Читать книгу Книга змін - Андрей Цаплиенко - Страница 5

«То, что с тобой произошло, это как… словно…»

Співрозмовник шукав відповідне порівняння, перебираючи свої улюблені соковиті образи. Цинічний політтехнолог і сибарит, але водночас волелюбний ліберал та естет. Дивна комбінація рис для людини, яка працює на товстосумів. Він грав смислами, пересуваючи їх так, як інші рухають фігури на дошці. Його цікавили гроші. Але більше, ніж гроші, збуджувала думка, що він впливає на певні геополітичні процеси. А наразі, вочевидь, він був щиро здивований. Зрозумів, мабуть, що на процеси впливають зовсім інші люди. Не він. І лишалося тільки змінити крісло головного режисера на звичайний квиток у партері. Це, видається, розуміли і його роботодавці.

Але в часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю трасуючих куль. Політтехнологу хотілося сказати щось яскраве. Він затримав руку журналіста у своїй тонкій долоні і сказав: «Это, как бы точнее сказать, было так, словно мимо тебя пролетала птица гражданской войны и чуть-чуть коснулась оперением».

«Типовий російський ліберал, уся річ саме в цьому, – недовірливо подумав журналіст про співрозмовника. – А російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання».

Узагалі-то, він слухав політтехнолога не надто уважно, думаючи про зламані ребра й результати аналізів. Красиве порівняння сподобалося багатьом із тих, хто стояв і чув цю розмову. У медійній спільноті заведено цінувати гостре слівце і яскраве порівняння, надто коли воно ні до чого не зобов’язує. Але ніхто не міг припустити, що опальний політтехнолог матиме рацію.

* * *

Ребра зламалися після першого удару. Гострий біль пронизав правий бік, і в легенях якось різко забракло кисню для вдиху. Він захрипів, ковтаючи залишки повітря.

– Да не хрипи ты! – ліниво й роздратовано кинув здоровань, який зламав йому ребра.

«Весняний асфальт, виявляється, буває теплим», – зробив він відкриття, втупившись у шорстке дорожнє покриття траси Севастополь – Ялта. Він, певна річ, помилявся. Теплою була кров, що стікала на дорогу з вузької рани над бровою. Чолов’яга, котрий його бив, носив черевики зі сталевою пластиною в підошві. «Ткнеш таким черевиком у живіт, і тобі відразу каюк», – згадав він фразу з документального фільму про найманців в Африці, які полюбляли таке взуття. Він дивився цей фільм у ранній юності і навіть не думав, що одного разу, через багато років, життя доведе в дійсності, наскільки чесним був той фільм.

– Ніколи не думав, що потраплю в кіно! – сказав його веселий друг, грецький журналіст Костас, коли за їхньою машиною зчинилася погоня. Спочатку в дзеркалі заднього огляду з’явилися два злих ліхтарі. Потім ще два загорілися голодним вовчим вогнем хижака, що зачув кров. Сидячи в машині, котра безпорадно й загнано тікала від озброєних хижаків, ні він, ні Костас не знали, що їх атакує ціла зграя. Якби вони чули переговори на таксистській хвилі, то, напевне, здивувалися б злагодженості роботи чотириколісних вовків.

* * *

«Они почему-то едут медленно, со скоростью сорок-пятьдесят километров в час!»

«Свернули от заправки. Едут в вашу сторону».

«Берите их на кольце. Оружие не применять. Камеру и всю технику убить».

* * *

За ними їхали два позашляховики, притискаючи біле «рено» до узбіччя шосе. «Рено» не могло їхати швидше. Бракувало потужності двигуна, щоб витягти на підйом п’ятьох пасажирів та водія і відірватися від переслідувачів. Перед лобовим склом раптом майнула коричнева «дев’ятка», і чоловік у шапці-кубанці з жовто-чорною стрічкою на зеленому камуфляжі люто садонув по капоту палицею. Водій зупинився.

У своєму малолітражному «рено» він віз п’ятьох журналістів. Один – український репортер. Інший – колумніст із грецької газети. З ними молода жінка. Начебто місцева, з Сімферополя. Але вона вже давно працювала на великий київський телеканал і тому раптом стала ворогом для своїх земляків, які повдягали кубанки й начепили стрічки. Саме такі були на куртках міцних молодиків, котрі щойно вискочили зі своїх потужних джипів і обступили біле «рено».

– Выходите! – загорлали вони і для переконливості почали бити кулаками по склу. Виходити дуже не хотілось, але український репортер знав, що це неминуче. Він налічив десяток озброєних здорованів. Вони діяли дуже злагоджено, точно визначали своє місце відносно зупиненої машини преси: навпроти кожних із чотирьох дверей стояло по одному молодикові і ще кілька людей з боку капота й багажника. Український репортер зауважив, що всі вони озброєні однаковими пістолетами.

«Навряд чи це бандити, – промайнула в нього думка. – У тих зброя була б різноманітнішою». До того ж, пістолет Макарова бандити не любили. І, мовби на підтвердження думок, український репортер почув звук пострілу. Добре знайомий «макаровський» виляск. Потім іще один.

Чоловік стріляв в асфальт. «Не для того, щоб убити, а для того, щоб залякати й деморалізувати», – подумав репортер і внутрішньо заспокоївся. Втрачати силу духу він не збирався і водночас розумів, що виявляти зайвий героїзм не варто: проти десятка озброєних людей п’ятеро беззбройних журналістів нічого не зроблять, тим паче що серед п’ятьох була жінка.

Її не зачепили і навіть не поклали додолу обличчям на асфальт. Хоча й могли. Видно, у душах цих хижаків ще збереглися рудименти честі та уявлень про правила доброго тону. Вона стояла і спостерігала те, як журналісту з Греції одним потужним ударом зламали ніс, як били ногою по обличчю та ребрах худорлявого оператора і жбурляли об землю камеру з ширококутним об’єктивом, дуже дорогу штуку, що давала змогу робити неймовірно красиві кадри, якщо потрапляла до рук майстра.

Ці, котрі люто виконували наказ «убить камеру», теж були майстрами своєї справи. І українець здогадався про це, відзначаючи поведінку зграї озброєних хижаків. Вони стояли так, щоб у разі чого прикривати один одного. А отже, таки готові були застосувати зброю на ураження.

* * *

За годину до цього журналіст відзначив, як технічно ці люди розігнали натовп операторів, що знімали захоплення української військової частини. Солдати без розпізнавальних знаків у російській зеленій формі штурмували частину і не звертали уваги на журналістів. Видно, не мали наказу стріляти в репортерів. А тих зібралося під воротами близько тридцяти. Ці ворота спробував таранити вантажний «урал» без номерів. Спроба не мала успіху. Тільки залізний бампер здер із воріт смугу сірої фарби.

– Да у них давно уже эта полоса на воротах! – заверещали дві вредні баби, які раптом під’їхали до репортерів на корейській малолітражці.

– Зачем же вы врете? – запитала їх журналістка, яка через деякий час опиниться в білому «рено».

– Это вы все врете! Украинские журнализды! – дошкульно крикнула їй низька дівчина з чорним кучерявим волоссям. Вона стукотіла своїми підборами, наче приземкувата степова конячка копитами. Від неприємного перекручення, що римується з лайливим солоним слівцем – «журналізди», – стало гидко.

– В чем же мы врем? – запитав дівчину репортер-киянин.

– А че ты к ней пристаешь? – підскочила й друга, блондинка з верескливим голосом. – Или жениться хочешь?

Одружитися з такою красунею нікому з журналістів не хотілось, але репортер-киянин сказав про всяк випадок, що за інших обставин розглянув би цю пропозицію. Жарт виявився веселим і цілковито мирним, але блондинку він чомусь роздратував.

– Да че с ними разговаривать, Вика? – сказала вона чорнявці. – Па-аехали! Звони «волкам»!

Хто такі ці «вовки», стало зрозуміло рівно через п’ятнадцять хвилин. Вони приїхали на потужних позашляховиках, на борту одного з яких красувався напис «Смерть фашистам». Хоча, щиро кажучи, фашистами показали себе саме вони, люди з георгіївськими стрічками. Вони розосередилися між операторами. Певний час стояли, придивляючись до різношерстих представників світової преси. Обирали собі жертв. А тоді, наче за командою, з криками «Че сымаем, твою мать?!» накинулися на операторів. Били їх руками, валили на кам’янисту севастопольську землю, добивали ногами. Оператор, який працював із жінкою-журналісткою, отримав болісний удар у щелепу. Ця жінка разом із греком затягла покаліченого хлопця в «рено». Власник-водій авто непомітно зник, хутко зметикувавши, як неприємно далі розгортатимуться події перед частиною. У незрадливе «рено», що залишилося на полі бою, набились аж дві знімальні групи. Треба було терміново шукати лікарню для оператора. Журналісти не знали, що невдовзі лікарня знадобиться їм усім. За ними зчинилася погоня.

* * *

«Какая у них машина?»

«Белый “рено”, я их днем видел возле Стрелецкой бухты».

«Куда они сейчас едут?»

«В сторону вокзала».

«Блокируйте их там!»

* * *

Біля вокзалу їм пощастило. «Вовки» підскочили до автівки, рвонули задні двері й вихопили в оператора камеру. Той не опирався і дозволив їм забрати її. Переслідувачі вчепилися в неї, як африканські гієни в антилопу. Ще більшої схожості цьому надавали подібні до звірячого рикання звуки, які вони видавали, ламаючи тендітне телеобладнання. Журналісти виграли кілька секунд, встигли зачинити двері і рвонули з місця настільки швидко, наскільки їм дозволяла потужність двигуна.

Щоправда, вони не могли здогадатися, що в полюванні, крім тих, кого називали «вовками», беруть участь і таксисти. Вони стежили за машиною весь день і повідомляли інформацію про переміщення жінці-диспетчеру, яка милим голосом передавала її виконавцям.

* * *

«Мальчики, надо уничтожить все видео с регистраторов и камер наблюдения. Ну, сами понимаете…»

«А у меня регистратор и так сломан».

«Вот и хорошо».

* * *

Журналістка розуміла, що в Севастополі їм лишатися не можна. «Тут усе проти нас, – сказала вона. – Треба виїхати з міста і знайти лікарню десь інде». А в цей час репортер-киянин розмовляв телефоном зі своїм товаришем, корінним севастопольцем, у якого намагався з’ясувати, як ліпше виїхати з міста.

– Зараз прямо, – передавав він водієві те, що чув у слухавці, – трохи пізніше буде кільце, і на кільці треба піти ліворуч.

* * *

Саме на кільці їх спіймали. Очевидно, шансів утекти не було.

– Якийсь голлівудський бойовик! – пробурмотів грецький колумніст перед тим, як його витягли з машини і зламали ніс.

Репортер із Києва дивився на міцних озброєних хлопців у масках, на їхні ментівські звички й ментівські непоказні «макарови» і розумів, що це продовження того жорстокого карнавалу, який почався не сьогодні перед українською військовою базою ППО, а значно раніше. Тоді, коли вперше на вулицях Сімферополя та Севастополя з’явилися однакові «зелені чоловічки», люди з автоматами й кулеметами, одягнені в новеньку російську форму бійців спецоперацій. Усі знали, що це російські солдати та офіцери. Усі знали – перевір номери їхньої зброї, і виявиться, що вона з Росії! Але при цьому всі вдавали, що молодики в зеленому – це місцеві кримські хлопці, які вирішили зберегти лад і законність на півострові. Самооборона, як вони себе назвали.

«Мы хотим свободно говорить на русском языке! Мы хотим быть частью великой культуры Пушкина, Толстого, Достоевского!»

Так скандували ті, хто створював шумовий фон для агресії проти українських військових. Усі ролі в карнавалі були розписані. Літні ветерани та жінки у плетених беретах голосно кричать, називаючи імена великих письменників. Зелені однакові люди штурмують військові частини. А міцні навчені хлопці в цивільному б’ють журналістів.

Ось хто їм найбільше заважав! Журналісти! Це вони ставлять незручні й недоречні питання «зеленим чоловічкам».

«Вы кто, вы откуда?»

«Мы местные».

«Тогда скажите, в каком районе Севастополя вы сейчас находитесь?»

«Не знаю».

«Какие же вы местные?»

«У меня приказ».

«Чей приказ?»

«Не могу сказать. Но вообще- то мы из России».

Це вони, журналісти, змушують верескливих тіток у беретах зізнаватися, що ні Пушкін, ні Достоєвський із Толстим їх не цікавлять і ніколи не цікавили. А хочуть вони, щоб пенсії в них були, «как в Москве». Та й багато українських військових, тих, хто внутрішньо вже погодився зламати присягу, не могли дочекатися моменту, коли цих нахабних співвітчизників із телекамерами приберуть із міста. А ще ліпше – з півострова. Зраджувати присягу перед камерою якось незручно.

* * *

Їм розбили камери. І переламали кістки.

Репортер із Києва тримався спокійно доти, доки його грецького товариша не взялися пакувати в багажник. Довготелесий грек у важкому шкіряному реглані погано вміщувався в багажнику. Йому допомогли стусанами. Потім ударами загнали туди й худого оператора. Той тримався за бік і важко дихав, дивлячись на пістолет, наставлений просто йому в обличчя.

«Коли стріляють поряд із головою, це не страшно, – подумав репортер. – Значить, лякають. Коли засовують людей у багажник, значить, хочуть кудись вивезти. А далі кінець. Схоже на те».

Він підвівся та сперся об бампер машини. Треба було щось зробити. Бодай пожартувати. Хай і незграбно. Він розумів: треба спробувати розрядити ситуацію, щоб його товариші лишилися живими.

– И ты лезь туда, сволочь фашистская! – крикнув здоровань у масці, наводячи пістолет на репортера.

– А, понятно, – пробурмотів журналіст. – Вы, наверное, думаете, что мы бандеровцы.

– Бендеровцы, бендеровцы! Кто же еще?

І ці перекручували слово «бандерівець». «Чому ж, – дивувався репортер, – поборники великої російської культури вимовляють його так не по-російськи, перетворюючи прихильників націоналізму в жителів молдовського міста Бендери?»

– Странно. А вот некоторые нас называют москалями. За то, что говорим по-русски.

– Да иди ты! Рассказывай больше!

Це не був контакт або діалог. Радше обмін фразами. Проте і його, схоже, вистачило, щоб знизити градус жорстокості.

– Ладно, езжайте!

Здається, імпровізація з багажником та вивезенням у невідомому напрямку скасовувалася.

– Только запомните: мы знаем, кто вы и откуда, мы знаем, где ваши семьи, так что живите и бойтесь!

Репортер із Києва не хотів боятися. Він розлютився. Ці люди, «вовки», спробували вдарити журналістів у найболючіше місце.

Ще недавно він приїздив до білого приморського міста, щоб походити його вулицями й послухати шум моря біля Графської пристані. Він добре знав, що десь поблизу на морському дні навіки лишилася щогла лінкора «Новоросійськ», який вибухнув за дивних обставин, і він зовсім нещодавно намагався в тих обставинах розібратись.

Він розповідав своїм дітям про Балаклавську битву, про те, що фраза «тонка червона лінія», яка означала звитягу та мужність військових, з’явилася саме тут, коли перший в історії журналістики військовий репортер Вільям Рассел, сидячи на пагорбі, спостерігав розгром шотландського загону в червоних мундирах, який вишикувався в ланцюг і люто відстрілювався.

Він полюбляв до речі й не до речі цитувати Альфреда Теннісона, який написав про цей розгром своє славнозвісне: «Yours not to reason why, yours but to do and die». Він з дитинства пам’ятав і описи солдатів першої севастопольської оборони, зроблені графом Толстим. І, подібно до одного з побачених графом воїнів, намагався в дитинстві їсти кавун із хлібом. Смак йому відразу не сподобався, але він казав собі: «Толстой вважає, що це смачно!» – і з допомогою великого письменника запихав у себе чорну плоть хліба і червону плоть кавуна.

Він разом зі своїми дітьми перелазив через огорожу, аби потрапити в Херсонес, – як справжній севастополець, – і розповідав їм про Іфігенію, про грецьких колоністів, про фільм «Пригоди Буратіно» та про князя Володимира. А потім його донька, закутавшись у картатий теплий плед, сиділа за колонадою на білій веранді і, вдихаючи аромат трав’яного кримського чаю, дивилася, як поверхнею Артбухти ковзає біле вітрило.

Він був щасливим у цьому місті. Але місто його зрадило, на що, як виявилося, не треба багато часу. Це так само легко, як зламати присягу. Щоб потім, на старості, пенсія, як у Москві. Він думав, що Севастополь був вічно молодим, а місто виявилося старим військовим пенсіонером, який доживав віку в мріях про нездійсненне вчора.

«Вони, певне, вважають себе героями, – намагався зрозуміти репортер, – але герої йдуть у бій з відкритими обличчями, а не затуляються масками». Ці, у масках і з георгіївськими стрічками, залишивши собі гаманці та документи, сховали свої коротконосі «макарови» й забралися геть на потужних джипах.

– Это вас, милая девушка, с Восьмым марта! – криво посміхнувшись, сказав журналістці міліціонер на найближчому посту між Севастополем і Сімферополем. Тут явно знали про подію зі стріляниною.

– Вони всі проти нас! Вони всі разом! – прошепотіла дівчина, розмазуючи сльози по щоках.

Діагноз її супутникам змогли поставити лише в Києві. Зламані ребра, пробита легеня, травми голови.

Через кілька днів вона сиділа у вагоні. Поїзд відвозив її до Києва. Жінка була не сама. Її мама приречено дивилась у мокре від дощу вікно, а донька гортала різнобарвні сторінки дитячої книжки. «Мене не били, – думала журналістка, – але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Біженка, – вперше сказала вона собі. – Чи не перша біженка». Їй здавалося, що біженці – це герої репортажів про війну. А за вікном усе ж була не війна, а дощова рання весна.

Журналістка не знала, що війна вже йде. Поїзд тікав від неминучості в невідомість. Але це була невідомість не темна, а світла. «Все буде добре-добре-добре», – упевненим тамтамом відбивали колеса. І вона задрімала під цей ритм, і усмішка блукала її обличчям. А за вікном кружляв над степом птах, широко загрібаючи крилами повітря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут буває перед грозою.