Читать книгу Київські бомби - Андрей Кокотюха - Страница 5

Екіпаж уже порівнявся з ними.

Малюта швидко спускався, ступаючи широко й намагаючись обігнати його, аби жбурнути свою бомбу під колеса. В усякому разі, Фаїна серцем відчула – зараз буде так, і все полетить шкереберть.

– Він не сам, – спробувала вона хоч якось стримати бойовиків.

– Яке мені діло, хто там поруч із ним, – відмахнувся Левін. – Там не жінки з дітьми, просто товстун у мундирі. Жаба.

Будь на місці огрядного чоловіка, котрий сидів поруч із Євсєєвим, жінки, діти або навіть ті й інші, така обставина навряд чи зупинила б Левіна. Хто-хто, а Фаїна знала це добре. Так само розуміла: ані Малюті, ані Гіршеві, чого там – навіть самому Штернові – подібна перешкода не стала б на заваді.

Сама не будучи останнім часом надмірно сентиментальною й чутливою, Фаїна, на відміну від бойових соратників, таки уявляла собі межу, яку вона ще не готова була перейти. До остаточної перемоги світової революції вона не збиралася мати дітей, проте до чужих ставилася без злості. Вважала: кожна дитина невинна і має шанс стати кращою, ніж її батьки. Такою вважала себе, рішуче порвавши зі своєю, як гадала, реакційною та вірнопідданською родиною, де вважалося почесним вішати на стіну не лише портрет царя, а й картини із зображенням членів імператорських фамілій. Батько пояснював: це так вони вдячні за те, що суспільство не відторгнуло їх, ви хрещених євреїв, дозволило обіймати високі посади, мати пристойну репутацію й бути прийнятими та бажаними у вищому товаристві.

Ні, таке не для неї. Діти мають шанс.

– Левін, останній раз прошу…

– Пильнуй вулицю, – перервав її той. – Як почнеться – кричи й падай. Хай дивляться на тебе, більше істерики, Фаню.

– Левін…

– Все!

Малюта, порівнявшись із екіпажем, ступив крок із тротуару на вуличну бруківку.

Те, що сталося далі, пояснити не зміг ніхто.

Майже водночас із Малютою на бруківку вийшов і рішуче посунув навперейми екіпажу нічим особливим не примітний молодий чоловік у старій шинелі без погонів. Звідки він узявся – не помітив ніхто з бойовиків, і згодом Фаїна картала себе за втрату пильності. Хоча навіть якби стежила за вулицею старанно, все одно молодик у шинелі та окулярах не привернув би її уваги.

Візник, що правив екіпажем, угледів хлопця надто пізно – складалося враження, що той зараз хоче кинутися під кінські копита від нещасної любові. Натягнувши віжки, він махнув канчуком, рявкнув мало не на всю округу:

– Тпру-у-у-у! Куди ти лізеш, сучий сину! Ось я тебе!

Майнув у повітрі канчук.

Молодик ступив крок убік, виставив перед собою руку – лиш тепер Фаїна розгледіла дуло.

Стріляв він не в людей.

Три постріли, один за одним, призначалися коневі. Тварина не заіржала – здавалося, зовсім по-людськи зойкнула від несподіванки й болю, здибилася й одразу завалилася на бік, від чого запряжений екіпаж почав хитатися.

Наступної миті з протилежного боку, блискавкою майнувши повз Фаїну та Левіна, на бруківку вискочив студент, той самий, худорлявий, із коробкою шоколаду.

Широкий замах, мить – і брунатного кольору пакунок полетів просто під колеса. Студент устиг зробити два широких стрибки, як посеред Володимирської пролунав вибух.

Але за мить до того Фаїна з Левіним, що стояли до несподіваного метальника найближче й не зводили з нього очей, вхопили те, що навряд чи кинулося в очі звичайним перехожим.

Збираючись жбурнути свою коробку під екіпаж, студент рухався швидко, проте не надто зграбно. В останній момент нога підвернулася, він поточився, втратив рівновагу, намагався її втримати – і водночас не збирався більше зволікати з кидком. Тому не вийшло так, як гадалося: бомба не просто не долетіла до цілі, вона стукнулася об каміння бруківки праворуч від лівого заднього колеса. Вибух пролунав – та не зашкодив ані екіпажу, ані тим більше – його пасажирам.

Студент же – чи бойовик, перебраний студентом, – не бачив цього. Він уже мчав назад, пригнувшись, втягнувши голову в плечі й кумедно навіть із огляду на критичну ситуацію загрібаючи руками повітря. Левін рвонув було за ним. Сам поки не знаючи, для чого: дізнатися, хто він такий і чиє завдання виконує, жбурляючи бомбу в царського сатрапа, на якого група Штерна полює майже місяць, врятувати від переслідування чи затримати, вдавши із себе слухняного громадянина. Зупинила Фаїна, схопивши під руку й міцно стиснувши лікоть.

– Туди! – видихнула вона, кивнувши на бруківку.

Дія там справді розгорталася повним ходом. Над вулицею зависнув суцільний крик, воєдино злилися жіночі крики, чоловічі прокльони, дитячий вереск і груба лайка. Люди заметушилися, бажаючи врятуватися, та не знаючи напевне, звідки полетить наступна бомба, кому вона буде призначена і, головне, хто з очевидців може стати випадковою жертвою. Здавалося, в цьому Содомі спокій зберігають лише залізничник зі своєю дамою – так, ніби для обох подібне дійство було звичним, частиною повсякдення, чимось побутовим, таким, що не має значення й не викликає жодних емоцій. Якби поруч опинився досвідчений поліцейський агент, подібна поведінка парочки, котра знаходилася в максимальній близькості до місця нападу, напевне викликала б у нього підозру. Але зараз навіть тертому філерові було не до того, аби зиркати врізнобіч.

Бо візник екіпажа, намагаючись втриматися, міцно, мертвою хваткою вчепився у натягнуті віжки, немов збираючись не дати впасти застреленому коневі. А тим часом Євсєєв та його супутник, прозваний Левіним жабою в мундирі, вже поспіхом вибиралися назовні. Фаїні мимоволі стало шкода: ким би вони не були, ці зухвальці, але доручати таку важливу річ, як метання, зеленому юнакові, котрий явно не мав належного досвіду, – значило від самого початку провалити всю справу. Щось непереборне, нестримне штовхнуло її до бровки тротуару – виникло гостре бажання завершити справу за очевидних дилетантів.

Її випередили.

Стрілець у круглих окулярах нікуди не збирався йти. Він стояв на іншому боці вулиці, стежив за розвитком подій, котрим сам же дав старт, із дивною з огляду на момент, якоюсь зовсім дитячою цікавістю. А коли побачив, що бомба не долетіла й ціль неушкоджена, виставив руку з револьвером уперед, не звертаючи уваги на кипіння довкола себе.

Зробив крок, другий, ступив на бруківку. Але рухався не на генерал-майора Євсєєва, котрий, побачивши вірну смерть за кілька кроків від себе, незграбно й негарно присів, завалюючись при цьому на бік та безглуздо закриваючись руками, так, ніби це могло врятувати від пострілу впритул. Молодик проминув його, обігнув екіпаж з тилу. Товариш Євсєєва вибіг просто на нього. Бойовик завмер на мить, поставивши ноги на ширину плечей. Дуло дивилося просто на товстуна.

Постріл.

Відразу ж – другий.

Обидва в голову. Руки товстуна смикнулися, інстинктивно закриваючи лице. Так він і впав на брук – лицем униз, тримаючи руки перед собою.

Суддя військово-окружного суду бойовика в окулярах зовсім не цікавив. Настільки, що він дозволив генерал-майорові лишатися позад себе без страху, що той почне опиратися чи намагатися затримати його. Євсєєву теж було не до стрільця: він рачкував, ховаючись від можливого нападу й боячись стати наступною мішенню.

Тим часом звідкілясь збоку підбіг ще один озброєний чоловік, молодий, з густими вусами, в піджаку, одягненому не зовсім по жовтневій погоді, хоч справжні осінні холоди до Київської губернії ще не прийшли.

Ґудзики не застебнуті, поли розчахнуті.

Під піджаком – вишита сорочка, заправлена в штани.

Дуло з кишені піджака тягнув на ходу, першу кулю послав у неживе вже тіло товстуна, другу – вгору, піднісши руку високо. Так само вгору пальнув очкастий, водночас витягнувши з кишені та жбурнувши вгору з десяток білих аркушів. А коли перехожі, збуривши нову хвилю лементу, кинулися врозтіч, бойовики, не випускаючи зброї з рук, так само розбіглися.

Вчасно.

Аж тепер з боку Фундуклеївської та з-за рогу, з боку Прорізної, мчали городові, поправляючи на бігу свої «оселедці»,[21] що били по ікрах, наввипередки з ними – агенти в цивільному, котрі вже не ховалися, витягували на бігу револьвери, фальшивими соловейками засюрчали свистки. Перехожі, що сахалися врізнобіч, заважали погоні – плуталися під ногами, коли поліцейські чи перевдягнені жандарми натикалися на них, кричали, починали штовхатися та навіть битися: жіночі кулачки молотили по плечах, грудях, збивали кашкети, картузи та капелюхи з голів.

У всьому цьому гармидері худий студент, з якого Фаїна не спускала очей, явно розгубився. З чого вона вкотре за дуже короткий час переконалася: новачок, пороху не нюхав, і раз його взяли з собою, та ще й довірили жбурляти бомбу, значить, зовсім кепські в цієї невідомої й зухвалої групи справи, ох кепські, бракує людей – але молодці, ох які молодці…

– Левін, – промовила вона коротко, кивнула на юнака, тут же зробила жест, помітний та зрозумілий лише Вольфу.

Із запізненням на якусь коротку мить Левін кивнув – так, їм час вибиратися звідси, нема чого ловити на розі Хрещатика й Прорізної. Коляска, якою правив Вольф, рушила вниз, розлякуючи й без того настрашених перехожих, комусь не в міру нахабному візниця дав канчука, аби знали: не бути їм пасажирами. Левін, швидко роззирнувшись, зробив крок назустріч колясці. Та Фаїна раптом здивувала – пустивши лікоть товариша, стрімко розітнула галасливий натовп, наздогнала студента, сіпнула за плече. Той здригнувся, повернувся, заніс для удару руку. Їхні погляди зустрілися. Його очі відбивали не переляк і не розгубленість, інше, чого вона не могла й не мала часу прочитати.

– Туди! – крикнула, показуючи на коляску рукою.

Студент зрозумів, спритно скочив у криту коляску. Вольф спробував приголубити канчуком і його, та вгледів поруч Фаїну, стримався. Коли вона теж пірнула всередину, а слідом за нею вже підбігав Левін, жестом зупинила товариша, виплюнувши в спину візниці різке й коротке:

– Жени!

Зціпивши зуби, Левін розвернувся й змішався з переляканим натовпом. Герш та Малюта зробили це раніше.

Фаїна вже не зважала на них. Розвернулася до врятованого всім корпусом, наштовхнулася на револьверне дуло, виставлене вперед. Перехопило подих, бо враз чітко намалювалося: ось так, у кількох сантиметрах від націленого просто в лице дула, опинилася чи не вперше за час підпільної бойової роботи. Разом із видихом вирвалося:

– Ти хто?

– Полтава, – почулася коротка відповідь, студент видушив це слово із себе, спробував відсунутися ще далі, хоча вже не мав куди.

– Тихо, – промовила Фаїна, не зводячи очей з револьвера, хоча дуже хотіла розгледіти його обличчя, повторила: – Тихо. Сиди тихо. Опусти.

Полтава промовчав, та зброї не забрав. Лиш час від часу глядів через її плече, дивлячись, куди їх везе рятівна коляска і де він тепер. Кінь тим часом рисив Володимирською, звідти завернув на Бібіковський бульвар, і далі коляска рушила до Миколаївського парку.[22] Весь цей час хлопець мовчав, але, схоже, починав потроху опановувати себе: озброєна рука поволі опускалася. Та коли парк проминули, сховав зброю, витягнув щось із кишені, кинув собі під ноги, сказав:

– Я тебе знайду, – і враз вискочив на ходу, миттю загубившись у дворах.

Фаїна навіть не встигла провести несподіваного знайомого поглядом. Тож нічого не лишалося, як підняти складений навпіл білий аркуш із надрукованими літерами.

Листівка. Чи прокламація.

Пробігла поглядом. Знизала плечима, сховала за корсаж, підштовхнула Вольфа.

– Давай, давай, часу нема.

Єдине, що гріло зараз: Штерн напевне втік, скориставшись панікою. Як не крути, все повернулося, як Левін хотів.

Підкови цокали по бруківці.