидше ти почнеш, тим краще. Я тобі допоможу. Учора вранці, згідно з умовою, ти зустрівся біля брами з управителем винограднику Помероль…

* * *

Алкід Ферабрас, чорнобородий управитель винограднику Помероль, із яким вони познайомилися в корчмі «Фазанятник» напередодні Йуле, чекав на відьмака біля брами з мулом, а сам був вдягнений та екіпірований так, наче мали вони в планах подорожувати кудись ген-ген далеко, на край світу, аж за Браму Сольвейг і перевал Ельскердег.

– Це й насправді не близько, – відповів він на кисле зауваження Ґеральта. – Ви ж, пане, прибули з широкого світу, то вам наш малий Туссан бачиться задуп’ям. Думаєте, що тут від кордону до кордону шапкою докинути, причому сухою. Але помиляєтеся. До виноградника Помероль, куди ми прямуємо, чималий шмат дороги: якщо до полудня туди доберемося, то пощастить нам.

– Тоді помилка, що ми так пізно вирушаємо, – сухо сказав відьмак.

– Ага, може, і помилка. – Алкід Ферабрас глипнув на нього й хухнув у вуса. – Але ж я не знав, що ви з тих, що скорі вставати на світанку. Бо воно так у великих панів рідко буває.

– Я не великий пан. У дорогу, шановний пане управителю, не втрачатимемо часу на порожню балаканину.

– З язика ви в мене це зняли.

Поїхали вони містом, аби скоротити шлях. Ґеральт спочатку хотів протестувати, боявся, що зав’язнуть у відомих йому забитих завулках. Утім, управитель Ферабрас, як виявилося, знав краще за нього і місто, і час, коли на вулицях не було натовпу. Тож їхали вони безпроблемно й швидко.

Виїхали на ринок, минули ешафот. І шибеницю з повішеним.

– Небезпечна воно справа, – вказав рухом голови управитель, – рими складати й пісеньки співати. Особливо публічно.

– Суворі тут суди. – Ґеральт миттєво зрозумів, у чому річ. – Деінде за пасквілі найбільше – це ганебний стовп.

– Залежить від того, на кого пасквіль, – тверезо оцінив Алкід Ферабрас. – І як римований. Наша пані княгиня добра й кохана, але вже як розізлиться…

– Пісень, як каже один із моїх знайомих, не можна задавити.

– Пісень – ні. Але піснярів – запросто, он гляньте тільки.

Вони перетнули місто, виїхали крізь Бондарську браму прямо в долину Блессур, де річка жваво плескалася й пінилася на бистринах. Сніг на полях лежав лише в борознах і заглибленнях, але було досить холодно.

Минув їх рицарський почет, що напевне прямував до перевалу Сервантеса, до прикордонної фортеці Ведетте. Аж зарябіло від помальованих на щитах та вигаптуваних на плащах і капаризонах грифонів, левів, сердець, лілей, зірок, хрестів, крокв й іншої геральдичної дурні. Застукотіли копита, зафуркотіли прапорці, почулася співана міцними голосами кретинська пісенька про рицарську долю й кохану, яка, замість того, щоб чекати, раніше пішла заміж.

Ґеральт провів почет поглядом. Вид мандрівних рицарів викликав у нього в пам’яті Рейнара де Буа-Френа, який тільки-но був повертався зі служби й одразу розслаблявся в обіймах своєї містяночки, чий чоловік, торговець, не бував удома зранку до вечора, напевне, затриманий десь у дорозі через розливи річок, ліси, повні звірів, та інші шаленства стихій. Відьмак і не думав виривати Рейнара з обіймів коханки, але по-справжньому жалів, що не переніс контракт із виноградником Помероль на якийсь пізніший термін. Полюбив рицаря, бракувало йому того товариства.

– Їдьмо, пане відьмак.

– Їдьмо, пане Ферабрас.

Вони поїхали гостинцем уверх за течією річки. Блессур звивалася й вигиналася, але було тут повно мостів, тож не доводилося накручувати дороги.

З ніздрів Плітки виривалася пара.

– Як думаєте, пане Ферабрас, довго зима протриває?

– На Саовін мороз був. А прислів’я каже: «Як на Саовін мороз, теплих штанів треба воз».

– Розумію. А ваша лоза? Не зашкодить їй холод?

– Холодніше бувало.

Їхали далі мовчки.

– Ото бачте, – відізвався Ферабрас, указуючи. – В отій-оно котловинці лежить сільце Лисячі Ями. На тамтих полях – дивина та й годі – горнятка ростуть.

– Прошу?

– Горнятка. Народжуються в земному лоні самі із себе, винятково мистецтвом природи, без якоїсь допомоги людської. Як деінде бульба чи ріпа, у Лисячих Ямах ростуть горнятка. Усілякого роду й різних форм.

– Справді?

– Щоб мені здоровому бути. Саме тому Лисячі Ями встановлюють партнерські контакти із селищем Дудно в Маехті. Бо там, як кажуть, земля родить кришки до горняток.

– Усілякого роду й різних форм?

– Оце ви точно правдочку сказали, пане відьмак.

Вони їхали далі. Мовчки. Блессур шуміла й пінилася на камінні.

* * *

– А отамки, бачте, пане відьмак, руїни давнього бургу Дун Тинне. Страшливих сцен той бург, як вірити байкам, був свідком. Вальгерій, що його Вдалим звали, убив там криваво й у жорстоких муках невірну дружину, її коханця, її матір, її сестру та її брата. А потім сів і заплакав незрозуміло чому…

– Я про те чув.

– Тож ви тута бували?

– Ні.

– Ха. Значить, далеко байка розійшлася.

– Оце ви точно правдочку сказали, пане управитель.

* * *

– А ота, – указав відьмак, – ота ось зграбна вежичка за отим страшним бургом? Що воно таке?

– Там? То храм.

– Якого божества?

– А хто б те пам’ятав.

– Факт. Хто б.

* * *

Близько полудня вони побачили виноградники, що плавно спускалися до Блессур схилами пагорбів, – рівно підрізані лози, зараз потворні й пронизливо голі. На верхівці найвищого пагорба, шмагані вітром, стирчали в небо вежі, товстелезний донжон і барбакан замку Помероль.

Ґеральта зацікавило, що дорога, яка вела до замку, була наїжджена, нашпортана копитами й колесами не менше, ніж гостинець, і було чітко видно, що саме до замку Помероль із гостинцю хтось часто завертав. Він стримувався від запитання аж до тієї миті, коли помітив під замком кільканадцять розпряжених, накритих полотнами возів, солідних і міцних повозок, які використовують для далеких перевезень.

– Купці, – пояснив управитель, вислухавши запитання. – Винні торговці.

– Купці? – здивувався Ґеральт. – Як це? Я думав, що гірські перевали засипано снігом, а Туссан відрізаний від світу. Яким же дивом сюди прибули купці?

– Для купців, – сказав серйозно управитель Ферабрас, – немає поганих доріг, принаймні для тих, хто серйозно сприймає свою справу. У них, пане відьмак, є таке правило: якщо мета заохочує, то й спосіб повинен знайтися.

– І справді, – повільно промовив Ґеральт, – правило чітке та гідне наслідування. У будь-якій ситуації.

– Напевне. Але якщо казати правду, то деякі з торговців стирчать тут з осені, виїхати не можуть. Але духом не занепадають, говорять, що, мовляв, зате навесні перші будемо, раніше, ніж конкуренти з’являться. У них то зветься «позитивне мислення».

– І цьому правилу, – кивнув Ґеральт, – важко докоряти. Утім, іще одна справа мене цікавить, пане управителю. Навіщо ці купці сидять тут, на відлюдді, а не в Боклері? Княгиня не квапиться надати їм постій? Може, гордує купцями?

– Аж ніяк, – відповів Ферабрас. – Пані княгиня завжди запрошує їх, але вони ґречно відмовляють. При виноградниках мешкають.

– Навіщо?

– Боклер, кажуть, то лише одні бенкети, бали, гулянки, пиятики та потрахульки. Людина, кажуть, від того тільки паршивіє, дурнішає й час втрачає замість мислити про торгівлю. А мислити треба про те, що насправді важливе. Про мету, що світить. Безперестанно. Не розпорошуючи думки на якісь там дрібниці. Тоді – і лише тоді – бажаної мети можна досягнути.

– Воістину, пане Ферабрас, – повільно промовив відьмак. – Радий я нашій спільній подорожі. Чимало користі я з наших розмов маю. Насправді чимало.

* * *

Попри очікування відьмака, вони не поїхали до замку Помероль, а подалися трохи далі, на пагорб за котловиною, де стояв іще один замчик, трохи менший і куди більш занедбаний. Фортечка звалася Зурбарраном. Ґеральт зрадів перспективі близької роботи, бо темний, вишкірений зубатими кренелажами Зурбарран виглядав точнісінько як проклята руїна, де беззаперечно роїтися повинно від чарів, див і потвор.

Усередині, на подвір’ї, замість див і потвор, він побачив кільканадцятеро людей, поглинутих такими чарівними заняттями, як перекочування діжок, стругання дощок і їх збивання за допомогою чопиків. Відгонило свіжим деревом, свіжим вапном, несвіжим котом, скислим вином і гороховим супом. Гороховий суп зараз і подали.

Зголоднілі з дороги й холоду, їли вони жваво й мовчки. Компанію їм складав підлеглий управителя Ферабраса, представлений Ґеральтові як Шимон Гілька. Прислужували дві світловолосі дівки з довгими, у два лікті, косами. Обидві кидали на відьмака погляди настільки красномовні, що він вирішив якомога швидше зайнятися справами.

Шимон Гілька потвору не бачив. Про її вигляд знав винятково з других рук.

– Чорний, бають, був, наче смола, але гди по стінці повз, цеглини крізь нього було видко. Як той холодець був, розумієте, пане відьмак, або ж наче, перепрошую, шмаркля якась. А лаписька мав довгі й тоненькі, а силу тих лаписьок мав чи осімь, чи шше більше. А Йонтек отакочки стояв, стояв, дивився, аж раптом як гримнуло йому, і крикнув він тоді: «Згинь-пропади!» – і шше екзорцизм додав: «А бодай би ти здох, падлюче ти падло!» А потвора тоді хоп, хоп, хоп! Хопнуло – і тільки його й бачили. Утекло в печери. Тоді хлопи отакочки сказали: як потвора, то давайте, кажуть, плати більше в умовах, для здоров’я шкідливих, а як нє, то ми в цех зі скаргою підемо. Ваш цех, я їм тоді на те, може, хоч у дупу…

– Коли, – обірвав його Ґеральт, – бачили потвору востаннє?

– А десь тижня зо три тому. Десь так трохи перед Йуле.

– Говорили ви, – відьмак глянув на управителя, – що перед Ламмасом.

Алкід Ферабрас почервонів там, де обличчя не закривала борода. Гілька пхекнув.

– Отож-бо, отож-бо, пане управитель, як бажаєте нами управляти, то частіше до нас їздити тре’, а не тілько в Боклері в конторі стілець дупою полірувати. Так ото я собі думаю…

– Не цікаві мені ваші думки, – обірвав його Ферабрас. – Про потвору кажіть.

– Та я ж уже сказав. Усе, шшо було.

– Жертв не було? Ні на кого не нападали?

– Нє. Але в позатому році пропав безвісти один парубок. Дехто казав, шшо то потвора його в безодню заманила й тамочки вбила. А інні казали, шшо ніяка то не потвора, а парубок отой із власного побажання дав драла, причому через борги та елементи. Бо він, знаєте, у кості гравав затято, а мирошниківні пузо накачав, а ота мирошниківна до судів побігла, а суди парубку елементи платити наказали…

– А більше, – рішуче перервав його розпатякування Ґеральт, – ні на кого та потвора не нападала? Хтось інший її бачив?

– Нє.

Одна з дівок, доливаючи Ґеральтові місцевого вина, проїхалася йому по вуху грудьми, після чого заохочувально підморгнула.

– Ходімо, – швидко сказав Ґеральт. – Немає чого сидіти та теревенити. Супроводьте мене в підвали.

* * *

Амулет Фрінгілли, на жаль, не виправдовував надії, на нього покладені. У те, що оправлений у срібло відшліфований хризопраз замінить його відьмацький медальйон із вовком, Ґеральт не вірив навіть на мить. Зрештою, Фрінгілла такого й не обіцяла. Утім, переконливо запевнила, що після підлаштування до психіки того, хто амулет носитиме, виконуватиме той найрізноманітніші завдання, зокрема й попереджатиме про небезпеку. Проте або чари Фрінгіллі зовсім не вдалися, або ж у Ґеральта й амулета було різне розуміння того, що є небезпекою, а що ні. Хризопраз ледь відчутно затремтів, коли вони, ідучи до підвалів, перетяли шлях великому рудому котові, що прогулювався подвір’ям із гордовито задертим хвостом. Зрештою, кіт мусив уловити якийсь сигнал від амулета, бо здимів, відчайдушно нявкаючи.

Коли ж відьмак спустився в підвали, медальйон раз у раз починав, нервуючи власника, тремтіти, причому в приміщеннях, здавалося б, сухих, безпечних і чистих, у яких єдина небезпека чаїлася у великих діжках. Тому, хто, втративши самоконтроль, ляже з роззявленим ротом під шпунт, загрожувало тут важке сп’яніння. Але нічого більше.

Натомість медальйон навіть не затремтів, коли Ґеральт покинув обжиту частину підземель і кількома сходами та штреками спустився нижче. Відьмак давно вже зорієнтувався, що під більшістю виноградників у Туссані були старовинні копальні. Схоже, сталося так, що, коли лоза прийнялася й почала приносити кращий прибуток, розробку копалин припинили, а копальні закинули, частково пристосовуючи коридори й переходи під винні підвали та склади. Замки Помероль і Зурбарран стояли над давніми копальнями сланцю. Повно тут було штолень і дір, вистачило б миттєвої неуважності, аби спочити на дні якоїсь із складним переломом. Частину дір прикривали трухляві дошки, що, присипані сланцевим пилом, мало відрізнялися від скелі. Необережно ступити на щось таке було насправді небезпечним, тому медальйон мав би про те попереджати. Але не попереджав.

Не попередив також, і коли зі сланцевих завалів у якихось десяти кроках від Ґеральта вигулькнула сіра невиразна фігура, зашкрябала кігтями по скелі, підскочила, завила страшенно, після чого з виском і хихотінням погнала по коридору й пірнула в одну із зяючих у стінах ніш.

Відьмак вилаявся. Магічна штучка реагувала на рудих котів, але не на гремлінів. «Треба буде поговорити про це з Фрінгіллою», – подумав він, підходячи до діри, у якій зникла істотка.

Амулет затремтів сильніше.

«Саме вчасно», – подумав Ґеральт, але відразу замислився. Медальйон, урешті-решт, міг бути й не таким уже й дурнуватим. Стандартна й улюблена тактика гремлінів полягала у втечі й засідці, з якої вони тяли переслідувача раптовим ударом гострих, наче серпи, кігтів. Гремлін міг чекати там, у темряві, а медальйон про те сигналізував.

Чекав відьмак довго, затримавши подих та напружуючи слух. Амулет спокійно й мертво лежав у нього на грудях. З діри відгонило тухлим і неприємним смородом. Але панувала мертва тиша. А жоден гремлін не витримав би в тиші так довго.

Не задумуючись уже, Ґеральт поліз у діру й рушив уперед навкарачки, тручись спиною об шорстку стелю. Багато не пройшов.

Щось хрупнуло й зашурхотіло, підлога просіла, а відьмак поїхав униз разом із кількома центнерами камінців і піску. На щастя, тривало те недовго: бездонної прірви під ним не виявилося, звичайний льох. Він вилетів, наче гівно з каналізаційної труби, і з хрупанням гепнувся на купу спорохнілого дерева. Витрусив із волосся й виплюнув пісок, паскудно вилаявся. Амулет сіпався безперестанно, тремтів у нього на грудях, наче посаджений за пазуху горобчик. Відьмак стримався від того, щоб зірвати його й викинути до дідька. По-перше, Фрінгілла розлютилася б. По-друге, хризопраз начебто володів іще якимись там магічними можливостями. Ґеральт мав надію, що за тих, інших обставин, він може й стати в пригоді.

Коли він спробував устати, намацав круглий череп. І зрозумів, що те, на чому він лежить, зовсім не дерево.

Він устав і швидко оглянув купу кісток. Усі належали людям. Усі ці люди в мить смерті були закутими в кайдани й, схоже, залишалися голими. Кістки були покручені й погризені. Коли їх гризли, люди могли вже не жити. Але це не було напевне.

Від штольні йшов коридор, довгий, прямий, наче стріла. Сланцева стіна була оброблена досить гладенько, це вже не скидалося на копальню.

Він раптом вийшов у величезну печеру, стеля якої потопала в темряві. Середину каверни займала велика, чорна й бездонна діра, над якою висів кам’яний, небезпечно крихкий на перший погляд місточок.

Вода крапала зі стін, і по всій печері розходилося відлуння. З прірви віяло холодом і смородом. Амулет поводився спокійно. Ґеральт зійшов на мостик, уважний і зосереджений, намагаючись триматися подалі від крихких балюстрад.

За мостиком знову був коридор. У гладенько оброблених стінах він зауважив заіржавлені тримачі для смолоскипів. Були тут також ніші, де стояли статуї з піщаника, але вода, що скрапувала на них століттями, перетворила їх на безформні брили. У стіну також було вставлено барельєфи, виконані з твердішого матеріалу. Ґеральт розпізнав жінку з місячними рогами, вежу, ластівку, кабана, дельфіна, єдинорога.

Він почув голос.

Став, затамувавши подих.

Амулет здригнувся.

Ні, це не ілюзія, це не шурхіт сланцю, що зсовувається зі стін, і не відлуння від крапель води. То був людський голос. Ґеральт прикрив очі й нашорошив вуха. Локалізував.

Голос, відьмак голову б заклав, лунав зі ще однієї ніші, з-за ще однієї статуї, розмитої, але не настільки, щоб втратити округлі жіночі форми. Цього разу медальйон виявився на висоті свого призначення. Блиснуло, а Ґеральт раптом помітив у стіні відблиск металу. Він схопив розмиту жінку в міцні обійми, сильно провернув. Заскреготіло, і вся ніша провернулася на сталевих завісах, відкриваючи гвинтові сходи.

Згори сходів знову долинув голос. Ґеральт не став роздумувати довго.

Угорі він знайшов двері, що відчинилися без спротиву й навіть без скреготу. За дверима було невеличке склепінчате приміщення. Зі стін стирчали чотири величезні латунні труби, на кінцях розширені, наче горни. Посередині, поміж краями труб, стояло крісло, а в кріслі сидів скелет. На черепі мав залишки берету, що накривали його чи не до зубів. На кістках – залишки багатого одягу, на шиї – золотий ланцюг, а на ногах – добряче погризені щурами тиснені чоботи із задертими носаками.

З однієї з труб пролунало чхання, настільки голосне й несподіване, що відьмак аж підскочив. Потім хтось висякався, і відголос, підсилений латунною трубою, був майже пекельним.

– На здоров’я, – почулося з труби. – Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен.

Ґеральт зіпхнув скелет із крісла, не забувши зняти й заховати в кишеню золотий ланцюг. Потім сам усівся на місце для підслуховування, біля краю труби.

* * *

Один голос із тих, кого він підслуховував, був басовитим, глибоким і гучним. Коли говорив, латунна труба аж вібрувала.

– Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен. Де то ви так прихворнули? І коли?

– Нема сенсу про те говорити, – відповів сопливий. – Клята хвороба причепилася й тримає, тільки-но відпустить, як знову повертається. Навіть магія не допомагає.

– То, може, варто змінити магіка? – відізвався ще один голос, що скрипів, неначе старі заіржавлені завіси. – Той Вільгефорц може поки що похвалитися небагатьма успіхами, ось що я скажу. Як на мене…

– Облишмо те, – втрутився хтось, хто говорив, характерно розтягуючи звуки. – Не для того ми організували з’їзд тут, у Туссані. На краю світу.

– На йоханому краю світу!

– Цей край світу, – сказав сопливий, – єдина відома мені країна, у якій немає своєї служби безпеки. Єдиний закуток імперії, який не нашпигований агентами Ваттьє де Рідо. Це вічно веселе та п’яне князівство всі вважають за комедію, і ніхто не сприймає його серйозно.

– Такі країни, – сказав той, що тягнув звуки, – завжди були раєм для шпигунів та улюбленим місцем їхніх зустрічей. Тому притягали вони також і контррозвідку, і шпиків, усяких там професійних підслуховувачів і підглядачів.

– Може, було так раніше. Але не за бабської влади, що триває в Туссані вже сотню років. Повторюю: ми тут у безпеці. Тут ніхто нас не вистежить і не підслухає. Можемо ми, удаючи купців, спокійно обговорити проблеми, настільки важливі для ваших милостей. Для ваших приватних багатств та латифундій.

– Та чхав я на ту приватність! – заперечив скреготливий. – Я тут не через приватність! Мені йдеться винятково про добро Імперії. А добро Імперії, панове, то міцна династія! Натомість шкодою й великим злом для Імперії буде, якщо на трон сяде якийсь паршивець, зіпсутий плід гнилої крові, нащадок хворих фізично й морально північних кроликів. Ні, панове! На таку справу, клянуся Великим Сонцем, я, де Ветт із де Веттів, не стану дивитися бездіяльно! Тим більше, що дочка моя вже мало не була обіцяна…

– Твоя дочка, де Ветт? – заричав той басовитий, що гудів. – А мені тоді що говорити? Мені, який підтримав те щеня Емгира тоді, у боротьбі проти узурпатора? Це ж із моєї резиденції кадети рушили штурмувати палац! А раніше? Вони ж у мене й ховалися! У той час малий крутій ласкаво дивився на мою Ейлану, усміхався, компліментами сипав, та й за завісою – знаю про те – за цицьки її мацав. А тепер що? Інша імператриця? Такий ото афронт? Така зневага? Імператор Вічної Імперії, який вище, ніж дочок старших родів, цінує приблуду з Цінтри? Що? Сидить він на троні з моєї ласки, а мою Ейлану сміє зневажати? Ні, я того не знесу!

– Як і я! – крикнув іще один голос, високий та екзальтований. – Мені він також виказав зневагу! Заради тієї цінтрійської приблуди він кинув мою дружину!

– На щастя, – відізвався той, який тягнув звуки, – приблуду відіслано на той світ. Як випливає з доповіді пана Скеллена.

– Я слухав ту доповідь уважно, – сказав скреготливий, – і дійшов висновку, що з неї не випливає нічого, крім того, що приблуда зникла. Якщо вона зникла, то може й знову об’явитися. Від минулого літа вона зникала й об’являлася кілька разів! Воістину, пане Скеллен, ви дуже нас розчарували, от що я вам скажу. Ви й той ваш чародій Вільгефорц!

– Не час зараз про те, Йоахіме! Не на часі ображати й звинувачувати один одного, убиваючи клинця в нашу єдність. Мусимо бути сильні єдністю. І рішучістю. Бо неважливо, цінтрійка жива чи ні. Імператор, який одного разу принизив старі роди, буде робити те й надалі! Немає цінтрійки? То за кілька місяців буде готовий представити нам імператрицю із Зерріканії або Занґвебару! Ні, клянуся Великим Сонцем, цього ми не допустимо!

– Не допустимо, точно! Слушно мовиш, Ардалю! Рід Емрейсів не виправдав очікувань: кожна мить, поки Емгир сидить на троні, шкодить Імперії, ось що я вам скажу. А є ж кого посадовити на трон. Молодий Ворхіс…

Почулася голосне чхання, а потім трубне шмаркання.

– Монархія конституційна, – сказав чхун. – Саме час для конституційної монархії, для прогресивного устрою. А потім демократія… Влада народу…

– Імператор Ворхіс, – повторив із притиском глибокий голос. – Імператор Ворхіс, Стефане Скеллен. Який ожениться на моїй Ейлані або ж на якійсь із дочок Йоахіма. І тоді я стану великим коронним канцлером, де Ветт – фельдмаршалом, а ви, Стефане, – графом і міністром внутрішніх справ. Хіба що ви, як прибічник якогось там народу чи буроду, заявите про відмову від титулу й стану. Га?

– Облишмо в спокої історичні процеси, – примирливо сказав шмаркатий. – Їх усе одно ніщо не стримає. Але сьогодні, ваша милосте великий канцлере еп Даги, якщо я й маю якісь заперечення щодо особи принца Ворхіса, то переважно тому, що це людина залізного характеру, гордовитий і непохитний, на якого непросто буде вплинути.

– Якщо можна, то я хотів би дещо сказати, – відізвався той, що тягнув звуки. – Принц Ворхіс має сина, малесенького Морврана. Це набагато кращий кандидат. По-перше, він має більше прав на трон, як по мечу, так і по кужелю. По-друге, це дитина, за яку буде правити рада регентів. Чи то ми.

– Дурня! Ми дамо собі раду й з батьком! Знайдемо спосіб!

– Підкладемо йому, – запропонував екзальтований, – мою дружину!

– Тихенько, графе Бройн. Зараз це не на часі. Панове, треба домовлятися про дещо інше, ось що я вам скажу. Бо я хотів би звернути увагу на те, що Емгир вар Емрейс усе ще панує.

– Авжеж, – погодився шмаркатий, трублячи в хустку. – Панує й живе, добре себе має як тілом, так і розумом. Особливо останнє неможливо поставити під сумнів після того, як він обох ваших милостей випровадив із Нільфгарду разом із тими військами, що могли б вам бути вірними. Тож як панству виконати переворот, мосьпане Ардалю, коли в будь-який момент доведеться вам іти в бій на чолі групи армій «Схід»? А князь Йоахім також, здається повинен перебувати у своїх військах, зі спеціальною оперативною групою «Верден».

– Не треба отих гримас, бо тільки у твоїх фантазіях це робить тебе подібним на твого нового принципала, чародія Вільгефорца. А ще треба б тобі знати, Пугачу, що якщо Емгир щось і підозрює, то вину покладе саме на вас – тебе й Вільгефорца. Признайся, хотіли ви впіймати цінтрійку й торгуватися нею, купуючи милість Емгира? Тепер, як дівчина вже мертва, торгувати нема чим, правильно? Емгир розірве вас кіньми, ось що я скажу. Не зносити вам голів, ані тобі, ані чарівникові, з яким ти зв’язався попри наші побажання!

– Ніхто з нас не збереже голови, Йоахіме, – втрутився бас. – Треба глянути правді в очі. Ми аж ніяк не в кращій ситуації, ніж Скеллен. Обставини такі, що ми зараз усі в одному човні.

– Але то Пугач нас у той човен посадовив! Мали ми діяти таємно, а тепер що? Емгир усе знає! Агенти Ваттьє де Рідо йдуть по сліду Пугача по всій імперії! А нас, аби позбутися, відіслали на війну!

– А от цьому, – сказав той, хто тягнув звуки, – я б радів, цим би я скористався. Війна, що ніяк не скінчиться, запевняю панів, уже всіх дістала. Військо, простолюд, а передусім купців та підприємців. Сам факт закінчення війни привітають у всій Імперії з величезною радістю незалежно від того, чим та війна скінчиться. А ви ж, панове, як командири армій, вплив на результат цієї війни маєте, скажімо так, на відстані руки. Що може бути легшого, аніж у разі перемоги, що увінчає збройний конфлікт, отримати лавровий вінок? А в разі поразки виступити мужами-рятівниками, речниками перемовин, що кладуть край кровопролиттю?

– Правда, – сказав за мить скреготливий. – Великим Сонцем клянуся, то правда. Слушно ви говорите, пане Льоварден.

– Емгир, – сказав бас, – накинув собі петлю на горлянку, посилаючи вас на фронт.

– Емгир, – промовив екзальтований, – усе ще живий, мосьпанство князі. Живе й добре почувається. Станете ділити шкіру невбитого ведмедя.

– Ні, – промовив бас. – Ведмедя ми спочатку вб’ємо.

Мовчання тривало довго.

– Отже, замах. Смерть.

– Смерть.

– Смерть!

– Смерть. Це єдине рішення. Емгир має прибічників, поки залишається живим. Як Емгир помре, нас підтримають усі. Стане на наш бік аристократія, бо аристократія – то ми, а сила аристократії – в її солідарності. Стане на наш бік значна частина війська, особливо та частина офіцерського корпусу, яка пам’ятає Емгирові чистки після содденської поразки. І стане на наш бік народ…

– Бо народ темний, дурний і ним легко маніпулювати, – закінчив, висякавшись, Скеллен. – Досить крикнути «Урра!», виголосити промову зі сходів сенату, відчинити в’язниці й знизити податки.

– Ви маєте абсолютну рацію, графе, – сказав той, що тягнув звуки. – Тепер я знаю, чому ви так дерете горло за ту демократію.

– Попереджаю, – проскреготів той, кого називали Йоахімом, – що так ото гладенько воно нам не піде, панове. Увесь наш план спирається на те, що Емгир помре. А не можна заплющувати очі на той факт, що в Емгира багато поплічників, він має корпуси внутрішніх військ, він має фанатичну гвардію. Нелегко буде прорубуватися крізь бригаду «Імпера», а вона – не тіште себе надіями – буде боронитися до останнього.

– І тут, – заявив Стефан Скеллен, – пропонує нам свою допомогу Вільгефорц. Нам не доведеться вести облогу палацу чи пробиватися крізь «Імперу». Справу вирішить один убивця, що матиме магічний захист. Так, як воно сталося в Третогорі, перед ребелією магів на Танедді.

– Король Радовід Реданський.

– Саме так.

– У Вільгефорца є такий убивця?

– Є. Щоб довести ступінь нашої довіри, панове, я скажу вам, хто то. Чародійка Йеннефер, яку ми тримаємо у в’язниці.

– У в’язниці? Я чув, що Йеннефер – то спільниця Вільгефорца.

– Вона його в’язень. Зачарована й загіпнотизована, запрограмована, наче голем, вона здійснить замах, після чого покінчить життя самогубством.

– Не дуже мені подобається якась там зачарована відьма, – сказав той, який тягнув звуки, а невдоволення призвело до того, що розтягувати їх він почав іще сильніше. – Кращим був би якийсь герой, полум’яний ідейний месник…

– Месниця, – обірвав його Скеллен. – Пасує те, наче на неї шите, пане Льоварден. Йеннефер буде мститися за кривди, якими тиран її принижував. Емгир переслідував і довів до смерті її вихованку, невинну дитинку. Той жорстокий самовладець, той збоченець, замість дбати про Імперію й народ, переслідував і катував дітей. За те дістала його рука помсти…

– Як на мене, – заявив басом Ардаль еп Даги, – то дуже добре.

– Як на мене, також, – проскреготів Йоахім де Ветт.

– Чудово! – крикнув екзальтовано граф Бройн. – За ґвалт чужих дружин тирана та збоченця дістала рука помсти. Чудово!

– Одна тільки річ, – протягнув звуки Льоварден. – Аби довести довіру, пане Скеллен, прошу нам розповісти про актуальне місцезнаходження пана Вільгефорца.

– Панове, я… Мені не можна…

– Це буде гарантія. Запорука щирості й відданості справі.

– Не бійся зради, Скеллен, – додав еп Даги. – Ніхто з присутніх тут не зрадить. То парадокс. За інших обставин, може, і знайшовся б між нами такий, хто схотів би купити життя, зрадивши інших. Але всі тут знають аж занадто добре, що зрадою вони не купили б нічого. Емгир вар Емрейс не пробачає. Не вміє пробачати. Замість серця він має шматок льоду. І саме тому він помре.

Стефан Скеллен більше не вагався.

– Ну добре, – сказав. – Нехай воно й буде запорукою щирості. Вільгефорц ховається…

* * *

Відьмак, який сидів біля країв труб, аж до болю стиснув кулаки. Напружив слух. І пам’ять.

* * *

Сумніви відьмака стосовно амулета Фрінгілли були марними й розвіялися миттєво. Коли він увійшов до великої каверни й наблизився до кам’яного місточка над чорною безоднею, медальйон зашарпався й затремтів на шиї вже не як горобець, а як великий і сильний птах. Наприклад, гайворон.

Ґеральт завмер. Заспокоїв амулет. Не робив ані найменшого руху, аби слух його не збивав ні шелест, ні навіть голосне дихання. Він чекав. Знав, що по той бік прірви, за місточком, було щось, що зачаїлося в темряві. Не виключав, що те щось могло ховатися також і за його плечима, а міст мав стати пасткою. Не мав він наміру дати себе в неї заманити. Чекав. І дочекався.

– Вітаю, відьмаче, – почув він. – Ми на тебе чекали.

Голос у темряві звучав дивно. Але Ґеральт уже чув такі голоси, знав їх. Голоси істот, що не звикли розумітися за допомогою мови. Уміючи користуватися апаратом легенів, діафрагми, трахеї й гортані, створіння ті не повністю контролювали апарат артикуляційний, навіть коли їхні губи, піднебіння та язик мали будову цілком подібну до людської.

Слова, які промовляла така істота, крім того, що були дивно артикульовані й інтоновані, сповнювалися звуків, чужих для людського вуха: від твердих і гидко клацаючих до тих, що сичали й були слизько-м’якими.

– Чекали ми тут на тебе, – повторив голос. – Знали ми, що ти прийдеш, якщо заманити тебе плітками. Що ти залізеш сюди, під землю, аби вистежувати, переслідувати й убивати. Але ти вже не вийдеш звідси. Не побачиш уже сонця, яке так полюбляв.

– Покажися.

У темряві за мостом щось ворухнулося. Темрява в одному місці начебто згустіла й набула більш-менш людських форм. Створіння, здавалося, ані на мить не залишається в тій самій позі й на тому самому місці, змінює їх за допомогою швидких, нервових, нескоординованих рухів. Відьмак уже бачив таких істот.

– Корред, – промовив холодно. – Я міг сподіватися тут на когось подібного до тебе. Аж дивно, що я не зустрів тебе раніше.

– Отакої, прошу, – у голосі рухливого створіння звучала насмішка. – У темряві, а впізнав. А отого впізнав? А отого? А отого?

З темряви безшелесно, наче духи, випірнули три інші створіння. Одне, що чаїлося за спиною корреда, за формою й загальним виглядом також було гуманоїдом, але нижчим, більш згорбленим і більш мавпоподібним. Ґеральт знав, що то кіллмуліс.

Іще дві потвори, як він слушно підозрював, ховалися перед містком, готові відрізати йому відступ, якби він зійшов на місток. Перша, яка була зліва, заскрипіла кігтями, наче величезний павук, завмерла, перебираючи численними ногами. Був то пришкірник. Останнє створіння, що трохи нагадувало канделябр, вигулькнуло, здавалося, прямо з потрісканої сланцевої стіни. Що воно таке, Ґеральт відгадати не зумів. У жодній із відьмачих книг про такого монстра не розказували.

– Я не хочу сварки, – сказав він, трохи розраховуючи на той факт, що створіння почали з розмови замість того, щоб просто стрибнути в темряві йому на карк. – Я не хочу з вами сварки. Але якщо до чогось дійде, стану боронитися.

– Це ми врахували, – шиплячим голосом промовив корред. – Тому ми тут учотирьох. Тому ми тебе сюди заманили. Ти отруїв нам життя, клятий відьмаче. Найкращі печери в тій частині світу, чудові місця для зимування, а ми тут зимуємо чи не від початку історії. А тепер ти приліз сюди полювати, мерзотнику. Переслідувати нас, іти по сліду, убивати за гроші. Із цим покінчено. Як і з тобою.

– Послухай, корреде…

– Увічливіше, – ревнуло створіння. – Я не терплю хамства.

– То як мені до тебе…

– Пане Швайтцер.

– Тоді, пане Швайтцер, – продовжив Ґеральт позірно слухняно й покірно, – буде воно ось як. Увійшов я сюди, не стану приховувати, як відьмак, із відьмачим завданням. Пропоную обійти ту справу мовчанням. Але в цих підземеллях сталося дещо, що діаметрально змінило ситуацію. Я довідався дещо страшенно важливе для себе. Щось, що може змінити все моє життя.

– І що з усього того має випливати?

– Я мушу, – Ґеральт був взірцем спокою й терпіння, – зараз же вийти на поверхню, зараз же, ні хвилини не гаючи, і рушити в дальню дорогу. Дорогу, яка може виявитися дорогою без повернення. Я сумніваюся, чи колись повернуся в цей край…

– Отаким чином ти хочеш купити собі життя? – засичав пан Швайтцер. – Нічого не вийде. Твої благання марні. Ти в нас у пастці, і ми тебе з неї не випустимо. Уб’ємо тебе з думкою не тільки про себе, а й про інших наших побратимів. За – так оце скажу – нашу й вашу свободу.

– Я не тільки не повернуся в цей край, – терпляче продовжив Ґеральт, – але взагалі облишу діяльність відьмака. Ніколи вже не заб’ю жодного з вас…

– Брешеш! Брешеш зі страху!

– Але, – Ґеральт і цього разу не дав себе перервати, – дуже мушу, як уже сказав, звідси вийти. Тож ви маєте на вибір два варіанти. Перший: повірите в мою щирість, і я звідси вийду. Другий: я вийду звідси по ваших трупах.

– Третя, – виплюнув корред, – ти сам станеш трупом.

Відьмак із коротким сичанням видобув меч із піхов на спині.

– Не єдиним, – сказав спокійно. – З певністю не єдиним, пане Швайтцер.

Корред якийсь час мовчав. Кіллмуліс тримався в нього за спиною, розгойдувався й покашлював. Пришкірник згинав і випростовував ноги. Канделябр змінював форму. Тепер виглядав, наче кривобока ялинка з величенькими фосфоресцентними очима.

– Дай нам доказ, – сказав нарешті корред, – твоєї щирості й доброї волі.

– Який?

– Твій меч. Стверджуєш, що перестанеш бути відьмаком. Відьмак – то його меч. Кинь його в прірву. Або зламай. Тоді ми дозволимо тобі вийти.

Ґеральт мить стояв нерухомо в тиші, у якій було чутно капання води зі стелі й стін. Потім повільно, не поспішаючи, увіткнув – вертикально й глибоко – меч у тріщину скелі. І зламав клинок сильним ударом чобота. Той тріснув зі стогоном, відлуння від якого пройшло по всій печері.

Вода крапала зі стін, стікала по ним, наче сльози.

– Не можу повірити, – сказав поволі корред. – Не можу повірити, що хтось може виявитися таким дурним.

Кинулися на нього всі миттю без крику, наказу чи команди. Першим гнав через місток пан Швайтцер із виставленими кігтями й вишкіреними іклами, яких не засоромився б і вовк.

Ґеральт дозволив йому наблизитися, після чого крутнувся в стегнах і втяв, розваливши йому нижню щелепу й горло. Наступної миті був уже на місточку, ударом на відліг розпанахав кіллмуліса. Зіщулився й припав до скелі саме вчасно, щоб канделябр, стрибнувши, пролетів над ним, ледь зачепивши куртку кігтями. Відьмак відскочив від пришкірника, від його тонких лап, що крутилися, наче крила вітряка. Удар однієї з лап дістав його в голову, Ґеральт затанцював, ухиляючись й оточуючи себе широким круговим ударом. Пришкірник підскочив до нього знову, але схибив. Ударив у бар’єр і розбив його, полетівши в прірву разом із градом каміння. До того часу не видав навіть звуку, але як падав, то завив. Виття затихало довго.

Атакували його з двох боків. З одного – кіллмуліс, який, хоча й був поранений, зумів устати. Відьмак скочив на балюстраду мостика, відчуваючи, як під чобітьми хилитається, зсуваючись, каміння, і як тремтить увесь міст. Балансуючи, він опинився подалі від кігтистих лап канделябра й за спиною кіллмуліса. Шиї в кіллмуліса не було, тому Ґеральт тяв його в скроню. Але череп потвори був наче із заліза, довелося його рубанути вдруге. Витратив він при тому трохи більше, ніж потрібно, часу.

Отримав у голову, біль блиснув під черепом і в очах. Він крутнувся, оточуючи себе широким блоком, і, відчуваючи, як швиденько тече з-під волосся кров, намагався зрозуміти, що саме сталося. Дивом уникнувши другого удару кігтів, зрозумів. Канделябр змінив форму й зараз атакував неймовірно подовженими лаписьками.

Це мало свій слабкий бік. А саме – зміщений центр ваги й рівноваги. Відьмак пірнув під лапи, скорочуючи дистанцію. Канделябр, бачачи, що може статися, упав, наче кіт, на спину, виставляючи задні лапи, настільки ж кігтисті, як і передні. Ґеральт проскочив над ними, рубнувши в стрибку. Відчував, як клинок тне тіло. Крутнувся, розвернувся, втяв іще раз, припавши на коліно. Створіння закричало й різко подало вперед голову, дико клацнувши зубиськами перед грудьми Ґеральта. Великі очі світилися в темряві. Ґеральт відкинув його сильним ударом оголів’я меча, рубонув зблизька, знісши половину черепа. Навіть без тієї половини це дивне створіння, що не фігурувало в жодній із відьмачих книг, клацало зубами ще скількись там секунд. Потім померло зі страшним, майже людським зітханням.

Корред, що лежав у калюжі крові, конвульсивно тремтів.

Відьмак став над ним.

– Не можу повірити, – сказав, – що хтось міг бути настільки дурним, щоб купитися на таку просту ілюзію, як та, із ламанням меча.

Не був упевненим, чи настільки корред притомний, щоб його розуміти. Але, узагалі-то, було йому все рівно.

– Я застерігав, – сказав Ґеральт, витираючи кров, що лилася в нього по щоках. – Попереджав, що мушу звідси вийти.

Пан Швайтцер сильно сіпнувся, загарчав, засвистів та заскреготів. Потім затих і став нерухомим.

Вода скрапувала зі стелі й стін.

* * *

– Ти задоволений, Регісе?

– Тепер так.

– Тоді, – відьмак устав, – ну ж бо, біжи та пакуйся. І швидше.

– Це багато часу не займе. Omnia mea mecum porto.[49]

– Що?

– Маю невеличкий багаж.

– Тим краще. За півгодини за містом.

– Буду там.

* * *

Він її недооцінив. Підстерегла його. Сам був винен. Замість того, щоб поспішати, міг заїхати на зади палацу й залишити Плітку в більшій стайні, тій, для мандрівних рицарів, персоналу й слуг, у якій коней тримала й уся його дружина. Не зробив того, у поспіху й за звичкою скориставшись княжою стайнею. А міг би здогадатися, що в княжій стайні знайдеться хтось, хто донесе.