Читать книгу Книга змін - Андрей Цаплиенко - Страница 7

Граф Сен-Жермен не вважав Майдан тим місцем, де почувався добре. Збоку він бачив усе те, що мешканці козацького куреня намагалися не помічати. Потворність мішків, навалених упоперек найкращої вулиці найкращого міста на Землі. Чад із прокопчених бочок, що роз’їдає очі. І п’яних колгоспників, котрі настирливо намагаються примазатися до революції. Він був воїном і любив порядок. Саме тому Сен-Жермен не любив революцій. Він думав, що спостерігатиме за нею збоку. Але одного разу йому запропонували взяти участь у розгоні бунту. І він, гарненько подумавши, зрозумів, що й контрреволюція не його стихія. Тим паче, що люди, які захищали законну владу, з захватом зривали й топтали державні прапори, з якими йшли на площу вкриті кіптявою господарі наметів.

Цього він не міг збагнути. Будь-який дипломований психолог назвав би хід думок Сен-Жермена хитромудрими слівцями «когнітивний дисонанс». Але нехай до психологів звертаються екзальтовані панянки з товстими коханцями та маленькими собачками. Наш герой волів до всього доходити власним розумом. Він не хотів бути схожим на воїна армії клонів і тому відмовився стояти в лаві однакових людей у чорному. Хоча братами по зброї вважав саме їх. Тих, у кого летіли «коктейлі Молотова» і хто бився БТРом об барикаду, як тараном, що пробивається в дерев’яну браму гірської фортеці.

Тоді він ще не був Графом Сен-Жерменом. Це прізвисько, що резонує з вічністю, дав йому один український генерал. Єдиний з генералів, кого воїн вважав сміливим і відчайдушним. Справжнім, не паркетним.

– Ну, ти, видно, живучий, як граф Сен-Жермен, мать його! – весело й по-хуліганськи вилаявся генерал, коли боєць розповів йому, що задумав. – Збираєшся жити вічно? Подивіться, чистий тобі граф!

Дивитися на бійця ніхто не побажав. Поруч жодного військового. Розмова була не для чужих вух. Генерал сидів на бетонному блоці, як простий солдат. Бетон дряпав задницю навіть крізь чорні гвардійські штани. Проте ні генерал, ні його молодий співрозмовник на це не зважали.

– А хто такий оцей граф Сен-Жермен? – спитав генерала хлопець.

– Та знаєш, це був один такий собі француз, який казав, що живе вже тисячі літ. Безсмертний ніби, щось таке, – і генерал усміхнувся.

Хлопець шанобливо похитав головою. Повага стосувалася не легендарного француза, а генерала.

«То він, виявляється, ще й книжки читати вміє. А кажуть, що в генералів одна звивина, та й ту кашкетом натерло, – подумав молодий гвардієць. – Ну що ж, граф то й граф».

І справді, було щось графське, породисте в його незалежній манері спілкування з товаришами. У прямоті постави. У поворотах голови. Його носу з горбинкою міг позаздрити будь-який нащадок лінії Валуа. А головне, зухвалість того, що задумав гвардієць, була воістину мушкетерською.

Та про це дещо згодом. А спершу про те, чому він став гвардійцем.

– Я військовий. Професіональний військовий. Я себе не бачу поза армією, поза структурою, – так він казав своєму товаришеві, розвіднику Толику, з яким розговорився відверто на позиції біля Дебальцевого. – Я не любив Майдану, не розумів його. Але я бачив, як розвалюють армію та силові структури. Розвалюють усе ті ж люди, які з насолодою топтали прапори своєї країни. А я їй давав присягу, своїй країні. І Батьківщина для мене не Донбас чи Київщина. Батьківщина – це ж уся Україна.

Хлопець жив у Слов’янську. Тут його добре знали. Міліція, спецслужби, чиновники. Ніхто з його знайомих не здивувався, коли молодий чоловік звільнився з внутрішніх військ. Але тут стався крутий віраж у його долі. Утім, він сам увійшов у поворот на повній швидкості відчайдушного боліда.

Ввічливі «зелені чоловічки» захопили міліцію в Слов’янську. Потім будівлю Служби безпеки. Потім змінили владу в місті, відтіснивши всіх прихильників України «за поребрик». Ох, хлопець так не любив це слово. Чуже, зверхнє. Бородаті дядьки, які танцюють з автоматами в ресторанах. Бойові машини десанту з триколорами на очах байдужих водіїв «ланосів». Це все те, від чого він повинен захищати свою країну, адже присягу ніхто не відміняв.

Він довго думав, чому саме його місто вони обрали за мішень. Звичайне донбаське містечко зі слідами промислової депресії нічим не відрізнялося від інших одноповерхових міст українського сходу. Залізнична станція? Але ж є поряд і Дебальцеве, і Краматорськ. Корисні копалини? Сіль, газ? У сусідньому Артемівську солі більше, а видобуток газу не так просто організувати з нуля, особливо якщо хтось могутній ставить палиці в колеса мрійливим геологам.

І Графа раптом осяяло. Єдине, чого не було ніде на Донбасі, але було в його місті, – це назва. Річ у назві міста. Слов’янськ. Вони ж хочуть зробити нову імперію, збурені ідеєю панславізму. Звільнення слов’янських земель від укрів має розпочатися звідси, зі Слов’янська. Цілком у дусі ситих політтехнологів, котрі рулили цією війною в перші її дні. Його рідне місто, не спитавши в сотень тисяч жителів, круглолиці московські дядьки просто призначили сакральною жертвою.

І ось тоді він повернувся добровольцем. Туди, де з активістів Майдану збирали ненавчені батальйони. У Національну гвардію.

Ідея виникла відразу. Обговорювати її не було з ким. Молодші командири надто молоді та недосвідчені. Старшим він не довіряв. І тільки гучноголосий високий генерал із першого погляду викликав повагу. Цей генерал був якийсь особливий. Планував операції легко й витончено, а потім ходив на бойові виходи разом зі звичайними солдатами, щоб переконатись у слушності своєї тактики. Зі стратегією в генерала теж усе було гаразд. Але для виконання стратегічних завдань у країни бракувало сил. Для того щоб блокувати Слов’янськ, знайшли тільки пару тисяч воїнів. Та й то лише після того, як вороги розстріляли капітана Геннадія Біличенка. Утім, Сен-Жермен ще до цього розстрілу розумів, що на його батьківщині йде війна. Капітан – її перша жертва, випадкова й від того ще трагічніша.

– Я зможу зайти в місто й лишитися там, – говорив молодий чоловік, а генерал уважно слухав. – І, якщо пощастить, долучитися до банди. У вас є інформатори в банді?

– Ні, – відповів генерал. – Таке враження, що в цьому місті всі проти нас.

– Але я ж звідси. І я не проти, я за, – сперечався з генералом упертий боєць.

– Чому ти думаєш, що в тебе вийде?

– Я місцевий. Я служив у ВВ. А ВВшники і майданівці одні одних не люблять.

– Це правда, – погодився генерал. Він часто й сам ставав буфером між відчайдушними бійцями майданних сотень, винахідливими конструкторами катапульт, спритними метальниками коктейлів, і офіцерами внутрішніх військ, котрі так уперто не бажали зватися гвардійцями. А генералу подобалося слово «гвардія». І його зухвалому співрозмовнику теж.

– Вони все знають про мене. Знають, що я звільнився. А їм, напевне, потрібні колишні вояки, які мають зуб на Майдан. Тільки вони не знають, що я служу знову.

– Слухай, друзяко, – сказав настирному хлопцеві генерал, але не по-батьківськи, а радше по-товариськи, мовби старший хуліган у дворі давав настанови молодшому. – А як ти назад виходитимеш? Залізти на сусідську яблуню легко. Весь фокус у тому, щоб злізти з неї.

– Нічого, генерале, розберемося, – він підморгнув старшому військовому начальнику, і той дуже постарався не почути, як перед високим званням зникло статутне звертання «товаришу».

Генерал не образився. Навпаки, розсміявся.

– Ну, ти, хлопче, точно граф Сен-Жермен!

Так у бійця з’явився свій позивний.

Першу здобич він приніс через три дні. Це була схема розташування блокпостів бойовиків. Сен-Жермен прийшов у балаклаві.

– Правильно, Графе, – сказав йому генерал. – Так і приходь. Не знімай її, хто б не просив. Вважай, що народився в балаклаві. А доповідатимеш особисто мені. Як зрозумів?

Сен-Жермен уже стрімко робив кар’єру серед сепаратистського воїнства. Він, записавшись в ополченці, тиждень простояв на блокпосту на в’їзді в місто. За цей час відбувся певний апґрейд у його озброєнні та амуніції. Починав кар’єру з мисливською двостволкою. Потім змінив рушницю на пістолет Макарова, який віджав у райвідділі міліції. А коли призначили старшим блокпоста, то видали АК-74 з підствольним гранатометом, що на початку цієї війни було ще порівняно рідкісним явищем. Худий, як сірник, Сен-Жермен мав з автоматом і кумедний, і грізний вигляд водночас. А втім, так виглядала добра половина бунтівного воїнства. Від деяких підлеглих Графа віяло з гідною заздрості постійністю сивушними запахами. Тим часом розширені зіниці інших давали підстави думати, що тут уживається не тільки горілка з пивом.

За тиждень його командир-сепаратист дізнався, що Сен-Жермен уміє ставити розтяжки. Підвищення не змусило себе чекати. Хлопця поставили тренувати бойовиків, котрі мінували підступи до блокпостів на Слов’янському курорті та на дорозі, що вела в центр від комбікормового заводу. Він побачив, що разом із ним цією непростою роботою зайняті ще кілька бороданів.

– Вы из Чечни, ребята? – запитав їх Сен-Жермен, бо на той час уже посміливішав.

– А тебе все бородатые чеченцами кажутся? – сказав один. Усі інші засміялися.

– Из Осетии мы, брат. Южной. Цхинвал знаешь, если че? – мовив другий.

Не варто говорити про те, що всі карти й схеми розтяжок невдовзі опинились у генерала. Але вирішено було їх одразу не знімати, а знешкодити під час входу в місто. Його планували з самого початку.

А Сен-Жермен уже шукав спосіб з’ясувати шляхи постачання зброї до міста. Українські журналісти сурмили про те, що кільце навколо Слов’янська стискається, але це було не так. Облога міста, як прогризений мишами мішок, пропускала в місто боєприпаси для мінометів, снаряди для гармат БМДшок, бойових машин десанту. Нацгвардійці щосили прагнули підловити «Нону», що наводила жах на бійців. Її, пам’ятається, відібрали в нерішучих і делікатних українських десантників. Утім, на початку війни українська армія слабко володіла наукою перемагати.

Після доповідей про те, що самохідний міномет знищено, підступна «Нона» воскресала і продовжувала жахати українські позиції. Сен-Жермен з’ясував, що тієї, трофейної, захопленої «Нони» давно вже немає. Через російсько-український кордон біля Луганська в місто завезли вже третю установку, видаючи її за трофейну. Це було дуже зручно. За ширмою трофейної зброї можна приховати не тільки обсяг російського постачання, а навіть сам факт участі Росії у війні. Це Великий Брат воює з нами. Граф це зрозумів одним із перших. І навіть міг би це довести.