Читать книгу Книга змін - Андрей Цаплиенко - Страница 6

Кава біля пам’ятника Тарасові Шевченку була найсмачнішою в місті. Україна, мені здавалося, чіплялася за місто, що відпливало, всіма способами, всім, що мала в арсеналі красивого та комфортного. Навіть кава брала участь у боротьбі за симпатії. Відкрита веранда, збита з дерева, і цупкий сірий папір із надрукованим меню – від усього цього віяло стабільністю та достатком. І дівчина, котрій ми докучали питаннями про рецепти страв, не супилась, а мило, навіть дещо задерикувато всміхалась. Щойно я мав пряме включення з чоловіком на ім’я Вадим. Його напористість, характерна для донецьких степів і териконів, могла спочатку налякати надто інтелігентних співрозмовників. Про що б не йшлося, – хай навіть про рецепти страв у кафе, – він завжди говорив жорстко, вагомо і навіть агресивно, чітко позначаючи та захищаючи територію своїх інтересів. Такою була форма самозахисту, вельми необхідна для виживання в цій непростій і жорстокій частині Європи. Багато хто звик тут розмовляти саме так, і нема на те ради. Однак за дещо важкою манерою розмови Вадима проглядали потужний інтелект, освіченість та патріотизм – ті якості, що могли зробити його лідером. Він був людиною слова, відкритою для дружби з новими людьми.

Словом, він мені сподобався. Цього вечора сталося так, що всі наші луганські знімальні групи опинились у потрібний час у потрібному місці. Точніше, у зручний час. Чом би не випити чашечку кави? Чи навіть чогось міцнішого? Адже робочий день та ефір скінчилися.

Усе складалось якнайкраще. Це я зрозумів уже потім. А відразу мені не дуже сподобалося, що мила офіціантка запропонувала нам дерев’яну веранду замість залу всередині кафе. Усе-таки квітень надворі, якось зимно. Але дерево було приємним на дотик, і куртка на плечах не давала змерзнути. Та й дівчина – досить мила, щоб із нею погодитися.

Нас було шестеро, але хлопці вирішили відвезти свої камери на наймані квартири, де жили обидві наші групи. Вони взяли старий, сріблястого кольору седан «ніссан», що справно катав нас донбаськими дорогами. Вадим припаркував свій величезний чорний «патрол» трохи далі від веранди кафе. Гена – єдиний із моїх колег, хто не поїхав відвозити техніку після прямого включення, а вирушив на самоті в темряву провулків телефонувати, мабуть, своїй дівчині. Ми з Вадимом чекали на каву.

У місті було тривожно. У будівлі Служби безпеки України засіли озброєні люди, які проголосили себе «Луганською Народною Республікою». Але тоді, в кінці квітня, межі цієї республіки позначалися стосами покришок та спіраллю колючого дроту, що в неї обмотався мурашник захопленої будівлі. На території «республіки» було досить вільно. Бутерброди, потоки горілки, свобода слова – потужного, міцного, нецензурного. І ненависть до всього українського загалом, а до столичного телебачення зокрема. Утім, на площі біля пам’ятника Шевченку майорів синьо-жовтий прапор, і до нас, журналістів, підбігали швидкі пустотливі студентки зі стрічками кольору неба та пшениці. Брали автографи, знайомилися, просто теревенили. Біля Кобзаря було спокійно й весело.

Ну от, чекаємо ми з Вадимом на каву та обговорюємо його пряме включення. Я тоді вважав, що треба якнайбільше показувати місцевих донбаських бізнесменів, які в змозі стати лідерами думок. Мені здавалося, патріотично налаштований жорсткий чоловік, який сидів навпроти, саме такий. Вадим розповів, як передав прикордонникам дві легкоброньовані машини. І збирається передати ще. Я його слухав і думав про своє. Треба було закінчити статтю і знайти для цього трохи часу. І цієї миті я помітив зграю молодиків, що проходила повз кафе.

Їх було з п’ятнадцять. У спортивних костюмах, що в темряві здавались однаковісінькими. У кепках і безформних шапках. Приблизно двадцятилітні. У кожного в руці – по биті або просто короткій дубині.

Це було вперше, коли я побачив, як люмпенська республіка вихлюпується за шинно-дротяний периметр.

Вони проходили достатньо близько від веранди, щоб до мене долинули уривки їхньої розмови:

– Его «патрол» стоит ниже, а выше серебристый «ниссан». И где-то там должен быть этот…

– Цап? – невиразно перепитав співрозмовника товариш.

І вони пішли далі. Якраз туди, де майорів прапор і величезний Кобзар сумно дивився на перехожих зі свого постаменту.

«Патрол», «ніссан» – це мені щось нагадало. Але реакція Вадима виявилася швидшою.

– Он як, оці тебе «Цапом», виявляється, називають?

І в мене склалася картина. Вони бачили включення. Після нього минуло близько чверті години. Якраз приблизно п’ятнадцять хвилин потрібно, щоб визначити місце включення й дістатися пішки від будівлі СБУ до центральної площі Луганська. Вони йшли за мною, за всією нашою групою.

Вадим не став чекати на мою реакцію.

– Вони пройшли вперед. Швидше в машину, поїхали!

Нас урятувало тільки те, що на місці не виявилося ні сріблястого «ніссана», ні інших хлопців із технікою. Тих, хто шукав мене, це ввело в ступор. Поки вони шукали «ніссан», ми заскочили в джип Вадима і стали кружляти луганськими вулицями, намагаючись визначити, чи є за нами «хвіст». Не було. Я набрав номер оператора на найманій квартирі:

– Швидко збирай речі! Треба валити з міста.

Мого тезка Андрія не треба було просити двічі. Через п’ять хвилин він уже стояв зі своїм і моїм рюкзаками біля коричневих дверей луганської багатоповерхівки.

– Швидко, швидко! – поквапив його Вадим. – Я їх знаю. Вони нас шукатимуть.

Ще одне коло містом. Я встиг попередити товаришів, щоб у жодному разі не поверталися на площу.

– Чому?! – зі злістю вдарив Вадим по кермовій колонці. – Чому я, як заєць, маю звідси тікати?!

Це була його батьківщина.

Ми прямували до виїзду з міста. Я зробив ще один дзвінок – попередив місцевого журналіста, з яким устиг потоваришувати, про те, що за нами полюють. Він, темпераментний юнак, вигукнув спересердя:

– Давай я зателефоную в міліцію! Давай, скажу начальникові, що вам погрожують! Начальник наш, він патріот!

Я перезирнувся з Вадимом. Той заперечно похитав головою. До міліції довіри не було. Один, хай навіть дуже хороший начальник більше не міг відповідати за всіх своїх підлеглих.

– Скажи мені, в якому напрямку ви їдете? – кричала телефонна слухавка. Я прикрив мікрофон.

– Скажи йому, що їдемо в бік Тореза, – самими губами вимовив Вадим.

– Виїзд у бік Тореза, – сказав я в телефон, – ми їдемо туди.

– Зрозумів, – весело сказала слухавка. Мій товариш щиро хотів мені допомогти. Але в щирості намірів його друзів із міліції я сумнівався. Якби не місцева міліція, то не було б у місті п’яних людей зі зброєю і темних стосів покришок навколо захоплених будівель. Неважко здогадатися, що з міста ми виїхали іншим шляхом.

Ніч підморгувала за вікном жовтими вогниками нечастих зустрічних автівок. Наш джип підкидало на вибоїнах. Щоразу, коли машина бралася лічити ями, Вадим лаявся. Але лютився він не на дороги.

– Я ж тут навчався, потім працював. Я знав тут усіх, і всі знали мене. А тепер я маю думати, як звалити з цього містечка.

Але то були емоції. А раціо підказувало, що треба шукати дорогу, яка омине блокпости з триколорами та георгіївськими стрічками. Інших, щоправда, в околицях Луганська й не було.

– Поїдемо в бік російського кордону, – вирішив Вадим. І я не сперечався. Раніше він служив тут у прикордонній службі і ліпше, ніж будь-хто, знав усі таємні стежки-доріжки місцевих контрабандистів.

Ми металися порожніми селами з перекошеними хатами. Промінь світла періодично вихоплював із темряви зігнуті дорожні знаки. А потім, опинившись на краю невідомого населеного пункту, ми вилетіли просто в степ і побачили перед собою непоказний стовп із табличкою «Державний кордон України». Нічого, крім цього напису, не свідчило про те, що в цьому місці закінчується одна країна й починається інша. Ні тобі огорожі, ні перекопаної контрольно-слідової смуги. Просто нічний степ, відкритий для всіх. І ми рвонули степом.

– Ми порушники державного кордону, – сказав я спокійним голосом.

– Це Росія? – запитав трохи стривожено оператор.

Вадим був спокійний, як удав.

– Ні, хлопці, цей степ вважається нейтральною смугою. Та не хвилюйтесь. Тут місцеві порушують кордон по кілька разів на день.

Машина знову влетіла в якесь село. Я дуже сподівався, що це не російське село. Але й рідне, українське, не обіцяло нічого доброго. Попереду ми помітили блокпост із російським прапором.

– Сепаратисти, – сказав Вадим.

– Шкода, – спробував пожартувати я. – Мій лікар сказав мені, що я повинен уникати тих місць, де людей б’ють по голові.

Вадим підморгнув:

– Спробуємо дотриматися рекомендацій лікаря.

І потягся рукою за крісло. Я розгледів, як зі шкіряної сумки він дістає коротконосий автомат.

– Хлопці, ви не проти, я стрілятиму в тому випадку, якщо нас зупинять?

Ніхто з нас не став сперечатися з Вадимом. Він натиснув на педаль газу, і я почув, як автомат клацнув, досилаючи патрон у патронник. Клік-клак. Упіймав себе на думці, що вперше чую на рідній українській землі, як автомат готують до стрільби бойовими патронами не в тирі, не на стрільбищі, а на путівці. І відчув, що ось тепер, у цю мить, мирний час закінчується і починається якийсь інший, назву котрому тоді ще не придумав.

Вадим дійсно приготувався до будь-якого повороту подій, якщо раптом його зупинять. Але джип пролетів через блокпост, навіть не пригальмувавши, і краєм ока я встиг помітити, як із-за мішків з піском виповзає хитка фігура з берданкою на плечі. Здавалося, зараз час такий, що в кожному донбаському селі, яке себе поважає, неодмінно має бути блокпост і людина з рушницею на плечі. Бо як інакше?

Через кілька хвилин Вадим зрозумів, що ми їдемо не туди. Він призупинився. На вулиці порожньо. Нікого.

– Куди їхати? – спитав Вадим, адресуючи питання скоріше собі, ніж нам.

І тут із найближчих воріт визирнув чоловічок невизначених років, швидкий і, судячи з усього, допитливий.

– А вы, это, кого здесь ищете? – поцікавився він.

– Не кого, а что, – виправив його з донбаською напористістю Вадим. – Дорогу ищем. На Алчевск.

– А-а-а, – з повагою протягнув чоловічок, упізнавши у Вадимові свого. – Так вам, это, назад.

– Через блокпост, что ли? – уточнив Вадим.

– Ага, через блокпост и дальше вали по прямой до асфальта. А потом, как увидишь знак, едь по главной, понял?

Це напівпитальне, напівпогрозливе донбаське «понял?», сказане з неповторним, як гуркіт вугільної вагонетки, натиском, ні з чим не переплутати.

Ми перезирнулись і зітхнули. Розвернулись, і коли машина від’їхала від нашого нічного інформатора, Вадим знову дістав свій автомат. Інакше ніяк. Через блокпост. Повз чоловіка з рушницею.

Хмільний вартовий із берданкою пропустив таку чудову нагоду оглянути підозрілий джип і вже знову поринув був у нічні сновидіння. Аж тут джип на всій швидкості повертається. Ми знову пролетіли укріплення з мішків, а вартовий навіть не зняв рушницю з плеча. Зрозумів, очевидно, що не встигне.

Через годину або близько того ми стояли біля найвищої точки в луганському степу. Над обеліском крізь хмари пробивався місяць, і ми, чекаючи вірних товаришів Вадима, перекидалися словами невиразної розмови про країну та розколотий народ.

Коли до нашої машини під’їхали Вадимові друзі, я перекинув свої речі з його джипа в їхній позашляховик і міцно обійняв чоловіка, про існування якого ще вранці не знав. І ось увечері він уже рятував нас від швидкої розправи.

Далі обійшлося без пригод. Хлопці змогли відправити нашу групу до Києва.

Уже в Києві я довідався, що на виїзді з Луганська – якраз на тій дорозі, що вела до Тореза, – на нас чекали люди зі зброєю та георгіївськими стрічками. Тоді мені здавалося, що все ще можна виправити. Тоді я вірив, що суворі донбаські мужики, склавши зброю, знову візьмуться з’ясовувати стосунки тільки за допомогою напористих слів. Не зі зла. А тому, що всі тут так говорять. Навіть українські патріоти.